Добірка наукової літератури з теми "Харківська губернія"

The paper deals with the history of studies of the Dniepr-Donets valley aquatic and wetland flora. This article covers the period of 18 and 19 centuries. According to the results of the study , the first reliable data about aquatic and wetland flora dated mid-late 17th century. I. Guildenstendt and D.I. Bagaliy published the fragmentary data on the flora composition of Slobidska Ukraine from the end of the 16th to the beginning of the 17th century. The new stage of botanical studies in the region was connected with the foundation of the Kharkiv University in 1804. K.F. Ledebur published "Flora Rossica sive enumeration plantarum in totis Imperi Rossici provincis Europaeis, Asiaticia et Americanis hucusque observatarum" in 1842–1853. It also contains some data for the small part of the Kharkiv province. The first fundamental monograph is "Conspectus plantarum…", published in 1859 by V.M. Chernjajev. The list includes 1769 species. The Natural Researchers Society was founded in 1869 in Kharkiv University. The members of this organization provided numerous botanical expeditions. The analysis of literature sources of 19th century revealed thatthat despite the active study of flora and vegetation of the region, or its individual administrative territories we do not know any specialized floristic work on the study of flora and vegetation of water bodies and wetlands. However, the analysed publications contain important historical information on the distribution of rare regional species. Most of them are currently either extinct or critically endangered, e.g. Calla palustris, Callitriche stagnalis, Drosera rotundifolia, Ledum palustre, Limnanthemum nymphoides, Trapa natans, Oxycoccus palustris etc. Thus, the period from the end of the 16th to the end of the 19th century is a period of the floristic researches of the Kharkiv region and adjacent territories. The main researchers were V.M. Chernjajev, I. Kovalevsky, K.S. Gornytsky, V.I. Taliev, P.M. Nalyvaiko with the exception of some works in a new area of research – applied, which began to appear only in the late 19th century. Key words: hygrophilous flora, ecological groups, vascular plants, plant lists, Kharkiv province. У статті розглянуто історію дослідження флори водойм та перезволожених територій східної частини Дніпровсько-Донецької западини у XVIII-ХІХ столітті. За результатами проведеного літературного пошуку встановлено, що першими достовірними даними, які містять інформацію про флору регіону датуються серединою-кінцем ХVIІ століття є флористичні дослідження академіка Й.А. Гюльденштедта та, пізніше, українського історика, філософа Д.І. Багалія, публікують фрагментарні дані щодо складу флори Слобідської України станом на кінець XVI – початок XVII століття. Розквіт ботанічних досліджень в регіоні був пов’язаний з відкриттям у 1804 році Харківського університету. Саме з цього часу починається планомірне дослідження флори Харківської губернії та її окремих повітів. Фундаментальною піонерною роботою, що й натепер є еталоном та відправною точкою для аналізу флори території колишньої Харківської губернії, стала праця В.М. Черняєва «Конспект растений…», опублікована у 1859 році. Чисельні тривалі ботанічні екскурсії з дослідження флористичного різноманіття в цей період відбуваються завдяки активній діяльності Товариства дослідників природи при Харківському Імператорському університеті, яке було засновано у 1869 році та зробило значний вклад у розвиток ботанічної науки Лівобережної України. В цей час публікуються анотовані списки, або наводиться загальна характеристика рослинного покриву в численних природничих роботах. У 1791 (1891) р. виходить праця Й.А. Гюльденштедта «Reisen durch Russland», що містить окремі флористичні дані для незначної частини Харківської губернії; у 1842–1853 роках К.Ф. Ледебур публікує «Flora Rossica sive enumeration plantarum in totis Imperi Rossici provincis Europaeis, Asiaticia et Americanis hucusque observatarum», що також містить окремі ботанічні відомості для незначної частини Харківської губернії. Лише у 1859 році виходить класична праця В.М. Черняєва щодо флори Харківської губернії та суміжних територій (містить 1769 видів). Проведений аналіз літературних джерел ХІХ століття виявив, що незважаючи на активне дослідження флори та рослинності регіону або його окремих адміністративних територій, жодна спеціалізована флористична робота щодо вивчення флори та рослинності водойм та перезволожених місцезростань нам не відома. Проте у досліджених роботах міститься важлива історична інформація щодо розповсюдження рідкісних для регіону видів, які на теперішній час або зникли, або знаходяться на межі зникнення: Calla palustris, Callitriche stagnalis, Drosera rotundifolia, Ledum palustre, Limnanthemum nymphoides, Trapa natans, Oxycoccus palustris та деякі інші. Загалом період з кінця XVI до кінця ХІХ століття у ботанічних дослідженнях території Харківської та суміжних областей, що територіально належать до східної частини Дніпровсько-Донецької западини, можна охарактеризувати як флористичний період, де головними дослідниками були: В.М. Черняєв, І. Ковалевський, К.С. Горницький, В.І. Талієв, П.М. Наливайко, за виключенням окремих робіт з нового напряму досліджень – прикладного, які починають з’являтись лише наприкінці ХІХ століття. Ключові слова: гігрофільна флора, екологічні групи, судинні рослини, флористичні списки, Харківська губернія.

У статті аналізується етнічний склад населення Харківської губернії в другій половині ХІХ століття. У цей період в регіоні мешкали представники 45 народів. Ґрунтуючись на статистичних даних переписів населення 1864, 1879, 1897 років, автор акцентує увагу на змінах чисельності українців, росіян та євреїв, які у другій половині ХІХ ст. становили більшість населення губернії. Беруться до уваги історичні передумови формування етнічної структури Харківської губернії. Для висвітлення етнічних особливостей населення враховується порубіжне розташування регіону. Звертається увага на вплив транскордонного фактору на формування етнічної структури населення до кінця ХІХ ст. Зауважується, що значна кількість населення під час перепису, визнали рідною мовою російську. Звертається увага на особливості етнічної картини в місті Харкові, де, за даними перепису 1897 року, більшість населення становило російськомовне населення. Це пояснюється загальною тенденцією русифікації. Доведено, що даний процес був обумовлений зростанням чисельності росіян у структурі населення регіону, піднесенням позицій російської мови в галузях промислового виробництва, торгівлі, освіти, науки та поширенням стереотипу про російську мову як про мову розвинену та культурну. Між тим більшість населення Харківської губернії була україномовною. Окрема увага приділяється особливостям становища та динаміці єврейського населення в Харківській губернії. Їх розташування в регіоні, було пов‘язано не тільки із російським законодавством щодо євреїв, а й особливостями їх занять (торгівля, освіта). Історично на території губернії проживали поляки, німці, білоруси, цигани, чисельність яких до кінця ХІХ ст. не перевищувала 1%. Припускається, що для отримання більш достовірних даних щодо етнічної структури Харківської губернії необхідно залучати джерела соціальної історії другої половини ХІХ ст.

Стаття присвячена аналізу ролі земських органів самоврядування Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній в організації та подальшому розвитку історико-краєзнавчих осередків в даних губерніях, а також внеску місцевих земств у роботу з вивчення локальної історії в Лівобережній Україні. Висвітлені та проаналізовані факти фінансової допомоги або безпосередньої участі земств у створенні та утриманні окремих музеїв, вчених архівних комісій та інших осередків регіональної історії. Розглянуто окремі напрями земської діяльності, що сприяли здійсненню краєзнавчих наукових розвідок та експедицій, популяризації історії краю на шпальтах місцевої преси, улаштуванню археологічних з’їздів та етнографічних виставок та, в цілому, розгортанню історикокраєзнавчого руху в губерніях Лівобережжя.

У статті досліджено реформування системи каторжних тюрем у Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Встановлено, що виникнення каторжних тюрем на території України пов’язано з пенітенціарною реформою імператора Олександра ІІ 1869 р., у результаті якої в Харківській губернії було створено Новоборисоглібський і Новобєлгородський каторжні централи. Доведено, що основною причиною відкриття каторжних тюрем в Україні стало зростання революційного руху та збільшення кількості засуджених осіб до каторжних робіт за революційну пропаганду. У результаті пенітенціарної реформи 1906-1907 рр. на території України було відкрито Харківську, Херсонську та Миколаївську каторжні тюрми.

У статті досліджується процес становлення та розвитку земських шкіл на території Харківської губерніїу 1865–1919 роках. Аналізуються масштаби та динаміка розвитку народної освіти на Харківщині, досягнення та недоліки шкільної діяльності харківського земства, а також ефективність діяльності земства в справі забезпечення початкових народних шкіл вчительськими кадрами. В роботі проаналізовані основні фактори розвитку народної освіти, що виявилися в українському суспільстві; установлені соціальні механізми реалізації освітніх потреб, пов’язані з діяльністю земських органів самоврядування; вивчений характер, організаційні форми, методи й прийоми, якими керувалися земські органи самоврядування для досягнення цілі забезпечення народних шкіл вчительськими кадрами, поширення серед сільського населення книжкової культури й корисних знань. Автором роботи робиться спроба здійснити новий підхід до вивчення обраної проблеми, запропоновано власний варіант розуміння місця і ролі земства в розвитку народної освіти, виділені суттєві риси розвитку українських земськихшкіл, найбільш важливі з точки зору врахування можливостей їх використання на користь сучасних навчальних закладів. В статті доведено, що саме земська діяльність забезпечила кількісне і якісне зрушення української шкільної системи, суспільне розуміння освіти як фундаментального права людини й найважливішої умови поліпшення якості життя; установлено, що в розглянутих історичних умовах найбільш значні новації в українській системі освіти були ініційовані земськими органами в співробітництві з педагогічною громадськістю; зроблено внесок в справу відродження та популяризації забутих імен видатних земських вчителів, які працювали в школах Харківської губернії.

Актуальність та важливість підготовки вчителів, їхнього професійного розвитку пов’язані з викликами сучасності, які вимагають від нового покоління швидкої адаптації до нових умов інформаційно-технологічного розвитку суспільства. Стаття присвячена опису та аналізу конкретного періоду (1860-1870), який характеризувався розвитком народної освіти, діяльністю земств, необхідністю підготовки вчителів. Показано зміни, які відбулися у навчанні шкільних вчителів у зв’язку з реформами системи освіти у 1860-х роках. Визначено основні напрями діяльності уряду у галузі підготовки вчителів. Проаналізовано нормативні документи досліджуваного періоду і на цій основі узагальнено основні аспекти діяльності земств, розкрито їх значення у підготовці педагогічних кадрів, схарактеризовано позитивні характеристики та недоліки їхньої діяльності. Вирішення поставлених у статті завдань здійснено за допомогою таких загальнонаукових і спеціальних методів дослідження: аналізу та синтезу, систематизації та узагальнення. На основі використання опублікованого педагогічно цінного досвіду діяльності шкіл Харківської губернії у 1860-1870-х роках було визначено, що у другій половині ХІХ століття виникла проблема нестачі вчителів. У статті розглядаються причини недостатньої забезпеченості шкіл вчительськими кадрами у 60-70-х рр. ХІХ ст., основними з яких були: відсутність спеціалізованих навчальних закладів для підготовки вчителів; недостатнє фінансування освітньої справи; низька заробітна плата. Установлено, що земства Харківської губернії займалися підготовкою сільських вчителів на базі вже існуючих загальноосвітніх навчальних закладів та призначали учням, які були зацікавлені в опануванні професії вчителя, стипендії. З метою підвищення кваліфікації та поширення передових педагогічних ідей та досвіду проводились педагогічні з’їзди і спеціальні педагогічні курси. З’ясовано, що у жіночих навчальних закладах (державних, приватних та духовних) Харківської губернії приділяли належну увагу практичній підготовці викладацького складу. Перспективну тематику подальших наукових пошуків вбачаємо в порівняльному аналізі змісту, форм та методів організації підготовки вчительських кадрів на різних етапах розвитку суспільства.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню розвитку селянського руху в Харківській губернії в період Української революції 1917–1921 рр. Доведено, що невирішені проблеми у сфері аграрних відносин спричинили селянський рух і розгортання збройного конфлікту на Харківщині у 1917–1921 рр. Порівняно ступінь активної участі у революційних подіях у даному регіоні різних соціальних груп населення. Обґрунтовано тезу, що у період Української революції 1917–1921 рр. представники лівих політичних партій вживали поняття "куркуль" для визначення власників індивідуальних селянських господарств, які бажали зберегти приватну власність на землю й активно захищали свої економічні, політичні та національні права. З'ясовано, що невирішеність національного питання була одним з важливих чинників посилення селянського руху у Харківській губернії. Досліджено взаємозв'язок селянського повстанського руху сусідніх регіонів з селянським рухом у Харківській губернії та встановлено, що найбільш впливовими та популярними серед сільського населення регіону було махновське і "уенерівське" повстанство. Розглянуто процес радикалізації селянського руху у 1917–1921 рр., висвітлено пасивні й активні, нелегальні та легальні форми боротьби селянства за свої економічні, політичні та національні інтереси. Узагальнено наслідки селянського руху.