Статті в журналах з теми "ХІХ сторіччя"

Кормілець С. В. Особливості організації фізичної підготовки і позакласної роботи в кадетських корпусах у ХІХ – на початку ХХ століття. Статтю присвячено дослідженню питань, пов’язаних з організацією фізичної підготовки й фізичного розвитку учнів кадетських корпусів Російської імперії на територіях українських губерній у ХІХ – на початку ХХ сторіччя. Показано основні етапи становлення й розвитку системи тілесних вправ, які сприяють удосконаленню фізичного розвитку кадетів, майбутніх офіцерів. Розкрито деякі аспекти проведення позакласної роботи в кадетських корпусах.

Музейна політика Норвегії ХХІ ст. має чіткі тенденції, які окреслюють вимоги суспільства та адекватно на них рефлектують. За останні двадцять років помітними є тенденції організації нових музеїв, активне будівництво музейних площ, рефункціонування старих приміщень, створення музейних об’єднань. На прикладі чотирьох музеїв, а саме: музейне об’єднання «МUST» у Ставангері, Національний музей фотографії у Хортені, музей Західного Телемарку та музей фаянсу в Егерсунді зроблено спробу охарактеризувати основні тенденції музейної політики Норвегії ХХІ ст. Музеї щільніше стають вписаними та включеними у культурний ландшафт країни. Означено вектор розвитку музеїв як таких, що пропагують національну культуру в широкому світовому контексті. Завдання музеїв, де головними є збирання, збереження, дослідження та презентація, не втрачають своєї актуальності. Проте акценти ХХІ ст. у цій справі змінено по відношенню до ХІХ та ХХ ст. На перший план виходить дослідницька і просвітницька справи, їх популяризація у медійному просторі, організація виставок-досліджень, відкритість музеїв до культурного та соціального діалогів. Формулювання на державному рівні ідеї – музей для всіх, вимагає від музейної справи знаходити інструменти залучення широкого глядача. Музеї як активна форма дозвілля пропанують високу естетичну якість. Презентації пам’яток приділяється надзвичайно велика увага, інтерактивна форма спілкування з глядачем є нормою. Музей із зібрання предметів поступово трансформується в напрямку презентації ідей. Дизайн експозиційного простору творить захоплюючі історії входження та спілкування з предметами культури. Досягнення техніко-технологічного розвитку впроваджуються у музейну справу головним чином для забезпечення збереження експонатів та для того, щоб фонди музеїв стали відкритими для всіх охочих у діджітальному форматі. Рівень оснащеності місцевих і регіональних музеїв підвищує їх роль як об’єктів концентрації історії про культурний ландшафт кожної конкретної території.

Соколова С. В. Ретроспективний аналіз витоків правової культури у педагогічній теорії від часів Київської Русі до другої половини ХІХ сторіччя. У статті здійснено аналіз історико-педагогічних питань правової культури у вітчизняній педагогічній думці. Визначено значення правового виховання у формуванні правової культури, правосвідомості.

У статті досліджується громадсько-політична діяльність відомого українського письменника Василя Стефаника на Покутті на початку ХХ ст. Простежено особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних поглядів українського письменника-новеліста у кінці ХІХ ст. Про­аналізовано його участь у передвиборчих кампаніях до Державної ради (австрійського парламенту) та Галицького крайового сейму, які відбувалися на теренах краю. Розглянуто основні напрямки практичної діяльності громадсько-політичного діяча в УРП на початку ХХ ст.: участь у роботі з’їздів УРП, на­родних віч; агітація на підтримку членів УРП під час виборів до австрійського парламенту і Гали­цького крайового сейму. Показано його внесок в організацію українського січового руху та діяль­ність това­риства “Просвіта” на Покутті, зокрема, на Снятинщині. Простежено участь пись­менника в ювілейних заходах з нагоди вшанування сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. Ключові слова: Василь Стефаник, Українська радикальна партія, Покуття, віче, Державна Рада, Галицький крайовий сейм, “Січ”, “Просвіта”.

У дослідженні зроблено спробу порівняти результати аналітичного читання двох творів, що належать до різних видів мистецтва, але розробляють один сюжет. Повість І. Франка «Герой поневолі» (1904) – типовий зразок української класичної літератури ХІХ сторіччя – віддзеркалює настрої та ідеї свого часу. Графічний роман Михая Тимошенка & Кирила Горішного «Герой поневолі» (2015–2018) за повістю І. Франка – сучасна інтерпретація класичного сюжету засобами «мальованої історії», яка була зроблена авторами з подвійною метою: по-перше, ознайомити читача з маловідомим твором знакового для України автора, по-друге, призвичаїти українців до нового формату видань «серйозної» літератури. Одночасне перебування в культурному просторі «однакових» (різних) творів, має викликати обговорення, його потенційні результати спробувано спрогнозувати. Актуальність даного питання для сучасної України підтверджено роботами дослідників підавстрійської Галичини кінця XVIII – початку ХХ ст. Представники різних галузей гуманітарного знання фіксують надзвичайну важливість львівської історії ХІХ ст. в процесі формування української ідентичності. Культурологічне дослідження часу та простору Lemberg доводить, що міжетнічний діалог не був процесом взаємоповажним і гармонійним, а багатонаціональний простір завжди ставить питання гегемонії якогось із народів. Не менш важливою для сучасної України є проблема постреволюційного творення, де особливо цінною є здатність просто чесно працювати – головна якість «героя поневолі».

Мета. Стаття присвячена аналізу поеми В. Іванова «Младенчество» в світлі символістського трактування поняття життєтворчості. Метою роботи є виявлення в авторській стратегії даного твору теургічних і життєтворчих інтенцій. Дослідницька методика. Аналізуючи твір, ми користувалися методом цілісного аналізу, розробленим донецькою філологічною школою, а також методом герменевтичного аналізу, базуючись на положеннях Г.- Ґ. Ґадамера, висловлених в статті «Істина і метод», – тобто, відтворення смислової перспективи, властивої даному авторові. Результати. В статті послідовно розглянуто специфіку авторської свідомості, основні образи й мотиви твору. Детально простежено процес внутрішнього перетворення особистості для досягнення взаємозверненості людини й митця в процесі як художньої творчості, так і творчості буття. Робиться висновок про те, що автор знаходиться між двома реальностями: реальністю сакральною в самому загальному смислі і реальністю життєвою, яка в системі світобачення модернізму осмислюється як хаос. Поема В. Іванова «Младенчество» – це спроба зрозуміти життєвий хаос за допомогою релігійного космосу, звернути їх один до одного у взаємопроникливому освітленні, наблизивши релігію до конкретної особистості з її духовними проблемами. Наукова новизна. Завдяки розгляду поеми В. Іванова в контексті символістської життєтворчості вперше встановлені систематичні й взаємозбагачуючі зв’язки між поетикою слова й філософією слова всередині творчого досвіду В. Іванова. Практичне значення. Результати даного дослідження можуть бути використані в лекційних курсах і практичних заняттях з історії російською літератури кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, при розробці нових навчальних посібників з літератури даного періоду.

Стаття присвячена аналізу концепту бісовщини в постмодерних творах кінця ХХ – початку ХХІ ст. Особлива увага зосереджена на таких текстах: роман Сергія Жадана «Ворошиловград», Любка Дереша «Поклоніння Ящірці», С. Мінаєва «Духless. Повість про несправжню людину» та В. Пєлєвіна «Чапаєв і Пус- тота». Метою роботи є визначення нового типу деструктивної людини в українській та російській літерату- рах згаданого періоду. Розглянуто особливості засвоєння цього концепту з ХХ сторіччя, особливості його трансформації в новітній українській літературі. Аналіз текстів дав змогу зробити низку висновків.

Стаття присвячена дослідженню філософських концептуалізацій медіа. Філософія медіа – один з найбільш актуальних напрямків сучасної філософії. Мета статті – дослідити лінії концептуалізації медіа у філософії другої половини ХХ – початку ХХІ сторіччя. Найбільш популярним значенням імені медіа є «засіб масової інформації», або «засіб масової комунікації». З другої половини ХХ сторіччя це значення регулярно відтворюється у різних філософських дослідженнях, які звертаються до критики масової інформації/комунікації. Філософи критикують медіа як складову культурної індустрії або проводять аналіз ідеології, що ретранслюється мас­медіа. Існує також і друге значення концепту медіа – «матеріальні фактори комунікаційних процесів». Канадський теоретик культури М. Маклюен розглядає медіа не тільки як засіб комунікації, але і як повідомлення. Ім’я медіа тут стає центральним інструментом вивчення трансформацій культури. Подальший розвиток ця лінія знаходить у дослідженнях В.Онга, Ф.Кіттлера, Р.Дебре. У ряді сучасних філософських концепцій поняття медіа визначається ще ширше і співвідноситься з поняттям мова (Д.Мерш, Л.Візінг, М.Фогель, В.Савчук). Означені лінії філософії медіа є результатом лінгвістичного повороту, який визначив мову центральною філософською проблемою. Медіальний поворот у сучасній філософії є продовженням лінгвістичного повороту і складає одну з найбільш важливих тенденцій актуального мислення.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Удосконалення системи підготовки наукових кадрів з інформаційно-комунікаційних технологій в освіті спирається на досвід розвитку досліджень у цій науковій галузі, що, своєю чергою, потребує уваги до історії. В історико-педагогічних працях ретельно проаналізовано розвиток наукових досліджень з теорії та методики інформатики (13.00.02) та сучасної спеціальності 13.00.10 – Інформаційно-комунікаційні технології в освіті. Дослідження інформаційно-комунікаційних технологій в освіті кінця ХХ і початку ХХІ століть з точки зору теорії педагогіки, дидактики, теорії та методики професійної освіти висвітлені недостатньо. Метою даної роботи є аналіз підготовки кадрів вищої кваліфікації з інформаційно-комунікаційних технологій як складової наукових досліджень у 90-х роках ХХ сторіччя в межах наукової спеціальності 13.00.01 – Теорія і історія педагогіки. За результатом перегляду каталогів та електронних ресурсів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (nbuv.gov.ua) та фондів наукової бібліотеки ХНПУ імені Г. С. Сковороди виявлено 22 дисертації, які були захищені в 90-х роках ХХ сторіччя за спеціальністю 13.00.01 і за змістом пов’язані з використанням інформаційно-комунікаційних технологій в освіті. У цих наукових працях здійснено науковий аналіз та презентовано практичні напрацювання в напрямах створення та використання комп’ютерно орієнтованих засобів навчання, психолого-педагогічного аналізу методів навчання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, розвитку змісту й розробки методичних систем навчання інформатичних дисциплін та інформаційно-комунікаційних технологій у різних галузях освіти, проблем застосування інформаційно-комунікаційних технологій для вимірювання рівня навчальних досягнень; поставлено питання стосовно розробки експертних систем для оптимізації педагогічного проєктування та запропоновано модель застосування інформаційно-комунікаційних технологій в управлінні освітою на рівні району. Аналіз авторефератів дисертацій дав змогу визначити наукові центри в Україні, у яких були виконані відповідні дослідження, та установи,у яких відбулись захисти дисертацій, і визначити провідних фахівців, які виявились найбільш активними в підготовці кадрів вищої кваліфікації з теорії педагогіки (13.00.01) в напрямку застосування інформаційно-комунікаційних технологій в освіті в 90-х роках ХХ сторіччя.

У статті розглянуто використання парних співположень особових займенників ВІН – ВОНА, які формують поетико-граматичну домінанту ліричного твору. Стверджується, що відсутність у ліричному тексті з «ВІН – ВОНА» домінантою співвідносних із займенниками субстантивів сприяє узагальненню ліричної ситуації. Наголошується, що використання у ХХ сторіччі родової пари особових займенників «ВІН – ВОНА» в значенні ‘закохані’ є поетичною універсалією, яка характерна для російської й української лірики ХХ–ХХІ століть. В окремих віршових творах вона формує поетико-граматичну домінанту, що ґрунтується на категорійному протиставленні жіноче – чоловіче й пов’язана з темою любові. Ключові слова: лінгвопоетика, поетична морфологія, гендерна пара, співпозиція, особові займенники, домінанта віршового тексту, відсутність субстантива.

Стаття присвячена розкриттю особливості формування ідеологічного підходу до розуміння соціальної безпеки. Розкрито деякі проблеми соціальної безпеки людини, суспільства і держави. Розглянуто філософські підходи до розуміння поняття «Соціальна безпека». Висвітлено розвиток соціологічних знань у ХХ сторіччі про соціальну безпеку в державі. Автором визначено, що безпека — це вельми складне соціально-політичне явище, яке лише на перший погляд видається зрозумілим усім, але трактується воно в практичному, повсякденному житті кожною людиною по-різному. Це спонукає звернутися до історії зародження філософських думок із проблем безпеки. Перший — це етап античності, коли ще стародавній філософ Платон розглядав суспільство (державу) і людину як дві симетричні та взаємодоповнюючі системи. Цікаві погляди щодо подальшого розвитку системи безпеки почали виникати у дослідників наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Кінець ХХ століття привернув думки вчених до розв’язання проблеми загрози особистості шляхом нівелювання економічної нерівності та впливу на ринкову стихію. У розроблених теоріях немало вчених пропонують забезпечувати максимальну справедливість у розподілі благ, встановлення державного контролю за зловживаннями свободами ринку. Поступово формувалося й усвідомлення того, що час вимагає нових підходів до аналізу соціальних процесів і явищ у сфері безпеки. Також, доцільно зауважено, що розвиток соціологічних знань у ХХ сторіччі привів до об’єктивного висновку, в якому одним з головних джерел загрози безпеці держави є соціальні суперечності, що виникають усередині певної соціальної системи, але не всі протиріччя, а лише ті, що приводять до соціального конфлікту. На нашу думку, дослідження поняття «соціальна безпека» як багатопланового явища має проводитися на рівні «загального», «особливого» й «одиничного». Визначено, що у сучасній методології, поширеній на Заході, міцно утвердилася концепція багатофакторного підходу, який включає аналіз впливу на соціальний суб’єкт, явище, процес сукупності факторів економічного, аполітичного, культурно-морального характеру. Ключові слова: соціальна безпека, суспільство, держава, соціальна захищеність.

Мета роботи – оцінити стан розвитку педіатричної освіти в Україні на початку ХХІ сторіччя, кадрове забезпечення галузі за спеціальністю «Педіатрія» та розробити план заходів щодо подолання кризових явищ у педіатричній охороні здоровʼя. Основна частина. У статті наведено дані щодо розвитку педіатричної освіти на початку ХХІ сторіччя після відновлення освітньо-наукової спеціальності «Педіатрія» у 2017 р. Висвітлено розробку сучасних стандартів підготовки дитячих лікарів, що базуються на набутті майбутніми магістрами педіатрії загальних та фахових компетенцій і необхідних практичних навичок. Наголошено на теперішніх проблемах у кадровому забезпеченні педіатричних закладів охорони здоровʼя, що може викликати складнощі у забезпеченні дітей якісною медичною допомогою у майбутньому. Висновок. Розроблений перелік заходів на галузевому та загальнодержавному рівні щодо відновлення необхідних для країни обсягів підготовки дитячих лікарів та забезпечення належного методичного забезпечення навчального процесу.

Cтаттю присвячено автопатографії як одному з проявів мистецтва суспільства ремісії, який став дуже популярним на початку ХХІ сторіччя. Авторка доводить, що автопатографія являє собою реалізацію однієї особливості розвитку сучасного суспільства – збільшен

Cтаттю присвячено автопатографії як одному з проявів мистецтва суспільства ремісії, який став дуже популярним на початку ХХІ сторіччя. Авторка доводить, що автопатографія являє собою реалізацію однієї особливості розвитку сучасного суспільства – збільшен

У статті досліджено історико-педагогічні передумови становлення системи післядипломної освіти керівників закладів освіти у період першої половини ХХ сторіччя. У контексті послідовних перетворень у системі післядипломної педагогічної освіти розкрито особливості історичного періоду першої половини ХХ сторіччя, в якому відбувалось формування національної системи післядипломної педагогічної освіти, зокрема зароджувались процеси, пов’язані з підвищення кваліфікації керівних педагогічних кадрів. Обґрунтовано, що процес розвитку післядипломної освіти керівних педагогічних кадрів нерозривно пов'язаний із розвитком всієї системи післядипломної педагогічної освіти та є наслідком історичного усвідомлення важливості ролі ефективного управління закладом освіти у підвищенні якості освітньо-виховного процесу. На прикладі переписів працівників освіти, що проводились у 1929-1933 роках, надано характеристику кількісному та якісному складу педагогічних працівників, у тому числі наведено рівень професійної підготовки керівних педагогічних кадрів до управління закладами освіти. Охарактеризовані основні форми підвищення кваліфікації педагогічних кадрів у першій половині ХХ сторіччя, серед яких як таку, що мала особливе значення для професійний розвитку керівників шкіл, виокремлено заочну педагогічну освіту, з описом напрямів за якими здійснювалась підготовка. Зроблено висновок, що питання необхідності у запровадженні ефективного управління закладом освіти виникло як реакція на поступові політичні, соціальні та культурні зміни в українському суспільстві та державі, що поглиблювали проблеми розвитку всієї освітньої галузі. А наукове переосмислення в середині ХХ сторіччя провідної ролі ефективного управління закладом освіти та професіоналізму керівника стає передумовою виокремлення із загальної системи післядипломної педагогічної освіти важливої її підсистеми, що мала на меті постійне професійне зростання керівних педагогічних кадрів.

У 2018 році стоматологічний факультет Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького відзначає 60 років від часу створення. За цей час факультет став потужним центром з підготовки лікарів-стоматологів і його здобутками сьогодні можна пишатися. Створення стоматологічного факультету в ЛДМІ був своєрідним підсумком багаторічних старань не одного покоління університетських професорів, лікарів-стоматологів та громадян у Львові та які науковими здобутками і своєю працею впродовж ХІХ–ХХ сторіччя створили відповідні умови. Адже навчальна дисципліна «Мистецтво зуболікування (одонтологія)» вперше з’явилася у навчальних планах студентів-медиків Львівського університету ще в 1828 році. Її почав викладати професор «одонтології» Карл Прокоп Каліґа, а згодом продовжив хірург, магістр зуболікування Вінцент Штраскі. Професор Каліґа написав книгу «Про хвороби зубів і засоби їх лікування», яка була видана у Відні (1838), Львові (1840) та Мілані (1841). З 1902 року стоматологію викладав доцент (згодом професор) Андрій Ґонька. У 1907 році розпочинає роботу амбулаторія дентистики Львівського університету, метою якої було надання безкоштовної стоматологічної допомоги населенню. Разом з професором А. Ґонькою працював доцент Теодор Богосєвіч, який після смерті професора у 1909 році протягом певного часу керував клінікою та читав курс стоматології. Згодом клініка отримує назву інституту дентистики та фактично набуває статусу сучасної кафедри, яку з 1913 до 1941 рр. очолював професор Антон Цєшинський. Він першим запропонував правило ізометрії в рентґенології (прицільний знімок зуба) та метод місцевого знеболення новокаїном з адреналіном (1906), був автором першого в світі атласу (1907) та підручника (1911) з рентґенстоматології, праць з реорганізації стоматологічної освіти, виокремлення стоматології як самостійної галузі природничих наук тощо. Вагомий внесок професора А. Цєшинського у розвиток світової стоматологічної науки засвідчує те, що у 1936 році він був удоcтоєний міжнародної нагороди Світової Федерації Дентистів (FDI) – Дипломом і Золотою Медаллю Міллера. У липні 1941 року Антон Цєшинський був розстріляний гестапо разом з іншими львівськими професорами на Вулецьких пагорбах. У 1958 році в Львівському державному медичному інституті було відкрито стоматологічний факультет. Першим деканом стоматологічного факультету став Олександр Васильович Коваль – перший головний лікар стоматологічної клініки ЛДМІ, голова наукового товариства стоматологів у Львові, головний стоматолог обласного відділу охорони здоров'я, перший після війни львівський доктор медичних наук у галузі стоматології. Деканами стоматологічного факультету у різний час за минулі 60 років були професори О.В. Коваль (1960–1966, 1968–1972 рр.), О.Я. Ухов (1966–1968 рр.), Г.С. Чучмай (1972–1974, 1978– 1979 рр.), Є.В. Гоцко (1974–1978, 1979–1992 рр.), І.М. Готь (1992–2005), Р.М. Ступницький (2005–2012). У 2012 р. на посаду декана був обраний д-р мед. наук, проф. Р.З. Огоновський [6]. Сьогодні у складі факультету функціонує десять кафедр (п’ять – профільних) та базова стоматологічна поліклініка університету. Тут працює 19 професорів, 17 докторів медичних наук, 55 доцентів, 84 кандидати наук, 45 асистентів. За 60 років роботи факультету освіту здобуло біля 8 тис. лікарів-стоматологів. Серед студентів були представники 40 країн світу. Зараз тут навчається понад 1060 студентів, зокрема близько 200 іноземців. Факультет готує лікарів-стоматологів загальної кваліфікації. Випускники Львівської школи стоматології очолюють кафедри у вищих навчальних закладах Києва, Одеси, Вінниці та інших міст України, а також за кордоном, працюють на державній службі різних рівнів, проявили себе у мистецтві та спорті.

Вступ. Питання відповідності сучасним реаліям уявлення про залежність продуктивності роботи науковців від їх віку, які були сформовані у минулому столітті, стають досить актуальними у зв’язку зі змінами в організації та характері дослідницької діяльності, що відбулися за останні кілька десятиліть.Проблематика. Вивчення означеного питання набуває особливої актуальності для оптимізації кадрової політики в наукових установах України у зв’язку з небажаними змінами вікової структури науковців.Мета. Дослідити динаміку публікаційної активності групи членів Національної академії наук України, які працюють сьогодні (або працювали до останнього часу) в науці.Матеріали й методи. Використано списки публікацій, наведені в біобібліографічних виданнях та інформаційноаналітичній системі «Бібліометрика української науки», застосовано традиційні методи статистичного аналізу.Результати. Досліджено зміни публікаційній активності з віком 126 членів і членів-кореспондентів Національної академії наук України, які народилися в 1920—1940 рр. Виявлено, що максимальна кількість публікацій спостерігається у віковій групі до 30 років тільки в 1,2 % вибірки; 30—34 роки — у 16,7 %, що приблизно відповідає результатамиХарві Лемана 1930-х років. Водночас для груп 35—39 років становить 34,1 %; 40—44 роки — 12 %; 45—49 років — 16 %. Нове збільшення кількості публікацій спостерігалося здебільшого через 5—10 років після першого піку, причому другий пік часом навіть перевищує перший максимум.Висновки. Вік найбільшої продуктивності для переважної більшості вчених нашого часу змістився приблизно на 30 років. Це зумовлено тим, що динаміка продуктивності роботи дослідника визначається не тільки віковою зміною фізіологічних можливостей його організму, а й характером праці, яка в сучасній науці кардинально змінилась внаслідок зростання обсягу науково-технічної інформації, ускладнення методів і технологій досліджень, поширення колективних досліджень.

Статтю присвячено вивченню студентської автономії в контексті розвитку компетенцій ХХІ сторіччя. У статті розглядається походження й значення поняття «студентська автономія» та наводиться порівняльна характеристика основних визначень «автономії». Представлено хронологію становлення цього поняття у закордонних та вітчиз- няних наукових працях, яке у загальному розумінні позначає відповідальну роль студента у процесі навчання та його здатність самостійно приймати рішення стосовно навчального процесу. «Автономія» передбачає право вибору, яке надається студенту, що посилює процес формування у нього професійної компетентності і зумовлює використання певної низки стратегій та підходів для її розвитку у студентській аудиторії. У статті поставлено наголос на зміні ролі викладача в освітньому процесі. У контексті цього дослідження стає очевидним перехід від моделі, центрованої на ролі викладача, яка домінувала в освіті багато років, до під- ходу, орієнтованого на студента (“student-oriented approach”) та на понятті «навчання протягом життя» (“life-long learning”). В сучасних умовах студенти повинні вчитися не лише застосовувати різні стратегії навчання, але й також обирати найефективніші з них відповідно до мети та індивідуальної направленості у навчанні. Навчальні завдання мають бути націлені на формування стратегічних навичок та здібностей до самооцінювання. Зокрема, навиків, які роблять людей більш стратегічно компетентними у очікуваних соціо-економічних та технологічних контекстах. На підставі аналізу робіт вчених можна констатувати, що автономія студентів є одним із факторів успішного навчання. Отже, пріоритетним завданням викладачів є формування автономних навиків студентів. Аналіз літературних джерел з питань автономії довів, що не існує єдиного визначення цього поняття у науці. Також було визначено, що більшість вітчизняних фахівців поділяють думку закордонних вчених стосовно фено- мену «автономія».

Мета статті полягає у розгляді художніх та естетичних основ розвитку камерної опери у ХХ – ХХІ ст. Методологія дослідження визначається поглибленим музично-аналітичним, текстологічним та музично-семіологічним підходами, з вилученням індивідуально-авторських принципів роботи з літературним першоджерелом. Наукова новизна роботи полягає у визначенні художніх-естетичних, структурно-композиційних і музично-драматичних основ камерного оперного жанру у ХХ сторіччі, які є показовими й симптоматичними для музичної культури обраного періоду. Висновки. Загальна тенденція камернізації жанрової оперної форми вступає в діалог з не менш важливою тенденцією монологізації оперної драматургії, що стає показовим явищем для європейської музичної культури ХХ-ХХІ століть. Опера набуває рельєфних рис психологізації сценічного дійства, навіть в творах епічного типу, та зосередження музично-драматичного матеріалу навколо одного персонажа, до створення моносцен. Розвиток камерного оперного жанру стає показовим для музичної культури ХХ ст., так як найбільш повно виражає її характерні риси, сутнісні й типові параметри. Йдеться, перш за все, про ставлення до людини та її індивідуально-особистісних властивостей, й, звичайно, до можливостей людини вести діалог з навколишнім світом та самим собою. У зв'язку з цим, камерна опера відображає діалогічну природу людського спілкування в його своєрідності й різноманітті, що проявляється у формуванні особливих специфічних властивостей театрально-сценічної та музичної драматургії.

У статті презентовано застосування методу соціолінгвістичного анкетування як інструменту територіального моніторингу, що було проведене наприкінці ХХ сторіччя в окремих населених пунктах Херсонської області. Завдання дослідження виконані у двох вимірах – синхронічному та діахронічному. Синхронічний вимір виявив особливості національно-мовної сфери окремих сіл і міст Херсонщини, зокрема їх спільні риси історичного заснування (більшою мірою у XVIII сторіччі, переважно українськими селянами й козаками); риси домінування української культури й мови (від незначної переваги в окремих пунктах до повного домінування в більшості); функціонування української мови у більшості сімей анкетованих, а також у батьківських і дідівських сім’ях; виявлення високого показника позитивного ставлення до української мови незважаючи на частку російськомовних осіб, зокрема у виборі мови навчання дітей та у ставленні до української мови як державної, у висловленні погляду щодо її майбутнього. У діахронічному вимірі проведено паралелі з сучасною ситуацією. Так, було виявлено, що думка респондентів про подальшу рівноправність двох мов виявилася не правильною, адже українська мова сьогодні досягла високого функціонального рівня. Також відповідно до стратегій адміністративно-територіальної реформи й формування національної ідентичності в сучасній Україні доведено ефективність застосування соціолінгвістичного методу в дослідженні / моніторингу мовно-національної ситуації в регіонах країни. Зроблено висновок, що описані вище результати анкетування, добуті за допомогою соціолінгвістичного методу, потрібно використовувати в наукових розвідках, які стосуються сучасного стану національно-мовної сфери в Україні, зокрема в кожному її регіоні, що допоможе виробити правильну державну стратегію розвитку цієї сфери.

У статті проаналізовано процеси оновлення змісту навчання і виховання дітей дошкільного віку в умовах її транснаціоналізації; актуалізовано національний та етнонаціональний компонент дошкільної освіти України як протидію глобалізації; окреслено завдання етнопедагогіки дитинства.

У статті оглядово представлені й проаналізовані теоретичні концепції дослідників і критиків Сполучених Штатів ХХ сторіччя, які відіграли найпомітнішу роль у давній академічній дискусії щодо термінологічного окреслення та визначення змістового субстрату і найхарактерніших атрибутів поняття «романтизм» у північноамериканських наукових студіях національної літературі доби «Американського Ренесансу».