Статті в журналах: "Юридичний режим"

1

Сатаренко, Віталій Володимирович. "ВПЛИВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ НА ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 264–69. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.39.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто практичний досвід здійснення правосуддя в Україні в період дії режи- му надзвичайних ситуацій, а також проаналізовані відповідні нормативні акти щодо підня- того питання. Методологічну основу дослідження склали методи, що дозволили отримати обґрунтовані та логічно вивірені висновки, а саме гносеологічний метод, що використову- вався для опрацювання вітчизняних і міжнародних нормативно-правових актів із приводу питання обмеження прав та свобод під час запровадження режиму надзвичайних ситуацій; герменевтичний – у процесі дослідження наукових позицій різних авторів щодо юридичної природи правового режиму; метод узагальнення, використання якого допомогло виявили особливості здійснення правосуддя в період дії режиму надзвичайного стану. У статті опи- сано основні риси функціонування судової системи в разі введення надзвичайних ситуацій. У результаті проведеного дослідження було зроблено такі висновки: по-перше, правовий режим є специфічним явищем, що з нормативної точки зору за допомогою певного інстру- ментарію впливає на повсякденне життя суспільства. У залежності від предмета правового регулювання та галузевої направленості виділяють такий вид правового режиму, як режим надзвичайної ситуації. По-друге, актуальним постає питання щодо особливостей реалізації прав і свобод людини та громадянина у зв’язку із запровадженням режиму надзвичайної ситуації. Як зазначено в низці міжнародних документів, обмеження конституційних прав людини під час запровадження такого режиму можливе лише щодо деяких прав. По-третє, наріжним каменем функціонування принципу верховенства права є питання здійснення ефективного правосуддя в період дії режиму надзвичайних ситуацій, особливо щодо кримі- нального провадження. У свою чергу це слугує передумовою для запровадження нової мето- дики проведення судових засідань у період обмежень. По-четверте, виходячи із сучасних реалій та процесу судової реформи, Україна готова до здійснення належного функціонуван- ня судової влади в режимі надзвичайних ситуацій, що підтверджено наявністю налагодженої нормативної і методологічної бази.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Попко, Ю. Я. "ПРАВОВИЙ СТАТУС СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КООПЕРАТИВІВ ТА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КООПЕРАТИВНИХ ОБ’ЄДНАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 80–87. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3265.

Повний текст джерела

Анотація:

Попко Ю. Я. Правовий статус сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських кооперативних об’єднань за законодавством України. – Стаття.Активний процес реформування приватних відносин в Україні відбувається на засадах гармонізації із принципами європейського приватного права. Окрім набрання чинності новим законодавством про сільськогосподарську кооперацію, відкриття ринку сільськогосподарських земель, актуалізаціїнеобхідності впорядкування відносин на ринку сільськогосподарського виробництва тощо, обговорюється проблематика удосконалення наявних організаційно-правових форм юридичних осіб та правових режимів майна, на яких вони діють.Cільськогосподарський кооператив – це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які є виробниками сільськогосподарської продукції і добровільно об’єдналися на основі членства та на засадах самоврядування для провадження спільної господарської та іншої діяльності з метоюзадоволення економічних, соціальних та інших потреб. Сільськогосподарський кооператив набуває статусу юридичної особи з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та здійснює свою діяльність до моменту припинення. Cільськогосподарське кооперативне об’єднання – це юридична особа, утворенасільськогосподарськими кооперативами, що добровільно об’єдналися на основі членства та на засадах самоврядування для провадження спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб.Законодавство України про сільськогосподарську кооперацію загалом належним чином урегульо-вує питання правового статусу сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських кооперативних об’єднань. Незважаючи на це, досі залишається актуальною необхідність удосконалення приписів Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» у частині регулювання порядку та способів реорганізації сільськогосподарських кооперативів, правового режиму майна, на якому створюються та діють сільськогосподарські кооперативні об’єднання, а також правових наслідків ліквідації сільськогосподарських кооперативів, створених з метою одержання прибутку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

СТЕФАНЧУК, РУСЛАН. "Юридична природа народовладдя як політико-правової категорії". Право України, № 2019/10 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-013.

Повний текст джерела

Анотація:

Проблематика народовладдя перебуває на перетині багатьох соціальних наук – і соціології, і філософії, і політології, і, безперечно, юриспруденції. Саме науковий арсенал юриспруденції містить унікальний інструмент дослідження будь-яких суспільних процесів і явищ – теорію правовідносин. З точки зору теорії правовідносин будь-яке явище чи процес розглядається крізь призму суб’єктно-об’єктного зв’язку, що виникає, змінюється чи припиняється на підставі юридично визначених обставин (або сукупності, стану таких обставин) і характеризується наявністю специфічного змісту – взаємокореспондуючих прав та обов’язків. Не виняток у цьому контексті й народовладдя. Народовладдя доцільно розглядати у системі правовідносин як юридичну категорію, що входить у категорійний апарат конституційного права і становить принцип та інститут конституційного права, справляє свій вплив фактично на всі інші структурні елементи конституціоналізму, визначаючи парадигму конституційно-правового режиму держави. Метою статті є визначення місця і ролі народовладдя у палітрі юридичних явищ і процесів. Основними результатами дослідження стало дослідження народовладдя як, зокрема: правового принципу, правової гарантії, суб’єктивного права народу, об’єкта правовідносин та права, правового механізму і конституційно-правового інституту. Автор доходить висновку, що кожний із наведених аспектів народовладдя потребує глибокого самостійного дослідження, чого наразі бракує у вітчизняній юриспруденції, і що може істотно розширити юридичні уявлення про цю цікаву юридичну дефініцію. Існуючі в Україні дослідження народовладдя, на жаль, не повною мірою розкривають комплексний характер категорії, що має значення не тільки для розвитку конституційного права як науки, а й є надзвичайно актуальними для практики законотворення та конституційної реформи у нашій країні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Олейников, Сергій. "ПРАВОВІ ОБМЕЖУВАЛЬНІ ІМПЕРАТИВИ ДЛЯ ВЛАДИ: ВИДИ ТА СКЛАД". ГРААЛЬ НАУКИ, № 5 (13 червня 2021): 60–67. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.04.06.2021.011.

Повний текст джерела

Анотація:

Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Лемеха, Р. І. "МИТНИЙ РЕЖИМ ЯК РІЗНОВИД АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕЖИМУ: АСПЕКТИ ТЕОРІЇ". Знання європейського права, № 3 (3 лютого 2021): 104–9. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.108.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій публікації досліджується поняття митного режиму як різновиду адміністративно-правового режиму з метою визначення теоретико-методологічних засад удосконалення адміністративно-правового регулювання митних режимів в Україні. Методологія даної публікації ґрунтується на комплексному поєднанні філософських (законів діалектики та метафізики), загальнонаукових (прийомів логічного методу, системного та структурно-функціонального методів) та спеціально-юридичних методів дослідження (методології порівняльного правознавства, методу юридичного моделювання тощо), принципів об'єктивності та історизму. Зазначається, що правовий режим є не тільки сукупністю норм права, які цілеспрямовано регулюють певні суспільні відносини, але й по суті є динамічним процесом правового регулювання із застосуванням цілого ряду правових засобів, включаючи адміністративну та судову практику. Під адміністративно-правовим режимом пропонується розуміти динамічну систему взаємопов'язаних правових засобів регулювання певної сфери публічно-правових відносин, одним із учасників яких є органи публічної адміністрації, які використовують передбачені чинним законодавством інструменти адміністративно-правового впливу з метою забезпечення публічних інтересів держави та суспільства. Зазначається, що митні режими відносяться до міжгалузевих, постійно діючих адміністративно-правових режимів у сфері публічного управління та економіки на території пунктів пропуску через державний кордон України, та пов'язані із режимом обігу предметів - порядком переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України. Аналізується законодавче визначення митного режиму як комплексу взаємопов'язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їх правовий статус, умови оподаткування і обумовлюють їх використання після митного оформлення. Формулюється висновок про необхідність удосконалення визначення митного режиму в чинному Митному кодексі України, а саме визначення митного режиму як комплексу правових засобів, якими, в залежності від заявленої мети переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України, врегульовано порядок такого переміщення: митні процедури щодо цих товарів та транспортних засобів, їх правовий статус, порядок визначення митної вартості, умови оподаткування, використання після митного оформлення. Зазначається, що перспективність подальшого дослідження даної тематики зумовлена необхідністю удосконалення теоретико-методологічних та правових засад митних режимів в Україні, приведенням їх у відповідність до міжнародних стандартів, а також норм і принципів права ЄС.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Воротинцева, І. "Щодо визначення поняття ФОП як суб’єкта цивільного права". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 280–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1634.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначається, що розвиток ринкової економіки зумовив появу нових соціальних зв'язків, які вимагають правового регулювання. Як регулятор цих цивільних зв'язків виступає цивільне право. Отже, цивільні зв'язки є цивільно-правовими відносинами, які, у свою чергу, складаються з елементів - суб'єктів та об'єктів правовідносин. Суб'єктом права є індивід або організація, що володіють закріпленим у законі комплексом прав та обов'язків і здатні вступати у правові відносини. Найбільш часто використовується розподіл суб'єктів права на фізичних осіб і юридичних осіб. Громадяни (фізичні особи) є природними суб'єктами права, вони виникли й існують незалежно від належності до певних форм політичних товариств. На противагу цій категорії суб'єктів виступають юридичні особи (організації), які являють собою штучні суб'єкти й можуть існувати тільки там, де існує право. Це підтверджується також і моментом виникнення цих двох категорій суб'єктів, і моментом припинення їхньої правоздатності. Фізична особа-підприємець визначається як суб'єкт підприємництва. Вивчення суб'єкта підприємницької діяльності передбачає попереднє пізнання статусу суб'єкта цивільного права, правовий режим якого повністю поширюється й на суб'єкта підприємницької діяльності. Іншими словами, перш ніж стати суб'єктом підприємницької діяльності, особа є суб'єктом цивільного права. Пропонується таке визначення поняття: фізична особа-підприємець - це дієздатна фізична особа, зареєстрована в установленому порядку в статусі фізичної особи-під-приємця без статусу юридичної особи, яка здійснює на свій ризик і під свою майнову відповідальність самостійну, професійну, підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку від такої діяльності, має певні права й обов'язки, обумовлені підприємницькою діяльністю.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Винар, Л. "Правовий режим майна юридичних осіб публічного права". Підприємництво, господарство і право, № 8 (2007): 7–9.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Лемеха, Р. "Адміністративно-правове регулювання митних режимів в японській державі та Китайській Народній Республіці". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 263–70. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2055.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій публікації досліджується адміністративно-правове регулювання митних режимів в Японській Державі та Китайській Народній Республіці задля запозичення найкращого позитивного досвіду організації митної справи та визначення можливості його впровадження в національне законодавство та юридичну практику. Актуальність статті обґрунтовується тим, що, як показують дослідження, значна кількість суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні не задоволена якістю митних послуг та професіоналізмом осіб, з якими вони взаємодіють на митниці (представники компаній вказують на нестачу злагодженої взаємодії між контролюючими органами та низьку активність митниці щодо координації такої взаємодії). Методологія публікації ґрунтується на комплексному поєднанні філософських (законів діалектики та метафізики), загальнонауко-вих (прийомів логічного методу, системного та структурно-функціонального методів) та спеціально-юридичних методів дослідження (методології порівняльного правознавства, методу юридичного моделювання тощо), принципів об'єктивності та історизму. Формується висновок про те, що Японія як розвинута держава зі стабільною ринковою економікою та високим показником валового внутрішнього продукту застосовує систему преференцій, створену для сприяння економічному зростанню в країнах, що розвиваються. Для України такий досвід є позитивним для застосування у перспективі. Для розвитку національної митної справи більш корисним є досвід правового регулювання митних режимів у Китайській Народній Республіці. Зокрема, позитивним є досвід стимулювання експорту та гнучкої тарифної політики в Китайській Народній Республіці. Ключовою в цьому досвіді є політика захисту національного виробника та стимулювання національної промисловості завдяки системі заходів тарифного та нетарифного регулювання в процесі функціонування митних режимів. Зокрема, митний режим експорту має бути максимально спрощеним у поєднанні з ефективним контролем з боку публічної адміністрації задля недопущення фактів фіктивного відшкодування податку на додану вартість та інших зловживань. В рамках митного режиму імпорту необхідно застосовувати гнучку систему заходів тарифного та нетарифного регулювання задля стимулювання імпорту товарів, які не виробляються в Україні, та обмеження імпорту товарів, які достатньою мірою випускаються національними підприємствами. Розвитку потребує митний режим переробки на митній території (який активно використовується в КНР) завдяки достатньо невисокій вартості праці в Україні та потенціалу розвитку національної економіки. Перспективність подальшого дослідження з цієї тематики обґрунтовується необхідністю удосконалення теоретико-методологічних та правових засад митних режимів в Україні, приведення їх у відповідність до міжнародних стандартів з урахуванням актуального та найкращого позитивного досвіду зарубіжних країн.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Загребельна, Н. "Юридична природа і соціальна необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 108–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2087.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено юридичну природу і соціальну необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану. Автор звер-тає увагу на те, що нестабільність політичної обстановки, економічна і соціальна кризи у суспільстві, зростання злочинності, правовий нігілізм, екологічні лиха і багато інших негативних процесів, що про-тікають у сучасній Україні, прямо і побічно продукують екстремальні ситуації. Адміністративно-право-вий режим надзвичайного стану – досить складний і багатогранний конституційний інститут, дослі-дження і розвиток якого актуальне нині не тільки для України, а й для більшості держав світу. Тероризм і стихійні лиха, державні перево-роти і міжнаціональні конфлікти, епідемії і епізоотії не можуть не становити небезпеку для держави з будь-якою формою державної влади і управління, політичного режиму і релігійної спрямовано-сті. Тим більше актуальні такі проблеми в умовах недостатньої підготовленості органів держав-ної влади та місцевого самовря-дування до екстреного і інтенсив-ного реагування на них в умовах надзвичайної ситуації, найчастіше зумовленої дією не одного, а цілої сукупності вищеназваних чинни-ків. Насамперед для дослідження, яке зачепило таке коло проблем, провідне значення має вивчення правової бази, яка повинна регла-ментувати в деталях усі необхідні елементи процесу усунення обста-вин, що спровокували виникнення екстремальної ситуації на терито-рії держави. Чітка регламентація дій суб’єктів, що відповідають за введення і підтримання режиму надзвичайного стану, є запорукою ефективної боротьби з раптовим непередбаченим явищем політич-ного, екологічного, техногенного чи іншого характеру. Актуаль-ною у сучасних умовах є проблема забезпечення прав і свобод людини і громадянина в умовах режиму над-звичайного стану. Особа людини, її основні права і законні інтереси натепер далеко не завжди захи-щені в реальному житті держави і суспільства, тим більше, в екс-тремальних умовах. Теоретичною основою вивчення питань порядку та підстав уведення правового режиму надзвичайного стану стали публікації таких провід-них науковців, як: В.В. Кожан, С.О. Магда, С.К. Могил, Б.І. Стахура, Т.М. Шмідт та ін.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Гулкевич, О. "Правовий режим земель історико-культурного призначення". Юридичний вісник, № 2 (1 вересня 2020): 297–305. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1736.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено дослідженню поняття «правовий режим земель історико-культурного призначення» та місця цієї правової категорії у земельному праві, запропоновано власне визначення правового режиму цієї категорії земель. Автором досліджено чинне законодавство України та наукову літературу в цій сфері. Наведено різні підходи до розуміння правового режиму як юридичної категорії. Досліджено розуміння правового режиму земель як загалом, так і земель історико-культурного призначення. Окреслено проблематику щодо відмінностей правового режиму земель історико-культурного призначення, охоронних зон, історичних ареалів міст та охоронюва-них археологічних територій. Окрім того, автор підтверджує зв'язок між правовим режимом пам'яток та земельними ділянками, на яких вони розташовуються. Саме пам'ятка культурної спадщини є тим об'єктом, що зумовлює наявність правового режиму земель історико-культур-ного призначення. Наголошується, що особливості правового режиму земель історико-культурного призначення зумовлені потребою охорони і збереження об'єктів культурної спадщини. Проаналізовано розподіл повноважень у сфері охорони культурної спадщини та її територій, що належать Кабінету Міністрів України, Міністерству культури та інформаційної політики України, а також місцевим органам охорони культурної спадщини. Проаналізовано обмеження щодо набуття об'єктів культурної спадщини, а також певних земельних ділянок істори-ко-культурного призначення у приватну власність. Автор звертає увагу на важливість укладення охоронних договорів, визначаючи у них обов'язки власників та перелік робіт, що необхідно здійснити. Досліджено питання дозволів на проведення будь-яких земляних чи будівельних робіт або іншої господарської діяльності на земельних ділянках істори-ко-культурного призначення. Проаналізовано засади припинення прав на земельні ділянки історико-культурного призначення та відповідальності за порушення у їх використанні чи інші порушення законодавства про охорону культурної спадщини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Гайдамака, І. "Юридична конструкція правового режиму". Юридична Україна, № 1 (85) (2010): 30–33.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Теслюк, Я. О. "ЗМІСТ ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВЛАСНИКІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (24 березня 2020): 117–22. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).371.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено зміст інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів. Розглянуто поняття власників транспортних засобів відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо адміністративно-юрисдикційної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксовані технічними засобам, що працюють в автоматичному режимі, у контексті сучасних поглядів українських науковців. Досліджено юридичну сутність інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів із погляду на цивільне та цивільне процесуальне законодавство. Охарактеризовано конструкцію правового впливу на суспільні відносини в галузі безпеки дорожнього руху за вчинення адміністративних правопорушень, зафіксованих технічними засобами в автоматичному режимі, за допомогою певних заходів процесуально-правового й адміністративно-організаційного характеру, що здійснюються різними суб’єктами, фізичними і юридичними особами цих правових відносин. Розглянуто досвід країн-членів Європейського Союзу (Великої Британії та Франції) у регулюванні адміністративної відповідальності власників транспортних засобів за вчинення правопорушення у сфері дорожнього руху, зафіксованого технічними засобами в автоматичному режимі. Зазначено, що специфіка змісту інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів заснована на базових принципах адміністративного права з метою забезпечення публічних інтересів, інтересів особи, суспільства та держави у сфері безпеки дорожнього руху щодо експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки. Охарактеризовано недоліки нормативно-правого визначення власника транспортного засобу та правопорушника, який учинив адміністративне правопорушення, зафіксоване в автоматичному режимі, та запропоновано внесення змін у чинне законодавство.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

КЛЮЧКОВСЬКИЙ, ЮРІЙ. "Референдум у системі державного режиму представницької демократії". Право України, № 2019/10 (2019): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-095.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена проблемі інтегрування референдуму як способу здійснення народовладдя у систему режиму представницької демократії сучасної держави. Народовладдя розглядається як суспільно-політичне явище, правовим вираженням якого є юридична категорія демократії; останню слід відрізняти, зокрема, від типу ідеології чи виду політичного процесу. У конституційно-правовому сенсі демокра тію можна кваліфікувати як принцип права, що закріплюється у конституції. У контексті правової теорії держави цей принцип є правовою вимогою стосовно форми державного режиму. Сучасне сутнісне розуміння демократичного державного режиму як способу здійснення влади засноване на концепції “демократії цінностей” (“озброєної демократії”), яка протиставляється “процедурній демократії”. Таке розуміння заперечує необмеженість предмета рішень, що приймаються шляхом демократичних процедур, і передбачає захист основних суспільних цінностей від посягання будь-яким способом. Категорія “демократії цінностей” по суті поєднує вимогу процедурної демократії та принцип верховенства права у межах концепції конституціоналізму. Конституція держави повинна закріпити не лише основні демократичні процедури формування і функціонування влади, а й ті базові цінності, сформульовані у вигляді основних конституційних принципів, які підлягають особливому захисту і не можуть бути змінені шляхом демократичної процедури. Розрізнення прямої і представницької демократії базується не лише на способі здійснення влади народу, а й на предметі безпосереднього народного волевиявлення. Суть представницької демократії полягає в тому, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення через вибори формує персональний склад виборних органів та, опосередковано, похідних від них, яким надає можливість протягом обмеженого часу здійснювати визначені конституцією владні повноваження від імені народу. Пряма демократія передбачає, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення приймає зобов’язальне рішення по суті певної проблеми. І представницька, і безпосередня демократії базуються на прямому волевиявленні народу, однак лише безпосереднє прийняття народом зобов’язального рішення може вважатися безпосереднім здійсненням влади народом. Вибори і референдум є формами безпосереднього народного волевиявлення і реалізуються через загальне голосування. Однак критерієм прийняття рішення референдуму є не лише участь виборців у голосуванні, а й підтримка чіткої відповіді на питання референдуму більшістю виборчого корпусу. “Консультативні референдуми”, які не мають прямих юридичних наслідків і служать формами вираження суспільної думки щодо поставленої проблеми, мають лише політичне значення і не можуть вважаться формою здійснення влади народом. Стверджується, що сучасна демократична держава можлива лише як держава представницької демократії, а окремі інститути прямої демократії можуть інтегруватися у сучасний державний режим з урахуванням їх епізодичної ролі для прийняття рішень. Таке інтегрування здійснюється у формі імперативного або факультативного референдуму. Перший конституційно наділений виключною сферою повноважень. Особливістю другого, можливого лише за народною ініціативою, є те, що проблема, якій він присвячений, віднесена до сфери повноважень певного органу системи представницької демократії. Тому застосування факультативного референдуму породжує конфлікт повноважень такого референдуму з органами представницької демократії. Запровадження інституту факультативного референдуму вимагає чіткого нормативного регулювання для досягнення узгодженого і безконфліктного функціонування елементів прямої демократії, інтегрованих у систему державного режиму представницької демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Havrylenko, O. A. "Перше узагальнююче історико-правове дослідження діяльності радянських органів державної безпеки в Україні доби тоталітаризму". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (14 лютого 2020): 154–55. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.16.

Повний текст джерела

Анотація:

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Мельник, В. "Политико-правовой статус императора Восточной Римской империи в VI веке: титул, юрисдикция и субъектность". Юридичний вісник, № 3 (5 жовтня 2020): 68–80. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1906.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті детально проаналізо-вано історико-юридичну проблему статусу імператора Східної Рим-ської імперії у VI столітті. Особли-ву увагу автор концентрує навколо доктринального питання про необ-хідність розширення застарілого традиційного історіографічного уявлення про територіальну юрис-дикцію владних повноважень схід-но-римських імператорів.Синтетичний підхід, побудо-ваний на стрункій системі зве-деного аналізу великої кількості першоджерел, юридичних норм, імператорських рескриптів, нової фахової літератури, дозволяє небез-підставно стверджувати: протя-гом всього VI століття Західна частина Середземноморського регі-ону продовжувала визнавати вер-ховну політичну владу «єдиного» римського імператора – східного. Варварські завоювання, здійснені під час Великого переселення наро-дів, не зруйнували інституційну базу римської цивілізації. Де-юре ці завоювання були санкціоновані західними та східними римськими імператорами з огляду на застосу-вання ними норми правового режи-му foedus.Із використанням міждисциплі-нарного поєднання методологічних принципів класичної історії права з останніми хронографічними та фактографічними досягненнями історіографії, загальної теорії полі-тики, історії політичних учень, нау-ки публічного управління та адміні-стрування автор висуває, відстоює і аргументовано доводить тезу про здійснення імператорами Зеноном Ісавром (476–491), Анастасієм І (491–518), Юстином І (518–527) та Юстиніаном Великим (527–565) не лише формального, але й фактич-ного (політичного) сюзеренітету над колишніми провінціями Західної частини Римської імперії. Автор нівелює стандартне твер-дження про падіння Римської імперії у V столітті, стверджуючи про непе-рервність і державно-інституційне продовження існування Імператор-ського Риму в ранньому Середньовіччі. Константинополь (де-юре – «Новий Рим») продовжував утримувати вер-ховну правову і політичну владу на теренах Західної Європи, зберігаючи та охороняючи установи і юридичні інститути доби домінату.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Заплітна, Ірина Анатоліївна, та Ростислав Мирославович Маркевич. "ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 187–91. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.28.

Повний текст джерела

Анотація:

У поданій статті приділено увагу з’ясуванню перспективи розвитку вивчення та аналізу питання правового режиму земель житлової та громадської забудови в Україні. Установле- но, що зміст таких відносин характеризується зумовленістю містобудівної документації прав та обов’язків землекористувачів і власників земельних ділянок. Підсумовано, що для земельного права України притаманна чимала кількість наукових робіт, які аналізують певні сторони питання правового режиму земель житлової та громад- ської забудови в Україні. Однак натепер у державі відсутнє ґрунтовне й комплексне вивчен- ня питання. Підіймається проблема юридичної долі земельної ділянки й розташованої на ній будівлі та її приналежності й аналізуються шляхи її розв’язання, такі як: розуміння земельної ділянки й об’єкту нерухомості самостійними об’єктами обороту; ідея єдиного об’єкта неру- хомості; принцип єдності юридичної долі земельної ділянки й розташованих на ній об’єктів нерухомості. Досліджено, що положення статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України закріплюють принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі розміщеного на ній об`єкту нерухомості та є усталеним, а його відмінність із започаткованим у римському приватному праві принципом “superficies solo cedit” полягає в тому, що в його основу покладено слідування землі за об`єктом нерухомості. Авторами надано правову оцінку прийнятого 02 лютого 2021 року Верховною Радою України в другому читанні Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо єдиної правової долі земельної ділянки й розміщеного на ній об’єкта нерухомості)» і зроблено висновок про його неефективність через неможливість реального розв’язання нормами цього закону наявних проблем, оскільки вони також не передбачають автоматич- ності переходу прав на земельну ділянку до нового власника будівлі й не захищають нового власника будівлі, тому що не виключають його обов’язкової взаємодії з попереднім власни- ком чи органом місцевого самоврядування. Зроблено висновок про необхідність прийняття дієвих змін до законодавства, які б забез- печили реальну спроможність автоматичного переходу прав на земельну ділянку до нового власника будівлі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Атаманова, Н. "Дискусійні погляди на поняття та види форм державного режиму". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2079.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто поняття «форма державного режиму», яке сформувалося під час суспільно-політичного розвитку та було роз-крите у результаті пізнавальної діяльності у багатьох поколіннях державознавців. Наявність різно-маніття самих поглядів щодо його дефініції й змісту на теперішньому етапі розвитку юридичної науки і свідчить про гносеологічну про-блемність і зокрема актуальність цього питання. Велике значення у статті має єдність як теоретич-ного, так і практичного у пізнанні форми державного режиму, адже зумовлене необхідністю комп-лексного дослідження його двох складників – юридичного та полі-тичного (фактичного). Також автором показано, що динаміка політичного життя та соціаль-но-практичні аспекти в організації і реалізації державної влади висту-пає предметом вивчення бага-тьох наук. Тому доцільно у межах цього дослідження звернути увагу на дискусійні питання в теоре-тичній площині з урахуванням як історичного, так і практичного аспектів, які дали змогу побуду-вати більш цілісне уявлення щодо форми державного режиму сучас-ної країни як історично зумовленої політико-правової владної цілої системи, що зовнішньо віддзерка-лює і зміст, і сутність держави та проявляється у його загаль-нотеоретичних, конституційних та політичних сферах. У статті теоретичного уточнення набуло дискусійне питання, пов’язане із виявленням місця та ролі форми державного режиму у системі елементів форми самої держави. Ретельному науковому аналізу та осмисленню, а також узагальненню піддалось питання, яке не охоплю-ються більш усталеними тради-ційними схемами та уявленнями. Дискусійним є питання катего-рії «форма державного режиму», для визначення якої автором роз-глянуто різноманітні погляди, оскільки у сучасній юридичній літе-ратурі немає його одностайності. Розглянуто класифікацію форм державного правління, яке теж має різне трактування. Здійснено установлення самої сутності та правових ознак сучасних різновидів форми державного режиму, його поняття, яке на рівні дефінітив-ного формулювання у теперішніх умовах вимагає суттєвого уточ-нення та узагальнення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Держава як незалежний арбітр у сфері земельних правовідносин". Право України, № 2020/10 (2020): 155. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-155.

Повний текст джерела

Анотація:

У Верховній Раді України 31 березня 2020 р. зареєстровано проєкт Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна” (Законопроєкт № 3296). Предметний аналіз положень цього документа дає підстави вважати, що вони є сумнівними з позицій їхньої відповідності окремим нормам Конституції України. Аналіз досліджень і публікацій показав, що останнім часом різні аспекти земельних правовідносин досить активно вивчаються політиками, науковцями і навіть суб’єктами господарювання і завдяки цьому було предметно висвітлено окремі аспекти теорії та практики цих правовідносин. Проте питання визначення місця і ролі держави у сфері земельних правовідносин крізь призму положень Законопроєкту № 3296 залишилося поза дослідницькою увагою науковців і практиків. Метою статті є здійснення системно-змістовного аналізу цитованих вище положень Законопроєкту № 3296 у поєднанні з нормами чинного законодавства України, з урахуванням вимог міжнародного права та сформованою практикою Європейського суду з прав людини, а також, з огляду на юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), на предмет їхньої конституційності, тобто відповідності вимогам Конституції України. У процесі дослідження було використано методи аналізу, порівняння, системний метод, прогностичний, а також методи логіки і моделювання. Уперше на основі узагальнення норм Конституції України, юридичних позицій КСУ та інших джерел права сформовано правовий підхід, відповідно до якого встановлено, що положення Законопроєкту № 3296 суперечать низці норм Консти-туції України, оскільки нівелюють публічно-правовий статус України як незалежної, суверенної, демократичної і правової держави, що покладає на неї виконання відповідних конституційних обов’язків, зокрема: забезпечення особливої охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України визнана основним національним багатством, що також вимагає від держави здійснення правового урегулювання земельних відносин, виконання функцій незалежного арбітра у сфері цих правовідносин, збереження основного національного багатства для майбутніх поколінь тощо; повноцінно не забезпечують правовий режим землі, особливість якого полягає у подвійній правовій природі такого об’єкта, в основі якого поєднано публічноправовий і приватноправовий аспекти, а саме: земля є неоціненним об’єктом природи, загальне користування яким Конституцією України (ч. 2 ст. 13) гарантується державою кожному (публічно-правовий аспект правового режиму землі), і водночас земля є об’єктом господарювання, право власності на який може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України) (приватноправовий аспект правового режиму землі) тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень автором публікації встановлено: 1) положення п. 2 Законопроєкту № 3296, які передбачають розширення юрисдикції господарських судів в аспекті вирішення спорів у сфері земельних відносин, зокрема й тих, які виникають щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, є неконституційними через їхню невідповідність положенням статей 13, 14 і частинам 1, 5 ст. 125 Конституції України; 2) приписи п. 2 Законопроєкту № 3296 порушують конституційний принцип спеціалізації судів, і, по суті, підміняють публічноправові відносини приватноправовими. Такі “законодавчі новели” безпідставно і в неконституційний спосіб звужують предметну компетенцію адміністративних судів в Україні і неправомірно розширюють юрисдикцію господарських судів; 3) публічно-правовий статус держави зобов’язує її бути незалежним арбітром у сфері земельних правовідносин, дбати про збереження землі як основного національного багатства, що має виключно важливу цінність для майбутніх поколінь, натомість практична реалізація приписів п. 2 Законопроєкту № 3296 призведе до незабезпечення виконання державою своїх конституційних обов’язків в аспекті гарантування особливої охорони землі, забезпечення прав людини, що зрештою зумовить підрив авторитету України як самостійної, незалежної і демократичної держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Подоляк, А. В. "ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА СУБ’ЄКТІВ УПРАВЛІННЯ У ДЕРЖАВНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 112–16. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).331.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання особливостей правового режиму майна суб’єктів управління у державному секторі економіки, зокрема державних установ, досліджено законодавче закріплення регулювання відносин щодо створення юридичних осіб публічного права – установ, здійснення ними господарської діяльності у державному секторі економіки в Господарському кодексі України і Цивільному кодексі України. Опрацьовано особливості такого речового права на чуже майно, як право оперативного управління, яке становить основу правового режиму майна суб’єктів управління у державному секторі економіки. Проаналізовано ґенезу господарсько-правового регулювання закріплення майна за суб’єктами управління у державному секторі економіки. Доведено, що управління майном інших осіб завжди охоплює відносини між двома сторонами, одна з яких є власником майна, що передається в управління, а інша – особою, яка реалізує майнове право власника шляхом використання правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження майном у відповідному обсязі протягом певного терміну та видів господарських відносин щодо використання чужого майна за певних умов. Обґрунтовано, що використання чужого майна у сфері господарювання слід розглядати у різних значеннях економічного та правового характеру, в т.ч. як дії суб’єкта господарської діяльності щодо отримання корисних властивостей майна, яке належить іншій особі на праві власності. У статті досліджується за допомогою порівняльно-правового методу законодавство зарубіжних країн щодо правового статусу юридичних осіб, заснованих державою. Іноземне законодавство порівнюється з національним законодавством. Сформульовано пропозиції до чинного законо-давства щодо вдосконалення вказаного інституту та запропоновано закріпити на законодавчому рівні визначення цього інституту через визнання за державними установами права власності на доходи від власної господарської діяльності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Єремєєв, А. "Господарсько-правовий офшорний траст: загальна характеристика та особливості". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 217–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2102.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті аналізується правова природа та особливості правового статусу господарсько-правових офшорних трастів, надається їх загальна характеристика. Також у статті проводиться аналіз понять «траст» та «компанія», їх взає-мозв’язку і співвідношення. Ана-лізується саме поняття трасту та найбільш поширені його дефі-ніції. Розглядаються визначення поняття «компанія», що міс-тяться у словниковій юридичній літературі, чинних на сьогодні актах вітчизняного законодав-ства, а також у ратифікованих Україною міжнародних договорах. Звертається увага на той факт, що поняття «компанія» може роз-глядатися як у вузькому (юридична особа, господарська організація), так і у широкому сенсі (окрім юри-дичних осіб, охоплює також окремі категорії об’єднань без статусу юридичної особи, а за певних умов також і фізичних осіб). На підставі проведеного аналізу автор робить висновок, що, незважаючи на особ-ливу правову природу трасту, від-мінну від правової природи юри-дичних осіб, господарсько-правові офшорні трасти все ж можуть бути віднесені до офшорних компа-ній і розглядатися як їх особливий різновид. Також обґрунтовується, що до компаній у широкому сенсі цього терміна можуть належати будь-які трасти – і господар-сько-правові, і цивільно-правові, але для господарсько-правових тра-стів, які створюються саме для організації та (або) здійснення господарської діяльності, застосу-вання терміна «компанія» є більш характерним та термінологічно обґрунтованим. Зазначається, що господарсько-правові офшорні трасти – трасти, що створені в юрисдикціях, віднесених до офшор-них з метою організації та (або) здійснення господарської діяльно-сті за межами юрисдикцій, в яких їх зареєстровано. Такі трасти створюється суб’єктами – нерези-дентами території місця реєстра-ції і користуються офшорними пільгами (перевагами), передба-ченими законодавством офшорної зони для суб’єктів-нерезидентів. У контексті господарсько-право-вих відносин офшорні трасти, по суті, є особливою формою викори-стання пільгового режиму госпо-дарювання, встановленого офшор-ними юрисдикціями. Вказується на необхідність подальших дослі-джень правового статусу господар-сько-правових офшорних трастів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Подорожній, Є. Ю. "НОРМИ ТРУДОВОГО ПРАВА ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 16 (30 жовтня 2019): 381–87. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v16i0.432.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на основі наукових поглядів вітчизняних і зарубіжних учених досліджено теоретичні підходи щодо тлумачення таких понять, як «норми» та «норми права». Наголошено, що значення правових норм у механізмі правового регулювання юридичної відповідальності в трудовому праві полягає в тому, що саме за їх допомогою держава встановлює загальнообов'язкові матеріально-правові та процедурно-процесуальні правила функціонування цієї відповідальності. Доведено, що за допомогою норми права запроваджується відповідний правовий режим реалізації інституту юридичної відповідальності в трудовому праві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

ред, тех, Д. С. Трофименко та Д. О. Федоренко. "ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЦИФРОВОГО КОНТЕНТУ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 43–47. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.313.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті авторами констатовано факт відсутності дефініції цифрового контенту у вітчизняному правовому полі, що спричиняє суперечні підходи щодо визначення його правової суті та місця в системі об’єктів цивільного права. Натомість встановлено, що законодавство країн-членів Європейського Союзу сформувало уніфікований підхід до законодавчого визначення поняття цифрового контенту, яким визнається набір цифрових даних, що дозволяє ототожнювати його з цифровою інформацією. У ході дослідження з’ясовано, що в юридичній літературі цифровий контент розглядається в декількох аспектах: як інформація або об’єкт інтелектуальної власності, що має своїм наслідком визнання подвійної правової природи цифрового контенту, відповідно до якої йому притаманні ознаки речі та нематеріальних благ, на які поширюються майнові та особисті немайнові права автора. Вбачається, що такий підхід нівелює основні проблемні аспекти вирізнення цифрового контенту з-поміж інших сучасних об’єктів цивільних прав: охоплення собою різноманітного спектру благ, які існують у різних сферах людської життєдіяльності, різні цілі використання інформаційного ресурсу, втіленого в цифровому контенті та його багатоманітне функціональне призначення. Поширення правового режиму речі на цифровий контент є таким, що суперечить його правовій природі і став можливим лише за умов використання юридичної фікції. Авторами запропоновано розглядати цифровий контент у якості речі de jure. Зроблено висновок, що цифровий контент є нематеріальним благом, яке існує у цифровому вимірі, може втілюватися в об’єктивній реальності на різноманітних носіях, представляє інтерес для учасників цивільних правовідносин, має споріднену правову природу як з цифровою інформацією, так і об’єктами авторського права, однак наразі потребує розроблення власного правового режиму регулювання правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

ШУЛЬГА, МИХАЙЛО. "Право спільної часткової власності на земельну ділянку в земельно-правовій доктрині України". Право України, № 2020/05 (2020): 116. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-116.

Повний текст джерела

Анотація:

Реформування відносин власності на землю, започатковане з набуттям Україною незалежності, торкнулося передовсім відносин власності на землю. Актуаль ність теми дослідження зумовлена тим, що в умовах сучасного реформування земельних відносин у країні та з огляду на активні процеси формування ринку земель важливого теоретичного та практичного значення набувають проблеми правового режиму земельних ділянок, які перебувають у спільній власності. Метою статті є аналіз особливостей процедури виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку з урахуванням ознак, притаманних об’єкту цього права. У статті наголошується, що оновлене вітчизняне земельне законодавство закріпило на рівні спеціальних законів багатосуб’єктність права власності на цей об’єкт. Окремо унормовані відносини права спільної власності на земельну ділянку. Останнім часом актуалізується зацікавленість суб’єктів щодо упорядкування режиму права спільної часткової власності на земельну ділянку, зокрема виникнення такого права з метою здійснення спільної господарської та іншої діяльності. Натомість низка питань, які стосуються підстав і процедури виникнення такого права, залишаються поки що відкритими та потребують окремої уваги. З’ясовано, що об’єктом права спільної часткової власності на земельну ділянку може бути лише єдина земельна ділянка, яка має бути сформована, наприклад, об’єднанням декількох (двох і більше) самостійних земельних ділянок в одну, що належатиме в подальшому декільком співвласникам. Встановлено, що набуття права власності на земельну ділянку конкретним суб’єктом, тобто трансформація об’єктивного права в суб’єктивне, здійснюється за наявності закріплених у законі підстав, а саме – відповідних юридичних фактів. Право спільної часткової власності на земельну ділянку порівняно з правом такої власності на інші майнові об’єкти характеризується певною специфікою, зумовленою особливістю об’єктно-суб’єктного складу. Презюмується, що правова регламентація відносин права спільної власності на земельну ділянку, зокрема спільної часткової власності на цей об’єкт природи цивільним і земельним законодавством України, зумовлює необхідність визначати співвідношення між відповідними нормами названого законодавства. У цьому разі має йтися про загальне (цивільне) та спеціальне (земельне) законодавство. Саме норми останнього мають здійснювати повне і детальне врегулювання відповідних відносин та визначати правовий режим цієї власності з урахуванням особливостей земельної ділянки як об’єкта права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Апанасюк, М. П. "Правовий режим єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (цивільно-правовий аспект)". Інформація і право, № 1 (16) (2016): 160–66.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Тарасенко, Леонід. "Інтернет-сайт як об’єкт ІТ-права". Право України, № 2018/01 (2018): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-103.

Повний текст джерела

Анотація:

Питання про правовий режим веб-сайту практично не висвітлено у нау ковій літературі. Зважаючи на невелику кількість праць, присвячених дослідженню Інтернет-сайту як об’єкта ІТ-права та права інтелектуальної власності, необхідно констатувати, що у юридичній літературі не сформовано уніфікованого підходу до розуміння його правової сутності. Метою статті є характеристика Інтернет-сайту як об’єкта ІТ-права та права інтелектуальної власності, з’ясування його правового режиму, характеристика ознак Інтернет-сайту, а також викладення власного бачення щодо вдосконалення правового регулювання цих відносин. З’ясовано, що веб-сайт як об’єкт ІТ-права не існує поза межами Інтернету. Встановлено, що за змістом веб-сайт є сукупністю даних, електронної (цифрової) інформації та інших об’єктів авторського права і (або) суміжних прав, а всі інформаційні матеріали Інтернет-сайту пов’язані між собою та структуровані у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до веб-сайту здійснюється через адресу мережі Інтернет (доменне ім’я, запис про каталоги чи виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом). Автор доходить висновку, що Інтернет-сайт – складний об’єкт ІТ-права та права інтелектуальної власності, оскільки: містить програмні засоби (відповідні комп’ютерні програми, завдяки яким веб-сайт функціонує), має інформаційне наповнення (тексти, зображення тощо) й унікальне доменне ім’я (яке зазвичай відображає знак для товарів і послуг, комерційне найменування або ім’я фізичної особи), інформація, що міститься на веб-сайті, зберігається на віддаленому комп’ютері (хостингу), а доступ до нього можливий із будь-якого комп’ютера (чи іншого пристрою), підключеного до мережі Інтернет, завдяки використанню відповідного програмного забезпечення (публічний доступ будь-якої особи).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Габріадзе, М. "Система цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання". Юридичний вісник, № 1 (31 липня 2020): 85–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1564.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню цивільно-правової відповідальності як одного з наслідків порушення зобов'язання, структурних елементів цивільно-правової відповідальності, її ролі в механізмі забезпечення належного виконання зобов'язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Залежно від виду порушення зобов'язання відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання й відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. Мета статті - визначити особливості системи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання, класифікувати її підстави, розробити пропозиції з удосконалення законодавства, яке регламентує зазначений вид відповідальності. Цивільно-правова відповідальність - це правова конструкція, що є базисом режиму законності й правопорядку, забезпечує ефективне виконання особою своїх зобов'язань. Соціальна сутність відповідальності виявляється в розумінні, усвідомленні та розмежуванні наслідків діяльності за критеріями її правомірності й доцільності, можливості осуду або заохочення. Складність юридичної природи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання зумовила множинність підходів до її розуміння й інтерпретації у вітчизняній науці цивільного права:а) як заходу державного примусу; б) як санкції за неправомірну поведінку; в) як обов'язку правопорушника відшкодувати завдані збитки і сплатити неустойку; г) як захід покарання за вчинене правопорушення. Констатовано, що існує низка критеріїв класифікації цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання. Відзначено, що юридичною підставою настання цивільно-правової відповідальності за договором є склад цивільного правопорушення, який утворюють правопорушення, заподіяння шкоди, при-чинно-наслідковий зв'язок між ними й вина. З'ясовано структурні елементи цивільно-правової відповідальності, її роль у механізмі забезпечення належного виконання зобов'язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Окреслено, що до основних елементів систем юридичної відповідальності загалом і цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань зокрема належать мета, умови, функції, форми та підстави відповідальності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Лемеха, Р. І. "Принципи правового регулювання митних режимів в Україні". Прикарпатський юридичний вісник, № 4(33) (18 листопада 2020): 62–68. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.624.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій публікації досліджуються принципи правового регулювання митних режимів в Україні як міжгалузевого інституту митного права. Зазначається, що митний режим є комплексом взаємопов'язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їхній правовий статус, умови оподаткування і зумовлюють їх використання після митного оформлення. Формулюється висновок про те, що роль принципів права в регулюванні митних режимів є визначальною, враховуючи євроінтеграційні прагнення України та зумовлену ними необхідність дотримання принципів верховенства права, правової визначеності та належного урядування органами публічної адміністрації. До принципів правового регулювання митних режимів слід віднести загально-правові (верховенства права, законності, правової визначеності, рівності всіх перед законом, гласності тощо), а також спеціальні принципи, серед яких: принцип сприяння розвитку міжнародної торгівлі; принцип захисту національних інтересів та безпеки у сфері зовнішньоекономічної діяльності; принцип диспозитивності вибору митного режиму суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності, принцип доступності адміністративних послуг, які надаються органами публічної адміністрації (реалізація принципу «єдиного вікна» в роботі органів та посадових осіб Державної митної служби України) тощо. Зазначається, що зважаючи на мету національної держави набути повноправного членства в Європейському Союзі, наближення національних митних правил та процедур до стандартів та принципів ЄС є ключовим завданням публічної адміністрації в Україні. Формулюється висновок про те, що дослідження принципів правового регулювання митних режимів в Україні є основою для подальшого вдосконалення чинного національного законодавства та юридичної практики, розроблення перспективного законодавства у сфері правового регулювання митних режимів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Сирко, М. В. "АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОДЕКС УКРАЇНСЬКОЇ РСР 1927: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 77–82. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.325.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлено причини, передумови та особливості розробки і прийняття Адміністративного кодексу Української РСР 1927 р. Впродовж 1922-1927 рр. у Союзі РСР та союзних республіках тривала перша кодифікація радянського права. Хоча систематизація права Української РСР була орієнтована на загальносоюзні та власне російські акти, розробка і прийняття Адміністративного кодексу 1927 р. все ж таки були винятком, оскільки такого акта не було прийнято ні на союзному рівні, ні у жодній радянській республіці. В Українській РСР у 20-х рр. ХХ ст. розпочалася активна робота з підготовки кодифікованого акта в галузі адміністративного права. Створювався, обговорювався та редагувався проект Кодексу. На потребу кодифікації адміністративного законодавства УСРР зреагувала відповідним чином і юридична доктрина. Участь у публічнійдискусії щодо майбутнього Кодексу взяли провідні українські адміністративісти того часу. Досліджено його структуру, зміст, характерні риси юридичної чинності та застосування. Структура Адміністративного кодексу 1927 р. полягала в тому, що його 528 статей об’єднувалися в 15 поділів, більшість із яких мали відповідні розділи. Останній із названих розділів містив важливу новелу Адміністративного кодексу УСРР 1927 р. – законодавче закріплення порядку оскарження дій органів державного управління. Це становило хочі формальну, але гарантію забезпечення прав громадян і режиму законності у діяльності державних органів. З’ясовано історико-правові аспеки внесення змін, доповнень та втрати чинності Адміністративним кодексом 1927 р. Попри те, що він був офіційно скасований аж 1985 р., більшість його положень були змінені, усунені та фактично не застосовувалися вже у 30-х рр. ХХ ст. Причиною цього явища була тоталітарна сваволя комуністичного режиму Й. Сталіна. У повоєнні роки були спроби створити новий Адміністративний кодекс, проте вони не мали успіху з огляду на політичну недоцільність прийняття такого законопроекту.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Карпушова, О. "Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні". Юридичний вісник, № 3 (6 жовтня 2020): 111–17. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1929.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена узагальнен-ню актуальної наукової думки про особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні. Автором встановлюється сутність дисциплінарної відпові-дальності суддів в Україні та з’я-совуються особливості правового регулювання кадрової процедури притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Особлива увага приділяється дискусійності нормативних і фактичних підстав притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Наголошується на тому, що відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питан-ня стає предметом надто широ-кого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. З’ясовано, що скасування або зміна судового рішення не мають наслідком дисциплінарну відпові-дальність судді, який брав участь в його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного пору-шення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Зроблено висновок, що нині в Україні вдало сформовано право-вий режим притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Попри це відповідний правовий режим не позбавлений низки недо-ліків, які шкодять праву працівни-ка не бути безпідставно притягну-тим до юридичної відповідальності. Це питання актуалізується тим, що натепер має місце певна дис-кусійність нормативних і фактич-них підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питання стає предметом надто широкого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. Саме тому у процесі поточної судово-правової реформи законо-давцю доцільно уточнити норма-тивну підставу, на основі якої суд-дя притягується до дисциплінарної відповідальності, а також окрес-лити нормативні застереження щодо: 1) меж тлумачення дисци-плінованої та недисциплінованої поведінки суддів в Україні; 2) рів-ня ненормативності, констатація якого дозволяє дійти думки про факт дисциплінарного проступку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Луцька, Г. В. "ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ У СФЕРІ СПАДКУВАННЯ У РАЗІ, ЯКЩО СПАДЩИНА ЗНАХОДИТЬСЯ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).686.

Повний текст джерела

Анотація:

Луцька Г. В. Деякі особливості вчинення нотаріальних проваджень у сфері спадкування в разі, якщо спадщина знаходиться на тимчасово окупованих територіях України. - Стаття. У статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені перешкоди в охороні й захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість нотаріальної форми охорони та захисту спадкових прав і труднощі в її використанні жителями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяльності органів влади України на зазначених територіях. Здійснюється науково-практичний аналіз норм Цивільного кодексу України, Закону України «Про нотаріат», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а також підза- конних нормативно-правових актів, які визначають особливості охорони та захисту спадкових прав громадян України, що проживають на тимчасово окупованій території України. Обґрунтовується висновок, що в нотаріальному провадженні у сфері спадкування, де спадкові відносини обтяжені дією правового режиму тимчасової окупації території України, нотаріальні процесуальні дії здійснюються на території України нотаріальними органами (державними чи приватними нотаріусами, посадовими особами органів місцевого самоврядування) на підставі загальних та спеціальних норм у сфері спадкування. Ведення спадкових справ, у яких суб’єктами є громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, відбувається з дотриманням принципів нотаріального процесу. Доведено, що після смерті громадянина України, який проживав на тимчасово окупованих територіях України, відкривається спадщина не за «останнім місцем проживання спадкодавця», а за місцем подання «першої заяви» в порядку, визначеному законом. Зазначається, що встановлення в суді факту смерті спадкодавця на тимчасово окупованій території та ухвалення відповідного судового рішення іменем України не замінює свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його отримання в порядку, визначеному законодавчими актами України. Пропонується під час вчинення нотаріальних процесуальних дій на практиці як рекомендаційне джерело використовувати інформаційні листи Міністерства юстиції України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

МАЛИШЕВ, ОЛЕКСАНДР. "Охорона культурної спадщини на окупованих територіях України". Право України, № 2000/11 (2020): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-110.

Повний текст джерела

Анотація:

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

МАЛИШЕВ, ОЛЕКСАНДР. "Охорона культурної спадщини на окупованих територіях України". Право України, № 2000/11 (2020): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-110.

Повний текст джерела

Анотація:

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

Mohilevskyi, L. "МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Juridical science 2, № 5(107) (3 квітня 2020): 203–9. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.25.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що важливою складовою реалізації в трудовому праві принципу верховенства права є визнання державою пріоритетності міжнародних правових актів перед національним законодавством. Окрім того, активні інтеграційні процеси в європейську спільноту, що тривають наразі в нашій державі, зокрема прагнення до безвізового режиму з багатьма країнами Європи, запровадження відкритого ринкового простору, зобов’язує Україну приймати участь у численних міжнародних заходах, налагоджувати зв’язки з багатьма міжнародними спільнотами й організаціями, визнавати міжнародні стандарти, в тому числі в сфері трудової політики. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства, запропоновано авторське визначення поняття міжнародного нормативно-правового акту. Аргументовано, що за критерієм юридичної сили міжнародні нормативно-правові акти посідають майже найвище місце в ієрархії нормативно-правових актів, що входять до системи трудового права. Відзначена важливість застосування норм міжнародного законодавства у національній правові системі. Зроблено висновок, що міжнародно-правові акти посідають особливе місце серед інших структурних елементів системи джерел трудового права, так як встановлюють світові загальні стандарти й основи реалізації особами права на працю, визначають загальні механізми й основи правового регулювання трудових і тісно пов’язаних із ними правовідносин. За таким критерієм як юридична сила, міжнародно-правові акти посідають майже найвище місце в ієрархії нормативно-правових актів, що входять до системи трудового права. Міжнародно-правовий акт як структурний елемент системи джерел трудового права являє собою укладений відповідно до законодавчо встановлених процедур офіційний акт між Україною й іншою стороною (сторонами) міжнародного права, форма якого встановлена міжнародними стандартами та правилами, що набув статус частини чинного національного законодавства й на основі положень якого здійснюється правове регулювання трудових і близько пов’язаних із ними правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Тищук, Наталія Олексіївна. "ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ НЕПОВНОЛІТНІМИ ОСОБАМИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 98–102. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.357.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу правочинів, які вчиняються неповнолітніми особами в умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій і масового переходу на покупки в режимі онлайн, безготівкові форми розрахунків, впровадження різного роду сервісів, які обслуговують цю сферу, що свідчить про необхідність розширення фактичних можливостей неповнолітніх вчиняти правочини та вчинення їх в межах правових норм. Встановлено, що неповнолітні особи самостійно можуть вчиняти такі види правочинів: правочини, які знаходяться в межах їх цивільної дієздатності та відповідно до законодавства можуть вчинятися самостійно (зокрема, це дрібні побутові правочини); укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку); правочини, які знаходяться поза межами цивільної дієздатності і які згодом були схвалені батьками (усиновлювачами) або одним з тих, з ким проживає неповнолітня особа, або піклувальниками; розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, які охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; а також за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників неповнолітні особи можуть розпоряджатися грошовими коштами, внесеними повністю або частково іншими особами у фінансову установу на їх ім’я; вчиняти правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна. Зроблено висновок про існування більш широкого кола та можливостей вчинення правочинів неповнолітніми особами, ніж закріплено законодавчо, що пояснюється активним використанням технологій, розширенням можливостей заробітку (в тому числі онлайн) такої категорії осіб, а також спричинено спонуканням держави до переходу до використання цифрових технологій. Встановлено необхідність диференціювати обсяг дієздатності неповнолітніх осіб внаслідок неподібності ступеня їх соціальної зрілості на дві групи: з 14 до 16 років та з 16 до 18 років, що має враховувати участь неповнолітніх осіб в конкретних особистих немайнових і конкретних майнових правовідносинах з урахуванням основних механізмів спрямованої соціалізації особи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Червінчук, А. В. "Юридичні принципи та правові презумпції адміністративної відповідальності за правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі". Правовий часопис Донбасу, № 2 (60), ювілейний випуск (2017): 82–91.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Городиський, Іван Михайлович. "СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА КУЛЬТУРНІ ПАМ'ЯТКИ". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 24–29. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.376.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено дослідженню юридичної категорії «суспільний інтерес» як підстави для обмеження права власності на культурні пам'ятки. У статті відзначено, що важливість охорони культурно-історичної спадщини зумовлена спільними інтересами людства, включаючи майбутні покоління. Проаналізовано законодавство України, доведено, що обмеження прав власності є конституційними та не суперечать «священному» характеру прав власності, а цивільне законодавство України передбачає особливий режим охорони пам'яток культури. Було продемонстровано, що обмеження права власності на пам'ятки культури із причин, що становлять суспільний інтерес, притаманне всім основним правовим системам сьогодення. Проаналізовано практику Європейського суду із прав людини щодо розуміння поняття «суспільний інтерес» у контексті обмеження права власності та порядок його застосування. Зроблено висновок, що ЄСПЛ у своїй практиці визнає, що держава має можливість обмежити право власності на пам'ятники культури з урахуванням принципів законності, пропорційності та необхідності. Стаття також оцінює сучасний стан ефективності правових механізмів захисту права власності на пам'ятки культури в Україні, зокрема Закону «Про охорону культурної спадщини». Зазначається, що законодавство України про охорону культурної спадщини містить положення про контроль за збереженням пам'яток культури та вимоги до їх власників, що відповідають її міжнародним зобов'язанням. Відповідні обмеження права власності на пам'ятки культури в законодавстві України є вимогою як національного законодавства, так і міжнародно-правових стандартів у цій галузі. Водночас зазначається, що відповідне законодавство є неефективним і держава не в змозі забезпечити ефективний захист пам'яток культури на основі суспільних інтересів. Він зазначив, що чітке усвідомлення «суспільних інтересів» як моральної основи для обмеження права власності на пам'ятники культури суспільством в цілому та правової категорії правоохоронних органів для використання їх для збереження таких пам'ятників може бути фактором підвищення ефективності правової системи охорони культурної спадщини в Україні. Доведено, що обмеження права власності з мотивів суспільного інтересу притаманне усім ключовим правовим системам сучасності. Розглянуто аргументи на користь того, чому право власності на культурні пам'ятки потребує спеціального правового режиму. У статті також дається оцінка поточному стану ефективності правових механізмів захисту права власності на культурні пам'ятки в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Матійко, Микола Володимирович. "ПРИВАТНОПРАВОВІ АСПЕКТИ ТЕОРІЇ ТАЄМНИЦЬ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 26–30. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.345.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню приватноправових аспектів теорії таємниць. Шляхом аналізу практики суспільного життя досліджено процеси юридизації сфер суспільства, що стосуються таємниць, які властиві кожному історичному типу цивілізації. З’ясовані закономірності, які лежать в основі соціальної та правової сторони сфери суспільного життя, що стосується таємного. Визначена необхідність врахування приватноправовою сферою невід’ємності таємниць від людської природи. Таємниці диференційовані за критерієм інтересів, яких стосується сфера таємниці. Визначено співвідношення сфери таємниць і приватного права як концепту. Розглянуті погляди вчених щодо явища таємниць і їх виявів у приватному праві. Досліджено режим встановлення таємниць у зазначеній сфері в історичному аспекті та сучасній цивілістиці. Охарактеризовано вияви теорії таємниць у приватному праві. Підкреслено значущість і багатоаспектність приватноправового підходу до встановлення таємниць. Визначено вплив приватноправової сфери на регулювання умов і встановлення критеріїв віднесення певних відомостей до інформації, доступ до якої обмежується (утворення таємниць), визначення механізму захисту відомостей від неправомірного поширення (міри захисту таємниць), на встановлення санкцій за неправомірне поширення інформації, яка захищається (відповідальність за порушення таємниць). Досліджено законодавство, яким закріплюються загальні положення щодо встановлення таємниць у приватноправовій сфері. На прикладі визначення в законодавстві видів інформації, які не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом, розглянутий принцип врахування інтересів інших суб’єктів при встановленні таємниць на суспільну користь. Визначено положення, щодо якого режим окремих видів таємниць не має входити у протиріччя із загальними вимогами забезпечення здійснення суб’єктами прав та свобод, не ставав причиною обмеження правоздатності суб’єктів. Окремо підкреслено, що встановлення мір захисту таємниць має передбачати механізм надання компенсації за обмеження прав, які можуть виникнути як результат захисту таємниць. Зазначається про важливість зазначених аспектів у сфері юридичної практики. Сформульовано пропозиції щодо подальшого розвитку досліджень теорії таємниць у приватноправовій сфері.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Матійко, Микола Володимирович. "ОКРЕМІ ПРИВАТНОПРАВОВІ АСПЕКТИ ОСОБИСТОЇ ТАЄМНИЦІ З ОГЛЯДУ НА СУЧАСНИЙ СТАН ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ". Часопис цивілістики, № 40 (27 березня 2021): 23–28. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i40.387.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню приватноправових аспектів особистої таємниці. Шляхом аналізу практики суспільного життя досліджено процеси юридизації сфер суспільства, що стосуються особистої таємниці. З'ясовані закономірності, які лежать в основі соціальної та правової сторони сфери суспільного життя, що стосується таємного. Визначена необхідність врахування приватноправовою сферою невід’ємності особистої таємниці від людської природи. Підкреслено особливий характер особистої таємниці у зв’язку зі сферою інтересів, яких стосується особиста таємниця. Визначено співвідношення сфери особистої таємниці та приватного права як концепту. Розглянуті погляди вчених щодо проявів особистої таємниці в приватному праві. Досліджено режим встановлення особистої таємниці в зазначеній сфері. Охарактеризовано окремі прояви теорії таємниць в приватному праві. Підкреслено значущість та багатоаспектність приватноправового підходу до встановлення особистої таємниці. Визначено вплив приватноправової сфери на регулювання умов та встановлення критеріїв віднесення певних відомостей до інформації, доступ до якої обмежується (утворення особистої таємниці), визначення механізму захисту відомостей від неправомірного поширення (міри захисту особистої таємниці), на встановлення санкцій за неправомірне поширення інформації, що захищається (відповідальність за порушення особистої таємниці). Досліджено законодавство, яким закріплюються загальні положення щодо встановлення особистої таємниці в приватноправовій сфері. На прикладі визначення в законодавстві видів інформації, які не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом, розглянутий принцип врахування інтересів інших суб’єктів під час встановлення таємниць та встановлення таємниць на суспільну користь. Визначено положення, щодо якого режим особистої таємниці не має входити у протиріччя із загальними вимогами забезпечення здійснення суб’єктами прав та свобод, не ставав причиною обмеження правоздатності суб’єктів. Окремо підкреслено, що встановлення мір захисту особистої таємниці має передбачати механізм надання компенсації за обмеження прав, що можуть виникнути як результат захисту особистої таємниці. Зазначається про важливість зазначених аспектів в сфері юридичної практики. Сформульовано пропозиції щодо подальшого розвитку досліджень особистої таємниці в приватноправовій сфері.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

Легеза, Ю. О. "ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (26 січня 2020): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).192.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій статті здійснено аналіз застосування за-ходів адміністративної відповідальності за вчинення екологічних правопорушень. Доцільність розуміння комплексності підходів до застосування заходів адмі-ністративної відповідальності у сфері використання природних ресурсів має ґрунтуватися на позиції забез-печення реалізації концепції сталого розвитку, яка має бути покладена в основу методів, принципів та засобів публічного управління природоресурсним комплексом країни для спрямування їх на забезпечення формування перспективного природоресурсного потенціалу країни. Автором зроблено висновок, що адміністративна відпо-відальність у сфері використання природних ресурсів розглядається як засіб публічного управління, який полягає у застосуванні до особи, винної у порушенні ви-мог природоресурсного законодавства (тобто фізичних та посадових осіб), адміністративних санкцій і реалізу-ється в межах спеціально визначеної процедури відпо-відними органами державної влади. Підкреслено, що застосування цього управлінського засобу для раціона-лізації використання природних ресурсів в Україні має низку проблемних аспектів. Наголошено на доцільності визнання суб’єктами адміністративної відповідально-сті не лише фізичних, а й юридичних осіб, необхідності поєднання застосування заходів адміністративної від-повідальності та відповідних адміністративно-господар-ських санкцій (вилучення прибутку (доходу), накладен-ня адміністративно-господарського штрафу, обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання) до юридичних осіб – суб’єктів господарювання, внаслі-док діяльності яких створюються умови для порушення визначеного режиму природокористування. Також на-голошується на необхідності загального перегляду вста-новлених законодавством санкцій за правопорушення у досліджуваній сфері та їх корекції в частині розмірів штрафу відповідно до вимог сьогодення. Обґрунтовано пропозиції реалізації адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері використання природних ресурсів. Реалізація адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері використання природних ресурсів відбувається шляхом здійснення провадження у справах про них. Вивченню такого провадження буде присвячений окремий підрозділ нашого дослідження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Сийплокі, Микола, та Ірина Нестерова. "ІНСТИТУТ СЛУЖБОВИХ ОСІБ У ПРОЄКТІ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ, ПІДГОТОВЛЕНОМУ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ПРОФЕСОРА В. М. СМІТІЄНКА". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 181–86. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.27.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано положення першого проєкту Кримінального кодексу (КК) незалежної України, підготовленого у 90-х роках ХХ століття під керівництвом професора В.М. Смітієнка, у частині регламентації інституту службових осіб. Здійснено його порівняння із відповідними положеннями КК 1960 року і чинного КК України. Прослідковано трансформацію інституту службової особи у кримінальному законодавстві від поняття «посадова особа» у КК 1960 року до поняття «публічна посадова особа», коло яких обмежувалося тільки державними службовцями у першому проєкті КК України, та, зрештою, до поняття «службова особа» у чинному КК України. На відміну від КК 1960 року у проєкті КК України по-новому вирішувалася проблема відповідальності за службові кримінальні правопорушення. Установлено, що поняття «службова особа» отримало суттєвих змін із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 року N 3207-VI, яким назву розділу XVII Особливої частини чинного КК України викладено у такій редакції: «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг», а також Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» від 23.05.2013 № 314-VII, який доповнив чинний КК України розділом XIV1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». Зроблено висновок про те, що вперше в історії національного законодавства у першому проєкті Кримінального кодексу незалежної України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка, було введено поняття «публічна посадова особа» та «функціонер» замість понять «посадова особа» і «службовець», які існували у КК 1960 року.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Вінтоняк, Н. Д. "УПРАВЛІННЯ ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ НА ПЕРІОД ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 67–72. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.10.

Повний текст джерела

Анотація:

Анотація. Статтю присвячено аналізу законодавства, що регулює управління товариством з обмеженою відповідальністю на період дії воєнного стану. Необхідність такого дослідження пов’язана з тим, що на жаль, порушення кордонів нашої держави та введення воєнного стану на території України вплинуло, як на життя фізичних осіб, так і на діяльність юридичних осіб. Товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш поширеною організаційно-правовою формою юридичних осіб корпоративного типу. Чинне законодавство передбачає ряд норм, які безпосередньо впливають на ефективність корпоративного управління, а також закріплює ряд правил управління товариством з обмеженою відповідальністю. Зважаючи на це, у статті проаналізовано норми ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та положення нормативно-правових актів, які прийняті на період дії введення воєнного стану в Україні. У статті зазначається, що на період дії воєнного стану у разі неможливості проведення загальних зборів з фізичною присутністю учасників доцільно проводити загальні збори у режимі відеоконференції. Йдеться також про можливість застосовувати за аналогією нормативно-правові акти прийняті щодо акціонерних товариств (проведення загальних зборів протягом 90 днів після завершення дії воєнного стану; повноваження органів управління товариством, які завершуються протягом строку дії воєнного стану, продовжити до дати завершення дії воєнного стану). Відзначено також, що при прийнятті рішень загальними зборами учасників необхідно враховувати, що запроваджено обмеження на проведення державної реєстрації змін до відомостей про товариства з обмеженою відповідальністю під час дії воєнного стану на території України. З урахуванням певних особливостей вчиняються також нотаріальні дії за зверненням кінцевого бенефіціарного власника або учасника товариства, що має частку у статутному капіталі 10 і більше відсотків та є громадянин Російської Федерації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Володимирович, Матійко Микола. "СИСТЕМА СПОРТИВНИХ НАГОРОД ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ". Часопис цивілістики, № 41 (6 серпня 2021): 23–28. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.417.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню приватноправових аспектів спортивних нагород. Шляхом аналізу практики суспільного життя досліджено процеси юридизації сфер суспільства, що стосуються спортивних нагород. З'ясовані закономірності, які лежать в основі соціальної та правової сторони сфери суспільного життя, що стосується спортивних нагород. Визначена необхідність врахування приватноправовою сферою особливостей заохочувального підходу. Підкреслено особливий характер спортивних нагород у зв'язку зі сферою інтересів, яких стосуються спортивні нагороди. Розглянуті погляди вчених щодо окремих проявів заохочень у сфері спорту у приватному праві. Досліджено систему спортивних нагород. Охарактеризовано окремі рівні системи спортивних нагород (рівень державних нагород, рівень відомчих спортивних нагород, нагороди спортивних змагань і конкурсів всіх видів). Підкреслено значущість і багатоаспектність приватноправового підходу до окремих рівнів системи спортивних нагород. Визначено вплив приватноправової сфери на регулювання режиму окремих рівнів спортивних нагород. Досліджено законодавство, яким закріплюються загальні положення щодо окремих рівнів системи спортивних нагород. Серед спортивних нагород окремо виділені перехідні (які вручаються по черзі тим, хто виграє у спортивному змаганні) та неперехідні нагороди (залишаються у переможця назавжди). Визначені окремі обмеження правового режиму державних спортивних нагород. Звернута увага на обмеження, що можуть встановлюватися до спортивних нагород із дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, а також таких, що становлять культурну й історичну цінність. Запропоновані зміни в законодавство щодо правового режиму відомчих спортивних нагород. Щодо рівня нагород спортивних змагань і конкурсів всіх видів окремо підкреслена виправданість застосування до зазначеного виду відносин приватноправових засад регулювання та сформовано пропозицію законодавчого встановлення загальних меж зрозумілості рівня та виду змагань, спортивного досягнення, можливості використання символів і слів на нагороді, що надається спортсмену, й у відповідних нагородних документах. Зазначається про важливість зазначених аспектів у сфері юридичної практики. Сформульовано пропозиції щодо подальшого розвитку досліджень системи спортивних нагород у приватноправовій сфері.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Pavko , Ya А. "Міжнародно-правові питання охорони навколишнього середовища Арктики". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 85–94. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.09.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є визначення особливостей міжнародно-правової охорони навколишнього середовища Арктики в контексті специфіки цього регіону. Наукова новизна полягає у з’ясуванні сучасних тенденцій становлення та розвитку міжнародно-правового режиму охорони довкілля Арктики. Висновки. Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища Арктики здійснюється на основі міжнародних договорів універсального та регіонального характеру, які регламентують відносини держав з різних напрямків природоохоронного співробітництва. Незважаючи на велику кількість універсальних міжнародних договорів екологічного спрямування, єдиною регіональною міжнародною угодою, що регулює відносини арктичних держав у даній сфері, є Угода про збереження білих ведмедів 1973 року. Арктична рада є основною міжнародною організацією в північному полярному регіоні, створеною з метою охорони довкілля та забезпечення сталого розвитку в Арктиці, яка координує діяльність арктичних держав. Оскільки в науці міжнародного права немає спільної точки зору щодо удосконалення міжнародно-правового режиму охорони навколишнього середовища в арктичному регіоні‚ слід виокремити такі основні підходи до нього на основі аналізу сучасної юридичної та міжнародно-правової літератури: 1) укладення регіональних угод щодо охорони окремих природних об’єктів; 2) підписання рамкової угоди з протоколами в сфері охорони навколишнього середовища в Арктиці; 3) укладення міжнародного договору універсального характеру‚ беручи за зразок Договір про Антарктику‚ який би врегульовував і природоохоронні питання в регіоні; 4) адаптація універсальних норм міжнародного екологічного права до арктичного регіону. Серед запропонованих варіантів укладення універсального міжнародного договору в Арктиці сприяло б вирішенню багатьох проблемних питань в регіоні, включаючи й питання у сфері охорони довкілля.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Каменський, Д. В. "Укладання угод про визнання винуватості у вчиненні економічних правопорушень: вітчизняний та американський підходи". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 4, № 92 (17 грудня 2020): 152–66. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.92.152-166.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті в компаративістському режимі визначено юридичні підстави та охарактеризовано правозастосовні нюанси укладання угод про визнання винуватості у вчиненні економічних правопорушень. Розкрито причини усталеної, поширеної (до 95 % від загальної кількості порушених кримінальних справ) практики американського правозастосувача в частині укладання угод про визнання винуватості, показано переваги такого інституту саме в аспекті протидії держави злочинам економічного характеру. На цьому тлі вітчизняний аналог, запроваджений у правову систему відносно нещодавно, у зв’язку з ухваленням чинного КПК, наразі сприймається як нерозвинений, відносно непоширений інститут (до 15-20 % від загальної кількості порушених кримінальних справ), водночас маючи значний потенціал для подальшого вдосконалення. Обґрунтовано авторську позицію про те, що норма ст. 389-1 КК, присвячена відповідальності за умисне невиконання угоди про примирення або про визнання невинуватості, є проявом помилкової криміналізації та повинна бути виключена.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Озімок, І. "Конституційно-правове регулювання права власності на землю в Україні". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 137–42. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/24.

Повний текст джерела

Анотація:

Земля як об'єкт права власності регулюється в першу чергу цивільним, екологічним і земельним законодавством. Разом з тим, конституційно-правове регулювання права власності на землю має визначальний характер для всіх галузей права. Конституція України досить змістовно регулює право власності на землю, визнаючи землю природним ресурсом і об'єктом права власності. Крім того, конституційними нормами регулюються окремі питання форм власності, принципи реалізації права власності, захист і гарантованість права власності на землю, містяться вказівки на суб'єктів права власності на землю, а також обов'язок не використовувати власність на шкоду людині і суспільству. Така правова регламентація конституційного права власності на землю в порівнянні з конституціями багатьох країн світу є більш детальної, що безпосередньо пов'язано з важливістю землі для вітчизняної економіки і національної безпеки. Подібне правове регулювання частково спостерігається в конституціях низки пострадянських країн, в яких землях відводиться особливе місце в конституційно-правовому регулюванні. Ст. 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Питання щодо права власності на землю мають регламентуватись виключно законами як актами вищої юридичної сили, прийнятими Верховною Радою України відповідно до встановленої процедури.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Мельник, В. "Генезис Франкского Королевства в V веке". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 262–68. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1001.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена міждисциплінарному аналізу становлення державності та права у франків. Хронологічні межі статті охоплюють III-V століття нашої ери, але особливо фокусуються на періоді 451-481 рр., коли франками керували перші вожді з династії Меровінгів – Меровей і Хільдерік. Оскільки авторська позиція грунтується на визнанні юридичного феномену державності результатом дії історико-географічних закономірностей, в центрі дослідницької методики знаходиться політико-антропологічний підхід. Раннє Франкське королівство визнається класичним «вождеством», де основний політичний інститут складає «дружина» – сукупність військових загонів, офіцерська знать та міфологізована персона вождя (він же – король). Дане розуміння процесу становлення королівської влади на теренах раннього Франкського королівства автор пропонує розповсюдити на всі королівські династії так званої «варварської Європи», що виникли на уламках Західної Римської імперії протягом V-VI століть. Важливо, що формування варварських королівських династій відбувалось під контролем інститутів римського публічного права. Особливу роль в цьому відігравав lex foedus – правовий режим, що надавав варварським племенам особливі права самоврядування та податкові повноваження в рамках Римської імперії, встановлюючи натомість жорсткий військово-політичний контроль з боку римського імператора. При цьому, на відміну від абсолютної більшості інших германських племен варварської Європи, що почали свої федеративні відносини з Римом ще в першому десятилітті V століття, франки з’явились на політико-юридичній орбіті римських імператорів набагато пізніше. Лише в період правління короля Меровея (457-481) можна говорити про набуття франками статусу римських федератів. І тільки за часів правління короля Хільдеріка (481-511), франки починають складати єдину та стійку військово-політичну силу, основною послугою котрої Риму слід вважати активну участь в придушенні антиімперських бунтів і варварських атак.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Кривенко, Ю. В. "ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(26) (28 листопада 2019): 54–57. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).11.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена питанням права власності на майно релігійних організацій. Релігійний вплив на суспільне життя стає останнім часом усе більш відчутним як у його позитивних, так і в негативних проявах. Зростає інтерес до релігії, з’являються нові парафії, громади, місії різних релігійних напрямів. Тривалий час питання права власності вирішувалося аж ніяк не на користь релігійних організацій. Натепер у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, земельні ділянки, об’єкти виробничого, соціального, благодійного, культурно-просвітницького та іншого призначення, в тому числі, які визначенні як історично-культурна пам’ятка. Майно, яке в своїй діяльності використовують релігійні організації, залежно від того, хто є власником, можна поділити на дві частини: майно, яким володіють на праві власності релігійні організації, та майно, яке належить на праві власності державі, іншим юридичним та фізичним особам. Необхідно звернути увагу на майно релігійного призначення, яке належить релігійним організаціям. Нерухомим майном релігійного призначення є: культові будівлі із земельними ділянками, які до них належать, монастирські та інші культові комплекси, побудовані для здійснення та забезпечення богослужінь, молитовних і релігійних зібрань, інших релігійних обрядів і церемоній, а також будівлі професійної релігійної освіти. Рухомим майном релігійного призначення є предмети інтер’єру культових будівель або предмети, призначені для богослужбових та інших релігійних цілей. Майно релігійного призначення використовується у відповідності до призначення та зумовлює особливий правовий режим – на рухоме і нерухоме майно богослужбового призначення не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів. Слід зазначити, що законодавець більш детально регулює питання щодо нерухомого майна релігійного призначення, визначаючи історичну та культурну цінність, а от щодо рухомого майна релігійного призначення є низка питань, які потребують подальшого урегулювання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Легеза, Ю. О., та В. Ю. Северин. "Проблеми поводження з техногенними відходами". Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, № 1 (20 жовтня 2021): 46–52. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue1-2021-07.

Повний текст джерела

Анотація:

Питання правового регулювання використання та охорони техногенних відходів перебувають на межі багатьох сфер наукового дослідження, тому наукові розробки вчених, які спеціалізуються на технічних, економічних, екологічних та інших дослідженнях, становитимуть наукову базу для дослідження питань правового регулювання використання та охорони земель гірничодобувної промисловості та стануть у пригоді при поглибленні правових досліджень даної проблематики, зокрема, для дослідження питань правового регулювання забезпечення раціонального використання та охорони техногенних родовищ корисних копалин, запровадження адміністративно-правових засад здійснення управлінської діяльності із набуття спеціальних прав на використання техногенних відходів. Метою статті є визначення нормативних проблем поводження із техногенними відходами. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-от: 1) визначення сутності техногенних відходів як об’єктів правового регулювання; 2) характеристика особливостей здійснення обліку та паспортизації техногенних відходів й 3) зробити висновки із оптимізації режиму поводження із техногенними відходами. У статті обґрунтовується доцільність запровадження механізму застосування юридичної відповідальності за використання техногенних відходів, проблематика їх обліку та ліцензування господарської діяльності із поводження із ними, у тому числі самовільне освоєння техногенних відходів виробництва, невиконання вимог безпеки використання техногенних родовищ і вимог охорони навколишнього природного середовища.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Ільків, О. "ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПОТРЕБ (ЕМФІТЕВЗИС)". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 98–104. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2148.

Повний текст джерела

Анотація:

У сучасних умовах реформування правових конструкцій виникає потреба уніфікації поняття права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. У статті досліджено поняття та характерні ознаки емфітевзису, проаналізовані передумови та підстави виникнення такого речового права за цивільним законодавством України, охарактеризовано право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з точки зору приналежності його до речових прав на чуже майно. Автор аналізує характерні риси договору про емфі- тевзис, істотні умови для його укладення, предметний та суб'єктний склад цього договору. Підкреслюється така дефініція, що правам землекористувача, визначеним у договорі емфітевзису, кореспондуються обов'язки власника земельної ділянки. Уточнено ознаки способів захисту прав власника та користувача земельної ділянки, а саме: мета способу захисту може полягати у зміні суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку суб'єктів; спрямованість способу захисту зумовлена прямою залежністю між ускладненням (неможливістю) задоволення інтересу однієї особи та юридично значущою поведінкою іншої особи, між якими наявний правовий зв'язок. З’ясовано, що підставою припинення договірних відносин емфі- тевзису може бути вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. При цьому визначальним є правовий режим земельної ділянки, яка є об'єктом емфітевзисних відносин. Відмова від договору або його розірвання можлива в односторонньому порядку у випадках, встановлених законом або договором. Припинення договірних відносин можна розглядати також як спосіб захисту у разі невиконання або неналежного виконання контрагентом своїх договірних обов'язків. Припинення емфітевзису зумовлене розірванням або відмовою від договору як підстави виникнення стосунків між власником земельної ділянки та користувачем.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Петренко, А. О. "ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ". Знання європейського права, № 6 (6 лютого 2022): 35–38. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i6.295.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз поглядів учених попередніх поколінь на загальні збори громадян за місцем проживання у селах, селищах, містах, а також виявлення перспективних напрямів для подальших досліджень цього інституту. Автор зазначає, що питання загальних зборів громадян за місцем проживання як однієї з форм безпосередньої демократії на місцевому рівні завжди привертало увагу вчених. Водночас відомі радянські дослідники інститутів безпосередньої демократії у своїх працях не присвячували розділи, підрозділи загальним зборам громадян за місцем проживання, а лише згадували про цей інститут. Узагальнено, що перша хвиля інтересу до загальних зборів громадян за місцем проживання в україномовній та російськомовній юридичній літературі спостерігалась наприкінці ХІХ століття. Тоді більша частина території сучасної України перебувала у складі Російської імперії, в якій панував антидемократичний режим. Це не дало можливості для активного застосування цього інституту, тому відповідний історичний досвід на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. До того ж на цьому етапі загальні збори функціонували лише у сільських населених пунктах. На підставі цього сформульовано пропозицію іменувати цей перший, дорадянський етап, що тривав із середини ХІХ століття до початку ХХ століття, таким чином: «загальні збори – органи сільського самоврядування». Доведено, що після Революції 1917 року загальні збори громадян за місцем проживання не втратили своєї актуальності. Цей інститут існував протягом радянських часів, його було доволі сильно ідеологізовано задля застосування для агітації, тому історичний досвід цього періоду на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. На підставі аналізу функціональної спрямованості загальних зборів у радянські часи сформульовано пропозицію виокремити такі два етапи їх розвитку у цей період: загальні збори – пропагандистські органи становлення радянської влади та активної класової боротьби (1920–1930 роки); загальні збори – засіб підвищення демократичності формування та функціонування державних органів (1950–1990 роки).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Юридичний режим"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями