Статті в журналах з теми "Історія рідної мови"

У статті висвітлюється важливість і актуальність формування єдиного гуманітарного простору країни, який буде сприяти консолідації українського народу, його об’єднанню в умовах посилення зовнішніх загроз, зокрема гібридної агресії з боку Російської Федерації, формуванню загальноукраїнської ідентичності. Підкреслюється, що саме гуманітарні чинники лежать в основі й економічної, і військової безпеки, оскільки, коли нівелюється національна самосвідомість, втрачається власна мова, історія, почуття патріотизму та пошани до рідної держави, то нація та держава приречені на деградацію та вимирання. Серед проблем, що гальмують розвиток гуманітарної політики в Україні, слід виділити: недостатність фінансування (здебільшого культура фінансується за залишковим принципом), недостатній рівень розвитку державного менеджменту, недосконалість законодавчої бази, недостатню ефективність гуманітарної політики на різних рівнях управління, відсутність потужного аналітичного забезпечення галузі, низький рівень матеріально-технічного й кадрового забезпечення тощо. Акцентується увага на необхідності підтримки української мови, культури, збереження та популяризації вітчизняної історико-культурної спадщини, розвитку освіти, науки тощо. Зазначається, що державна мова є потужним безпековим чинником, основними ознаками-проявами якого є утвердження єдиної національної ідентифікації та консолідація українського суспільства на базі єдиного мовно-культурного простору; усвідомлення окремішності, самостійності та самодостатності свої нації-держави. Наголошується на важливості формування ефективної державної інформаційної політики, яка повинна протидіяти інформаційним загрозам із боку Російської Федерації та сприяти побудові у країні потужного демократичного інформаційного суспільства, активному його входженню у світовий інформаційний простір.

У статті аналізується мовознавча спадщина славетної постаті, яка має причетність до становлення й розвою україністики, В. Сімовича. Попри час і суперечливі наукові констатації, вагомість його наукових суджень залишається актуальною до сьогодні і потребує подальших фахових досліджень. Зокрема, недостатньо висвітленими в науковій літературі є питання застосування надбань чеського структуралізму в українському мовознавчому контексті, окремі питання історичної фонетики та морфології, аспекти методики навчання рідної мови, зокрема її комунікативна спрямованість, які є на часі й нині. Мета статті – висвітлити місце і роль філологічних надбань В. Сімовича в поступальному русі українського мовознавства й лінгводидактики. Лінгвістичну діяльність непересічного вченого можна інтерпретувати у двох наукових площинах: історії української мови (історичної фонетики, історичної морфології, історії літературної мови) та сучасної української мови (лексикології, стилістики, культури мови, правопису тощо). Надважливою є наукова позиція вченого щодо диференціації понять фонетики й фонології, де він чітко розрізняє суть і функції одиниць цих рівнів. Нереалізованою залишилася ідея В. Сімовича про паралельне функціонування в українській мові двох правописів: традиційного кириличного та нового, створеного на основі латиниці. Коло наукових інтересів В. Сімовича охоплювало такі сфери: фонетику, орфографію, культуру мови, морфологію, історичну лексикологію та історію української мови. Заслуговує на увагу фахівців і створена вченим періодизація українського правопису. В. Сімович відстоював системність у мові, акцентуючи на тому, що всі мовні факти є наслідками історичних процесів, які діють як певні закономірності. Він аналізує фонетику з огляду на дію мовних законів, морфологічні факти розглядає як явище системне. Звідси – потрактування ним історичних процесів, що було дійсно новітнім підходом у мовознавчій науці. У науковій творчості В. Сімовича особливо плідним був чехословацький період, під час якого вчений проявив себе не лише як патріот України, а і як потужний мовознавець. Він засуджував мовне москвофільство, під яким розумів запозичення з інших мов не безпосередньо, а через російську, спотворюючи цим фонетичну, правописну і граматичну форми слова. Заслуговують на увагу наукові розвідки вченого з історичної морфології української мови, зокрема аспекти становлення й розвитку іменників і прикметників. Стосовно прикметникової історії він зауважує, що м’який різновид розвинувся пізніше від твердого. Одним з аспектів наукових досліджень В. Сімовича була й лінгводидактика. Учений є автором навчальних посібників: «Поука для коректорів» (1916), «Коротенька українська правопись» (1917), «Як стати по українському грамотним» (1919), – розрахованих на широкий загал. У них висвітлювалися питання практичної фонетики, правопису, граматики. Дослідник мав оригінальний підхід до вивчення граматики української мови в школі: він наголошував на тому, що не варто бездумно зазубрювати граматичні правила, а слід формувати навички свідомого опанування практичного матеріалу. Ця теза суголосна із сучасним комунікативним підходом до вивчення мов. Невід’ємною частиною інтелектуального доробку вченого є праці, присвячені аналізу українського красного письменства. Слушними є відгуки науковця про мовно-літературну ідіоспецифіку авторів, творча спадщина яких засвідчує рівень мовного розвитку суспільства першої половини ХХ ст. Глибоко поціновуючи лінгвістичну діяльність видатного вченого, слід зауважити, що його праці є потужним поштовхом для розвитку української мовознавчої науки, оскільки В. Сімович приділяв належну увагу як ретроспективному, так і перспективному її аспектам. У фокусі його дослідницької уваги перебували питання фонетики, орфографії, лексикології, культури мови, морфології, історичної лексикології та історії української мови.

У статті визначається роль та місце виховного потенціалу української народної педагогіки у процесі національного виховання дітей дошкільного віку. Авторами розглянуто деякі аспекти патріотичного виховання дошкільнят, що вирішує ширше коло завдань, а саме виховання любові до рідного дому, сім’ї, дитячого садочку, зокрема, виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів його праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят. Звертається увага, що методи виховання дошкільнят забезпечують оволодіння ними знаннями про рідний народ, його Батьківщину і, на цій основі, розвиток національних рис і якостей молодого покоління. Найбільш дієвими методами для ознайомлення дітей із народознавством є пізнавальні та практичні методи. Це знайомство з предметами, обстеження його чи прослухування, використання в побуті – погляд в історію нашого народу, нашого краю. До практичних методів відносимо зображення творів мистецтва, дотримуючись їх особливостей та притаманним їм елементам зображення. Автори вважають, що інтеграція сучасних методів виховання з українською історією, традиціями народної педагогіки, фольклором, різними видами національного та світового мистецтва дає можливість всебічно розвивати дитину як особистість в освітньому середовищі дошкільних навчальних закладів, реалізуючи педагогічні завдання на національному ґрунті. Звертається увага, що ознайомлення сучасних дошкільників з народними традиціями, українською народною творчістю, малими фольклорними жанрами становить найкращий матеріал для розвитку їх мовлення, для пошукової роботи дітей, їх активності, зацікавленості на занятті. Розмаїття виховних заходів народознавчої тематики як за змістом так і за формою дозволить поповнити активний словник дітей, виховати у них любов до рідної мови, до свого краю, українського народу, чесність, працьовитість, доброту, почуття прекрасного. Автори доводять, що сучасний дошкільний навчальний заклад повинен виховувати майбутніх громадян України на основі культурно-історичного досвіду нашого народу, його багатовікової мудрості та духовності. Відтак, мета народного виховання в освітньому середовищі дошкільного навчального закладу повинна полягати у піднесенні загальної культури вихованця, підготовці до життя і праці, виховання справжнього патріота і громадянина своєї держави.

Стаття присвячена розгляду прийомів мовної здогадки та динаміки їх використання під час перекладу слів-контамінантів з англійської мови українською. Актуальність запропонованої теми визначається необхідністю формування потенційного словника перекладача. Потенційний словник у статті визначено як необмежений лексичний шар, який включає не вивчені раніше лексичні одиниці, про значення яких можна здогадатися, проаналізувавши словотворчі елементи, подібність з рідною чи іншими іноземними мовами (тобто інтернаціональні слова), конверсію, контекст. Саме цей словниковий шар необхідно постійно розширяти перекладачам для здійснення якісного перекладу. У статті доведено, що одним із дієвих інструментів розширення потенційного словника є мовна здогадка. Мовну здогадку в цій роботі інтерпретуємо як наслідок евристичного пошуку в опорі на контекст та структурно-семантичні ознаки лексичних одиниць, їх графічну чи звукову форму. Матеріалом статті є англомовні контамінанти – лексичні одиниці, утворені із двох слів з усіченням щонайменше одного з них у місці з’єднання, а також із можливим накладенням i вставками морфів. Водночас відбувається збереження акцентно-складової структури одного з вихідних слів, взятого за морфологічний зразок. Контамінацiю у статті розуміємо як результат взаємодії двох або більше вихідних лексем, які проходять процес усічення i об’єднуються в єдину лексичну одиницю, мають подібні фрагменти у своїй структурі, водночас комбінуються шляхом накладення. Висвітлено історію появи та розвитку контамінантів в англійській мові. Розглянуто суміжні терміни, як-от блендинг, словозлиття, телескопи, стягнення та різницю між ними. Виявлено відмінності між словами- каламбурами та контамінантами. У статті доведено та проілюстровано на прикладах, що незнайомі перекладачеві англомовні контамінанти можуть мати структурно- семантичні відповідності з відомими базовими словами англійської мови і семантичну схожість із відповідними одиницями в українській мові. Зроблено висновок, що за допомогою використання мовної здогадки й аналізу вищезазначених елементів можна перекласти англомовний контамінант без використання словників чи інших довідкових засобів.

У статті висвітлено внесок І. Франка в історію становлення і розвитку українського мовознавства, здійснено аналіз мовознавчої спадщини великого вченого-енциклопедиста, митця художнього слова Івана Франка на тлі історичного процесу усталення мовних норм. Закцентовано увагу на його боротьбі за становлення, розвиток та нормалізацію української мови, зокрема її лексики, фразеологічного складу та за усталення фонетичного принципу українського правопису. Аналізуються праці вченого, присвячені розгляду мови як національної самобутності, як елементу художньої творчості, а також окремих компонентів її структури. Наголошується на вивченні дослідником діалектів та лексичних норм української мови, дитячого мовлення, питань загального мовознавства тощо. Визначається персональний внесок І. Франка в історію української лінгвістичної науки. У сучасному світі Іван Франко заслужено постає перед людством передусім як майстер українського слова, митець у сфері вітчизняного художнього поетичного і прозового письменства. Водночас власне цим не обмежувалася інтелектуальна праця великого Каменяра. Людина енциклопедичних знань і неординарних здібностей, Іван Франко створив вагоме підґрунтя для розвитку й функціонування української мови не лише власною мистецькою, а й науковою діяльністю: його перу належать мовознавчі праці, присвячені українському правопису, відстоюванню багатства української мови на народній основі, дослідженню територіальної специфіки української мови; значну увагу приділяв дослідник дитячому мовленню та питанням філософії мови. З огляду на потребу нормалізації сучасного українського правопису та огранення норм народнорозмовного мовлення з особливою актуальністю постає питання аналізу кращих традицій, що історично склалися в лінгвістичній спадщині світочів нації, до яких перш за все слід віднести Івана Франка. Попри значний часовий проміжок, що відділяє нас від періоду, коли жив і творив Іван Франко, його напрацювання та ідеї залишаються на часі, з огляду на що варто окреслити внесок науковця в історію становлення та розвитку мовознавчої науки в Україні. Наукове й духовне коріння національної величі славного сина українського народу І. Франка є безсумнівним. Будучи воістину велетом духу, безсмертний Каменяр залишив по собі неоціненний мистецький скарб для майбутніх дослідників слова. Виходець із народних глибин, він, будучи великим майстром слова, плекав любов до рідної мови, намагався долучитися до її першовитоків, усіляко звеличував, творив і відстоював українське слово, пророчачи йому велике майбутнє. Саме він створив наукове підґрунтя для витворення мовних норм на живій народній основі з урахуванням регіональної розмаїтості, для утвердження у правописі фонетичного принципу. Нині цей принцип є домінантним у сучасній українській орфографії. Послідовники І. Франка вдосконалювали його лексикографічні набутки, лексико-фразеологічні й діалектні вчення. Упродовж тривалого часу в мовознавчих колах велася дискусія з приводу можливості / неможливості розвитку в усталених словосполученнях переносних значень, одначе сучасна лінгвістика на великій кількості прикладів довела правильність Франкових висновків і в цій царині. В аспекті зіставлення ознак фразеологізму і слова сучасні вчені одностайно стверджують, що усталені мовні звороти, як і окремі слова, мають здатність до семантичної трансформації, і ілюструють це великою кількістю прикладів. Перспективи подальших розвідок вбачаються авторами в опрацюванні та аналізі сучасного мовного матеріалу з опорою на започатковані І. Франком ідеї в різних мовознавчих сферах.

У статті розглянуті засоби і методи патріотичного виховання; встановлено педагогічні методи виховання патріотизму; досліджено вплив вивчення історії та традицій регіону як засіб патріотичного виховання. визначено, що велике значення у вихованні патріотизму має вивчення історії рідного краю, культури, мови, традицій і звичаїв свого народу і своїх предків. Досліджено зміст, засоби та методи утворюють систему виховного процесу, адекватну меті виховання. Виявлено, що вибір засобів патріотичного виховання залежить від вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Актуальність дослідження обумовлена недостатньою теоретичною розробленістю проблеми патріотичного виховання в умовах поліетнічного і полікультурного регіону. Ефективність вирішення даної проблеми залежить від того, наскільки цілеспрямовано буде залучена молодь в соціально-культурну, в тому числі культурно-дозвільну діяльність.

У статті аналізується етнічний склад населення Харківської губернії в другій половині ХІХ століття. У цей період в регіоні мешкали представники 45 народів. Ґрунтуючись на статистичних даних переписів населення 1864, 1879, 1897 років, автор акцентує увагу на змінах чисельності українців, росіян та євреїв, які у другій половині ХІХ ст. становили більшість населення губернії. Беруться до уваги історичні передумови формування етнічної структури Харківської губернії. Для висвітлення етнічних особливостей населення враховується порубіжне розташування регіону. Звертається увага на вплив транскордонного фактору на формування етнічної структури населення до кінця ХІХ ст. Зауважується, що значна кількість населення під час перепису, визнали рідною мовою російську. Звертається увага на особливості етнічної картини в місті Харкові, де, за даними перепису 1897 року, більшість населення становило російськомовне населення. Це пояснюється загальною тенденцією русифікації. Доведено, що даний процес був обумовлений зростанням чисельності росіян у структурі населення регіону, піднесенням позицій російської мови в галузях промислового виробництва, торгівлі, освіти, науки та поширенням стереотипу про російську мову як про мову розвинену та культурну. Між тим більшість населення Харківської губернії була україномовною. Окрема увага приділяється особливостям становища та динаміці єврейського населення в Харківській губернії. Їх розташування в регіоні, було пов‘язано не тільки із російським законодавством щодо євреїв, а й особливостями їх занять (торгівля, освіта). Історично на території губернії проживали поляки, німці, білоруси, цигани, чисельність яких до кінця ХІХ ст. не перевищувала 1%. Припускається, що для отримання більш достовірних даних щодо етнічної структури Харківської губернії необхідно залучати джерела соціальної історії другої половини ХІХ ст.

У статті розглядаються стан, детермінативні характеристики та історія розроблення французької текстової бази даних Frantext. Frantext – це унікальне зібрання французьких і франкомовних синхронно-діахронічних текстових корпусів не тільки за репрезентативністю матеріалу, а й за глибиною представлення різних його аспектів. Ця текстуальна база надає широкий спектр мовної інформації, відображаючи використання французької мови в усій своїй різноманітності. Принципи побудови та збагачення її новими текстами ґрунтуються на балансуванні різних епох та жанрів. Frantext дає можливість користуватися наявними попередньо визначеними корпусами, створювати власні користувацькі корпуси і здійснювати широке коло пошукових завдань: за словоформою, лемою, граматичними категоріями, семантикою, сполученням лексичних одиниць тощо. Вибираючи корпус, комбінуючи команди і різні типи пошуку, користувач може диверсифікувати його застосування відповідно до своїх наукових інтересів і пріоритетів. Доступні опції експлуатації корпусних ресурсів дають змогу дублювання і видалення корпусу, редагування його назви та опису, створення власного корпусу за автором, датою, літературним жанром, додавання текстів, пошук метаданих для сортування та фільтрування творів. Серед інших можливостей, запропонованих текстовою базою Frantext, є створення, редагування та перегляд списків слів, які можуть створюватися за допомогою регулярних виразів або CQL і містити окремі слова або їх послідовності. Сьогодні управління текстовою базою здійснюється за допомогою програмного забезпечення Allegro, компоненти якого – індексатор, робоче середовище і сервер – забезпечують ефективну роботу користувачів із корпусами. Обсяг, хронологічні межі, текстове наповнення цієї бази свідчать про те, що вона неухильно розвивається, нарощується її ефективність, зростає поле її застосування, збільшується коло користувачів. Існування такого текстового ресурсу з інструментами для його використання у наукових дослідженнях мови становить інтерес для всіх, хто вивчає і викладає французьку мову як рідну або іноземну.

У статті проаналізовано типологію вживання абревіатур на позначення медич- них і фармацевтичних понять у професійних терміносистемах. Метою нау- кової розвідки є визначення найуживаніших моделей таких термінологічних одиниць у відповідних галузях й опис специфіки їх можливих класифікацій на базі комплексного аналізу. З огляду на необхідність прицільного вивчення цієї частини професійного словника англійської мови для адекватного розшифро- вування змісту й функціонального потенціалу скорочень, у роботі запропоно- вано їх класифікацію за тематичним критерієм, за формальним вираженням і за значенням. Увагу акцентовано на дослідженні лексичних абревіативних одиниць, оскільки за результатами аналізу дібраного мовного матеріалу визна- чено, що вони є найбільш уживаними (порівняно з графічними). З’ясовано, що в медичній і фармацевтичній галузях (як у практичному засто- суванні в історіях хвороб, так і в теоретичній базі, відображеній у наукових розвідках і довідковій літературі) абревіації підлягають поняття на позначення таких категорій, як назви й опис хвороб, номінація анатомічних структур і фізіологічних показників, лікувальні й діагностичні процедури, мовні одиниці на позначення лікувальних установ, медичного обладнання, статусу медич- ного працівника і хворого, абревіація в професійних програмах і стандартах. Доведено, що серед дібраних методом суцільної вибірки абревіатур кількісно переважають ініціальні, що стисло передають значення багатокомпонентних лексичних одиниць, виходячи з їх функціонального призначення раціоналізу- вати й оптимізувати фахову мовленнєву діяльність. Вони представлені алфа- вітизмами, акронімами й змішаними скороченнями, причому виявлено, що останні є досить незначною кількісною групою. Визначено, що в синонімічному шарі цих професійних контекстів вживаними є як повні синоніми, так і неповні, з кількісною перевагою останніх. Наявним є явище антонімії, особливо на позначення фізіологічних показників тіла й клі- нічних виявів хвороб. З’ясовано, що надзвичайно поширеними є полісемія, а також омонімія англійських абревіатур, що в разі перекладу рідною мовою реципієнта є проблемою для адекватного тлумачення змісту цільових одиниць.

У статті висвітлено прогресивні ідеї національно-патріотичного виховання дітей і молоді в діяльності та творчій спадщині Михайла Базника. На основі аналізу педагогічної діяльності та творчої спадщини галицького педагога автор робить акцент на таких завданнях виховання сучасного молодого покоління, як: любов та повага до рідної мови, знання історії свого народу, його звичаїв і традицій тощо. Обґрунтовано важливість творчого доробку Михайла Базника, використання якого сприяє вдосконаленню педагогічного процесу, відповідає вимогам сьогодення. Сучасні дослідники усе частіше звертаються до надбань педагогічної думки 20-30-х років минулого століття. У цей період на перше місце виходять питання школи та освіти, розробляються теоретичні основи національної школи. І заслуга в цьому, в першу чергу, самовідданих трудівників на ниві освіти, які своєю працею сприяли національному поступові. Серед них – галицький педагог Михайло Базник, якому довелося пережити складні життєві обставини на чужині, важкі воєнні і повоєнні роки, примножувати багатовікову спадщину в царині національного виховання дітей та молоді. Відсутність дослідження із зазначеної теми в українській історико-педагогічній науці дало поштовх до поглибленого аналізу його педагогічної спадщини. Наукові погляди Михайла Базника в галузі педагогіки та психології, його плідна і невтомна праця і донині не поціновані належним чином. Михайло Базник відноситься до тих культурно-освітніх діячів Галичини, які сприяли культурному та освітньому розвитку народу.

У статті схарактеризовані витоки розвитку та становлення проблеми формування національної самосвідомості особистості. Визначені основні етапи розвитку ідей національної самосвідомості. Схарактерізовано особливості трактування поняття «національна самосвідомість» та його змісту на кожному етапі. З’ясовано позицію прогресивної педагогічної громадськості щодо реалізації ідей національної самосвідомості у соціокультурному просторі кожного періоду. Висвітлено сутність поняття національної самосвідомості як усвідомлення себе представником певного етносу, нації, розуміння відмінності своєї нації від інших. Визначені основні складові поняття національної самосвідомості: любов до рідного краю, мови, історії, культури, традицій, віри, усвідомлення себе представником певного етносу, відповідальне ставлення до майбутнього своєї країни і народу, гордість за свою націю, намагання здобути щасливу долю для своєї країни. З’ясовано, що основою для формування національної самосвідомості виступала родина, яка зберігала національні культурні та освітні традиції. Встановлено, що на розвиток та становлення проблеми формування національної самосвідомості впливали соціально-політичні, національно-визвольні процеси в країні, прогресивні ідеї та просвітницька діяльність представників наукової, культурної, педагогічної національної еліти, розвиток світової науки.

У статті проаналізовано основні напрями еволюції українського передшкілля (класів передшкілля, підготовчих/підготовних класів) як складника системи національної дошкільної освіти й виховання зростаючих поколінь українців Канади впродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. і важливого чинника, що закладає основи гармонійного розвитку дитини, сприяє вивченню рідної мови, пізнанню історії, культури, звичаїв і традицій її прабатьківщини. Актуальність дослідження зумовлена недостатньою дослідженістю окресленої проблеми та доцільністю використання прогресивних ідей і досвіду канадських українців у національному вихованні дітей дошкільного віку в освітньому просторі України та сучасного українського зарубіжжя. Мета статті полягає у виявленні особливостей організації освітньо-виховного процесу в класах передшкілля, з’ясуванні їх ролі в розвитку особистості дитини та підготовці її до шкільного навчання. Досягненню мети сприяло використання таких методів дослідження: загальнонаукових (аналіз, синтез, систематизація зібраного матеріалу), теоретичного осмислення й узагальнення одержаних результатів та їх інтерпретації. Установлено, що класи передшкілля в системі українського дошкільного виховання в Канаді були організовані на початку 50-х рр. ХХ ст. для підготовки дітей до навчання в системі рідномовного шкільництва та продовження національної освіти й виховання, основи яких заклали дитячі світлички та садочки. Вони розташовувались у спеціально обладнаних приміщеннях, що повністю відповідали державним вимогам, і діяли за навчальними програмами, які забезпечували, окрім загального розвитку, національне й релігійне виховання дитини. Навчально-матеріальне оснащення класів передшкілля та дидактичний супровід освітнього процесу впродовж досліджуваного періоду постійно вдосконалюються з урахуванням досягнень дошкільної педагогіки та інших галузей науки, тенденцій еволюції суспільного дошкільного виховання в Канаді, що забезпечує успішне виконання програм освіти й виховання дітей дошкільного віку та належний імідж у середовищі української діаспори.

Мета статті — виявити внесок художника-реаліста, педагога І. Рєпіна в українське та світове образотворче мистецтво. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності та історизму. Використано методи наукового дослідження: дослідницько- пошуковий, джерелознавчий, системно-аналітичний та біографічний. Наукова новизна. Досліджено творчість І. Рєпіна як представника української культури, оскільки ідеологія Російської імперії розглядала діяльність митця у контексті російського, а згодом радянського мистецтва. Висновки. Досліджено та проаналізовано творчий шлях І. Рєпіна і доведено, що попри те, що художник жив і працював у Санкт-Петербурзі та Москві, його діяльність тісно пов’язана з Україною. Тематика багатьох творів художника відображає історію, традиції українського народу. Митець ґрунтовно готувався до написання робіт — консультувався з істориками, досліджував життя, побут, українські національні костюми. Герої його картин передають внутрішні переживання людей, силу характеру, адже художник довго працював над створенням картин, детально продумував сюжет і ідею. Твори І. Рєпіна є зразком високої професійної підготовки митця, вирізняються національною тематикою та ідейним змістом. Визначено, що в останні десятиліття життя і творчості І. Рєпіна художні методи та засоби, тематика робіт дещо змінилися, однак це лише підтверджує нові творчі погляди митця. Наголошено, що хоча І. Рєпін був не лише вихідцем з України, а й багато своїх шедеврів присвятив українським мотивам, красі рідної природи, побуту, мові, одягу та пісням, однак Росія його презентує як відомого представника російської школи мистецтв. Сталося це тому, що Російська імперія, а згодом СРСР, сприймала діяльність українських митців як невід’ємну складову російської культури. З’ясовано, що творчість українського художника І. Рєпіна є вагомим внеском у розвиток вітчизняного, російського і світового образотворчого мистецтва.

У статті представлено міркування щодо ролі гуманітарної освіти у розвитку ключових компетентностей конкурентоспроможних фахівців морської галузі. Гуманітарну освіту визначено як сукупність знань у сфері суспільних наук і пов’язаних з ними практичних умінь і навичок. Її забезпечують дисципліни гуманітарного циклу, зокрема філософія, культурологія, соціологія, психологія, педагогіка, історія, політологія, іноземні мови. Ці дисципліни мають об’єктивний змістовий потенціал, що впливає на формування всебічно розвиненої, високодуховної, гармонійної особистості. Результатом гуманітарної освіти є ключові компетентності, які, відповідно до рекомендацій Європейського Парламенту та Ради ЄС, необхідні для особистої реалізації та розвитку, активного громадянського життя, соціальної єдності та можливості працевлаштування. Ідеться про спілкування рідною мовою; спілкування іноземними мовами; знання математики та загальні знання у сфері науки і техніки; навички роботи з цифровими носіями; навчання заради здобуття знань; соціальні та громадянські навички; ініціативність і практичність; обізнаність і самовираження у сфері культури. Гуманітарна компонента освіти має важливе значення під час підготовки майбутніх фахівців морської галузі. Це пов’язано з тим, що у вимогах Міжнародної Конвенції зі стандартів підготовки, дипломування моряків і несення вахти й однойменного Кодексу наголошується на необхідності підготовки фахівців морського транспорту з високим рівнем сформованості як професійних знань і практичних навичок, так і гуманітарних знань. Серед переліку компетентностей у цих документах містяться вимоги щодо знань, умінь і навичок, які формуються в майбутніх фахівців морської галузі під час вивчення дисциплін гуманітарного спрямування. Ідеться про знання принципів, методів і особливостей управління персоналом на судні та його підготовки; знання відповідних міжнародних морських конвенцій і рекомендацій, а також національного законодавства; знання методів ефективного управління ресурсами та вміння їх застосовувати; уміння здійснювати ефективну комунікацію, підтримувати серед членів суднової команди атмосферу взаєморозуміння та доброзичливості, дотримання загальнолюдських відносин і громадянських норм; володіння іноземною (англійською) мовою тощо. Крім цих компетентностей, майбутні фахівці мають володіти сформованими ціннісними орієнтаціями, високим рівнем загальної, комунікативної та професійної культури та бути цілісною особистістю з лідерським потенціалом.

Атипове розташування будь-яких органів та тканин організму людини являє собою не лише цікаву тему для спостережень за казуїстичними випадками та їх порівняння, а й значну медичну проблему, коли виникає необхідність диференціювати причини виникнення симптомокомплексів на межі різних спеціальностей. Як правило, історія таких пацієнтів досить типова — тривалі спостереження в різних спеціалістів до моменту виявлення дистопії. Особливо важливо пам’ятати про такі випадки, коли йде мова про ендокринні органи і тканини, ектопічне розташування яких поєднується з гормональним дисбалансом. Відносно непогано вивчено ектопію β-клітин підшлункової залози, що супроводжується гіпоглікемічним симптомокомплексом внаслідок надмірного синтезу такими клітинами інсуліну. Ектопія тканини щитоподібної залози (ЩЗ) зустрічається рідко, отже, й вивчено її не в повній мірі. За 100 років в англомовній літературі було опубліковано повідомлення лише про близько 500 випадків тиреоїдної ектопії, з них 373 випадки струми кореня язика. На жаль, досі не існує об’єднаних електронних регістрів таких рідкісних станів, що дозволило б їх набагато краще дослідити та проаналізувати. Асимптомні форми ектопованої ЩЗ, що не супроводжуються гормональним дисбалансом, зазвичай не потребують спеціального лікування, але підлягають спостереженню для уточнення змін їх розмірів та структури в динаміці. Лікування хворих із симптомами, що виникають внаслідок механічних чинників та/або порушень тиреоїдного статусу, залежить від розмірів ектопованої ЩЗ, її локалізації, домінантних симптомів і даних щодо морфологічної структури вузла. За будь-якої локалізації така ектопія може бути єдиною тире-оїдною тканиною (ТТ) в організмі або існувати одночасно з нормальною ЩЗ і мати підвищену схильність до пухлинного переродження. Наявність двох і більше фокусів (осередків) ектопованої ТТ є ще більш рідкісною аномалією. Стаття містить огляд поширення, етіології, діагностики та лікування ектопічно розташованого зоба, а також наводиться опис клінічного випадку діагностики та лікування струми кореня язика.

Анотація: Ісмаїл Ґаспринський був відомим кримськотатарським інтелектуалом, педагогом, видавцем і політиком пантюкістом, який надихнув рух джадидистів у Центральній Азії. Однин з перших мусульманських інтелектуалів в Російській імперії, котрий усвідомлював необхідність реформації у сфері освіти, культури і модернізації тюркських та ісламських громад. Він вважається архітектором модернізму серед тюркських мусульманських підданих Російської імперії. Здобував освіту в мусульманських школах, в Російській військової академії і за кордоном (Франція та Османська імперія); повернувся до Криму, щоб заснувати одне з найважливіших етнічних періодичних видань в історії Росії - «Терджиман» (Перекладач). Ісмаїл Ґаспринський вважав, що вплив невірно спрямованої релігійної ортодоксії прирікав мусульман на культурну неповноцінність в умовах сучасної західної технологічної, військової, політичної та інтелектуальної гегемонії. Він стверджував, що прогрес вимагає реформи освіти, викладання сучасної навчальної програми сучасними методами, заохочення соціально-економічного співробітництва та культурних запозичень. Поширював свої ідеї за допомогою численних брошур та періодичних видань. Однак залишався досить поміркованим в інтелектуальному плані щодо практичного впливу на життя громад, це відчувалося до 1920-х рр. по всій Росії імперії, де жили мусульмани, а також в Туреччині, Єгипті та мусульманській Індії. Ісмаїл Ґаспринський поширював свої ідеї в основному через засновану ним в 1883 р. газету «Терджиман», яка проіснувала до 1918 р. У своїх публікаціях він закликав до єдності та солідарності між тюркськими народами і ратував за їх модернізацію через європеїзацію. Він вважав, що єдиний шлях модернізації - освіта. Широко виступав за проведення реформи освіти і критикував традиційну систему освіти в мусульманських школах, в якій велика увага приділялася питанням релігії, і розробив новий метод навчання дітей ефективному читання на їхній рідній мові і провів реформи навчальних програм. Зокрема у нашому дослідженні буде проаналізовано період становлення і формування просвітительства кримськотатарського суспільства кінця XIX століття і початку ХХ століття, на чолі якого стояв сам Ісмаїл Ґаспринський. Саме з його ім’ям пов’язана епоха модернізації, не тільки кримського суспільства, але всього тюркського світу в усіх аспектах, зокрема у сфері освіти, релігії, культури. Також у статті подана епохальність найбільшого мислителя тюркського світу в соціально-історичній площині, через призму його літературної спадщини. З ім’ям Ісмаїла Гаспринського пов’язано заснування та розвиток просвітницького руху народів ісламського Сходу – джадидизм (новий, звуковий спосіб навчання грамоті, у широкому розумінні – оновлення). Цей напрям радикально змінив сутність та структуру початкової освіти в багатьох мусульманських країнах і на Батьківщині свого творця – Криму. Навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. Ісмаїл Ґаспринський розробив основу реформування традиційної мусульманської етно-конфесійної системи народної просвіти. Його «нові методи навчання» з успіхом застосовувалися не тільки в Криму, а й у Татарстані, Казахстані, Башкортостані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані, Азербайджані, Туреччині, Північній Персії та в Китайському Туркестані.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке. Библиографические ссылки Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c. Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56. Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322. Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83. Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547. Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22. Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45. Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50. Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126. Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33. Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с. Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10. Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250. Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с. Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909. Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236. Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252. Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115. Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4. Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29. Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60. Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167. Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234. Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5. Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3. Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17. Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с. Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с. Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с. Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79. Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44. Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62. Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48. Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с. Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17. Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427. Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402. Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94. Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с. Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195. Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с. Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38. Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с. Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7. Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223. Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96. М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222. Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с. Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с. Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с. Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212. О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c. Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с. Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31. Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20. Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с. Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106. Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с. Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с. Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с. Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с. Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113. Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88. Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43. Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214. Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205. Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52. Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103. Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324. Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508. Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25. Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433. Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81. Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39. Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73. Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с. Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с. Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

У статті автор розглядає основні принципи викладання іноземної мови в авіаційній освіті із середини ХХ ст. до теперішнього часу. Стаття аналізує зміни методів викладання іноземних мов у технічних освітніх закладах залежно від цілей і задач, які ставила перед ними держава. В історії розвитку нашої країни були періоди, коли вивчення іноземних мов мало непріоритетний характер. 50-ті рр. відзначалися використанням граматико-перекладного методу як в загальноосвітніх, так і у вищих школах СРСР. 60-ті рр. та тогочасні реформи у сфері вивчення іноземних мов виявили певні недоліки попередників і наполягали на вивченні мови, використовуючи прямий метод, тобто уникаючи процесу перекладу під час навчання, намагатись не використовувати рідну мову. У 70–80-ті рр. підкреслювалась практична спрямованість методів викладання іноземної мови в льотних закладах освіти. Наразі, враховуючи стандартизацію та вимоги до сучасного авіаційного фахівця, в льотних навчальних закладах використовують велику кількість сучасних методів, що забезпечують активне володіння майбутніми авіаційними спеціалістами іноземною мовою як засобом формування і формулювання думок у галузі повсякденного спілкування та в галузі професійної діяльності.

У статті розглянуто зміст понять «професійна компетенція», «професійна компетентність», «професійна компетентність викладача іноземної мови», «комунікативна компетентність», «лінгвістична компетенція», «лінгвістична компетентність», «мовленнєва компетенція»; проведено огляд ключових концепцій вітчизняних та зарубіжних науковців стосовно трактувань та структури зазначених компетенцій та компетентностей. На основі аналізу цього дослідження запропоновані власні трактування згаданих визначень, зокрема лінгвістичної компетенції та компетентності в методиці викладання іноземних мов. Виявлено, що професійна компетентність має системний характер та охоплює певні компетенції, які є свідченням досвіду діяльності педагога. Компетентність майбутніх викладачів англійської мови утворена особливими блоками компетенцій, у яких комунікативна й лінгвістична займають провідне місце. З’ясовано історію становлення категорії «лінгвістична компетенція», закцентовано на близькості сутності понять «мовна компетенція» та «лінгвістична компетенція»; проаналізовано та опрацьовано праці зарубіжних та вітчизняних науковців, зокрема Н. Хомського, С. Савіньон, Л. Бахмана, І. Зимньої, І. Сніховської, Л. Шмелькової, Н. Микитенко, С. Корнієнко щодо сутності та структури цих категорій. Установлено, що знання лексичних одиниць, граматичної та синтаксичної будови речень, уміння сформулювати та зрозуміти речення іноземною мовою є недостатнім для формування лінгвістичної компетенції, оскільки існує загроза, що такий процес призводить до розуміння та пізнання мови як заздалегідь складеної системи, а не засобу комунікації. Зазначено, що науковці розмежовують поняття лінгвістична компетенція в рідній та іноземній мовах та подані складові характеристики лінгвістичної компетенції в процесі оволодіння іноземною мовою.

Наголошується на важливості дослідження унікального явища української еміграції, яка має давню історію та глобальні географічні масштаби. Актуальність роботи обґрунтована потребою вивчення джерел української еміграції, формування з часом потужної маси переселенців з України, розселених у всьому світі, які завжди підтримували ідею відродження Української держави і сьогодні відіграють істотну роль у просуванні її інтересів за кордоном. З історичного ракурсу українська еміграція посідає п’яте місце у світі після єврейської, грецької, вірменської та китайської. Першими українці емігрували до Європи та у межах сучасної Росії. У середині XVIII ст. з’явилися перші українські хліборобські колонії в тодішній Австрійській імперії, коли декілька тисяч закарпатських українців у пошуках роботи переїхали до Бачки, Срему й Славонії – регіонів сучасних Сербії та Хорватії. Але значно більше українських селян перебралися на Надволжя, Урал та у Сибір, де вони створювали великі українські поселення серед місцевих росіян. Метою статті є дослідження невідомих дотепер питань щодо мотивів індивідуальної та групової еміграції на ранніх етапах існування Української держави в усіх її формах, джерела формування перших українських хліборобських колоній у країнах Європи, поселень етнічних українців у межах царської Росії, Північної, Південної Америки та в Австралії. Базовою методологічною основою роботи є системний підхід і комплексний аналіз, що дали можливість надати цілісне бачення ролі та місця співвітчизників у формуванні потужної, національно-свідомої та впливової української діаспори. Результатами роботи стало виявлення причин індивідуальної та групової еміграції українців, встановлення географії їх розселення в різних країнах світу, їх роль у засвоєнні вільних до того територій, збереженні рідної мови та національної культури. Практична цінність роботи зводиться до того, що наведений фактичний матеріал, висловленні авторські міркування та зроблені висновки можуть бути використані для підготовки праць з історії України, окремих зарубіжних країн та української діаспори

Вивчення говірок, які внаслідок політичних процесів утратили цілісність ареалу, набуває особливого значення. У середині ХХ століття (1944 – 1947 рр.) лемки, західна група українського народу, перенесли етноцид – насильницьке виселення з рідних земель на територію України та на північно-західні землі Польщі. Стаття присвячена аналізу діалектної лексики в текстах народних пісень, записаних Орестом Гижею від лемків-переселенців. З’ясовано семантику виявлених діалектних іменників, дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Визначено найбільш репрезентативні семантичні групи досліджуваних лексем. Ключові слова: діалектна лексика, фольклор, лемки, лемківський діалект, південно-західне наріччя, номен, лексико-семантична група. Покликання Список використаних джерел Етимологічний словник української мови, за ред. О. С. Мельничука. В 7 т. Київ: Наукова думка, 1982–2012. Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980. Українські народні пісні з Лемківщини. Горлиці, 1997–2002. Список використаної літератури Верхратський, Іван. Про говор галицких Лемків. Львів, 1902. Жилко, Федот. Говори української мови. Київ, 1958. Залеський, Антон. «Найбільш західний український говір». Культура слова, вип. 33, 1987, с. 68–71. Наконечний, Володимир. Лемки в ХХ столітті: життя на етнічних землях та в нових геополітичних умовах. Автореф. дис. ... канд. істор. наук: 09.00.12. Київ, 2008. Орловська Б.-А. «Асиміляція чи адаптація лемків на західних землях Польщі». Карпатський край, № 1 (3), 2013, с. 5–12. Пиртей, П. Короткий словник лемківських говірок. Івано-Франківськ: Сіверсія МВ, 2004. Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР (від 09.09.1944). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/616_065 Український інститут національної пам’яті. URL: http://www.memory.gov.ua/ Халюк, Леся. «Акція „Віслаˮ 1947 року в усних оповідях українців-переселенців: історія досліджень і тематика». Народна творчість та етнологія, № 3, 2018, с. 71–8. Studia methodologica, вип. 27, 2009. Z łemkowskiej skrzyni. W 2 cz. Lemko-Tower, 2004.

Доктор філологічних наук, професор Михайло Федосійович Гетманець фахівець з історії російської і української літератури XIX–XX століть, «Слова о полку Ігоревім», літературного краєзнавства. Метою роботи є аналіз розвитку М.Ф. Гетманця як вченого, дослідника, літературознавця, педагога, засновника власної наукової школи. Кандидатська дисертація М.Ф. Гетманця «Творчість П.А. Павленка» і докторська дисертація «А.С. Макаренко і концепція нової людини в радянській літературі 1920–30-х років» свідчать про нові погляди автора на усталені питання. М.Ф. Гетманець надрукував понад 17 книг, 300 статей, бро-шур, тез. Головними з них є монографії: «Таємниця річки Каяли», мемуари: «Про себе і про час», книги: «Про Харків і не тільки», «Роздуми педагога», «Історія як педагогіка», «Педагогічні етюди», «Про рідну мову». Коло наукових інтересів дослідника різноманітне, тематика захище-них під керівництвом М.Ф. Гетманця докторських дисертацій (О.В. Кеба, О.М. Ніколенко, І.С. Маслов, О.С. Силаєв, В.І. Мацапура, С.В. Бесчетнікова, О.Г. Ткаченко) і 15 кандидатських дисертацій свідчить про широту його наукових пошуків. Понад п’яти книг і більше тридцяти статей присвячені дослідником «Слову о полку Ігоревім». Книга М.Ф. Гетманця «Таємниця річки Каяли» перевидавалася три рази, в ній проаналізовані результати походу князя Іго-ря Святославовича в 1185 році, вперше вченим були організовані широко-масштабні польові дослідження на місцях передбачуваного походу. М.Ф. Гетманець – дослідник літературного процесу на Харківщині. Три випуски довідника «Літературна Харківщина», що містить понад 500 імен, викликали великий інтерес дослідників. В останніх книгах М.Ф. Гетманця відстоюються його погляди публіциста. У роботі ми прийшли висновку, що розвиток наукової творчості М.Ф. Гет-манця, захопленого своїм предметом дослідження, його академічні роботи, наукова школа – результат життєвої працьовитості, самодисципліни, таланту. Вчений – надбання науки, яким має право пишатися Україна і Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди.