Статті в журналах з теми "Історія ХПІ"

Педагогічна діяльність вимагає від викладача завжди бути цікавим, актуальним, переконливим, оригіналь- ним та ефективним у своїй роботі. Однією з технік, що забезпечує ці критерії й активно використовується у ХХІ столітті, є сторітеллінг. Історії із власного життя, розповіді про відомих людей чи навіть міфічних та історичних персонажів привертають увагу до сказаного раніше й дозволяють запам’ятати весь матеріал. Стаття присвячена дослідженню цієї техніки, розповідає про витоки, історію появи сторітеллінгу у сфері мар- кетингу та його поширення на інші сфери. Дослівний переклад терміна означає вміння розповідати історії, однак це не прості розповіді без будь-якої мети чи кінцевого результату. Сторітеллінг – це техніка розповідання історій, яка має конкретне призначення, найчастіше – вплинути на слухача, переконати його у своїй правоті, схилити на свій бік, підтвердити або довести щось. У статті проаналізований сторітеллінг як ефективний інструмент у педагогічній практиці, сформульова- ні основні критерії успішного застосування цієї техніки під час проведення лекційних чи практичних занять. Основними ознаками сторітеллінгу є наявність одного чи кількох героїв історії, чітко визначеної мети розповіді, логічної побудови сюжету, відповідності історії матеріалу, який викладається. Наведено приклади основних видів сторітеллінгу, котрі можна ефективно застосовувати у педагогічній практиці. Дослідження доводить, що використання техніки сторітеллінгу під час проведення аудиторних занять сприяє кращому засвоєнню матеріалу, зацікавленню слухачів, створює ефект впізнаваності та формує індивідуальний стиль викладання. Усе це дозволяє зробити висновки про актуальність сторітеллінгу у сучасній педагогічній прак- тиці та перспективи подальших його досліджень.

У статті розглядаються проблеми значимості становлення нового напряму в педагогічній науці – історії педагогічної майстерності. На прикладі розвитку складників педагогічної майстерності у братських школах України ХVІ–ХVІІ ст. в історичній ретроспективі продемонстровано поступ педагогічної майстерності як атрибутивного складника діяльності-дії майбутніх наставників-учителів. Визначено сутнісний зміст історії педагогічної майстерності у наукових підходах сучасних дослідників теорії та історії педагогіки – наукової школи академіка І. А. Зязюна. Мета статті полягає в розкритті сутності та специфіки розвитку педагогічної майстерності наставника-вчителя у братських школах України ХVІ–ХVІІ ст. На основі логіко-системного та історіографічного методів історико-педагогічного дослідження показано організаційно-педагогічні засади підготовки вчителя на засадах олюдненої й опочуттєвленої педагогіки, сповідуваної представниками наукової школи теорії та історії педагогічної майстерності академіка І. Зязюна. Визначені організаційно-педагогічні форми й методи підготовки наставника-вчителя у братських школах України ХVІ–ХVІІ ст., зокрема естетизація процесу професійної підготовки, розвитку вмінь впливати на чуттєву сферу вихованців, мають стати основоположним чинником сучасної професійної підготовки майбутніх учителів. Історія педагогічної майстерності має стати запорукою культурно-історичного призначення у контексті професійного досвіду її носія, педагога, його освітньо-виховного потенціалу в різновидах навчальних закладів; інноваційних технологій творчого опанування педагогічної майстерності у вищих педагогічних закладах освіти студентською молоддю – продовжувачами духовної спадщини своїх наставників.

Політична історія країн Закавказзя – тема, яка в сучасній українській історіографії, на жаль, практично не представлена. Це стосується, зокрема, й історії середньовічної Вірменії. У пропонованій статті досліджено міжнародно-правове становище Вірменії та розглянуто вірменсько-візантійські відносини у ІХ–ХІ ст. На основі аналізу творів вірменських хроністів – “Історії Вірменії” Ованеса Драсханакертці, “Хроніки” Матвія Еддеського, “Оповідань” Аристакеса Ластивертці та інших, а також праці василевса Константина Багрянородного “Про управління імперією”, доведено, що поступове приєднання вірменських територій Візантією вірмени не сприймали як вороже завоювання. Обґрунтовано тезу про васальну залежність багратидської Вірменії від Візантійської імперії. Охарактеризовано світогляд вірменської знаті, яка бачила в ромеях союзників та “братів за вірою”. Розглянуто причини, які формували такі погляди.

Стаття присвячена висвітленню рівня наукової розробленості становлення та розвитку теоретич- ної електротехніки в Україні у ХХ ст. – на початку ХХ ст. Автором проведено комплексний історіографічний аналіз публікацій стосовно становлення цього напряму в Україні, виокремлено два хронологічні періоди: період радянської доби (1930–1991 рр.) та сучасний період (після 1991 р.). Серед історичних праць радянського періоду виокремлено праці з історії фізики та розвитку теорії електрики і магнетизму, праці, які описують формування електротехнічної освіти в Україні та становлення наукового електротехнічного напряму. Другий період історіо- графічних досліджень характеризується значним збільшенням публікацій, появою різнопланових праць з історії теоретичної електротехніки, вищої електротехнічної школи, галузевого сектору електротехнічної науки, великою кількістю наукової біографістики. Отже, комплексне історіографічне дослідження всебічно висвітлило напрями наукового пошуку та сформувало ієрархічну структуру наукової історичної роботи, а поступовий аналіз літера- тури дав змогу розкрити та поширити відомості щодо формування та розвитку теоретичної електротехніки як базового електротехнічного напряму в Україні.

У статті здійснено аналіз історіографії щодо вагомої ролі М.Г. Рєпніна (Волконського) у підготовці, написанні та оприлюднені першої синтетичної праці «Истории Малой Росии» Д.М. Бантиш-Каменським. Встановлено, що дослідники в ХІХ – на початку ХХІ ст. розглядали внесок М.Г. Рєпніна в справу підготовки та написання історії України з різних наукових позицій. Д.І. Дорошенко вважав, що написання історії України є справою політичною. Показано, що на сучасному етапі українські науковці віддаючи належне постаті М.Г. Рєпніна та його активній участі в суспільно-політичному житті Малоросії того часу, вважають, що ніякого політичного підтексту у справі підготовки історії України, і її змісті не було, за задумом князя, підготовка праці такого спрямування мала на меті довести, що малоросійська шляхта мала такі ж права на дворянство, а звідси і на чини, як і великоросійське дворянство. Акцентовано увагу на позиції, що М.Г. Рєпнін не лише здійснив намір багатьох культурних діячів того часу, замовивши написання систематичної праці з історії України, але згуртував їх навколо себе, створивши таким чином своєрідний літературно-просвітницький гурток, характер якого визначали, перш за все, ті події і ті настрої, що відбувалися в культурно-громадському житті країни і панували серед українського панства, часом він набував політичного спрямування. Доведено, що хоча літературно-просвітницький салон М.Г. Рєпніна й існував, але ніколи не мав політичного спрямування. А головною заслугою у справі підготовки української історії як М.Г. Рєпніна, так і Д.М. Бантиш-Каменського полягає в тому, що вони здійснили задум багатьох своїх попередників, звівши виклад історичного матеріалу від найдавніших часів до 60-х рр. ХVІІІ ст. в певну систему комплексної історії України. А також цей проект показав, що М.Г. Рєпнін фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всійсвоїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.

У статті на основі аналізу навчальних програм, посібників, науково-методичних рекомендацій, архівних джерел розглядається генеза реалізації дисциплін педагогічного циклу в системі вищої професійної освіти на зламі століть (ХХ–ХХІ). Виокремлено такі етапи: 1-й етап – за радянською парадигмою (70–80-і роки ХХ століття), 2-й етап – становлення національної системи освіти (кінець ХХ століття), 3-й етап – інноваційний (початок ХХІ століття). Ця змістова етапність визначається за типом навчальних закладів: педагогічних інститутів, педагогічних університетів, класичних університетів. Встановлено, що в 70–80-х роках ХХ століття педагогічні дисципліни, педагогічна практика мали безперервний характер, навчальні програми розраховувалися на всі 4–5 років навчання, доповнювалися спецкурсами, які відповідали за змістом актуальним тогочасним питанням навчання й виховання дітей. У статті наголошується, що суттєві зміни у змісті педагогічної освіти відбулися у 90-х роках ХХ століття – за часів реалізації національної освітньої парадигми, зокрема введенням таких навчальних дисциплін, як: «Народна педагогіка», «Етнопедагогіка», «Народознавство» та ін. У курсі «Історія педагогіки» було посилено увагу до вивчення педагогічних ідей, теорії і практики навчання і виховання дітей на основі історичної традиції. Науковий пошук засвідчив, що в умовах сьогодення в класичних університетах підготовка педагогічних кадрів відбувається на основі нової законодавчої бази України з урахуванням зарубіжного досвіду, вивчення педагогічних дисциплін як за традиційною системою, так і розширенням змістових ліній педагогіки, історії педагогіки через введення до освітніх програм широкого спектру вибіркових дисциплін.

У дослідженні обґрунтовано використання онлайн енциклопедій як важливої складової комп’ютерно орієнтованого освітнього середовища. Для цього оглянуто енциклопедичні видання, присвячені штатам США – їх природі, історії, культурі, визначним постатям. Нині енциклопедичні проєкти укладають переважно у форматі онлайн енциклопедій (появу перших онлайн енциклопедій про штати США фіксуємо на межі ХХ–ХХІ століть). Частина з них має тривалу історію, яка починалася з книжкових видань. На основі інформації про 14 таких енциклопедій схарактеризовано основні тенденції розвитку сучасної енциклопедистики в США (серед них – «Довідник Техасу», «Енциклопедія Алабами», «Енциклопедія Арканзасу», «Енциклопедія Великої Філадельфії», «Енциклопедія Західної Вірджинії», «Енциклопедія історії і культури Теннессі», «Енциклопедія Кентуккі», «Енциклопедія Колорадо», «Енциклопедія Міссісіпі», «Енциклопедія Ореґону», «Енциклопедія Південної Кароліни», «Енциклопедія Чикаґо», «Інтернет-енциклопедія Невади», «Нова енциклопедія Джорджії»). Творення енциклопедій зазвичай здійснюють місцеві університети. Це, з одного боку, забезпечує професійність авторського колективу, оскільки в його складі – університетські професори та викладачі, а також якісну підготовку, об’єктивну перевірену інформацію, з іншого – спрямовує енциклопедичні видання на активне застосування в освітній сфері. Саме тому в США укладачі регіональних енциклопедій орієнтуються на навчальний процес: на сайтах енциклопедій часто присутні дидактичні матеріали для вчителів / викладачів – передусім ідеться про навчальні програми краєзнавчого характеру, однак і власне енциклопедичні статті, мультимедійні матеріали в деяких енциклопедіях мають адаптовані версії для школярів чи студентів. Основне джерело фінансування названих енциклопедій – грантові кошти з місцевих і національних гуманітарних фондів США, благодійні надходження від комерційних фондів, різноманітних організацій, підприємств, компаній, а також приватних осіб.

Запропонована розвідка являє собою спробу аналізу досліджень з історичної топографії міст України впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХІ ст. Студія є спробою узагальнення вже опублікованих досліджень істориків, стану вивчення проблеми в історіографії. Авторкою стверджено, що найактивніше вчені вивчають проблеми історичної топографії таких потужних міських центрів, як Київ та Львів. Указано на особливості розгляду проблем історичної топографії залежно від часового та територіального вимірів. Показано особливості студій історичної топографії міст Галичини, Волині, Поділля. Рання історія українських міст залишається слабо вивченою через фрагментарність та лаконічність писемних джерел. Краєзнавчі нотатки дають змогу до певної міри зафіксувати зміни у забудові населеного пункту і, як наслідок, по-перше, реконструювати локалізацію опублікованих знахідок, а по-друге, виділити серед загалу топонімів назви, пов’язані з планувальною структурою. З’ясовано значення для дослідження різноманітних напрямів територіальної історії. Указано на відсутність у вітчизняній історіографічній традиції компаративних досліджень історичної топографії й у межах України, і європейських міст. Виокремлено аспекти історичної топографії українських міст середньовіччя та раннього нового часу, які потребують подальшого наукового вивчення. Стверджено, що дослідження історичної топографії середньовічних та ранньомодерних українських міст повинно здійснюватися винятково на комплексному аналізі історичних джерел. Використання джерел різних типів та видів (писемних, картографічних,) робить успішним реконструювання міського простору. Результати наукових досліджень дають змогу стверджувати, що врахування археологічних джерел дає можливість дати відповідь на ті питання, які не відтворено в інших джерелах.

У статті висвітлюються основні етапи історії українського вертепу – з кінця ХVІ ст. до наших днів. Наголошується, що вертеп має тісний зв’язок зі шкільною драмою, що вертепні вистави влаштовувалися зазвичай на Різдво або інші релігійні свята. Акцентується на тому, що різновидом лялькового театру є «живий» вертеп, де ролі виконують професійні актори або аматори, що «живий» вертеп неабиякою популярністю користується і в наш час.

У статті досліджується проблема пам’яті в контексті художнього дискурсу української літератури рубежу ХХ–ХХІ століть. Романи Василя Шкляра, Володимира Лиса, Ліни Костенко, Євгена Паш-ковського, Тані Малярчук, Софії Андрухович та інших містять культурний код як засіб передачі інформації, котра історично накопичувалася у вигляді знаків і символів.У сучасній українській літературі ми спостерігаємо реконструкцію культурного простору на ос-нові засвоєння, зберігання і перекодування знаків колективної та індивідуальної пам’яті. Тут пе-реплітаються історія та сучасність, автори роблять спробу поєднати індивідуальне й колективне українське, історичну автентичність і художню винахідливість; герої переосмислюють своє минуле та свою ідентичність. Зокрема, проаналізовано тексти Євгена Пашковського «Вовча зоря» (1991) та «Безодня» (1992), в яких розкривається автономний код (творчої) пам’яті. Йдеться про фундамен-тальні проблеми української історії, культури та колективної ідентичності, оперуючи якими пись-менник створює «нову пам’ять».Пам’ять та історія, де пам’ять відображає індивідуальний особистий досвід конкретних історич-них подій, відтворено у романі Василя Шкляра «Чорний ворон» (2009). Володимир Лис розглядає життя особистості на тлі історії України в роки Першої та Другої світових воєн, колективізації, «роз-квіту» та нівелювання соціалізму і занепаду села в перші роки Незалежності. Ці теми представлені в романі «Століття Якова» (2010). Ліна Костенко присвячує роман «Записки українського сумас-шедшого» (2011) подоланню комунікативного розриву між членами родини, між Україною та світом на початку ХХІ століття. Про травматичний досвід, забуття та спогади в романі «Забуття» (2016) розповідає Таня Малярчук. Брати Капранови концептуалізують у романі «Забудь річка» (2016) об-раз пам’яті, який пов’язаний з аналізом проблем провини та спокути в аспекті «жити минулим, викорінюючи життя» тощо.Культурно-ментальний поділ української родини і подолання розриву між східною та західною Україною, об’єднання різних людей в одну громаду стали предметом художнього осмислення Софії Андрухович у романі «Амадока» (2020). Семантика пам’яті пов’язана із засвоєнням, зберіганням і перекодуванням знаків (символів, образів, алюзій, цитат) культурного коду, який акумулює та пе-редає інформацію через історичний досвід.The paper explores the problem of memory in the context of the artistic discourse of Ukrainian literature at the turn of the 20th and 21st centuries. The novels by Vasyl Shklyar, Volodymyr Lys, Lina Kostenko, Evgeny Pashkovsky, Tanya Malyarchuk, Sofia Andrukhovych, and others contain the cultural code as a means of transmitting information that has historically been accumulated here in the form of signs and symbols.In modern Ukrainian literature, we observe the reconstruction of cultural space on the basis of the assimilation, storage, and recoding of signs of collective and individual memory. Here, history and modernity are intertwined, the authors make an attempt to unite individual and collective Ukrainian, historical authenticity and artistic invention; the heroes come to rethink their past and their identity. In particular, Evgeny Pashkovsky’s texts Wolf Star (1991) and Abyss (1992) are analyzed, in which the autonomous code of (creative) memory reveals itself. It is about the fundamental problems of Ukrainian history, culture, and collective identity, operating on which the writer creates a “new memory”.Memory and history, where memory reflects the individual personal experience of specific historical events, is reproduced in the work by Vasyl Shklyar The Black Crow (2009). Volodymyr Lys addresses the life of an individual against the background of Ukrainian history during the First and Second World Wars, collectivization, “flourishing” and levelling of socialism, and the decline of the countryside in the first years of Independence. These themes are presented in the novel Jacob’s Century (2010). Lina Kostenko dedicates the work Notes of the Ukrainian Madman (2011) to overcoming the communicative gap between family members, between Ukraine and the world at the beginning of the 21st century. Tanya Malyarchuk talks about traumatic experience, forgetfulness, and recollection in Oblivion (2016). The Kapranov Brothers conceptualize the image of memory in the novel Forget the River (2016), which is related to the analysis of the problems of guilt and redemption, living in the past, eradicating life, etc.The cultural and mental division of the Ukrainian family and overcoming the gap between eastern and western Ukraine, connecting different people into one community became the subject of Sofia Andrukhovych’s artistic comprehension in the novel Amadoka (2020). The semantics of memory is related to the assimilation, storage, and recoding of signs (symbols, images, allusions, and quotations) of the cultural code, which accumulates and transmits information through historical experience.

У статті розглянуто історію та проблеми становлення жанрів реклами в Україні. Проведено аналіз жанрово-стилістичної специфіки рекламних текстів в періодиці освітньої галузі, визначено традиційні складові та жанрові контамінації, наявні у галузі української друкованої реклами ХХІ ст.

У статті висвітлено історію розвитку гончарства Влодави та Павлова до середини ХХ століття. Значні поклади глини, особливо багатої окисами заліза, давали змогу місцевим майстрам виготовляти передусім димлені вироби. У ХVІ ст. гончарний цех у Влодаві отримав великі привілеї, виробляючи різні види посуду. Мальована кераміка у Павлові з’явилася завдяки гончарям із Прикарпаття, зокрема з Кут (колишнє Станіславівське воєводство; зараз Івано-Франківська область). Визначено основні типологічні групи кераміки (посуд, предмети інтер’єру церков і помешкань – вази, скарбонки, а також іграшки), названо імена майстрів. Простежено художні особливості, зокрема основні техніки декору димлених (гладження, ритування) та мальованих (розпис кольоровими ангобами та поливою) глиняних виробів. Деякі з керамічних предметів застосовували в обрядах календарного й родинного циклів.

У статті описано походження терміна «консерваторія», згадано відкриття перших консерваторій у ХVІ столітті на території сучасної Італії. Відзначено трансформацію консерваторій у заклади вищої освіти, що діють за університетським принципом, на відміну від середньовічної системи «майстер – підмайстер». Описано першу спробу відкриття консерваторії в Україні у місті Кременчук у кінці XVIII століття, тобто ще до появи перших консерваторій на територіях країн, до складу яких входили українські землі у ХІХ столітті. Відзначено спільні тенденції розвитку професійної музичної освіти на українських землях у складі Австро-Угорщини та Російської імперії, появу музичних товариств, що сприяли відкриттю музичних училищ у Львові, Києві, Харкові, Одесі в ХІХ столітті. Простежено, як на базі цих навчальних закладів згодом було відкрито консерваторії. Описано становлення за радянських часів системи професійної музичної освіти, де найвищими ланками були консерваторії Києва, Харкова, Одеси, Львова. Виявлено позитивні та негативні риси централізації та уніфікації системи музичної освіти. Охарактеризовано шляхи розвитку вищої музичної освіти за часів незалежності, описано труднощі впровадження дворівневої системи вищої освіти. Описано процес зміни статусів та назв навчальних закладів, що в результаті привело до заміни консерваторій на університети та академії. Описано відкриття нових навчальних закладів, що надають вищу освіту в галузі музики, у великих містах України. Зроблено висновок про те, що діяльність сучасних українських закладів вищої освіти, що здійснюють підготовку музикантів, має в основі усталену систему музичної освіти українських консерваторій, яка спирається на багатовікові традиції західноєвропейської системи професійної музичної освіти.

The purpose of the study is to summarize the history of the development of Paralympic sports in European countries, to identify the main problems and prospects for the development of the Paralympic movement. Th e research methodology is based on the principles of historicism, objectivity, impartiality, and social approach, as well as the use of systemic, anthropological, integrated and value-based approaches. Th e general scientifi c (analysis and synthesis), general historical (chronological and historical-comparative) and interdisciplinary research methods (citation, content analysis, interpretative analysis) have been used. Th e scientifi c novelty lies in the fact that the origins of the European Paralympic Sports in the twentieth century are comprehensively analyzed, the participation of athletes with disabilities from European countries is covered, the origins and development of the Summer and Winter Paralympic Games are described, the main directions, problems and prospects for the development of the European Paralympic Movement are identifi ed. Conclusion. Th e Paralympic movement today is an important component of international sport, a key factor in ensuring the social adaptation of people with disabilities in society, maintaining the confi dence and faith of people with disabilities in their capabilities. In fact, there are no known and popular sports that do not involve athletes with disabilities. Th e number of Paralympic disciplines is steadily expanding. Paralympic sports contribute to optimizing the physical, mental, and moral condition of people with disabilities. With the development of the national system of physical education and sports, the need for further broad and comprehensive involvement of people with disabilities in active exercise should be broadened and given priority in the processes of socialization of people with disabilities. Th e creation of equal conditions for people with disabilities in terms of their involvement in physical education and sports is the main achievement of developed European countries. Th is experience of European traditions of Paralympic sports is very valuable for Ukraine as well.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Українська школа, початок якої сягає ранніх періодів історії (ХІ–ХІІ ст.), у всі часи свого становлення була відкритою до надбань інших культур. Активне засвоєння елементів іншої культури в українській освіті відбувалося в період XVI–XVIІІ ст., коли більшість етнічних українських земель опинились у чужому державному утворенні – Речі Посполитій. Підпадання під силове поле іноземної культури зумовило зрушення в тогочасній суспільній свідомості, що, в першу чергу, відобразилось у культурно-освітніх рухах. На прикладі навчальних закладів, які діяли на території України в період раннього модерну (Острозький культурно-освітній центр, братські школи, Києво-Могилянська академія), у статті проаналізовано трансфер західноєвропейських освітніх форм у вітчизняний освітній простір. Становлення власної школи відбувалося у непростих умовах конфронтації двох культурно-освітніх традицій: греко-слов’янської (візантійської) із західноєвропейською з посиленням останньої внаслідок потрапляння етнічних українських територій до складу Речі Посполитої. Трансфер західноєвропейських освітніх зразків уможливив розвиток української школи через синтез східних і західних культурно-освітніх традицій, які найвиразніше прослідковувалися в діяльності Києво-Могилянської академії. Успішний досвід Києво-Могилян­ської академії був використаний українською освітою та педагогікою у наступну часову епоху.

Періодичні видання виходять через певні проміжки часу, має заздалегідь визначену постійну щорічну кількість і назву нумерованих чи датованих, однотипово оформлених випусків, які не повторюються за змістом, мають однакову назву. Особливо цікаві для істориків, зокрема краєзнавців, регіональні видання. Такі видання містять низку різноманітної інформації. Мета статті – проаналізувати історичні етапи розвитку видання Переяславщини упродовж майже столітньої історії, окреслити вихід видання за всіма назвами, що змінювалася шість разів, зроблено загальний огляд газет за довідковою літературою та примірниками газет. У статтідля вивчення історії та розвитку видань Переяславщини упродовж ХХ – початку ХХІ ст. використано як основні метод спостереження та описовий метод. На різних етапах дослідження послуговувалися методом функціонального аналізу для визначення тематичного навантаження періодичних видань. У процесі дослідження застосовано такі методи: метод аналізу та синтезу – на етапі членування текстів періодичного видання Переяславщини та групування їх за певними ознаками; метод квантитативного аналізу – задля визначення частотності використання рубрик і їх різноманітних форм в на газетних полосах. Загалом за час свого існування газета мала шість назв: 1925–1930 – «Змичка»; 1930–1941 – «Колективіст Переяславщини»; 1943–1951 – «Прапор Переяслава-Хмельницького»; 1951–1963 – «Зоря комунізму»; 1963–1991 – «Комуністична праця»; з 1991 – «Вісник Переяславщини». Зроблено висновок, що газета «Вісник Переяславщини» упродовж всієї майже сторічної історії є достовірним джерелом для вивчення суспільно-політичного устрою, тематики, поліграфічної та правописної сфер, історичних постатей Переяславщини та тих осіб, що відвідували район. Ми ж в авторській перспективі бачимо періодику Переяславщини як джерело історії української археології і не тільки.

Музейна політика Норвегії ХХІ ст. має чіткі тенденції, які окреслюють вимоги суспільства та адекватно на них рефлектують. За останні двадцять років помітними є тенденції організації нових музеїв, активне будівництво музейних площ, рефункціонування старих приміщень, створення музейних об’єднань. На прикладі чотирьох музеїв, а саме: музейне об’єднання «МUST» у Ставангері, Національний музей фотографії у Хортені, музей Західного Телемарку та музей фаянсу в Егерсунді зроблено спробу охарактеризувати основні тенденції музейної політики Норвегії ХХІ ст. Музеї щільніше стають вписаними та включеними у культурний ландшафт країни. Означено вектор розвитку музеїв як таких, що пропагують національну культуру в широкому світовому контексті. Завдання музеїв, де головними є збирання, збереження, дослідження та презентація, не втрачають своєї актуальності. Проте акценти ХХІ ст. у цій справі змінено по відношенню до ХІХ та ХХ ст. На перший план виходить дослідницька і просвітницька справи, їх популяризація у медійному просторі, організація виставок-досліджень, відкритість музеїв до культурного та соціального діалогів. Формулювання на державному рівні ідеї – музей для всіх, вимагає від музейної справи знаходити інструменти залучення широкого глядача. Музеї як активна форма дозвілля пропанують високу естетичну якість. Презентації пам’яток приділяється надзвичайно велика увага, інтерактивна форма спілкування з глядачем є нормою. Музей із зібрання предметів поступово трансформується в напрямку презентації ідей. Дизайн експозиційного простору творить захоплюючі історії входження та спілкування з предметами культури. Досягнення техніко-технологічного розвитку впроваджуються у музейну справу головним чином для забезпечення збереження експонатів та для того, щоб фонди музеїв стали відкритими для всіх охочих у діджітальному форматі. Рівень оснащеності місцевих і регіональних музеїв підвищує їх роль як об’єктів концентрації історії про культурний ландшафт кожної конкретної території.

Удосконалення системи підготовки наукових кадрів з інформаційно-комунікаційних технологій в освіті спирається на досвід розвитку досліджень у цій науковій галузі, що, своєю чергою, потребує уваги до історії. В історико-педагогічних працях ретельно проаналізовано розвиток наукових досліджень з теорії та методики інформатики (13.00.02) та сучасної спеціальності 13.00.10 – Інформаційно-комунікаційні технології в освіті. Дослідження інформаційно-комунікаційних технологій в освіті кінця ХХ і початку ХХІ століть з точки зору теорії педагогіки, дидактики, теорії та методики професійної освіти висвітлені недостатньо. Метою даної роботи є аналіз підготовки кадрів вищої кваліфікації з інформаційно-комунікаційних технологій як складової наукових досліджень у 90-х роках ХХ сторіччя в межах наукової спеціальності 13.00.01 – Теорія і історія педагогіки. За результатом перегляду каталогів та електронних ресурсів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (nbuv.gov.ua) та фондів наукової бібліотеки ХНПУ імені Г. С. Сковороди виявлено 22 дисертації, які були захищені в 90-х роках ХХ сторіччя за спеціальністю 13.00.01 і за змістом пов’язані з використанням інформаційно-комунікаційних технологій в освіті. У цих наукових працях здійснено науковий аналіз та презентовано практичні напрацювання в напрямах створення та використання комп’ютерно орієнтованих засобів навчання, психолого-педагогічного аналізу методів навчання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, розвитку змісту й розробки методичних систем навчання інформатичних дисциплін та інформаційно-комунікаційних технологій у різних галузях освіти, проблем застосування інформаційно-комунікаційних технологій для вимірювання рівня навчальних досягнень; поставлено питання стосовно розробки експертних систем для оптимізації педагогічного проєктування та запропоновано модель застосування інформаційно-комунікаційних технологій в управлінні освітою на рівні району. Аналіз авторефератів дисертацій дав змогу визначити наукові центри в Україні, у яких були виконані відповідні дослідження, та установи,у яких відбулись захисти дисертацій, і визначити провідних фахівців, які виявились найбільш активними в підготовці кадрів вищої кваліфікації з теорії педагогіки (13.00.01) в напрямку застосування інформаційно-комунікаційних технологій в освіті в 90-х роках ХХ сторіччя.

У статті досліджується історія роду Іващенків уХVII-ХХІ ст. із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького районуКиївської області.Здавна наша земля надзвичайно багата не лише начорноземи, головний скарб – людський ресурс. У ХVIIІ-ХХІ ст.українці пережили чимало злетів та падінь. Українська націяздолала тяжкий шлях, змінюючи себе та організаціюдержавної влади. Цей шлях був довгим та важким, та завдякипотенціалу народу, видатним особистостям, родинам, любовідо рідної землі, українська політична нація долає всі перешкодина своєму шляху та перетворюється у правову, демократичну,духовну, заможну країну європейського світу. Великий внесоку цей важливий і тернистий історичний та етнокультурнийрозвиток здійснила наддніпрянська родина Іващенків ізс. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області.Правіковічне минуле роду Іващенків відображає одну ізтипових життєвих стратегій української селянської родиникозацького походження із Центральної України. Засновникироду утвердили своє рицарське становище, пронісши у кількохпоколіннях службу в лавах Війська Запорозького. Їхні нащадкиу ХVIIІ-ХІХ ст. зуміли зберегти персональну свободу та йнадалі продовжували гордо іменувати себе козаками. Рідуспішно існував та розвивався завдяки невтомній праці на земліта багатодітним сім’ям, що ставали основною запорукоюпродовження роду. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що наданий момент не проводився детальний аналіз історіїкозацького роду Іващенків із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області, дані матеріали не булипредметом самостійного вивчення, тому аналіз цієї проблемидопоможе розглянути внесок родини у тернистийетнокультурний розвиток української нації.Іващенки – родина козацького походження із давньоюісторією. Найдавніші звістки про існування роду сягають часівХмельниччини, коли в ході Національно-визвольної війни1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького посталанезалежна козацька держава. Прізвище «Іващенко» можназустріти в реєстрі Війська Запорозького 1649 р. серед козаківПереяславського полку. Очевидно ще відтоді представникицього славного козацького роду із покоління в поколінняпроживали в с. Лецьки. Це був козацький край і навіть легендипро заснування села, пов’язані з особою козацького старшиниЛецика, який, одержавши наділ землі біля р. Броварки ізаснував хутір. Появу села відносять до кінця ХVI – початкуХVII ст.

Статтю присвячена вивченню популярного культурного феномену ХХІ ст. – мешапу (провідні риси: синтез відомого тексту/історичного контексту з елементами масової культури, комічний модус, симулякризація, абсурд, настанова на руйнування канонів). Увага зосереджена на визначенні національних особливостей сучасної україномовної мешап-прози шляхом співставлення з досягненнями європейської та американської літератури. Аналіз стану вивчення цього питання у вітчизняній науці дає змогу аргументувати актуальність проблеми, а використання порівняльної методології – чітко визначити специфічні риси романів «Із сьомого дна» Я. Бакалець, Я. Яріша та «Нечуй. Немов. Небач» П. Яценка на тлі зарубіжної традиції: звернення до знакових подій та постатей національної історії, зображення боротьби за національні цінності, трагічний та ідеологічно- дидактичний характер, інтелектуальність, тенденція до «олюднення монстрів», увага до жіночих образів, специфічна симулякризація. Доведено художню цінність і самобутність україномовного мешапу. Романи Я. Бакалець, Я. Яріша та П. Яценка, з одного боку, подібні до американо-європейських зразків мешапу, створених за схемою «історична особистість + монстри», а з іншого – виразно демонструють специфіку: змальовують події та постаті відомих особистостей української історії, культури, акцентуючи на важливості боротьби за національні цінності, мають трагічний та ідеологічно-дидактичний характер, складний інтертекст, зображують надмірно антропоморфних інферналів, особливу роль відводять жіночим образам, мотивам підміни/удавання/невпізнання в дусі постмодерністської симулякризації. Україномовна мешап-проза переконливо засвідчує тенденцію оригінальної трансформації традицій зарубіжної культури відповідно до потреб українського суспільства ХХІ ст.

Розглянута особистість яскравого представника школи істориків Університету Св. Володимира, професора кафедри всесвітньої історії Віталія Яковича Шульгіна (1822 – 1878). Проаналізовано праці в історичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. про життя, викладацьку, просвітницьку, наукову діяльність ученого. Встановлено, що період роботи науковця на кафедрі всесвітньої історії Університету Св. Володимира протягом 1849 – 1862 рр. склав другий період у процесі становлення школи істориків Університету Св. Володимира. Обґрунтовано, що В. Я. Шульгін належав до засновників української історичної освіти і науки та розвивав традиції школи істориків Університету Св. Володимира. З’ясовано на основі аналізу спогадів студентів професора О. В. Романовича-Славатинського та В. Г. Авсєєнка, що В. Я. Шульгін мав чималий авторитет, його глибоко поважали студенти університету. Узагальнено, що В. Я. Шульгін із повним правом посідає почесне місце серед українських викладачів і науковців Російської імперії середини і другої половини XIX ст.

Розглянуто художньо-композиційні принципи рекламного плаката станом на перші десятиліття ХХІ ст. Досліджено проблематику збагачення плакатної форми на сучасному етапі розвитку проектно-творчої дизайнерської діяльності. Проаналізовано естетичну цінність та художньо-комунікативні особливості візуального образу рекламного плаката. Узагальнено та систематизовано відомі факти з історії плаката з метою структурованої репрезентації предмета дослідження. Виявлено композиційні, художньо-естетичні та комунікативні особливості сучасного рекламного плаката. Дизайн сучасного рекламного плаката розглянуто в контексті специфіки синтезу мистецтва та комунікаційних технологій. З’ясовано, що професійно створений рекламний плакат, розроблений з урахуванням специфіки художньо-естетичних принципів, а також розуміння особливостей емоційного сприйняття композиційних прийомів – могутній інструмент впливу на свідомість споживача. Сучасний плакат є результатом проектної діяльності дизайнера, його основною функцією є рекламна, але за умови відповідного творчого підходу, рекламний плакат ХХІ ст. стає твором мистецтва.

У статті досліджено період праці в Університеті Св. Володимира професора кафедри всесвітньої історії, декана, ректора Університету Св. Володимира Володимира Францовича Циха (1805–1837) та професора кафедри всесвітньої історії Олександра Івановича Ставровського (1811–1882). Проаналізовані життєвий шлях, педагогічна й наукова діяльність та наукова спадщина В. Ф. Циха та О. І. Ставровського на основі вивчення історіографії про істориків із другої третини ХІХ ст. до початка ХХІ ст. включно. Аргументовано, що В. Ф. Цих та О. І. Ставровський своєю діяльністю в Університеті Св. Володимира започаткували перший період становлення школи істориків Університету Св. Володимира, який тривав від відкриття закладу у 1834 р. до середини ХІХ ст. Доведено, що В. Ф. Цих та О.І. Ставровський, які генерували традиції українського освітянського і наукового простору, були серед фундаторів української історичної освіти і науки, мають зайняти почесне місце серед викладачів і вчених України першої половини – середини ХІХ ст.

У статті йдеться про один із суттєвих ресурсів збагачення та розвитку будь-якої мови – запозичення з інших мов, розглядаються й аналізуються запозичення із французької в турецькій мові, наводяться численні приклади, аналізуються про- цеси адаптації французьких запозичень у турецькій мові. У всі часи люди спіл- кувалися і взаємодіяли один з одним, відбувалися обмін та взаємне збагачення досвідом, культурою, традиціями, зокрема й елементами мови. Наявність запо- зичень пояснюється багатьма чинниками, але найважливіші – це зв’язок історії мови з історією народу і країни взагалі, а також технічний прогрес. Виникнення перших французьких запозичень у турецькій мові спостерігається в ХVІ столітті, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, у період активної індустріалізації країни і модернізації суспільства, це явище набуває інтенсивності. Більшість запозичень із французької знаходимо в галузях науки, техніки, транспорту, професій, кулінарії, одягу, індустрії краси та серед абстрактних понять. Адаптація запозичених слів відбувається декількома способами: фонетичним, графічним, морфологічним або лексико- семантичним. Отуречення французьких лексем проходило здебільшого шляхом графічної адаптації. Фонетична та семантична адаптація були незначними. Як ми переконалися на прикладах, турецька мова запозичувала французькі слова, трансформувала їх відповідно до правил турецької орфографії, надавала граматичної тюркомовної інтерпретації з максимальним збереженням французької вимови. Іноді заради фонетичної гармонії спостерігаються явища соноризації або оглушення приголосних, додавання голосного або приголосного звука тощо. Семантична адаптація теж відбулася досить вдало, тому що лише деякі лексеми, за рідким винятком, змінили своє значення у процесі переходу до турецької мови. Багато французьких запозичень мають синоніми в турецькій і гармонічно співіснують у сучасній мові.

У статті вперше досліджено та проаналізовано діяльність Центрального музею Державної прикордонної служби України, як єдиного місця в країні, де зберігаються по справжньому унікальні та ексклюзивні музейні колекції, що дають змогу ґрунтовно дослідити не тільки історію виникнення кордонів на теренах нашої держави, але й діяльність відповідних служб та інституцій, які протягом багатьох сторіч опікувалися прикордонною безпекою держави від прадавніх часів до початку ХХІ сторіччя. Адже відомо, що кордон слугує не тільки географічною межею для політичних суб’єктів або юрисдикцій, а є насамперед однією з ознак державності. Тому основною метою та призначенням Центрального музею Державної прикордонної служби України було і залишається збереження та пропагування історії та традицій прикордонної служби нашої держави. В даній статті авторами вперше досліджується те, як змінювався Центральний музей Державної прикордонної служби України. Як він від закладу, що займався збиранням, вивченням, зберіганням, презентацією експонатів, а також ознайомленням широкої громадськості зі становленням, життям та діяльністю Державної прикордонної служби України та її попередниць на теренах сучасної держави, поступово трансформувався в справжній центр науково-дослідної роботи з пошуку, збереження та вивчення документальних матеріалів, окремих речей, зброї, спогадів, пов’язаних з охороною кордонів України з давніх часів до сьогодення. І це не випадково, адже протягом декількох років музей був повноцінним майданчиком для проведення наукових форумів найвищого рівня та справжньою творчою лабораторією, де втілювалися в життя найсміливіші проєкти та задуми прикордонної служби України, як центру військово-патріотичного виховання молоді та підготовки її до служби в Державній прикордонній службі України, що набуває особливої актуальності та нагальності в умовах, коли «Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території». Ключові слова: Центральний музей Державної прикордонної служби України, Прикордонні війська України, Державна прикордонна служба України, кордон, експозиція, держава.

Анотація. Польські земляцькі об՚єднання переселенців зі сходу, їх нащадки та однодумці виражали інституційний вимір політик щодо історії, комеморативних і публіцистичних практик. Метою статті є критичний аналіз історичних дискурсів польських кресов՚яцьких товариств, зокрема щодо інтерпретації військово-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. на основі аналізу публікацій часопису «На рубєжи» («Na Rubieży»), друкованого органу Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів, реконструйовано антиукраїнські історичні наративи кресов՚яків, виявлено рівень їхньої поширеності в польському суспільстві. Методологічною основою студії стала теорія спільнот пам՚яті, розроблена Морісом Гальбваксом, Яном Ассманом, Лехом Ніяковським. Згідно з нею, формаційними ознаками спільноти пам՚яті є історичний досвід, переконання у винятковості власних страждань, постійний культурний переказ. Наукова новизна статті полягає у критичному аналізі раніше не досліджених аспектів діяльності польських земляцьких товариств, зокрема публіцистичних наративів часопису «На рубєжи» щодо українсько-польського військово-політичного протистояння на Волині та у Галичині в 1943–1944 рр. Показано, що кресов՚яцька інтерпретація волинської трагедії охоплювала близько чверті польського суспільства і отримувала періодичну підтримку серед політичних сил та органів влади. Свідченням впливу земляцьких товариств стали державна фінансова підтримка їх видавничих проєктів, винесення проблематики протистояння на міжнародний рівень. У результаті проведеного дослідження зроблено висновки. Інституційна реалізація політик щодо історії польськими земляцькими середовищами кінця ХХ – початку ХХI ст. ґрунтувалася на особистому трагічному досвіді, а також міфології «східних кресів», як цивілізаційного рубежу та місця польської національної пам՚яті. Активним інституційним осередком кресов՚яків було Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів із організаційним центром у Вроцлаві. Його суспільно-політична та комеморативна активність зосереджувалася навколо вшанування пам՚яті польських жертв міжнаціонального збройно-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. У часописі «На рубєжи» односторонньо засуджували політику ОУН-УПА, представляли їх у негативному образі та критикували спроби досягнення польсько-українського порозуміння. Ліберальні чи консервативні ініціативи українських й польських інтелектуалів, політиків щодо узгодження спільного бачення важких питань драматичного минулого не знаходили жодної підтримки у польських земляцьких середовищах. Політика щодо історії кресов՚яків, як спільноти пам՚яті, вміщувала Волинь та Галичину в рамках ностальгійного мнемонічного наративу з акцентом на винятковість польських страждань, незагоєну історичну травму та неможливість міжнаціонального порозуміння.

Стаття присвячена питанням формування лексичного мінімуму для закладів загальної середньої освіти. Автор аналізує окреслену проблему в історичній ретроспективі: поява перших частотних словників наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., обґрунтування системи критеріїв добору лексики для потреб школи в першій половині ХХ ст., відображення вимог до лексичного матеріалу в навчальних програмах тощо. Порівняльний аналіз засвідчив, що на початку ХХІ ст. в описі вимог до лексичної грамотності учнів відбулося зміщення акценту з кількісних показників до її співвіднесення з темами і сферами комунікативної взаємодії. Автор вбачає за доцільне розробляти словники-­мінімуми, які могли б слугувати орієнтиром для авторів навчальної літератури і тестів. У цій діяльності пріоритетного значення мають набути критерії тематичності, комунікативного потенціалу та культурної цінності слова.

Безпілотні літальні апарати стали невід’ємною частиною сучасних воєн. В історичному аспекті проаналізовано досвід застосування безпілотних авіаційних комплексів (БпАК) під час збройних конфліктів наприкінці ХХ та на початку ХХІ ст. Докладно висвітлено роль безпілотних літальних апаратів у війнах на Близькому Сході, у районі Перської затоки, в Сирії, Афганістані. Показано, як за їх допомогою вирішувалися завдання військової розвідки. Розглянута революція у військовій тактиці збройної боротьби, конструктивні зміни безпілотників від війни у В’єтнамі до подій наших днів. Аналіз локальних воєнних конфліктів останніх десятиріч, подій на Сході України, в Нагірному Карабаху доводить закономірність збільшення завдань, що виконують безпілотні літальні апарати. Привабливість сучасних БпАК для армії будь-якої країни обумовлена можливістю отримувати в масштабі реального часу розвідувальну інформацію, здійснювати нанесення ударів по противнику без участі людини. Наукову новизну роботи становить дослідження основних тенденцій подальшого розвитку та застосування безпілотної авіації, багатоцільового використання БпАК, їх інтеграції із засобами ураження.

У статті розглянуто фахову компетентність майбутніх морських фахівців та висвітлено вплив гуманітарних дисциплін на її формування.Наведено приклади основних нормативно-правових актів, що мали вплив на зміст освіти, а саме закон України «Про вищу освіту», «Про освіту», Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»), Концепції національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти в ХХІ ст., Морська доктрина України на період до 2035 (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1108 від 18.12.2018).Проаналізовано навчальний план зі спеціальності 14.03 Експлуатація суднових енергетичних установок (спеціалізація 14.03.01 Для морського флоту) з метою порівняння кількості годин, відведених на вивчення дисциплін соціально-гуманітарного та природничого циклів з дисциплінами спеціального циклу, яких у незалежній Україні стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти.Зазначено перелік гуманітарних дисциплін, яких на початку 90-х стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти в незалежній Україні. Так, відповідно до Інструктивного листа міністерства освіти України № 1/9-64 від 19.05.1993 р. «Про викладання соціально-гуманітарних дисциплін» у навчальних планах з’явилися такі гуманітарні дисципліни як: «Всесвітня історія», «Історія України», «Ділова українська мова», «Світова література», «Біологія», «Географія», «Філософія з релігієзнавством», «Правознавство», «Основи економічної теорії», «Допризовна підготовка юнаків», «Основи соціальної екології», «Політологія», «Соціологія», «Українська та зарубіжна культура».Визначено провідні складові фахової компетентності здобувачів освіти, які ґрунтуються на реалізації організаційних, когнітивних, світоглядних, технологічних і комунікативних операційних процесів.У ході дослідження з’ясовано, що гуманітарні дисципліни відіграють важливу роль у підготовці та формуванні фахової компетентності майбутніх фахівців морської галузі, оволодіння якою в майбутньому послужить підґрунтям для професійної та особистісної самореалізації.

Стаття «Концептуальні дослідження, гендер і філософія постмодернізму на початку ХХІ століття» присвячена аналізу гендерної інтерпретації концептуальних досліджень останніх десятиліть у західноєвропейській філософії пост­модерну. У статті розглядаються традиційні та феміністські підходи в концептосфері багатьох соціокультурних понять. Порушується дискурсивний аналіз жіночої суб’єктивності, відмінностей і взаємозв’язків статі і гендеру. Також в статті згадується ідея постмодерністів, що ніяке знання не може бути оцінено поза контекстом культури і традиції, а також, що немає поза контекстом критерію істинності та достовірності. У статті приділяється увага факту, який є важливим для гендерних досліджень, а саме – що людина не пізнає об’єктивну реальність, а інтерпретує її, інтерпретуючи свій досвід. Розглядається складність існуючої полеміки між класичною філософією і феміністською реакцією на постмодернізм, оскільки, крім знання традиційної філософії і її постмодерністської критики, включає також ідеї попередньої історії феміністської теорії і що філософи-феміністи по-різному відповідають на виклики постмодернізму, проте їх наукова аргументація будується, в основному, на аналізі функціонування парадигм.

Дослідження присвячено опису історії творення іменників pluralia tantum за допомогою суфікса -ки- (<-ky) від найдавніших часів до сучасності. Праслов’янські реконструкції дають підстави стверджувати, що творення плюративів розпочалося в найдавніші часи. Поштовхом до появи іменників pluralia tantum була лексикалізація граматичних форм множини, за якої утворюються або абсолютно дефектні в числовому аспекті імена (деривати, що не мають форм однини), або імена, у яких у множині спостерігаються регулярні або нерегулярні зрушення лексичного значення. Плюративи із суфіксом -ky функціонували в праслов’янській мові: *obstatъky ‘залишки’, оbžinъky ‘свято врожаю’, *оbtirъky ‘опилки’ тощо. Словотворчі форманти в таких дериватах сприймались як засоби їхнього творення, тому нові іменники pluralia tantum можуть виникати, оминаючи процес лексикалізації множинної форми. Деривати з цим формантом у зв’язку зі специфікою давньорусько- українських пам’яток не документуються в обстежених текстах ХІ – ХІІІ ст. Іменники pluralia tanum з абстрактним і конкретним значенням на -ки творилися в староукраїнській мові від дієслів, іменників, рідше – прикметників. Девербативи мали значення опредметненої дії та результатів дії, десубстантиви називали різні конкретні предмети. У новій українській мові документується значне зростання дериватів, що продукуються за допомогою форманта -ки. Серед найменувань опредметненої дії виформувалася група множинних іменників, що позначають обрядові дії, а низка найменувань результатів дії значно поповнилась новотворами, які позначають залишки, рештки після дії та багато інших конкретних назв (інструменти, одяг, продукти харчування тощо). Серед десубстантивів сформувалась група імен з демінутивним чи гіпокористичним значенням. Суфікс -ки займав вагомий простір у творенні іменників pluralia tantum упродовж усієї історії української мови, він збагатив словотворчі ресурси української мови.

На розгляд Президії НАН України представлено Національну доповідь «Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності», яку було підготовлено фахівцями установ Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України. Автори Національної доповіді зробили спробу відповісти на питання, яким чином Україна може утвердитися як повноцінний суб’єкт світової цивілізаційної системи в нинішніх умовах гібридного світового порядку та геополітичної турбулентності. Комплексно вивчено історичні передумови, специфіку, чинники та проблеми, пов’язані з набуттям Україною цивілізаційної суб’єктності в сучасному світі. Докладно про-аналізовано уявлення громадян України про ступінь самостійності держави в різних сферах внутрішньо- та зовнішньополітичної активності, а також ставлення міжнародних партнерів до суб’єктності України. Визначено перспективи цивілізаційної суб’єктності України у ХХІ ст. та окреслено шляхи її посилення в політичній, економічній, міжнародно-правовій і духовно-культурній сферах.

У статті простежується історичний шлях чудотворної ікони Божої Матері «Троєручиця» упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століть. Автор аналізує українські традиції пошановування чудотворних ікон. Особлива увага звертається на розвиток християнства і церковного мистецтва. Зокрема, дослідник визначає значення пам’яток Богородицького циклу. Зроблено опис останніх досліджень і публікацій із названої теми. Дається змістовна історична довідка про появу ікони Божої Матері «Троєручиці». Наголошується на виключній ролі в історії ікони пр. Іоана Дамаскіна. Дослідник розкриває обставини створення ікони Божої Матері «Троєручиця». На основі аналізу історичних документів, автор простежує її переміщення починаючи з кінця ХІХ століття. У статті дається детальний опис прибуття пам’ятки до Полтави у 1894 році та урочистого встановлення її у Сампсонівському храмі. У контексті історії ікони у дослідженні розкриваються окремі аспекти розвитку православ’я на Полтавщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Науковець описує долю ікони за часів радянського періоду і дає характеристику радянського законодавств про релігійні культи у контексті збереження церковних цінностей. Автор вказує на особливості політики партійних і державних органів щодо громад РПЦ на місцевому рівні. У цьому форматі з’ясовуються і переміщення ікони Божої Матері «Троєручиця». Аналізуючи документи, дослідник зміг визначити складний механізм появи пам’ятки у Спаському храмі Полтави, де вона перебуває і до тепер.

У статті обґрунтовується думка, згідно з якою національна громадянська релігія характерна для спільноти, яка виборює свою державність. За таких умов феномен, що розглядається, постає як сакральний вимір прагнення нації до відновлення, утвердження державності, сприйняття спільнотою своєї дієвості як наперед визначеної, а суспільство як таке, у якому певні соціально-політичні настанови специфічно переплітаються з релігійними міфами, легендами, обрядами, практиками. Громадянська релігія бере свій початок у потребі спільноти знаходити сакральне у трансцендентній дії, яка укорінена в історію територій. Доводиться, що основні концепти національної громадянської релігії доби культурно-національного відродження (друга половина ХVІ – першої половини ХVІІ ст.) такі: руський православний рід є благословенним, а тому свята Руська земля є нездоланною; провідники Русі діють за установленнями Бога; Київ – другий Єрусалим.