Статті в журналах з теми "Цивільна процесуальна форма"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Цивільна процесуальна форма.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-30 статей у журналах для дослідження на тему "Цивільна процесуальна форма".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Бичкова, С. С. "Зустрічний позов як цивільна процесуальна форма захисту інтересів відповідача". Вісник Верховного Суду України, № 10 (122) (2010): 41–45.
Знайти повний текст джерела
2
Бичкова, С. С. "Зустрічний позов як цивільна процесуальна форма захисту інтересів відповідача". Вісник Верховного Суду України, № 10 (122) (2010): 41–45.
Знайти повний текст джерела
3
В., Валецька О. "АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗГЛЯДУ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ У МІСЦЕВИХ СУДАХ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (37) (24 січня 2020): 51–62. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-51-62.
Повний текст джерелаАнотація:
Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат, доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та трудового законодавства.
Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.
4
Білоус, К. "Спрощене провадження як процесуальна форма розгляду малозначних справ". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 293–303. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1954.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено спрощене провадження як процесуальну форму розгляду малозначних справ. Встановлено, що сучасна тенденція диференціації цивільного судочинства, безпосереднім результатом здійснення якої є формування спрощених форм відправлення правосуддя у цивільних справах, сприяє реалізації тих завдань, які були позначені Комітетом міністрів Ради Європи в його Рекомендаціях державам-членам. Гнучкість та індивідуалізм підходів до вирішення поставлених завдань є запорукою перманентного зростання рівня ефективності та оперативності судового захисту.
Здійснено уніфікацію доктри-нальних підходів до розуміння змісту і правової природи спрощених форм відправлення правосуддя, а також визначено характер їх співвідношення із суміжними категоріями - «скороченими» та «прискореними» провадженнями. Автором виокремлюються класична, рестрикційна і експансіональна концепції розуміння правової природи спрощених проваджень у контексті сучасної доктрини цивільного процесуального права.
Зроблено висновок, що саме в рамках останньої можливе формування органічного симбіозу наукових ідей, поглядів і підходів, який, враховуючи сучасні глобалізаційні тенденції, здатний повністю продемонструвати специфічність, трансцендентність і багатогранність правової природи «спрощення» в цивільному процесі.
Обґрунтовується думка, що становлення і подальший розвиток спрощених форм відправлення правосуддя слід пов'язувати із диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу, яка має забезпечити ефективність правосуддя та його основну цінність - право на справедливий судовий розгляд.
На думку автора, поява спрощених проваджень є головним фактором модифікації та осучаснен-ня цивільної процесуальної форми, що знаходить своє відображення в диференціації, уніфікації та зміні сутнісних характеристик усталених судових процедур. Наголошується, що питання диференціації та спрощення нерозривно пов'язані з проблемою забезпечення ефективності судової форми захисту, рівень якої залежить від ступеня впровадження нових, організаційно й темпорально оптимізованих форм відправлення правосуддя.
5
Shtefan, A. S. "Доказування у цивільному судочинстві: процесуальний, розумовий і пізнавальний аспекти". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (15 листопада 2019): 37–44. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.06.04.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті полягає у дослідженні співвідношення між процесуальним та розумовим аспектами в доказуванні і виробленні висновків щодо сутності доказування у цивільному судочинстві.
Наукова новизна. Проаналізовано процесуальну форму, в межах якої здійснюється доказування, котру охарактеризовано такими рисами: 1) законодавча регламентація процесуальним законом; 2) імперативний характер; 3) деталізація судових процедур; 4) визначеність процесуальних наслідків; 5) універсальність. Розглянуто розумовий аспект доказування, співвідношення доказування як процесуальної діяльності і доведення як логічної діяльності. Досліджено сутність судового пізнання, співвідношення пізнання і доказування Обґрунтовано, що спроби штучно розділити доказування на окремі складові (доказування і доведення; доказування і пізнання) не відповідають його природі. Доказування є не набором окремих самостійних компонентів, а поєднанням різної за природою діяльності в одне комплексне явище – різновид судового пізнання.
Висновки. Встановлення обставин цивільної справи поєднує практичні начала та процеси мислення, які неможливо відділити одне від одного. Відтак, розуміння судового доказування як виключно процесуальної чи суто логічної діяльності може дати лише часткове уявлення про це багатогранне явище, в якому розумовий і прикладний елементи знаходяться у стані нерозривного зв’язку та постійної взаємодії. Тому найбільш обґрунтованою з усіх наявних концепцій доказування видається теорія, яка пов’язує його з пізнанням. Категорія «пізнання» дозволяє осягнути всі процеси, що відбуваються при встановленні обставин цивільної справи, та найбільш точно характеризує специфіку доказування як різновиду судового пізнання. Судове пізнання забезпечує рух від початкового припущення про факти, викладені в заявах по суті справи, до встановлення кожної обставини справи і формування на цій основі загального знання про всі юридично значимі для неї дії і події, що в кінцевому призначенні спрямовується на досягнення мети цивільного судочинства у справі.
6
Лапіка, А. О. "АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В ГАЛУЗІ БЮДЖЕТУ ТА ФІНАНСІВ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 212–24. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено та охарактеризовано адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Мета статті – на основі вивчення наукових праць та чинного законодавства України визначити та охарактеризувати адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Встановлено, що процедура є реалізацією виконавчих дій місцевих державних адміністрацій, в частині реалізації повноважень щодо формування та розподілу місцевих фінансів, складання бюджету. Метою адміністративної процедури є виконання управлінських дій та функцій суб’єктами виконавчої влади. Адміністративні процедури реалізують механізм державного управління. Правовий захист місцевих громад здійснюється у певній процесуальній формі. Процесуальна форма являє собою невід’ємну частину судочинства, яка являє собою особливу правову форму діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо вирішення, адміністративних, цивільних та кримінальних справ тощо. Процесуальна форма є основною науковою категорією теорії права, що визначає внутрішній зміст юридичного процесу (розгляд спорів, захист прав). Процедури з прийняття бюджету, які здійснюють місцеві державні адміністрації охоплюють ряд стадій: а) розробка проекту бюджету; б) розгляду проекту бюджету; в) затвердження бюджету; г) виконання бюджету та звітування. Запропоновано авторську класифікацію адміністративних процедур, які реалізують місцеві державні адміністрації у сфері бюджету і фінансів: планування місцевого бюджету; організація бюджетного процесу і розподіл коштів; контролювання доходів і видатків місцевого бюджету; регулювання; прийняття управлінських рішень. Доведено, що сутність адміністративної процедури щодо управління бюджетом та фінансами відображає принципи, за якими вона виконується: прогнозованості, плановості, самостійності, збалансованості, субсидіарності, гнучкості, справедливості, контролювання, ефективності, публічності тощо.
7
Татулич, І. "Особливості цивільної процесуальної форми". Юридична Україна, № 10 (2006): 66–71.
Знайти повний текст джерела
8
Васильєв, В. "Окремі аспекти призначення судової експертизи в цивільному та господарському провадженні". Юридичний вісник, № 4 (30 жовтня 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1970.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зауважено, що для судової експертизи притаманним є наявність певної процесуальної форми, яка характеризується особливою підготовкою матеріалів; процесуально визначеним порядком її призначення та проведення, що здійснюється з дотриманням спеціальних правових вимог, висунутих процесуальним законодавством. Крім того, в контексті проблематики дослідження одним із провідних виділено питання про призначення експертизи, оскільки від правильного його вирішення залежить своєчасність та ефективність використання спеціальних знань у формі експертизи в цивільному та господарському процесі. Аналізування чинного цивільного та господарського процесуального законодавства дозволило зробити висновок, що регламентований законом порядок призначення судової експертизи передбачає вирішення низки ключових питань щодо: підстав призначення експертизи; формування предмета експертизи; визначення кола питань для експерта; вибору експерта; процесуального оформлення призначення експертизи тощо. Встановлено, що призначення судової експертизи є складним процесом, який є результатом реалізації як повноважень суду, так й ініціативи осіб, які беруть участь у справі, тому, визначаючи наявність або відсутність підстав для призначення судової експертизи, суди не мають ігнорувати позицію осіб, які беруть участь у справі. Доведено, що суд, вирішуючи питання про доцільність призначення експертизи в цивільній справі чи під час вирішення господарського спору, повинен враховувати: чи має значення для справи факт, який експерт повинен встановити; чи не можна довести той чи інший факт іншими доказами, зібраними у справі; які реальні можливості тієї чи іншої судової експертизи, що є її предметом. Автор предметом експертизи пропонує визнати обставини, що мають значення для справи та потребують своєчасного встановлення із застосуванням спеціальних знань експерта у відповідній галузі знань. Також зазначено, що під час проведення експертизи експерт працює з конкретною інформацією, що має бути достовірно встановленою на момент проведення дослідження, тобто бути такою, що не викликає сумнівів, забезпечує достовірність висновку експерта, його доказове значення.
9
ЧУРПІТА, ГАННА. "Новели окремого провадження". Право України, № 10/2018 (2018): 147. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-147.
Повний текст джерелаАнотація:
Остання новелізація цивільного процесуального законодавства України, датована 3 жовтня 2017 р., зачепила майже всі інститути цивільного процесуально го права, певних змін зазнав, зокрема, й інститут окремого провадження. Серед проблем, які потребують вирішення, найважливішою є віднайдення відповіді на цілу низку загальнотеоретичних і практичних питань, пов’язаних із необхідністю правильного тлумачення і правозастосування окремих новел цього процесуального інституту. Мета статті полягає в аналіз основних законодавчих новел щодо інституту окремого провадження, проведення якого сприятиме їх правильному тлумаченню та правозастосуванню, а також виробленню на цій основі пропозицій і рекомендацій щодо подальшої оптимізації цивільного процесуального законодавства України у зазначеному контексті. Окреме провадження як вид цивільного судочинства характеризується певною специфікою процесуальної форми, що зумовлена: відсутністю спору про право, що водночас не виключає наявність спору про факт, що полягає в неочевидності його існування; особливим об’єктом судового захисту, яким є охоронюваний законом (законний) інтерес; спеціальною метою – підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов реалізації нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Встановлено, що новелізація інституту окремого провадження у Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК України) опосередковується здебільшого тими нормами, які регламентують порядок розгляду певних категорій цивільних справ. Зокрема, найсуттєвіші новації інституту окремого провадження пов’язані з появою такої категорії цивільних справ, як справи про видачу і продовження обмежувального припису (глава 13 розділу IV ЦПК України), а також запровадженням строковості дії законної сили судового рішення у справах про визнання фізичної особи недієздатною (частини 6–9 ст. 300 ЦПК України). Загальні положення розгляду справ окремого провадження (статті 293–294 ЦПК України) залишилися без змін, що підтверджує ефективність й усталеність відповідної цивільної процесуальної форми. Обґрунтовано, що деякі новели інституту окремого провадження потребують подальшої оптимізації, у зв’язку з чим доцільно внести такі зміни до ЦПК України: а) доповнити ч. 2 ст. 293 ЦПК України п. 12 такого змісту: “видачу і продовження обмежувального припису”; б) виключити частини 6–9 ст. 300 зі змісту ЦПК України.
10
Короед, С. О. "Характеристика цивільної процесуальної форми захисту прав". Держава і право, Вип. 54 (2011): 349–54.
Знайти повний текст джерела
11
Качмарик, О. Б. "Процесуальні форми вирішення цивільно-правових спорів: історія та сучасність". Часопис Київського університету права, № 2 (2006): 132–37.
Знайти повний текст джерела
12
Компанець, Євгеній Михайлович. "СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ПОРУШЕННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 227–36. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.34.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.
13
Паскар, АЛ. "Теоретичні аспекти визначення форми цивільних процесуальних правовідносин". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип.311 (2006): 80–84.
Знайти повний текст джерела
14
Захарова, О. "Визначення сутності та поняття цивільної процесуальної форми". Слово Національної школи суддів України, № 1 (10) (2015): 127–36.
Знайти повний текст джерела
15
Татулич, І. Ю. "Вчення про цивільну процесуальну форму в науці цивільного процесуального права". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 348 (2006): 51–54.
Знайти повний текст джерела
16
ЛУСПЕНИК, ДМИТРО. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики". Право України, № 10/2018 (2018): 86. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-086.
Повний текст джерелаАнотація:
Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.
17
Косяченко, К. Е., та М. М. Черепанов. "ПРОЦЕДУРА МЕДІАЦІЇ У ВИРІШЕННІ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2 (31 серпня 2021): 40–43. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.870.
Повний текст джерелаАнотація:
Косяченко К. Е., Черепанов М. М. Процедура медіації у вирішенні цивільно-процесуальних справ. - Стаття.
Кожна країна має судову систему, яка відіграє найважливішу роль у суспільних відносинах. Судова система України характеризується ефективністю захисту прав і свобод людини й громадянина відповідно до закону. Але судова система змінюється протягом усього терміну незалежної держави через певні реформи й зміни. Незважаючи на певні реформи й зміни, нині судова гілка має проблеми. Тобто суди дуже навантажені, і тим самим порушуються строки судового розгляду.
Головною варіацією розв’язання такого питання є розгляд і розвиток альтернативних способів, серед яких є інститут медіації. Насамперед слово «медіація» означає «посередництво». У психології дослідники вивчають медіацію як своєрідність форми розв’язання спірних моментів і конфліктів. Тобто медіація визначається як добровільний і конфіденційний спосіб розв’язання конфліктів, медіатор сприяє учасникам ситуації почати прямі перемовини задля розв’язання проблеми. Існують певні ознаки медіації, а саме конфіденційність і структурована процедура проведення.
Цивільноправові відносини є найширшою сферою застосування медіації. Рекомендація Комітету міністрів державам-членам Ради Європи № 10 від 18 вересня 2002 р. про медіацію в цивільних справах, базуючись на концептуальних засадах попередньо прийнятих актів Ради Європи, звертається до запровадження медіації в комерційних і трудових спорах, справах про захист прав споживачів. Вочевидь, її розробники розуміли, що запровадження медіації у сфері бізнесу є оптимальним підходом, адже він здатний забезпечити добровільне находження компромісного, найбільш прийнятного для обох сторін рішення, що ухвалене в конфіденційний спосіб. Зрозуміло, що за таких умов бізнес-відносини тільки виграватимуть від застосування медіації як із боку економічної вигоди, так і в контексті раціональної перспективи збереження партнерських і дружніх відносин між сторонами спору.
18
Татулич, І. Ю. "Розвиток цивільного процесуального законодавства як правова основа цивільної процесуальної форми". Юриспруденція: теорія і практика, № 12 (86) (2011): 20–25.
Знайти повний текст джерела
19
Серветник, А. Г. "Відкрите судове засідання як невід"ємний елемент цивільної процесуальної форми". Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки, № 4 (2) (2014): 123–30.
Знайти повний текст джерела
20
Пиняга, Р. О. "ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ДОКАЗУВАННЮ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ЗАЙНЯТТЯМ ГРАЛЬНИМ БІЗНЕСОМ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 411–19. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.46.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті деталізовано предмет доказування з урахуванням криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, пов’язаних із зайняттям гральним бізнесом. Визначено, що до події кримі- нального правопорушення належать насамперед технологія та спосіб за- йняття гральним бізнесом, час і місце його вчинення. Встановлення винува- тості обвинуваченого, форми вини, мотиву й мети вчинення кримінального правопорушення має на меті визначення кількості осіб, причетних до кри- мінального правопорушення, характеру розподілу ролей між ними, даних про фігурантів (вік, осудність, ознаки зовнішності, професійні навички), інших ознак, що характеризують ту чи іншу форму співучасті (кількість співучасників, стійкість, попередня змова чи зорганізованість, мета ді- яльності, наявність плану). Також необхідно встановити спосіб легаліза- ції доходів, одержаних злочинним шляхом. З’ясовано, що для розслідування злочинів, пов’язаних із зайняттям гральним бізнесом, важливе значення має розроблення обставин, що підлягають доказуванню. Зазначені обставини тісно пов’язані з предметом доказування. У науковій літературі останню категорію визначають по-різному: як систему (сукупність) фактів й обставин об’єктивної дійсності, що мають матеріально-правове (кримінальне й цивільне) та процесуальне (кримінальне й цивільне) значення і які є необхідною й достатньою фактичною підставою для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті. Зроблено висновок, що предмет доказування у кримінальних провадженнях щодо злочинів, пов’язаних із зайняттям гральним бізнесом, деталізовано з урахуванням особливостей криміналістичної характеристики цієї категорії кримі- нальних правопорушень. На встановлення події злочину впливають: технологія, спосіб та місце зайняття гральним бізнесом, використане обладнання, категорії гравців. Винуватість обвинуваченого залежить від функції, яку він виконує у злочинній групі, виду та форми співучасті. Потребує встановлення розмір матеріальної шкоди, завданої гравцям в азартні ігри, а також напрями легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. Запропоновано поширити відповідальність за зайняття гральним бізнесом на всі категорії суб’єктів, які організовують та проводять азартні ігри з метою одержання прибутку, з унесенням відповідних змін і доповнень до Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні».
21
Короєд, С. О. "Вплив завдання цивільного судочинства на цивільну процесуальну форму: аналіз окремих положень нового Цивільного процесуального кодексу України". Держава і право. Серія "Юридичні науки", вип. 78 (2017): 121–32.
Знайти повний текст джерела
22
ВАСИЛИНА, НАТАЛІЯ, та ЮРІЙ ПРИТИКА. "Розвиток приватних засад у цивільному процесі". Право України, № 2019/02 (2019): 162. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-162.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.
23
Балюк, Тетяна. "ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА У СПРАВАХ ПРО НАДАННЯ ПРАВА НА ШЛЮБ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 1, № 8 (13 липня 2021): 151–56. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.1.22.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій статті досліджено еволюцію правового регулювання цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб. Обґрунтовано, що інститут цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб у своїй еволюції пройшов декілька етапів, які співпадають із відповідними етапами кодифікації законодавства України, серед яких доцільно виокремити: 1) етап зародження правового регулювання інституту надання права на шлюб, під час якого відповідні суспільні відносини регулювалися нормами звичаєвого права (ХVІІ ст. – початок ХХ ст.); 2) етап правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного законодавства УРСР, який характеризувався віднесенням компетенції щодо «зниження шлюбного віку» до юрисдикції органів місцевого самоврядування (початок ХХ ст. – 2002 р.); 3) етап комплексного правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного та цивільного процесуального законодавства України, особливістю якого є перехід цивільної юрисдикції щодо розгляду справ про надання права на шлюб до суду, а також визначення цивільної процесуальної форми розгляду даної категорії сімейних справ (2002 р. – до сьогоднішнього часу).
24
Луцька, Г. В. "ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ У СФЕРІ СПАДКУВАННЯ У РАЗІ, ЯКЩО СПАДЩИНА ЗНАХОДИТЬСЯ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).686.
Повний текст джерелаАнотація:
Луцька Г. В. Деякі особливості вчинення нотаріальних проваджень у сфері спадкування в разі, якщо спадщина знаходиться на тимчасово окупованих територіях України. - Стаття.
У статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені перешкоди в охороні й захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість нотаріальної форми охорони та захисту спадкових прав і труднощі в її використанні жителями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяльності органів влади України на зазначених територіях. Здійснюється науково-практичний аналіз норм Цивільного кодексу України, Закону України «Про нотаріат», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а також підза- конних нормативно-правових актів, які визначають особливості охорони та захисту спадкових прав громадян України, що проживають на тимчасово окупованій території України. Обґрунтовується висновок, що в нотаріальному провадженні у сфері спадкування, де спадкові відносини обтяжені дією правового режиму тимчасової окупації території України, нотаріальні процесуальні дії здійснюються на території України нотаріальними органами (державними чи приватними нотаріусами, посадовими особами органів місцевого самоврядування) на підставі загальних та спеціальних норм у сфері спадкування. Ведення спадкових справ, у яких суб’єктами є громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, відбувається з дотриманням принципів нотаріального процесу. Доведено, що після смерті громадянина України, який проживав на тимчасово окупованих територіях України, відкривається спадщина не за «останнім місцем проживання спадкодавця», а за місцем подання «першої заяви» в порядку, визначеному законом. Зазначається, що встановлення в суді факту смерті спадкодавця на тимчасово окупованій території та ухвалення відповідного судового рішення іменем України не замінює свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його отримання в порядку, визначеному законодавчими актами України. Пропонується під час вчинення нотаріальних процесуальних дій на практиці як рекомендаційне джерело використовувати інформаційні листи Міністерства юстиції України.
25
КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ, та ВІКТОРІЯ БАРАНКОВА. "Нотаріат України та перспективи його розвитку". Право України, № 2020/09 (2020): 43. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-043.
Повний текст джерелаАнотація:
У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції та превентивного правосуддя. Не втрачають надзвичайної актуальності проблеми вдосконалення нотаріального законодавства. На жаль, процес оновлення законодавчого унормування нотаріату та нотаріальної діяльності не можна вважати вдалим, зокрема через відсутність зрозумілих підходів до визначення правового характеру й сутності нотаріальної діяльності та, як наслідок, неможливості ефективного вирішення найбільш складних та актуальних питань функціонування нотаріату. Зазначене зумовлює нагальну необхідність подальшого розроблення доктрини нотаріального процесу, а також наукового обґрунтування оновлення нотаріального законодавства, що дасть змогу позбутися еклектичності та суперечливості нормотворчої роботи у цій галузі. Метою статті є визначення ступеня відповідності законодавства України про нота ріат загальним засадам нотаріату класичного (латинського) типу, а також розроблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення законодавства України про нотаріат з огляду на необхідність його гармонізації з міжнародними принципами класичного нотаріату. У статті розглядаються питання функціонування нотаріату України як нотаріату класичного (латинського) типу. У цьому контексті досліджуються основні організаційні аспекти його модернізації та законодавчого врегулювання: створення єдиного нотаріату, визначення системи та компетенції нотаріальних органів, функцій і статусу нотаріуса, оплати нотаріальних дій тощо. Запропоновано виключити із системи нотаріальних органів посадових осіб органів місцевого самоврядування, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювалися б до нотаріально посвідчених. Встановлено, що відсутність обмеження кількості посад нотаріусів у межах нотаріального округу не відповідає основним засадам і принципам діяльності нотаріату. Обґрунтовано висновок про те, що приватно практикуючий нотаріус є одночасно посадовою особою, наділеною державною владою, і спеціалістом вільної юридичної професії. З’ясовано, що діяльність нотаріату є різновидом правозастосовної, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі й істотні аспекти здійснення прав громадянами та юридичними особами, а тому має здійснюватися у процесуальній формі, баланс публічних і приватних інтересів. З огляду на характер нотаріальної діяльності як процесуальної та правозастосовної обґрунтовується необхідність розроблення та прийняття Нотаріального процесуального кодексу України.
26
Короєд, С. О. "Інститут залишення заяви без розгляду за новим Цивільним процесуальним кодексом України: форми реалізації та підстави застосування залежно від виду заяви". Судова апеляція, № 4 (53) (2018): 69–79.
Знайти повний текст джерела
27
Чванкін, Сергій Анатолійович. "ДОКАЗОВЕ ЗНАЧЕННЯ ДАНИХ З ЕЛЕКТРОННИХ ПОВІДОМЛЕНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Часопис цивілістики, № 40 (27 березня 2021): 50–55. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i40.392.
Повний текст джерелаАнотація:
У цій науковій статті охарактеризовано процесуальний порядок та особливості використання електронних повідомлень у процесі судового доказування у цивільному судочинстві України. Встановлено види електронних повідомлень, що можуть бути використані як джерело доказової інформації, залежно від засобів їх передачі та форми передачі інформації в електронному повідомленні. Охарактеризовано відмінність електронного повідомлення від електронного документа та надано оцінку значенню електронного підпису на електронному повідомленні та його впливу на юридичну силу електронного повідомлення як електронного доказу в цивільному процесі України. Обґрунтовано, що у випадках наявності заперечень з боку сторони судового процесу щодо її участі в електронній переписці доказування цього факту є доволі складним завданням та вимагає від адвоката ретельного підходу до формування доказової бази. Окреслено коло судових доказів, що можуть бути використані сторонами судового процесу для ідентифікації учасників електронного листування, що здійснювалося з використанням стільникового зв’язку, мобільних додатків-месенджерів, електронної пошти та соціальних мереж. Визначено основні правила щодо розподілу тягаря доказування обставин, пов’язаних з ідентифікацією учасників електронного спілкування, між сторонами судового процесу. Встановлено особливості судового доказування належності номера телефону, електронної скриньки, аккаунту в соціальній мережі конкретній особі. Названо основні правила використання в процесі судового доказування електронних повідомлень приватного характеру з огляду на необхідність дотримання судом прав учасників електронної переписки на недоторканість приватного життя. Окреслено перелік осіб, чия згода на використання даних електронного листування має бути надана, щоб електронне повідомлення було прийняте судом як допустимий доказ. Охарактеризовано процесуальний порядок подання до суду електронних та паперових копій електронних повідомлень як електронних доказів у цивільній справі та огляду судом оригіналів цих доказів.
28
ФУРСА, СВІТЛАНА. "Проблемні аспекти законодавчої регламентації учасників виконавчого провадження". Право України, № 2021/03 (2021): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-103.
Повний текст джерелаАнотація:
Виконання основного завдання, яке стоїть перед органами примусового виконання з повного, своєчасного, неупередженого виконання судових рішень та рішень органів (посадових осіб) неможливо здійснити без чіткої регламентації статусу суб’єктів виконавчого провадження, переліку та систематизації їхніх прав та обов’язків. Адже це може призвести до зловживання останніми своїми правами та неналежного здійснення обов’язків, що позбавить осіб можливості відновити свої, захищені судом, права. Мета статті полягає в аналізі теоретичних розробок учених, які досліджували питання суб’єктів виконавчого провадження, їх класифікації і норм Закону України “Про виконавче провадження” (Закон), які регламентують питання статусу учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до його вчинення з метою сприяння виконавцеві у здійсненні виконавчих дій. Неправильне визначення статусу суб’єкта у юрисдикційному процесі має істотний вплив на формулювання його прав і обов’язків. Від їх реалізації залежить своєчасне, повне та неупереджене виконання судових рішень. Тому нині першочерговим завданням українських учених є подальше розроблення теорії виконавчого процесу, яка є базисом для усунення недоліків Закону, оскільки на практиці вони призводять до виникнення судових спорів. Одним із важливих питань, які автори розкривають у статті, є питання об’єднання суб’єктів виконавчого процесу у певні групи залежно від характеру інтересу і мети, яку кожен хоче досягти при примусовому виконанні рішення, процесуальної співучасті у виконавчому провадженні, яка має істотний вплив на належний порядок його здійснення і реалізації прав та обов’язків стягувачів і боржників, їхніх представників. У висновках сформульовано нову класифікацію суб’єктів виконавчого процесу з урахуванням їхнього статусу та інтересу у провадженні, які надають можливість об’єднати їх у відповідні групи та з урахуванням такої класифікації правильно сформулювати норми Закону, систематизувати права та обов’язки учасників виконавчого провадження й осіб, які залучаються до його вчинення. Розкрито питання процесуальної співучасті у виконавчому провадженні. Обґрунтована недоцільність виключення зі ст. 15 Закону положення про можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів чи боржників. Така думка ґрунтується на співучасті цих суб’єктів, яка випливає із норм матеріального права, зокрема їх солідарної відповідальності. Розкрито статус прокурора (залежно від форм його участі при розгляді цивільної справи судом) та його трансформації у виконавче провадження. Проаналізовані права та обов’язки прокурора залежно від того, чи він має статус представника стягувача чи самого стягувача (відповідно до положень ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України). Запропоновано низку доповнень до норм Конституції України, Закону.
29
Hladun, O. Z. "Проблеми криміналізації незаконного збагачення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (14 лютого 2020): 78–87. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Відсутність істотного поступу у сфері запобігання корупції, а також колосальний суспільний запит на «жорсткі» методи боротьби з корупціонерами актуалізують пошук належних інструментів реагування на незаконне збагачення, в тому числі кримінально-правовими засобами. 31 жовтня 2019 року Верховна Рада України прийняла в цілому Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів».
Метою статті визначено з’ясування ключових аспектів криміналізації незаконного збагачення та ризиків, які можуть виникати в результаті використання певних підходів під час формулювання відповідної кримінально-правової заборони.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше після доповнення Кримінального кодексу України статтею 368-5 «Незаконне збагачення» вивчено законодавчі засоби закріплення окремих ознак цього складу злочину, їх основні недоліки та сформульовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення відповідної кримінально-правової норми.
Висновки. Запровадження кримінальної відповідальності за незаконне збагачення відповідає нагальним вимогам українського суспільства. З метою криміналізації незаконного збагачення через третіх осіб було закріплено другу форму об’єктивної сторони цього складу злочину – набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою за відповідних умов. Ключовою загрозою означеного підходу є порушення принципу особистої відповідальності. За вказаних обставин також невирішеною залишилася проблема криміналізації користування особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, необґрунтованими активами значної вартості. Недоцільним є і закріплення обов’язковою ознакою складу злочину окремих процесуальних аспектів доказування. З урахуванням наведеного, запропоновано викласти диспозицію статті 368-5 КК України в іншій редакції.
У ході пеналізації незаконного збагачення слід враховувати вимоги щодо узгодженості санкцій статті 368-5 КК України з іншими нормами права, які визначають відповідальність за вчинення корупційних злочинів, зокрема в частині встановлення строків позбавлення волі, а також закріплення додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Встановлені законодавчі заборони, спрямовані на розмежування кримінальної та цивільної процедури конфіскації необґрунтованих активів, є штучними і не сприятимуть ефективній протидії корупційним проявам.
30
Равлєн, Марко. "Ухилення від виконання закону в теорії і практиці права Німеччини". Право України, № 2018/02 (2018): 199. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-199.
Повний текст джерелаАнотація:
За останні два десятиліття законодавцями європейських країн (особливо Німеччини) виявлена проблема ухилення від виконання законодавства. З огляду на це було розширено сферу дії законів, спрямованих на недопущення такого ухилення, у багатьох галузях права, зокрема трудового, спадкового, господарського, антимонопольного, податкового, корпоративного та банківського. Однак окреслену проблему так і не вирішено у більшості країн Південної та Східної Європи, а отже, зазначене питання є актуальним і потребує подальшого дослідження. Так, можна навести ситуацію, за якої конкретна поведінка сторін певної угоди розглядається як правомірна (законна), і при цьому має місце незаконне (необґрунтоване, неналежне) уникнення (тобто ухилення) від виконання положень законодавства у вказаних галузях. Як наслідок, боротьба з протиправною практикою не здійснюється із використанням положень Кримінального кодексу (оскільки в такому випадку не йдеться про незаконні дії), а ведеться із використанням положень, спрямованих на боротьбу з ухиленням від виконання закону (зі зловживанням законом), які здатні запобігти правовим наслідкам так званих удаваних угод (Umgehungsgeschäfte). Ухилення від виконання закону (зловживання законом) (fraus legis) визначається як поведінка, не спрямована проти формального змісту закону (букви закону), але порушує його зміст. Fraus legis стосується угод, здійснених реально, але у спосіб, що суперечить духу закону. У практичному вимірі зростає кількість справ, у яких суб’єкти, переходячи межі (розмиті) правомірної поведінки, вдаються до використання угод (що мають змінені форми і є такими, які вводять в оману) задля досягнення економічної вигоди для однієї чи обох сторін такої угоди, які спричиняють шкоду іншій стороні або третій особі. Не можна недооцінювати значення проблеми ухилення від виконання закону (а також фіктивних угод) у цивільному (і податковому) праві, що є одним із основних питань права та проявляється у руйнуванні суті угоди (наприклад, помилки в заповіті) й несанкціонованому порушенні принципу автономії сторін та обов’язкових правових норм. Мета статті – проаналізувати та систематизувати визначення поняття ухилення від виконання закону (fraus legis), особливо щодо випадків фіктивних дій, задля розроблення цілісного уявлення про те, як розуміти і класифікувати це поняття. Пропонується також авторський погляд на оптимальні методологічні основи для визначення цивільно-правової концепції ухилення від виконання закону. За такою теоретичною точкою відліку – подальший практичний розгляд випадків ухилення від виконання закону в різних галузях права. Автор прагне підвищити рівень поінформованості про існування проблеми ухилення від виконання закону, щодо якої відповідальні органи державної влади (державна адміністрація, управління, поліція) та судові органи (прокуратура і суд) зобов’язані вживати заходів у разі наявності порушень в окремих правових сферах. Достатньо часто компетентні органи вдаються до поверхневого тлумачення і не вчиняють жодних дій, тому що нібито законом чітко не передбачено відповідного заходу чи санкції. Варто наголосити, що немає потреби у суворому формалізмі й буквальному тлумаченні положень закону (тобто тільки за буквою закону), натомість треба враховувати основний зміст конкретного закону і намір законодавця, згідно з яким такий закон було написано. Хоча існує імовірність нечіткого з лінгвістичної точки зору формулювання певного закону законодавцем, сторони угоди не мають сприймати це як “зелене світло” для використання недоліків формулювання закону з метою уникнення тієї заборони, яку законодавець мав намір ним упровадити. Усвідомлення зазначеної проблеми – уже частина її розв’язання. Fraus legis – це поняття римського права, що формувалося протягом століть. У часи раннього Середньовіччя концепція ухилення від виконання закону втратила актуальність. Тільки в останні 100–150 років fraus legis знову впроваджено спочатку в цивільно-правових кодифікаціях, а згодом – в окремих галузях права. Це свідчить про те, що історія рухається по колу, і певні питання свого часу вже було вирішено. Оптимальною методологічною основою для визначення поняття “ухилення від виконання закону” буде відповідна інтегративна правова модель, яка ґрунтується на захисті прав та інтересів держави (законодавця), у випадках, коли сторони угоди демонструють інший спосіб дій залежно від обставин (що особливо характерно для галузей податкового, трудового й антимонопольного права). “Ухилення від виконання закону” як поняття цивільного права означає, що сторони угоди порушують дух матеріального та процесуального права, хоча при цьому може здаватися (принаймні сторони угоди це стверджують), що закон не був порушений із точки зору букви закону. Доцільно враховувати матеріальні та процесуальні аспекти окремого закону при визначенні, чи має місце обхід (уникнення) сторонами угоди змісту закону (sententia) і наміру законодавця (voluntas). Потрібно наголосити, що для вирішення проблеми ухилення від виконання закону існує потреба не тільки у подальшому розвитку законодавства, а й у відкритому способі мислення, зокрема, у так званій “професійній мужності” уповноважених посадовців органів державного управління та судових органів.