Добірка наукової літератури з теми "Європейські партнери"

У статті здійснено комплексне дослідження особливостей позиціонування зовнішньополітичних пріоритетів Європейського Союзу. Встановлено, що хоча модель стратегічного суверенітету офіційно не була визначена як підґрунтя для формування пулу зовнішньополітичних пріоритетів ЄС, об’єднання опирається на її базові принципи, що потребує опанування Європейським Союзом мислення геополітичної сили. Доведено, що коло зовнішньополітичних пріоритетів ЄЄ на 2019–224 рр. визначається «геополітичним» статусом Європейської Комісії, яка сфокусувала свою діяльність на розробці всеосяжної стратегії щодо Африки; підтвердженні європейських перспектив Західних Балкан; стратегічному партнерстві зі Сполученим Королівством; орієнтації на світове лідерство (геополітичну суб’єктність); збереження трансатлантичної безпекової платформи в умовах створення системи європейської оборони. Обґрунтовано, що для ЄС важливо зберігати і реформувати трансатлантичне партнерство як центр європейської безпеки і найважливіший компонент міжнародного порядку та водночас інвестувати в безпеку Європи, щоб стати більш автономним партнером в рамках НАТО і джерелом безпеки для сусідніх країн Європи. Досягнення такого балансу потребує від ЄС і його держав-членів зміцнити європейські центри НАТО, та конкурувати з ним в Косово та Африці. В умовах зростаючої невизначеності та перманентних геополітичних ризиків ЄС повинен слідувати стратегічному курсу дій, який має громадську підтримку, та забезпечити свою здатність діяти автономно, основою якої є консенсус між державами-членами об’єднання щодо формату зовнішньої політики та її пріоритетів.

Європейський Союз може слугувати хорошим прикладом європейського об”єднання, або ж європейським актором, котрий оптимально, за своєю природою, спрямовує переговорні процеси. Оскільки і Україна, і Канада продовжуватимуть і, ймовірно, активізуватимуть переговорні процеси з Європейським Союзом, мабуть, доречно уважніше розглянути ЄС як партнера та опонента з переговорів. Переговори з ЄС дуже складні, насамперед через складність самого ЄС. Європейський Союз, порівняно із іншими колективними міжнародними акторами, є доволі впливовою транснаціональною організацією, що має риси наднаціонального характеру. Ця сутність Європейського Союзу суттєво впливає на процес проведення переговорного процесу та прийняття рішень. Особливого значення в цьому процесі відіграє потужна та дієздатна правова система з Європейським судом, що має повноваження щодо забезпечення дотримання прав держав-членів стосовно ведення переговорів. Думки держав-членів Європейського Союзу не можна ігнорувати, оскільки вони мають свою власну думку та відіграють важливу роль. Архітектурна надбудова Європейського Союзу складається з широкого кола суб”єктів, які розглядають різноманітні кола питань та процесів, що мають наслідки для громадян спільноти, урядів країн-членів, та зрештою інших країн Європи і світу, і зокрема, таких держав як Україна та Канада. Безперечно, Європейський Союз є власним актором на міжнародній арені. Будучи складною гібридною міжнародною конструкцією – ані будучи державою, чи звичайною міжнародною організацією, чи повноправним наднаціональним органом – Європейський Союз є сильним та впливовим блоком з яким досить важко дискотувати. У даній статті проаналізовано характер та характеристики деяких ключових внутрішніх та зовнішніх переговорних процесів Європейського Союзу та вплив на них сильних та слабких сторін самої структури ЄС. Їх розуміння та урахування допоможе зробити переговори між Україною та Канадою більш ефективними.

У статті розглянуто проблемні питання використання транзитного потенціалу України та поглиблення співпраці з Європейськім Союзом у транспортній сфері на взаємовигідній основі, оскільки створення й ефективна експлуатація транс'європейських транспортних мереж (TEN-T) відповідають інтересам обох партнерів. Міжнародне співробітництво в цій сфері розглядається як важливий напрям спільної транспортної політики ЄС, розвиток якої був закладений ще у договорі про Європейське об'єднання вугілля та сталі та прискорився з розвитком глобалізації, що посилює міжнародний характер транспорту. Проаналізовано цілі, об'єкти, зміст Спільної транспортної політики та запропоновано авторське визначення СТП як рішення, правила, заходи, прийняті та впроваджувані ЄС та державами-членами, які спрямовані на ефективне функціонування транспортної системи ЄС та транс'європейських транспортних мереж із метою підтримки цінностей та добробуту європейських народів, сталого розвитку Європи. зміцнення економічної, соціальної та територіальної згуртованості та забезпечення функціонування внутрішнього ринку Європейського Союзу. Пріоритетом СТП є відкриття ринків третіх країн у сфері транспорту, а також розроблення плану Єдиного європейського транспортного простору. Зокрема, створення зони вільної торгівлі між ЄС та Україною спонукало до розроблення механізмів підтримки транспортного сектору нашої країни, зокрема, шляхом розроблення проєктів транспортної моделі та майстер-плану України, а також низки проєктів Twinning, донором яких виступає ЄС. Сьогодні сформовано законодавче підґрунтя співпраці між Україною та ЄС в транспортній галузі, реалізуються інфраструктурні проєкти та проєкти технічної допомоги в межах, окреслених Угодою про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. однак транспортне право України є не досить гармонізованим із транспортним правом ЄС та потребує реформування, яке має відбуватися шляхом прийняття Транспортного кодексу України, у структурі якого має бути розділ, присвячений транс'європейським транспортним мережам і співпраці з ЄС.

Досліджено особливості зовнішньої політики Польщі щодо України в період каденції Л. Качинського (2005–2010 рр.). Як ніколи, відчувалася підтримка Республіки Польща, яка вже була членом Європейського Союзу та НАТО, а Україна, що перебувала в постреволюційному стані, лише прагнула до євроатлантичної інтеграції. Ці два факти сформували особливий інтерес Польщі до України та навпаки, оскільки такий вектор зовнішньополітичної орієнтації міг значно зміцнити позиції обох держав. За основу в зовнішньополітичних орієнтирах Польщі в східному напрямі в період президентської каденції Л. Качинського (2005–2010 рр.) взято програму «Європейська політика сусідства» На базі опрацьованих матеріалів та документів установлено, що східному вектору зовнішньої політики Республіки Польща в Україні надавали пріоритетного значення. Окреслено основні напрями співпраці, які є взаємновигідними для країн Євроатлантичного простору й України. З’ясовано, що програма «Європейська політика сусідства» спрямована на розвиток двосторонніх відносин між країнами-партнерами ЄС і її членами й сприяє можливому поступовому приєднанню до європейської політики та програм. Республіка Польща ініціює створення програми «Європейська політика сусідства», у рамках якої й здійснювалася реалізація східного напряму зовнішньої політики РП щодо України. Однак половинчасті дії українського політикуму стосовно демократизації суспільства, помірковані кроки на шляху до впровадження реформ та низка гучних заяв сприяли охолодженню відносин із Республікою Польща. А після трагічних подій 2010 р. під Смоленськом та зміною очільника України світова спільнота однозначно констатувала, що ера адвокатування українських інтересів польськими президентами закінчилась зі смертю Л. Качинського. Установлено, що зовнішня політика Республіки Польща щодо України у 2005–2010 рр. продовжила загальні тенденції, закладені у двосторонніх відносинах у попередні роки, відтак напряму залежала від рішень і дій президентів, чим і надалі підтримувала особливий простір польсько-українського співробітництва – прези­дентський вимір.

Стаття присвячена дослідженню наявної в Україні проблеми відсутності деяких законодавчих актів щодо регулювання державно-приватного партнерства та концесій як форми державно-приватного партнерства. В основу дослідження покладено пошук та аналіз міжнародної практики застосування принципів державно-при- ватного партнерства. Автором досліджено як погляди вітчизняних науковців на це питання, так і рекомендації Європейської економічної комісії стосовно покращення регулювання державно-приватного партнерства, збільшення його ефективності, впровадження нових принципів та правових моделей. Водночас було проаналізовано політики міжнародних фінансових установ, зокрема Європейського банку реконструкції та розвитку, щодо наявних підходів до державно-приватного партнерства та фінансування, консультування стосовно розвитку транспортного сектору України загалом. Під час дослідження автором виявлено відсутність регулювання деякихпринципів державно-приватного партнерства та умов їх реалізації. У статті також висвітлено законопроєкти, які можуть стати рушієм багатьох проєктів у сфері державно-приватного партнерства та концесій як його форми. Водночас урегулювання багатьох питань шляхом ухвалення наявних на момент написання статті законопроєктів є недостатнім. Таким чином, у статті висвітлено питання та принципи, які потребують додаткового законодавчого регулювання для покращення інвестиційної привабливості державно-приватного партнерства в транспортному секторі загалом. Автор доходить висновку про необхідність імплементації багатьох таких принципів, які є усталеними у практиці інших країн, у вітчизняне законодавство про державно-приватне партнерство та концесії. Такі принципи включать принцип відкритості, принцип «добросовісної поведінки», принцип прозорості, принцип підзвітності, принцип сталого розвитку, принцип довгострокового бюджетного планування державного партнера. Зазначено, що в умовах відсутності регулювання цих принципів та умов їх реалізації наявні практичні проблеми щодо реалізації проєктів у сфері державно-приватного партнерства, а саме фінансування приватними партнерами проєктів у сфері державно-приватного партнерства та гарантування фінансовими інституціями ризиків, покладених на приватного партнера.

У статті проаналізовано зміст пропозицій Е. Макрона щодо реформування ЄС, оцінено можливість їх практичного втілення та підтримку серед європейської спільноти; охарактеризовано дії франко-німецького тандему у контексті реформування ЄС; з’ясовано особливості франко-російських відносин, найближчі перспективи їх розвитку; осмислено місце України у зовнішньополітичних концепціях Франції на сучасному етапі. Амбітні пропозиції Е. Макрона щодо реформування Європейського Союзу, зокрема ідеї створення міністерства фінансів ЄС, уніфікації частини податків, створення спільної європейської армії і спільного оборонного бюджету, формування загальноєвропейського агентства з питань мігрантів та інші, спрямовані на пошук шляхів вирішення актуальних проблем і кризових явищ, з якими зіштовхується об’єднана Європа в останні роки. Однак ці радикальні кроки не знайшли широкої підтримки в багатьох державах-членах та інституціях ЄС. Тому, якщо говорити про реалізацію конкретних пунктів проєкту реформування ЄС Е. Макрона, то певне втілення знайшли лише ті пропозиції, які були внесені у франко-німецьку Мезебергську декларацію, тобто були підтримані Німеччиною. Також деякі ідеї французького президента були суголосні з євросоюзівськими ініціативами, які на той час уже були в розробці. Так, наприклад, пропозиція Е. Макрона побудувати європейську армію наклалася на ініціативу ЄС зі створення «Постійного структурованого співробітництва» у рамках Європейської безпекової та оборонної політики. Разом з тим зрозуміло, що масштабна ідея європейської армії у нинішніх умовах не може бути реалізованою. Франко-німецька співпраця залишається і за Е. Макрона ключовою в питаннях внутрішнього розвитку ЄС і зовнішньої політики інтеграційного об’єднання. На відміну від складних питань, пов’язаних із необхідністю реформування єврозони, де дві держави займають різні позиції, співпраця Німеччини і Франції у сфері оборони переживає період піднесення. Це свідчить про прагнення обох партнерів діяти спільно на міжнародній арені і працювати над зміцненням єдності ЄС. Найбільш проблемним питанням у французько-російських відносинах залишається російська агресія проти України. Заклики Е. Макрона до нормалізації відносин з Росією не знайшли широкої підтримки в ЄС і на Заході загалом, їх радше розглядають як незаслужену розрядку.

У статті досліджено украшсько-австрійські відносини, українсько-німецькі відносини, проведено порівняння відносин. Визначено сутність, актуальність, мету відносин між Україною та Австрією та крізь призму взаємовідносин з ФРН. Розглянуто та висвітлено основні етапи розвитку між ними державами. Проаналізовано вплив відносин зовнішньо-економічної діяльності на економіку України. На сучасному етапі відносини з Німеччиною є важливим вектором зовнішньої політики України. Це насамперед зумовлено тією роллю, яку відіграє ФРН у врегулюванні конфлікту на Сході України. ФРН є як одним із найбільших інвесторів, так і одним із найважливіших торгівельних партнерів України. Сучасний стан українсько-німецьких відносин має ознаки системної кризи, зумовленої як проблемами внутрішнього розвитку Європейського Союзу, так і перманентною політичною нестабільністю в Україні. Економічна співпраця України та Австрії має свої традиції. За часів Радянського Союзу існували стійкі економічні зв'язки України з Австрійською Республікою. Від початку проголошення нашої держави незалежною та ще задовго до цього Австрія була для України одним із основних країн-партнерів у напрямі до європейської інтеграції. Напрямам організації співпраці між Австрією та Україною була приділена велика увага у двосторонніх відносинах в певних питаннях. Австрія була наставником у напрямах політики, економіки та культури взаємодії з ЄС. Проаналізувавши відносини України та Австрії за кілька останніх років, можна стверджувати, що Австрія стала одним із основних інвесторів в економіку України. Українсько-австрійські відносини крізь призму відносин з ФРН виявляються у тому, що при побудові відносин України з Австрією чи Німеччиною спостерігаються схожі сценарії побудови взаємовідносин, підписуються схожі міжнародні договори, від початку взаємовідносин вони підштовхують Україну до інтеграції в ЄС, стимулюють нашу державу до прийняття європейських норм і приведення нормативної бази у відповідність до ЄС.

У статті розглядається можливість законодавчого закріплення нефінансового звіту як способу впровадження корпоративної соціальної відповідальності (далі – КСВ) в аспекті реалізації Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом (далі – ЄС), Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію). У сучасному світі співпраця між державою та корпораціями повинна виходити за межі сплати податків і створення робочих місць. Тенденції в економічній та правовій корпоративній доктрині ХХ ст. довели соціальну складову корпоративної діяльності, що є доповненням до основної функції, тобто отримання прибутку. Це неможливо без відповідальної діяльності бізнесу. КСВ – це новий спосіб спілкування бізнесу, суспільства та держави. З огляду на викладене вище, корпорації є стратегічним внутрішнім партнером держави в сфері сталого економічного розвитку, вони формують основу для функціонування такої співпраці у США та країнах ЄС. Водночас процеси законодавчого регулювання соціальної ролі корпорації в ЄС склалися окремо від США. Європейська модель КСВ відзначається вимогою законодавчого закріплення складання нефінансового звіту для великих підприємств. На основі глобального досвіду концепція КСВ може стати платформою для взаємодії держави, суспільства та глобальних корпорацій. Метою статті є аналіз Угоди про асоціацію щодо законодавчого впровадження КСВ у контексті імплементації директив ЄС. Розглянуто різні підходи до впровадження стандартів КСВ. Аналізуються українські джерела, які є методологічно важливими для аргументації економічних і правових передумов упровадження КСВ. Розглядаються перспективи імплементації Директиви 2014/95/ЄС від 22 жовтня 2014 р., що вносить зміни до Директиви 2013/34/ ЄС, щодо розкриття нефінансової та різноманітної інформації деякими великими підприємствами і групами. Автор доходить висновку щодо необхідності закріплення складання нефінансового звіту для великих підприємств у законодавстві про корпоративну соціальну відповідальність в Україні на основі Директиви 2014/95/ЄС.

Європейський економічний простір став одним з перших прикладів розбудови відносин ЄС з країнами-партнерами європейського континенту, що відмовляються від повноправного членства у цьому інтеграційному об’єднанні. Цей формат співпраці вже понад двадцять років забезпечує стабільність, передбачуваність та конструктивну розбудову відносин із трьома європейськими партнерами, зокрема Норвегією. Нині ЄЕП розглядається як модель найглибшої інтеграції без формального набуття членства в ЄС. Варто також зазначити, що цей формат довів свою стійкість щодо зовнішніх потрясінь, як скорочення кількості членів ЄАВТ, розширення ЄС та ухвалення нових угод. Тому в Брюсселі схвально ставляться до функціонування ЄЕП та ніколи офіційно не ставили на порядок денний питання про припинення цієї угоди чи перегляду її положень. Зі свого боку, переважна більшість норвезьких політичних сил теж обстоює статус-кво. Водночас все частіше лунають голоси про необхідність оновлення ЄЕП, особливо після ухвалення Лісабонського договору. Також необхідно ствердити, що норвезька модель взаємодії з ЄС втратила свою первинну винятковість, зокрема також і після набуття чинності угоди про Асоціацію з Україною. Осло доводиться все частіше конкурувати з цілою низкою інших країн, неурядових організацій та інших лобістських груп за увагу з боку ЄС. Ускладнює відносини Норвегії з ЄС асиметричність зобов’язань у межах ЄЕП, адже вона зобов’язана в односторонньому порядку імплементувати комунітарний доробок, при цьому не маючи дієвих важелів впливу на процес ухвалення рішень у ЄС. Іншим викликом є слабкість опори ЄАВТ у ЄЕП, адже доводиться взаємодіяти з інтеграційним об’єднанням, членами якого є 28 європейських країн. Існують також інші негативні аспекти, що поступово зменшують роль Норвегії у відносинах з ЄС. З огляду на наявні виклики, опрацьовуються різні сценарії щодо подальшої розбудови відносин Норвегії з Євросоюзом. У відповідності до одного з них в Осло є три основні опції: збереження статус-кво у межах ЄЕП; пошук іншого формату відносин з ЄС поза межами ЄЕП; набуття повноцінного членства у ЄС. Однак найбільш продуктивним підходом стало б оновлення ЄЕП, яке б належним чином врахувало виклики сьогодення.

Проаналізовано особливості сучасного розвитку системи між- народних відносин, зроблено висновок стосовно зміцнення американської та китайської геополітичних позицій та оцінено можливості України щодо участі в міжнародних відносинах. Досліджено геополітичні концепції про- відних держав світу, зокрема, американська геополітика, російське “неоєв- разійство”, “китаєцентрична” експансія та європейський “континенталізм” з метою визначення найефективніших геополітичних підходів, які визна- чатимуть майбутній формат міжнародних відносин, побудованих на основі поліцентричної концепції. Викладено окремі аспекти згаданих геополітичних концепцій, які визначають основні напрями зовнішньої політики провідних держав світу вже сьогодні. Щоб зберегти високий темп економічного зростання, Китай здійснює “м’яку” експансію для реалізації національних інтересів, що створює суперечності у відносинах з країнами Заходу. Росія, яка відчуває еконо- мічний занепад, вживає заходи для збереження провідної позиції у світі та проводить агресивну антизахідну політику, засновану на “неоєвразійстві”. Своєю чергою, США та європейські держави, які тривалий час виступали “модераторами” глобалізації, перебувають у політичній кризі, наслідком якої є посилення популістських політичних сил та політики ізоляціонізму. Активні геостратегічні діючі актори активізують діяльність за межами своїх національних кордонів з метою зміни геополітичної ситуації у на- прямі побудови багатополярного світоустрою. Зусилля таких акторів зосе- реджені насамперед на збільшення своїх можливостей щодо забезпечення економічного зростання. Вони прагнуть забезпечити собі свободу діяль- ності на міжнародній арені, в тому числі шляхом відмови від “незручних домовленостей” та збільшення кількості партнерів або союзників з числа геополітичних центрів. Незважаючи на стратегічні завдання, активні акто- ри об’єктивно змушені застосовувати багатовекторну зовнішню політику. Такий підхід до реалізації національних інтересів у багатополярному світі призводить до міждержавної конкуренції та пошуку нового формату гло- балізації. У наведених умовах відбувається ускладнення політичної і без- пекової обстановки.