Статті в журналах: "Історична пам’ятка"

1

Бутенко, Вікторія. "ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПАРКОВІ ПАМ’ЯТКИ В СИСТЕМІ ЕКСКУРСІЙНО-ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУЧАСНОЇ ВІННИЧЧИНИ". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 69–72. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.11.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються історико-культурні паркові пам’ятки в системі екскурсійно-туристичної діяльності на прикладі сучасної Вінниччини. Актуалізуються питання щодо посилення значення історико- культурної спадщини на прикладі парків – пам’яток садово-паркового мистецтва в сучасних культурно-розбу- довчих процесах України, вивчення історії пам’яток, їх використання в екскурсійній діяльності. Розкривають- ся наукові підходи до ключових понять: «історико-культурна пам’ятка», «парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва», «екскурсійно-туристична діяльність», «історична місія», які осмислені в контексті стратегічних перспектив Вінниччини, наголошується на винятковій ролі історичного контексту в екскурсійно-туристичній діяльності. На основі досліджень українських учених, міждисциплінарного підходу до предмета дослідження осмислюється визначальна місія історичних постатей, подій, пам’яток архітектури у формуванні сучасного функціонала екскурсійно-туристичної послуги. Визначаються наукові підходи до розуміння історико-культурної пам’ятки як джерела інформації, наголошуються питання професійного природоохоронного менеджменту, що посилює значення історичної події в екскурсійно-туристичній послузі. У статті на фактологічному матеріалі розкриті сучасні екскурсійно-туристичні практики, основою яких є історична подія, постать, пам’ятка архітектури. Розкрито і доведено історичне значення впливу родини Потоцьких на екскурсійно-туристичну діяльність у місті Немирові, меценатської діяльності Надії Філаретівни фон Мекк у місті Браїлові, історико- пізнавального феномену козацького руху на Поділлі, що також є об’єктом історичного туризму.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Селищева, Ірина Анатоліївна. "Історична пам’ять у контексті історичної освіти". Педагогіка вищої та середньої школи 50 (18 квітня 2017): 222–30. http://dx.doi.org/10.31812/pedag.v50i0.1306.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто феномен історичної пам’яті. Простежено зв’язок між історичною пам’яттю та історичною освітою. Акцентовано увагу на чинники, що зумовили переоцінку явищ, подій у вітчизняній історії на сучасному етапі. Проаналізовано поняття історичної пам’яті. Наголошено, що структура історичної пам’яті включає індивідуальну та колективну пам’ять. З’ясовано, що в основу національної ідентичності покладено історичну пам’ять.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Lysenko, Oleksandr. "КОНКУРУЮЧІ НАРАТИВИ: ПАМ’ЯТЬ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ В УКРАЇНІ: МІЖ ПОЛІТИКОЮ І РЕФЛЕКСІЄЮ". ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ: Український вимір 11 (15 грудня 2019): 17–34. http://dx.doi.org/10.33124/hsuf.2019.11.01.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто низку сюжетів, пов’язаних із пам’яттю про Другу світову війну в УРСР та в суверенній Україні. Історична пам’ять у всіх своїх вимірах – колективному, корпоративному, індивідуальному – відіграє помітну роль у процесах націє- і державотворення. Офіційна модель пам’яті часто спирається на історичний міф. Простежуючи тривалий шлях еволюції комеморативних практик у радянську добу, можна зафіксувати заміну міфу «Великої жовтневої соціалістичної революції», що домінував у колективній/офіційній пам’яті до середини 1960‑х рр., але вичерпав свій мобілізаційний ресурс, на міф «Великої Вітчизняної війни». Саме останній став одним з ідеологічних стрижнів, дієвим засобом легітимізації комуністичного режиму та консолідаційного чинника в радянському суспільстві. Експлуатуючи глорифікаційно-віктимні компоненти цього міфу, промоутери мнемонічної політики досягли незаперечних успіхів. Свідченням цього є велика інерція міфу «Великої Вітчизняної війни» на пострадянському просторі, особливо в Російській Федерації, де він залишається головною «скрепою» влади і суспільства. Після розпаду Радянського Союзу розпочався тривалий і суперечливий процес подолання «радянської спадщини». Формування історичної колективної пам’яті української політичної нації, способи і форми «пригадування» історичних подій у незалежній Україні все більше дистанціюються від імперської моделі і наближаються до західних зразків, хоча й не позбавлені певних рудиментів. Про те, що на цьому шляху зустрічається чимало перепон, свідчать способи конкуренції різних моделей пам’яті. Аналіз підходів керівництва України, політикуму та окремих громадянських інституцій до формування сучасної історичної політики і мнемонічних процедур, успіхів і невдач на цьому шляху дає підстави констататувати, що головними деструктивними чинниками при цьому виступають: поперше, інтереси певних політичних груп; по-друге, специфіка суспільної свідомості значної частини українського соціуму; по-третє, помітні регіональні відмінності у світосприйнятті; по-четверте, брак наукового моделювання політичних рішень у меморіальній сфері. Особливо складним виявився процес декомунізації, що безпосередньо стосується пам’яттєвого простору. Частина громадян неоднозначно сприйняла деякі кроки УІНП в цьому напрямі. У матеріалі висвітлюються засоби і механізми втручання зовнішніх сил, передусім Російської Федерації, у пам’яттєве поле України через інструменталізацію історичного знання й відповідних мобілізаційно-електоральних технологій. У широкому контексті гібридної війни проти України вони покликані дестабілізувати політичну ситуацію в нашій державі, налаштувати різні політичні та регіональні групи одну проти одної, поставити під сумнів історичну перспективу української політичної нації. Ключові слова: Україна, Друга світова війна, історична пам’ять, міфи, історична політика, комеморативні практики, мнемонічні процедури, маніпулятивні технології.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Айтов, С. "Новітні історично-антропологічні студії як сучасна філософія історії". Studies in history and philosophy of science and technology 29, № 2 (16 грудня 2020): 25–32. http://dx.doi.org/10.15421/272018.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття дослiджує складну проблематику впливу новітніх наукових розвідок історичної антропології на утворення парадигми сучасної фiлософії icторії. Методологiя даної праці заснована на реалізації принципів комплементарностi, структурностi, дiалогiчностi. У студії зазначеної проблематики були залучені методи: філософської герменевтики, системноструктурний, мiждисциплiнарний. Новітні студії з історичної антропології проявляють теоретичну сутність сучасної філософії історії. Вона реалізується через такі пізнавальні площини осмислення історично-антропологічними розвідками змісту і значущості багатоаспектної історичної динаміки, як «історія ментальностей», «мікроісторія», «історія жінок», «нова культурна історія», «історія ідентичності», «історія пам’яті», історія ментальних аспектів політичних процесів. Сутність філософсько-історичної основи студій з «історії ментальностей» полягає в осмисленні психологічного і культурного впливу на соціуми минулого магічних уявлень, легенд та вірувань та їх ролі у суспільному розвитку. Вона проявляється також у аналізі сприймання суспільcтвами різних історичних епох феномена дитинства та їх ставлення до дітей. Наукові розвідки з «мікроісторії» розподіляються на дослідження життєвого шляху окремих людей, сімей та історії мешканців локальних громад, які існували й діяли у різні часи минулого. Вони включають і реконструкцію, й осмислення значущості великих сімей у соціокультурному розвиткові минулих епох. Новітні історично-антропологічні студії з «історії жінок» утворюють три теоретичні піднапрями. Відповідно до них належить аналіз соціокультурної специфіки шлюбних стосунків у минулі епохи, вивчення ролі жінок у соціально-економічному розвиткові суспільства, загальні дослідження, які орієнтовані на розуміння різноманітних ментальних аспектів участі жінок у історичній динаміці. Дослідження у царині «нової культурної історії» вивчають психологічно-культурний горизонт історично-культурних процесів та їх вплив на динаміку суспільств минулого. Аналіз кола наукових проблем, пов’язаних з реконструкцією і осмисленням уявлень про власні соціокультурні особливості різноманітних соціальних груп і соціумів минулих епох, складає основу напряму «історії ідентичності» новітніх історично-антропологічних студій. Дослідження у проблемному полі «історії пам’яті» реалізуються за трьома когнітивними рівнями. На мікрорівні відбувається аналіз пам’яті про минуле окремих особистостей та невеликих спільнот. На мезорівні здійснюється вивчення матеріальних об’єктів, котрі виступають символами історичних подій та генерують і підтримують пам’ять про них у певних соціумах. На мегарівні реалізуються студії напрямів функціонування історичної пам’яті та її складових (культурних міфів) і їх вплив на динаміку «локальних цивілізацій». Наукові розвідки з історії ментальних аспектів політичних процесів осмислюють вплив бачення суспільством політичних процесів та їх емоційного сприймання на особливості і розвиток політики минулого. Новітні студії історичної антропології як сучасної філософії історії суттєво сприяють розумінню ментально-культурних причин і чинників динаміки минулого, реконструкції і релевантному аналізу людського виміру складних історичних процесів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Kyselov, Mykola. "Історія та історична пам’ять: сфери перетину". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 1 (28 жовтня 2020): 44–63. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.1.03.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті подається компаративний аналіз феноменів історії та історичної пам’яті; аналізується проблема меж компетентності історичного методу як загальнонаукового. Наводиться ретроспекція явища скепсису щодо об’єктивності та обґрунтованості висновків історичної науки. Робиться висновок, що історична пам’ять є феноменом, корені якого сягають глибин антропогенезу, у зв’язку з чим заторкується вчення К.Юнга про архетипи. Досліджуються архетипічні витоки людської пам’яті, роль історичної пам’яті у формуванні національної ідентичності, модифікації та різновиди сприйняття «історичного минулого». Коментується явище політизації історичної пам’яті під впливом ідеологічної кон'юнктури. Проблема надзвичайно актуалізується тому, що нині політична кон'юнктура та система цінностей соціуму багато в чому детермінують специфіку бачення, розуміння й тлумачення подій минулого. Особлива увага приділяється терміну «національна історична пам’ять». Аргументується положення про некоректність радикального поділу націй на «політичні» та «етнічні». Розглядаються сучасні інтерпретації феноменів етноцентризму та презентизму в історичному контексті.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Lutsyshyn, H. I. "Державна політика історичної пам’яті як чинник консолідації українського суспільства". Grani 18, № 8 (13 червня 2015): 33–38. http://dx.doi.org/10.15421/1715152.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглянуто особливості реалізації державної політики історичної пам’яті як чинника консолідації українського суспільства. В Україні акцентування на розбіжностях у ставленні до трагічних сторінок минулого (голодомор, український визвольний рух) призвело до загострення суспільних конфліктів, поглибило лінії розколів та протистоянь у суспільстві. Наголошується, що політичний контекст національної пам’яті не є лише контекстом внутрішньополітичної боротьби, він поширюється на міждержавні відносини, впливає на прикордонну співпрацю. Доведено, що політика пам’яті має бути скерована на збереження суспільної стабільності, повинна сприяти пошуку інтегративних компонентів суспільного розвитку, знімати з порядку денного надмірну політизацію історичних подій та попереджати загострення суспільних протиріч, узгоджувати регіональне бачення історичного минулого із загальнонаціональним. Із розвитком інформаційних та комунікативних технологій «управління історичною пам’яттю» стає невід’ємною складовою політичного менеджменту, потужним засобом впливу на масову свідомість, інструментом легітимізації державних та наддержавних утворень. Зазначається, що ставлення суспільства до подій та постатей минулого часто змінюється, найчастіше спільноти коригують своє ставлення для того, щоб мати можливість опертися на нього у вирішенні актуальних завдань сьогодення або реалізації проектів на майбутнє. Колективні уявлення про ключові історичні події слугують основою групової ідентичності і дозволяють членам цієї групи відрізняти себе від інших, позиціонувати себе за принципом «свій/чужий». Наголошується на важливій ролі та функціях політики пам’яті, яка здатна як сприяти консолідації суспільства навколо загальнозначущих історичних подій, так і збільшити розкол суспільства. Визначаються недоліки та перспективи покращення державного управління у цій сфері.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Strilchuk, Ludmila, та Andriy Ninichuk. "Питання історичної пам’яті в сучасних українсько-польських взаєминах". Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Історія 1, № 45 (15 червня 2017): 63–67. http://dx.doi.org/10.31861/hj2017.45.63-67.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються проблеми історичної пам’яті у сучасних українсько-польських взаєминах. Останніми роками між Україною та Республікою Польща виникає чимало суперечок з приводу проблем історичної пам’яті та питань трактування спільної історії, а це негативно впливає на міжнаціональні взаємини. Особливо гостро це проявляється стосовно проблеми українсько-польського протистояння на Волині у роки Другої світової війни. Ключові слова: Україна, Республіка Польща, історична пам’ять, волинська трагедія, війни на могилах, міжнаціональні взаємини, міждержавні відносини, політика

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Сачко, Д. В. "ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ УКРАЇНИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 3 (18 лютого 2022): 116–23. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.16.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена актуальній у сучасному українському суспільстві проблемі державного регулювання гуманітарної політики, а саме створенню законодавчих та інституційних форм реалізації політики формування і збереження національної пам’яті. Автор дає визначення ключових понять зазначеної проблематики – «національна пам’ять», «історична політика» та «публічна історія», а також коротку характеристику теоретичного дослідження зазначеної проблематики як серед українських, так і серед закордонних дослідників. Визначається основна відмінність між «історичною політикою» та «публічною історією». Вказуються недоліки «історичної політики», яку із 2014 р. проводить Український інститут національної пам’яті. Український інститут національної пам’яті (Інститут) – орган виконавчої влади в Україні, котрий виконує провідну роль у процесі реалізації історичної політики, має своїм завданням дослідження, популяризацію та захист історичного минулого, правового забезпечення цього процесу. У статті визначено основні напрями роботи Інституту, а також основні результати його роботи. Наприклад, результативність ухвалення та реалізації «декомунізаційних» законів в Україні, ініційованих Інститутом. Також визначено організаційну структуру Інституту національної пам’яті. Автор вказує власну думку щодо недоліків організації та роботи установи. Автор звертає увагу на деякі приклади використання форм і методів публічної історії, беручи за зразок роботу співробітників Національної академії наук України, які останнім часом системно презентують науково-популярні видання, медіа-проекти й онлайн-курси. Також автор статті наводить власний погляд на перспективи розвитку та вимоги до «історичної політики» та «публічної історії», можливі заходи, спрямовані на покращення реалізації державної політики у сфері збереження національної пам’яті в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Biliatska, Valentina. "Історична пам’ять і конфлікти «пам’яті» у романі у віршах Анатолія Шкуліпи «Берест»". Філологічний дискурс, № 10 (20 листопада 2019): 10–18. http://dx.doi.org/10.31475/fil.dys.2020.10.01.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті порушено проблему історичної пам’яті та конфлікту суспільної й індивідуальної «пам’яті», їх впливу на осмислення подій минулого й особистого вчинку героя в романі у віршах Анатолія Шкуліпи «Берест» (2011). Головним героєм роману є реальна особа, Олексій Берест, уродженець Сумщини, який здійснив героїчний подвиг в роки Другої світової війни – підняв прапор Перемоги над рейхстагом, але був викреслений із списку нагороджених через те, що він українець. Художньо інтерпретуючи біографічні дані про героя, автор відтворив на психологічному рівні наслідки суб’єктивних та історичних факторів, які не можна ні вилучити, ні забути, подав картини пережитого, зв’язки з позатекстовою реальністю й реальним героєм. Роман у віршах А. Шкуліпи визначено як історично-філософський, він має складну, своєрідну образно-структурну й композиційно-поетичну будову: замість прологу «Історія проростання Берестом», епілогу «Чого не відбереш», п’ять частин, які автор означив блискавками, поділено на вісім, дев’ять підрозділів – вихри, у назвах яких філософські роздуми, мудра й трагічна доля Олексія і його народу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Гура, Олексій. "Чудотворна ікона Божої Матері «Троєручиця»: історичний шлях до Спаського храму м. Полтави". Ukrainian Religious Studies, № 93 (26 квітня 2021): 70–86. http://dx.doi.org/10.32420/2021.93.2217.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті простежується історичний шлях чудотворної ікони Божої Матері «Троєручиця» упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століть. Автор аналізує українські традиції пошановування чудотворних ікон. Особлива увага звертається на розвиток християнства і церковного мистецтва. Зокрема, дослідник визначає значення пам’яток Богородицького циклу. Зроблено опис останніх досліджень і публікацій із названої теми. Дається змістовна історична довідка про появу ікони Божої Матері «Троєручиці». Наголошується на виключній ролі в історії ікони пр. Іоана Дамаскіна. Дослідник розкриває обставини створення ікони Божої Матері «Троєручиця». На основі аналізу історичних документів, автор простежує її переміщення починаючи з кінця ХІХ століття. У статті дається детальний опис прибуття пам’ятки до Полтави у 1894 році та урочистого встановлення її у Сампсонівському храмі. У контексті історії ікони у дослідженні розкриваються окремі аспекти розвитку православ’я на Полтавщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Науковець описує долю ікони за часів радянського періоду і дає характеристику радянського законодавств про релігійні культи у контексті збереження церковних цінностей. Автор вказує на особливості політики партійних і державних органів щодо громад РПЦ на місцевому рівні. У цьому форматі з’ясовуються і переміщення ікони Божої Матері «Троєручиця». Аналізуючи документи, дослідник зміг визначити складний механізм появи пам’ятки у Спаському храмі Полтави, де вона перебуває і до тепер.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Nosova, Hanna. "Пам’ять проти історії за П. Нора. Чому і як?" Multiversum. Philosophical almanac 2, № 2 (23 грудня 2020): 3–14. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.2.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття побудована на аналізі праць французького історика П’єра Нора, який, намагаючись знайти «справжню» історію, доходить до протиставлення історії та пам’яті. В історії домінує, вважає філософ, якщо не відверта політична агітація, то національні імперативи, які ніяк не роблять історію справжньою та об’єктивною. Замість історії потрібно зосереджуватись на правильній пам’яті. Але в умовах, коли сама пам’ять стала розірваною, вона може існувати лише спираючись на «місця пам’яті» – мнемонічні місця. Сила пам’яті тепер зберігається в місцях пам’яті, які накопичують та зберігають історію. Тобто, місця пам’яті втратили фізичний чи географічний сенси, і місцями пам’яті їх робить саме те, завдяки чому вони вислизають із простору історії – сенси, які вони несуть, смисли. Виходячи з такої природи місць пам’яті множинність їх інтерпретацій є нормою. А минуле, таким чином, виявляється полісемантичним простором, орієнтованим на співприсутність багатьох різноманітних версій інтерпретації одних і тих самих меморіальних структур (монументів, історичних фактів і подій, текстів минулого). Звідси випливає зміна уявлень про істинність. Тепер істина не у «фактичності» даних, а в їх «актуальності». Врешті-решт Нора робить досить нищівний для історії висновок, що минуле втратило сенс, історичну свідомість нині має виключно теперішнє, яке і наділяє сенсом усі можливі й припустимі версії минулого, і що офіційна пам`ять (політика пам’яті) пов’язана з практиками вибіркового забування чи пам`ятання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Монолатій, Іван. "ВІД МІСТА-ПЕРЕХРЕСТЯ ДО МІСТА-ЖЕРТВИ: ЛЬВІВ У РОМАНІ ЮРІЯ ВИННИЧУКА «ТАНҐО СМЕРТІ»". City History, Culture, Society, № 9 (2) (23 липня 2020): 141–54. http://dx.doi.org/10.15407/mics2020.09.141.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Другої світової війни) і сучасний. Досліджувані події вивчаються як історія містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про «спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історичної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень 1939 року. Події Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компонентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна назвати одним із потужних детермінантних елементів національної ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано, що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах індивідуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» показує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком реального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А. Ассман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих».

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Дяченко, Вікторія. "ОЛЕКСАНДР ЦИНКАЛОВСЬКИЙ У ПАМ’ЯТІ ВОЛИНЯН". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 7–11. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено постаті знаного волинезнавця, археолога, історика Олександра Цинкаловського. Указано, що його ім’я тривалий час знали лише фахівці та інтелігенція. Проживаючи у Польській Народній Республіці, займаючись краєзнавчою тематикою, він не міг розраховувати на визнання комуністичної влади. Лише з 1990-х років про нього заговорили на Волині, а його твори отримали визнання. Стверджено, що одним із важливих складників пам’яті про вченого є перевидання його творів. Основні знакові праці «Княжий город Володимир» та «Стара Волинь і Волинське Полісся (краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 р.)» неодноразово були надруковані у незалежній Україні. Авторитет Олександра Цинкаловського засвідчує проведення низки наукових конференцій, присвячених його постаті. Одним із вагомих складників вшанування волинезнавця слід уважати проведення численних вечорів пам’яті та виставок у музейних установах Волині. Указано, що іменем Олександра Цинкаловського названо вулиці у містах Ковель та Володимир-Волинський, які пов’язані з особою краєзнавця. У статті авторка не оминула факту, що у цих містах ім’я дослідника носять загальноосвітні середні школи. Ушануванням та визнанням на державному рівні є заснування обласної премії імені Олександра Цинкаловського за вагомий внесок у дослідження рідного краю. Стверджено, що меморіалізація пам’яті вченого (через меморіальні дошки та пам’ятні знаки) є теж важливим складником повернення його імені у край, історію якого той вивчав усе своє життя. Серед інших форм активізації пам’яті про вченого авторкою виокремлено документальні фільми. Указано на різноманітні вікторини та краєзнавчі маршрути як спосіб уведення постаті Олександра Цинкаловського у пам’ять молоді. Окрему увагу звернено на родинну пам’ять про історика, яку зберігає та передає прийдешнім поколінням Наталія Грабарчук-Цинкаловська.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Ковальська-Павелко, І. М. "Історична і соціальна пам’ять: спільне та особливе". Problems of Political History of Ukraine, № 13 (20 червня 2018): 280–89. http://dx.doi.org/10.15421/231823.

Повний текст джерела

Анотація:

Встановлено, що на початкових етапах становлення меморіальних концептів історичну і соціальну пам’ять здебільшого ототожнювали, вважаючи їх зрізами колективної пам’яті, проте поступово почало викристалізовуватися розуміння можливості і потреби в проведенні демаркації між даними концептами.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Степанюк, Софія. "ПОЛЬСЬКИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК". Litopys Volyni, № 23 (20 квітня 2021): 165–70. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.29.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті пропонуються аналіз законодавства з охорони та збереження пам’яток та огляд основних дер- жавних памʼяткоохоронних інституцій Польщі. Проаналізовано закон «Про охорону і збереження пам’яток» від 23 липня 2003 р. та його подальші доповнення. Розглядаються державні реєстри об’єктів культурної спадщини, способи внесення пам’яток до реєстрів та ефективність останніх. Виявлено, що основною та найефективнішою формою захисту є запис до Реєстру пам’яток (нерухомих, рухомих чи археологічних), який робиться на підставі адміністративного рішення воєводського хранителя пам’яток. Показано еволюцію та механізм дії інституту Генерального хранителя пам’яток та воєводських хранителів пам’яток. Встановлено, що основну діяльність з охорони та збереження пам’яток покладено на Міністерство куль- тури й національної спадщини, а саме: Генерального хранителя пам’яток, Департамент охорони пам’яток та Департамент культурної спадщини. Розкрито функції Департаменту охорони пам’яток, серед яких: розробка національної програми охоро- ни та збереження памʼяток та контроль її виконання; координація та контроль за діяльністю воєводських хранителів пам’яток; надання субсидій на проведення консерваційно-реставраційних або будівельних робіт на історичних будівлях; фінансування археологічних досліджень за кошти Міністерства; перевірка стану збере- ження пам’яток; опрацювання заявок на нагороди за археологічні знахідки; проведення рекламних та освітніх заходів щодо охорони пам’яток та догляду за пам’ятками; ведення Переліку скарбів національної спадщи- ни та Національного реєстру нематеріальної спадщини. З’ясовано, що Департамент культурної спадщини опікується рухомими та нематеріальними об’єктами культурної спадщини. Його діяльність поширюється, зокре- ма, на діяльність, пов’язану з управлінням музеями та музейними експонатами, а також догляд національних пам’яток за кордоном та здійснення постійних вшанувань пам’яті в місцях національної пам’яті. Зазначено, що в підпорядкуванні Міністерства культури й національної спадщини знаходиться науковий Інститут національної спадщини, який здійснює надання експертної підтримки міністерству та фахової допомоги в оновленні та публікації реєстрів пам’яток, підтримки у формуванні поглядів міністра та низку інших завдань.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Красножон, Неоніла. "УКРАЇНСЬКО-ЛАТВІЙСЬКІ КОМУНІКАТИВНІ ЗВ’ЯЗКИ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ ТА ЦИФРОВІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВ (1991-2020 РР.)". Society. Document. Communication, № 11 (3 травня 2021): 160–85. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2021-11-160-185.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розкриваються основні види та типи українсько-латвійських комунікативних зв’язків, які сформувалися між Україною та Латвією впродовж довготривалого періоду (1991-2020 рр.). Зважаючи на слабку дослідженість зазначеної наукової теми у вітчизняній історичній науці, автор статті подає основний понятійно-категоріальний апарат, зокрема намагається сформувати власне розуміння таких понять як: інформатизація, комунікація та комунікативні зв’язки в сучасних умовах глобалізованого світу. Значна увага також приділена типологізації рівнів комунікативних зв’язків, які сформувалися між Латвією та Україною. Розкриваючи українсько-латвійські комунікативні зв’язки, робиться акцент на особливому місці та ролі спільної історичної пам’яті в розвитку комунікативних зв’язків між обома народами. Саме ця пам'ять не лише укріплює міждержавну та міжнародну комунікацію, а й допомагає обом народам позбутися залишків радянського тоталітарного минулого. Поряд з історичною пам’яттю в статті досліджуються три основні рівні міждержавної комунікації Латвії та України. Зокрема, першим є офіційний загальнодержавний дипломатичний рівень, представники якого фактично формують зовнішню політику держав; рівень громадський та рівень комунікації у сфері масмедіа. В статті також наголошується на визначальному впливі російської збройної агресії щодо України та формування позитивного іміджу української держави в очах широкого загалу латвійської громадськості. У цей момент прослідковується значна активізація комунікації між народами обох держав на громадському рівні. Крім того, в статті наводиться приклад цілого ряду форм та методів, які сприяють укріпленню дружніх зв’язків між українським та латвійським народами. Також вказується і на цілий ряд проблем, існуючих в комунікаціях між обома державами, до вирішення яких подаються власні авторські пропозиції.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Каліщук, Оксана. "(НЕ) ПАМ’ЯТЬ ЄДВАБНОГО, (НЕ) ПАМ’ЯТЬ ВОЛИНІ". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 16–20. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.02.

Повний текст джерела

Анотація:

Події Другої світової війни залишається однією з найтрагічніших та найдражливіших сторінок європейської історії. Історичні події, на кшталт Волині, погрому в Єдвабному, виселення силезьких німців, не могли обго- ворюватися в комуністичні часи. За нових реалій пам’ятання про ці події набуло офіційного виміру. Річниця «кривавої неділі» 11 липня (що від певного часу стала Національним днем пам’яті жертв геноциду українських націоналістів проти громадян Республіки Польща) відзначається відразу після 10 липня, коли вшановують погром євреїв польськими жителями Єдвабного на Підляшші. Аналіз цих історичних дискусій дозволяє ствердити спільні риси їх ходу та впливу на суспільну думку. Обидві теми виявилися надчутливими для суспільної думки, вони спричинила переоцінку виміру жертви – кати. Протягом останніх років у Польщі дуже багато говорилося про випадок Єдвабного і про те, що поляки відповідальні за цей злочин. Водночас поширюється аргумент «у першу чергу саме поляки – це невинні жертви, сотні тисяч невинних жертв на Волині і Галичині». Така аргументація часто виступає виправданням, наприклад, зверхнього ставлення до українців, які зараз працюють чи навча- ються у Польщі. Спроби ж відстоювати за будь-яку ціну своє бачення, своє право вибирати свою історію, прирікає нас на постійні зіткнення з тими, хто прагне, щоб знали іншу частину правди. Особливістю науко- вого та суспільного дискурсів у випадку Єдвабно’41 та Волині’43 слід уважати функціонування не лише різних національних версій (єврейської та польської, польської та української – відповідно), а й відмінних дискурсів усередині (консервативний, ліберальний). Стверджено, що історичні суперечки навколо Єдвабного та Волині`43 з часом не лише не вичерпуються, а навпаки, час до часу розгораються з новою силою. Показано формування конфліктів пам’яті в обох сусідніх країнах і вказано на необхідність відокремлення суперечок довкола минулого та розбудови сучасних міждержавних відносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Fedoniuk, L. Ya, A. I. Palamarchiuk, V. V. Fajfura, V. V. Lototska, Ju I. Bondarenko та B. O. Palasiuk. "МУЗЕЇ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ І. Я. ГОРБАЧЕВСЬКОГО – БАГАТСТВО ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ". Медична освіта, № 1 (8 травня 2019): 176–80. http://dx.doi.org/10.11603/me.2414-5998.2019.1.10104.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета роботи – висвітлити багатогранність історичної спадщини Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського. Основна частина. На сьогодні у ДВНЗ “Тернопільський державний медичний університет імені і. Я. Горбачевського МОЗ України” функціонують як музеї історичного, так і навчального профілю, зокрема музей історії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського, історичний музей-садиба академіка І. Я. Горбачевського, музей члена-кореспондента НАМН України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, професора Леоніда Якимовича Ковальчука [4]. Музеї ТДМУ мають за мету ознайомити відвідувачів університету з підґрунтям успіхів і основними досягненнями навчального закладу впродовж свого багаторічного функціонування, донести до кожного історію та традиції навчального закладу, розкрити долі та справи випускників, показати творчий шлях і досягнення вчених, наукову та суспільну діяльність студентів і викликати гордість за свій навчальний заклад. Висновок. Історичні музеї ТДМУ є місцем пізнання і передачі знань, осередком освіти й виховання, вони є невичерпною скарбницею людської пам’яті, що дозволяють доторкнутися душею до живої історії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Khrystan, Nazarii. "Данило Романович у радянській історичній уяві: князь чи король". Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Історія 1, № 45 (15 червня 2017): 6–13. http://dx.doi.org/10.31861/hj2017.45.6-13.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена радянській формі пригадування образу Данила Романовича як одного із “місць” української культурної пам’яті. Автор зосереджує свою увагу на середньовічній практиці сприйняття титулу Данила як “RexRuthenorum”. Простежує ідеологічну трансформацію використання образу короля та його заперечення у радянській історичній політиці. Особливий акцент зосереджено на усвідомленні стійкого штампу про “князя Данила Галицького” та його впровадження у суспільну свідомість певною системою образів. Ключові слова: король, дефініція, образ, історична уява, суспільна свідомість

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

КОЦУР, Віталій, та Олександр КОВТУН. "ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛЕМІКА ЩОДО ПОВЕРЕННЯ МІСТУ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІСТОРИЧНОЇ НАЗВИ ПЕРЕЯСЛАВ: УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ". Східноєвропейський історичний вісник, № 21 (24 грудня 2021): 230–43. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246901.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано ідеологічні аспекти та суперечності повернення історичної назви Переяслав місту Переяслав-Хмельницький. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, методах наукового аналізу, узагальнення. Наукова новизна полягає у тому, що вперше аналізуються ідеологічні аспекти та суперечності щодо повернення історичної назви Переяслав місту Переяслав-Хмельницький. Висновки. У науковому дискурсі істориків слід виділити два підходи до зміни топонімічних назв населених пунктів. Виявлено, що повернення місту історичної назви Переяслав слід розглядати у річищі двох історичних концепцій: радянської “всеросійської нації” та відновлення історичної пам’яті українського народу. На сучасному етапі державо- і націєтворчих процесів в Україні визначено основні мотиви повернення місту історичної назви Переяслав, передусім історико-політико-ідеологічні, побутові. Беручи до уваги минуле Переяслава, визначено основні етапи повернення місту історичної назви. Висвітлено громадсько-політичні ініціативи 1990-х рр., де в колах краєзнавців та дослідників порушувалася проблема відновлення історичної пам’яті з урахування державотворчих процесів часів Київської Русі та ролі Переяславського князівства. Висвітлено політичні спроби відновлення історичної назви Переяслава на початку 2000-х рр. Доведено, що активізація громадських та політичних ініціатив щодо повернення місту історичної назви у 2014–2019 рр. привела до відновлення історичної справедливості, а на законодавчому рівні – до повернення місту його історичної назви.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Кавун, Лідія, та Оксана Вертипорох. "Код пам’яті в сучасному українському романі". Studia Slavica Academiae Scientiarum Hungaricae 66, № 1 (22 квітня 2022): 67–79. http://dx.doi.org/10.1556/060.2021.00007.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується проблема пам’яті в контексті художнього дискурсу української літератури рубежу ХХ–ХХІ століть. Романи Василя Шкляра, Володимира Лиса, Ліни Костенко, Євгена Паш-ковського, Тані Малярчук, Софії Андрухович та інших містять культурний код як засіб передачі інформації, котра історично накопичувалася у вигляді знаків і символів.У сучасній українській літературі ми спостерігаємо реконструкцію культурного простору на ос-нові засвоєння, зберігання і перекодування знаків колективної та індивідуальної пам’яті. Тут пе-реплітаються історія та сучасність, автори роблять спробу поєднати індивідуальне й колективне українське, історичну автентичність і художню винахідливість; герої переосмислюють своє минуле та свою ідентичність. Зокрема, проаналізовано тексти Євгена Пашковського «Вовча зоря» (1991) та «Безодня» (1992), в яких розкривається автономний код (творчої) пам’яті. Йдеться про фундамен-тальні проблеми української історії, культури та колективної ідентичності, оперуючи якими пись-менник створює «нову пам’ять».Пам’ять та історія, де пам’ять відображає індивідуальний особистий досвід конкретних історич-них подій, відтворено у романі Василя Шкляра «Чорний ворон» (2009). Володимир Лис розглядає життя особистості на тлі історії України в роки Першої та Другої світових воєн, колективізації, «роз-квіту» та нівелювання соціалізму і занепаду села в перші роки Незалежності. Ці теми представлені в романі «Століття Якова» (2010). Ліна Костенко присвячує роман «Записки українського сумас-шедшого» (2011) подоланню комунікативного розриву між членами родини, між Україною та світом на початку ХХІ століття. Про травматичний досвід, забуття та спогади в романі «Забуття» (2016) розповідає Таня Малярчук. Брати Капранови концептуалізують у романі «Забудь річка» (2016) об-раз пам’яті, який пов’язаний з аналізом проблем провини та спокути в аспекті «жити минулим, викорінюючи життя» тощо.Культурно-ментальний поділ української родини і подолання розриву між східною та західною Україною, об’єднання різних людей в одну громаду стали предметом художнього осмислення Софії Андрухович у романі «Амадока» (2020). Семантика пам’яті пов’язана із засвоєнням, зберіганням і перекодуванням знаків (символів, образів, алюзій, цитат) культурного коду, який акумулює та пе-редає інформацію через історичний досвід.The paper explores the problem of memory in the context of the artistic discourse of Ukrainian literature at the turn of the 20th and 21st centuries. The novels by Vasyl Shklyar, Volodymyr Lys, Lina Kostenko, Evgeny Pashkovsky, Tanya Malyarchuk, Sofia Andrukhovych, and others contain the cultural code as a means of transmitting information that has historically been accumulated here in the form of signs and symbols.In modern Ukrainian literature, we observe the reconstruction of cultural space on the basis of the assimilation, storage, and recoding of signs of collective and individual memory. Here, history and modernity are intertwined, the authors make an attempt to unite individual and collective Ukrainian, historical authenticity and artistic invention; the heroes come to rethink their past and their identity. In particular, Evgeny Pashkovsky’s texts Wolf Star (1991) and Abyss (1992) are analyzed, in which the autonomous code of (creative) memory reveals itself. It is about the fundamental problems of Ukrainian history, culture, and collective identity, operating on which the writer creates a “new memory”.Memory and history, where memory reflects the individual personal experience of specific historical events, is reproduced in the work by Vasyl Shklyar The Black Crow (2009). Volodymyr Lys addresses the life of an individual against the background of Ukrainian history during the First and Second World Wars, collectivization, “flourishing” and levelling of socialism, and the decline of the countryside in the first years of Independence. These themes are presented in the novel Jacob’s Century (2010). Lina Kostenko dedicates the work Notes of the Ukrainian Madman (2011) to overcoming the communicative gap between family members, between Ukraine and the world at the beginning of the 21st century. Tanya Malyarchuk talks about traumatic experience, forgetfulness, and recollection in Oblivion (2016). The Kapranov Brothers conceptualize the image of memory in the novel Forget the River (2016), which is related to the analysis of the problems of guilt and redemption, living in the past, eradicating life, etc.The cultural and mental division of the Ukrainian family and overcoming the gap between eastern and western Ukraine, connecting different people into one community became the subject of Sofia Andrukhovych’s artistic comprehension in the novel Amadoka (2020). The semantics of memory is related to the assimilation, storage, and recoding of signs (symbols, images, allusions, and quotations) of the cultural code, which accumulates and transmits information through historical experience.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

РУМЯНЦЕВА-ЛАХТІНА, Оксана. "КОЛЕКТИВНА ПАМ’ЯТЬ У СІМЕЙНОМУ РОМАНІ О. ЗАБУЖКО «МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ» ЯК ЗАСІБ УСВІДОМЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ". Проблеми гуманітарних наук Серія Філологія, № 47 (27 січня 2022): 158–64. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4565.2021.47.21.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено спробу проаналізувати сімейний роман О. Забужко «Музей покинутих секретів» з позицій «колективної пам’яті». До завдань, поставлених авторкою, належать: 1) відстежити кореляцію індивідуальної пам’яті й з’ясувати її вплив на пам’ять колективну; 2) установити, як колективна пам’ять діє на усвідомлення національної ідентичності (мова йде про українську ідентичність) інтелектуально розвиненої особистості; 3) окреслити «місця пам’яті» (у цьому випадку – фотографії) і з’ясувати, як вони крізь призму індивідуальної пам’яті впливають на підсвідомість сучасників. Авторка статті спирається на ідеї М. Хальбвакса, П. Нора, А. Ассман – дослідників властивостей пам’яті, а також на праці українських учених-літературознавців, які акцентували увагу на проблемах колективної пам’яті в художньому тексті. У ході дослідження спостережено, що одним із авторських посилів роману є зосередження на історичних темах: Голодомор – Друга світова війна – Боротьба УПА з КДБ – Голокост – часи відлиги та криза радянської системи, їх осмислення й відображення в колективній пам’яті українців. У статті акцентовано увагу на тому, що через образи головних героїв Дарини Гощинської, журналістки, яка знаходить старі світлини й розгадує їхні таємниці, й Адріяна Довгана, що пов’язаний родинним зв’язком із персонажами на фото, читач має змогу відчути й пізнати суспільні колізії тих часів, коли радянська влада намагалася знищити національну ідентичність українців. Спостережено, що «місця пам’яті», окреслені в романі (фотографії), впливають на підсвідомість персонажів і примушують їх замислитися над проблемами історичного минулого. Зроблено висновок, що завдяки індивідуальній пам’яті інтелектуально розвинена особистість може «реставрувати» пам’ять колективну й активувати коди належності до своєї нації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

BRATUS, Ivan. "КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ ПОДОЛАННЯ ТРАВМАТИЧНОГО МИНУЛОГО (НА ПРИКЛАДІ РОМАНУ СОЛА БЕЛЛОУ «ПЛАНЕТА МІСТЕРА СЕММЛЕРА»)". ART-platFORM 3, № 1 (27 травня 2021): 166–92. http://dx.doi.org/10.51209/platform.1.3.2021.166-192.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано культурно-історичний контекст роману видатного американського письменника Сола Беллоу. У дослідженні розглядається питання подолання травматичного досвіду головним героєм твору, його намагання позбутися негативних наслідків травми на свідомість і почасти підсвідомість. Увага надається також віковій специфіці головного героя, що відтворює особливості людей похилого віку. Окремо ставиться питання особистої відповідальності за правильність морального вибору в екстремальних життєвих умовах. Особлива увага надається періоду Другої світової війни в розрізі травматичних споминів та неспроможності людської психіки засвоїти злочинну природу жахливих подій тієї доби. Також у фокусі дослідження опиняється адаптація людей, що пережили Голокост, в американському суспільстві загалом та в Нью-Йорку зокрема. Актуальність дослідження обумовлена невирішеністю численних проблем історичної пам’яті, необхідністю поглиблювати та розширювати знання щодо травматичної пам’яті та шляхів подолання негативних наслідків. Наводяться приклади несвободи від травматичного минулого, загального меморіального дискурсу, динаміки індивідуальної та колективної пам’яті, моралізації історії та актуалізації систем проти повзучого універсального забуття. Автор зупиняється на проблемах смерті, військового минулого, Голокосту тощо. Доведено, що в романі Сола Беллоу «Планета містера Семмлера» значне місце посідає аналіз національної ідентичності в історико-культурному контексті ХХ ст. Виконаний огляд основних подій біографії Артура Семмлера з точки зори травматичної пам’яті, що невідступно переслідує головного героя. Окремо аналізується історико-культурний контекст американської дійсності ІІ пол. ХХ ст. загалом і «життя Нью-Йорку» зокрема. Надається відповідна оцінка подій нью-йоркського життя в якості «відволікаючих факторів» в подолання травматичної пам’яті. Наведено баланс між пам’яттю та забуттям, переконливі аргументи на користь правдивого конструювання минулого з позиції жертви, що, відповідно, потребує збереження слідів нацистських злочинів заради послаблення руйнівної сили забуття на особистість жертв. Перемога вбачається в артикуляції травмованої пам’яті, виводі її з «непрозорого ядра» (підсвідомості). При цьому відстоюється позиція Артура Семмлера в боротьбі проти «систематичної брехні».

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Oleksiichenko, N., та S. Pidkhovna. "Вікові дерева парків-пам’яток садово-паркового мистецтва Тернопільщини". Наукові праці Лісівничої академії наук України, № 16 (31 травня 2018): 41–49. http://dx.doi.org/10.15421/411805.

Повний текст джерела

Анотація:

Наведено дані щодо сучасного стану збереження вікових дерев та їх кількісної структури в парках-пам’ятках садово-паркового мистецтва Тернопільщини. Вікові дерева на об’єктах культурної спадщини представлені 30 видами та двома культиварами (Fagus sylvatica L.‘Atropunicea’ West. і Stypholobium japonicum Schott. ‘Pendula’), більшість з яких (24 види) відносяться до відділу покритонасінних. Вікові особини деревних інтродуцентів виявлено на території восьми парків (Більче-Золотецького, Заліщицького, Раївського, Скала-Подільського, Плотицького, Коропецького, Гримайлівського парків та в залишках парку в с. Млиниська). Впродовж інвентаризаційних досліджень здійснено комплексне оцінювання п’яти вікових дерев, які мають статус ботанічних пам’яток природи (вікові дерева, що мають вагоме культурне, історичне значення та повний заповідний режим) і ростуть у Раївському і Заліщицькому парках, охарактеризовано санітарний стан та визначено їхні таксаційно-біометричні показники. На зазначених об’єктах виявлено вікові дерева-інтродуценти Gymnocladus dioicus (L.) C. Koch віком 130 років та Sophora japonica L. віком 150 років, які можуть бути рекомендовані до заповідання як ботанічні пам’ятки природи місцевого значення. За результатами оцінки санітарного та естетичного стану визначних дерев запропоновано низку організаційних і технологічних заходів щодо їх лікування, збереження та раціонального використання (створення карти геопросторового розташування вікових дерев, здійснення організаційних заходів з метою зменшення рекреаційного навантаження в межах площі проекції крони, встановлення інформаційних іменних табличок, проведення лікувальних заходів щодо уражених хворобами вікових дерев за сучасними екологічно обґрунтованими технологіями, у т. ч. і методами арбористики).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Grytsenko, Svitlana. "Локальні маркери в українських пам’ятках офіційно-ділового стилю другої половини XVII–XVIII ст". Gwary Dziś 12 (15 червня 2020): 109–26. http://dx.doi.org/10.14746/gd.2020.12.8.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено дослідженню локальних маркерів у писемних пам’ятках офіційноділового стилю другої половини XVII–XVIII ст., окресленню тенденцій розвитку староукраїнської мови цього періоду. Джерельну базу пропонованої розвідки формують ділові документи з Гуцульщини другої половини XVIII ст., зібрані О. Маковеєм і представлені М. Грушевським на ІІ асіданні «історично-фільософічної секції» Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909 р.) та акти Лохвицької ратушної книги другої половини XVII ст. Встановлено, що попри усталений віками структурний каркас ділових пам’яток, вони репрезентують елементи живого народного мовлення, що відображені найяскравіше в основній частині документа, де викладено суть справи. Наголошено, що дослідження українського мовного простору у діахронії крізь призму писемних пам’яток офіційно-ділового стилю актуалізує потребу реалізації новітніх лексикографічних студій з урахуванням сучасних форм комп’ютерного опрацювання текстів та удоступнення їх широкому загалу, створенням нової методології словникових студій, нових типів лексиконів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Прокопець, М. С. "МЕДІА ТА СПОГАД". Nova fìlologìâ 2, № 81 (23 червня 2021): 89–93. http://dx.doi.org/10.26661/2414-1135-2021-81-2-12.

Повний текст джерела

Анотація:

Культура пам’яті завжди є результатом конфліктних політичних і соціальних переговорів. Що це взагалі означає? По суті, це термін, який з’явився в науковій і загальноприйнятій мові тільки з 1990-х років, який усе більше замінює старіше й патетичніше формулювання «управління минулим». У визначенні мюнхенського історика Ганса-Гюнтера Хокерта «культура пам’яті» – «м’яке збірне поняття для всієї неспецифічної наукової користі історії, яке необхідне для широкої публіки». Однак для того, щоб відповідати динаміці культур пам’яті, слід додати, що культура пам’яті є результатом публічних переговорів, які виникають у результаті напруженості між індивідуальним досвідом і пам’яттю, політично нормальною і соціально бажаною пам’яттю і науковою об’єктивною історією. Одним із важливих моментів напруженості є те, що публічно санкціоновані практики пам’яті не повинні завжди чи постійно відповідати приватним формам пам’яті. Традиції минулого про сім’ю (завдяки власним емоційним сторонам) регулярно досягають більш високої ефективності, ніж громадські свята пам’яті або виховання історії. Питання традицій історії та побудови образів минулого завжди відігравали важливу роль у самовизначенні індивідуумів, соціальних груп, інститутів правління, держав і націй. Це особливо помітно в часи переломів, коли керівні претензії і механізми стабілізації влади були засновані на нових або знову «вигаданих традиціях» та забезпечені новоствореною історією. Нині можна спостерігати дві, здавалося б, протилежні, але взаємозалежні тенденції: по-перше, перегляд і переосмислення національних історій, по-друге, відкриття національної історії в транснаціональній або глобалізованій перспективі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Mazur, T. V. "Удосконалення правової охорони культурної спадщини в Українській РСР (середина 1940-х – початок 1950-х років)". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (15 листопада 2019): 21–28. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.06.02.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз специфіки правового регулювання охорони культурної спадщини в Українській РСР у повоєнні роки. Наукова новизна. За результатами аналізу нормативних актів виявлено специфіку правового регулювання охорони культурної спадщини в Українській РСР у повоєнні роки. Виокремлено основні напрямки правового регулювання охорони культурної спадщини у розглядуваний період. Висновки. Специфікою розвитку пам’яткоохоронного законодавства досліджуваного періоду є вироблення його засад у союзному центрі й ухвалення загальносоюзних документів, які в основному дублювалися відповідними актами союзних республік. Водночас Українська РСР, пам’ятки якої чи не найбільше постраждали у роки Другої світової війни, активно проводила власну пам’яткоохоронну діяльність, розробляючи, серед іншого, й необхідні нормативні акти. У нормативно-правовому забезпеченні охорони культурної спадщини в Українській РСР воєнного та повоєнного періоду можна до певної міри умовно виокремити три основні напрямки: 1) відновлення діяльності історико-архітектурних заповідників та створення нових музеїв і заповідників; 2) правове забезпечення увіковічення пам’яті полеглих у роки Другої світової та попередніх воєн; 3) удосконалення системи обліку та реєстрації об’єктів культурної спадщини. Загалом у цей період було розроблено та схвалено ряд важливих документів, зокрема постанову РНК УРСР 1944 р. «Про повернення музейних експонатів», постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У 1945 р. «Про заходи до впорядкування стану пам’яток культури, старовини і природи на території Української РСР», постанову РНК УРСР 1948 р. «Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Української РСР», Інструкцію про порядок обліку, реєстрації і тримання археологічних та історичних пам’ятників на території Української РСР 1950 р. та інші, які не лише дали змогу відбудувати й реставрувати пошкоджені в роки війни пам’ятки, а й налагодити процес їх обліку, реєстрації, охорони та збереження, тим самим врятувавши для нащадків важливі об’єкти культурного надбання, створені попередниками упродовж багатьох століть.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Миргород-Карпова, Валерія, та Катерина Корощенко. "ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ". Молодий вчений, № 11 (99) (30 листопада 2021): 315–18. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-11-99-69.

Повний текст джерела

Анотація:

Україна – країна з тисячолітньою історією. Кожний етап розвитку від трипільців до сьогодні несе за собою важливі події, політичні особливості, економічні злети і падіння, а також культурну спадщину. За свою історію Україна боролась за незалежність від країн-сусід, доводила свою ідентичність та намагалась створити окрему державу. Від заснування Києва (482 р.) до сьогодні пройшло 1539 років, 30 з яких Україна є незалежною країною. Цілком логічно, що ці 30 років українці намагаються відновити історію держави, вживають заходів для збереження будь-яких речових, писемних пам'яток та збирають, мов з пазлів повний хронологічний історичний шлях, який пройшла Україна. Музейні надбання, виставки, бібліотеки, приватні колекції мають багато незаповнених місць і не через те, що втрачені пам’ятки та цінності не можна вже відновити. По всьому світу у музеях можна віднайти клаптики української історії, проте, рано чи пізно, але кожна реліквія, кожна пам’ятка має повернутись на Батьківщину – до України. 24 серпня 2021 року в урочистій промові до Дня Незалежності Президент Володимир Зеленський проголосив: «Ми будемо повертати не тільки своїх, ми будемо повертати своє – це історичні і культурні цінності нашої держави, що перебувають за кордоном. Ми більше ніколи і нікому не подаруємо жодний камінчик нашої історії, ми не дамо окуповувати жодну сторінку нашої історії …. ». За 30 років незалежності було здійснено безліч маленьких кроків для повернення культурних цінностей – створювались органи, започатковувались реєстри, локальні проекти займались глобальною місією – повернення історії. Проте, органи закривали, реєстри не вели, а локальні проекти так і залишались на сторінках газет. Роботи у напрямі повернення культурних цінностей дуже багато, адже фактично з нуля необхідно будувати новий орган та нормативну базу, адже наразі це питання регулює один закон, а наявний орган, який би займався пошуком та поверненням втрачених пам'яток не проводить жодних дій у цьому напрямі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Gornostai, Pavlo. "Колективна травма як складна соціальна ситуація: Системно-понятійний аналіз". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 48(51) (30 грудня 2021): 100–111. http://dx.doi.org/10.33120/sssppj.vi48(51).242.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено системно-понятійному аналізу дуже складної і багатоаспектної проблеми колективних травм. Колективну травму можна трактувати як руйнування соціально-психологічних структур і цінностей групи, що потребує відновлювальних заходів; як досвід, що набуває і переживає група внаслідок травматичної події; і як кризу, що стає поворотним пунктом розвитку, коли використовуються ресурси посттравматичного зростання. Серед досліджуваних механізмів утворення і поширення колективних травм – інформаційна травматизація, яка є обов’язковим компонентом усіх колективних травм, і посттравматичний стресовий розлад, який поширюється в популяції переважно через вторинний травматичний стрес. У науковій літературі трапляється також поняття «посттравматичний рабський синдром» – як багатопоколінна травма, пережита поневоленими африканцями та їхніми нащадками. Є ціла низка понять, споріднених з категорією колективної травми, що описують різні аспекти її утворення та функціонування: соціальна травма, історична травма, культурна (культуральна) травма, національна травма, расова травма, трансгенерційна (міжпоколінна) травма. Розгалужений категоріально-понятійний апарат проблематики колективних травм охоплює широке коло феноменів, що описують виникнення, розвиток, поширення травм у соціальних групах, наслідки травматизації. Колективні (історичні) травми призводять до зміни, деформації чи руйнування групових цінностей, групових меж, групової ідентичності, історичної пам’яті. Під час травматизації, проходження групи через травму та в процесі зцілення важливу роль відіграють групові переживання. Колективна травма дуже тісно пов’язана з функціонуванням групової свідомості та групового несвідомого. Спостерігається тенденція витіснення досвіду неопрацьованої колективної травми у простір групового несвідомого, звідки він значною мірою впливає на подальше життя групи. Однією із форм групового несвідомого, у якій відображається колективна травма, є групова міфологія, котра також має суттєве значення в процесі трансформації травми в нетравматичний наратив.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Smutok, Lesia, and Yaroslav Lyseyko. "THE WILL OF THE DROHOBYCH PIDZHUPNYK WOJCIECH (ALBERT) BUGREY (1580)." Problems of humanities. History, no. 8/50 (December 28, 2021): 13–25. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.8/50.240953.

Повний текст джерела

Анотація:

Анотація. Мета дослідження – публікація писемної пам’ятки до історії Дрогобича кінця XVI ст., зокрема заповіту дрогобицького піджупника Войцеха (Альберта) Бугрея. Методологія дослідження оперта на засадах історизму й використання підходів, властивих для дослідження мікроісторії та минулого окремих соціальних груп й населених пунктів. Наукова новизна – виявлений та введений до наукового обігу історичний документ, котрий поповнює джерельну базу до історії міста Дрогобич. Це історичне джерело можна використати для студій з історії Дрогобича й просопографічних напрацювань про дрогобицьке міщанство ранньомодерної доби. Висновки – в результаті евристичних пошуків виявлений та залучається до наукового обігу документ – заповіт дрогобицького піджупника Войцеха (Альберта) Бугрея. Отримані з вказаного документа відомості надають можливість з’ясувати окремі сторони життя та діяльності дрогобицького міщанства, його залученість до різних сфер життєдіяльності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Бутенко, Вікторія. "ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРКОВОЇ КУЛЬТУРИ ВІННИЧЧИНИ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. (НА ПРИКЛАДІ ПАРКІВ-ПАМ’ЯТОК САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ)". Litopys Volyni, № 23 (20 квітня 2021): 42–46. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.07.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті теоретично осмислене поняття «паркова культура», досліджена її історико-культурна складова частина. На основі авторської концепції українських вчених розкрито зміст паркової культури, її функціональні особливості і стратегічні пріоритети, серед яких головним є збереження історико-культурної спадщини. Проаналізовано міждисциплінарні підходи до розуміння історико-культурних тенденцій розвитку природно- заповідних територій, що дало змогу розкрити основні розбудовчі тенденції паркових територій і зон. Відповідно до реєстру Природно-заповідного фонду України в статті зазначено, осмислено і розкрито визначальну роль і значення парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення в сучасному культурному просторі Вінниччини. Наголошено на історико-культурному значенні кожного парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, визначено їхній соціокультурний, економічний та туристичний потенціал. Зокрема, досліджено історико-культурний ресурс парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення Вінниччини, визначено основні історичні етапи їх розвитку відповідно до визначених у темі хронологічних межах, а саме: 1 етап (1985–1991 рр.) – період перебудо- ви і розпаду СРСР; 2 етап (1991 р.– сьогодення) – становлення і удосконалення законодавства незалежної України; 3 етап (2014 – сьогодення) – реформа децентралізації. Зазначені етапи мають важливе історико-культурне зна- чення для розвитку парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, їх збереження. Розглянуто питання активної уваги та участі зацікавлених у розвитку парків-пам’яток садово-паркового мистецтва стейкхолдерів, доведено їх беззаперечну роль у відродженні, становленні і популяризації сучасної Вінниччини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Гаврилів, Ігор. "СТОЛІТТЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ ІСТОРІЇ". Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", № 32 (27 грудня 2019): 193–97. http://dx.doi.org/10.15330/gal.32.193-197.

Повний текст джерела

Анотація:

Сучасні негаразди в процесі становлення та розбудови Української держави спонукають, кот- рий раз, звернутися до гіркого досвіду історичного минулого. А він вчить, що надія на об’єктивний хід державотворення великого європейського народу не дає підстав нехтувати елементарними заходами, що спонукають до утвердження національної диктатури перед зовнішніми та внутрішніми викликами, які дезорганізовують українство впродовж віків. Тому аналіз подій та проведення історичних паралелей сприятиме осмисленню минулого, усвідомленню теперішнього та реально прогнозованого прийдешнього у справі скріплення незалежної державності України як європейської та світової геополітичної потуги. Історична пам’ять кличе до боротьби, щоб не повторити долю попередників – жертв трагічного ХХ ст., яке призвело до геноциду українців, що переполовинило їхню чисельність.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

Мазур, Тамара, та Євгенія Король. "ІНДУСТРІАЛЬНА СПАДЩИНИ В ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРНОГО ЛАНДШАФТУ МІСТА (НА ПРИКЛАДІ ЛЬВОВА)". ГРААЛЬ НАУКИ, № 4 (18 травня 2021): 613–19. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.07.05.2021.115.

Повний текст джерела

Анотація:

Особливістю архітектурно-планувальної структури м. Львова є наявність в його центральній частині значної кількості історично сформованих виробничих територій. Сучасні процеси їх масової спонтанної та неконтрольованої перебудови можуть призвести до втрати цінних історичних промислових будівель і споруд, розташованих на цих територіях. У той же час такі об’єкти можуть отримати нову цінність і викликати суспільний інтерес в якості зразків та пам’яток індустріальної історії та культури, і в такому сенсі потребують стратегії включення їх у сучасне життя міських громад. У статті досліджено проблему необхідності виявлення, інвентаризації та оцінки індустріальної культурної спадщини Львова та можливості включення її в розвиток туристичної інфраструктури та громадського життя міста.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Іванченко, Валентин. "ДУХОВНО-МОРАЛЬНЕ ЗОРІЄНТУВАННЯ ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ В ФІЛОСОФСЬКИХ ШКОЛАХ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ". Науковий вісник Інституту професійно-технічної освіти НАПН України. Професійна педагогіка, № 17 (27 грудня 2018): 141–47. http://dx.doi.org/10.32835/2223-5752.2018.17.141-147.

Повний текст джерела

Анотація:

Проаналізовано психолого-педагогічні засади духовно-морального зорієнтування підростаючого покоління в філософських школах Стародавнього Китаю чжоуського періоду (6-4 ст. до н.е.) у контексті стратегічних завдань, що стоять перед українським суспільством щодо формування високодуховної та морально-зорієнтованої особистості. На прикладі Стародавнього Китаю показано специфічну модель філософської школи, що досить тривалий час визначала параметри духовного життя чжоуського Китаю. Описано розроблену Конфуцієм модель достойної людини, шляхетного, високоморального, досконаломудрого цзюнь-цзи, а також роль педагога-наставника у формуванні ціннісної складової світогляду учнів. Розкрито цілі й завдання конфуціанської етики, постульованої тези Мен-цзи про «вроджену доброту людини», раціоналізм Сюнь-цзи (як історичні заощадження) у справі формування ціннісних орієнтацій юнацтва. Доведено вагомість історичної спадщини (на прикладі філософських шкіл Піднебесної), що виступає інноваційним ретровведенням (у якості джерел ідей для успадкування в сучасній школі). Показано зв’язок системи конфуціанської освіти з духовно-моральними детермінантами. Визначено шляхи сформованості духовно-моральної ціннісної складової особистості у запроваджених Лао-цзи, Мен-цзи, Сюн-цзи філософських школах відповідно до постульованих ними зразків цюнь-цзи. Описано зміст теоретичних положень, що були впроваджені у виховний процес філософами. Наведено застосовані давньокитайськими мудрецями соціальні механізми усвідомлення, що проявлялися в соціальній пам’яті та соціальному мисленні. Показано, що внутрішньо самосвідомий давньокитайський філософ- мудрець у запропонованій нам філософській школі гідно і плідно виконував своє призначення щодо формування ціннісного єства молоді. Водночас визначено, що ця проблема потребує більш досконалого психолого-педагогічного дослідження. Окреслено важливість вивчення історичної спадщини світових освітньо-виховних систем, що пройшли багатовіковий шлях розвитку.Дослідження історичних заощаджень психолого-педагогічної думки, зокрема, Стародавнього Китаю, дозволяє використати накопичений досвід у сучасному навчально- виховному процесі формування ціннісної складової світогляду молоді, відродити той духовно- моральний потенціал українського народу ...

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Дубровіна, Ірина, та Катерина Дерда. "ІГРОВЕ ДОЗВІЛЛЯ В УКРАЇНІ ЯК НАПРЯМ ФОЛЬКЛОРНОЇ АТРИБУЦІЇ У ФОНДАХ НБУВ". Молодий вчений, № 9 (97) (30 вересня 2021): 43–47. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-9-97-10.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено історичні передумови розвитку ігрового дозвілля в Україні, яке відроджує традиційну обрядовість, відображає основи життєдіяльності селянства та духовних цінностей народної календарної звичаєвості. Окреслено проблематику вітчизняного ігрового дозвілля як напрям фольклорної атрибуції, що має багатовікову спадщину. Календарні звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургійним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Доведено, що високохудожні елементи календарних звичаїв знаходять своє сучасне життя у творчості професійних і самодіяльних артистів, використовуються у декоративно-прикладному і театральному мистецтві, продовжують існувати у повір’ях та особистих ставленнях людей як зразок історичної пам’яті народу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Бойчук, Орест. "Проблема політики пам’яті у польсько-німецьких відносинах". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (23 лютого 2021): 36–45. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.36-45.

Повний текст джерела

Анотація:

Дослідження історичної політики неможливе без аналізу основних «історичних» проблем у польсько-німецьких відносинах. В контексті перемовин над Договором про кордони у 1990 р. на порядку денному двосторонніх відносин постала проблема політики пам’яті. Питання відшкодування для польських жертв нацизму стала символічною проблемою, адже факт сплати відшкодування формував моральне задоволення серед польського населення. Водночас проблема виплат відшкодування для польського населення формувала зв’язок з реституційними вимогами німецького населення за втрачене майно в ході переселенських кампаній. Це створило б додаткові проблеми в процесі ратифікації Договору про кордони. Такий контекст розуміли обидва уряди. Німецька сторона в процесі вирішення виплат жертвам нацизму побоювалася фінансових втрат. І якщо в першій фазі вирішення питання цей підтекст не був настільки очевидний, адже і Польща потребувала додаткових грошових надходжень в процесі економічної трансформації, то вже в другій фазі, яка розпочалася від 1998 р. фінансові втрати були чітко викристалізувані для німецької економіки у випадку не вирішення проблеми.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Arkhipova, A. A. "Соціально-історична амнезія в Україні: до постановки проблеми". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 12(140) (10 грудня 2016): 33. http://dx.doi.org/10.15421/1716136.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено проблемі соціальної пам’яті і соціальної амнезії, представленої в соціокультурних явищах українського суспільства. Розглянуто специфіку особливостей функціонування соціальної пам’яті з використанням системного підходу, де соціальна амнезія представлена у вигляді операцій, що входять в єдину системну мережу відтворення соціального безпам’ятства. На конкретних прикладах проведено теоретико-соціологічний аналіз структурно-організованих сукупностей суб’єктів і об’єктів пам’яті, як складових соціальних інститутів: релігії, освіти, держави, сім’ї. В рамках соціосистемологічного аналізу визначено значення дефектності соціальної пам’яті в структурі соціальної реальності. Схематично викладено механізм конструювання соціально-історичної амнезії, яка виступає соціальним скриптом і формує особливості менталітету, а також виникаючі з нього тенденції до міфологізації/галюціонування. Оцінено вплив соціально-історичної амнезії на процес сприйняття соціального часу, схематично представлена модель спотворення часу, дезактуалізація досвіду в якій детермінує формування імагінальної соціальної реальності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

КУГУТЯК, Микола, та Андрій КОРОЛЬКО. "ПІТРИЦЬКА ОБИТЕЛЬ: ВИЗНАЧНА ДУХОВНА ПАМ’ЯТКА ГАЛИЧИНИ". Східноєвропейський історичний вісник, № 22 (27 березня 2022): 42–53. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253731.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета дослідження – на основі архівних і опублікованих матеріалів і наукових праць висвітлено географічне розташування, політичну та соціально-економічну історію Пітрицького Святоуспенського монастиря у період середньовіччя і нового часу. Цікаві маловідомі архівні документи з досліджуваної проблеми зберігаються у п’яти вітчизняних та зарубіжних архівних, бібліотечних і музейних установах. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, науковості, об’єктивності, використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна зумовлена введенням до наукового обігу маловідомих архівних і опублікованих джерел, що дає змогу розкрити недостатньо з’ясовані сторінки політичної та соціально-економічної історії Пітрицького Святоуспенського монастиря. Висновки. Пітрицька Святоуспенська обитель була забезпеченим, середнім за господарським значенням, монастирем Галичини. Перебуваючи у безпосередньому підпорядкуванні Галицького єпископа, монастир користувався повагою і авторитетом серед інших чернечих обителей краю. Тривалий час виконував роль духовного суду Галицької дієцезії. Упродовж своєї історії був тісно пов’язаний з Крилоським катедральним Святоуспенським монастирем. За відповідних історичних обставин виконував роль катедральної обителі. В Пітрицькій катедрі проходили чернече духовне подвижництво видатні церковні діячі. З приходом у 80 – 90-х рр. XVIII ст. австрійської влади докладено значних зусиль до ліквідації сотень монастирів у рамках церковно-монастирської реформи. У 1783 р., у зв’язку із закриттям крилоських Святоуспенського і Святоіллінського монастирів, Пітрич був приєднаний до обителі в Завалові, яка у 1799 р. також була ліквідована. За таких обставин, завершив свою 700-літню історію Пітрицький монастир – одна з визначних духовних пам’яток Галичини. Ключові слова: монастир, монах, митрополит, єпископ, церква, привілей, шляхта, монастирське володіння, інвентар, грамота.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

ЄРМОЛАЄВ, ВІКТОР. "Становлення українського права та його вплив на державотворчі процеси в Київській Русі". Право України, № 2020/01 (2020): 85. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-085.

Повний текст джерела

Анотація:

Довготривале домінування російської історіографії Давньоруської держави та її права ще й досі дається взнаки у вітчизняній історико-правовій науці в тлумаченні історичних подій і фактів у дусі ідеології Російської імперії, марксистської концепції класової боротьби. За межами російської історіографії досі залишаються праці українських учених. Метою статті є короткий огляд концепцій і висновків вітчизняних учених про становлення права і державотворення у Київській Русі. У статті автор звертається до літописних свідчень про Русь, Давньоруську державу, її право та його джерела за М. Владимирським-Будановим, М. Грушевським, М. Максимейком, Р. Лащенком, М. Чубатим та ін. На їхню думку, у Київській Русі найбільш поширеною була система норм усного звичаєвого права – “Закон Руський”. Писані форми давньоруського права українські історики права пов’язували з першими русько-візантійськими договорами, законодавством Володимира Великого. Автор статті досліджує історію “Правди Руської”, її назву, джерела, київське походження та видання за радянських часів, робить висновки про недоліки з вивчен ня цієї визначної правової пам’ятки. Обґрунтовано, що договори Русі з Візантією X ст. є важливими пам’ятками вітчизняного і міжнародного права, що засвідчують високий рівень розвитку звичаєвого та писаного права вже на етапі становлення Київської держави. Показано, що у цих пам’ятках відбилися широкі інтереси Русі у мирних відносинах із Візантійською імперією, захисту своїх неустояних південних кордонів – гирлами Дніпра, Дунаю, сусідства з грецькими колоніями в Криму. Водночас русько-візантійські дого вори є цінними джерелами для вивчення соціально-економічних відносин і роз витку права в Київській Русі, політичних, економічних та культурних зв’язків із Візантією. Оскільки русько-візантійські договори є міжнародно-правовими актами, у них відображені окремі норми візантійського права, часто трансформовані укладачами в інтересах руської сторони. У сукупності ці договори засвідчили значний вплив Київської Русі на формування міжнародного права Х ст. Вони були першими документами середніх віків, у яких формулюються початки міжнародного приватного права, їхні норми набагато випереджають сучасне їм західноєвропейське середньовічне право. На розвиток права Київської держави вплинуло прийняття православ’я та хрещення населення. У статті визначається зміст, система норм церковних “Уставів” великих київських князів Володимира і Ярослава Мудрого, поки що недостатньо вивчених сучасними дослідниками. Звернуто увагу на рідкісні актові пам’ятки Галицько-Волинської держави. Спираючись на висновки українських учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., спросто вуємо російський стереотип про форму Давньоруської держави як ранньосередньовічної монархії, побудованої на принципі сюзеренітету-васалітету. Видатні пам’ятки давньоруського права засвідчують: засновники і правотворці Київської держави трансформували величезний шар звичаїв предків у звичаєве право, використали досвід суддівської практики князів Русі, регулювання нових суспільних відносин, рецепіювали частину норм візантійського права і в “Правді Руській”, в “уставному” законодавстві втілили високий рівень юридичної думки, правової культури, законодавчої техніки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Priadko, Oksana. "Дослідження феномена історичної пам’яті в Україні: історіографічний аспект". Multiversum. Philosophical almanac, № 9-10 (18 травня 2018): 187–94. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.9-10.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано дослідження українськими вченими проблеми функціонування історичної пам’яті народу та міру розробленості цієї облеми на сучасному етапі розвитку історіографії. Метою публікації є аналіз основних досліджень функціонування історичної пам’яті в Україні після проголошення незалежності. Показано, що за роки незалежності України вченими здійснено перші кроки в осмисленні функціонування історичної пам’яті. Дана проблематика потребує більш розширеного та поглибленого вивчення у подальших дослідженнях.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

СЕМКІВ, ВІТАЛІЙ. "Методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності". Право України, № 2020/01 (2020): 41. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-041.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розкрито методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності. Значна увага зосереджена на аналізі історико-правової доктрини української державності. Акцентовано увагу на праві української нації на створення національної держави, верховенстві права, демократії, самоврядуванні, легітимності, через історичну неперервність яких вирішуються проблеми наступності української державності. Історико-правовий підхід зумовив виділення окремих напрямів сучасних наукових досліджень української державності, зокрема: дослідження державної та правової традиції, демократії (народоправства), самоврядування, недержавного права тощо. Зазначено, що історико-правова доктрина української державності є результатом вирішення питання про співвідношення загальної історії права з галузевими юридичними науками. На думку автора, основними завданнями загальної історії права є створення її інтегрального варіанта, що передбачає розгляд темпоральних відмінностей, які випливають із претензій будь-якого права на тривалість у часі та повторюваність. Основним завданням галузевих юридичних наук у царині історії права є історична та генетична реконструкція догм права, яка давала б змогу відповісти на питання про причини, цільові установки, філософські й методологічні основи, хід їхнього становлення та розвитку. Обґрунтовано, що наукова доктрина історії української державності послуговується найширшим розумінням верховенства права – розумінням, яке упродовж свого понад двотисячолітнього існування часто ставало дуже слабким, але ніколи не зникало повністю, розумінням того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Висвітлено приклади такого розуміння верховенства права, які знаходимо у численних пам’ятках українського права, особливо козацького. В “Анонімній записці про потребу обмежити владу гетьмана”, підготовленій невідомим претендентом на посаду одного з генеральних старшин напередодні виборів гетьманом Д. Апостола, яку науковці вважають проєктом малої Конституції, йдеться про провідну роль права та судового розгляду в політичному змаганні між гетьманатом і старшиною. Прагнення до верховенства права як обмеження державної влади простежуються не тільки на різних етапах української державності, наприклад, у конституційних документах. Ці прагнення не полишають українців і в періоди перебування українських земель у складі інших держав. Історичних прикладів достатньо – бороть ба української шляхти за “золоті вольності” у Речі Посполитій, міських громад – за самоврядне міське право, українців в Австрійській та Російській імперіях – за виборчі права, українців в Українській Радянській Соціалістичній Республіці – за політичний плюралізм тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Medvedovska, Anna. "ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОКОСТ У СИМВОЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ ДНІПРА (ДНІПРОПЕТРОВСЬКА)". City History, Culture, Society, № 9 (2) (23 липня 2020): 33–45. http://dx.doi.org/10.15407/mics2020.09.033.

Повний текст джерела

Анотація:

Ця стаття має на меті продемонструвати ключові трансформації, які відбулися на місцях Голокосту в Дніпрі (колишній Дніпропетровськ) від кінця нацистської окупації до сьогодні. Досліджено, наскільки ці місця стали місцями вшанування Голокосту, та описано механізми та особливості включення такого вшанування у міський простір міста. Автор аналізує основних ініціаторів і прихильників вшанування Голокосту, щоб оцінити, наскільки ефективно представлена історія винищення євреїв у міському просторі Дніпра та наскільки це відповідає його сучасному образу. Стаття, заснована на існуючій історіографії, описує події у трьох основних місцях Голокосту в Дніпропетровську (Дніпро), де відбувалися найбільш масштабні акти винищення єврейського населення - біля Ботанічного саду (Красноповстанська Балка), єврейське кладовище (парк Писаржевського), село Верхнє (перехрестя вулиць Янгеля та Енергетича). Достатній обсяг досліджень дає досить надійні докази того, що відбувалося у вищезгаданих місцях під час нацистської окупації. Важлива особливість, яка згодом вплинула на поминання цих місць як в радянський, так і в пострадянський періоди полягало в тому, що в першому місці, тобто в Краснопівстанській балці (яр), страчені були виключно євреями, а в інших двох місцях страчували різні категорії нацистських жертв , включаючи значну кількість євреїв звісно. У 1960-1980-х рр., у період вшанування історії Великої Вітчизняної війни, пам'ятники, встановлені для вшанування пам’яті жертв, мали лише написи, характерні для радянської влади. Ці написи не згадували про етнічне походження жертв, розчиняючи їх у евфемістичних формулюваннях, таких як "цивільні особи", "радянські громадяни" тощо. Після розпаду СРСР було знято старі табу та заборонені раніше історичні факти та розповіді, включаючи ідентичність національних груп, які претендують на своє місце в історичній свідомості, почала формуватися. У цій статті проаналізовано різні комбінації меморіальних дискурсів - радянських та єврейських / радянських та пострадянських / єврейських, радянських та українських - та те, як вони співвідносяться (взаємодіють / конфліктують / не спілкуються) у зазначених місцях. На основі свого аналізу автор робить висновок, що єврейська громада міста була головним ініціатором і прихильником збереження пам’яті про Голокост, що призвело до високого ступеня фрагментації вшанування Голокосту в Дніпрі. Тим не менше, завдяки співпраці та несистематичній спільній діяльності єврейських організацій, а також громадських та урядових установ Дніпра, пам’ять про Голокост поступово вписується та займає все більш помітне місце в міському просторі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Скакальська, Ірина. "ЗУНР: ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ СПОГАДІВ ПРЕДСТАВНИКІВ ДІАСПОРИ". Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", № 32 (27 грудня 2019): 205–9. http://dx.doi.org/10.15330/gal.32.205-209.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета дослідження: проаналізувати ключові сюжетні лінії у спогадах учасника підготовки Листопадового зриву, матеріалів з перебігу українсько-польської війни, видання бувших вояків українців та ін. Основні завдання: узагальнити інформацію з історії ЗУНР, акумульовану у спогадах; здійснити порівняння джерел, виокремити цікаві дані, що дозволить більш колоритно відтворити революційні події; висвітлити рефлексію учасників визвольних змагань. Під час дослідження послуговувались методом “текстової епохи”. Методологія дослідження спирається на регіоналістичні підходи вивчення проблеми. У ході дослідження використовувались загальнонаукові методи. Насамперед, метод збирання фактичних даних (нагромадження фактів) і метод їх компонування (аналізу). Також було застосовано спеціальні методи (біографічний, джерелознавчого аналізу), які допомагають схарактеризувати інформацію учасників революційних подій. Наукова новизна полягає в окресленні маловідомих спогадів з історії ЗУНР, які не були ключо- вими особами державотворення, але їхня інформація є важливою для збереження історичної пам’яті. Висновки. Спогади учасників революції, які були зафіксовані в діаспорі, а тому збереглися, деталізують події періоду ЗУНР та допомагають зрозуміти обставини, процеси, чинники, які визначали хід національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Спогади таких малознаних учасників заслуговують на увагу як джерело вивчення державницьких змагань українського народу. Лише комплексний аналіз всіх наявних джерел дозволить всеохоплююче висвітлити історію ЗУНР.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Бабка, В. Л. "Історична пам’ять доби Перебудови в Україні: вектори трансформації". Література та культура Полісся. Серія "Історичні науки", Вип. 76 (2014): 227–38.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Дідусенко, Г. "Цінне джерело історичної пам’яті нації". Бібліотечний форум: історія, теорія і практика, № 2 (16) (2019): 19–22.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

КОЛЬБЕНКО, АНДРІЙ. "Звичаєве право Запорозької січі як важливий етап української державності". Право України, № 2020/01 (2020): 129. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-129.

Повний текст джерела

Анотація:

Розвиток сучасної української держави обумовлений пошуком оптимальної моделі керівництва суспільством і регулювання різноманітних суспільних відносин. Тому, поряд із орієнтуванням на європейські правові традиції та цінності, важливим є врахування досвіду українського державотворення у різні історичні періоди. Особливо цікавими і важливими у цьому сенсі є правові звичаї та традиції, які існували в Запорозькій Січі, де великою мірою формувався менталітет і характер української нації. Мета статті – з’ясувати вплив звичаєвого козацького права на правосвідомість українців у державотворчих процесах, а також визначити місце та роль Запорозької Січі в українському державотворенні у XVI–XVIII ст. З’ясовано, що звичаєве право у запорозьких козаків відігравало важливу роль у регулюванні різноманітних суспільних відносин. Воно мало переважно усний характер і передавалося з покоління в покоління. Визнання та дотримання його норм було однією з умов перебування та про живання у козацькому середовищі. Звичаєве право сприяло виробленню особливої козацької правосвідомості, яка ґрунтувалася на гострому відчутті справедливості, рівності, чесності. Військовий стан, у якому майже постійно перебували козаки, вимагав безумовного та чіткого правопорядку і виконання обов’язків кожним із них. До військового стану був підпорядкований і соціально-економічний уклад, який давав змогу забезпечувати козаків усім необхідним. Через це норми звичаєвого права використовувалися у різноманітних сферах регулювання правовідносин: у способах і формах управління козаками та створення управлінських органів, у відносинах козаків між собою та сусідніми народами, а також у громадському житті та побуті. Козаць ке звичаєве право стало важливим етапом українського державотворення і правотворення. Значним позитивом було те, що українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу. Закарбувавшись у людській пам’яті, запорозьке козацтво нагадувало наступним поколінням про славні сторінки наших предків і закликало до подальшої боротьби за національну українську незалежну державу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Savel’eva, M. Y. "Час епонімічний та історичний". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 10 (9 жовтня 2017): 18–24. http://dx.doi.org/10.15421/1717127.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглядається проблема відношення давніх греків до феномена часу. Встановлено, що греки використовували епонімічну модель часу, згідно якої історичні події співвідносяться не з датами, а з предметними ознаками – персонами або подіями, що відбуваються – і виступає знанням загальної основи сущого. Доведено, що однією з головних причин такого розуміння сутності часу є міфологічний світогляд у єдності чуттєвого та надчуттєвого, раціонального та ірраціонального, сакрального та профанного, де людина не відділяє себе від світу, заміщує індивідуальні смислові зв’язки світовими, позиціонує себе у теперішньому моменті. Встановлено, що перехід до історичного типу розуміння сутності часу є обумовленим посиленням раціоналізації, розривом між міфом та логосом, переходом від політеїстичного до монотеїстичного світогляду, відчуженням людини від матеріального світу природи. Зроблений висновок, що епонімічний тип сприйняття часу відображав цілісне, особистісне відношення людини до світу як «світу людини» і був формою історичної пам’яті і критерієм абсолютної цінності людського існування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Volkovskyi, Volodymyr. "Національні філософські традиції як джерело пам’яті і примирення: на матеріалі українофільського дискурсу ХІХ ст." Multiversum. Philosophical almanac 1, № 2 (20 серпня 2020): 97–110. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.1.2.06.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті фокусується увага на проблематиці національної ідентичності, аналізуючи проблеми конструювання історичної пам’яті, пов’язані з ними ситуації забуття, пам’яті, примирення і ворожнечі, конструювання політичного та історичного суб’єктів. Звертаючись до українофільського дискурсу ХІХ століття, автор показує, як конструюється ідеальний суб’єкт, його умоглядний простір і час, і як це може допомогти у розв’язанні актуальних питань сучасної політики, зокрема дебатах довкола історичної пам’яті, національної ідеї, суспільної єдності та діалогу тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Єгрешій, Олег, та Руслан Делятинський. "РЕГІОНАЛЬНА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ “ЄПИСКОП ЮЛІАН ПЕЛЕШ В РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНОМУ І ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ” (до 175-річчя від дня народження)". Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", № 31 (28 грудня 2018): 224–26. http://dx.doi.org/10.15330/gal.31.224-226.

Повний текст джерела

Анотація:

3 січня 2018 р. відомому українському релігійно-церковному і громадському діячеві, першому єпископу Станиславівської єпархії Юліанові Пелешу виповниться 175 років. З метою збереження історичної пам’яті про релігійного діяча, належного відзначення ювілею ієрарха Івано-Франківський богословський університет імені св. Івана Золотоустого разом з Прикарпатським національним університетом імені Василя Стефаника за підтримки Івано-Франківського Архієпархіального управління УГКЦ та Івано-Франківської обласної державної адміністрації провели регіональну науково-практичну конференцію. Співголовами конференції виступили Кир Володимир Війтишин – Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський УГКЦ, Ігор Цепенда – ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор політичних наук, професор. Членами організаційного комітету були: доктор східного канонічного права, ректор Івано-Франківського богословського університету імені св. Івана Золотоустого Олександр Левицький, габілітований доктор богослов’я, віце-ректор з наукової роботи Івано-Франківського богословського університету імені св. Івана Золотоустого Річард Горбань, доктор історичних наук, професор кафедри етнології і археології, декан факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Микола Кугутяк, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Райківський, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Олег Єгрешій, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Андрій Королько, доктор історичних наук, професор кафедри документознавства та інформаційної діяльності Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Олег Малярчук та кандидат історичних наук, викладач кафедри гуманітарних і фундаментальних дисциплін Івано-Франківського навчально-наукового інституту менеджменту Тернопільського національного економічного університету, науковий співробітник Інституту історії Церкви Івано-Франківського богословського університету імені св. Івана Золотоустого Руслан Делятинський.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Hanynets, Renata. "ПОВЕРТАЮЧИ ПАМ’ЯТЬ ДО ПЛАШУВА". ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ: Український вимір 12 (15 грудня 2020): 12–34. http://dx.doi.org/10.33124/hsuf.2020.12.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета дослідження – продемонструвати трансформації меморіального простору Плашува від 1945 р. по сьогодні, аналізуючи пам’ятники та комеморативні практики, пов’язані з Плашувом. Дослідити як Плашув стає місцем пам’яті про Голокост у Кракові та дати оцінку ефективності відродження пам’яті про це місце.Методологія роботи – меморіальний простір Плашува проаналізовано на основі інтерпретацій поняття «місце пам’яті» в контексті методології П’єра Нора. Розглянуто перетворення Плашува з «місця непам’яті» на «місце пам’яті».Наукова новизна – полягає в комплексному аналізі меморіального ландшафту Плашува. У статті розглядаються пам’ятники, розташовані на території колишнього концентраційного табору як матеріальний символ, та комеморативні практики, пов’язані з Плашувом. Авторка досліджує яким чином відбувається функціонування цих символів в меморіальному, музейному та культурному просторі Кракова.Висновки. Меморіальний простір Плашува почав формуватись у післявоєнний час, коли в різні роки з ініціатив окремих організацій, що представляють групи жертв концентраційного табору Плашув, з’явилися пам’ятники. Попри трагічну історію території та розміщені на ній пам’ятники, мешканці району використовують локацію для відпочинку. Це свідчить про те, що пам’ятники не розкривають повною мірою Плашув як місце, де відбувався Голокост. Зміни в сприйнятті Плашува розпочались з 2002 р. із внесення території до реєстру пам’яток, що стимулювало проведення архітектурного конкурсу, який поставив питання про майбутнє цієї території. Історія Плашува та його сучасний стан стали темою декількох фотовиставок, що сприяло активізації зацікавлення історією та сучасністю Плашува як спеціалістів, так і широкої громадськості. З того часу декілька організацій присвячували Плашуву лекції, дискусії та виставки. Із 2017 р. Історичний музей міста Краків прийняв рішення меморіалізувати територію та власним прикладом заклав базу нового музею «Музей – Місце пам’яті Плашув». За останні декілька років комеморативні практики Плашува стали набагато інтенсивнішими, а зі створенням музею «Музей – Місце пам’яті Плашув» ця локація має всі шанси поступово витіснити неналежні активності зі своєї території та перетворитись на місце пам’яті про Голокост у Кракові.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Історична пам’ятка"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями