Статті в журналах з теми "Художня цінність"

Під час дослідження було виявлено великий потенціал методики викладання англійської мови на основі автентичних художніх фільмів, який реалізується через наочність відеоматеріалів, заохочення різних засобів сприйняття, створення на їх основі мовних ситуацій, найбільш наближених до реальних, естетичну функцію кіно. Фільм був розглянутий як засіб наочності: зорової, слухової, словесної. Також було показано, як використовувати художній фільм для мотивації учнів до комунікативної діяльності в класі, вивчення англійської мови й утворення взагалі. У роботі було встановлено, що художній фільм може бути використаний в різних галузях навчання англійської мови. Він є ефективним засобом формування навичок усного спілкування, аудіювання, навчання лексиці, граматиці, письму, соціокультурним і країнознавчих аспектів. Кожна область навчання була розглянута окремо. У роботі були розглянуті аспекти, які необхідно враховувати при використанні художніх фільмів у викладанні англійської мови: технічна характеристика відеоматеріалів, організація уроків на основі фільмів, найбільш ефективне використання кінофільмів, труднощі при навчанні та інші проблеми, з якими може зіткнутися вчитель при використанні художніх фільмів в навчанні. У даній роботі були визначені наступні критерії відбору художніх фільмів: відповідність мовного змісту фільму рівню знань учнів; відповідність змісту навчальним цілям; відповідність інтересам, психологічним, віковим і соціальним особливостям учнів; мовна насиченість; співвідношення звукового і зорового ряду; відображення соціокультурної, країнознавчої специфіки; інформаційна, художня цінність; тривалість фільму. Правильно відібрані фільми сприяють формуванню міжкультурної компетенції учнів, розвитку художньо-естетичних і пізнавальних потреб і мотивів, а також формування інтелектуальних, лінгвістичних, культурологічних, комунікативних здібностей. У роботі була розглянута специфіка мови автентичного художнього фільму: використання персонажами розмовної мови, діалогічність мови, її насиченість ідіомами, сленгом, скороченнями. В результаті дослідження було встановлено, що педагогічний потенціал методики викладання англійської мови на основі художніх фільмів може бути реалізований через навчально-методичний комплекс, що включає самі художні фільми, форми роботи з ними, завдання до кожного фільму. Ключові слова: художній фільм, комунікація, компетенція, навчання, іноземна мова.

У періоди радикальних змін у суспільстві загострюється проблема цінностей, світ яких є багатоманітним. Він охоплює цінності матеріальні та духовні, соціальні й політичні, етичні та естетичні. Ціннісний зміст життя узагальнюється в художніх цінностях, котрі яскраво його втілюють завдяки художній образності творів мистецтва, звертаючись до почуттів і розуму людини, і таким чином стимулюють осмислення певної ціннісної проблеми, яка в результаті стане чи не стане власним надбанням реципієнта. Надаючи можливість пережити непрожите, стискаючи суспільний та історичний досвід поколінь до концентрації й форм, доступних для особистісного прилучення до нього, мистецтво є своєрідним “банком даних” щодо архетипів поведінки, архетипів сприймання реальності та культури. І все це молода людина опановує через найнадійніше входження людини в соціум – мову. Слово мовлене характеризує як людину, так і суспільство, в якому вона живе. У кожного народу мова своєрідна і незрівнянна, але спільним для всіх є те, що вона виражає думки і почуття людини, містить у собі творче начало. Передбачаємо декілька нових технологічних прийомів, які, на нашу думку, допоможуть через слово прилучитися до художніх цінностей світу в процесі викладання гуманітарних дисциплін у мистецьких ВНЗ, розширивши нескінченну багатовимірність молодої людини: іншомовна мистецька терміно-ідіоматична “інкрустація” теоретичних гуманітарних дисциплін, що може слугувати засобом міжнародного спілкування і взаєморозуміння. Будучи раціональним осягненням цінностей і джерелом інформації, яке забезпечує процес пізнання фіксованих одиниць мови, оперування термінами в галузі мистецтва допоможе культурній орієнтації студента, його здатності спілкуватися іноземною мовою, не поводитись “асиметрично” в певних ситуаціях, що свідчитиме про мовну коректність і сприятиме подальшому розвитку чуття мови. 2) Мистецтво літературно-художнього перекладу (у нашому випадку це стосується світового театру і світової драматургії, поезії). Звертаємо увагу студентів на той факт, що, на відміну від музики, живопису, танцю, літературний твір чи не єдиний з видів мистецтва, що замкнений мовними межами. Українською мовою герої грецьких трагедій почали розмовляти завдяки видатним українським перекладачам Василеві Сімовичу, Андрію Содоморі, Борисові Тену, Тарасові Франку та ін. Студенти мають зрозуміти сутність праці перекладача художнього твору: виконання перекладу – не технічна справа, не «фото» тексту, який потребує буквального перекладу кожного слова, а використання перекладачем своїх вмінь і таланту для донесення читачам (глядачам, слухачам) максимальної близькості до смислів оригіналу. Якщо така мета досягнута, відбувається не лише популяризація тексту, а й розбудова мови, в сферу якої завдяки перекладу вноситься цей текст, мобілізуючи почуття мовного патріотизму читача. 3) Діалог культур як фундаментальна потреба людської спільноти, що дає можливість уникнути одномірності мови; дає змогу інтерпретувати думки, посилювати їх, обмірковувати, сперечатися тощо. Запропонована технологія представляє нові ракурси та акценти приєднання студентів до культурних традиційних та інноваційних практик спілкування і регулювання взаємовідносин з наявним буттям.

У статті розкривається дослідницько-концептуальна позиція автора, що розвиток, виховання, формування особистості слід починати із потребнісно-мотиваційної сфери, яка, в свою чергу, формує ціннісну. Акцентуючи увагу на художньо-естетичному вихованні, автор наголошує, що основними засобами художньо-естетичного виховання і формування художніх потреб є мистецтво, художня література. Формування художніх потреб розглядається як основа художньо-естетичного виховання. Розглядаючи проблему в такому ракурсі, потребнісний підхід виступає методологічною основою як у вихованні в цілому, так і в художньо-естетичному вихованні зокрема. А художня потреба розглядається як культурна, духовна потреба і як інтегративне утворення, що синтезує у собі різні форми свого вияву (як потреба в художній творчості; як потреба у самореалізації; як потреба в освоєнні культурних цінностей; як потреба в катарсисі тощо). Стала художня потреба розвиває спектр почуттів, формує моральний вчинок, моральну думку, є джерелом як художньо-естетичного виховання, так і виховання в цілому. Потреба у художній літературі й сама художня література сприяє формуванню морально цілісної особистості (К. Д. Ушинський). Сутність художньої потреби виявляється в її дієвому, активному характері, спонуканні до творчості. Саме тому формування художніх потреб займає перший щабель в системі художньо-естетичного виховання і є основою для розвитку і формування особистості в цілому. Особливу роль в цьому процесі займає художня література, адже образне мислення, яке розвиває художня література і словесна творчість, – «необхідний етап переходу до мислення поняттями» (В. О. Сухомлинський). Розкрито механізм, принципи і методи формування художніх потреб в системі естетичного виховання.

Cтаття присвячується життю та творчості всесвітньо відомого американсько-ірландського танцюриста, актора, співака, режисера, кінопродюсера та хореографа Джина Келлі – володаря Національної медалі США в галузі мистецтва, почесного «Оскара», двох премій «Золотий глобус» та ще трьох десятків нагород, призів та премій. У роботі розглянуті особливості епохи, в якій жив та творив Джин Келлі, подані важливі факти з його біографії, досліджено унікальний синтез його різноманітних здібностей, розкриті численні грані його таланту. Відтак, з’ясована художня цінність мистецького доробку Джина Келлі та визначено його вплив на американську культуру ХХ ст.

Мета. Визначити основні етапи проведення та критерії оцінки стародруків при проведенні ідентифікаційної та митної експертиз. Методика. Загальний підхід до визначення змісту і структури роботи ґрунтується на основі методу системного аналізу. Для підведення окремих підсумків у роботі використано методи аналізу та синтезу, абстрагування та групування. Результати. Коротко проаналізовано стан контрабанди та незаконної торгівлі культурними цінностями. Розглянуто класифікаційні ознаки стародруків, за яким класифікують старовинні книги при перетині митного кордону чи в букіністичній торгівлі. Розглянуто особливості проведення ідентифікаційної експертизи старовинних книг як об’єктів культурної спадщини. Подано характеристику ознак, за якими ідентифікуються книги; визначено основні етапи та методи проведення експертизи. Автором подано повну характеристику зовнішніх ознак книг, за якими визначається їх видова приналежність. Визначена, що основною класифікаційною ознакою книг є період друкування. Встановлено, що повну оцінку книги як вартісну, так і ідентифікаційну можна надати лише на підставі комплексного вивчення всіх ознак, їх сукупності. При митній експертизі працівники повинні проводити огляд книги в строгій послідовності: визначити назву, час друку, друкарню, стан збереження, матеріал, вид друку та фарби, наявність поміток і підписів. На визначення вартості стародруків впливають не тільки часові чи матеріальні критерії, а також художні та соціо-культурні. Зокрема, вагоме значення на вартість книг мають приналежність книги певній історичній особі, художня змістова цінність видання, інформаційна насиченість книги і конфіденційність, наявність маргіналій, рідкісність. Сукупність усіх цих та інших ознак може підвищувати початкову вартість книг в декілька разів. Практична значимість. Питання процедури проведення ідентифікаційної експертизи стародруків, заявлених до вивезення (тимчасового вивезення) та повернутих в Україну після тимчасового вивезення можуть бути використані для вдосконалення чинних методик.

У статті аналізується проблема розвитку творчих здібностей дошкільників засобами художньої літератури. Уточнено ключові позиції дослідження. Передусім зазначено, що у філософських концепціях творчість розглядається як самореалізація особистості. Дитячу творчість розуміють як створення дитиною суб’єктивно значущого для неї продукту. Дитяча творчість характеризується тим, що дитина емоційно відгукується, ціннісно ставиться до твору через художнє слово, творчу роботу в різних видах діяльності. Літературну творчість розуміють як здатність дитини самостійно складати розповіді, оповідання й казки. Феномен «творчі здібності» визначають по-різному. Зокрема, як здатність знаходити рішення в нестандартних ситуаціях; спрямованість на відкриття нового і здатність глибокого усвідомлення свого досвіду; синтез властивостей особистості, які характеризуються ступенем відповідності певного виду творчої діяльності вимогам до неї, та зумовлюють результативність такої діяльності. Творчу обдарованість розглядають як індивідуальний творчий мотиваційний і соціальний потенціал, що дозволяє отримати високі результати в одній (або більше) із таких сфер: інтелект, творчість, соціальна компетентність, художні, психологічні та біологічні можливості. Талант розуміють як систему якостей і особливостей, що дозволяє особистості досягти видатних успіхів в оригінальному здійсненні творчої діяльності. Творчі здібності яскраво проявляються в дошкільному дитинстві й розвиваються в процесі спеціально організованого навчання, зокрема в літературній і тісно з ній пов’язаній художньо-мовленнєвій діяльності. Особливо міцний зв’язок між такими компонентами художньо-мовленнєвої діяльності, як виконавча діяльність і творчість. Творчість об’єднує художню, ігрову та пізнавальну активність дошкільників. Для виникнення та активізації творчих проявів дітей слід створити специфічні сприятливі умови. У статті проаналізовано основні засоби змістового впливу на розвиток творчих здібностей особистості дитини в художньо-мовленнєвій діяльності. Художньо-мовленнєва діяльність має самоцінне значення для розвитку творчих здібностей дітей дошкільного віку, зокрема для розвитку літературної творчості. Перспективи подальших досліджень вбачаємо в дослідженні й перевірці педагогічних умов розвитку творчих здібностей дошкільників у художньо-мовленнєвій діяльності.

Антична література близька сучасному читачеві своїм гуманістичним змістом. Поняття про цінність людини, гармонійний розвиток її духовних і фізичних сил, розуміння поєднання свободи людини і порядку в суспільстві, закон, який встановлює норми життя природи, людини і суспільства – всі ці поняття були створені європейською античністю. Антична Греція була колискою європейської цивілізації і культури, де були закладені духовно-моральні цінності, які знайшли свій розвиток у багатьох народів Європи, стала їхнім спільним надбанням і основою всієї європейської культури. Література Стародавнього Риму виникла значно пізніше давньогрецької і також мала свою неповторну своєрідність, вона збагатила якісно новими досягненнями і духовно-моральними цінностями світову літературу. Античні цінності в літературі почали приходити у все більшу суперечність з дійсністю, що призвело до остаточного розколу старої системи цінностей і появи нової, яка визначила нову мету і сенс життя. Пізньоантична література все більше і більше починає виражати сімейні цінності, тематику приватного життя і інтимних почуттів, побутових і сімейних відносин, відображаючи в творах цінності любові і дружби. Хоча християнство багато запозичило зі старої системи цінностей, вибрані ним елементи античного мислення отримали інший сенс, та відрізнялись від античної системи новим світорозумінням. Ключові слова: художня література, антична література, духовно-моральні цінності.

У статті обґрунтована ідея, що художня література наділена великою силою виховного потенціалу. Література є одним із найголовніших чинників впливу на формування та виховання загальнолюдських цінностей та якостей людини у будь-якому віці. Особливий інтерес представляє проблема виховання за допомогою сучасної зарубіжної літератури такої загальнолюдської цінності, як любов. У статті розглянуто цю цінність як зацікавленість та прагнення до культивації у своїй свідомості таких чеснот, як добро, духовність, творення, прийняття себе та іншої людини. Література – це віддзеркалення дійсності, особливостей суспільства країни, мислення та звичок народів. Письменник, митець споглядає та відтворює дійсність середовища через призму свого сприйняття у творі. Літературний твір – це засіб комунікації автора, представника суспільства, народу окремої країни з читачем. Значна роль в процесі формування студентської молоді належить засобам художньої літератури. Високий виховний потенціал художньої літератури та сучасної зарубіжної літератури обумовлений специфікою її змісту, засвоєння якого розвивається особистістю та збагачує її внутрішній світ знаннями духовних цінностей, переживаннями їх смислової значущості. Таким чином, ми, занурюючись у світ, що його зображує митець, сприймаємо, відчуваємо емоції, думки, настрої, тенденції та проблеми розвитку або деградації людини, представника суспільства, нації, носія менталітету. Мета статті – дослідити виховний потенціал сучасної зарубіжної літератури щодо виховання любові.

Мета дослідження – розкрити специфічні змістові показники худож- ньо-естетичного синтезу, що здійснюється в оперному образі, як про- цесуальному системному явищі; довести важливість персоніфікації та типізації як двох необхідних сторін образної оперної драматургії. Ме- тодологія роботи зумовлюється поєднанням історіографічного та тек- стологічного підходів, передбачає включення психологічного ракурсу оцін- ки художніх явищ та розширення семантичного методу оперознавства. Запропоноване поняття синергії розглядається в річищі семіологічного музикознавчого підходу. Наукова новизна статті зумовлюється розкрит- тям художньо-синтетичної природи оперного образу та його синергійної виконавсько-артистичної природи, в їх узгодженні та взаємозалежності. Смисловий обсяг оперної концепції, як естетичної, зумовлює розширення кола художніх функцій оперного образу, який, зберігаючи власне персоні- фіковане вираження та індивідуально-психологічне призначення, вступає до резонансу з культурно-історичним контекстом, активізує й залучає до «оперного світу» ціннісні домінанти життєвого навколишнього сві- ту, зумовлюючи завдання оперного виконавця розширювати історич- ний простір ролі, відновлювати сполучну нитку онтологічного часу, за допомогою художньо-синтетичних факторів виявляти багатомірність та цілісність людської свідомості. Висновки. Підхід до оперного образу як до основи оперного діяння та синтетичного художньо-естетичного утворення дозволяє оновлювати розуміння поняття «сучасне виконан- ня». Оперна «сучасність» повинна тлумачитися як здатність виконавця налагоджувати художньо-символічні зв’язки, прокладати образні шляхи зі штучного, але психологічно дієвого художнього оперного простору до дійсного перебігу життя, таким чином поглиблюючи властиву людській свідомості синестезійність, водночас виявляючи значний синергійний по- тенціал синтетичної оперної форми.

У статті охарактеризовано особливості професійної підготовки студентів до художньо-конструктивної діяль- ності з дітьми дошкільного віку засобами педагогічної практики. Основну увагу зосереджено на тому, що резуль- тативність означеної підготовки залежить від організації практик у різновікових групах закладу дошкільної освіти. Здійснено аналіз методико-педагогічного аспекту підготовки майбутнього вихователя закладу дошкільної освіти до творчого розвитку дітей засобами художньої праці. Наголошено на тому, що зміст художно-конструктивної підготовки майбутніх педагогів містить такі основні компоненти: інтелектуально-змістовий (сформованість необ- хідних знань із основних і вибіркових навчальних дисциплін щодо роботи з дітьми в означеному руслі); органі- заційно-діяльнісний (сформованість належних умінь і навичок щодо художньо-конструктивної діяльності); цін- нісно-орієнтаційний (сформованість необхідних особистісних якостей, які забезпечують успішність в означеній професійній діяльності); мотиваційно-особистісний (освітні та професійні мотиви, що спонукають до належного засвоєння відповідних знань і набуття умінь та навичок щодо керівництва художньо-конструктивною діяльністю дітей). Чималу увагу зосереджено на тому, що під час підготовки майбутніх педагогів до проходження педагогіч- ної практики в означеному руслі значна роль належить організації освітнього процесу, в якому би студент висту- пав як суб’єкт, котрий усвідомлює цінність художно-конструктивного досвіду та його реалізації на практиці. Таку підготовку слід супроводжувати співвіднесенням індивідуальних можливостей і здібностей майбутнього педагога з вимогами змісту й умовами майбутньої професійної діяльності з погляду успішного її виконання. Неабияке зна- чення має побудова освітнього процесу на основі суб’єкт-суб’єктних відносин викладача зі студентами, що поля- гає у забезпеченні належних умов для реалізації потенційних можливостей майбутнього педагога, формуванні його творчої індивідуальності й особистісного розвитку.

У статті в порівняльному аспекті проаналізовані українські і російські скоромовки, схарактеризовані їх тематичні та художньо-образні особливості. Установлено, що в народних скоромовках інтегрувалась, закріплювалась й акумулювалась вироблена певним народом традиційна інформація: етнічна самосвідомість, історична пам’ять, побут і звичаї, символізація явищ матеріальної культури та інше. Поетична цінність і педагогічна значущість скоромовок полягає не у смисловому навантаженні (хоча в них в ігровій, веселій формі відбиваються матеріальна культура та ціннісна система народу, описуються природні явища тощо), а в такому підборі та розстановці слів, вимова яких вимагає від мовця певних зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції, що підвищує його культуру мовлення.

У статті розглядаються критерії і показники сформованості одухотвореного образу людини культури в студентської молоді. Обґрунтовано вибір груп критеріїв сформованості одухотвореного образу людини культури в студентської молоді, окреслено критерії сформованості образу людини культури та подано їх змістовні характеристики, схарактеризовано показники, які відповідають визначеним критеріям. До аксіологічної групи віднесено ціннісно-смисловий та естетичний критерії, що показують сформовану систему духовних і культурних цінностей і світоглядних уявлень про сенс буття, сформований ціннісний, гуманістичний світогляд, ціннісне ставлення до національної культури, наявність естетичних і художніх потреб, здатність насолоджуватися прекрасним, сформовані естетичні смаки, прагнення до естетичного ідеалу, систему естетичних цінностей, художньо-естетичну компетентність. До складу потребово-мотиваційної групи віднесено емоційно-оцінний та мотиваційний критерії, де показниками є: емпатія, переживання катарсису, прагнення до творчого самовияву, мотивація до оцінювання моральних якостей особистості, внутрішня потреба реалізації потенціалу носія культури, зацікавленість у наслідуванні культурних традицій, прагнення до культурної самоідентифікації. Когнітивна група представлена когнітивним критерієм, що характеризується засвоєнням базових понять і категорій культури, вмінням оперувати цими поняттями в побудові власних суджень, етнокультурна компетентність, критичне й інноваційне мислення. Поведінкова група представлена операційно-дійовим і діяльнісним критеріями з показниками: соціокультурна адаптивність, готовність особистості до самостійної діяльності, культуротворча і духотворча діяльність.

У статті досліджуються індивідуальні особливості стилю американської письменниці Луїз Ердріч на прикладі її роману «Love medicine». Визначення індивідуального стилю автора є одним із найактуальніших завдань у галузі прикладної лінгвістики, що відіграє провідну роль для розробки сучасних засобів машинної обробки тексту. Індивідуальний стиль автора відображає неповторні риси у творчості митця, що відрізняють його твори від літературної спадщини інших письменників. Він розкриває особистість творця, його життєвий досвід, цінності, погляди та упередження, а також культуру його краю та характерні риси тогочасного суспільства. Луїз Ердріч є однією з найвідоміших американських письменниць індіанського походження, яка, вивчаючи історію предків, відображає її у своїх творах, втілює в образах різних персонажів. Упродовж дослідження визначено вплив культурного та особистісного досвіду письменниці на творчий доробок, проаналізовано вибір синтаксичних конструкцій, граматичних та лексичних засобів. Для проведення дослідження здійснено вибірку прикладів уживання художніх засобів та визначено їх значення в контексті твору. Проаналізовано використані автором метафори, порівняння, гіперболи, символи, анафору та ономатопею, їх вплив на текст, пробудження емоцій та почуттів у читачів. Ми виявили, що частка метафор у нашому тексті становить приблизно 40%, тоді як епітети та порівняння трапляються у 16% та 15% випадків уживання художніх засобів. До того ж діаграма ілюструє, що персоніфікація та анафора досить часто використовуються автором. Художні засоби відіграють неабияку роль у творі, адже саме вони дозволяють читачеві поринути у світ слова та переживати події разом із його героями, глибше пізнаючи кожного із них. За їх допомогою автор підкреслює індивідуальні та неповторні риси персонажів та надзвичайно тонко зображує їхні почуття, переживання та теплі стосунки між героями твору Луїз Едріч, що пронизують читачів до глибини душі. Робота має теоретичну цінність із точки зору вивчення унікальних рис, притаманних конкретному авторові, та практичну цінність під час застосування результатів дослідження в автоматизованих системах аналізу текстів та лінгвістичних корпусах.

У статті розглянуто концептуальні домінанти як елементи аторського стилю О. Довженка. Проаналізовано художні форми реалізації етнокультурних концептів як важливого чинника формування національної свідомості й патріотизму українців. Доведено, що ключовими етноконцептами багатьох його творів (оповідань, кіноповістей, драматичних творів) та щоденникових записів стали концепти «історія», «козак», «запорожець», «могила», «Україна» та ін. Резюмовано, що за допомогою концептів національного в творчості письменника репрезентується ментальність українського народу, його самобутність та цінність.

У статті розглянуто повтор як художній засіб. Узагальнено наукові дослідження з цього питання. Звернуто увагу на класифікацію повторів в українському мовознавстві та подано види повторів у літературних казках. Наукову цінність становлять приклади, що підтверджують авторську індивідуальність на використання повторів у текстах на один сюжет.

Розглянуто художньо-композиційні принципи рекламного плаката станом на перші десятиліття ХХІ ст. Досліджено проблематику збагачення плакатної форми на сучасному етапі розвитку проектно-творчої дизайнерської діяльності. Проаналізовано естетичну цінність та художньо-комунікативні особливості візуального образу рекламного плаката. Узагальнено та систематизовано відомі факти з історії плаката з метою структурованої репрезентації предмета дослідження. Виявлено композиційні, художньо-естетичні та комунікативні особливості сучасного рекламного плаката. Дизайн сучасного рекламного плаката розглянуто в контексті специфіки синтезу мистецтва та комунікаційних технологій. З’ясовано, що професійно створений рекламний плакат, розроблений з урахуванням специфіки художньо-естетичних принципів, а також розуміння особливостей емоційного сприйняття композиційних прийомів – могутній інструмент впливу на свідомість споживача. Сучасний плакат є результатом проектної діяльності дизайнера, його основною функцією є рекламна, але за умови відповідного творчого підходу, рекламний плакат ХХІ ст. стає твором мистецтва.

Метою статті є визначення функційної подібності тексту Біблії та тексту її перекладів на основі їх компаративного аналізу. Об’єктом наукового розгляду виступають стилістичні особливості російських перекладів біблійного тексту, який став предметом дослідження. У дослідженні з’ясовано характерні особливості двох сучасних перекладів старозавітної книги Пісня Пісень Соломона, виконаних з давньоєврейської мови російською, і визначити методом компаративного аналізу ступінь смислової і художньої розбіжності у досліджуваних текстах. Актуальність розгляду цього видатного літературного твору збереглася і дотепер, оскільки ця старозавітна книга цікава розмаїттям стилістичних прийомів, переклад яких вимагав від перекладачів протягом багатьох століть і творчого підходу, і надзвичайно широких фонових знань. Компаративний аналіз перекладів дав змогу визначити художній рівень двох сучасних перекладів Пісні Пісень і результат дослідження підтвердив факт, що досягнення функціональної тотожності перекладу з оригіналом виникає лише в тому випадку, коли перекладач уникає буквального копіювання оригіналу і намагається творчо втілити художні образи вихідного тексту у словесну тканину іншої мови. Висновки. Порівняння перекладів робить очевидним той факт, що велика кількість буквалізмів, невиправданих транслітерацій, стилістичних і логічних помилок у першому варіанті, виконаному за редакцією Давида Йосифона (1978), значно поступається за своїми художніми характеристиками другому перекладу Даат Мікра («Погляд на Танах», 2000). Наукова цінність роботи полягає в тому, що порівнювані сучасні переклади були виконані безпосередньо з давньоєврейської мови — мови оригіналу, на відміну від більшості перекладів, виконаних з давньогрецької мови, а результати пропонованої статті знайдуть своє практичне застосування у викладанні теорії та практики перекладу.

Мета статті полягає у визначенні специфіки, розкритті найбільш своєрідних характерологічних ознак хорової творчості відомої української композиторки Ганни Гаврилець у площині перетворення українського музичного фольклору. Методологія дослідження зумовлюється застосуванням емпіричних методів наукового дослідження, а саме спостереження та узагальнення. Означені методи формують яскраво виражену практичну складову пропонованої наукової розвідки. Застосування методів аналізу та синтезу обумовлюється фрагментарним та цілісним підходами до вивчення окресленої тематики. Структурно-функціональний метод розробки досліджуваного матеріалу вибудовує ціннісні показники художнього мовлення відомої української майстрині. Наукова новизна статті полягає у виявленні особливостей використання обрядового фольклору в хоровій творчості Г. Гаврилець. Виявляється глибинна сутність обрядової народної традиції українців у її яскраво6вираженому представлені в безпосередньому, природному художньо-авторському баченні композиторки, що, у свою чергу, дає вихід на відповідні стильові характеристики, художньо впізнавані ознаки індивідуально-мистецького почерку Г. Гаврилець. У висновках зазначено, що хорова творчість композиторки охоплює майже всі жанри хорової музики. Художній світ авторки, втілений у хоровій творчості фольклорного напрямку, є надзвичайно різноманітним, всебічним та яскравим. Цей найчисельніший за кількістю творів напрямок у композиторському доробку Г. Гаврилець, пов’язаний з традиціями народнопісенної культури України та її відродженням на сучасному етапі розвитку національного музичного мистецтва. Перспективи подальшого дослідження означеної теми полягають у комплексному аналізі хорових творів фольклорного напрямку Г. Гаврилець в аспекті перетворення джерел національного пісенного фольклору.

У статті із застосуванням інтермедіального підходу досліджуються особливості художнього відтворення музики в оповіданні «Над морем» української письменниці Лесі Українки, аналізується роль пісень, музики оркестрів, звуків моря тощо у формуванні музичної палітри твору. Море в акустичному оформленні оповідання виконує ключову роль, характеризує героїв, створює настроєву палітру твору, психологізує важливі сюжетотворчі епізоди. Звернення Лесі Українки до музики в оповіданні «Над морем» потрактовується як необхідність оптимізувати поетикальні можливості прози, оновити й осучаснити жанр оповідання, відкрити його незапитані можливості, інтелектуалізувати прозу, урізноманітнити й удосконалити художні прийоми й засоби змалювання складного внутрішнього світу персонажів. Море, що є функціональною складовою музичної палітри оповідання Лесі Українки, органічно зв’язане з проблематикою, сюжетом твору, має свою «історію взаємин» із головною героїнею; це самодостатній пейзажний компонент, що утримує настроєвий баланс твору, корпус переживань і дій героїні-нараторки. Музика і море у творі тісно контактують, утворюють неперервну й водночас неодноманітну за емоційним наповненням лінію, характеризують героїнь. Відповідно до модерністської практики Леся Українка представляє головну героїню – чутливу, вразливу, емоційну, яка сприймає досконалі звуки й неперевершені кольори моря як гармонію. Панорамні візуально-акустичні описи водної стихії в оповіданні Лесі Українки, а також численні листи письменниці дають підстави говорити про море як енергетичний канал, джерело емоційного й тілесного відновлення героїні й авторки, своєрідну вісь, що тримає смислову конструкцію твору. Енергія, звуки моря художньо увиразнюють ідею захищеності героїні, котра усвідомлює цінність і повноту буття. На основі листів Лесі Українки обґрунтовано доцільність потрактовувати терапевтично-лікувальну роль звуків, кольору моря.

Мета дослідження – визначити способи категоризації класичного в музиці, що є найбільш відповідними як до історичного та ціннісно-смислового походження, конститутивних культурних ознак цього явища, так і до типологічних показників оперної творчості – в її інституціональній художньо-функціональній цілісності та музично-мовній специфіці. Методологія роботи зумовлюється поєднанням культурологічного, естетичного, аксіологічного та семантичного підходів, передбачає включення соціокомунікативного ракурсу оцінки художніх явищ та розширення дослідного поля оперознавства у бік сучасних оперних феноменів як наслідування класичним артефактам. Наукова новизна цієї статті полягає у доведенні значущості явища класичного в музиці як для музикознавчого дискурсу, так і для сучасної композиторської творчості. Доводиться, що нова актуальність класичного зумовлюється множинністю буття класичних музичних взірців у сучасному соціумі, у семантичній мережі сучасної культури. Це стає одним з важливих чинників оновлення уваги до класичних засад провідних музичних жанрів, зокрема опери, у творчості сучасних композиторів. Розкривається значення класичної музики – класичного типу музичного мовлення – як головної парадигми на сучасному етапі розвитку професійної академічної музичної традиції, зокрема оперної. Висновки засвідчують, що категоризація класичного в музиці спирається на усвідомлення історичного та ціннісно-смислового значення класичної музики, передбачає конкретизацію поняття про класичне стосовно саме музичного мистецького досвіду, виявляє суттєві дискусійні моменти в обговоренні явища класичної музики – музичної класики; виявляється надзвичайна важливість і широта класичного типу музичного мовлення, відповідно, потреба у збереженні класичного типу музичного мислення, що, зокрема, зумовлює оперний метод сучасної композиторки К. Сааріахо.

Протягом останнього десятиліття двадцятого століття легендарний роман Олександра Дюма “Граф Монте Крісто”, декілька раз був успішно трансльований по телевізору з невеликими варіаціями контексту оригінального твору (різне закінчення) для того, щоби зберегти динамізм і привабливість самого медіапродукту. Праця над фільмомо була заснована на високій стилізації, її загальний характер посилювався за рахунок домінуючих художніх сцен та високоякісних знімків камери інтер'єру та екстер'єру приміщень для зйомок. Глядач відчув психологічну вдачу героїв фільму, а їх переважний спосіб дії повністю відповідає книжковому твору, тобто, контекст оригінальності цілком зберігся. У статті описано технічні, психологічні та особливо ціннісні аспекти у формі визначення ключового повідомлення для сучасних соціальних подій.

Окреслено історичне значення міфу як культурного феномена, яке полягає в тому, що в процесі створення міфу відбувається формування стереотипів, які спираються на архетипи, що допомагає приймати рішення ще до аналізу будь-якої ситуації, посилює вплив на область несвідомого і в результаті – на поведінку.Розглянутий механізм смислового перенесення дає відповідь на запитання про зв’язок міфу та реклами. Художньо-образна реклама діє за тим же принципом смислових перевтілень, але тут вони спрямовані не з природного об’єкта в художній образ, а з художнього образу в рекламований об’єкт.Сутністю рекламного впливу на людину є опора на колективне і особисте несвідоме. Показано, що за допомогою ідей, образів, міфотехнологій реклама здатна змінювати і посилювати погляди, почуття, точки зору та поведінку споживача, реклама допомагає споживачам орієнтуватися в складних ситуаціях вибору необхідного товару, формує потреби людини, впливає на мотивацію і ціннісні установки її діяльності, здатна формувати стиль життя.Рекламі властивий глибокий символізм, який базується у масовій свідомості на стереотипах. Рекламований продукт підноситься споживачеві не просто як життєво необхідний товар, а й як символ.Доведено, що рекламні «міфи» мають високу ефективність, адже в них використано механізми, органічно властиві людській свідомості, своєрідні архетипні структури.

В статті автор розглядає соціально-психологічні особливості формування професійного саморозвитку майбутніх педагогів. Доведено, що особистісний і професійний саморозвиток необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку, оскільки професійний розвиток є продовженням загального розвитку людини. Визначено, що професійний саморозвиток майбутніх учителів початкової школи − це свідома самопізнавальна та самопроектувальна діяльність майбутнього вчителя, спрямована на вдосконалення своєї особистості відповідно до вимог майбутньої професії та самореалізація себе як особистості в тій соціальній сфері діяльності, яка визначає майбутню професію. Доведено, що освітнє середовище педагогічного коледжу, взаємодія його суб’єктів, ціннісно-мотиваційні відносини, процеси, які у ньому відбуваються, здатні впливати на готовність майбутніх учителів початкової школи до професійного саморозвитку. Автор вважає доцільним впровадження розробленого в освітній процес педагогічних коледжів спеціального курсу «Формування готовності до професійного саморозвитку майбутніх учителів початкової школи засобами фольклору». Звернення до фольклору дає змогу формувати світоглядну позицію майбутнього педагога, його національну самосвідомість, формує переконання в тому, що фольклор – частка історично-культурної спадщини народу. Виховна цінність народної музичної творчості полягає в тому, що ідеї духовності, моральних норм, завдяки образним музичним творам, дають змогу усвідомлювати загальнолюдські норми поведінки, формують у молоді стереотипи поведінки, звички, що регламентують певні норми життя. Крім того, художньо-естетичне пізнання музичного фольклору активізує розвиток творчого потенціалу, відчуття прекрасного, сприяє вихованню високодуховної особистості. Перспективами подальших наукових досліджень, на думку автора, є пошук шляхів і засобів впровадження народної пісенної творчості в позанавчальний час та її впливом на професійний саморозвиток майбутнього педагога.

У статті розглянуто проблему формування культури професійного саморозвитку вчителя-філолога засобами інтегрованого навчання, наведено приклади застосування краєзнавчого матеріалу, зокрема твори монументального мистецтва, художню цінність яких було визнано провідними українськими митцями образотворчого мистецтва, розкрито поняття: «культура», саморозвиток, «професійний саморозвиток», «інтегроване навчання». Пропонуються варіанти залучення педагогів у системі післядипломної педагогічної освіти до самоосвітньої діяльності через дослідження мозаїчних панно, створених групою київських художників-монументалістів у шістдесятих роках двадцятого століття на Донеччині. На підставі здійсненого теоретичного аналізу подаються найбільш ефективні технології, що сприяють формуванню цілісного світогляду, активізації пізнавальної діяльності вчителів-словесників. Результати запропонованого дослідження мотивують педагогів до професійного самозростання, сприяють розвитку культурної компетентності, передбачають подальше вивчення процесу формування культури професійного саморозвитку вчителя-філолога засобами інтегрованого навчання з використанням творів мистецтва.

Визначення статусу мистецтва, зокрема, музичнoго, та рoзуміння діяльнісної перспективи впливу музики на мoральність та духoвність учня, допоможе розв’язати основне питання музично-педагогічної освіти, постулатом якої стає становлення особистості (інтелектуальне та художнє) як pезультат її самopoзвитку і poзвитку її твopчих пoтенцій, що забезпечить всебічну підгoтoвку молодшого шкoляpа. Відомо, що музичне мистецтво має властивість не лише формувати емоційний досвід, але й просвітлювати, очищати людські переживання. Цей очищувальний вплив - катарсис - є доказом зв’язку музичної творчості з вищими людськими цінностями. Музичне мистецтво перш за все мистецтво емоцій, проте це мистецтво здатне впливати на інтелектуальну сферу особистості, збагачуючи її знання про морально-духовні цінності. В цьому випадку музичний твір є джерелом інформації про художній світогляд певного періоду, напряму, національної школи митця. Впливаючи на людину насамперед через переживання, музичне мистецтво володіє унікальною здатністю активізувати емоційну сприйнятливість, збагачувати досвід почувань, а, отже, всебічно розвивати особистість, її ціннісні установки, загальну культуру. Завдяки морально-духовним цінностям, музичне мистецтво, особливо духовна музика, дає людині можливість пережити чуже життя як своє, збагатитися досвідом багатьох поколінь, зробити його фактом свого буття. Мистецтво спонукає до співпереживання (емпатії), співчуття, здатності зрозуміти емоційний стан іншої людини (синтонії), сприяє формуванню людських відносин, зокрема й морально-духовних цінностей. Із усіх мистецтв, музика найбільш яскраво виражає сутність внутрішнього, особистісного життя людини, а значить і життя взагалі, оскільки самоспостереження є взагалі єдиним джерелом пізнання глибин буття.

Мета статті – виявити теоретичні засади вивчення фортепіанного мислення як форми та способу музичного мислення, тобто враховуючи загальні онтологічні та ціннісно-пізнавальні властивості музичнотворчого процесу, художньо-знакової форми музики. Методологія роботи передбачає поєднання естетико-культурологічного та семантичного музикознавчого підходів, виявляє метод жанрово-стильового аналізу у його новому типологічному значенні, скерована до цілісності предметного виявлення фортепіанного мислення. Наукова новизна дослідження полягає у розробці стильової концепції фортепіанного мислення, що базується на визначенні контекстуальних та інтекстуальних – інтенціональних ознаках й властивостях музичного стилю, дозволяє поглиблювати феноменологічний підхід до форми та змісту фортепіанної творчості, визначати їх відповідність до образних та смислових параметрів композиторської та виконавської поетики як єдності методичних та знакоутворюючих виразових засобів. Висновки. Специфіка музичного мислення зумовлює провідне значення історико-типологічного та структурно-семіотичного підходів, а вони наголошують домінування стильового начала у музичному змістоутворенні, також дозволяють визначати своєрідність образної форми музичної, зокрема фортепіанної, творчості. «Зовнішня», тобто контекстуальна, обумовленість музичного стилю з боку художньої культури, естетичних домінант епохи відкриває його ціннісні пріоритети, що існують як сталі образні утворення у межах певних жанрових структур, причому останні визначаються насамперед з їх виконавської сторони. Тому виокремлюється аспект фортепіанно-виконавського мислення як жанрово-стилього феномена, що потребує особливих способів виявлення та вивчення.Ключові слова: музичне мислення, фортепіанне мислення, стиль, жанрова структура, образна форма, контекстуальні та інтекстуальні властивості музичного стилю.

У статті проаналізовано концепт професійного світорозуміння майбутнього вчителя музичного мистецтва у контексті постнекласики. Виявлено, що цілісність даного концепту зумовлюється глибинним зв’язком з універсаліями педагогічної культури: педагогічною картиною світу, художнім світоглядом та Я-концепцією вчителя музичного мистецтва й детермінується діалектичною єдністю його структурних компонентів: когнітивно-пізнавального (Я-розуміння), емоційно-ціннісного (Я-ставлення), діяльнісно-практичного (Я-поведінка) та професійно-рефлексивного (Я-рефлексія). Визначено, що розгортання змісту концепту у системі теоретичних суджень утворює цілісну динамічну педагогічну концепцію, ключовими блоками якої є: ціннісно-цільовий, теоретико-методологічний та конструктивно-технологічний. Доведено, що у контексті постнекласичної методології розроблення педагогічної концепції має здійснюватися на основі підходів, принципів та методів постнекласичної дидактики. Обґрунтовано, що концепт професійного світорозуміння, маючи дуальну природу (світорозуміння як стан і світорозуміння як процес), з одного боку, пов’язаний із реалізацією базових принципів класичної (універсальної) освіти, а з іншого, – виступає своєрідним «конструктором» у процесі побудови нової постнекласичної освітньої моделі. З’ясовано, що професійне світорозуміння як сутнісна характеристика особистості, що формується у результаті освітнього впливу, має забезпечити здатність та готовність майбутніх фахівців виявляти унікальні смисли професії, проектувати отримані знання через їх ціннісне розуміння у площину майбутньої професії й в подальшому конструювати музично-педагогічний простір відповідно до вироблених світоглядних переконань та ідеалів у контексті парадигми постнекласичної мистецької освіти. Ключові слова: концепт, професійне світорозуміння, майбутній вчитель музичного мистецтва, постнекласика, вища мистецька освіта, педагогічна концепція, постнекласична освітня модель.

У статті здійснено теоретичний аналіз базових понять для формулювання змісту поняття «проєктна культура», висвітлення його суті і структури. Запропоновано авторське тлумачення поняття «проєктна культура майбутніх дизайнерів-графіків» як складного соціокультурного і психолого-педагогічного феномену, що охоплює ціннісне ставлення до проєктної діяльності, прагнення до перетворення дійсності, володіння професійними знаннями і вміннями, котрі реалізуються у проєктній діяльності на індивідуально-творчому рівні, універсальну здатність до творчого проєктного мислення, спроможність до рефлексії особистісних досягнень у проєктній діяльності. Основними характеристиками проєктної культури майбутніх дизайнерів-графіків визначено рівні розвиненості професійних якостей дизайнера, а саме: культура творчого і проєктного мислення; теоретичні знання і володіння засобами дизайнерського проєктування та проєктними методами; художні вміння та навички для здатності успішного самостійного розроблення та реалізації проєктів у галузі графічного дизайну.

В статті розглянуті теоретичні і практичні аспекти формування музично-естетичної культури майбутніх учителів музичного мистецтва; розкрито причини, які впливають на низький рівень сформованості музично-естетичної культури: падіння рівня культури в молодіжному середовищі; антидуховні і антисоціальні явища в суспільстві; відсутність систематичного, цілеспрямованого педагогічного впливу на особистість, низька ефективність прийомів і методів, покладених в основу формування музично-естетичного виховання; недостатнє розуміння сутності музично-естетичної культури особистості як динамічного інтегративного особистісного утворення, що виявляється у сформованості системи музично-естетичних знань, умінь і навичок, естетичних почуттів, музично-естетичного смаку; комплексу методичних знань з музичного виховання школярів і здатності застосовувати їх у майбутній професійно-педагогічній та художньо-естетичній діяльності. Розкривається послідовність етапів формування музично-естетичної культури майбутніх учителів музичного мистецтва в культурно-освітньому просторі педагогічного закладу вищої освіти, яке здійснюється на основі цілісного педагогічного впливу на когнітивну, емоційно-ціннісну та творчу сферу майбутнього вчителя музичного мистецтва на основі визначених рівнів педагогічного забезпечення процесу естетичного, музичного розвитку та соціокультурної активності особистості: інтелектуальний рівень, орієнтований переважно на музично-естетичні знання; аксіологічний рівень, що відображає переважно цінності і смисли музично-естетичної активності, культурної поведінки особистості, усвідомлення особистістю соціальних і соціально-психологічних цінностей культури; творчий рівень, що передбачає включення студента в активну художньо-творчу діяльність. Ключові слова музично-естетична культура, вчитель музичного мистецтва, вищий педагогічний заклад освіти, художньо-творча діяльність.

Статтю присвячена вивченню популярного культурного феномену ХХІ ст. – мешапу (провідні риси: синтез відомого тексту/історичного контексту з елементами масової культури, комічний модус, симулякризація, абсурд, настанова на руйнування канонів). Увага зосереджена на визначенні національних особливостей сучасної україномовної мешап-прози шляхом співставлення з досягненнями європейської та американської літератури. Аналіз стану вивчення цього питання у вітчизняній науці дає змогу аргументувати актуальність проблеми, а використання порівняльної методології – чітко визначити специфічні риси романів «Із сьомого дна» Я. Бакалець, Я. Яріша та «Нечуй. Немов. Небач» П. Яценка на тлі зарубіжної традиції: звернення до знакових подій та постатей національної історії, зображення боротьби за національні цінності, трагічний та ідеологічно- дидактичний характер, інтелектуальність, тенденція до «олюднення монстрів», увага до жіночих образів, специфічна симулякризація. Доведено художню цінність і самобутність україномовного мешапу. Романи Я. Бакалець, Я. Яріша та П. Яценка, з одного боку, подібні до американо-європейських зразків мешапу, створених за схемою «історична особистість + монстри», а з іншого – виразно демонструють специфіку: змальовують події та постаті відомих особистостей української історії, культури, акцентуючи на важливості боротьби за національні цінності, мають трагічний та ідеологічно-дидактичний характер, складний інтертекст, зображують надмірно антропоморфних інферналів, особливу роль відводять жіночим образам, мотивам підміни/удавання/невпізнання в дусі постмодерністської симулякризації. Україномовна мешап-проза переконливо засвідчує тенденцію оригінальної трансформації традицій зарубіжної культури відповідно до потреб українського суспільства ХХІ ст.

У статті проаналізовано наукові праці українських учених, які займалися питаннями художнього конструювання. З’ясовано, що продуктивні види діяльності особливо цікаві дітям дошкільного віку, оскільки викликають у них жвавий інтерес, дозволяють виявляти самостійність, застосовувати власний, попередньо набутий досвід. Дослідження В. Журенко, Л. Зайцевої обґрунтовують розвивальні можливості конструювання для інтелектуального розвитку дітей дошкільного віку, доводять цінність накопичених дітьми уявлень про довкілля, розвиток ручних умінь і навичок у процесі конструктивної діяльності. Конструктивна діяльність сприяє формуванню стійких пізнавальних інтересів, розвитку творчої активності. В умовах закладу дошкільної освіти педагоги, супроводжуючи конструювання вихованців, використовують різноманітні форми, методи, засоби освітньої діяльності. Особливістю конструктивної діяльності в закладі дошкільної освіти вважаємо можливість використання різних матеріалів під час спеціально організованих форм освітньої взаємодії та самостійної художньої діяльності. У публікації висвітлено типові недоліки організації художньої праці в закладі дошкільної освіти. Подано різні види завдань з конструювання, розглянуто рівні їх складності. Представлено традиційні матеріали та види завдань з конструювання для дітей дошкільного віку. З’ясовано, що з появою нових цікавих матеріалів для творчості значно розширився зміст художнього конструювання. На основі вивчення методичної та довідкової літератури визначено поняття «синельний (пухнастий) дріт», подано його художні характеристики. Запропоновано основні прийоми роботи з декоративним дротом, доступні дітям дошкільного віку. Розглянуто особливості конструювання із синельного дроту з дітьми дошкільного віку. Акцентовано увагу на рекомендаціях з техніки безпеки.

Мета статті – виявити літературну інспірацію оперної сюжетології в творчості російських композиторів класичної доби, першочерговий вплив «пушкінського слова» на російську оперну поетику. Методологія роботи передбачає застосування філологічного та естетичного підходів у річищі оперознавчого. Наукова новизна полягає у розвитку категорії сюжетології на жанровому та композиційно-стилістичному музикознавчому рівнях. Запроваджується пізнавальне ставлення до оперного сюжету як до синергійного явища, що трансформує міжвидові художні взаємодії у нову музично-образну цілісність оперного тексту. Висновки. Літературна творчість найбільше зумовила відбір тем і сюжетів оперної творчості в російській музиці, однак, критеріями втілення їх в музиці виявилися саме жанрові умови опери, відтак опера виявилась здатною до власної сюжетології, основаної на музично-драматургічних перевтіленнях та зв’язках образів. Призначення пушкінських сюжетів розкривається як відкриття естетичних та аксіологічних парадигм художнього змісту, формування тих актантних моделей, що найближче підводять до корінних питань історичного самодіалогу культури.Ключові слова: оперна сюжетологія, оперна поетика, російська музика, культурна свідомість, «пушкінське слово», ціннісно-естетичні парадигми.

Purpose. LT is a complex and multifaceted object of philological analysis, which allows for a plurality of approaches to its interpretation. New impulses in the philological study of literary text (LT) are associated with the development of narrative and cognitive trends in modern humanities. These trends allow studying the individual demiurge’s worldview reflected in LT through the prism of artistic and aesthetic concepts. At the current stage of linguistics development, the issues of interaction between language and thinking, language and culture, language and ethnicity are especially relevant. As thinking plays a leading role in the process of forming a linguistic worldview, an important role in linguistic research in recent decades is played by the cognitive direction, through which the functioning of language is seen as a kind of cognitive activity, and the concept is the basic unit integrating language and culture.Key concepts of culture have an important presence in the collective language consciousness, so their study becomes an extremely important issue. Characterization of the Robert Burns’s basic individual-authorial concepts from the linguo-axiological standpoint became the purpose of the study.To achieve the purpose, one must solve problems such as framing the term “concept” with further defining the term “conceptual system”, description of the R. Burns’s idiodiscourse conceptual system and its integral structural elements, as well as the analysis of the values that form the basis of the individual-authorial worldview.Methods used during the study include contextual and conceptual analysis, the continuous sampling and descriptive methods.Results. The mental organization of the R. Burns’s works, which concentrates the totality of all concepts, consists of the following concepts: LOVE, FRIENDSHIP, FREEDOM, HONOR, POVERTY, JOY, HYPOCRISY, LABOR, NOBLES, which are endowed different axiological characteristics. The values that R. Burns uses in his works are condemnation of the nobles cruelty, contempt for material wealth and accumulation of savings, but compassion for the poor, respect for friendship, fidelity to brotherhood and sincere love, as well as the assertion of equality and freedom, honor and sense of human dignity.Conclusions. The conceptual system of R. Burns’s idiodiscourse consists of concepts that are endowed with positive and negative axiological characteristics: the concepts of LOVE, FRIENDSHIP, FREEDOM, HONOR, JOY have a positive value; concepts NOBLES, HYPOCRISY have negative-value; concepts POVERTY, LABOR are ambivalent-value.Key words: conceptualization, concept, linguoaxiology, axiological characteristic, worldview, literary text. Мета. Художній текст є складним і багатоаспектним об’єктом філологічного аналізу, який уможливлює множинність підходів до його тлумачення. Нові імпульси у філологічному вивченні художнього тексту пов’язані з розвитком наративного та когнітивного напрямів у сучасному гуманітарному знанні, котрі дають змогу досліджувати відображену в художньому тексті індивідуальну картину світу автора-творця крізь призму художньо-естетичних концептів.На сучасному етапі розвитку лінгвістики особливо актуальними стають питання взаємодії мови та мислення, мови та культури, мови й етносу. Оскільки мислення посідає чільне місце у процесі формування мовної картини світу, важливу роль у лінгвістичних дослідженнях останніх десятиліть відіграє когнітивний напрям, за допомогою якого функціонування мови розглядається як різновид пізнавальної діяльності, а концепт є основною одиницею, що інтегрує в собі мову та культуру в їх взаємопроникненні.Ключові концепти культури займають важливе місце в колективній мовній свідомості, тому їхнє дослідження стає надзвичайно актуальною проблемою. Характеристика базисних індивідуально-авторських концептів Роберта Бернса з лінгвоаксіологічних позицій і стала метою цього дослідження.Досягнення встановленої мети включає розв’язання таких завдань, як визначення поняття «концепт» із подальшим з’ясуванням специфіки терміна «концептуальна система», опис концептосистеми ідіодискурсу Р. Бернса та її невід’ємних структурних елементів, а також аналіз ціннісних орієнтирів, що становлять основу індивідуально-авторської картини світу.Методи, застосовані під час виконання дослідження, включають контекстуальний та концептуальний аналізи, метод суцільної вибірки, описовий метод.Результати. Проведене дослідження дає змогу отримати результати, які свідчать про те, що ментальну організацію творів Р. Бернса, де зосереджена сукупність усіх концептів, становлять такі концепти: LOVE, FRIENDSHIP, FREEDOM, HONOR, POVERTY, JOY, HYPOCRISY, LABOR, NOBLES, які наділені різними аксіологічними характеристиками. Ціннісні орієнтири, якими Р. Бернс оперує у своїх творах, – це осуд жорстокості класу знаті, презирливе ставлення до матеріального блага та накопичення, але співчуття до бідняків, шанобливе ставлення до дружби, вірність братньому духу і щирій любові, а також затвердження рівності та свободи людей, честі та почуття людської гідності.Висновки. Концептуальну систему ідіодискурсу Р. Бернса становлять концепти, які наділені позитивними і негативними аксіологічними характеристиками: концепти LOVE, FRIENDSHIP, FREEDOM, HONOR, JOY – позитивно-ціннісні; концепти NOBLES, HYPOCRISY – негативно-ціннісні; концепти POVERTY, LABOR – амбівалентно-ціннісні.Ключові слова: концептуалізація, концепт, лінгвоаксіологія, аксіологічна характеристика, картина світу, художній текст

The article says about the theoretical analyze of the philosophical, psychological and pedagogical literature according the world expression. It`s been proven that the definition of the word «world expression» changes depending on the direction of the study: the process of the expression in the philosophical conceptions is one of the form of the expression in which the material unity of the world is realized through the representation of objective reality of the human mind in the process of discovering the objects of the outside world. Based on this, information is accumulated. In psychology, from the standpoint of forming mental qualities the world expression is the ability to be actively targeted working with the environmental information which leads to the certain results – psychological conditions, images, feelings, concepts, emotions. In Art Pedagogy from the position of aesthetic and educational activities it is the Art modeling of reality in the human activity to create art images. From the aesthetic education this word means the full realization of the person as an object of art activity, it brings to a valuable attitude to reality and art. It is necessary to form the personal development, the growth of consciousness and personal expression, self-realization and need for spiritual improvement. It has been discovered that the reflection of the world means an active person`s position in the world experience and focuses on the interaction between the surrounding people. It is a fact that the expression of the world exists in each personality – it is the complete system of the rational and emotional world mapping processes expressed both internally (feelings, conditions, human qualities) and externally (activity results). The world expression is placed on the multi-stage presentation. The first one is the perception of the world – sensual images of the world around. The second one is the interpretation – creative subjective conception of the image. The third is the reproduction of the objects and phenomena of the world using artistic ways.Key words: worldview, reflection, world expression, spiritual and practical exploration of the world, art view, artistic image. У статті проведений теоретичний аналіз філософської та психолого-педагогічної літератури із проблеми «світовідображення». Доведено, що зміст поняття «відображення» варіюється залежно від напряму дослідження: у філософських концепціях процес відображення представлено як одну із форм вираження і реалізації матеріальної єдності світу через відтворення об’єктивної реальності у свідомо-сті людини в процесі пізнання об’єктів зовнішнього світу. На його основі відбувається накопичення інформації, ускладнення структури і функцій матеріальних систем; у психології,з позиції сформова-ності психічних якостей особистості – це здатність до активної цілеспрямованої діяльності під час сприйняття, перероблення та відтворення інформації з навколишнього середовища, що породжує певні результати і явища – психічні стани, образи, відчуття, поняття, емоції; у мистецькій педагогіці з пози-ції естетично-пізнавальної діяльності – як мистецьке моделювання дійсності в людській діяльності зі створення художніх образів; з позиції естетичного виховання – становлення особистості як суб’єкта художньої діяльності, що виявляє особистісно-ціннісне ставлення до дійсності і мистецтва, здатність до самореалізації. Результати. Наголошується на необхідності формування особистісно-ціннісного ставлення до дійсності, розвитку свідомості, здатності до самореалізації, потреби в духовному самов-досконаленні. З’ясовано, що світовідображення передбачає активну позицію особистості в пізнанні світу і спрямованість на взаємодію з оточенням. Визначено, що «світовідображення в особистості» – це цілісна система процесів раціонального й емоційного відтворення об’єктів зовнішнього світу, що знаходить вираження у внутрішніх виявах (розвиток почуттів, станів, якостей) і зовнішніх результа-тах (створення продуктів діяльності). Акцентується увага на тому, що світовідображення здійснюється впродовж таких етапів: сприймання– створення цілісних чуттєвих образів безпосередньо у процесі сприйняття навколишнього; інтерпретації – творчого осмислення образу, що містить оцінку сприймаю-чого; відтворення образу, що реалізується зображенням об’єктів і явищ навколишнього світу художні-ми засобами. Надано визначення поняття «світовідображення в особистості».Ключові слова: світогляд, відображення, світовідображення, духовно-практичне освоєння світу, мистецький світогляд, художній образ.

У статті пропонується розглянути риторичні топоси у тексті пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», що дають можливість дослідити ідеологічні і ціннісні погляди середньовічного автора. Наслідуючи літературну традицію та канон, автор «Слова о полку Ігоревім» (далі – СПІ) не міг знехтувати правилами укладання текстів, що формувалися протягом багатьох попередніх століть, тому закономірно використовував риторичні топоси під час написання тексту пам’ятки. Як виявилося, дослідження функціонування риторичних топосів може пролити світло на декілька «темних» місць пам’ятки, зокрема на частину початкового фрагменту СПІ, що розглядається у дослідженні як типовий приклад вживання автором вступного риторичного топосу «подаю те, чого ніхто ще не чув». Класична схема панегіричного перевершення формується автором завдяки використанню оригінальної формули вживання разом епітета та порівняння. Фрагмент тексту, який прийнято вважати плачем княгині Ярославни, розглядається нами як типовий приклад використання середньовічного топосу звернення до богині природи. Риторичний топос величання руських князів формується шляхом поєднання в описі двох класичних середньовічних якостей ідеального лицаря – розуму та відваги. Риторичні топоси розглядаються як елементи непросторової організації художньої структури тексту та залежать від стадії розвитку світогляду епохи Середньовіччя, індивідуальних творчих позицій автора. Встановлено, що джерелом походження більшості риторичних топосів, використаних середньовічним автором, є античні часи. Художнє вираження риторичних топосів у тексті пам’ятки СПІ розкриває складні й важливі обставини суспільно-політичного життя на території Русі у період походу князя Ігоря на половецькі землі, ідентифікує проблему принципового доленосного вибору, який виник перед князівською дружиною.

У статті здійснено теоретичний аналіз проблеми духовного пробудження особистості. Звертаючись до творчості С. Соммера, автор акцентує увагу на вихованні вищих духовних цінностей, яких так не вистачає нинішньому суспільству. У статті охарактеризовані моральні принципи, дотримуючись яких, згідно С. Соммера, особистість може піднятися на вищий ступінь свого розвитку. Автор статті наголошує, що духовність як найважливіша ознака життя людського роду є фундаментом життєтворчості і Вселенської свідомості. Автор акцентує увагу на тому, що рівень духовного розвитку особистості є джерелом її духовного пробудження, яке є фундаментом духовної безпеки, виховання культури, морально-естетичних цінностей, культури почуттів, ідеалів, ціннісно-смислової сфери, «чистої аури душі». У статті надається характеристика етапів та стадій духовного пробудження особистості, а також визначено його основні компоненти. Автором визначені чинники духовного пробудження особистості: емоційно-естетичні установки, естетичне сприйняття людини і природи, естетичний відгук, творче естетичне самовираження, здатність до діалогу, рівень розвитку художньо-естетичної культури, наявність духовно-моральних і естетичних ідеалів. Автором уточнено сутність понять «духовне пробудження», «духовне самоствердження особистості», «духовне самостояння», «духовно-моральна свобода», «духовно-моральна незалежність», «духовно-практична висота», «духовне зцілення», «духовна почуттєвість», «духовне зростання особистості», «духовна еволюція свідомості», «особиста духовна гігієна», «сувора духовна дисципліна», «загальний моральний горизонт».

Стаття присвячена аналізу необхідності дослідження феномену ретрансляції, чи повторного перекладу, який є невіддільною частиною сучасного перекладацького дискурсу. Існування в певній національній культурі кількох перекладів того самого іншомовного літературного твору, який в оригіналі має зазвичай одне текстове втілення, у вітчизняному перекладознавстві отримало назву «перекладацької множинності». І хоча пересічний читач рідко замислюється над доцільністю нового перекладу вже відомого в цільовій культурі твору, цей феномен детально досліджується європейськими та американськими дослідниками, хоча вітчизняна лінгвістика поки що його оминає. Переклад – це складний та багатогранний процес, який змушує перекладача стикатися з чужою мовною культурою та необхідністю перенаправити смисл написаного в вихідній культурі до цільової культури. Переклад твору, який вже колись було перекладено для однієї або іншої культури, має свої складності: постає питання про цінність повторного перекладу, адже повторний переклад залишається актуальним попри майбутні повторні переклади твору – під час здійснення кожної нової ретрансляції використовуються різноманітні стратегії лінгвокультурної адаптації. Можемо стверджувати, що мова та культура по-різному взаємодіють одна з одною в кожному наступному перекладі. Підкреслюється важливість текстових, паратекстуальних та констектуальних даних під час здійснення повторного перекладу. Завдяки аналізу наявних перекладів та переоцінці сучасної літератури, що стосується феномену повторного перекладу, в статті досліджується, як прийняття певних соціологічних чинників може обґрунтувати мотивацію щодо здійснення повторного перекладу. Дослідження перевіряє обґрунтованість необхідності повторного перекладу та демонструє, що не тільки лінгвістичні фактори, а й соціологічний вплив має велике значення під час мотивації щодо здійснення повторного перекладу. Також важливо дати чітке визначення тому, що таке повторний переклад, та виділити його риси, особливості та роль у будуванні культурних / літературних норм. Однак треба визнати, що в цьому питанні ще далеко до одностайності, і намагання комплексно підійти до вирішення проблеми множинності художніх перекладів з урахуванням міркувань різних теорій та гіпотез визначає актуальність цієї розробки.

Стаття присвячена особливостям процесу формування логічних навичок студентів педагогічних вищих навчальних закладів на матеріалі художніх творів літератури. Окреслено логічні знання та навички, які можна поліпшити за допомогою заздалегідь розроблених завдань із логічним навантаженням. Автор стверджує, що свідоме засвоєння логічних навичок допомагає розвивати творче мислення, розвивати аргументацію вчителя, підвищувати продуктивність і ефективність педагогічної діяльності під час роботи з уривками художніх текстів. У сучасних умовах трансформації нашої національної освіти відповідно до європейського освітнього середовища ми маємо справу з проблемою майбутньої підготовки фахівців, яка зможе конкурувати на високому професійному рівні. Цей вчитель повинен бути мобільним, творчим і логічним. Майбутній фахівець повинен уміти проаналізувати наданий матеріал, зберегти зв'язки, які з'являються серед явищ, реалізувати логічне знання. Логічні навички дають студентам необхідну можливість критично мислити, констатувати зв'язок між думками, щоб довести правду. Також варто відзначити важливість вибору та реалізації літературного змісту, який би використовувався для формулювання логічних навичок студентів у контексті професійної підготовки. Створення різних проектів, моделювання проблемних ситуацій для обговорення є дуже корисним і ефективним. У такому стані у студентів є можливість виявити свої сильні сторони, приймати комплексні рішення та обговорювати наслідки, зміцнювати власну рефлексивну позицію, аналізувати результати своєї діяльності. Сприятливі умови для формування культури логічного мислення студентів виникають під час занять з літератури, історії, мови, соціальних наук, коли викладач пропонує проаналізувати їх і поставити питання, відповіді на які мають розкрити сутність явищ. Ви можете запропонувати студентам провести «Бінарний урок», який є продовженням і розвитком проблематичного викладу матеріалу в діалозі двох викладачів. Необхідно моделювати ситуації обговорення теоретичних і практичних питань двома «експертами», які після закінчення лекції повинні проаналізувати власну діяльність і дати їм оцінку. Під час роботи над завданнями з логічним навантаженням ми підкреслюємо необхідність розвитку логічних навичок під час роботи з уривками фантастичної фантастики. Безперечно, фахова лінгвістична діяльність передбачає ціннісне ставлення до оволодіння логікою мислення, а також теоретико-практичну готовність студентів, що пов’язана з прагненням вчителя до аналізу, узагальнення, осмислення роботи, що потребує оновлення змісту завдань, їхньої модернізації та застосування сучасних інформаційних технологій під час фахової підготовки майбутніх лінгвістів. Ключові слова: логічні навички, творче мислення, власна рефлексивна позиція.

Мета статті — розглянути театральну інсценізацію творів В. Винниченка в українському театрі наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Методологія дослідження полягає у використанні аналізу, синтезу та логічного узагальнення. Зокрема, під час контент-аналізу квантифікували п’єси В. Винниченка й інтерпретували концептуально-художні пошуки театральних діячів. Тематичний аналіз ювілейних публікацій, наукових досліджень та рецензій на п’єси засвідчив значну увагу національного театру до проблематики творів В. Винниченка. Наукова новизна полягає в аналізі режисерських втілень п’єс В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх» та «Брехня» на українській сцені, а також у порівнянні вистави «Гріх» різних епох (Г. Юри і М. Горохова). Висновки. З’ясовано, що на початку 1990-х років ХХ століття п’єси В. Винниченка привертали увагу багатьох українських митців. Водночас режисерські втілення подекуди неочікувано дивували. Виявлено, що найбагатшу сценічну історію з-поміж усіх творів письменника мають п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх» та «Брехня». В истави Г. Юри і М. Горохова за п’єсою «Гріх» мають як подібні риси, так й істотно різняться. Зокрема, обидва режисери за основу обрали моральний аспект, у якому виділили три позиції спільного і відмінного: ціннісні орієнтації — ідеал; позиція — умови — вибір; відповідальність — проступок — кара. Наголосимо, що найбільш переконливого й цілісного втілення п’єси В. Винниченка набули у постановках А. Бабенко. Режисерка, застосовуючи нововведення, насичує вистави символізмом і створює образ швидкоплинності людського життя та вічності мистецтва. Доведено, що постановки п’єс В. Винниченка наочно засвідчують, що в українській драматургії і театральному мистецтві зростає особистісне начало, а вистави набувають ознак ідеологічної драми. Сьогодні актуально сприймається нагальна потреба відновлювати історично перевірені обставини й ситуації, висвітлюючи об’єктивні процеси розвитку театрального мистецтва в Україні.

Мета статті – визначити специфіку виконавської традиції шляхом аналізу Eлeгії С.В. Рахманінова в перекладах та інтерпретаціях провідних домристів української школи. Методологія дослідження полягає у застосуванні компаративного методу, який дозволяє розглянути вітчизняну виконавську практику інтерпретації творів С. Рахманінова на домрі. Вагоме значення в аналітичному опрацюванні теми має використання аксіологічного підходу, на основі якого формуються ціннісні критерії відбору інтерпретаційних версій Eлeгії – першого твору з композиторської спадщини С. Рахманінова, який було перекладено для чотириструнної домри з фортепіано. Використовуються методи емпіричної природи, зокрема інтерв’ю та узагальнення, які дозволяють на практичному рівні здійснювати вивчення запропонованої теми, а також структурно-аналітичний метод, на основі якого формується логіка викладення матеріалу і висновки дослідження. Наукова новизна. У статті описується та аргументується практика перекладу й виконання творів С. Рахманінова українськими домристами. Вперше, з позиції переконливості використання домрового ресурсу виразності, аналізуються поширені у вітчизняному виконавстві версії Елегії (ор. 3 № 1) – переклад для домри і фортепіано М.Т. Лисенка, аранжування для домри з оркестром народних інструментів Б. Міхеєва. Окреслюються динамічні, агогічні, темброві аспекти виконавських інтерпретацій рахманіновського шедевру Б. Міхеєвим, Н. Костенко. Висновки. У сучасному домровому репертуарі Eлeгія С. Рахманінова є єдиним опублікованим опусом творчої спадщини композитора, перекладення якого зроблено М.Т. Лисенком, враховуючи домрову специфіку, яка розкривається завдяки: 1) транспонуванню в тональність соль-мінор, яка сприяє тембровій насиченості звуку, є виграшною з позиції розкриття специфіки акустичних закономірностей конструкції інструмента; 2) раціональному вибору аплікатури та прийомів звуковидобування, які ґрунтуються на принципі художньо-естетичної цілеспрямованості.

У статті розглядається проблема взаємодії закладів позашкільної та загальної середньої освіти у процесі соціалізації дітей з інтелектуальними порушеннями. Уточнено сутність основних понять, охарактеризовано основні інститути соціалізації, встановлені основні логічні зв'язки між ними. Соціалізація дитини з інтелектуальними порушеннями розглядається як процес і результат засвоєння знань і навичок суспільного життя, формування загальноприйнятих стереотипів, норм і правил поведінки, освоєння прийнятих в суспільстві ціннісних орієнтацій, повноцінного включення в стандартні форми соціальної взаємодії та комунікації. Це в сукупності повинно забезпечити незалежний спосіб життя, ефективну соціальну та культурну інтеграцію. Встановлено, що в ситуації цілеспрямованого позитивного соціалізуючого впливу суспільства в осіб з інтелектуальними порушеннями реально сформувати соціально-значущі якості (інтереси, цінності, ціннісні орієнтації і цілі), які впливатимуть на самодетермінацію особистості на основі її внутрішньої і зовнішньої активності. Компенсаторну функцію в процесі виховання дітей з інтелектуальними порушеннями мають виконувати заклади позашкільної освіти, орієнтовані на соціальне виховання, формування соціально адаптованої особистості. Проаналізовано взаємодію закладів позашкільної і загальної середньої освіти як соціальну систему грамотного педагогічного впливу на соціалізацію дитини з інтелектуальними порушеннями. Формами організації взаємодії закладів позашкільної і загальної середньої освіти у процесі соціалізації дітей з інтелектуальними порушеннями є створення студентських об'єднань на базі закладів загальної середньої освіти художньо-естетичного, мистецького, туристсько-краєзнавчого, еколого-натуралістичного, спортивного, соціально-реабілітаційного та оздоровчого напрямів позашкільної освіти. Важливою умовою для цього є модифікація освітніх програм творчих об'єднань позашкільної освіти відповідно до потенційних можливостей і потреб дітей з інтелектуальними порушеннями.

The article considers the integrated approach to professional training of future music and pedagogical workers. The ideas of aesthetic education and music education are combined. It is noted that aesthetic taste is the willingness of music teachers to analyze and perceive the beautiful, determine the aesthetic value of musical works, break the aesthetic perception through the mechanisms of performing works of musical art, to educate students in aesthetic culture.The purpose of the article is a theoretical substantiation of the method of education of aesthetic taste in future music and pedagogical workers by means of vocal skills. The research methodology is a competency approach. The novelty is the method of educating aesthetic taste in future music and pedagogical workers by means of vocal skills. Methodology is an algorithm and procedures for updating the content of education, the use of variable methods and forms, means of educational work. The formation of the ability to aesthetic taste occurs in the process of teaching vocal skills. At the emotional-motivational stage, the connection of the motivational sphere with emotions, which is essential in the profession, is revealed. Peculiarities of the content-executive stage of the method are updating the content of vocal training by supplementing psychological and pedagogical knowledge about aesthetic taste.There is an improvement of skills of concert-performing, compositional, conducting, musicological, research, pedagogical, sound-directing, managerial activities in the field of musical art by means of vocal skills. The content of the reflexive-controlling stage of the method is one’s own thoughts and experiences, doubts and beliefs in one’s own correct actions, analysis of one’s own mental and moral state, feeling of aesthetic pleasure and harmony, control and restraint of one’s emotions, self-knowledge and self-regulation.The practical significance of the method is that the level of formation of aesthetic taste of future music and pedagogical workers increases. This affects the quality of performance of musical works, creative self-expression, recognition of talents by grateful spectators.Key words: musical art, music teacher, aesthetic education, methods, competence, artistic ideal, fashion. У статті розглядається інтегрований підхід до професійної підготовки майбутніх музично-педагогічних працівників. Поєднуються ідеї естетичного виховання й музичної освіти. Зазначено, що естетичний смак – це готовність музично-педагогічних працівників аналізувати та сприймати красиве, визначати естетичну цінність музичних творів, переломлювати естетичне сприйняття через механізми виконання творів музичного мистецтва, виховувати в учнів естетичну культуру.Метою статті є теоретичне обґрунтування методики виховання естетичного смаку в майбутніх музично-педагогічних працівників засобами вокальної майстерності.Методологією дослідження є компетентнісний підхід. Новизну складає методика виховання естетичного смаку в майбутніх музично-педагогічних працівників засобами вокальної майстерності. Методика – це алгоритм і процедури оновлення змісту виховання, використання варіативних методів і форм, засобів виховної роботи. Формування здатності до естетичного смаку відбувається в процесі викла-дання вокальної майстерності. На емоційно-мотиваційному етапі розкрито зв’язок мотиваційної сфери з емоціями, що є суттєвим у професії. Особливостями змістово-виконавчого етапу методики є оновлення змісту вокальної підготовки шляхом доповнення психолого-педагогічними знаннями про естетичний смак. Відбувається удосконалювання вмінь концертно-виконавської, композиторської, диригентської, музикознавчої, дослідницької, педагогічної, звукорежисерської, менеджерської видів діяльності у сфері музичного мистецтва засобами вокальної майстерності. Змістом рефлексивно-контролювального етапу методики є власні роздуми й переживання, сумніви й переконання в правильності власних дій, аналіз власного психічного й морального станів, відчуття естетичної насолоди та гармонії, контроль і стриму-вання власних емоцій, самопізнання й саморегуляція.Практична значущість методики полягає в тому, що підвищується рівень сформованості естетичного смаку майбутніх музично-педагогічних працівників. Це відбивається на якості виконання музичних творів, творчому самовираженні, визнанні талантів вдячними глядачами.Ключові слова: музичне мистецтво, учитель музики, естетичне виховання, методика, компетентність, художній ідеал, мода.

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

The purpose of the article is to trace the creative dialogue between elite and mass literature in J.Fowles’ novel “The Collector” as a factor in creating genre modifications in the game field of postmodern literature.Methods. The complex methodology is used in the article. Structural-semantic, intertextual methods, mythopoetic approach, methods of close reading are used for the interpretation and analysis of works of art and essays by J.Fowles.Results. The article examines the strategies of the relationship between the mass and elite in J.Fowles’ novel “The Collector” (1963), which gained special development in the literature of the 20th century and was called “double coding”. Some aspects of J. Fowles’ creative self-identification are traced. The categories “double coding”, “genre polyphony”, and the socio-cultural concept of “success” are considered. It is revealed that the principle of “double coding” is genre-modeling at all levels of the structure of the work, its productivity in the plot-compositional organization of the novel, artistic embodiment of the external and internal themes is clarified. The interrelation of problems, plot and linguistic-stylistic components of the work is considered. It is proved that the author unfolds the model of human relations in an internal topic. In a complex set of problems, the author emphasizes the confrontation between “The Few and the Masses” (J.Fowles), which is manifested in a conflict between the “man of the masses” – Frederick Clegg and the intellectual and spiritual personality of the artist Miranda Gray. The confrontation takes place on a value-mental level, in a situation where two people choose between light and darkness, reason and intellectual limitations, beauty and utilitarianism, freedom and imprisonment, ugly pleasure from power and the injustice of the victim, nobility and meanness. The correlation between traditional genres of high literature and modern mass in the creation of new novel modifications is revealed.Conclusions. In J.Fowles’ postmodernist novel “The Collector”, the principle of “double coding” is one of those that models the genre, participates in text creation, and corresponds to the author’s communicative and receptive strategies. The study of the work in the paradigm of “double coding” proves that such a synthesis contributes to the intellectualization of mass literature, which loses its one-dimensionality, and adds readability to experimental literature by returning it to the plot, intrigue, methods of interest of the recipient. The author combines the objectivity of a traditional novel with the subjectivity of a new 20th century novel.Key words: elite and mass literature, external and internal theme, genre, parable, polygenre. Мета статті – простежити творчий діалог між елітарною й масовою літературами у романі Дж.Фаулза «Колекціонер» як фактор творення жанрових модифікацій у ігровому полі літератури постмодернізму. Методи. У роботі використано комплексну методологію. Для інтерпретації та аналізу художніх творів і есеїстики Дж.Фаулза застосовано структурно-семантичний, інтертекстуальний методи, міфопоетичний підхід, методики «пильного читання» (close reading). Результати. У статті досліджено стратегії співвідношення масового й елітарного в романі Дж.Фаулза «Колекціонер» (1963), що набули особливого розвитку в літературі ХХ століття й одержали назву «подвійне кодування». Простежено деякі аспекти творчої самоідентифікації Дж.Фаулза. Розглянуто категорії «подвійне кодування», «жанрова поліфонія», соціокуль-турне поняття «успіх». Виявлено, що принцип «подвійного кодування» є жанромоделюючим на усіх рівнях структури твору, з’ясовано його продуктивність у сюжетно-композиційній організації роману, художньому втіленні теми зовнішньої та теми внутрішньої. Розглянуто взаємозв'язок проблематики, сюжетних і мовно-стильових компонентів твору. Доведено, що у темі внутрішній автором розгортається модель людських взаємин. Ускладному комплексі проблем автор акцентує протистояння «Небагатьох та Маси» (Дж.Фаулз), що оприявнено у конфлікті «людини маси» – Фредеріка Клегга та інтелектуально-духовної особистості художниці Міранди Грей. Протистояння відбувається на ціннісно-ментальному рівні, уситуації вибору двох людей між світлом та пітьмою, розумом та інтелектуальною обмеженістю, красою й утилітаризмом, свободою та ув’язненням, потворним задоволенням від влади і безправ'ям жертви, шляхетністю та ницістю. Виявлена кореляція між традиційними жанрами високої літератури та сучасної масової у створенні нових романних модифікацій. Висновки. У постмодерністському романі Дж.Фаулза «Колекціонер» принцип «подвійного кодування» є одним із тих, що моделює жанр, бере участь у текстотворенні, відповідає комунікативно-рецептивним стратегіям автора. Дослідження твору в парадигмі «подвійного кодування» доводить, що саме такий синтез сприяє інтелектуалізації масової літератури, яка втрачає свою одно-вимірність, та додає читабельності літературі експериментальній завдяки поверненню їй сюжетності, інтриги, прийомів зацікавлення реципієнта. Автор поєднує властиву традиційному роману об’єктивність зі суб’єктивністю нового роману ХХ сторіччя. Ключові слова: елітарна і масова література, тема зовнішня і внутрішня, жанр, притча, поліжанровість.

У сучасному мистецтвознавстві все частіше спостерігаються процеси диференціації та науково-термінологічної інтеграції. Монографія Оксани Фрайт безпосередньо пов’язана із глобальним еволюціонізмом гуманітаристики, де музично-вербальна емінентність розкривається через взаємозв’язки й взаємовплив музики й слова у програмних фортепіанних композиціях, вокальному мистецтві, «музичній» прозі. Аналізуючи специфіку музичної програмності, у монографії особливої уваги заслуговує музична номеносфера, музично-вербальна емінентність (термін Г.-Ґ. Ґадамера) – кроскультурне взаємовивищення та взаємопрезентування музики і слова, музичного мистецтва і літератури. Спираючись на концепцію відомого американського літературознавця Стівена Пола Шера, запропоновано авторський принцип емінентних зв’язків музики й слова у різних вимірах: від традиційного (програмова музика, вокальна музика), крізь менше вивчені («музична» проза, музична критика й публіцистика письменників), до невивчених раніше (белетристика музикантів, музичних ідіом у статтях про образотворче мистецтво, проекція музичних заголовків літературних творів на їхній художній зміст). Зразки програмової української фортепіанної музики отримали оригінальне визначення з лексемою «музична номеносфера літературних заголовків». На основі порівняльного аналізу поезій С. Чарнецького та П. Карманського з тотожними музичними заголовками запроваджено нові термінологічні диференціації музичного екфразису у літературній творчості. Музично-вербальна емінентність презентована з наскрізними творчими «конструктами». Універсальним принципом, звичайно, представлено мімезис. Ментально-художня основа музично-вербальної емінентності визначена національним пісенним фольклором. Антиципаційна дуальність музично-вербальної емінентності ґрунтовно підкріплена музично-критичними письменницькими спробами й літературно-публіцистичними надбаннями митців, які свій творчий досвід перенесли у музичні заголовки, що, в свою чергу, виокремило номеносферу як особливий індикатор вербальної «музикалізації». Така послідовність спрямовує реципієнтів (слухачів, виконавців, читачів і дослідників) до герменевтики музично-вербальної емінентності. Хоча емінентні тексти завжди володіють певним авторитетом, їхній смисловий потенціал довершений, вони є зразками, до яких постійно звертаються. Тому у монографії представлені музично-літературні зразки відомих митців І. Франка, О. Олеся, М. Лисенка, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, Н. Нижанківського. Вищесказане зумовлює актуальність теми представленої для рецензування монографії О. В. Фрайт «Музично-вербальна емінентність: виміри та парадигми» [1]. Об’єктом свого дослідження О. В. Фрайт визначає експліцитні та імпліцитні прояви музично-вербальних діалогів у просторі української культури. Відповідно, мета монографії сформульована автором на рівні спроби долучитися до «дискурсивної поліфонічності», спирається на музикознавчі й суміжні естетико-філософські, культурологічні, мистецтвознавчі, літературознавчі, мовознавчі наукові джерела для доведення емінентних результатів взаємодії музики й слова в кількох органічних сполученнях-вимірах. [1, 9]. Визначена О. В. Фрайт мета дослідження зумовлює структуру монографії, що складається з п’яти розділів, які послідовно розкривають сутність музично-вербальної емінентності на зразках фортепіанної і вокальної музики українських композиторів, української «музичної» прози, музичній критиці й публіцистиці українських митців. У першому розділі монографії О. В. Фрайт актуалізується науково-джерельна база з проблем програмної музики в аспекті мистецтвознавчого дискурсу. Другий розділ монографії О. В. Фрайт зосереджений на виявленні музично-вербальної емінентності в українській вокальній музиці, де симбіоз музики й поезії знаходить оригінальне втілення в творчості І. Франка, О. Олеся та А. Кос-Анатольського, Н. Нижанківського, М. Лисенка, С. Людкевича. Емінентний вимір української «музичної» прози розкривається у третьому розділі монографії, підкріплюючись зразками малої прози Д. Віконської, В. Домонтовича, У. Кравченко. Парадигми музично-вербальної емінентності характерні й для музичної критики й публіцистики, що ґрунтовно презентовано у четвертому розділі монографії. Особливу увагу привертає звернення авторки до емінентності музичної номеносфери на матеріалі літературної творчості С. Чарнецького у п’ятому розділі монографії. Сказане визначає практичну цінність рецензованої монографії О. В. Фрайт «Музично-вербальна емінентність: виміри та парадигми», задану органікою входження її матеріалів до курсів теорії та історії культури, музичної культурології, історії мистецтва у вищій ланці музичної, культурологічної та мистецької освіти України.

У статті здійснено аналіз критичної, епістолярної та частково прозової спадщини М. Грабовського щодо акцептації та інтерпретації історичного роману як літературного жанру, окреслено основні його ознаки та критерії. Доведено, що основними критеріями оцінки художніх творів для критика, окрім зв’язку з народною творчістю та досконалою поетичною формою, було автентичне відтворення історичного тла, яке б максимально об’єктивно та неупереджено змальовувало історичні події. Опуси, де містився ретроспективний аналіз дійсності, критик називав історичними, адже, за його переконаннями, сучасний шедевр через кілька років матиме нову якість − історичну значущість. Історичний роман він уважав найвищим досягненням ХІХ ст., і взірцем слугували твори В. Скотта. Досліджено, що слов’янофільські ідеї, прибічником яких був М. Грабовський, також мали вплив на його погляди стосовно історичного роману, адже прагнення відродити народну поезію через наслідування власних історичних та фольклорних творів було спрямовано на боротьбу з германізацією та європеїзацією літератури, і дозволило, відтворюючи праслов’янську минувшину, краще дослідити власну минувшину, її героїчні сторінки, пам’ять про досягнення. Визначено, що завдання художньої літератури ХІХ ст. М. Грабовський убачав у створенні такої художньої поезії, яка б насамперед ґрунтувалась на народній творчості, а натхнення, відповідно до поглядів митця, варто шукати в природі й історії рідного краю. Установлено, що в історичних творах власного авторства М. Грабовський дотримувався власних визначених принципів. У вступі до роману «Заметіль у степах» критик констатував, що його історичні романи мають цінність на стільки, на скільки вони історично правдиві. А в передмові до «Коліївщина і степи» відзначено, що автор, перед тим як приступити до написання роману, ретельно збирав і нотував традиції, звичаї, історичні образи.

Невід’ємною часткою історії Китаю є розвиток музичної культури. Адже саме мистецтво, давні традиції й творчі досягнення сучасників в усіх регіонах країни складають культуру Китаю. Внаслідок синтезу національних і європейських традицій у китайській музичній культурі сформувались нові жанрово-стильові напрями, теми, явища музичної мови, утворені завдяки засвоєнню принципів європейської гармонії й мелодії. Перший розділ монографії висвітлює проблемні аспекти дослідження музичної культури Китаю в наукових теоріях минулого і сучасності. Також представлено світоглядну систему стародавнього Китаю як підґрунтя виникнення музичної традиції. Відтворено періодизацію процесу становлення музичної культури стародавнього Китаю як проблеми сучасного мистецтвознавства. У другому розділі роботи науковцем яскраво відображений вплив філософсько-релігійних вчень на музичну культуру Китаю. Представлено культурно-освітній простір і культурно-освітнє середовище в контексті становлення традиційного музичного мистецтва Китаю. Відображеними в розділі є й особливості традиційних музичних жанрів в культурі Китаю. Третій розділ побудований на відтворенні культурного перехрестя традицій: старовинного китайського театру та музичного мистецтва. Науковець показує вплив музично-театрального мистецтва країн Сходу на традиційну музичну культуру Китаю та представляє особливості театрально-музичної мови стародавнього Китаю як архетип художньої культури. У четвертому розділі відтворено спадковість як світоглядну домінанту китайського суспільства: створення державних інституцій збереження культурної пам’яті. Цікавим підрозділом є Інститути Конфуція, які представляють ментальність китайського народу. Представлено сучасну трансформацію традиційних музичних жанрів та популяризацію традиційних музичних жанрів Китаю у світовому культурному просторі. Наукова новизна монографії полягає в тому, що вперше було науково осмислено процес розвитку музичної культури Китаю. Виявлено особливості жанрових традицій китайської музичної культури, уточнено теоретичні позиції щодо динаміки розвитку музичної культури Китаю як наслідку синтезу національних та європейських традицій, конкретизовано зміст понять «художні традиції», поглиблено сукупність історико-теоретичних знань новим матеріалом, який дає змогу подальшого наукового розроблення в сфері музичної культури Китаю. Свого розвитку дістали аналізування китайських народних пісень як традиційного жанру музичної культури Китаю. Для реалізації мети й розв’язання поставлених завдань у дослідженні використано комплекс взаємоузгоджених методів: історико-культурний та історико-контекстуальний – для вивчення історичних документів (законодавчих актів, рішень та звітів освітніх установ); архівних джерел (рукописів, епістолярного спадку) про традиційну музичну культуру Китаю; метод систематизації – для впорядкування матеріалів щодо вивчення традиційності жанрів музичного мистецтва. Монографія має обґрунтовану авторську концепцію та чітку структуру. Є завершеною цілісною роботою. Слід зазначити, що монографія відображає досить широку джерельну базу, яка містить документи, матеріали та нотні приклади, що яскраво представляють обрану тему. Таким чином, монографія Антошко М.О. дозволяє зробити висновки, що це дослідження представляє практичну цінність та є вагомим внеском до культурологічного дискурсу.

Кожне покоління дослідників прагне розширити обрії методологічного дискурсу тієї чи іншої галузі наукового знання. Науковці, які займаються проблемами музичного мистецтва, спрямовуються, як правило, на більш глибоке розуміння як класичної спадщини, так і процесів, що відбуваються у сучасній музичній творчості, намагаючись, по можливості, уникнути «уторованих шляхів» (особливо якщо це стосується вже опрацьованого в цілому матеріалу). Анастасія Кравченко успішно вписується в означену тенденцію, відкриваючи нове для об’єкта вивчення дослідницьке поле, що і стає у її монографії джерелом нових сенсів камерно-інструментальної музики вітчизняних композиторів постмодерної доби та площиною перехрещення наукових рефлексій щодо аналітичних підходів до явищ, які існують «тут і зараз». Представлений ракурс дослідження – семіологічний аналіз сучасного камерно-інструментального мистецтва України (у сферах композиторської та виконавської творчості) – безперечне надбання авторки, тож актуальність праці А. Кравченко базується на перетині матеріалу дослідження та обраного аналітичного підходу до нього. Звернення до камерної інструментальної творчості вітчизняних митців видається цілком слушним, адже саме ця жанрова сфера ще на початку ХХ століття стала полем інтенсивних новаторських шукань європейських композиторів. У специфічний спосіб ця тенденція реалізується і в нашу «добу синтезів», позначену (подібно до перших десятиліть минулого століття) вищою мірою інтегративності – відтак, цілком логічно рух дослідницької думки спрямований у монографії в інтермедіальну площину. Зауважимо принагідно, що праці з інтермедіальної проблематики складають сьогодні значний пласт досліджень у галузі гуманітаристики – не в останню чергу це пояснюється полівалентністю самого поняття «інтермедіальність», його співвіднесеністю з різними сферами гуманітарного знання (що, власне, й дало підстави Микиті Ісагулову охарактеризувати дефініцію інтермедіальність як «зонтичний термін» [2]). Смисловим ядром дослідження Анастасії Кравченко є «прочитання» і спроба розгадки феномену інтермедіальності крізь призму семіологічного аналізу, головним методом і предметом якого Олександра Самойленко вважає діалог [4, 7]. Тож абсолютно логічно основна ідея дослідниці «розгортається» радіусами діалогічних смислів, простеженням крізь призму семіології діалогічних співвідношень таких понять, як інтертекстуальність – інтермедіальність, синтез мистецтв – інтермедіальність, інтермедіальність – медіальна синергія, – що і стає «визначальним фактором актуалізації макродіалогу семіотико-культурних шарів музичного тексту в горизонтальних і вертикальних проекціях інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків» [3, 7]. Поставивши за мету «семіологічне осмислення специфіки функціонування історико-культурних, інтертекстуальних, інтермедіальних вимірів камерно-інструментального мистецтва України в контексті універсалістичної парадигми постсучасної музичної культури кінця ХХ – початку ХХІ століть» [3, 6-7], Анастасія Кравченко прагне до максимального охоплення у проблемному полі свого дослідження матеріалу, пов'язаного з його темою. У тому чи іншому аспекті до аналітичних спостережень залучено близько двохсот творів понад п’ятдесяти українських композиторів – представників різних поколінь, шкіл, напрямів. Задіяний творчий доробок декількох десятків камерно-інструментальних колективів, розглянуті численні мистецькі форми побутування сучасної камерно-інструментальної музики. Структура монографії концептуально спрямована й відображає динамічний рух авторки до реалізації поставленої мети: від обґрунтування своєї власної позиції щодо досліджуваної проблеми – через різнорівневу аналітику – до узагальнення основних ідей та висновків. «Дослідницька тональність» книги задана вже у Передмові, де констатовано «фрагментарність у дослідженнях українського камерно-інструментального мистецтва в сучасний період його розвитку» [3, 5] та заявлено про намір «проведення комплексного аналізу камерно-інструментального мистецтва України межі ХХ–ХХІ століть із застосуванням інтегративних підходів семіології мистецтва та музичної культурології» [3, 6]. У кожному з чотирьох розділів монографії Анастасія Кравченко демонструє широкий діапазон задіяної спеціальної літератури, постійно перебуваючи в діалозі зі своїми попередниками – авторами наукових праць з питань, дотичних до основної проблематики дослідження. Численні доцільні посилання на фундаментальні філософські, культурологічні, літературознавчі, мистецтвознавчі, музикознавчі праці (список літератури налічує 365 позицій, включаючи близько 40 іноземними мовами) надають теоретичним положенням і висновкам монографії ґрунтовності та достатньої переконливості. Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження камерно-інструментальної музики України в контексті семіології мистецтва та музичної культурології» традиційно присвячений аналітичному «огляду літератури» та висвітленню термінологічних аспектів проблеми. У другому розділі («Феномен камерно-інструментального мистецтва на зламі тисячоліть: семіологічні виміри») починають звучати «живі голоси» творців феномена, що вивчається – «дійових осіб» сучасного музичного процесу. Звернення до матеріалів з мистецьких веб-порталів та авторських інтернет-блогів, цитати з діалогів М. Нестьєвої з В. Сильвестровим, А. Луніної з Г. Гаврилець, Л. Грабовським, В. Степурком, З. Алмаші, О. Найдюк з Н. Сікорською, Ю. Погорецьким та ін., фрагменти власних бесід А. Кравченко з композиторами та виконавцями (Ю. Гомельська, К. Цепколенко, С. Азарова, В. Ларчіков, О. Веселіна) – створюють «ефект присутності», причетності до сучасного музичного процесу, який демонструє, за словами Ніни Герасимової-Персидської, «надзвичайне розширення самого поняття музика» [1, 5]1. Як результат, через узагальнення солідного масиву наукової інформації, доповненої власними умовиводами на основі емпіричних спостережень та теоретичних міркувань Анастасія Кравченко обґрунтовує авторський підхід до розробки типології інтермедіальності в музиці2, виявляючи «три базових рівня медіальної взаємодії за принципами: медіального синтезу, медіальної транспозиції та медіальної синергії» [3, 90]. Презентована типологічна класифікація інтермедіальних зв’язків музики включає взаємодію кодів і текстів культури, належних до мистецької та позамистецької концептуальних сфер. Фактично кожне теоретичне положення роботи підтверджується у третьому («Сучасна українська камерно-інструментальна музика: жанрово-стильові та міжвидові інтерференції») та четвертому («Естетика ансамблевого виконавства в культурному контексті України на порубіжжі ХХ–ХХІ століть») розділах монографії посиланнями на конкретні артефакти композиторської та виконавської творчості, події концертного життя тощо (при такій насиченості тексту іменами, назвами – творів, фестивалів, ансамблів – значною підмогою для читача міг би стати довідковий «навігатор» у вигляді іменного та інших покажчиків). Цінною рисою є залучення різних контекстних аспектів досліджуваної проблематики. Насамперед, це історична палітра європейської та традиції вітчизняної камерно-інструментальної творчості, панорама розвитку українського камерно-інструментального ансамблю (включаючи композиторів та виконавців діаспори) у суто мистецькому та в соціокультурному вимірах, з акцентом на динаміці тематичної, образно-смислової, жанрово-стильової сфер камерної інструментальної музики «від класики до авангарду» [3, 55], з виходом в інтертекст сучасної української та ширше, європейської художньої культури. Предмет дослідження набуває, таким чином, стереоскопічного виміру. В результаті камерно-інструментальне мистецтво України постмодерної доби постає як певна цілісність, всередині якої відбуваються різновекторні процеси оновлення у композиторській (жанри, стиль, форми, специфіка музичної мови і засобів виразності, семіотика сучасної нотної графіки) та у виконавській (інтерпретаційна багатоликість, режисерські ініціативи, введення поліхудожніх ефектів тощо) творчості. На прикладах творчої співпраці композиторів (Є. Станкович, В. Сильвестров, В. Рунчак, А. Загайкевич, Л. Юріна, А. Томльонова, А. Шмурак та ін.) і виконавців (дуети «Kiev Рiano Duo», «Duo Violoncellissimo», «Senza Sforzando», ансамблі «Київські солісти», «Нова музика в Україні», «MusClub», «Artehatta», «Ensemble Nostri Temporis», «Electroacoustic’s ensemble», Ансамбль нової музики «Рикошет» та ін.) дослідниця доводить, що смислове призначення (семантична наповненість) камерно-інструментальної творчості урізноманітнюється впливом нових музичних технологій, оновленням музичної програмності за рахунок зростання виконавсько-театральних ефектів, ігровою організацією концертного простору та ін. – саме так репрезентовано у книзі новий «образ» вітчизняного камерно-інструментального мистецтва. Важливими є й ретельно розглянуті на сторінках монографії (розділ 4) деталі сучасного музичного життя (зокрема, не відомі широкому загалу подробиці організації мистецьких фестивалів, реалізації поліхудожніх проєктів, факти креативного використання концертних майданчиків, створення «синестетичного» діалогічно-комунікативного простору, ігрові стратегії тощо), урахування яких дає можливість презентації «цілісних семіотичних комплексів у сумісній дії музики, живопису, відео-арту, балет-пластики, різноманітних відео-проекцій <…>, веде до створення нових культурних контекстів та активізує міжвидовий діалог у інтеракціональному, інтермедіальному просторі нової музики» [3, 259. Курсив автора. – В. Р.]. Користуючись словами Юрія Чекана, йдеться про «ознаки нової парадигми історичного музикознавства, що відходить від “опусоцентризму” та наївної описової емпірики та орієнтується на гуманітаристику й концептуальність» [5, 283]. Підсумовуючи проведене дослідження, Анастасія Кравченко доводить на прикладі камерно-інструментального мистецтва важливість інтермедіальних стратегій композиторського і виконавського мислення як провідних у художній творчості кінця ХХ – початку ХХІ століть, і, відповідно, – значення «культурсеміологічної концептосфери сучасного музикознавства» [3, 260], що «окреслює нові семіологічні напрями і критерії дослідження музичних артефактів <…> й висвітлює медіальні перспективи мовно-знакової еволюції музики в цілому» [3, 262]. Актуальність появи дослідження, наукове значення якого полягає у розширенні концептуального діапазону семіотичних підходів у вивченні музики як специфічної моделі світу, як «філософії, що звучить» (О. Клюєв), не викликає сумніву. Запропоновані Анастасією Кравченко параметри аналізу явищ музичного мистецтва можуть розглядатися як нові дискурси сучасного мистецтвознавчого та культурологічного пізнання. Природно, що складність поставлених у монографії завдань провокує певні дискусійні моменти. Так, викликає подив «відмова» сучасним мистецтвознавцям (в тому числі музикознавцям) у причетності до розробки інтермедіальної проблематики. В той же час, на сторінках книги відчутно бракує, на нашу думку, присутності імені Світлани Маценки – літературознавиці й філологині, яка протягом останніх років активно займається проблемами інтермедіальності, концентруючи увагу саме на інтегративному потенціалі музичного мистецтва3. У списку використаних джерел відсутні, на жаль, праці Олександри Самойленко, у яких викладені основоположні методологічні орієнтири сучасного музикознавства: монографія «Музыковедение и методология гуманитарного знания. Проблема диалога» (Одеса, 2002) та «Лекции по музыкальной семиологии» [4]. Прикрасою бібліографії рецензованого дослідження могли б стати і статті музикознавців Олени Зінькевич, Марини Черкашиної-Губаренко, Лариси Неболюбової, Юрія Чекана та ін.4, у яких автори безпосередньо торкаються проблем інтермедіальних зв’язків музики, по суті, інтегруючи парадигму синтезу мистецтв до більш широкої концепції інтермедіальності. Важко погодитись із тим, що для вітчизняного музикознавства проблема інтермедіальності поки що ледь не terra incognita (саме так сприймаються твердження на сторінках 65, 67, 68-69 і далі, аж до Післямови – с. 261). Розуміючи неможливість «осягнути неосяжне», вважаю все ж таки, що праці названих авторів потребують обов’язкового осмислення і ніяк не можуть ігноруватися дослідником, який займається проблемою інтермедіальних зв’язків музичного мистецтва. Книга Анастасії Кравченко написана «дисертаційним» стилем: текст наповнений (а місцями переобтяжений) складною науковою термінологією – час від часу доводиться повертатися до окремих речень і абзаців, щоб осягнути («розкодувати») сенс прочитаного (адресація «широкому колу читачів», як зазначено в анотації, безумовно, є перебільшенням). Прикро, що до тексту книги вкралися окремі вади термінологічного та стилістичного характеру. Зокрема, маємо на увазі «неологізми» на кшталт неотрадиція (с. 133), недоречне використання терміну камералістика (с. 17), а також некоректність визначень біобібліографічний (біобібліографічний рівень вивчення – с. 14; біобібліографічне дослідження – с. 17, 23, 25; біобібліографічна розвідка – с. 16; біобібліографічна праця – с. 20 тощо) та органологічний (нормативні органологічні параметри жанру – с. 30; органологія кількісних і якісних параметрів жанрів камерно-інструментальної музики – с. 93; органологія жанрових моделей – с. 139; органологія камерного жанру – с. 147 тощо). Збивають з толку, порушуючи логіку викладення, безособові речення, які починаються словами «Тобто…», «Адже…», «Оскільки…», «А саме…» і мали б бути підрядними синтаксичними конструкціями. Наявна в тексті й традиційна калька з російської: майже на кожній сторінці зустрічаємо «даний твір», «дана монографія», «дані тенденції» і т.д. Подібні недоліки, звичайно, не рідкість на сторінках сучасних наукових видань, але звикнути до них або їх «не помітити» – неможливо… У цілому вважаємо рецензоване дослідження достойним синтезуючим результатом наукової та творчої діяльності його авторки. Монографія Анастасії Кравченко – серйозна, інформативно насичена інтердисциплінарна праця, яка має безперечну наукову цінність, оскільки виводить проблему аналізу музики на новий культурологічно-філософський рівень, що цілком резонує з актуальними запитами сучасності. Семіологічний аналіз камерно-інструментального мистецтва України на межі ХХ–ХХІ століть переконливо демонструє безмежність горизонтів, що їх відкриває досліднику музика – мистецтво глибинних смислів, закодованих у звуках-знаках.