Статті в журналах з теми "Інтелектуальна еліта"

У статті здійснено аналіз окремих ієрогліф китайської мови, які означають обдарованість та талановитість: 才 – талант, 材 – якість, 有才华的–обдарованість. З’ясовано, що питанню формування інтелектуальної еліти в Китаї завжди надавалось особливе значення на рівні наукової і дослідницької діяльності, внутрішньої державної політики. Першим до проблеми виховання і навчання обдарованих дітей звернувся Конфуцій, який був переконаний у необхідності відбору до навчання саме обдарованих дітей. Погляди Конфуція цілковито відповідали тогочасним вимогам: розвиток здібностей людини нерозривно пов’язаний із практичною діяльністю та є запорукою існування системи державного устрою. Установлено, що Конфуцій «поділяв» суспільство на людей вищої і нижчої категорій виключно за рівнем розвитку інтелектуальних здібностей та рівнем здобутих знань. З часом переконання Конфуція стали основою державної політики, а його ідеї щодо обдарованості – головними в державотворчому процесі. Управлінський апарат формувався відповідно до рівня розвитку творчих, інтелектуальних здібностей претендентів на посади. Було розроблено систему триступеневих іспитів: іспит на рівні повіту, котрий давав право на отримання першого вченого ступеню «сюцай», іспит на рівні провінції – другий вчений ступінь «цзюйжень», столичний іспит, що давав змогу отримати третю вчену ступінь і дозвіл обіймати найвищі державні посади. Таким чином, майбутнє професійне зростання кожної китайської дитини залежало від рівня освіченості, творчої й інтелектуальної обдарованості. Об’єктивний науковий пошук дозволив визначити і недоліки роботи з обдарованими дітьми, зокрема китайський мислитель Мо-Цзи відзначав, що навчати потрібно усіх дітей, а не лише найбільш здібних. Зазначимо, що негативним аспектом теорії конфуціанства став поділ соціуму на дві складові – люди розумової та люди фізичної праці. Так, послідовник Конфуція Мен-Цзи робив акцент на тому, що «люди інтелектуальної праці» повинні керувати «людьми фізичної праці», що негативно позначилось на рівні толерантності в тогочасному китайському суспільстві і стало частиною китайської традиції аж до ХХ століття.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та виявлення шляхів формування корпоративної культури як основи вищої освіти.Аналізуються передумови та основні аспекти формування корпоративної культури вищих навчальних закладів України. Обґрунтовуються практичні рекомендації щодо напрямів і методів удосконалення корпоративної культури, створення її ефективної моделі як необхідної умови функціонування та трансформації вітчизняних вищих навчальних закладів.Реалізація моделі корпоративної культури викликає необхідність зміни стилю традиційного академічного управління і переходу на принципи корпоративного управління. При цьому освітня діяльність, заснована на морально-етичних принципах і загальнолюдських цінностях, розглядається як процес формування інтелектуальної еліти нового покоління, здатної творити інноваційну інфраструктуру національної економіки.

Розвиток систем штучного інтелекту нерозривно пов’язаний з розвитком інформатики як науки, адже саме завдяки використанню систем управління із зворотним зв’язком при моделюванні мислення людини і виникла кібернетика.Обробка природної мови – загальний напрямок штучного інтелекту та лінгвістики, що вивчає проблеми комп’ютерного аналізу та синтезу природної мови. В області штучного інтелекту аналіз означає розуміння мови, а синтез – генерацію грамотного тексту. Рішення цих проблем буде означати створення набагато зручнішої форми взаємодії комп’ютера і людини. Розуміння природної мови інколи вважають AI-повною задачею, оскільки розпізнавання живої мови потребує величезних знань системи про навколишній світ і можливість із ним взаємодіяти. Саме визначення змісту слова “розуміти” – одне з головних завдань штучного інтелекту.Програми, здатні розуміти окремі висловлення користувача, утворюють клас програм із природно-мовним інтерфейсом.Віртуальний співрозмовник (англ. Chatterbot) – це комп’ютерна програма, створена для імітації мовленнєвої поведінки людини при спілкуванні з одним або декількома користувачами. По відношенню до віртуальних співрозмовників вживається також назва програма-співрозмовник. Одним з перших віртуальних співрозмовників була програма Еліза, створена у 1966 р. Джозефом Вейзенбаумом, яка пародіювала мовленнєву поведінку психотерапевта, реалізуючи техніку активного слухання, перепитуючи користувача та використовуючи фрази типа «Будь ласка, продовжуйте». Передбачалося, що ідеальна програма-співрозмовник повинна пройти тест Тюрінга. Щороку проводяться конкурси програми-співрозмовників (здебільшого англомовних). Один з найвідоміших – конкурс Лебнера.Створення віртуальних співрозмовників граничить з проблемою загального штучного інтелекту, тобто єдиної системи (програми, машини), що моделює інтелектуальну діяльність людини.Основна мета дослiдження полягала в розробці програми, що моделює мовленнєву поведінку людини.Нами було розроблено алгоритм побудови віртуального співрозмовника на основі стандарту мови AIML як найзручнішого засобу створення програм-співрозмовників. Основні структурні одиниці даного стандарту – категорія, зразок, шаблон.Особливості баз знань програм-співрозмовників:1. Реакція на ключові слова. Даний метод був використаний у Елізі. Наприклад, якщо фраза користувача містила слова «батько», «мати», «син» та інші, Еліза могла відповісти: «Розповіси більше про свою родину?».2. Збіг фрази – подібність фрази користувача до вже наявних у базі знань. Може враховуватися також порядок слів.3. Збіг контексту. Часто в посібниках до програм-співрозмовників просять не використовувати фрази, насичені займенниками, типу: «А що це таке?» Для коректної відповіді деякі програми можуть проаналізувати попередні фрази користувача і вибрати придатна відповідь.На основі існуючого програмного забезпечення було створено російськомовний віртуальний співрозмовник, база знань якого має стандарт AIML.Результати дослідження можуть бути застосовані при побудові автоматизованих діалогових систем-консультантів в розподілених мережах.Подальший розвиток даної роботи може бути у напрямку дослідження проблеми наповнюваності баз знань віртуальних співрозмовників та генерації осмислених текстів для побудови ефективної інтелектуальної системи.

Метою дослідження є з’ясування та обґрунтування онтологічних вимірів аксіологічних оцінок продукування, руху і споживання інтелектуальних благ у міновому просторі нооекономіки. Досліджуються морально-когнітивні передумови оцінювання, пов’язані з домінуючим типом культурної ментальності інте-лектуальних економічних систем. Розглядається проблема визначення субстанції вартості інтелектуальних товарів на основі рікардіанського, маржиналістського та метафізичного підходів. Аналізується логіка техно-генезу, який призведе до колапсу ринкових систем: нульові граничні витрати анулюють ціновий механізм, в основі якого лежать підраховані затрати робочого часу. Доведено, що, на відміну від технологічних проектів утилітарного комфорту, які оцінюються мірою капіталовіддачі, гуманітарні проекти, – а вони будуть зрос-тати в міру того, як антропогенні роботи, наділені штучним інтелектом, витіснятимуть людський розум з усіх сфер надання послуг, де інформація підлягає оцифровуванню, – оцінюються онтологічними сенсами ко-гнітивних комунікаційних повідомлень. Стверджується, що онтологічний сенс інтелектуального продукту постає як наслідок розпаковування та отекстовлення фільтром свідомості спресованих сенсів семантичного вакууму на ймовірнісній шкалі аксіологічного зважування екзистенціального сенсу буття людини як суб’єкта певного типу культурної ментальності. Обґрунтовується доцільність систематизації утилітарних сенсів онтологічними. Наголошується, що онтологічний сенс має місце тоді, коли зосереджений в інформаційному повідомленні образ вдосконаленої дійсності відповідає нормативному, когнітивному та естетичному принци-пам аксіологічного континууму домінуючої культури, де знімається суперечність між буттям і небуттям. Постулюється зв’язок нооекономіки з ідеаційним, а не чуттєвим типом культури та оголошується суб’єкт такого мислення – когнітарій. Стверджується, що в умовах нооекономіки ідеаційної культури ціна істини та інституціоналізація доходу формуватимуться у середовищі не ринкового, а символічного обміну. Когнітаріат визначається як меритократична еліта нооекономіки ідеаційної культури, що продукує онтологічні сенси розширеної екзистенції через логотерапевтичний ефект інтелігібельного зусилля.

У ретроспективному плані досліджено процес реформування в Україні систем бухгалтерського обліку і звітності в контексті його гармонізації з існуючими нормами в Європейському Союзі. Вибір Україною Євроатлантичного вектору розвитку зумовив її зобов’язання щодо адаптації національного законодавства до законодавства ЄС в усіх сферах життя країни, в тому числі стандартизації системи бухгалтерського обліку і звітності, аудиту, оподаткування. Державне управління відповідними трансформаціями вітчизняного законодавства викликало необхідність створення відповідного організаційно-економічного механізму його розробки і впровадження. Зокрема, були розроблені відповідні національні стандарти обліку і аудиту. У ході їх запровадження підприємства і організації в Україні набули відповідного досвіду, який забезпечує поступовий перехід на виконання в обліку, звітності і аудиті в Україні міжнародних стандартів. Разом з тим встановлено, що процес гармонізації вітчизняного законодавства невиправдано затягнувся в часі, що свідчить про зволікання і непослідовність дій владних еліт України, порівняно з іншими східноєвропейськими країнами. Така ситуація вимагає від органів влади оперативного реагування шляхом розробки і здійснення системних заходів, спрямованих на мобілізацію інтелектуальних, фінансових, матеріальних та інших ресурсів на досягнення завдань, передбачених Стратегією сталого розвитку “Україна – 2020”.

Мета дослідження – реконструювати історичні погляди Б. Грінченка на події Української національної революції середини XVII ст., авторські оцінки діяльності Б. Хмельницького та гетьманів України часів Руїни, визначення причин втрати української державності й актуалізація ним цього історичного досвіду для розгортання українського визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, антропологізму, міждисциплінарності. Використано загальноісторичні методи аналізу і синтезу, а також спеціально-історичні – історико-генетичний, компаративний, типологічний. Автори дотримуються основних принципів історіографічного аналізу. Наукова новизна полягає у тому, що на широкому колі історичних, історіографічних та літературних джерел досліджено погляди Б. Грінченка на історію України середини XVII ст. (Хмельниччина та Руїна). Висновки. Твори Б. Грінченка на історичну тематику є талановитою популяризацією історії України в доступній для широких мас формі, без примітивізації та спотворення фактів. Концептуально Б. Грінченко спирався на тяглість української історії за М. Грушевським. Ґрунтовне опрацювання історичних джерел та наукової літератури допомогло йому піднятися на науково-популярний і навіть дослідницький рівень (монографія “Гетьман Іван Виговський, його життя й діла”, 1909). У центрі уваги Б. Грінченка опинилися постаті кількох гетьманів – Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка. Він критично ставився до діяльності Б. Хмельницького та Переяславського договору з Москвою 1654 р., вважав його заходом вимушеним, але в історичній перспективі трагічним для долі української державності. Державотворчу діяльність та геополітичні комбінації І. Виговського та П. Дорошенка Б. Грінченко оцінював як досвід боротьби із московськими впливами. Багаторічна, наполеглива робота Б. Грінченка з популяризації історичного досвіду Української національної революції середини XVII ст. підготувала, в умовах модернізації суспільного життя та формування української національно свідомої еліти, сприятливий ґрунт для подальшої боротьби за українську державність та її відродження в 1917 – 1921 рр.

У статті аналізуються умови занепаду системи індустріальної освіти, що почався у 70-ті роки ХХ ст. і продовжується донині. Умови визначаються як сукупність факторів зовнішнього середовища, що впливають на саморозгортання системи індустріальної освіти. До них віднесено: «дух епохи», філософію, наукову картину світу, світогляд, ідеологію. «Дух епохи» на початку ХХІ ст. набув хаотичного стану. Це сталося внаслідок того, що індустріальна культура, яка розбудована на основі двох протилежних ідеологій: ліберальної і комуністичної, злились у «суперідеологію» технократизму. Філософія сучасного етапу свідчить про те, що світова спільнота знаходиться у стані пошуку мейнстриму соціального розвитку. Етап занепаду переконав інтелектуальні еліти в тому, що постмодерністський підхід себе не виправдовує, оскільки світова спільнота «звалилась» у глибоку кризу. На зміну постмодернізму прийшов так званий постпостмодернізм, як течія, що не лише відмовляється від інтертекстуальності, а й переходить на якісно новий рівень відтворення перцептивних і культурних пластів інформації, в яких віртуальна реальність займає одне з ключових місць і поняття гіперреальність є одним з базових. Зазначається, що введення в навчальний процес курсів із соціальної філософії і філософії освіти дещо компенсувало філософсько-світоглядний і ідеологічний вакуум, що утворився після відмови вітчизняних освітян від циклу навчальних дисциплін марксистсько-ленінського спрямування. Зміни в сучасній постнеокласичній картині світу призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнеокласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності. На поверхню світоглядного олімпу після загального і агресивного мілітаризму виступив нігілізм і цинізм, що остаточно поховав гуманізм як концепт і смисл, придатний спасти людину від самої себе. Ідеологією етапу занепаду є мультикультуралізм. Оскільки ні філософія, ні наука не змогли своєчасно дати відповідь на питання, що відбулося з планетарним світом і як виходити з тотальної кризи соціального розвитку, то еліти індустріальних суспільств, з одного боку, у теоретичній площині визнали, що світ вступив у постіндустріальну епоху, а з іншого – на практиці, інтуїтивно схилилися до «тихого» виходу з кризи на основі ідеології мультикультуралізму. Вона виникла на основі злиття течій неолібералізму, неоконсерватизму, соціал-демократизму та ін.; спостерігається, як традиційна форма індустріальної освіти на європейському континенті змінюється на мультикультурну освіту, а загалом рухається від «мультикультурної» до «міжкультурної» освіти. Це принципово інший алгоритм функціонування системи індустріальної освіти на етапі її сходження з планетарної арени.

У статті здійснено аналіз ключових гасел, які активно використовувались у виборчій кампанії Президента України 2019 р. До уваги взято програми, у яких відображено реальні політичні вимоги та популістські гасла. Вивчення популізму актуалізується наявністю соціального замовлення від зацікавлених суб’єктів політичної дії, які застосовують популізм для реалізації своїх програм та в боротьбі за владу. У сучасних умовах політичне гасло лідера відіграє надзвичайно важливу роль у процесі передвиборчої боротьби за владу. Гасло займає провідну нішу у виборчих технологіях і забезпечує успіх політичного лідера у веденні виборчої кампанії. Як свідчить досвід останніх виборчих кампаній, політичне гасло досить часто асоціюється з популізмом або стає популістським гаслом Разом із цим актуальна сьогодні в Україні популістська категорія «народу», носія всіх чеснот, найвищої цілі та мірила добра й зла, веде свій родовід ще від українського національно-демократичного руху ХІХ ст., із його виразно народницькими рисами. Новітній український національний рух певною мірою перейняв її як частину інтелектуальної спадщини від своїх історичних попередників, тим більше, що вона, як зазначалося вище, виявилася потрібною в роки вирішальної атаки на комуністичний режим. Акцентовано, що популістські гасла у виборчі кампанії на пост Президента України 2019 р. сприймається, по-перше, як іноді спланована політична дія, за допомогою якої певна політична партія чи група політичних лідерів свідомо провокує та включає значну частину мас для втілення своїх маніпулятивних дій і реалізацію політичних технологій заради здобуття влади. А по-друге, політична еліта вдало використовує національні образи, ідеї, символіку, щоб утвердити це у свідомості більшої частини свого електорату й узяти під контроль політичну ситуацію в країні. Останнім часом спостерігаємо на полі українського електорату, де з боку як опозиційних партій, так і провладних усі готуються до виборів-2020 р., забуваючи свої передвиборчі обіцянки та програми. Вибори в Україні втрачають значення механізму ствердження стандартів відповідальної державної політики. Це також є свідченням слабкості політичних партій, адже саме вони мають бути зацікавлені в зміцненні такого інституту демократії, як вибори, оскільки вибори дають змогу політичним партіям реалізувати себе. Виборча система й надалі залишається фактором соціально-політичної напруженості, провокує політичні сили використовувати регіональні відмінності як інструмент політичної боротьби

Актуальність статті зумовлена запитом суспільства на: відродження і зміцнення української державності; забезпечення реального суверенітету та гідного місця України в світовому співтоваристві; перехід до якісно іншої форми соціально-економічної організації суспільства; формування нової економічної, інтелектуальної та духовної еліти з інноваційним державницьким мисленням; децентралізацію управлінських повноважень у всіх сферах суспільного життя; автономізацію управлінських структур на основі розподілу управлінських повноважень; розвиток партнерських взаємовідносин між державою, приватним сектором й інституціями громадянського суспільства та ін. У зв’язку з цим актуалізується значущість урахування впливу різних тенденцій на розвиток освітньої сфери, і, зокрема, системи професійної освіти в різні періоди. Мета: виявити й охарактеризувати тенденції трансформаційних змін професійної освіти в добу незалежності України. Методи: аналіз наукових джерел, законодавчо-нормативних документів – для з’ясування сучасних тенденцій розвитку професійної освіти; методи аналізу, синтезу, узагальнення і порівняння – для виявлення спільного й відмінного, встановлення причинно-наслідкових зв’язків у процесі вивчення освітніх феноменів досліджуваного періоду. Результати: функціонування системи професійної освіти в добу незалежності – це відображення змін у соціально-економічному, політичному, духовному і культурному розвитку суспільства та трансформаційних перетворень на світовому й вітчизняному ринках праці, що впливали на: зміст професійної освіти; формування мережі закладів освіти; зміну форм управління; обсяги фінансування; механізми взаємодії з економічними структурами та ринком праці. Висновки: виявлено основні тенденції трансформаційних змін професійної освіти в добу незалежності (гуманізація, демократизація, безперервність, стандартизація, технологізація, цифровізація, економізація, соціальне партнерство); охарактеризовано пов’язані з ними пріоритети її розвитку в сучасних соціально-економічних умовах (оновлення змісту; оптимізація мережі закладів освіти; вдосконалення форм управління; підвищення рівня фінансового, кадрового й навчально-методичного забезпечення; запровадження нових механізмів взаємодії з економічними структурами та ринком праці з питань підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітничих кадрів).

У статті йдеться про специфіку підготовки вчителів іноземних мов для класичних гімназій Східної Галичини в період її перебування у складі Австро-Угорської імперії. У ній, зокрема, стверджено, що класична гімназія була основним елементом тогочасної системи середньої освіти, оскільки до початку ХХ століття тільки її завершення уможливлювало доступ до університетських студій. Це, з одного боку, засвідчувало особливу роль класичних гімназій у розвитку інтелектуальних сил українського народу та формуванні його еліти, а із другого – розширювало систему вимог до фахової підготовки гімназійного вчителя, його особистісних якостей і загальної ерудиції. Автор наголошує на актуальності гімназійної проблематики в контексті Східної Галичини в сучасному історико-педагогічному дискурсі, увиразнює основні аспекти тих досліджень, що послугували підґрунтям для її розвідки й уможливили досягнення поставленої мети – простежити джерела, чинники й особливості професійної підготовки вчителів іноземних мов для гімназій Східної Галичини в автономічну добу. У статті продемонстровано багатоступеневість процесу формування особистості гімназійного вчителя загалом та вчителя іноземних мов зокрема, названо його ступені, виокремлено завдання та сутнісні ознаки кожного з них. Першим ступенем для вчителів іноземних мов визнано навчання на філософському факультеті університету. До його особливостей зараховано опанування профільних і допоміжних дисциплін, предметів психолого- педагогічного циклу, участь у практикумах і семінарах. Другий ступінь – складання складного і трудомісткого кваліфікаційного іспиту перед комісією, склад і чинність якої реґламентувало віденське Міністерство віросповідань і освіти. Він містив етап домашнього завдання (підготовка письмової роботи на певну тему з основної й допоміжної дисциплін із подальшим їх оцінюванням), етапи письмового й усного екзамену перед комісією. Сутність наступного ступеня становили самоосвіта й саморозвиток, спрямовані на збагачення власного педагогічного досвіду й піднесення свого інтелектуального рівня.

У статі розглянута державна політика у сфері вищої освіти Іспанії за часів диктатури Ф. Франко (1939-1975), визначені основні напрями, ідеологічні засади та інструменти трансформації університетської системи країни. Виявлено, що підходи фашистського режиму до розуміння ролі та функцій освіти у суспільному житті кардинально відрізнялися від освітньої політики часів ІІ Республіки. Тому освіта стала предметом посиленої уваги фашистів і клерикалів, які прагнули повністю нівелювали прогресивно-демократичні зміни в освіті республіканських урядів. Це виявилося у введенні цензури навчальних і наукових праць на відповідність ідейним принципам «нової держави», масових чистках викладацького складу від нелояльних елементів, індоктринації освітніх програм, скасуванні обмеженої академічної автономії вишів, жорсткому контролі за соціальним складом студентів. У статті послідовно розкривається посилення впливу на академічне життя іспанських університетів державної бюрократії, католицької церкви та правлячої партії. Зазначається, що освітнє міністерство франкістської Іспанії неформально було віддано у відання клерикалів, але партійні функціонери Фаланги постійно прагнули зміцнити свій політичний вплив на університети. Тому між Фалангою та церквою точилася кулуарна боротьба за розподіл сфер впливу у вищій освіті. Особлива увага приділяється процесу інтеграції іспанських університетів до корпоративної держави Ф. Франко. Ректори університетів були включені до складу реформованого парламенту, а викладачі отримали статус державних службовців. Призначення на вищі адміністративні посади у вишах здійснювалося диктатором і міністром освіти, а отримання посади професора потребувало рекомендації партії. Встановлено, що в рамках франкістського режиму університети виконували не стільки освітні та наукові, скільки ідеологічні і селективні функції. Фашистська верхівка бачила суспільною місією вищої школи формування управлінської та інтелектуальної еліти, яка мала зміцнити політичний порядок. Тому вища освіта хоч і була формально безкоштовною, аде її доступність обмежувалася жорсткими формальними (високі освітні вимоги) та неформальними (соціальне походження, політична лояльність) фільтрами. Це перетворювало вищу освіту на своєрідну пільгу вищим верствам суспільства за підтримку режиму. Лише всередині 1960-х років під тиском економічних вимог франкістський режим пішов на розширення доступу до вищої освіти для вихідців із середнього та частково робітничого класів.

У статті проаналізовано як, починаючи з 1991 р., в українських шкільних підручниках з історії (підручники з всесвітньої історії тут не розглядаються) мінялися інтерпретації подій 1939–1945 рр.; відбувалася поступова відмова від успадкованого з радянської історіографії поняття «Велика Вітчизняна війна» і запроваджувалося поняття «українського виміру Другої світової війни». Оглянуто підходи до оцінювання підручників з історії, запропоновані європейськими науковцями багатоперспективність, критичне мислення, сформоване на підставі аналізу різноманітних джерел, а завдяки цьому – виховання толерантності й уникання однобічності). Зауважено, що, поділяючи настанови щодо багатоперспективності й критичності, українські науковці наголошують також на потребі надати «від імені науки» згусток знань, потрібних молодій людині для ототожнення себе з країною (Н. Яковенко), дати молодій людині уяву про пов’язаність із своїм суспільством і його минулим (Я. Грицак), та деконструювати фундаментальний радянський міф, котрий залишається стрижневим компонентом ідеологічного колоніалізму щодо України – міф «Великої Вітчизняної війни» і «Великої Перемоги» (Л. Зашкільняк). У статті показано, що перші українські підручники хронологічно й концептуально відповідали радянському наративу про «Велику Вітчизняну війну». Натомість кожне нове покоління підручників, написаних згідно з оновленими та удосконаленими програмами викладання, серед авторів яких науковці – фахівці з цієї тематики, висвітлювало події Другої світової війни дедалі повніше й адекватніше, поступово відмовляючись від радянської міфології, використовуючи новітні методики викладання і різноманітні джерела. Висвітлено процес формування «українського виміру Другої світової війни», покликаний відірвати освітній простір України від міфології Великої Вітчизняної війни та культу Перемоги, мусив конкурувати з істотним політичним, медійним та культурним впливом Росії на український культурний і освітній простір. Окрім того, автори підручників зіткнулися з потужним опором частини українських політичних еліт – комуністів, прихильників ідей «русского мира», серед яких було чимало народних депутатів, науковців, освітян, діячів культури. Вони критикували підручники цього періоду, звинувачуючи авторів у перекручуванні правди та відмові від «Великої Перемоги». Названо ключові чинники створення і постійного удосконалення/переписування підручників з історії України: суспільна трансформація, політична свобода, світоглядне й культурне різноманіття, інтелектуальна сміливість, можливість проводити вільні дискусії, а також – потреба формування нової української ідентичності задля ототожнення себе із країною. Ключові слова: історична освіта, наратив, підручник історії, історіографія, міфологія Великої Вітчизняної війни, український вимір Другої світової війни.

Senescence counted not only in yearsin Ruthenian mourning literature 17th centuryIn Ukrainian and Belarusian 17th century literature of mourning there is no one common to all the authors vision of old age. It was presented as adifficult state, filled with suffering and even dangerous for those whom mental and bodily weakness prevented the holding of penance-delayed too long. At the same time, this grim vision coexisted with the optimistic picture of the autumn of life active and fruitful in creative activities. Old age was the penalty for sin, but also one way of moving away from him and sourcing selection everlasting. Old age was sometimes synonymous with maturity, wisdom, young people, could be asymbol of duration in sin.Despite that dra ws certain tendency to recognition of the topic related to the fact that these considerations were partly subordinated to panegyric, and above all pastoral goal. Traditional mourning for the composition elements: to show the size of the loss, mourning the dead or solace grief of the living, most often occur as acomponent of moral exhortations and instructions. The explanation of this trend must be sought in an environment of contemporary authors’ funeral compositions. They were mainly representatives of the intellectual elite of clerical: priests, bishops and archimandrites; church reformers at the same time, cultural activists, workers and publisher. So those who took on their shoulders the renewal of religious life and spiritual and cultural life in The Metropolitanate of Kiev, realizing it and by disseminated in mourning texts role models and moral attitude.Старість не тільки роками вилічуванав руській траурній літературі 17 століттяВ українській та білоруській жалобній літературі 17-го століття відсутнє спільне для всіх авторів бачення старості. Вона зображена передусім як складний стан, наповнений стражданням, особливо небезпечний для тих, кому психічна та тілесна слабість не дозволила здійснити надто довго відкладуваного покаяння. Водночас цей похмурий образ співіснував з оптимістичною картиною осени життя — активної і плідної творчою діяльністю. Старість була водночас покаранням за гріх, засобом відходу від нього і здобування доброї вічності. Іноді — синонімом зрілості, мудрості молодих, або символом гріховного існування.Попри ці суперечності у підході до проблеми старості можна простежити певну тенденцію використання теми. Вона пов’язана з фактом часткового її підпорядкування панегіричній та, перш за все, пастирській меті. Традиційні елементи траурних композицій: зазначення розміру втрати, оплакування померлого, заспокоєння душевного болю живих — найчастіше виступають як компоненти моральних настанов та інструкцій.Пояснення цієї тенденції слід шукати в середовищі авторів — в основному представників інтелектуальної еліти, насамперед духовної єпископи, ігумени та архімандрити, в той же час церковних реформаторів, культурних діячів, видавців. Отже, це були подвижники оновлення релігійного та духовно-культурного життя в Київській Митрополії, які реалізували його, між іншим, шляхом поширення в траурних текстах життєвих взірців та зразків моральної поведінки.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].Провідним орієнтиром в ХХІ столітті в суспільстві знань постають гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, а першочергового значення набувають знання та інформація. Актуальність проблеми обумовлюється перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. З огляду на динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі, які детермінували нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентностей фахівців, сьогодні на національну вищу освіту покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити відтворення та розвиток інноваційного потенціалу демократизації суспільства.Реорганізація освіти відповідно до вимог сучасності – комплексне завдання. Воно включає модернізацію управління як всієї системи освіти, так і окремими її закладами; зміну форм і методів навчального процесу; підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів тощо. Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [2].Актуальні проблеми становлення сучасної освітньої парадигми та модернізаційних зрушень в системі вищої освіти проаналізовані в роботах В. П. Андрущенка, М. З. Згуровського, І. А. Зязюна, С. Ф. Клепка, К. В. Корсака, В. Г. Кременя, В. І. Лугового та інших вітчизняних науковців. В роботах Д. Белла, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, У. Дайзарда, Ж. Еллюля, Г. Кана, Г. Кіссінджера, Р. Коена, Ж.-Ф.Ліотара, Т. Куна, М. Макклюєна, Й. Масуди, Р. Рорті, Т. Стоуньєра, А. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Фукуями, Ю. Хаяші, Ф. Хіггса, П. Штомпки, К. Ясперса відображено проблеми концептуальних засад глобальних змін суспільства, визначено теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.Ключові проблеми інформатизації освіти як складової інформатизації суспільства, аналіз педагогічного потенціалу інформатизації навчального процесу розкрито в працях В. Ю. Бикова, А. Ф. Верланя, А. М. Гуржія, Ю. О. Дорошенка, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. О. Жука, Ю. І. Машбиця, І. Ф. Прокопенка, В. Д. Руденка, О. В. Співаковського та багатьох інших науковців.Аналіз проблем інформатичної освіти, дослідження теоретичних і методичних аспектів навчання інформатики в сучасних умовах знайшли відображення в працях А. П. Єршова, М. І. Жалдака, К. К. Коліна, Е. І. Кузнєцова, О. А. Кузнєцова, М. П. Лапчика, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, О. О. Ракітіної, Ю. С. Рамського, С. А. Ракова, C.О. Семерікова, В. Ф. Сухіної, Ю.В. Триуса та інших.Проте, не зважаючи на достатню кількість наукових публікацій з численних питань реформування національної вищої освіти, сьогодні чітко окреслюється коло проблем, які потребують подальшого осмислення й аналізу.Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох його документах зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.Аналіз теорії та практики архітектурної освіти свідчить, що рівень професійної підготовки молодих архітекторів не відповідає міжнародним вимогам, що негативно позначається на продуктах архітектурної діяльності, а отже, на якості навколишнього середовища та життя суспільства в цілому. Це зумовлено суперечністю між потребою послідовного, цілеспрямованого залучення майбутніх фахівців до професійного та соціокультурного досвіду, опанування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та відсутністю ефективних освітніх технологій формування професійної культури майбутніх архітекторів [3].Світовий і вітчизняний досвід сучасної архітектури свідчить про те, що єдиний процес інформатизації в архітектурі розвивається по двох паралельних руслах: перше – технологічний супровід проектування, істотно інтенсифікує і змінює його процесуальне зміст. Друге – дослідження, що проводяться у віртуальному середовищі (або віртуальні дослідження), що активізують творчий потенціал проектувальника і формують професійну мову сучасного архітектора. Вітчизняна практика вищої архітектурної освіти розвивається в основному в першому руслі – спонтанного впровадження цифрових технологій шляхом вивчення пакетів комп’ютерних програм. Це задовольняє, насамперед, попит архітектурно-будівельного ринку на фахівця, що володіє ремеслом, необхідним для оформлення проектної документації в електронному вигляді. Однак така спеціалізація не служить розвитку художньої складової архітектурної професії [4].Різним теоретичним і методичним аспектам підготовки архітекторів у системі вищої освіти присвячено дослідження К. С. Алабяна, Ю. С. Асєєва, Л. Г. Бачинської, М. Г. Бархіна, Є. Д. Білоусова, Ю. М. Бі­локоня, В. М. Вадимова, Ю. П. Волчок, Н. В. Докучаєва, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, О. В. Кащенка, Л. М. Ковальського, Г. І. Лаврика, І. Г. Лежави, В. П. Мироненка, В. Є. Михайленка, Д. Л. Мелодинського, Н. Ф. Метленкова, Т. Ф. Панченка, О. С. Слєпцова, Г. Ю. Сомова, В. О. Тімохіна, В. В. Товбича, М. А. Туркуса, В. П. Уреньова, В. Р. Усова, Г. Й. Фільварова, У. А. Кисельової, І. С. Ніколаєва, М. В. Никольського, Н. Ф. Нечаєва, Е. А. Левінсона, С. О. Хан-Магомедова, Л. П. Холодової, М. І. Яковлєва, О. В. Чемакіна, Ю. О. Дорошенка, Ю. М. Ковальова, О. А. Трошкіна, Л. М. Бармашина, Г. І. Болотова.Проблеми архітектури і архітектурної освіти також постійно знаходяться в центрі уваги міжнародних суспільних та професійних організацій. Зокрема, ці проблеми представлено в Хартії Міжнародного Союзу архітекторів та ЮНЕСКО «Про освіту архітекторів», яка прийнята на XIX Міжнародному конгресі МСА в Барселоні в 1996 році; у міжнародних програмах ЮНЕСКО «Всесвітнє природне і культурне надбання в руках молодих», у програмі МСА «Архітектори у школі».Проблемам навчання майбутніх архітекторів власне комп’ютерних технологій архітектурного проектування та візуалізації спроектованих об’єктів донині приділяється вкрай мало уваги. Зазначене пояснюється певною консервативністю архітекторів щодо активного використання інноваційних засобів і технологій у своїй діяльності, відсутністю належної підготовки у більшості науково-педагогічних працівників та певним запізненням щодо розробки та впровадження у практику інструментальних програмних засобів архітектурного проектування порівняно з інженерними САПР. Разом з тим, можна назвати публікації, присвячені навчанню майбутніх архітекторів сучасних комп’ютерних технологій архітектурного проектування та опануванню відповідного програмного інструментарію [3; 4; 5]. Проте таких робіт досить мало, а їх зміст не відповідає повною мірою на запити освітньої практики та свідчить про недостатню кваліфікацію (щодо розв’язуваної проблеми) їх авторів і неповне розуміння ними актуалізованих завдань модернізації вищої архітектурної освіти у плані її інформатизації.Роль і значення архітектурної освіти неухильно зростає, вона стає предметом досліджень, у тому числі й дисертаційних, у соціології, психології, культурології тощо. У педагогічній науці архітектурна освіта представлена ідеями та діяльністю різних дослідників, які розглядають теоретичні аспекти та навчально-методичні основи архітектурної освіти, методологію креативного навчання, вивчають архітектурну освіту за кордоном, розробляють конкретні методики архітектурно-художньої освіти, зокрема, професійної підготовки майбутнього архітектора засобами образотворчого мистецтва.У сучасних умовах інформатична освіта набуває особливого значення у професійній підготовці майбутніх архітекторів, оскільки швидкий процес інформатизації практики архітектурного проектування потребує від сучасного архітектора знань і умінь щодо доцільного й ефективного застосування інформатичних засобів, методів і технологій у власній професійній діяльності, що загалом визначає фахово-інформатичну компетентність архітектора. Тому предметом інформатичної освіти у структурі вищої архітектурної освіти є інтелектуальні технології створення архітектурного проекту за допомогою комп’ютерно-комунікаційних апаратних та програмних засобів.Отже, нинішня зміна освітніх цілей та ціннісних орієнтирів потребує кардинального оновлення змісту вищої архітектурної освіти. Згідно чинного законодавства України про освіту структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Вивчення стану вищої архітектурної освіти в Україні показало, що фахівців галузі знань «Будівництво та архітектура», «Мистецтво» готують сьогодні у вищих навчальних закладах І-IV рівнів акредитації у відповідності з напрямами, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра (табл. 1).Вищими навчальними закладами, згідно чинного законодавства в Україні є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. [1]Таблиця 1Перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та спеціаліста ГалузьМолодші спеціалістиБакалавриСпеціалістиМагістри0601Будівництво та архітектура будівництво та експлуатація будівель і споруд 5.06010101архітектура6.060102архітектура будівель і споруд7.06010201 архітектура будівель і споруд8.06010201 містобудування 7.06010202 містобудування8.06010202архітектурне проектування та внутрішній інтер’єр5.06010201дизайн архітектурного середовища7.06010203 дизайн архітектурного середовища8.06010203реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури7.06010204реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури8.060102040202Мистецтводизайн5.02020701дизайн (за видами)6.020207дизайн (за видами)7.02020701дизайн (за видами)8.02020701 Відповідно до статусу вищих навчальних закладів законодавчо встановлено чотири рівні акредитації:перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – молодший спеціаліст);другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр);третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – спеціаліст, магістр). [1]Загальносвітові процеси глобалізації та становлення інформаційного суспільства призводять до адекватної зміни освітніх цілей та ціннісних орієнтирів особистості, що у свою чергу зумовлює відповідне оновлення змісту освіти та здійснення навчального процесу. Основою такого оновлення в світовій практиці нині прийнято компетентнісний підхід.Формування і розвиток інформатично-комунікативної компетентності майбутнього архітектора та її складової – фахово-інформатичної компетентності – здійснюється під час наскрізної інформатичної підготовки: спочатку у середній загальноосвітній школі, затим, ступенево-поетапно, в університеті, потім, за потребою – у післядипломній освіті, під час професійної діяльності. Відповідно до сказаного виділятимемо такі етапні рівні: початкова загальноосвітня інформатична компетентність  базова інформатична компетентність  фахово-інформатична компетентність  акмеологічна фахово-інформатична компетентність. Тобто, компетентнісний підхід трансформується у акмеологічний підхід.Архітектор навчається все життя і при цьому має постійно слідкувати за новітніми науковими розробками. Тобто, архітектурна освіта, як ніяка інша відповідає нинішній освітній концепції навчання впродовж життя.Зважаючи на різноплановість фахової підготовки та складність професійного й духовного становлення молодого архітектора, системна інтеграція художніх, наукових і технічних (інженерних) знань має відбуватися впродовж усього процесу формування, становлення і розвитку архітектора як професіонала: спочатку під час допрофесійного (пропедевтичного) навчання, затим – під час фахової підготовки у вищих навчальних закладах, насамкінець, у процесі професійного (акмеологічного) зростання і саморозвитку під час виробничої діяльності.Процес підготовки майбутніх архітекторів до професійної діяльності розглядаємо як складну динамічну систему, яка ґрунтується на комплексі теоретико-методологічних підходів і забезпечує формування компетентного креативного фахівця нової генерації, підготовленого для здійснення професійної діяльності із застосуванням комп’ютерних засобів та інформатичних технологій, а також здатного до активної конкуренції на ринку праці та безстресової соціалізації.Концептуальні положення підготовки майбутніх архітекторів проявляються у формі провідних тенденцій і визначають стратегію цього процесу. До таких насамперед можна віднести: гуманізацію; гуманітаризацію; фундаменталізацію; забезпечення неперервності освіти; міждисциплінарний та інтернауковий характер знань; інтелектуалізацію навчальної і професійної діяльності; динамізацію.Реформаційні заходи в системі архітектурної освіти на сучасному етапі можуть прислужитися активізації індивідуально-орієнтованого навчання та особистісного підходу до розвитку творчих здібностей студентів, забезпечити в процесі навчання формування самостійного аналітичного мислення студентів, слугувати вдосконаленню професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, якою мірою майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Адже кінцевим результатом діяльності усіх рівнів освіти є всебічно осв

У роботі зосереджено увагу на аспектах покращення інтелектуальних здібностей студентів на кафедрі загальної хірургії ви­щого медичного навчального закладу. Особливістю є вплив самоменеджменту викладача на ефективність робочого процесу майбутніх спеціалістів. Передбачено збільшення продуктивності застосування знань у процесі навчання, що здійснюється шляхом виконання ряду сучасних методів оптимізації навчального процесу студентів. Знання основ менеджменту і само­менеджменту, практика самоменеджменту вдосконалює навички викладача та прискорює темпи формування національної інтелектуальної медичної еліти.