Статті в журналах з теми "Цивільна юрисдикція"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Цивільна юрисдикція.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-40 статей у журналах для дослідження на тему "Цивільна юрисдикція".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Гаркуша, О. О. "Цивільна юрисдикція: окремі правові проблеми розмежування суміжних юрисдикцій". Адвокат, № 11 (98) (2008): 36–40.
Знайти повний текст джерела
2
АНТОНЮК, ОЛЕНА. "Юрисдикційний елемент права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності". Право України, № 2018/07 (2018): 177. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-177.
Повний текст джерелаАнотація:
Юрисдикційна складова права на доступ до суду має одне з вирішальних значень з огляду на те, що правова невизначеність критеріїв розмежування компетенції різних видів судів робить ілюзорним конвенційне право на справедливий суд, обумовлюючи ситуацію, за якої одна й та сама справа може бути прийнята до розгляду різними судами, або ж особі може бути відмовлено у відкритті провадження судами різних юрисдикцій з огляду на різні підходи до розуміння судової юрисдикції. Аналіз судової практики свідчить про найбільшу кількість “конфліктів” у визначенні юрисдикції справ щодо захисту права власності, зокрема, в яких беруть участь суб’єкти владних повноважень. Оновлення процесуального законодавства позитивно вплинуло на деталізацію відповідних критеріїв, сприяло конкретизації юрисдикції справ, у яких захищається право власності. Метою статті є розкриття критеріїв визначення належного суду як передумови права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності. Звернення на захист приватного права, навіть за умови участі у справі суб’єкта владних повноважень, не підпадає під адміністративну юрисдикцію і залежно від суб’єктного складу має вирішуватися у межах цивільної або господарської юрисдикції. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб’єктний склад, характер спірних правовідносин і мета звернення до суду. У визначенні предметної юрисдикції господарського суду використано два різних підходи – віднесення до неї всіх спорів, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, а інших справ – лише якщо це передбачено у законі. Важливе значення під час розмежування господарської та адміністративної юрисдикції має предметна характеристика справи, тобто характер спірних правовідносин. Необхідною умовою адміністративної юрисдикції є спір із суб’єктом владних повноважень, що здійснює владні управлінські функції у таких спірних правовідносинах. Акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права й обов’язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їхнього оскарження мають приватноправовий характер. Такий підхід сприяє правильному визначенню належних відповідачів і дотриманню правил суб’єктної юрисдикції. Нормативне врегулювання меж господарської юрисдикції досліджуваних справ забезпечує правову визначеність у питаннях реалізації права на доступ до суду.
3
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Конкуренція предметної та суб’єктної юрисдикцій у процесуальному законодавстві України". Право України, № 2020/05 (2020): 258. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-258.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються деякі проблеми предметної та суб’єктної юрисдикцій у процесуальному законодавстві України, породжені внесенням змін до Господарського процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судо чинства України та Цивільного процесуального кодексу України, а також оновленням законодавства про приватизацію державного і комунального майна та про пуб ліч ні закупівлі. Зокрема, увага звертається на те, що, здійснивши уніфікацію норм низки процесуальних інститутів, законодавець, з одного боку, не врахував специфіки окремих видів судочинства, зумовлених особливостями справ, віднесених до певної юрисдикції, а з другого – по-різному врегулював тотожні процесуальні відносини. Метою статті є дослідження проблемних аспектів юрисдикції господарських судів і розмежування господарської, адміністративної та цивільної юрисдикцій. Аналізуються норми зазначених процесуальних кодексів та законодавства про приватизацію майна і про публічні закупівлі. На підставі результатів проведеного дослі дження висловлюється думка про те, що всі справи у спорах щодо приватизації державного і комунального майна мають розглядатися господарськими судами, для чого пропонується внести зміни до Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, які виключили б розгляд зазначених справ адміністративними судами. З урахуванням спрямованості Закону України “Про публічні закупівлі”, зокрема, на створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель і розвиток добро совісної конкуренції, зроблено висновок про те, що справи щодо оскарження у судовому порядку рішення органу, а також справи щодо оскарження висновку органу державного фінансового контролю підлягають розгляду господарськими судами. За результатами проведеного дослідження робиться висновок як щодо потреби в подальших наукових дослідженнях окреслених у статті проблем, так і щодо необхідності подальшого удосконалення норм інститутів адміністративної, господарської та цивільної юрисдикцій.
4
Антонюк, О. "Юрисдикція справ про скасування наказів Міністерства юстиції України щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 115–21. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1712.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції.
Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється.
Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції.
Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу.
Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.
5
Vasyliv, Solomia. "The court - compulsory subject of civil proceedings: issues of civil jurisdiction." Visnik Nacional’nogo universitetu «Lvivska politehnika». Seria: Uridicni nauki 7, no. 25 (March 30, 2020): 127–33. http://dx.doi.org/10.23939/law2020.25.127.
Повний текст джерела
6
Дяченко, С. В., та Л. В. Гонцовська. "Розмежування юрисдикцій судів при вирішенні спорів, що виникають із договору емфітевзису: судова практика". Прикарпатський юридичний вісник, № 1 (1 липня 2021): 21–26. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.725.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена з’ясуванню важливості захисту емфітевзису в судовому порядку, визначенню суб’єктного складу договорів емфітевзису та юрисдикції вирішення між ними спорів, а також аналізу судової практики. Визначено поняття «емфітевзису» як відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Акцентується увага на тому, що неврегульованість змісту договору емфітевзису, особливо його суб’єктного складу та форми, спричиняє проблему неефективного землекористування. Запропоновано розробити на законодавчому рівні Типовий договір емфітевзису, який допоміг би на практиці зменшити кількість непорозумінь між сторонами. З огляду на це, стає важливим захист емфітевзису в судовому порядку. До спорів, які підлягають розгляду в судовому порядку, належать: хибна практика укладення договорів емфітевзису за участю іноземців та осіб без громадянства, вимога стягнення заборгованості за договором емфітевзису, визнання договору емфітевзису недійсним, використання земельної ділянки не за призначенням.
Констатовано, що існує тільки одна підстава набуття права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, і це договір емфітевзису. Від суб’єктного складу договору емфітевзису залежить юрисдикція суду, який буде вирішувати спір. Спори, у яких сторонами є виключно юридичні особи або фізичні особи-підприємці, будуть підлягати вирішенню в порядку господарського судочинства. Якщо ж сторонами договору емфітевзису або однією із сторін є фізичні особи, то такі спори будуть вирішуватися судами цивільної юрисдикції. А у випадку спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень із приводу договору емфітевзису буде розгляд у порядку адміністративного судочинства.
Проаналізовано судову практику в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Розглянуто судові рішення відповідно до кожної юрисдикції (цивільної, господарської, адміністративної). Визначено, що найбільше спорів, що виникають із договору емфітевзису, розглядаються в порядку цивільного судочинства.
7
ВАСИЛИНА, НАТАЛІЯ, та ЮРІЙ ПРИТИКА. "Розвиток приватних засад у цивільному процесі". Право України, № 2019/02 (2019): 162. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-162.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.
8
Баб’юк, М. П., та О. А. Руденко. "Підстави та порядок передачі справи з одного суду до іншого в цивільному судочинстві". Актуальні проблеми держави і права, № 90 (9 серпня 2021): 11–18. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3201.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено визначенню підстав і процесуального порядку передачі справи з одного суду до іншого у цивільному судочинстві. Під передачею справи з одного суду до іншого запропоновано розуміти направлення справи з суду, до якого особа звернулася за захистом, до іншого органу судової влади для розгляду і вирішення у випадках належності такої справи до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду, неможливості утворення нового складу суду для розгляду справи після задоволення відводів (самовідводів) або з інших підстав, а також ліквідації або припинення роботи суду, який розглядав справу.
Обґрунтовано, що передачу цивільної справи з одного суду до іншого неправильно ототожнювати зі зміною підсудності справи. Зазначено, що правильним є надання суду першої інстанції протягом усього строку розгляду справи можливості передати справу, провадження у якій було відкрито з порушенням правил підсудності, до суду, якому вона підсудна. Зроблено висновок про те, що за нині чинним цивільним процесуальним законодавством України цивільну справу, що стала непідсудною суду в процесі розгляду справи, може бути передано лише у випадку належності такої справи до виключної підсудності іншого суду внаслідок змін у складі відповідачів (залучення співвідповідача, заміна неналежного відповідача). Аргументовано, що при передачі цивільної справи у випадках, визначених у ч. 1 ст. 31 ЦПК України, до найбільш територіально наближеного суду має враховуватися лише територіальна ознака.
З метою забезпечення виконання завдань цивільного судочинства запропоновано до підстав для передачі справи з одного суду до іншого віднести реорганізацію суду, а також зміну законом підсудності справи. Одним із шляхів забезпечення права відповідача на суд, встановлений законом, визначено закріплення на законодавчому рівні необхідності передачі справи до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його проживання чи місцезнаходженням у випадку, коли внаслідок змін у складі відповідачів, зміни предмета і підстав позову справа стала непідсудною суду, яким розглядається, за умови подання до суду відповідного клопотання.
9
Єфімов, О. "Правові засади цивільної юрисдикції". Юридична Україна, № 4/5 (148/149) (2015): 105–8.
Знайти повний текст джерела
10
Єремєєв, А. "Господарсько-правовий офшорний траст: загальна характеристика та особливості". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 217–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2102.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізується правова природа та особливості правового статусу господарсько-правових офшорних трастів, надається їх загальна характеристика. Також у статті проводиться аналіз понять «траст» та «компанія», їх взає-мозв’язку і співвідношення. Ана-лізується саме поняття трасту та найбільш поширені його дефі-ніції. Розглядаються визначення поняття «компанія», що міс-тяться у словниковій юридичній літературі, чинних на сьогодні актах вітчизняного законодав-ства, а також у ратифікованих Україною міжнародних договорах. Звертається увага на той факт, що поняття «компанія» може роз-глядатися як у вузькому (юридична особа, господарська організація), так і у широкому сенсі (окрім юри-дичних осіб, охоплює також окремі категорії об’єднань без статусу юридичної особи, а за певних умов також і фізичних осіб). На підставі проведеного аналізу автор робить висновок, що, незважаючи на особ-ливу правову природу трасту, від-мінну від правової природи юри-дичних осіб, господарсько-правові офшорні трасти все ж можуть бути віднесені до офшорних компа-ній і розглядатися як їх особливий різновид. Також обґрунтовується, що до компаній у широкому сенсі цього терміна можуть належати будь-які трасти – і господар-сько-правові, і цивільно-правові, але для господарсько-правових тра-стів, які створюються саме для організації та (або) здійснення господарської діяльності, застосу-вання терміна «компанія» є більш характерним та термінологічно обґрунтованим. Зазначається, що господарсько-правові офшорні трасти – трасти, що створені в юрисдикціях, віднесених до офшор-них з метою організації та (або) здійснення господарської діяльно-сті за межами юрисдикцій, в яких їх зареєстровано. Такі трасти створюється суб’єктами – нерези-дентами території місця реєстра-ції і користуються офшорними пільгами (перевагами), передба-ченими законодавством офшорної зони для суб’єктів-нерезидентів. У контексті господарсько-право-вих відносин офшорні трасти, по суті, є особливою формою викори-стання пільгового режиму госпо-дарювання, встановленого офшор-ними юрисдикціями. Вказується на необхідність подальших дослі-джень правового статусу господар-сько-правових офшорних трастів.
11
Чабаненко, М. М. "ДЕЯКІ ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПРАВ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 19 (7 листопада 2019): 408–13. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v19i0.491.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено проблеми визначення особливостей земельного спору як предмета юрисдикції адміністративних судів. Окремо приділяється увага дослідженню відмежування адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції у вирішенні земельних спорів.
12
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Галузева належність корпоративних відносин і проблеми їх законодавчого регулювання". Право України, № 2021/06 (2021): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-014.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано визначення понять “корпоративні права” та “корпоративні відносини”. Звертається увага на недоліки існуючих законодавчих визначень цих понять і вносяться пропозиції щодо їх зміни. Зазначено, що законодавче визначення поняття корпоративних прав є надто широким, оскільки воно може стосуватися будь-якої господарської організації, включаючи унітарне підприємство (державне, комунальне чи приватне). Тому автор вважає, що корпоративні права можуть належати лише учаснику (засновнику, акціонеру) корпоративного підприємства (крім повних і командитних товариств) та кооперативу. Наводяться аргументи щодо невиправданого віднесення Цивільним кодексом України кооперативів до господарських товариств. Зроблено висновок, що корпоративні відносини за своєю юридичною природою є господарськими (із майново-господарськими й організаційно-господарськими елементами), а не цивільно-правовими відносинами. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: конкретний суб’єктний склад корпоративних відносин (наявність серед суб’єктів корпоративних відносин органів господарської організації корпоративного типу); відсутність юридичної рівності суб’єктів корпоративних відносин; головним чином, організаційний характер відносин корпоративного управління; відносний характер майнової незалежності суб’єктів корпоративних відносин. Таким чином, корпоративні відносини можна кваліфікувати як внутрішньогосподарські відносини, правове регулювання яких повинно здійснюватися нормами господарського (економічного) законодавства (насамперед Економічного кодексу України та законами про певні види товариств і кооперативів), підгалуззю якого є корпоративне законодавство, а також локальними нормативними актами. Однак не виключено, що з часом корпоративне законодавство може бути кодифіковане в Корпоративному кодексі України. Така кодифікація дасть змогу уникнути невиправданого дублювання норм для певних видів товариств, призведе до значного зменшення кількості правил щодо них та їх уніфікації, а також посилить принципи корпоративного управління (не лише для акціонерних, а й для інших видів товариств і кооперативів) на рівні закону. Стверджується, що визнання корпоративних відносин категорією цивільного права може призвести до того, що справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, і охоплюються поняттям “справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності”, які нині розглядаються господарськими судами України (п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України), будуть визнані цивільними справами, а отже, передані до цивільної юрисдикції загальних судів.
13
Погребной, С. С. "Розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів". Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених, № 91 (2010): 21–24.
Знайти повний текст джерела
14
Дузінкевич, Т. "Система повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції". Юридична Україна, № 12 (120) (2012): 104–7.
Знайти повний текст джерела
15
Пацурківський, П. С. "Чи можуть належати цивільні правовідносини до фінансово- правової юрисдикції". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 200 (2003): 13–19.
Знайти повний текст джерела
16
Яцина, В. Б. "Деякі критерії розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів". Актуальні питання цивільного та господарського права, № 1 (2006): 92–96.
Знайти повний текст джерела
17
Балюк, Тетяна. "ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА У СПРАВАХ ПРО НАДАННЯ ПРАВА НА ШЛЮБ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 1, № 8 (13 липня 2021): 151–56. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.1.22.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій статті досліджено еволюцію правового регулювання цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб. Обґрунтовано, що інститут цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб у своїй еволюції пройшов декілька етапів, які співпадають із відповідними етапами кодифікації законодавства України, серед яких доцільно виокремити: 1) етап зародження правового регулювання інституту надання права на шлюб, під час якого відповідні суспільні відносини регулювалися нормами звичаєвого права (ХVІІ ст. – початок ХХ ст.); 2) етап правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного законодавства УРСР, який характеризувався віднесенням компетенції щодо «зниження шлюбного віку» до юрисдикції органів місцевого самоврядування (початок ХХ ст. – 2002 р.); 3) етап комплексного правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного та цивільного процесуального законодавства України, особливістю якого є перехід цивільної юрисдикції щодо розгляду справ про надання права на шлюб до суду, а також визначення цивільної процесуальної форми розгляду даної категорії сімейних справ (2002 р. – до сьогоднішнього часу).
18
Штефан, О. О. "Практика вирішення проблем цивільної юрисдикції в країнах-членах ЄС". Вісник Маріупольського державного університету. Право, Вип. 5 (2013): 112–16.
Знайти повний текст джерела
19
СТЕПАНОВА, ТЕТЯНА. "Особливості участі неповнолітніх осіб у господарському судочинстві". Право України, № 2018/07 (2018): 84. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-084.
Повний текст джерелаАнотація:
Остання реформа судочинства 2017 р. впровадила декілька значних новел, зокрема, у новій редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) від 3 жовтня 2017 р. встановлено особливості процесуального статусу неповнолітніх осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Метою статті є дослідження статусу неповнолітніх у господарському судочинстві, виявлення прогалин регулювання цього статусу та перспектив удосконалення господарського процесуального законодавства з досліджуваного питання. Аналіз змін законодавства щодо розширення юрисдикції (підвідомчості) справ господарським судам підтверджує необхідність законодавчого закріплення особливостей статусу фізичних осіб, які не є підприємцями, зокрема й осіб, які не володіють з огляду на певні причини повною дієздатністю. Переконливою видається позиція, згідно з якою позивачем у справі слід визнавати особу, на захист прав, свобод та інтересів якої порушується провадження у справі, незалежно від наявного у такої особи рівня процесуальної дієздатності. У справах за участю неповнолітнього або якщо суд встановить під час розгляду справи, що рішення у справі зачіпатиме права, інтереси та (або) встановлюватиме обов’язки неповнолітніх осіб, повинен проявити активність і здійснити додаткові дії для захисту прав таких осіб. Обґрунтовується доцільність виділення в структурі чинного ГПК України окремої глави з назвою “Судовий розгляд справ за участю малолітніх, неповнолітніх осіб, недієздатних фізичних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена”, у якій слід визначити певні особливості розгляду господарських справ за участю вказаних осіб. Запропоновано закріпити в ч. 3 ст. 44 ГПК України, що суд зобов’язаний залучити до участі у справах, в яких однією зі сторін є неповнолітня особа або особа, цивільна дієздатність якої обмежена, законного представника цієї особи. А у разі, якщо законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист, до справи повинен залучатися прокурор. Видається доречним закріпити в ГПК України положення про неможливість укладення мирових угод у справах, в яких однією зі сторін є малолітня, неповнолітня особа, недієздатна фізична особа та особа, цивільна дієздатність якої обмежена.
20
Крук, Є. В. "ГАРАНТІЇ ПРИТЯГНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ВЧИНЕННЯ КОРУПЦІЙНОГО ТА ПОВ’ЯЗАНОГО З КОРУПЦІЄЮ ПРАВОПОРУШЕННЯ ДО ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ". Актуальні проблеми держави і права, № 93 (20 квітня 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3309.
Повний текст джерелаАнотація:
Крук Є. В. Гарантії притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності. – Стаття. У статті досліджено питання ефективності механізму відшкодування шкоди, спричиненої вчиненням корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення. Визначено, що його результативність залежить від багатьох факторів, а саме: вчинення корупційних правопорушень не обмежується якимось єдиним способом, досить часто воно пов’язано із вчиненням інших правопорушень, спрямованих на приховання наслідків корупційного діяння. Як правило, реалізувати такі дії у межах юрисдикції однієї країни неможливо, а тому і корупція і подолання її наслідків майже завжди виходить за межі однієї країни. Саме тому у статті зроблено висновок, що невідворотність цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення забезпечується системою гарантій. У статті автором запропоновано визначення гарантій як передбачених нормами законодавства або існуючих в державному механізмі способів, засобів та методів забезпечення відшкодування шкоди та збитків особою, що вчинила корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення, а також діяльності спеціальних суб’єктів – гарантів. Автором запропоновано класифікацію гарантій притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності на юридичні гарантії, як в свою чергу поділяються на гарантії національного та міжнародного рівня, та неюридичні гарантій, які поділяються на політичні, економічні, соціальні. До гарантів притягнення суб’єктів вчинення корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень до цивільно-правової відповідальності, автор відносить органи антикорупційної інфраструктури, а саме – Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Вищий антикорупційний суд, Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, а також Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, суди, прокуратуру, правоохоронні органи, державну виконавчу службу, засоби масової інформації. У статті виділено також особливу роль держави серед гарантів невідворотності цивільно-правової відповідальності.
21
Погребняк, О. "Визначення цивільної юрисдикції щодо справ про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку". Підприємництво, господарство і право, № 5 (185) (2011): 53–56.
Знайти повний текст джерела
22
Олійник, Ю. В. "Особливості розгляду цивільних справ у Львівському апеляційному суді (1919-1939 рр.)". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 171–80. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1865.
Повний текст джерелаАнотація:
У сучасних умовах реформування судової системи в Україні важливе значення має вивчення істо-рико-правового досвіду діяльності Львівського апеляційного суду, який поширював свою юрисдикцію на територію Західної Україні під владою Другої Речі Посполитої. Здобуття польською державою незалежності в листопаді 1918 р. стало вирішальною умовою для встановлення й розвитку польського судоустрою та судочинства. Зазначено, що функціонування інституту судівництва в Польщі безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства країн, які у свій час були учасниками поділів Речі Посполитої. Відновлена Польська держава з перших днів свого існування розпочала діяльність, спрямовану на формування органів судової влади, на її території деякий час залишились чинними іноземні джерела права (австрійські, німецькі й російські). У міжвоєнний час у Польській державі на суди покладали особливу місію, адже вони виступали виразником суспільної справедливості. Функціонування Львівського апеляційного суду безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства інших країн. Сучасне реформування судової системи в Україні неможливе без вивчення і врахування історичного досвіду. Особливу увагу привертає діяльність Львівського апеляційного суду, який поширював свою юрисдикцію на територію Західної Україні під владою Другої Речі Посполитої (1919-1939 рр.). Львівський апеляційний суд було створено на базі Львівського вищого крайового суду 14 травня 1919 р. У статті проаналізовано особливості розгляду цивільних справ у Львівському апеляційному суді (1919-1939 рр.). Зазначено, що Апеляційний суд у Львові був важливою апеляційною інстанцією, у якій розглядались апеляції на рішення судів нижчих інстанцій у цивільних справах. Значну частку становили майнові справи, зокрема справи, пов'язані з успадкуванням, які, з огляду на часту зміну законодавства, вважались достатньо складними. Серед інших справ, проблематика яких переважала в Апеляційному суді, варто виокремити справи про розлучення, сплату аліментів, повернення раніше взятих кредитів.
23
Лесько, А. О. "Малозначність справ цивільної юрисдикції як критерій для їх розгляду у спрощеному позовному провадженні". Часопис цивільного і кримінального судочинства, № 6 (39) (2017): 133–44.
Знайти повний текст джерела
24
Лесько, А. О. "Малозначність справ цивільної юрисдикції як критерій для їх розгляду у спрощеному позовному провадженні". Часопис цивільного і кримінального судочинства, № 6 (39) (2017): 133–44.
Знайти повний текст джерела
25
ЧЕРНЯК, ЮЛІЯ. "Визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів: світовий досвід уніфікації норм права та деякі питання судової практики". Право України, № 2020/06 (2020): 188. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-188.
Повний текст джерелаАнотація:
Практична складність питання визнання та виконання іноземного судо вого рішення полягає у тому, що судове рішення як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано й виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Сучасні міжнародні правові договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу при вирішенні сімейних спорів, втілюють такі два положення: з одного боку, держава бере на себе обов’язок визнавати та виконувати іноземні судові рішення, керуючись при цьому такими мотивами, як необхідність розвитку міжнародних зв’язків та забезпечення прав особи; з другого боку, кожна держава встановлює певні межі такого визнання і виконання, визначаючи перелік можливих підстав для відмови у визнанні і виконанні іноземного судового рішення. Метою статті є визначення сучасного стану уніфікації норм інституту визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів, окреслення кола принципів, які становлять основу цього інституту права. Окрему увагу сконцентровано на тлумаченні та застосуванні принципу взаємності та застереження про публічний порядок на основі аналізу доктрини та судової практики. Визначено, що на рівні Гаазьких дитячих конвенцій, регламентів Європейського Союзу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, уніфіковано такі принципи сучасного інституту визнання і виконання іноземних судових рішень із сімейно-правових спорів: остаточність судового рішення (res judicata) і неможливість перегляду його по суті на стадії визнання і виконання у запитуваній державі; взаємність; неможливість перегляду судом запитуваної держави фактичних обставин, якими суд держави походження рішення обґрунтовував свою юрисдикцію; застосування lex fori до процедури визнання і виконання іноземного судового рішення; можливість часткового визнання і виконання іноземного судового рішення; необхідність застосовувати просту і швидку процедуру визнання та ефективні заходи виконання судового рішення; розширене визначення категорії“рішення суду”, що передбачає поширення цієї категорії “рішення суду” також на затверджені судом мирові угоди і договори, укладені сторонами аліментного зобов’язання. Позитивний ефект положень статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України 2017 р. розглянуто з двох позицій: 1) із позиції держави і розвитку міжнародного правового співробітництва, – це відхід від політики ізольованості і намір сприйняти міжнародні та, зокрема, європейські стандарти у сфері забезпечення прав людини; 2) із позиції пересічних громадян України – суб’єктів цивільних, зокре ма й сімейних, відносин, – це розширення можливості визнання в Україні рішень, ухвалених іноземними судами, та можливості ставити питання про визнання і виконання за кордоном рішень українських судів на умовах взаємності.
26
ЛУСПЕНИК, ДМИТРО. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики". Право України, № 10/2018 (2018): 86. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-086.
Повний текст джерелаАнотація:
Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.
27
МАЙДАНИК, РОМАН. "Україна на шляху до уніфікованої трастоподібної конструкції в умовах глобалізації". Право України, № 2021/05 (2021): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-029.
Повний текст джерелаАнотація:
В умовах глобалізації та зумовленої цим необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням, рушійною силою перетворення України в процвітаючу економіку та націю мають бути гнучкі трастоподібні конструкції, здатні конкурувати з англо-американським трастом, іншими найкращими інструментами управління майном. Цим зумовлена необхідність переосмислення розуміння вітчизняних правових конструкцій довірчої власності й управління майном із застосуванням нової методології, заснованої на функціональному підході, що передбачає впровадження у вітчизняне право уніфікованої трастоподібної конструкції, яка функціонально відображатиме англо-американський інститут й інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі. Сутність англо-американського трасту й інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном в умовах цивільно-правового простору функціонально найкраще відображає фідуціарний фонд, що є трастоподібною конструкцією, згідно з якою управитель управляє і здійснює контроль над відокремленим майном (від іншого майна управителя, засновника, вигодонабувача та вимог їх кредиторів) від свого імені та в інтересах вигодонабувача або визначеної суспільно корисної мети, засновник та/або вигодонабувач мають право на витребування цього майна у випадку неправомірного набуття майна третіми особами, або недобросовісного здійснен ня прав управителем. За сферою дії фідуціарний фонд покликаний стати універсальним правовим інститутом, положення якого поширюватимуться на будь-які відносини фідуціарного управління майном, зокрема довірчої власності й управління чужим майном, якщо інше не передбачено законом або правочином про встановлення фідуціарного фонду. Мета статті полягає у формуванні загальних положень уніфікованого інституту фідуціарного управління майном (поняття, природа, предмет, підстави виникнення, елементи), що функціонально відображатиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном юридично сумісними в цивільноправовому просторі засобами. У висновках пропонуються визначальні положення інституту фідуціарного управління майном як функціонального відображення англо-американського трас ту, інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном у цивільноправовому просторі. Ця стаття є спробою переосмислити розуміння вітчизняних конструкцій довірчої власності й управління майном із метою визначення загальних правових орієнтирів гнучкого та конкурентного інструменту фідуціарного управління майном, який поширюватиметься на всі титули фідуціарного управління майном і функціонально віддзеркалюватиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі в умовах глобалізації та необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням. Порівняльно-правова складова цього дослідження сприятиме визначенню загальних принципів і найбільш ефективних і придатних для вітчизняного права моделей фідуціарного управління майном, з урахуванням спільних і відмінних властивостей права країн різних правових сімей – англо-американської, романо-германської та зі змішаною юрисдикцією. У будь-якому разі хотілося б розглядати цю статтю як джерело натхнення у пошуку кращого інструменту управління майном у цивільно-правовому просторі.
28
Жук, А. "Відновлення становища, яке існувало до порушення права, як ефективний спосіб захисту розмежування адміністративної юрисдикції від цивільної і господарської". Актуальні проблеми правознавства, Вип. 3 (15) (2018): 13–17.
Знайти повний текст джерела
29
БЕРЕСТОВА, ІРИНА. "Висновок суду про суперечність закону Конституції України: ризики у процедурі звернення до Верховного Суду". Право України, № 10/2018 (2018): 198. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-198.
Повний текст джерелаАнотація:
Головним моментом другого етапу судово-конституційної реформи в Україні можна вважати прийняття довгоочікуваних змін до процесуального законодавства (зокрема до Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, а також Кодексу адміністративного судочинства України), які набрали чинності 15 грудня 2017 р. із початку роботи Верховного Суду. Внесені зміни торкнулися також процедури звернення судів системи судоустрою до Верховного Суду у разі висновку перших щодо неконституційності законів, які мають бути застосовані до спірних відносин. У статті досліджується можливість особи (за допомогою міждисциплінарного, системного методів і методу моделювання) захистити порушене конституційне право у зв’язку із наявністю окремих положень законів, зміст яких не відповідає Конституції України, на її погляд, ще під час судового захисту у порядку цивільної юрисдикції. Мета статті полягає у тому, щоб дослідити переваги і ризики процедури звернення суду системи судоустрою до Верховного Суду у зв’язку із висновком суду, який розглядає справу, про неконституційність закону, що має застосовуватися до спірних відносин. Обґрунтовується фактичне введення презумпції неправового закону, підкреслюється ризик ослаблення прямої дії норм Конституції України, нівелювання конституційного принципу верховенства права й обов’язковості прийнятого судового рішення до виконання, а також порушення балансу поділу влади. Сформовано висновок, що нормативне закріплення подальших прямих процесуальних дій суду зі звернення до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання про внесення у Конституційний Суд України (КСУ) подання про неконституційність закону, що відноситься до юрисдикції КСУ, за своєю суттю є неприйнятними і такими, що підривають незалежність ухваленого судом рішення і в подальшому призведуть до переоцінки цього рішення по суті у позапроцесуальному (квазіпроцесуальному) порядку. Такий висновок ґрунтується на тому, що Пленум Верховного Суду не є судовим органом, який переглядає справу по суті у процесуальному порядку. Констатується, що суд системи судоустрою нижчого рівня виступає неналежним суб’єктом для формування висновку про неконституційність закону, а не сумніву у цьому, про що вказує в конкретному рішенні суду по суті цивільного спору до відкриття конституційного провадження у цій справі
30
Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.
31
ФУРСА, СВІТЛАНА, та ЄВГЕН ФУРСА. "Актуальні проблеми нотаріату України та їхні доктринальні шляхи вирішення". Право України, № 2020/09 (2020): 20. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-020.
Повний текст джерелаАнотація:
Зважаючи на сучасний момент, коли наша держава опинилася в нестабільному економічному і політичному становищі, багато фахівців вислов люють свої гіпотези щодо необхідності трансформування правової системи України відповідно до сприйняття у ній ролі та значення того чи іншого органу державної влади. Усі уряди, які приходили до влади у роки незалежності України, відрізнялися тим, що намагалися реформувати правову систему держави, але на скільки їм це вдалося – ми можемо нині судити самі... Отже, автори об’єктивно розбираються у тій ролі, яку відіграє той чи інший орган в українській державі та суспільних відносинах. Зокрема, у статті йдеться про український нотаріат. Мета статті полягає у тому, щоб розглянути тенденції реформування нотаріату в науковому, організаційному та інших аспектах. З якою метою слід проводити такий аналіз українського нотаріату – не складно пояснити на наочному прикладі. Так, замість поглиблення нотаріальної функції, нотаріусів все більше і більше наділяють функціями, які їм не властиві. З огляду на суть нотаріату як органу безспірної юрисдикції робляться поступові кроки та далі висуваються все нові та нові пропозиції з розширення їхніх повноважень. Але до чого це призведе, якщо нотаріусів наділяти все більшим колом повноважень? Без вирішення залишається доволі просте запитання: “Хто ж має у такому разі якісно вчиняти саме нотаріальні дії?”. Тому дослідження і має на меті аналіз тенденцій реформування нотаріату в Україні. У статті йдеться не про звичні стандарти викладення науково-теоретичних концепцій учених у сфері нотаріату, а про сучасний стан правової системи України та місце у ній нотаріату як органу безспірної юрисдикції, який має досить важливе значення для належної охорони прав фізичних та юридичних осіб як в Україні, так і за її межами. Такий аналіз дає новий поштовх для поглибленого вивчення практичних аспектів нотаріальної діяльності з метою її переосмислення та подальшого розроблення доктринальних положень, які стануть базисом для прогнозування майбутнього українського нотаріату та вдосконалення як організації, так і процесуальної діяльності осіб, які вчиняють нотаріальні дії. У висновках автори висловлюють сподівання, що нотаріат стане дієвим механізмом з охорони прав суб’єктів цивільних відносин, але завдяки розширенню повноважень нотаріусів у цій сфері, а не наділенню їх все новими, невластивими нотаріальній діяльності функціями. Автори доводять, що саме наука повинна робити прогнози щодо розвитку нотаріату і пропозиції щодо їх втілення у законодавство про нотаріат із метою вдосконалення способів охорони та захисту прав людини. Автори вважають, що Україна має подолати економічну і правову кризи, які слід сприймати як першопричини виникнення проблем у нотаріаті, тоді і перед нотаріусами України мають постати зовсім інші завдання: забезпечувати охорону і захист прав фізичних та юридичних осіб завдяки високопрофесійній діяльності.
32
Брага, Д. "Скасування «адвокатської монополії» на представництво особи в суді: до актуальності питання". Юридичний вісник, № 2 (1 вересня 2020): 306–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1737.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкривається питання доцільності скасування так званої «адвокатської монополії» на представництво особи у суді. Сьогодні участь адвоката як захисника у кримінальному процесі не викликає жодних заперечень, проте виключне право представництва особи у судах цивільної, господарської, адміністративної юрисдикції адвокатом спонукає до жвавих дискусій серед науковців-про-цесуалістів та юристів-практиків. Дане питання досліджується через призму аналізу судової практики КСУ, чинного законодавства, наукових позицій «за» та «проти» скасування «адвокатської монополії», а також думок практикуючих правни-ків. У статті також розглядається зарубіжний досвід регулювання представництва осіб у судах. Зроблено спробу навести переконливі аргументи недоцільності скасування «адвокатської монополії» в Україні. Автором доводиться думка про правову та соціально-економічну недоцільність конституційних змін у частині адвокатської монополії, оскільки відсутній баланс між зацікавленими цілями та наслідками такої монополії. На думку автора, інститут адвокатури є єдиним професійним інститутом, який може запровадити реалізацію ефективного механізму захисту прав та інтересів у суді. Держава гарантує надання професійної правничої допомоги громадянам через високі вимоги до кандидатури адвоката. Разом із тим, як зазначає автор, ліквідація монополізації адвокатури відкриває доступ на ринок правничих послуг юристів без відповідного свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, що, безумовно, вплине на якість правничих послуг громадянам. У статті зазначено, що скасування «адвокатської монополії» - це поворот назад від проєвропейського вектору нашої держави, оскільки, як показує практика передових країн Євросоюзу, зокрема Німеччини, Італії, Бельгії, Норвегії, Нідерландів, монополія адвокатури на представництво у суді позитивно сприяє професійному правничому захисту клієнтів та їхніх інтересів, а високий рівень захищеності прав і свобод громадян репрезентує належний рівень розвитку громадянського демократичного суспільства, до якого тяжіє Україна.
33
Сусак, М. С. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ РОЗСУД АДМІНІСТРТИВНОГО СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ У КОМПЕТЕНЦІЙНИХ СПОРАХ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 153–59. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).709.
Повний текст джерелаАнотація:
Сусак М. С. Процесуальний розсуд адміністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. -
Стаття.
У статті на підставі узагальнення та порівняння чинного адміністративно - процесуального законодавства, судової практики адміністративного судочинства досліджено особливості процесуального розсуду адміністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. З’ясовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, і на публічно - правові спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (компетенцій- ний спір), а також з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.
Автором на основі комплексного аналізу положень статтей КАС України розглянуто та з’ясовано, що являє собою компетенційний спір, що розуміють під поняттям «компетенція», визначено та розглянуто поняття адміністративного договору та встановлено, які основні ознаки притаманні саме адміністративному договору. На підставі проведеного дослідження, автором встановлено, що на сьогоднішній день в Україні на законодавчому рівні в адміністративному праві відсутній спеціальний закон, який регулює правовідносини з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. У зв’язку з чим, нерідко в судовій практиці адміністративного судочинства трапляються випадки, коли адміністративні договори співвідносять, наприклад, з цивільними, господарськими договорами, а цивільні, господарські помилково вважають адміністративними договорами, або виникають спори стосовно правомірності укладання адміністративних договорів в тій чи іншій управлінській сфері та ін. Тому, автором, з метою подолання існуючих проблем на законодавчому рівні запропоновано прийняти Закон України «Про адміністративні договори», в нормах якого закріпити поняття, види, ознаки, особливості, передумови та ін. з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів аби мінімізувати, або навіть унеможливити виникнення спірних правовідносин з даного питання. Також, автором на основі комплексного аналізу судової практики адміністративного судочинства проаналізовано судові рішення адміністративних судів України ухвалених у компетенцій- них спорах, та встановлено, що нерідко компетенція суб’єктів владних повноважень може пересікатися і як наслідок виникає компетенційний спір.
Установлено, що судді адміністративного суду першої інстанції наділені правом на реалізацію процесуального розсуду у компетенційних спорах. Процесуальний розсуд адміністративного суду першої інстанції реалізується суддею відповідно до положень статтей КАС України, а також здійснюється на підставі критеріїв процесуального розсуду (норм права, фактичних обставин, судової практики, навантаження) з моменту отримання суддею позовної заяви та завершується ухваленням остаточного судового рішення по адміністративній справі у компетенційному спорі.
34
КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ, та ВІКТОРІЯ БАРАНКОВА. "Нотаріат України та перспективи його розвитку". Право України, № 2020/09 (2020): 43. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-043.
Повний текст джерелаАнотація:
У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції та превентивного правосуддя. Не втрачають надзвичайної актуальності проблеми вдосконалення нотаріального законодавства. На жаль, процес оновлення законодавчого унормування нотаріату та нотаріальної діяльності не можна вважати вдалим, зокрема через відсутність зрозумілих підходів до визначення правового характеру й сутності нотаріальної діяльності та, як наслідок, неможливості ефективного вирішення найбільш складних та актуальних питань функціонування нотаріату. Зазначене зумовлює нагальну необхідність подальшого розроблення доктрини нотаріального процесу, а також наукового обґрунтування оновлення нотаріального законодавства, що дасть змогу позбутися еклектичності та суперечливості нормотворчої роботи у цій галузі. Метою статті є визначення ступеня відповідності законодавства України про нота ріат загальним засадам нотаріату класичного (латинського) типу, а також розроблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення законодавства України про нотаріат з огляду на необхідність його гармонізації з міжнародними принципами класичного нотаріату. У статті розглядаються питання функціонування нотаріату України як нотаріату класичного (латинського) типу. У цьому контексті досліджуються основні організаційні аспекти його модернізації та законодавчого врегулювання: створення єдиного нотаріату, визначення системи та компетенції нотаріальних органів, функцій і статусу нотаріуса, оплати нотаріальних дій тощо. Запропоновано виключити із системи нотаріальних органів посадових осіб органів місцевого самоврядування, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювалися б до нотаріально посвідчених. Встановлено, що відсутність обмеження кількості посад нотаріусів у межах нотаріального округу не відповідає основним засадам і принципам діяльності нотаріату. Обґрунтовано висновок про те, що приватно практикуючий нотаріус є одночасно посадовою особою, наділеною державною владою, і спеціалістом вільної юридичної професії. З’ясовано, що діяльність нотаріату є різновидом правозастосовної, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі й істотні аспекти здійснення прав громадянами та юридичними особами, а тому має здійснюватися у процесуальній формі, баланс публічних і приватних інтересів. З огляду на характер нотаріальної діяльності як процесуальної та правозастосовної обґрунтовується необхідність розроблення та прийняття Нотаріального процесуального кодексу України.
35
Калюжна, А. О., та О. Ю. Поклонська. "Щодо діяльності третейських судів у господарському судочинстві". Актуальні проблеми держави і права, № 88 (14 січня 2021): 38–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3054.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій статті під час дослідження питання у сфері господарського судочинства передусім зосереджено увагу на знаходженні істини в порушених правовідносинах, вирішенні конфліктів, спо-рів, які виникають між суб’єктами та взагалі. Здійснення правосуддя в Україні належить виключно судам. У нашій державі судова система перебуває на досить високому та професійному рівні. Станов-лення системи судоустрою з історичного погляду почалося з найдавніших часів княжої доби та мало таку структуру: княжий суд, вічевий суд, громадський, або народний суд, приватні землевласні суди та церковні суди. Після розпаду Радянського Союзу в нашій незалежній державі Україні почала фор-муватися судова влада, за весь час незалежної України було чотири судові реформи. На сучасному етапі в Україні положення щодо судоустрою регулюється Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 року No 1402–VIII та Конституцією України. Систему судоустрою становлять суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд. Найвищим судом у системі правосуддя є Верховний Суд. Згідно з Конституцією України, третейські суди не входять до системи загальної юрисдик-ції. Діяльність третейських судів на території України регулює Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року No 1701–IV. Варто зазначити, що даний Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових та немайнових прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Також акцентовано увагу на вдосконаленні законодавства щодо діяльності третейських судів у 2020 році, що полягає у внесенні змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку створення та діяльності третейських судів, що має на меті відновлення довіри до третейського розгляду. На підставі системного аналізу досліджених матеріалів зазначеної проблематики дійшли висновку, що, незважаючи на законодавче врегулювання діяльності третейських судів, усе ж таки у практичній діяльності звернення до даного інституту не є популярним, що доводить статистика.
36
Омельчук, О. С., та Д. Р. Байталюк. "ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КРАУДФАНДИНГУ В УКРАЇНІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (26 січня 2022): 171–80. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.731.
Повний текст джерелаАнотація:
Омельчук О. С., Байталюк Д. Р. Проблеми і перспективи правового регулювання краудфандингу в Україні. – Стаття. Стаття присвячена проблемам правового регулювання краудфандингових відносин в Україні. Визначено, що натепер фінансування комерційних і суспільно важливих проєктів набуває децентралізованого характеру. З’ясовано, що краудфандинг як явище не є чимось новим, однак в інформаційну епоху він отримав широке розповсюдження завдяки поширен- ню інтернет-технологій. Аргументовано думку щодо неможливості коректного визначення сфери краудфандингових відносин, що регулюються, і методів правового регулювання че- рез те, що вітчизняним законодавством не закріплено нормативного визначення поняття «краудфандинг». Проаналізовано наявні погляди на визначення краудфандингу, сформо- вано авторське бачення змісту краудфандингових відносин. Класифіковано краудфандин- гові відносини за типом проєкту (комерційний, соціальний, екологічний, творчий крауд- фандинг), залежно від статусу учасників краудфандингових відносин (p2p-краудфандинг, p2b-краудфандинг, b2b-краудфандинг), залежно від форми інвестицій і зворотності коштів. Зроблено висновок, що краудфандингові відносини виходять за межі стосунків у сфе- рі благодійності, кредитних, корпоративних або інших традиційних договірних цивільних правовідносин. Доведено, що приватноправовий характер таких відносин зумовлює виник- нення ризиків порушення прав сторін краудфандингових відносин і публічних інтересів у випадках відсутності належного правового регулювання. За результатами дослідження визначено, що чинне законодавство не передбачає чітких, прозорих та ефективних меха- нізмів захисту прав донорів у відносинах краудфандингу через недостатню урегульованість самих відносин колективного фінансування, відсутність єдності в практиці правозастосу- вання у визначенні природи таких відносин, невизначеність статусу краудфандингових платформ. Додатковою перепоною розв’язання питань на законодавчому рівні є транснаці- ональний характер таких відносин (найпопулярніші краудфандингові платформи знаходять- ся поза межами вітчизняної юрисдикції; велика кількість проєктів, що залучають кошти, міжнародні й не мають чіткої ідентифікації їх правового статусу у відкритому доступі) та електронна форма вираження волі в таких відносинах (для краудфандингу все ширше за- стосовуються криптовалютні активи або платформи, які не надають інформації щодо особи й фінансової інформації отримувача коштів).
37
Tymoshevska, Iryna, Darya Blinova, and Vladyslav Krivnoy. "CIVIL JURISDICTION THROUGH THE PRISM OF THE PRACTICE OF THE SUPREME COURT." International scientific journal "Internauka". Series: "Juridical Sciences", no. 11(55) (2018). http://dx.doi.org/10.25313/2520-2308-2021-11-7744.
Повний текст джерелаАнотація:
The article under review analyzes civil jurisdiction from the side from which it is considered by the Supreme Court of Ukraine, highlights the relevant issues on these questions, analyzes the court's approaches to its decision. The article mentions the concept of civil jurisdiction in accordance with the norms of civil procedural legislation and analyzes the way of differentiating jurisdiction of this particular type with others. The problems arising in practice and, accordingly, the negative consequences that give rise to difficulties associated with resolving the jurisdiction of disputes are pointed out. Thus, in particular, the violation of the principle of legal certainty is indicated and the role of the court in solving problems of jurisdiction and ensuring the unity of national legislation is indicated. The article provides statistics related to the frequency of applications to the Supreme Court on issues related to the problem of determining jurisdiction. The approaches and methods of solving such legal problems, the features of the criteria for delimiting jurisdiction are analyzed. The content of civil jurisdiction is also fully analyzed, the problems that prevent local courts from correctly determining the jurisdiction of a particular dispute are identified, and the problems arising from such errors are indicated. Specific examples are given depending on the type and kind of legal problem. Resuming our research, the results were summed up, which noted the importance of the Supreme Court of Ukraine in determining the jurisdiction of the dispute, generalized the range of problems associated with delimitation, analyzed the criteria that characterize civil jurisdiction.
38
Ryzhenko, Nataliia, and Olena Korolova. "GENERAL PRINCIPLES OF CIVIL JURISDICTION." Young Scientist 10, no. 86 (October 2020). http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2020-10-86-73.
Повний текст джерелаАнотація:
From the moment of becoming valid the law of Ukraine «On amendments to the Commercial procedural code of Ukraine, Civil procedural code of Ukraine the Code of administrative procedure of Ukraine and other legislative acts» of 3 October 2017 jurisdiction of courts courts is defined through the concept of «jurisdiction». This article considers the practical and theoretical significance of the amendments made by this legislative act to the current Civil Procedure Code of Ukraine. The significance of civil jurisdiction and its classification are revealed. To date, the science of civil procedural law has not developed a unified approach to the definition of «jurisdiction» and «civil jurisdiction». With regard to substantive and subjective jurisdiction, it is emphasized that these aspects should be taken into account together. Territorial jurisdiction is defined in the Civil Procedure Code of Ukraine as jurisdiction. The instance jurisdiction determines the scope of powers of the court of each link of the judicial system of Ukraine, and the territorial (jurisdiction) determines the limits of powers between courts within one judicial link to hear cases in the first instance. In general, the rules of territorial jurisdiction are less strict than the rules of substantive jurisdiction, as the level of the court is considered appropriate, but violations of the rules of territorial jurisdiction may create additional inconveniences, which, however, usually do not objectively affect the content of the decision. The difficulty of establishing the jurisdiction of the court at this stage of updating the judicial system of Ukraine is due to significant changes in procedural law. The process of harmonization of procedural legislation has contributed to the consolidation of a single conceptual apparatus, which has so far been used mostly at the theoretical level. Thus, at the legislative level, the jurisdiction of the courts of Ukraine is determined exclusively by the jurisdiction, which in the Civil Procedure Code of Ukraine, the Commercial Procedure Code of Ukraine and the Code of Administrative Procedure of Ukraine is divided into substantive and subjective, instance, territorial. However, the analyzed provisions of the Civil Procedure Code of Ukraine demonstrate the need to further improve the rules of civil jurisdiction.
39
Rudenko, Olena. "PROSPECTS FOR IMPROVING CIVIL JURISDICTION OF LOCAL GENERAL COURTS IN UKRAINE." International scientific journal "Internauka". Series: "Juridical Sciences", no. 6(28) (2016). http://dx.doi.org/10.25313/2520-2308-2020-6-6135.
Повний текст джерела
40
Крушельницька, Г. Л. "Закриття провадження у цивільній справі у зв’язку з відсутністю предмета спору". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.122.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена дослідженню новели цивільного процесуального законодавства – за-криттю провадження у справі на підставі відсутності предмета спору. Шляхом аналізу загальних норм цивільного процесуального права та застосування аналогії закону автор досліджує можливість виро-блення науково обґрунтованих пропозицій для удосконалення цивільного процесуального законодав-ства.Обґрунтовується необхідність розмежування понять предмета позову та предмета спору та недопу-стимість їх ототожнення. У статті проаналізовано різні доктринальні підходи до визначення поняття предмета позову та предмета спору. З’ясовано, що предметом позову називають матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення, при цьому предмет позову з ре-човим об’єктом позову не ототожнюється. У свою чергу предметом спору є суб’єктивні права, свободи чи інтереси, щодо яких виник конфлікт, а також матеріальний об’єкт спору.Окрему увагу автором приділено дослідженню визначення моменту, на який має бути відсутній предмет спору, для того, щоб слугувати підставою для закриття провадження. Проаналізовано судову практику, виявлено суперечності у підходах господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо припинення провадження у зв’язку із відсутністю предмета спору.З’ясовано, що у господарському судочинстві провадження підлягає закриттю, якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. У ци-вільному судочинстві існує позиція, згідно якої у випадку, якщо предмет спору був відсутній на час пред’явлення позову, суд закриває провадження у справі. З’ясовано, що обидва підходи є правильними, що відносить відсутність предмета спору одразу до двох груп підстав для закриття провадження: коли справа в суді виникла незаконно і коли справа виникла правомірно, але далі її розглядати недоцільно. Досліджено, що суд закриває провадження у справі у зв’язку із відсутністю предмета спору на будь-якій стадії після відкриття провадження, коли судом буде встановлено, що предмет спору відсутній взагалі або припинив своє існування у процесі розгляду цивільної справи.