Статті в журналах: "Цивільний процесуальний статус"

1

Бичкова, С. "Цивільний процесуальний статус прокурора". Вісник прокуратури, № 12 (138) (2012): 98–104.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

ТКАЧУК, АНЖЕЛІКА. "Правова природа зловживань процесуальними правами у цивільному судочинстві та фіктивність процесуальних дій". Право України, № 2018/02 (2018): 233. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-233.

Повний текст джерела

Анотація:

Питання зловживання учасниками цивільного судочинства своїми процесуальними правами та зумовлена таким зловживанням фіктивність процесуальних дій залишається актуальною вже тривалий період часу, зважаючи на недосконалість чинного процесуального законодавства та низький рівень правової культури громадян. Метою статті є розкриття правової природи зловживання цивільними процесуальними правами, виокремлення і характеристика його ознак, а також формулювання дефініції цього поняття. Доведено, що фіктивність процесуальних дій при зловживанні правом проявляється у здійсненні процесуальних дій та функцій всупереч завданням і меті цивільного судочинства. Аргументовано, що зловживання правом не може розцінюватись як цивільно-правовий делікт, оскільки питання про кваліфікацію певних дій як зловживання правом і проблема деліктної відповідальності за шкоду, завдану такими діями, мають різну природу. Обґрунтовано, що, по-перше, міжгалузеве розуміння фіктивності дає змогу зробити висновок про неможливість зловживань у вигляді бездіяльності, по-друге, особа має усвідомлювати факт зловживання процесуальними правами і такі дії мають бути її свідомим вибором, а якщо ж особа не має незаконної мети, вчиняючи певні процесуальні дії, які за інших обставин могли б кваліфікуватись як зловживання процесуальними правами, то її дії не можуть визнаватися зловживанням процесуальними правами. Зловживання процесуальним правом характеризується такими ознаками: наявність в особи конкретного процесуального права на момент зловживання ним; усвідомлення особою факту зловживання процесуальним правом; може бути вчинене лише шляхом дії; формальна відповідність реалізації процесуальних прав вимогам закону, однак здійснення їх всупереч меті, з якою вони надані учасникам судочинства, а також всупереч завданням і меті цивільного судочинства; не є цивільно-правовим деліктом. Таким чином, зловживання процесуальним правом являє собою реалізацію процесуальних прав всупереч меті та завданням цивільного судочинства, а також меті наданих особі відповідних процесуальних прав, що тягне за собою фіктивність відповідних процесуальних дій, які завдають шкоди публічним інтересам в ефективному та справедливому здійсненні правосуддя у цивільних справах і приватним інтересам учасників справи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Правовий статус учасників цивільної справи (у контексті новел процесуального законодавства України)". Право України, № 2018/10 (2018): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-114.

Повний текст джерела

Анотація:

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Тріпульський, Григорій Яковлевич, та Інна Михайлівна Іліопол. "СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ЗАТЯГУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ТА СПОСОБИ ПРОТИДІЇ". New Ukrainian Law, № 5 (29 листопада 2021): 22–28. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.3.

Повний текст джерела

Анотація:

Затягування цивільного процесу та зловживання цивільними процесуальними права- ми є одними з найобговорюваних питань у науковому просторі цивільного процесуально- го права України. Багато років поспіль у судовій практиці існувала проблема порушення розумних строків розгляду справи, зокрема із причин затягування цивільного процесу. Велика кількість звернень громадян до Європейського суду з прав людини проти Укра- їни спричинила необхідність вирішення цієї проблеми та вдосконалення законодавства, запровадження нових інститутів і принципів та розроблення способів протидії затягуванню цивільного процесу. Затягування судового процесу як термін не має законодавчого закріплення, однак було предметом дослідження на практичному і теоретичному рівнях, особливо адвокатами та суд- дями, адже вони часто стикаються з такою проблемою. Затягування цивільного процесу є одним з інструментів використання цивільних процесу- альних прав із метою зловживання процесуальними правами. Але варто розмежовувати ці два поняття, виходячи з їхніх характерних ознак. Отже, метою написання статті є окреслення наявних способів затягування цивільного процесу та способів зловживання цивільними процесуальними правами з метою затягування цивільного процесу як основних видів процесуальних правопорушень, а також формування способів протидії цим негативним явищам цивільного судочинства. Окреслено механізми припинення затягування цивільного процесу та запобігання такому. Систематизація способів затягування цивільного процесу має теоретичне та практичне значення, адже сформовані висновки щодо способів протидії затягуванню цивільного про- цесу направлені на вдосконалення механізмів запобігання цивільним процесуальним право- порушенням, що сприяє ефективності здійснення цивільного судочинства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

ПРУСЕНКО, ГАЛИНА. "Поняття процесуального договору у цивільному судочинстві України і міжнародному цивільному процесі". Право України, № 2018/11 (2018): 141. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-141.

Повний текст джерела

Анотація:

Прогресивний розвиток законодавчої регламентації з метою вирішення цивільних справ на основі вільного волевиявлення сторін є одним із найбільш ефективних способів удосконалення цивільного судочинства. Норми процесуального закону часто мають узагальнений характер, що звужує можливості для вирішення унікальних питань, які виникають під час судового розгляду. Недоліки процесуального законодавства можуть бути компенсовані завдяки укладенню сторонами угод між ними про процес (процесуальних договорів), побудованих на основ них засадах договірного права (насамперед принципі свободи договору), проте спрямованих на врегулювання процесуальних правовідносин. Мета статті полягає у дослідженні підходів до визначення поняття “процесуальний договір” та аналізі основних характеристик процесуальних договорів. У вітчизняній науковій літературі та законодавстві України немає ґрунтовного визначення поняття “процесуальний договір”. Дефініції окремих зарубіжних дослідників, розглянуті в статті (зокрема, визначення процесуального договору через поняття договору, що є джерелом нормативної регламентації провадження; через поняття угоди учасників процесуальних правовідносин з приводу та у зв’язку зі здійсненням процесуальних прав і виконанням процесуальних обов’язків; через поняття юридичних фактів, що мають процесуальне значення), свідчать про те, що процесуальний договір є складною категорією, яка передбачає симбіоз матеріального і процесуального елементів. Процесуальний договір є інструментом, який надає сторонам можливість отримати додаткові гарантії реалізації матеріальних правовідносин, що раніше виникли між ними, та надати юридичну силу процесуальним діям, щодо яких вони досягли згоди. Нерозв’язаною залишається також проблема термінологічного розмежування понять “процесуальний договір”, “процесуальна угода”, “угода про процес”, яка може вирішуватися по-різному (як шляхом синонімічного застосування зазначених термінів, так і розмежування на основі різних підходів до правової природи процесуаль ного договору – кваліфікації процесуального договору як виключно процесуального інституту, як матеріально-правової угоди або угоди, що призводить до процесуальних наслідків).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Шум, С. С. "УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО ВІД НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 128–32. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.245.

Повний текст джерела

Анотація:

У дослідженні розглянуто процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину. Автор робить висновок про те, що правовий статус та процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину - це тотожні поняття. Під процесуальним статусом потерпілого від насильницьких злочинів пропонується розуміти юридично закріплене становище особи, якій шляхом застосування фізичного чи психологічного насильства заподіяно смерть, тілесні ушкодження чи психічна шкода, що виражається через сукупність прав та обов’язків, які визначені та гарантовані Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, кримінальним процесуальним законодавством та іншими нормативно-правовими актами. У статті зазначено, що процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину, окрім Кримінального процесуального кодексу України, врегульовано низкою інших нормативно-правових актів, а саме Цивільним кодексом України, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Законом України «Про протидію торгівлі людьми» тощо. З метою вдосконалення процесуального статусу потерпілого від насильницького злочину пропонується закріпити положення про те, що потерпілому за поданим належним чином обґрунтованим клопотанням суд виносить ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів. Це положення дасть змогу потерпілому (чи його представнику) здійснювати низку процесуальних дій, звертатись до суду з відповідними клопотаннями та ефективно здійснювати захист своїх прав та законних інтересів. Окрім цього, надається пропозиція визначити можливість набуття правового статусу потерпілого близькими родичами та членами сім’ї постраждалої особи, а також надання статусу потерпілого особі за рішенням суду навіть за відсутності згоди такої особи на отримання статусу. З метою удосконалення процедури інформування потерпілого від насильницького злочину про його права та обов’язки пропонується запровадити процедуру первинного інформування про права під час першого контакту особи з поліцейським. Реалізація зазначених пропозицій дасть змогу захистити права потерпілих від насильницьких злочинів та удосконалити їх процесуальний статус.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Shtefan, A. S. "Доказування у цивільному судочинстві: процесуальний, розумовий і пізнавальний аспекти". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (15 листопада 2019): 37–44. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.06.04.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета статті полягає у дослідженні співвідношення між процесуальним та розумовим аспектами в доказуванні і виробленні висновків щодо сутності доказування у цивільному судочинстві. Наукова новизна. Проаналізовано процесуальну форму, в межах якої здійснюється доказування, котру охарактеризовано такими рисами: 1) законодавча регламентація процесуальним законом; 2) імперативний характер; 3) деталізація судових процедур; 4) визначеність процесуальних наслідків; 5) універсальність. Розглянуто розумовий аспект доказування, співвідношення доказування як процесуальної діяльності і доведення як логічної діяльності. Досліджено сутність судового пізнання, співвідношення пізнання і доказування Обґрунтовано, що спроби штучно розділити доказування на окремі складові (доказування і доведення; доказування і пізнання) не відповідають його природі. Доказування є не набором окремих самостійних компонентів, а поєднанням різної за природою діяльності в одне комплексне явище – різновид судового пізнання. Висновки. Встановлення обставин цивільної справи поєднує практичні начала та процеси мислення, які неможливо відділити одне від одного. Відтак, розуміння судового доказування як виключно процесуальної чи суто логічної діяльності може дати лише часткове уявлення про це багатогранне явище, в якому розумовий і прикладний елементи знаходяться у стані нерозривного зв’язку та постійної взаємодії. Тому найбільш обґрунтованою з усіх наявних концепцій доказування видається теорія, яка пов’язує його з пізнанням. Категорія «пізнання» дозволяє осягнути всі процеси, що відбуваються при встановленні обставин цивільної справи, та найбільш точно характеризує специфіку доказування як різновиду судового пізнання. Судове пізнання забезпечує рух від початкового припущення про факти, викладені в заявах по суті справи, до встановлення кожної обставини справи і формування на цій основі загального знання про всі юридично значимі для неї дії і події, що в кінцевому призначенні спрямовується на досягнення мети цивільного судочинства у справі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Грабовська, Оксана Олександрівна. "ДО ПИТАННЯ ПРО ДОЦІЛЬНІСТЬ ДОПОВНЕННЯ Ч. 2 СТ. 76 ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 16–21. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.2.

Повний текст джерела

Анотація:

Здійснено аналіз змісту положення – новації, закріпленої у ч. 2 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), відповідно до якої особливості визначення шкоди, завданої в результаті виведення банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». З огляду на усталені традиції формування та розташування положень в національному ЦПК України висловлено сумнів щодо закріплення зазначеного положення в ЦПК України загалом та у ч. 2 ст. 76 зокрема. Стверджується, що справи даної категорії – різновид справ про відшкодування шкоди, які розглядаються та вирішуються судами в порядку цивільного судочинства. Традиційно цивільний процесуальний закон не містить жодного положення, яке б урегульовувало специфіку визначення шкоди, завданої особі чи державі в різні способи. Таким чином, видається логічним виникнення критичних міркувань про необхідність виділення саме цієї категорії справ з посиланням на законодавчі акти, які містять специфічні положення щодо регулювання даної сфери суспільних відносин. Розкрито невідповідність зазначеної новації загальній ідеології ст. 76 ЦПК України «Докази», частина перша якої містить дефініцію «докази», а частина 2 – перелік засобів доказування, які можуть використовуватися заінтересованими особами для підтвердження чи спростування обставин (фактів). У новації ж, яка аналізується, головним є акцентування уваги на законах, які містять положення, що виражають специфіку визначення шкоди у справах зазначеної категорії. Окрім того, як свідчить аналіз Законів України «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», специфіка відшкодування такого роду шкоди складається не лише з конструктивних елементів механізму доказування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Смірнова, В. В. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРИСЯЖНИХ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 2 (23 жовтня 2020): 17–21. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.67.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що Цивільним процесуальним кодексом України встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні. Незважаючи на це, законодавцем не встановлені права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя. Ця прогалина у законодавстві створює додаткові труднощі як для професійних суддів, які вимушені на власний розсуд визначати правовий статус присяжних у цивільному процесі, так і для самих присяжних, які не можуть ознайомитися з переліком власних прав, обов'язків, гарантій і відповідальності. Метою цієї статті є дослідження правового статусу присяжних під час розгляду ними справ окремого провадження, встановлення моменту набуття особою правового статусу присяжного, визначення особливостей декларування осіб, які виконують функції присяжних. Стаття присвячена дослідженню правового статусу присяжних у цивільному судочинстві України, визначенню моменту набуття особою правового статусу присяжного, обґрунтуванню необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні, аналізу правових норм, що регламентують права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя у цивільному процесі. Зроблено висновок, що цивільним законодавством прямо встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні, тому закріплення правового статусу останніх має бути здійснено на законодавчому рівні шляхом доповнення Цивільного процесуального кодексу України статтею «Права та обов'язки присяжних». Крім того, потребує подальшого дослідження питання щодо необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні з метою встановлення різного обсягу процесуальних прав та обов'язків для кожної з цих двох категорій. Враховуючи низку факторів, що впливають на небажання громадян брати участь у здійсненні правосуддя в якості присяжних, вважаємо, що декларування останніх є однією з важливих причин відмови потенційних присяжних від участі у розгляді судових справ. У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до п. ґ ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» щодо виключення присяжних зі списку суб'єктів декларування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Микуляк, П. "Підстави самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 218–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1606.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено підстави самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі. Автором проводиться розмежування підстав самоконтролю суду першої інстанції як функції та підстав самоконтролю суду першої інстанції як повноваження. На прикладах із положень цивільного процесуального законодавства України робиться висновок, що підстави самоконтролю суду першої інстанції як функція співвідносяться із підставами самоконтролю суду першої інстанції як повноваженнями відповідно як ціле та частина. Відзначається, що одна й та сама підстава самоконтрольних повноважень може охоплюватися різноманітними підставами самоконтролю суду першої інстанції як функції. Автором підтримується виділення як підстав самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі судової помилки та зміни обставин цивільної справи. Вперше в теорії цивільного процесу до підстав самоконтролю суду першої інстанції автором пропонується віднести реалізацію учасником справи ряду цивільних процесуальних прав, а також невиконання учасником цивільного процесу деяких цивільних процесуальних обов'язків. Вказується, що судова помилка виступає найбільш поширеною підставою самоконтролю суду першої інстанції. На підставі численних випадків із положень цивільного процесуального законодавства України аналізуються ознаки судових помилок. Автором підтримується висловлена в теорії цивільного процесу думка, за якою судова помилка в цивільному процесі може вчинятися як за винної, так і за безвинної поведінки судді. Аргументується, що зміна обставин цивільної справи як підстава самоконтролю суду першої інстанції може мати місце у процесі розгляду цивільної справи та після її вирішення. Наприклад, видужання або значне поліпшення психічного стану особи, котра була визнана недієздатною, зобов'язує суд скасувати своє рішення про визнання фізичної особи недієздатною та поновити її цивільну дієздатність. На підставі положень ЦПК України автор наводить численні випадки, які підтверджують такі підстави самоконтролю суду першої інстанції, як реалізація учасником справи своїх процесуальних прав (заміна одного заходу забезпечення позову іншим за клопотанням учасника справи) та невиконання учасником процесу своїх процесуальних обов'язків (складення неповного або неясного висновку судового експерта, що дає можливість судді винести ухвалу про призначення додаткової експертизи).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

В., Валецька О. "АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗГЛЯДУ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ У МІСЦЕВИХ СУДАХ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (37) (24 січня 2020): 51–62. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-51-62.

Повний текст джерела

Анотація:

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат, доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та трудового законодавства. Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Діденко, Л. "СУБ’ЄКТИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 55–61. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2186.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті підкреслено, що дослі-дження суб’єкта цивільних проце-суальних правовідносин усе ще невтрачає своєї актуальності, аджез огляду на масштабний елемент-ний склад такого інституту, йогоскладники нині отримали замалонаукової уваги та аналізу. Тобто,незважаючи на встановлене загаль-ноприйняте розуміння того, хтоможе бути суб’єктом цивільнихпроцесуальних правовідносин, дослі-дження їх різновидів натепер пере-бувають на незадовільному рівні.Зазначено, що зміст та сут-ність категорії суб’єктів у кож-ній окремій справі відрізняється, аотже, питання поняття та ознаксуб’єктів цивільних процесуальнихправовідносин, їх класифікації таправового статусу потребують пов-ноцінного комплексного дослідження. У статті обґрунтовано, щодослідження суб’єктів цивільнихпроцесуальних правовідносин увітчизняній науці здійснюютьсярегулярно, втім більшість працьмають досить поверхневий харак-тер і, як наслідок, питання, пов’я-зані з учасниками цивільного про-цесу, в основному розглядаються уконтексті норм чинного Цивільногопроцесуального кодексу України від18 березня 2004 року № 1618-IV.Визначено склад суб’єктівправа і правовідносин, що дозво-ляє, зокрема, розмежувати суміжнігалузі права, вирішити питанняпро сферу регулювання, про те,чи є суб’єктами процесуальногоправа інші юрисдикційні органи,крім суду. Вивчення питання просуб’єктів цивільного процесуаль-ного права має теоретичне і прак-тичне значення, оскільки знач-ною мірою цивільно-процесуальнийметод регулювання суспільних від-носин характеризується правовимстановищем суб’єктів, засобамивпливу на їх поведінку, їх правамита обов’язками. Зазначено, щосуб’єктами цивільних процесуаль-них правовідносин є суд, індивіду-альні й колективні суб’єкти права,держава та її структурні одиниці,а також соціальні спільноти, якимналежить активна роль у процесіцивільного судочинства, які висту-пають реалізаторами специфічнихюридичних властивостей – суб’єк-тивних юридичних прав і обов’яз-ків, повноважень, що знаходятьсвою реалізацію у вступі у цивільнепроцесуальне правовідношення тавикористанні в них своєї право-суб’єктності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Ювчиця, О. В. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРІПЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА БЕЗСТОРОННОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Знання європейського права, № 1 (18 вересня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.46.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто сутність принципів незалежності та безсторонності суддів як основних засад цивільного судочинства. Динаміка реформування української судової системи в цілому, так і цивільного судочинства періодично змінюється, однак необхідно констатувати недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду під час судового захисту прав людини і громадянина в Україні. Метою цієї статті є дослідження сутності принципів незалежності та безсторонності суддів крізь призму цивільного судочинства, а також аналіз відповідності цих засад європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. Ставиться завдання проаналізувати практику Європейського суду з прав людини в цивільних справах, дослідити стан забезпечення незалежності суддів, з'ясувати актуальні проблеми дотримання цих принципів в цивільному судочинстві, а також визначити напрями удосконалення цих основоположних засад. Сьогодні в Україні простежується тенденція збільшення кількості фактів неправомірного втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя. Ці та інші факти неправомірного втручання створюють ризики для незалежності судді під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст принципів незалежності та безсторонності суддів в інтерпретації ЄСПЛ, а тому законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад та їх дотриманню у цивільному судочинстві України. Зроблено висновок, що цивільне судочинство як певним чином організована сукупність цивільних процесуальних правовідносин має будуватися на засадах незалежності та безсторонності суду, оскільки ці принципи є невід'ємними атрибутами правосуддя. Здійснення правосуддя має відображати соціальне призначення судової системи, тобто забезпечувати справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, інтересів держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Тріпульський, Григорій Яковлевич. "ОСОБЛИВОСТІ МИРОВОЇ УГОДИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Знання європейського права, № 4 (7 лютого 2020): 132–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються теоретичні аспекти змісту мирових угод у цивільному процесі в розрізі регулювання даного інституту одночасно нормами матеріального і процесуального права. Наведено особливості вимог до змісту мирових угод у цивільному процесі у порівнянні із загальними вимогами до змісту цивільно-правих угод. Мирова угода у цивільному процесі повинна вирішувати цивільний спір, що є предметом відповідного судового розгляду, та засновуватись на взаємних поступках сторін, тобто бути дво- або багатостороннім договором. Слід звернути увагу на істотну відмінність звичайного цивільного договору та мирової угоди. Держава не контролює зміст кожного окремого договору на момент його укладення, а лише встановлює певні загальні вимоги до нього; зміст лише деяких із договорів стає предметом перевірки його на відповідність вимогам законодавства, наприклад, у випадку судового розгляду спору, що виник у зв’язку з таким договором. Доцільно відзначити, що цивільним процесуальним законом передбачене право сторін вийти за предмет спору. У такому випадку, мирова угода має не порушувати прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. зміст кожної мирової угоди є предметом перевірки судом, що розглядає можливість її ухвалення, на відповідність його положенням чинного законодавства. Така «прискіпливість» пояснюється тим, що держава через суд бере участь в укладенні такої мирової угоди, обов’язковість такої угоди обумовлюються не лише наявністю взаємної волі сторін на настання відповідних правових наслідків, але й волею держави на те, щоб умови затвердженої судом мирової угоди були виконані. На сьогоднішній день альтернативні засоби вирішення спорів набувають все більшої і більшої популярності. Одним із найрозповсюдженіших видів таких засобів є мирова угода в процесі розгляду цивільної справи судом.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

СТЕЧИШИН, АЛЛА, та БОРИС КІНДЮК. "Основні напрями правотворчої діяльності Костя Левицького". Право України, № 2019/06 (2019): 157. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-157.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто основні напрями правотворчої діяльності відомого українського політичного діяча, вченого, доктора права, голови Союзу Українських Адвокатів Польщі, першого Прем’єр-міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Костя Левицького (1859–1941 рр.). Метою статті є дослідження основних напрямів правотворчої діяльності К. Левицького. Розгляд наукових праць, монографій, книг, статей, брошур дає змогу систематизувати наявні матеріали та виокремити такі напрями: історія держави і права; австрійське цивільно-процесуальне законодавство; правове забезпечення економічної діяльності; підготовка німецько-українського правничого словника; захист прав української мови в Австро-Угорщині та Польщі; історія політичних і правових учень; правовий статус адвокатури у довоєнній Польщі. Дослідження К. Леви цького з історії держави і права присвячені вивченню збірника давньоруського права – “Руської Правди”. Вчений розглядає історію введення до наукового обігу цієї пам’ятки права, знайденої у 1738 р. В. Татіщевим у Літописі Новгородському та виданої у 1767 р. професором А. Шлецером. Австрійське цивільно-процесуальне законодавство потрапило у коло інтересів К. Левицького з низки причин. По-перше, Кодекс мав складну структуру, частини документа приймалися у різні часи, при цьому цивільні правовідносини та пов’язані з ними спори займали провідне місце у судовій практиці, що обумовлено розвитком капіталізму на українських землях. По-друге, Австрійський цивільно-процесуальний кодекс був виданий німецькою мовою і його перекладів українською у той історичний період не існувало. Правове забезпечення економічної діяльності населення Галичини розглядалося у багатьох працях К. Левицького, написаних протягом 30-ти років. Їхньою темою були питання введення нових грошей, шпихлірів та крамниць, господарських спілок, кредитових товариств, порядку отримання ренти, страхових компаній. Учений проводив дослідження цього питання протягом двох історичних етапів: 1) в умовах правової системи Австро-Угорської імперії; 2) польського періоду, коли перебував у Львові в еміграції та займався банківською й адвокатською діяльністю. Питання правничої термінології мали виняткове значення для українського населення через необхідність звернення до вищих органів державної влади Австро-Угорщини, регіональних структур з управління Галичиною та австрійських судів. Цьому питанню К. Левицький присвятив низку статей, виданих у різні історичні періоди, першою з яких стала праця “В справі нашої правничої термінології” 1889 р., де було надано тлумачення найбільш вживаних німецьких юридичних термінів. Захистом української мови К. Левицький займався постійно на всіх етапах свого творчого життя, це був один із пріоритетних напрямів його наукових досліджень. Так, праця “Про права рускої мови” 1896 р. містила, крім текстів, ще й витяги з нормативно-правових актів, які роз’яснювали галицьким українцям їхні права щодо вживання української мови у державних органах, установах, судах. Історія політичних і правових учень була об’єктом наукових розробок ученого, у яких він досліджував процес виникнення та розвитку української держави та права на різних етапах становлення України. Розгляд наукових праць К. Левицького показав наявність широкого спектру досліджень у сфері юриспруденції, до якого, зокрема, входили питання історії держави і права, правове регулювання економічної діяльності, захист української мови, статус адвокатури, підготовка німецько-українського словника та історії політичних і правових учень. Як важливий засіб захисту прав українців К. Левицький використовував адвокатську діяльність шляхом створення адвокатського об’єднання – Союзу Українських Адвокатів, підготовки рекомендацій дій захисту у проведенні політичних процесів, а також порадників для молодих українських юристів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Білоус, К. "Спрощене провадження як процесуальна форма розгляду малозначних справ". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 293–303. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1954.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено спрощене провадження як процесуальну форму розгляду малозначних справ. Встановлено, що сучасна тенденція диференціації цивільного судочинства, безпосереднім результатом здійснення якої є формування спрощених форм відправлення правосуддя у цивільних справах, сприяє реалізації тих завдань, які були позначені Комітетом міністрів Ради Європи в його Рекомендаціях державам-членам. Гнучкість та індивідуалізм підходів до вирішення поставлених завдань є запорукою перманентного зростання рівня ефективності та оперативності судового захисту. Здійснено уніфікацію доктри-нальних підходів до розуміння змісту і правової природи спрощених форм відправлення правосуддя, а також визначено характер їх співвідношення із суміжними категоріями - «скороченими» та «прискореними» провадженнями. Автором виокремлюються класична, рестрикційна і експансіональна концепції розуміння правової природи спрощених проваджень у контексті сучасної доктрини цивільного процесуального права. Зроблено висновок, що саме в рамках останньої можливе формування органічного симбіозу наукових ідей, поглядів і підходів, який, враховуючи сучасні глобалізаційні тенденції, здатний повністю продемонструвати специфічність, трансцендентність і багатогранність правової природи «спрощення» в цивільному процесі. Обґрунтовується думка, що становлення і подальший розвиток спрощених форм відправлення правосуддя слід пов'язувати із диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу, яка має забезпечити ефективність правосуддя та його основну цінність - право на справедливий судовий розгляд. На думку автора, поява спрощених проваджень є головним фактором модифікації та осучаснен-ня цивільної процесуальної форми, що знаходить своє відображення в диференціації, уніфікації та зміні сутнісних характеристик усталених судових процедур. Наголошується, що питання диференціації та спрощення нерозривно пов'язані з проблемою забезпечення ефективності судової форми захисту, рівень якої залежить від ступеня впровадження нових, організаційно й темпорально оптимізованих форм відправлення правосуддя.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Мартинюк, Юрій Володимирович. "ПРАВОВА ПРИРОДА ПРАВА НА ЗАХИСТ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 258–63. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.38.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу правової природи, поняття та ознак права на захист суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях. Висловлено авторську позицію щодо дискусії про те, чи право на захист є самостійним суб’єктивним правом, чи його скла- довим елементом. Розглянуто питання сутності права на захист як цивільно-правової кате- горії. Запропоновано при визначенні поняття захисту як цивільно-правової категорії зосе- редити увагу саме на матеріальній його складовій, оскільки, по-перше, право на захист виникає внаслідок порушення матеріального суб’єктивного права, а по-друге, зміст захисту може бути розкритий через систематизовану сукупність конкретних цілеспрямованих допус- тимих дій, прийомів, заходів правомочного суб’єкта із протидії неправомірному посяганню на суб’єктивне право з метою його відновлення та усунення негативних наслідків тако- го посягання. При цьому безпосереднє здійснення цих дій, прийомів і заходів у встанов- леному законом порядку розкривають процесуальну сторону захисту, яку слід іменувати реалізацією захисту, і саме щодо реалізації захисту найбільш доцільно застосовувати тер- мін «діяльність» як означення процесу правомірної протидії порушенню суб’єктивних прав. З метою вироблення авторського розуміння поняття захисту суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях, запропоновано визначення основних ознак права на захист у договірних зобов’язаннях: 1) сукупність як мінімум двох протилежних за характером від- повідності нормам закону юридичних фактів: а) правомірного – укладення цивільно-право- вого договору; б) неправомірного – посягання на суб’єктивне цивільне право; 2) суб’єктами є носії суб’єктивних прав, що випливають із зобов’язальних правовідносин, якими є не лише сторони договірного зобов’язання – боржник і кредитор, а й треті особи, на користь яких укладено договір і які за загальним правилом також можуть вимагати виконання його умов; 3) об’єктом є лише те право, сфера існування якого обмежена змістом конкретних договір- них правовідносин, яке зазнало неправомірних посягань з боку недобросовісного суб’єкта договірних правовідносин; 4) змістом є допустимі правомірні можливості носія порушеного суб’єктивного цивільного права. Запропоновано поняття права на захист цивільних прав у договірних зобов’язаннях трактувати як забезпечену законодавчо правомочність, що вхо- дить до змісту суб’єктивного цивільного права, породжуваного договірним правовідношен- ням, та передбачає можливість його носія самостійно здійснити протидію неправомірному посяганню на суб’єктивне цивільне право або звернутися до суб’єктів владних повноважень для застосування заходів державного примусу з метою припинення порушення, невизна- ння, оспорювання суб’єктивного цивільного права, його відновлення та усунення негатив- них наслідків неправомірного посягання на нього.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

ШАБАЛІНА, КАТЕРИНА. "Дотримання вимоги розумності строку судового розгляду в умовах реформування цивільного процесуального законодавства України". Право України, № 2018/04 (2018): 261. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-261.

Повний текст джерела

Анотація:

Невід’ємним елементом права на справедливий судовий розгляд, який безпосередньо закріплений у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є розумний строк судового розгляду. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить багато новел, які так чи інакше стосуються питання дотримання розумних строків розгляду справ. Ідеться передусім про закріплення у цивільному процесуальному законодавстві поняття “розумний строк” та розумності строків як одного з основних принципів цивільного судочинства, реформування підготовчого провадження, введення процедури спрощеного провадження та інституту врегулювання спору за участю судді, регламентацію положень щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами з метою затягування розгляду справи та відповідальності за вчинення зазначених дій. На сьогодні ці питання є малодослідженими, а тому важливим є їхній аналіз у контексті реформи цивільного процесуального законодавства. Метою статті є аналіз основних змін у цивільному процесуальному законодавстві, зумовлених прийняттям ЦПК України у редакції 2017 р., які стосуються тривалості розгляду судових справ, нових для цивільного процесуального законодавства інститутів, спрямованих на процесуальну економію та зменшення навантаження на суди, а також оцінка відповідності положень чинного ЦПК України міжнародним стандартам справедливого судочинства. У статті зазначаються критерії, які враховуються при оцінці строку як розумного, а також момент початку та закінчення цього строку. Вказується на наявність в Україні проблеми невиконання судових рішень упродовж розумного строку. Порівнюється природа розумного строку за ЦПК України в редакції 2004 р. та чинним ЦПК України. Розглянуто особливості нових для цивільного процесуального законодавства інститутів: спрощеного провадження, підготовчого провадження, врегулювання спору за участю судді, зловживання процесуальними правами. Наголошується на необхідності впровадження механізму захисту від дій судді, які призводять до затримок у розгляді справи, зокрема, обмеження дискреційних повноважень, встановлення відповідальності суддів за затягування справи та надання особам можливості оскарження неправомірних дій або бездіяльності суддів, що призводять до надмірної тривалості розгляду справ.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, та ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Актуальні питання пред’явлення та вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні: системний аналіз". Право України, № 2018/08 (2018): 34. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-034.

Повний текст джерела

Анотація:

Відповідно до ч. 5 ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК України. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, КПК України не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Враховуючи нову редакцію ЦПК України від 03 жовтня 2017 р., яка врегулювала низку нових інститутів цивільного процесуального права, зокрема відзив, відповідь на відзив, заперечення тощо, а також сучасну судову практику, постала потреба детального науково-практичного аналізу меж застосування норм ЦПК України при пред’явленні, розгляді та вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні, а також проблемних та колізійних питань, що виникають під час реалізації норм ЦПК України в кримінальному провадженні. Метою статті є аналіз наукових джерел та судової практики, у яких розкрито проблемні системні питання застосування норм ЦПК України під час пред’явлення, розгляду та вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні, положень чинного законодавства України, обґрунтування можливих шляхів вирішення проблемних питань реалізації потерпілими, цивільними позивачами та цивільними відповідачами своїх прав. У статті проаналізовано публічний характер цивільного позову у кримінальному провадженні, звернено увагу на його правову природу як позитивного зобов’язання держави. Визначено особливості колізій та прогалин норм права у сучасній судовій практиці при пред’явленні та вирішенні цивільного позову в кримінальному провадженні. Обґрунтовано науково-практичні пропозиції до практики застосування норм ЦПК України під час пред’явлення та вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні та зміни до законодавства. Встановлено, що практика застосування судами положень Закону України “Про судовий збір” при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні є помилковою та такою, що суперечить чинному законодавству. Водночас, застосування судами норм ЦПК України про відзив, відповідь на відзив, заперечення та пояснення третьої особи щодо позову або відзиву є такою, що відповідає як засадам КПК України, так і здійснюється з метою реалізації прав, свобод та інтересів цивільного позивача та цивільного відповідача, і є позитивною. Також наголошено на потребі включення ч. 8 до ст. 128 КПК України такого змісту: “Цивільний позивач і цивільний відповідач звільняються від сплати судового збору під час розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні в усіх судових інстанціях”, а також викладенні у новій редакції п. 6 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір”: “6) позивачі – у справах про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення;”.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

ЛУСПЕНИК, ДМИТРО. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики". Право України, № 10/2018 (2018): 86. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-086.

Повний текст джерела

Анотація:

Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

ЧУРПІТА, ГАННА. "Новели окремого провадження". Право України, № 10/2018 (2018): 147. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-147.

Повний текст джерела

Анотація:

Остання новелізація цивільного процесуального законодавства України, датована 3 жовтня 2017 р., зачепила майже всі інститути цивільного процесуально го права, певних змін зазнав, зокрема, й інститут окремого провадження. Серед проблем, які потребують вирішення, найважливішою є віднайдення відповіді на цілу низку загальнотеоретичних і практичних питань, пов’язаних із необхідністю правильного тлумачення і правозастосування окремих новел цього процесуального інституту. Мета статті полягає в аналіз основних законодавчих новел щодо інституту окремого провадження, проведення якого сприятиме їх правильному тлумаченню та правозастосуванню, а також виробленню на цій основі пропозицій і рекомендацій щодо подальшої оптимізації цивільного процесуального законодавства України у зазначеному контексті. Окреме провадження як вид цивільного судочинства характеризується певною специфікою процесуальної форми, що зумовлена: відсутністю спору про право, що водночас не виключає наявність спору про факт, що полягає в неочевидності його існування; особливим об’єктом судового захисту, яким є охоронюваний законом (законний) інтерес; спеціальною метою – підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов реалізації нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Встановлено, що новелізація інституту окремого провадження у Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК України) опосередковується здебільшого тими нормами, які регламентують порядок розгляду певних категорій цивільних справ. Зокрема, найсуттєвіші новації інституту окремого провадження пов’язані з появою такої категорії цивільних справ, як справи про видачу і продовження обмежувального припису (глава 13 розділу IV ЦПК України), а також запровадженням строковості дії законної сили судового рішення у справах про визнання фізичної особи недієздатною (частини 6–9 ст. 300 ЦПК України). Загальні положення розгляду справ окремого провадження (статті 293–294 ЦПК України) залишилися без змін, що підтверджує ефективність й усталеність відповідної цивільної процесуальної форми. Обґрунтовано, що деякі новели інституту окремого провадження потребують подальшої оптимізації, у зв’язку з чим доцільно внести такі зміни до ЦПК України: а) доповнити ч. 2 ст. 293 ЦПК України п. 12 такого змісту: “видачу і продовження обмежувального припису”; б) виключити частини 6–9 ст. 300 зі змісту ЦПК України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Конкуренція предметної та суб’єктної юрисдикцій у процесуальному законодавстві України". Право України, № 2020/05 (2020): 258. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-258.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються деякі проблеми предметної та суб’єктної юрисдикцій у процесуальному законодавстві України, породжені внесенням змін до Господарського процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судо чинства України та Цивільного процесуального кодексу України, а також оновленням законодавства про приватизацію державного і комунального майна та про пуб ліч ні закупівлі. Зокрема, увага звертається на те, що, здійснивши уніфікацію норм низки процесуальних інститутів, законодавець, з одного боку, не врахував специфіки окремих видів судочинства, зумовлених особливостями справ, віднесених до певної юрисдикції, а з другого – по-різному врегулював тотожні процесуальні відносини. Метою статті є дослідження проблемних аспектів юрисдикції господарських судів і розмежування господарської, адміністративної та цивільної юрисдикцій. Аналізуються норми зазначених процесуальних кодексів та законодавства про приватизацію майна і про публічні закупівлі. На підставі результатів проведеного дослі дження висловлюється думка про те, що всі справи у спорах щодо приватизації державного і комунального майна мають розглядатися господарськими судами, для чого пропонується внести зміни до Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, які виключили б розгляд зазначених справ адміністративними судами. З урахуванням спрямованості Закону України “Про публічні закупівлі”, зокрема, на створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель і розвиток добро совісної конкуренції, зроблено висновок про те, що справи щодо оскарження у судовому порядку рішення органу, а також справи щодо оскарження висновку органу державного фінансового контролю підлягають розгляду господарськими судами. За результатами проведеного дослідження робиться висновок як щодо потреби в подальших наукових дослідженнях окреслених у статті проблем, так і щодо необхідності подальшого удосконалення норм інститутів адміністративної, господарської та цивільної юрисдикцій.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

А., Лубяна К. "ДІЯЛЬНІСТЬ АДВОКАТА НА СТАДІЇ ВІДКРИТТЯ СПРОЩЕНОГО ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНІЙ СПРАВІ ТА УСКЛАДНЕНЬ, ЯКІ УНЕМОЖЛИВЛЮЮТЬ ТАКЕ ВІДКРИТТЯ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 154–64. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-154-164.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано специфіку діяльності адвоката на стадії відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі та ускладнень, які унеможливлюють таке відкриття. Наведено характеристику законодавчих норм у вказаній царині. Виведено перелік особливостей діяльності адвоката на стадії відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі та ускладнень, які унеможливлюють таке відкриття. Охарактеризовано зміст і значення кожної з них. Автор звертає увагу на те, що оскільки позивач має право в позовній заяві заявити клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, адвокат повинен подати таке клопотання вже на цій стадії, адже ігнорування цього права у майбутньому може призвести до того, що судом буде прийнято рішення про розгляд справи у порядку загального позовного провадження. Також зауважено, що дослідники питань, пов’язаних із алгоритмами складання і подання позовних заяв, приходять до висновку, що цінність позовної заяви полягає не у кількості написаного матеріалу, а у тих ідеях, які містяться у ній. Тому, адвокату, як професійному представнику, варто сумлінно та належно складати позовні заяви та низку інших процесуальних документів, оскільки це буде запорукою надання дійсно професійної правничої допомоги. Як відзначає науковець Я.П. Зейкан, у позовному провадженні мають зазначатись звернення позивача та обґрунтування його вимог, а завдання суду полягає у з'ясуванні того, наскільки це звернення відповідає дійсним обставинам справи. Саме тому, позовна заява обов’язково має містити обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Крім того, варто враховувати, що адвокат може подати позовну заяву повторно, після усунення її недоліків. В той самий час, статтею 185 Цивільного процесуального кодексу України також передбачено ряд інших випадків, коли позовна заява може повернутись адвокату, наприклад, у тому випадку, коли заяву подано адвокатом, який не має процесуальної дієздатності, тобто його відносини із особою, інтереси якої він представляє, не оформлені договором про надання правової допомоги. Іншим ускладненням, яке унеможливлює відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі, є відмова суду у відкритті провадження у справі. Статтею 186 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі у вичерпному переліку випадків. Ключові слова: адвокат; діяльність адвоката; позов; пред’явлення позову; позовне провадження; спрощене позовне провадження; цивільне судочинство; стадія відкриття провадження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Севрук, Ю. Г. "ПРАВОВІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (24 березня 2020): 111–16. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).370.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій публікації досліджуються правові основи адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України. Зазначається, що Конституція України чітко визначає функції прокуратури, які деталізовані в Законі України «Про прокуратуру», проте на практиці їх реалізація потребує ще більшої правової деталізації, що зумовлює необхідність ухвалення Генеральною прокуратурою України цілого масиву підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів. Наказами Генеральної прокуратури України регламентується порядок здійснення окремих повноважень прокурорів у межах визначених функцій, тому значення таких відомчих нормативних актів важко переоцінити, і вони потребують окремого науково аналізу з метою виявлення прогалин, колізій та формулювання конкретних пропозицій щодо їх удосконалення відповідно до принципів права, норм ратифікованих міжнародних актів і положень чинних законів України. Формулюється висновок про те, що правовою основою адміністративно-правового забезпечення реалізації функції прокуратури є Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, закони України «Про прокуратуру», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про запобігання корупції», «Про виконавче провадження» тощо. Основними адміністративно-правовими засобами забезпечення реалізації функцій прокуратури є накази Генеральної прокуратури України, які деталізуються в наказах керівників регіональних і місцевих прокуратур. Загальний стан адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України є задовільним через наявні прогалини в національному законодавстві щодо відсутності відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог (запитів, вказівок) прокурора. Пріоритетним напрямом удосконалення адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України названо внесення змін до процесуальних кодексів України, Закону України «Про прокуратуру» (щодо повернення інституту законних вимог прокурора, які є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки (стаття 8 «Обов’язковість виконання вимог прокурора» Закону України «Про прокуратуру» в редакції до 2014 року), Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог прокурора (стаття 185–8 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Факас, І. Б. "Поетапне впровадження Єдиної судово-інформаційної телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 129–36. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.706.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто сутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів), початок функціонування та етапи впровадження у цивільне судочинство. Динаміка реформування української судової системи загалом і цивільного судочинства зокрема періодично змінюється, однак необхідно констатувати недоліки процедури комунікації між учасниками цивільного процесу та їх представниками із судовими органами. Метою цієї статті є дослідження перспектив впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство. Ставиться завдання проаналізувати законодавче забезпечення впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів), з'ясувати актуальні проблеми функціонування цієї системи у цивільному судочинстві. Нині в Україні простежується тенденція залишення позовних заяв, поданих через підсистему «Електронний суд», без руху та повернення їх позивачам. Ці та інші факти неправомірного повернення позовних заяв створюють ризики для реалізації сторонами свого права на доступ до правосуддя під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить норми, яка повністю забезпечувала би можливість ефективного використання електронного судочинства, а тому законодавче врегулювання цього питання сприятиме реалізації кожною особою права на доступ до правосуддя.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Баб’юк, М. П., та О. А. Руденко. "Підстави та порядок передачі справи з одного суду до іншого в цивільному судочинстві". Актуальні проблеми держави і права, № 90 (9 серпня 2021): 11–18. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3201.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено визначенню підстав і процесуального порядку передачі справи з одного суду до іншого у цивільному судочинстві. Під передачею справи з одного суду до іншого запропоновано розуміти направлення справи з суду, до якого особа звернулася за захистом, до іншого органу судової влади для розгляду і вирішення у випадках належності такої справи до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду, неможливості утворення нового складу суду для розгляду справи після задоволення відводів (самовідводів) або з інших підстав, а також ліквідації або припинення роботи суду, який розглядав справу. Обґрунтовано, що передачу цивільної справи з одного суду до іншого неправильно ототожнювати зі зміною підсудності справи. Зазначено, що правильним є надання суду першої інстанції протягом усього строку розгляду справи можливості передати справу, провадження у якій було відкрито з порушенням правил підсудності, до суду, якому вона підсудна. Зроблено висновок про те, що за нині чинним цивільним процесуальним законодавством України цивільну справу, що стала непідсудною суду в процесі розгляду справи, може бути передано лише у випадку належності такої справи до виключної підсудності іншого суду внаслідок змін у складі відповідачів (залучення співвідповідача, заміна неналежного відповідача). Аргументовано, що при передачі цивільної справи у випадках, визначених у ч. 1 ст. 31 ЦПК України, до найбільш територіально наближеного суду має враховуватися лише територіальна ознака. З метою забезпечення виконання завдань цивільного судочинства запропоновано до підстав для передачі справи з одного суду до іншого віднести реорганізацію суду, а також зміну законом підсудності справи. Одним із шляхів забезпечення права відповідача на суд, встановлений законом, визначено закріплення на законодавчому рівні необхідності передачі справи до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його проживання чи місцезнаходженням у випадку, коли внаслідок змін у складі відповідачів, зміни предмета і підстав позову справа стала непідсудною суду, яким розглядається, за умови подання до суду відповідного клопотання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Васильєв, В. "Окремі аспекти призначення судової експертизи в цивільному та господарському провадженні". Юридичний вісник, № 4 (30 жовтня 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1970.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті зауважено, що для судової експертизи притаманним є наявність певної процесуальної форми, яка характеризується особливою підготовкою матеріалів; процесуально визначеним порядком її призначення та проведення, що здійснюється з дотриманням спеціальних правових вимог, висунутих процесуальним законодавством. Крім того, в контексті проблематики дослідження одним із провідних виділено питання про призначення експертизи, оскільки від правильного його вирішення залежить своєчасність та ефективність використання спеціальних знань у формі експертизи в цивільному та господарському процесі. Аналізування чинного цивільного та господарського процесуального законодавства дозволило зробити висновок, що регламентований законом порядок призначення судової експертизи передбачає вирішення низки ключових питань щодо: підстав призначення експертизи; формування предмета експертизи; визначення кола питань для експерта; вибору експерта; процесуального оформлення призначення експертизи тощо. Встановлено, що призначення судової експертизи є складним процесом, який є результатом реалізації як повноважень суду, так й ініціативи осіб, які беруть участь у справі, тому, визначаючи наявність або відсутність підстав для призначення судової експертизи, суди не мають ігнорувати позицію осіб, які беруть участь у справі. Доведено, що суд, вирішуючи питання про доцільність призначення експертизи в цивільній справі чи під час вирішення господарського спору, повинен враховувати: чи має значення для справи факт, який експерт повинен встановити; чи не можна довести той чи інший факт іншими доказами, зібраними у справі; які реальні можливості тієї чи іншої судової експертизи, що є її предметом. Автор предметом експертизи пропонує визнати обставини, що мають значення для справи та потребують своєчасного встановлення із застосуванням спеціальних знань експерта у відповідній галузі знань. Також зазначено, що під час проведення експертизи експерт працює з конкретною інформацією, що має бути достовірно встановленою на момент проведення дослідження, тобто бути такою, що не викликає сумнівів, забезпечує достовірність висновку експерта, його доказове значення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Лапіка, А. О. "АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В ГАЛУЗІ БЮДЖЕТУ ТА ФІНАНСІВ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 212–24. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.25.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено та охарактеризовано адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Мета статті – на основі вивчення наукових праць та чинного законодавства України визначити та охарактеризувати адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Встановлено, що процедура є реалізацією виконавчих дій місцевих державних адміністрацій, в частині реалізації повноважень щодо формування та розподілу місцевих фінансів, складання бюджету. Метою адміністративної процедури є виконання управлінських дій та функцій суб’єктами виконавчої влади. Адміністративні процедури реалізують механізм державного управління. Правовий захист місцевих громад здійснюється у певній процесуальній формі. Процесуальна форма являє собою невід’ємну частину судочинства, яка являє собою особливу правову форму діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо вирішення, адміністративних, цивільних та кримінальних справ тощо. Процесуальна форма є основною науковою категорією теорії права, що визначає внутрішній зміст юридичного процесу (розгляд спорів, захист прав). Процедури з прийняття бюджету, які здійснюють місцеві державні адміністрації охоплюють ряд стадій: а) розробка проекту бюджету; б) розгляду проекту бюджету; в) затвердження бюджету; г) виконання бюджету та звітування. Запропоновано авторську класифікацію адміністративних процедур, які реалізують місцеві державні адміністрації у сфері бюджету і фінансів: планування місцевого бюджету; організація бюджетного процесу і розподіл коштів; контролювання доходів і видатків місцевого бюджету; регулювання; прийняття управлінських рішень. Доведено, що сутність адміністративної процедури щодо управління бюджетом та фінансами відображає принципи, за якими вона виконується: прогнозованості, плановості, самостійності, збалансованості, субсидіарності, гнучкості, справедливості, контролювання, ефективності, публічності тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Косяченко, К. Е., та М. М. Черепанов. "ПРОЦЕДУРА МЕДІАЦІЇ У ВИРІШЕННІ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2 (31 серпня 2021): 40–43. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.870.

Повний текст джерела

Анотація:

Косяченко К. Е., Черепанов М. М. Процедура медіації у вирішенні цивільно-процесуальних справ. - Стаття. Кожна країна має судову систему, яка відіграє найважливішу роль у суспільних відносинах. Судова система України характеризується ефективністю захисту прав і свобод людини й громадянина відповідно до закону. Але судова система змінюється протягом усього терміну незалежної держави через певні реформи й зміни. Незважаючи на певні реформи й зміни, нині судова гілка має проблеми. Тобто суди дуже навантажені, і тим самим порушуються строки судового розгляду. Головною варіацією розв’язання такого питання є розгляд і розвиток альтернативних способів, серед яких є інститут медіації. Насамперед слово «медіація» означає «посередництво». У психології дослідники вивчають медіацію як своєрідність форми розв’язання спірних моментів і конфліктів. Тобто медіація визначається як добровільний і конфіденційний спосіб розв’язання конфліктів, медіатор сприяє учасникам ситуації почати прямі перемовини задля розв’язання проблеми. Існують певні ознаки медіації, а саме конфіденційність і структурована процедура проведення. Цивільноправові відносини є найширшою сферою застосування медіації. Рекомендація Комітету міністрів державам-членам Ради Європи № 10 від 18 вересня 2002 р. про медіацію в цивільних справах, базуючись на концептуальних засадах попередньо прийнятих актів Ради Європи, звертається до запровадження медіації в комерційних і трудових спорах, справах про захист прав споживачів. Вочевидь, її розробники розуміли, що запровадження медіації у сфері бізнесу є оптимальним підходом, адже він здатний забезпечити добровільне находження компромісного, найбільш прийнятного для обох сторін рішення, що ухвалене в конфіденційний спосіб. Зрозуміло, що за таких умов бізнес-відносини тільки виграватимуть від застосування медіації як із боку економічної вигоди, так і в контексті раціональної перспективи збереження партнерських і дружніх відносин між сторонами спору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

ФУРСА, СВІТЛАНА. "Проблемні аспекти законодавчої регламентації учасників виконавчого провадження". Право України, № 2021/03 (2021): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-103.

Повний текст джерела

Анотація:

Виконання основного завдання, яке стоїть перед органами примусового виконання з повного, своєчасного, неупередженого виконання судових рішень та рішень органів (посадових осіб) неможливо здійснити без чіткої регламентації статусу суб’єктів виконавчого провадження, переліку та систематизації їхніх прав та обов’язків. Адже це може призвести до зловживання останніми своїми правами та неналежного здійснення обов’язків, що позбавить осіб можливості відновити свої, захищені судом, права. Мета статті полягає в аналізі теоретичних розробок учених, які досліджували питання суб’єктів виконавчого провадження, їх класифікації і норм Закону України “Про виконавче провадження” (Закон), які регламентують питання статусу учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до його вчинення з метою сприяння виконавцеві у здійсненні виконавчих дій. Неправильне визначення статусу суб’єкта у юрисдикційному процесі має істотний вплив на формулювання його прав і обов’язків. Від їх реалізації залежить своєчасне, повне та неупереджене виконання судових рішень. Тому нині першочерговим завданням українських учених є подальше розроблення теорії виконавчого процесу, яка є базисом для усунення недоліків Закону, оскільки на практиці вони призводять до виникнення судових спорів. Одним із важливих питань, які автори розкривають у статті, є питання об’єднання суб’єктів виконавчого процесу у певні групи залежно від характеру інтересу і мети, яку кожен хоче досягти при примусовому виконанні рішення, процесуальної співучасті у виконавчому провадженні, яка має істотний вплив на належний порядок його здійснення і реалізації прав та обов’язків стягувачів і боржників, їхніх представників. У висновках сформульовано нову класифікацію суб’єктів виконавчого процесу з урахуванням їхнього статусу та інтересу у провадженні, які надають можливість об’єднати їх у відповідні групи та з урахуванням такої класифікації правильно сформулювати норми Закону, систематизувати права та обов’язки учасників виконавчого провадження й осіб, які залучаються до його вчинення. Розкрито питання процесуальної співучасті у виконавчому провадженні. Обґрунтована недоцільність виключення зі ст. 15 Закону положення про можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів чи боржників. Така думка ґрунтується на співучасті цих суб’єктів, яка випливає із норм матеріального права, зокрема їх солідарної відповідальності. Розкрито статус прокурора (залежно від форм його участі при розгляді цивільної справи судом) та його трансформації у виконавче провадження. Проаналізовані права та обов’язки прокурора залежно від того, чи він має статус представника стягувача чи самого стягувача (відповідно до положень ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України). Запропоновано низку доповнень до норм Конституції України, Закону.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Dmytriiev, S., and A. Kaliniuk. "Legitimate Civil Procedural Interest as an Element of the Applicant’s Civil Procedural Status in Separate Proceedings." Ûridičnij časopis Nacìonalʹnoï akademìï vnutrìšnìh sprav 18, no. 2 (August 27, 2019): 125–29. http://dx.doi.org/10.33270/04191802.125.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Сусак, М. С. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ РОЗСУД АДМІНІСТРТИВНОГО СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ У КОМПЕТЕНЦІЙНИХ СПОРАХ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 153–59. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).709.

Повний текст джерела

Анотація:

Сусак М. С. Процесуальний розсуд адміністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. - Стаття. У статті на підставі узагальнення та порівняння чинного адміністративно - процесуального законодавства, судової практики адміністративного судочинства досліджено особливості процесуального розсуду адміністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. З’ясовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, і на публічно - правові спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (компетенцій- ний спір), а також з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. Автором на основі комплексного аналізу положень статтей КАС України розглянуто та з’ясовано, що являє собою компетенційний спір, що розуміють під поняттям «компетенція», визначено та розглянуто поняття адміністративного договору та встановлено, які основні ознаки притаманні саме адміністративному договору. На підставі проведеного дослідження, автором встановлено, що на сьогоднішній день в Україні на законодавчому рівні в адміністративному праві відсутній спеціальний закон, який регулює правовідносини з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. У зв’язку з чим, нерідко в судовій практиці адміністративного судочинства трапляються випадки, коли адміністративні договори співвідносять, наприклад, з цивільними, господарськими договорами, а цивільні, господарські помилково вважають адміністративними договорами, або виникають спори стосовно правомірності укладання адміністративних договорів в тій чи іншій управлінській сфері та ін. Тому, автором, з метою подолання існуючих проблем на законодавчому рівні запропоновано прийняти Закон України «Про адміністративні договори», в нормах якого закріпити поняття, види, ознаки, особливості, передумови та ін. з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів аби мінімізувати, або навіть унеможливити виникнення спірних правовідносин з даного питання. Також, автором на основі комплексного аналізу судової практики адміністративного судочинства проаналізовано судові рішення адміністративних судів України ухвалених у компетенцій- них спорах, та встановлено, що нерідко компетенція суб’єктів владних повноважень може пересікатися і як наслідок виникає компетенційний спір. Установлено, що судді адміністративного суду першої інстанції наділені правом на реалізацію процесуального розсуду у компетенційних спорах. Процесуальний розсуд адміністративного суду першої інстанції реалізується суддею відповідно до положень статтей КАС України, а також здійснюється на підставі критеріїв процесуального розсуду (норм права, фактичних обставин, судової практики, навантаження) з моменту отримання суддею позовної заяви та завершується ухваленням остаточного судового рішення по адміністративній справі у компетенційному спорі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

КОТ, ОЛЕКСІЙ. "Розвиток доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав". Право України, № 1/2019 (2019): 217. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-217.

Повний текст джерела

Анотація:

Питання захисту суб’єктивних цивільних прав вже не перше десятиліття залишається об’єктом ретельної уваги цивілістів. При цьому акценти доктринального обґрунтування набувають неповторного вираження у зв’язку з характером приватноправової політики, що проявляється в основному акті цивільного законодавства. Прийняття Цивільного кодексу України (ЦК України) у 2003 р. як конституції приватного права для майбутнього громадянського суспільства з розвиненою ринковою економікою мало наслідком значну активізацію наукових пошуків у сфері відповідної проблематики. Положення чинного ЦК України, якими значною мірою було сформовано сучасний інститут захисту суб’єктивних цивільних прав, стали суттєвим чинником розвитку вітчизняної цивілістичної доктрини у пострадянський період. Метою статті є аналіз та визначення загального вектору розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав з урахуванням змін, які відбулися у правовому регулюванні інституту захисту суб’єктивних цивільних прав у результаті прийняття чинного ЦК України та реформування процесуального законодавства України в межах здійснення судової реформи. Акцентовано увагу на необхідності розмежування права на захист від захисту прав як реальних дій, безпосередньо спрямованих на захист порушеного права. Зроблено висновок про необхідність розгляду категорії захисту прав, передусім у системі механізму здійснення цивільних прав. При цьому стадію захисту права визнано факультативною стадією механізму здійснення суб’єктивного цивільного права та відокремлено від інших стадій, оскільки їй властиві характерні риси, що унеможливлюють її об’єднання зі стадією формування суб’єктивного права, так само як і його реалізації. Розкрито співвідношення між захистом прав та іншими цивілістичними категоріями, такими як охорона прав, охоронюваний законом інтерес і цивільно-правова відповідальність. У межах дослідження інституту захисту прав проаналізовано правовий феномен зловживання правом. Запропоновано підхід до юридичних наслідків кваліфікації способу захисту як загального чи спеціального в контексті правозастосовної практики. Загальним вектором розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав на сучасному етапі визнано забезпечення ефективного захисту суб’єктивних цивільних прав. Установлено, що відповідні зміни пронизують увесь інститут захисту прав, починаючи від його доктринального тлумачення та взаємодії з іншими суміжними інститутами і закінчуючи впливом доктрини на формування нових законодавчих підходів та актуальної судової практики, оскільки превалюючим завданням судочинства за новим процесуальним законодавством є забезпечення ефективного захисту прав особи, яка звертається до суду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Дяченко, С. В., та В. В. Красько. "Домовитись не можна судитись". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 62–66. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).647.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено специфіку досудового врегулювання цивільних спорів та визначено, що це сукупність дій учасників спору, які спрямовані на вирішення конфлікту із використанням позасудових процедур, що не заборонені цивільним процесуальним законодавством та базуються на вільному волевиявленні сторін. Висвітлено основні переваги альтернативних способів вирішення цивільних спорів. Серед них спрощена процедура, вільний вибір посередника, відсутність елемента доказування, конфіденційність, необмеженість в часі, відсутність надмірного формалізму, добровільне волевиявлення. Встановлено, що «судова медіація» та «медіація» не є тотожними поняттями. Критеріями розмежування є порядок реалізації, тривалість процедури, суб'єктивний склад, функціональні повноваження посередників. Визначено особливості новели цивільного процесуального законодавства - врегулювання спору за участю судді, та запропоновано визначати судову медіацію як додатковий засіб правового захисту, що передбачає вирішення спору на добровільних засадах та спрямований на підвищення рівня судового захисту прав та свобод особи, а не його обмеження. З'ясовано, що така альтернативна процедура є одним із ефективних способів вирішення спорів, яка забезпечує вирішення справи за допомогою мінімальних матеріальних та часових ресурсів. Головною метою досудового врегулювання спору за участю судді є прагнення вирішення спору між сторонами до початку судового розгляду задля заощадження часу та додаткових судових витрат. Досліджено проблемні аспекти, які можуть виникати під час застосування судової медіації, а також її позитивні результати, що обґрунтовано судовою практикою. В результаті дослідження встановлено, що вибір досудового врегулювання спору за участю судді є правом, а не обов'язком особи, яке не обмежує можливості реалізації права на судовий захист. Альтернативний спосіб захисту обирається особою з власних переконань та не позбавляє звернення безпосередньо до суду за захистом своїх прав, а держава повинна створити необхідні умови для підтримання її вибору та оптимізації ефективного функціонування досудового та судового врегулювання цивільних спорів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Теслюк, Я. О. "ЗМІСТ ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВЛАСНИКІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (24 березня 2020): 117–22. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).371.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено зміст інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів. Розглянуто поняття власників транспортних засобів відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо адміністративно-юрисдикційної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксовані технічними засобам, що працюють в автоматичному режимі, у контексті сучасних поглядів українських науковців. Досліджено юридичну сутність інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів із погляду на цивільне та цивільне процесуальне законодавство. Охарактеризовано конструкцію правового впливу на суспільні відносини в галузі безпеки дорожнього руху за вчинення адміністративних правопорушень, зафіксованих технічними засобами в автоматичному режимі, за допомогою певних заходів процесуально-правового й адміністративно-організаційного характеру, що здійснюються різними суб’єктами, фізичними і юридичними особами цих правових відносин. Розглянуто досвід країн-членів Європейського Союзу (Великої Британії та Франції) у регулюванні адміністративної відповідальності власників транспортних засобів за вчинення правопорушення у сфері дорожнього руху, зафіксованого технічними засобами в автоматичному режимі. Зазначено, що специфіка змісту інституту адміністративної відповідальності власників транспортних засобів заснована на базових принципах адміністративного права з метою забезпечення публічних інтересів, інтересів особи, суспільства та держави у сфері безпеки дорожнього руху щодо експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки. Охарактеризовано недоліки нормативно-правого визначення власника транспортного засобу та правопорушника, який учинив адміністративне правопорушення, зафіксоване в автоматичному режимі, та запропоновано внесення змін у чинне законодавство.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Борщевська, О. М. "ЮРИДИЧНІ ФІКЦІЇ В ТЕМПОРАЛЬНОМУ ДОСЛІДЖЕННІ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА ТА СУЧАСНИХ ГАЛУЗЕЙ ЦИВІЛЬНОГО ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 32–37. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.311.

Повний текст джерела

Анотація:

Наукова стаття присвячена аналізу юридичних фікцій в темпоральному дослідженні через призму приватного права Стародавнього Риму з рецепцією у сучасне українське цивільне право та цивільне процесуальне право. В статті надається аналіз юридичної фікції в Стародавньому Римі як своєрідної юридичної техніки, яка надавала змогу дійти справедливого судового рішення в умовах вікових незмінних джерел римського приватного права. Також досліджуються питання рецепції юридичної фікції в сучасні галузі українського права, зокрема цивільне право та цивільне процесуальне право. Надається порівняльний аналіз юридичної фікції з такими поняттями як аналогія права та аналогія закону, правова аксіома, презумпція, преюдиція, оціночні судження. Акцент робиться на відмінність сприйняття юридичної фікції в римському приватному праві та сучасному українському цивільному та цивільному процесуальному праві. У статті авторка зазначає, що юридична фікція, як в римському приватному праві так і в сучасному цивільному і цивільному процесуальному праві є досить дієвим інструментом, який дозволяє досягти справедливості у справі та подолати абстракцію закону, індивідуалізуючи кожну конкретну справу. Звертається увага на те, що питання застосування юридичної фікції хоч і досліджувалися раніше, але не визначали таке коло понять для порівняльного аналізу, яким би охоплювався майже весь спектр правових інструментів для подолання абстракційного сприйняття норм законодавства задля індивідуалізації їх для кожної конкретної справи. Таким чином, слід зазначити, що юридична фікція пройшовши шлях рецепції з римського приватного права до сучасного українського цивільного права та цивільного процесу трансформувалася в своєму правовому застосуванні, але не змінила своєї сутності, оскільки дозволяє при абстракції закону індивідуалізувати конкретний правовий казус та вирішити його згідно з принципами справедливості, які були актуальними як в римському приватному праві так і є актуальними в сучасному українському цивільному праві та цивільному процесуальному праві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Бобрик, В. І. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ОПТИМІЗАЦІЇ ЦИВІЛІСТИННОГО СУДОЧИНСТВА". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 14 (23 травня 2019): 341–46. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v14i0.344.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті викладаються окремі положення подальшого розвитку цивільного процесу, спрямовані на покращення судочинства в цивільних справах у цілому, забезпечення відповідності встановленого порядку розгляду і вирішення цивільних справ завданням і цілям цивільного судочинства. Визначаються загальні напрями оптимізації цивільного судочинства через удосконалення процесуального порядку та використання процесуальної уніфікації. Наводяться нові підходи до шляхів вирішення вказаних питань, що має Ґрунтуватися на глибокому розумінні змісту і функцій процесуальної оптимізації цивілістичного судочинства, а також природи процесуальної уніфікації як головного вектора процесуальної оптимізації. The article presents certain provisions ot the further development of civil procedure, directed on the improvement of the civil cases proceedings in general, ensuring compliance with the established procedure for the consideration and resolution of civil cases with objectives and purposes of civil proceedings. Determine the general directions of optimization of civil proceedings by improving the procedural order and application of procedural unification. The Article provides new approaches of solving mentioned issues, which should be based on a deeply understanding of the content and functions ot the procedural optimization in civil justice, and also the character of the procedural unification as the main course of procedural optimization.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ, та ВІКТОРІЯ БАРАНКОВА. "Нотаріат України та перспективи його розвитку". Право України, № 2020/09 (2020): 43. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-043.

Повний текст джерела

Анотація:

У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції та превентивного правосуддя. Не втрачають надзвичайної актуальності проблеми вдосконалення нотаріального законодавства. На жаль, процес оновлення законодавчого унормування нотаріату та нотаріальної діяльності не можна вважати вдалим, зокрема через відсутність зрозумілих підходів до визначення правового характеру й сутності нотаріальної діяльності та, як наслідок, неможливості ефективного вирішення найбільш складних та актуальних питань функціонування нотаріату. Зазначене зумовлює нагальну необхідність подальшого розроблення доктрини нотаріального процесу, а також наукового обґрунтування оновлення нотаріального законодавства, що дасть змогу позбутися еклектичності та суперечливості нормотворчої роботи у цій галузі. Метою статті є визначення ступеня відповідності законодавства України про нота ріат загальним засадам нотаріату класичного (латинського) типу, а також розроблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення законодавства України про нотаріат з огляду на необхідність його гармонізації з міжнародними принципами класичного нотаріату. У статті розглядаються питання функціонування нотаріату України як нотаріату класичного (латинського) типу. У цьому контексті досліджуються основні організаційні аспекти його модернізації та законодавчого врегулювання: створення єдиного нотаріату, визначення системи та компетенції нотаріальних органів, функцій і статусу нотаріуса, оплати нотаріальних дій тощо. Запропоновано виключити із системи нотаріальних органів посадових осіб органів місцевого самоврядування, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювалися б до нотаріально посвідчених. Встановлено, що відсутність обмеження кількості посад нотаріусів у межах нотаріального округу не відповідає основним засадам і принципам діяльності нотаріату. Обґрунтовано висновок про те, що приватно практикуючий нотаріус є одночасно посадовою особою, наділеною державною владою, і спеціалістом вільної юридичної професії. З’ясовано, що діяльність нотаріату є різновидом правозастосовної, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі й істотні аспекти здійснення прав громадянами та юридичними особами, а тому має здійснюватися у процесуальній формі, баланс публічних і приватних інтересів. З огляду на характер нотаріальної діяльності як процесуальної та правозастосовної обґрунтовується необхідність розроблення та прийняття Нотаріального процесуального кодексу України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

СТЕПАНОВА, ТЕТЯНА. "Особливості участі неповнолітніх осіб у господарському судочинстві". Право України, № 2018/07 (2018): 84. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-084.

Повний текст джерела

Анотація:

Остання реформа судочинства 2017 р. впровадила декілька значних новел, зокрема, у новій редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) від 3 жовтня 2017 р. встановлено особливості процесуального статусу неповнолітніх осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Метою статті є дослідження статусу неповнолітніх у господарському судочинстві, виявлення прогалин регулювання цього статусу та перспектив удосконалення господарського процесуального законодавства з досліджуваного питання. Аналіз змін законодавства щодо розширення юрисдикції (підвідомчості) справ господарським судам підтверджує необхідність законодавчого закріплення особливостей статусу фізичних осіб, які не є підприємцями, зокрема й осіб, які не володіють з огляду на певні причини повною дієздатністю. Переконливою видається позиція, згідно з якою позивачем у справі слід визнавати особу, на захист прав, свобод та інтересів якої порушується провадження у справі, незалежно від наявного у такої особи рівня процесуальної дієздатності. У справах за участю неповнолітнього або якщо суд встановить під час розгляду справи, що рішення у справі зачіпатиме права, інтереси та (або) встановлюватиме обов’язки неповнолітніх осіб, повинен проявити активність і здійснити додаткові дії для захисту прав таких осіб. Обґрунтовується доцільність виділення в структурі чинного ГПК України окремої глави з назвою “Судовий розгляд справ за участю малолітніх, неповнолітніх осіб, недієздатних фізичних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена”, у якій слід визначити певні особливості розгляду господарських справ за участю вказаних осіб. Запропоновано закріпити в ч. 3 ст. 44 ГПК України, що суд зобов’язаний залучити до участі у справах, в яких однією зі сторін є неповнолітня особа або особа, цивільна дієздатність якої обмежена, законного представника цієї особи. А у разі, якщо законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист, до справи повинен залучатися прокурор. Видається доречним закріпити в ГПК України положення про неможливість укладення мирових угод у справах, в яких однією зі сторін є малолітня, неповнолітня особа, недієздатна фізична особа та особа, цивільна дієздатність якої обмежена.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Соп’яненко, О. Ю. "Верховенство права в цивільному процесуальному законодавстві України: проблеми імплементації ідеї і сприйняття доктрини". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 3 (20 лютого 2022): 167–78. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.3.14.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто ідею верховенства права та основні доктринальні підходи до досліджуваного поняття. Зокрема, верховенство право проаналізовано в аспекті принципів цивільного процесуального права України. Досліджено ознаки принципу верховенства права з теоретичної точки зору та з огляду на цивільне процесуальне законодавство, окреслено його елементи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Луцька, Г. В. "ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ У СФЕРІ СПАДКУВАННЯ У РАЗІ, ЯКЩО СПАДЩИНА ЗНАХОДИТЬСЯ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).686.

Повний текст джерела

Анотація:

Луцька Г. В. Деякі особливості вчинення нотаріальних проваджень у сфері спадкування в разі, якщо спадщина знаходиться на тимчасово окупованих територіях України. - Стаття. У статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені перешкоди в охороні й захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість нотаріальної форми охорони та захисту спадкових прав і труднощі в її використанні жителями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяльності органів влади України на зазначених територіях. Здійснюється науково-практичний аналіз норм Цивільного кодексу України, Закону України «Про нотаріат», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а також підза- конних нормативно-правових актів, які визначають особливості охорони та захисту спадкових прав громадян України, що проживають на тимчасово окупованій території України. Обґрунтовується висновок, що в нотаріальному провадженні у сфері спадкування, де спадкові відносини обтяжені дією правового режиму тимчасової окупації території України, нотаріальні процесуальні дії здійснюються на території України нотаріальними органами (державними чи приватними нотаріусами, посадовими особами органів місцевого самоврядування) на підставі загальних та спеціальних норм у сфері спадкування. Ведення спадкових справ, у яких суб’єктами є громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, відбувається з дотриманням принципів нотаріального процесу. Доведено, що після смерті громадянина України, який проживав на тимчасово окупованих територіях України, відкривається спадщина не за «останнім місцем проживання спадкодавця», а за місцем подання «першої заяви» в порядку, визначеному законом. Зазначається, що встановлення в суді факту смерті спадкодавця на тимчасово окупованій території та ухвалення відповідного судового рішення іменем України не замінює свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його отримання в порядку, визначеному законодавчими актами України. Пропонується під час вчинення нотаріальних процесуальних дій на практиці як рекомендаційне джерело використовувати інформаційні листи Міністерства юстиції України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

ІЗАРОВА, ІРИНА, ВІГІТА ВЕБРАЙТЕ та РАДОСЛАВ ФЛЕЙШАР. "Сase Management у цивільному судочинстві: порівняльне дослідження законодавства Литви, Польщі й України". Право України, № 2018/10 (2018): 129. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-129.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті порушуються актуальні проблеми застосування принципу case management, що став новим інструментом удосконалення цивільного судочинства та забезпечення ефективного розгляду справ судом. Введений під час реформи цивільного процесу Великої Британії case management впродовж останніх двадцяти років залишається чи не найбільш топовим питанням наукових дискусій та невід’ємним елементом сучасних реформ цивільного процесуаль ного права в різних державах Європи. Водночас він став основою для підготовки відповідної частини Європейських правил цивільного процесу ELI-Unidroit, а саме правил, що регулюють роль судді та сторін (а також їх адвокатів). Запозичення ефективних інститутів судочинства з країн різних правових систем, їх традицій здійснення правосуддя є доволі складним процесом, який, щоб досягти бажаних результатів, має відбуватися комплексно. Принципи права становлять фундамент, на якому розбудовується ціла система правил регулювання відносин, у цьому разі між судом та учасниками процесу. Отже, сукупність факторів зумовлюють та визначають особливості його втілення в конкретному національному законодавстві, які спробуємо висвітлити, зокрема, на прикладі Литви, Польщі та України. Case management відображає новий підхід до розподілу ролей суду та сторін справи, що виражається і в положеннях законодавства щодо організації та обрання порядку її розгляду, розподілу повноважень і визначення процесуальних дій сторін із підготовки до розгляду та щодо доказування у справі, встановлення процесуальних строків і дат проведення судових засідань у справі. З огляду на це про аналізовано проект закону щодо проведення попередніх нарад з організації розгляду справи, в яких зазначений підхід знайшов подальший розвиток (Польща), а також досліджено природу такого повноваження суду, як роз’яснення прав сторін, виходячи із засад case management за законодавством Литви. Визначено, які елементи case management було запроваджено в цивільне процесуальне законодавство України під час реформ, та проведено їх аналіз. Висновки, зроблені на підставі дослідження, дають змогу з’ясувати перспективи забезпечення ефективності судочинства та подальшого розвитку принципу case management у східно-європейських країнах.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Полуніна, О. О. "ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ У РАЗІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ РОЗДРІБНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ЧЕРЕЗ МЕРЕЖУ ІНТЕРНЕТ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 34–37. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.225.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються процесуально-правове регулювання цивільно-правових відносин, що виникають під час укладення договору роздрібної купівлі-продажу через мережу Інтернет та проблематика їх застосування в судовому процесі України. Аналіз чинного законодавства та реальної практики застосування цих норм дає змогу проаналізувати цей вид договору та знайти шляхи усунення прогалин у законодавстві України. Придбання товарів через інтернет - це договір, укладений на відстані продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв'язку (п. 8 ст. 1 Закон України «Про захист прав споживачів»), до яких належать телекомунікаційні мережі, поштовий зв'язок, телебачення та інформаційні мережі, зокрема Інтернет [1, с. 74]. Одними з найпоширеніших цивільних правовідносин є правовідносини, що виникають із договору купів- лі-продажу, оскільки саме через них відбувається велика частка обміну економічними благами у суспільстві. Роздрібна купівля-продаж є основною формою участі фізичних осіб в економічному обігу, оскільки укладення договору роздрібної купівлі-продажу є найбільш зручним та вживаним засобом забезпечення потреб пересічної людини у різноманітних товарах, якими так чи інакше користується кожен. У сучасному світі роль роздрібної торгівлі у пожвавленні ситуації на ринку невпинно зростає та перетворюється на могутній чинник економічного розвитку. Тому лише належне теоретичне підґрунтя дасть змогу розробити узгоджену концепцію правового регулювання договору роздрібної купівлі-продажу, сприятиме всебічному забезпеченню прав та законних інтересів споживачів і тим самим - зростанню якості продукції, появі нових видів товарів, підвищенню життєвого рівня населення України. Обравши європейський вектор розвитку, Україна підтвердила свій намір рухатися на шляху імплементації найвизначніших здобутків світової правової думки до чинного законодавства, в тому числі побудувати гнучку та ефективну систему захисту прав споживачів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Криворучко, А. В., та М. В. Стащак. "Правове регулювання оперативно-розшукової протидії викраденню малолітніх осіб". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 84 (28 грудня 2018): 245–52. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.84.245-252.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті зроблено спробу визначити проблеми правового регулювання оперативно-розшукової протидії викраденню малолітніх осіб та шляхи їх усунення. З’ясовано, що в теорії ОРД існують декілька підходів до розгляду питань правового регулювання того чи іншого оперативно-розшукового процесу. Проте, на думку авторів, для більш повного дослідження предмета статті є розгляд окремих нормативних актів, зокрема залежно від їх юридичної сили. Проаналізовано Конституцію України, акти міжнародного законодавства, що ратифіковані Верховною Радою України (Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980), Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України «Про Національну поліцію» та відомчі нормативні акти.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Котюк, О., та Ю. Середа. "Спірні аспекти традиційних підходів до визначення предмета правового регулювання". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 4 (27 березня 2021): 65–74. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.4.06.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на основі положень загальної теорії права уточнюються поняття правового регулювання, його предмета та видів. Обґрунтовується, що предмет правового регулювання є основною підставою не тільки поділу правових норм на галузі права, а й визначення їхніх назв. Привертається увага до того, що правильний з методологічного погляду поділ правових норм на норми матеріального і норми процесуального права у правовій науці помилково використовується й як критерій поділу галузей права на галузі матеріального та процесуального права, що й зумовило появу таких галузей як цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та господарсько-процесуальне право, які супроводжуються відповідними кодексами. Автори доводять, що оскільки змістом предмета правового регулювання вказаних галузей права фактично є правовідносини, які складаються в ході судочинства, що випливає з відповідних матеріально-правових відносин, то саме тому вказані кодекси мали б іменуватися кодексами судочинства, що у повній мірі стосується й цивільного процесуального права та відповідного кодексу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

САКАРА, НАТАЛІЯ. "Право на доступ до правосуддя у цивільних справах: правові позиції Європейського суду з прав людини та національний контекст". Право України, № 10/2018 (2018): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-064.

Повний текст джерела

Анотація:

Проблема доступності правосуддя у цивільних справах після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та появи ідеї уніфікації цивільного процесуального права з суто національної поступово перетворилася в наднаціональну, пошуком шляхів подолання якої займаються різні суб’єкти як самостійно, так і об’єднуючись у межах спільних порівняльноправо вих проектів. При цьому в основу досліджень завжди покладаються вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, в якій проголошується право на справедливий судовий розгляд. Однак, як свідчить практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), незважаючи на фундаментальність зазначеного права і права на доступ до правосуддя, вони не завжди дотримуються національними судами, що, серед іншого, пояснюється їх неабсолютністю, тобто можливістю законодавчого регулювання та певною автономією держав – учасниць Конвенції у запровадженні обмежень, що можуть відображати національну специфіку тієї чи іншої правової системи. Водночас остаточна оцінка щодо додержання права на доступ до правосуддя здійснюється ЄСПЛ, що вимагає врахування його позиції при реформуванні процесуального законодавства. Метою статті є визначення змісту права на доступ до правосуддя з огляду на історичні витоки проблеми доступності правосуддя і практики ЄСПЛ, виявлення перешкод, що виникають під час його реалізації, а також потенційних шляхів позбавлення від них. При цьому, зважаючи на те, що в Україні упродовж 2016–2017 рр. від бувалася судова реформа, яка зачепила й сферу цивільного судочинства, необхідним є проведення аналізу окремих нововведень з метою оцінки їх доцільності з точки зору ЄСПЛ. У статті поняття “доступ до правосуддя” запропоновано розуміти в двох значеннях: по-перше, як право на доступ до правосуддя, яке випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції та існує поряд з іншими правами, що безпосередньо закріплені у зазначеній вище нормі та сформульовані ЄСПЛ; по-друге, як доступність правосуддя, тобто певний міжнародний стандарт щодо справедливого та ефективного судового захисту, що охоплює вимоги, яким має відповідати не лише цивільне судочинство, а й уся юстиціарна сфера. Водночас з урахуванням позиції ЄСПЛ право на доступ до правосуддя визначається як позитивне право, яке включає можливість ініціювання розгляду справи в суді першої і, як правило, вищестоящих інстанцій, належне повідомлення про відкрите провадження у справі, учасником якого є особа, розгляд справи судом й адекватне інформування про повний текст ухваленого судового рішення. Автор констатує, що ані раніше чинне, ані нове цивільне процесуальне законодавство не містять єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст цього права в інтерпретації ЄСПЛ. Крім того, не всі його аспекти взагалі законодавчо врегульовані. Зважаючи на позицію ЄСПЛ, автор усі обмеження права на доступ до правосуддя поділяє на дві групи. До першої входять ті, які, за загальним правилом, не призводять до порушення права на доступ до правосуддя, а виступають лише “потенційними перешкодами”: юрисдикційні, суб’єктні, часові, процесуальні та фінансові обмеження, запровадження яких має за мету забезпечення належного здійснення правосуддя. Вони тією чи іншою мірою притаманні національному цивільному судочинству. На відміну від них практичні перешкоди другої групи, за загальним правилом, не передбачені законодавством, але існують у правозастосовній практиці: надмірний формалізм (правовий пуризм), конфлікт правозастосування та неможливість отримання безоплатної правової допомоги, що може призводити до порушення права на доступ до правосуддя, а тому потребує усунення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Терещенко, А. Л., В. П. Сердюк та Є. В. Сердюк. "Технічне розслідування та досудове слідство в авіаційних подіях України". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 146–51. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).664.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проведено наукове дослідження щодо спільного технічного розслідування та досудового слідства авіаційних подій в Україні та взаємодія співробітників цих органів під час вивчення обставин та обстановки авіаційної події. Проаналізована практика відомчої, незалежної державної установи - Національного бюро з розслідування авіаційних подій та інцидентів з цивільними повітряними суднами та органи досудового слідства, які у своїй діяльності повинні постійно вирішувати питання взаємодії через взаєморозуміння, а не законодавство щодо спільної роботи під час огляду місця події, призначення та проведення різних видів авіаційно-інженерних експертиз та інших процесуальних дій, які врегульовують меморандумами, що протирічить фундаментальним принципам технічного розслідування та кримінального провадження. Відсутність законодавчо врегульованих, конкретних алгоритмів дій представників цих органів під час спільного дослідження авіаційної події впливають на рівень якості їх роботи. Досліджується вітчизняний досвід законодавчого врегулювання взаємодії під час спільного дослідження авіаподії відомчою державною установою та органами досудового слідства, порівняно вітчизняний досвід з міжнародним досвідом законодавчого врегулювання діяльності та взаємодії органів досудового слідства та тих, що досліджують технічну причину авіаційної події і діють відповідно до Конвенції ІКАО. Запропоновано проводити додаткові наукові дослідження законодавчого врегулювання взаємодії, координацію дій та регламентування спільного рішення з досудовим слідством співробітників Національного бюро, які мають спільний інтерес у вирішенні питань розслідування авіаподії. Також запропоновано прийняти Закон України «Про Національне бюро з розслідування авіаційних подій та інцидентів з цивільними повітряними суднами», яким визначити організацію його утворення, статус слідчого у сфері технічного дослідження авіаційних подій та інцидентів, чітко визначаючи напрями самостійних та спільних дій, не порушуючи принцип незалежності, з представниками органів досудового слідства та Національного бюро.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Куриленко, С. О. "ОХОРОНА СПАДКОВОГО МАЙНА В СИСТЕМІ ВЗАЄМОДІЇ НОРМ ЦИВІЛЬНОГО І НОТАРІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 24–28. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.223.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено комплексному дослідженню взаємодії норм цивільного і нотаріального законодавства України стосовно охорони спадкового майна. У статті досліджено національне законодавство України стосовно інституту охорони спадкового майна як комплексу процесуальних дій щодо захисту прав та інтересів спадкоємців. Розглянуто особливості нормативного регулювання охорони спадкового майна. Автором здійснено розгляд низки нормативно-правових актів, які так чи інакше стосуються інституту охорони спадкового майна щодо виявлення недоліків чинного законодавства, а також визначення напрямів розвитку даного інституту законодавцем. Надано характеристику Цивільному кодексу України, Закону України «Про нотаріат», іншим нормативним актам та міжнародним договорам через призму охорони спадкового майна. Окреслено окремі недоліки даних нормативно-правових актів щодо регулювання охорони спадкового майна. Визначено особливості чинного законодавства стосовно здійснення відповідними суб’єктами дій щодо охорони спадкового майна. Особливу увагу звернено на визначення поняття «охорона спадкового майна». Зазначено неоднозначне закріплення даного поняття у вітчизняній науковій літературі. Проведено аналіз закріплення в міжнародному законодавстві норм, які регламентують здійснення охорони спадкового майна. Досліджено особливості нотаріального захисту згідно зі спадковим майном відповідно до Конвенції про правову допомогу й правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах та Конвенції про запровадження системи реєстрації заповітів. Визначено основні напрями щодо вдосконалення нормативного регулювання інституту охорони спадкового майна.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Балюк, Тетяна. "ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА У СПРАВАХ ПРО НАДАННЯ ПРАВА НА ШЛЮБ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 1, № 8 (13 липня 2021): 151–56. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.1.22.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій статті досліджено еволюцію правового регулювання цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб. Обґрунтовано, що інститут цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб у своїй еволюції пройшов декілька етапів, які співпадають із відповідними етапами кодифікації законодавства України, серед яких доцільно виокремити: 1) етап зародження правового регулювання інституту надання права на шлюб, під час якого відповідні суспільні відносини регулювалися нормами звичаєвого права (ХVІІ ст. – початок ХХ ст.); 2) етап правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного законодавства УРСР, який характеризувався віднесенням компетенції щодо «зниження шлюбного віку» до юрисдикції органів місцевого самоврядування (початок ХХ ст. – 2002 р.); 3) етап комплексного правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного та цивільного процесуального законодавства України, особливістю якого є перехід цивільної юрисдикції щодо розгляду справ про надання права на шлюб до суду, а також визначення цивільної процесуальної форми розгляду даної категорії сімейних справ (2002 р. – до сьогоднішнього часу).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Цивільний процесуальний статус"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями