Статті в журналах з теми "Філософія Г"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Філософія Г.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Філософія Г".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Павчук, Марія-Катерина. "Неопрагматизм Річарда Рорті в контексті проблематики сучасної філософії науки". Studies in history and philosophy of science and technology 29, № 2 (9 грудня 2020): 17–25. http://dx.doi.org/10.15421/272017.
Повний текст джерелаАнотація:
У даній статті досліджено актуалізацію філософії неопрагматизму та її взаємозв’язок з лінгвістичною та аналітичною філософією. Внесок до прагматичного поворота філософії вивчає, як ці різні дискурсивні стратегії пов’язані між собою і в чому полягає їх доречність до взаємозв’язку між прагматизмом і філософією в цілому. Філософія, за Рорті, як і культура загалом, є не пошуком істини, а розмовою та комунікацією. Переорієнтація з пізнання та істини на розмову і комунікацію могла б створити основу для втілення в життя нового типу філософії, побудованої не на об’єктивності, а на іронії та солідарності. Головний позитив деконструктивістського проекту Рорті полягає у стимуляції філософів із табору раціоналістів вдосконалювати інструментарій, необхідний для вирішення нових конструктивних завдань. В історії філософії таким завжди був наслідок радикалістської романтичної критики. Лінгвістична філософія і неопрагматизм виявились напрямками, які, зародившись у межах сцієнтистського способу теоретизування, виявились цілком пристосованими до синтезу своїх ідей з побудуванням течій, які традиційно інтерпретують як антисцієнтистські. Це повною мірою стосується лінгвістичної філософії Л. Вітгенштейна і його послідовників, неопрагматистів У. Куайна, Д. Девідсона, М. Уайта, Р. Рорті та інших. Серед сучасних дослідників дану тему розробляли А. Ф. Грязнов, Ю. В. Жарких, У. Г. Труіта, І.С. Добронравова.
2
Стеценко, В. "Філософія людини у філософській теології Г. Сковороди як "філософія серця"". Соціогуманітарні проблеми людини, № 7 (2013): 37–49.
Знайти повний текст джерела
3
Sheremeta, Oksana. "Від неотомізму до модернізму: творчість Г. Костельника у світлі сучасних досліджень". Multiversum. Philosophical almanac, № 5-6 (18 травня 2018): 53–65. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.5-6.06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено спробу відповісти на питання, у чому причина суперечливих оцінок філософських ідей о. Гаврила Костельника дослідниками, та з’ясувати філософський контекст його творчості. З’ясовано, що в історії вивчення творчої спадщини Г. Костельника традиційно склалися кілька позицій у визначенні його філософських поглядів. Згідно з першою, Костельника вважають неотомістом (М. Олексюк, І. Мірчук,), який звертається до досягнень позитивізму (І. Мірчук): згідно з другою, – представником української гілки Львівсько-Варшавської школи (С. Іваник); згідно з третьою – модерністом (о. О. Гірник). У першому випадку для Олексюка визначальним була теза про те, що неотомізм вважався офіційною філософією католицької церкви. Спільним для Олексюка та Мірчука було визнання прагнення Костельника у своїй творчості поєднати віру та науку. Однак пристосування католицького вчення до сучасного рівня науки було характерне і для представників католицького модернізму, а тому не є переконливим доказом визнання філософських ідей мислителя як неотомістських. У другому випадку застосування методу К. Твардовського в одній із праць Костельника свідчить про його наукове зацікавлення логікою як граматикою мислення, необхідною для ведення наукових дискусій. Найбільш аргументованою є позиція о. О. Гірника. Він визначає погляди Костельника як модерністські, однак, не робить висновків про те, під впливом чиїх філософських ідей формувалася думка мислителя. Аналіз творчості Г. Костельника дає змогу припустити, що його погляди формувалися під впливом ідей А. Бергсона. Оскільки праці Бергсона, як католицького модерніста, вносилися в індекс заборонених праць, то Костельник не міг прямо посилатися на погляди філософа. Та Костельник не в усьому наслідує Бергсона. Для українського мислителя бергсоніанство – це перемога ідеалізму над матеріалізмом, тоді як сам Бергсон вважав, що його філософія долає як ідеалізм, так і матеріалізм. Зацікавлення Костельника науковими відкриттями свідчить про прагнення знайти аргументи на користь релігії. Елементи позитивізму, які можна знайти у творчості мислителя, належать до опосередкованих бергсоніанством першої та другої його позицій. В цілому Г. Костельник був ліберальним католиком. Його релігійна філософія була апологією досвіду, інтуїтивізму, віталізму, ідеалізму, критикою матеріалізму на основі сучасних йому фізики та біології.
4
Дубініна Віра Олександрівна. "ГЕРМЕНЕВТИКА Х.-Г. ГАДАМЕРА ЯК ФІЛОСОФІЯ МОВИ". International Academy Journal Web of Scholar, № 5(47) (31 травня 2020): 60–64. http://dx.doi.org/10.31435/rsglobal_wos/31052020/7097.
Повний текст джерелаАнотація:
The sequential development of H.-G. Gadamer philosophical doctrine of language as the basis of its philosophical hermeneutics. The various stages of representations of the language are analyzed in connection with the criticism of the instrumental approach and understanding of the language as the foundation of historical discourse and poetic creativity. The latter is considered as the pre-reflexive basis of the language, a fundamental expression of its essence. Moreover, artistic experience is presented as a procedure for knowing the truth, to the extent that this experience contains understanding, it itself is a hermeneutical phenomenon.The linguistic turn, which marked one of the turning points in the development of modern philosophy, led to the formulation of a fundamentally new question about the essence of language. We are, of course, not talking about some kind of planned event or about any single process that coincides in its characteristics, or is something close to different philosophical directions. It is difficult to say how correctly it is to compare interest in language within the framework of linguistic philosophy and the phenomenological school, in the framework of which the development of hermeneutics took place.The latter, from a method that was essentially intended to serve historical-philological and religious discourse, hermeneutics has evolved into an independent philosophical discipline that reflects the very essence of metaphysical issues. First of all, this change is connected with the development of the phenomenological tradition, and especially with the works of M. Heidegger, who was able to free hermeneutics from the excessive influence of theories of language and to base it on metaphysical inquiry. This, of course, does not mean that the language itself has been given to philosophical oblivion; it is only a matter of changing the accents and research attitudes.This task, in our opinion, was set and largely solved by H.-G. Gadamer, in any case, if we accept his theoretical assumption about the transcendence of the meaning of the interpreter.Gadamer interprets the hermeneutic phenomenon very broadly, in which he sees the integral unity of the three aspects – understanding, interpretation and application. Gadamer argues for their inseparability, an actual identity: understanding is always an interpretation and always implies an application of what is to be understood. The concept of application in Gadamer outlines the limits of the phenomenon to be interpreted and establishes the fact that all phenomena of spiritual culture in a particular situation must be understood differently.
5
Бігун, В. "Філософія правосуддя як критерій розмежування неправового та правового законодавства (прикладна філософія права Г. Радбруха)". Юридична Україна, № 11/12 (83/84) (2009): 4–9.
Знайти повний текст джерела
6
Meleschuk, A. A. "Концепція органічної єдності суспільства та її репрезентація в історіософії В. Соловйова і ранніх слов’янофілів". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 12(140) (10 листопада 2016): 82. http://dx.doi.org/10.15421/1716144.
Повний текст джерелаАнотація:
Розкрито зміст концепції органічної єдності суспільства, яка в середині XIX ст. стала частиною російської релігійної філософії. З’ясовано, що основними джерелами концепції органічної єдності була ідеалістична філософія Ф. Шелінга і Г. Гегеля, а також православна теологічна традиція. Проаналізовано характер і форми репрезентації концепції органічної єдності у соціальній філософії та історіософії Володимира Соловйова і основних представників раннього слов’янофільства. Так, у Соловйова суб’єктом історичного розвитку виступає людство як цілісне, органічне явище, що прагне подолати формальну єдність і досягти її духовного рівня у формі «Боголюдства». Нижчими формами єдності Соловйов називає економічну і правову, а вищою, що досягає органічного, свідомого рівня, – духовну єдність. В філософії Івана Кіреєвського органічна єдність суспільства протиставлена формальній, раціональній єдності, що була успадкована Європою від Стародавнього Риму. У філософії Олексія Хом’якова протиставлено дві моделі цінностей – іранська і кушитська. Перша веде до духовної, свідомої єдності, а друга – до вимушеної, формальної сукупності індивідів. Костянтин Аксаков протиставляє формалізм державних інституцій органічній єдності общини. Тим самим доведено спорідненість філософії ранніх слов’янофілів і Вол. Соловйова за рахунок їх звернення до концепції органічної єдності суспільства.
7
Вільна, Я. "Філософія романтизму і процес самоідентифікації творчої особистості Г. Квітки-Основ"яненка". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика, Вип. 15 (2004): 9–13.
Знайти повний текст джерела
8
Пилипишин, П. Б. "Обґрунтування ідей індивідуалізму в німецькій класичній філософії права". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (29 квітня 2021): 75–81. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3194.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті робиться спроба пошуку індивідуалістичних ідей у німецькій класичній філософії, яка є своєрідним підсумком філософсько-правової думки Нового часу та являє собою велику і найбільш впливову західноєвропейську течію. Найбільш відомими представниками цієї течії вважаються: І. Кант, Г. Гегель, І. Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг. Ці мислителі по-новому репрезентували багато світових, філософсько-правових проблем, у тому числі індивідуалістичних, адже відбулася переорієнтація з аналізу природу до дослідження людини. До цього часу індивідуалістичні проблеми не змогли вирішити ні емпіризм, ні раціоналізм, ні просвітництво, а тому саме з історії німецької класичної філософії починається вивчення людини, коли представники цієї філософії вперше усвідомили, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Встановлено, що німецька класична філософія до аналізу взаємозв’язку людини і світу підходить якісно по-новому, розглядаючи людину, перш за все, як внутрішньо активну істоту, що впливає на світ і конструює його. Людина здатна до раціонального пізнання, а отже, вище світу природи і всього буття – така установка визначала духовну ментальність німецької класичної філософії. Виявлено риси, які були притаманні німецькій класичній філософії та які мали вплив на формування індивідуалізму, зокрема основні з них такі: зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, якій притаманні такі якості, як: вільнодумство, знання і вміння діяти зі «знанням справи»; твердження, що людина живе не у світі природи, а у світі культури; дослідження людської сутності, духовного життя людини, а не тільки людської історії; гуманність, гуманізм представляються як природна мета розвитку суспільства; людина здатна до раціонального пізнання, а тому вище світу природи і всього буття; розгляд індивіда як мети, а не як засобу; підкреслення важливості прагнення людини до власної духовної сутності та вивчення проблеми високої моральності індивіда; акцент на почутті власної гідності особистості; розкриття антропологічної, онтологічної і соціальної складової частини свободи; людина розглядається як внутрішньо активна істота, що впливає на світ і навіть конструює його; введення у філософію поняття об’єкта і суб’єкта пізнання, підкресливши при цьому активність суб’єкта, що пізнає тощо.
9
Патраков, Володимир. "ЛОГОС І МІФОС. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ ГЕГЕЛЯ І ТЕОРІЯ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО: СПРОБА СИНТЕЗУ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ". Public management 18, № 3 (29 травня 2019): 350–61. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-18-3-350-361.
Повний текст джерелаАнотація:
Конкретизовано філософію історії Гегеля на базі теорії колек- тивного несвідомого К. Г. Юнга і його послідовників. Ключовою категорі- єю, що зв’язує ці теорії, є поняття народного духу, оскільки, згідно з теорі- єю Гегеля, Світовий дух (загальне) розвивається через народні (особливе). Для з’ясування основного протиріччя історичного розвитку розглядається структура діалектичного протиріччя Гегеля. У всесвітньо-історичному про- цесі головним є протиріччя між Логосом (ідеями) і міфосом (колективне несвідоме, народні духи). Абсолютизація загального, Логосу, в марксиз- мі або буржуазному глобальному лібералізмі веде до втрати національної ідентичності та соціальної катастрофи. Своєю чергою, абсолютизація мі- фосу, що лежить в основі різних фашистських і расистських теорій, веде до національної ізоляції і стагнації. Міфологія історії, заснована не на понят- ті (Розумі), а на архетипах і міфах — це шлях в історичну безвихідь. Тому тільки суперечлива, діалектична єдність Логосу і Міфосу веде народи до сталого розвитку. Не національна самоізоляція і винятковість, і не розчи- нення в глобальних світових процесах, а розвиток на основі національних архетипів і цінностях в тісній співпраці з іншими країнами. Таким чином, світогляд, який вбачає у протиріччях джерело розвитку, має стати затребу- ваним. Цим світоглядом є конкретизована на сучасному науковому мате- ріалі філософія діалектичного розуму Г. Гегеля, згідно з яким, “хто розум- но дивиться на світ, на того і світ дивиться розумно”. Навпаки, панівний нині розумовий розум, що розділяє світ на частини, не може зрозуміти діалектичної розумності світу і занурює його в нісенітницю. Саме в цьому полягає витік появи популярних політологічних теорій “хаосу”, “турбулент- ності” та ін.
10
Румянцева, Т. Г. "О ТАК НАЗЫВАЕМОЙ «ГЕНЕАЛОГИЧЕСКОЙ ПРЕЕМСТВЕННОСТИ» В РАЗВИТИИ НЕМЕЦКОГО КЛАССИЧЕСКОГО ИДЕАЛИЗМА". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 32 (3 лютого 2022): 103–6. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i32.1034.
Повний текст джерелаАнотація:
Румянцева Т. Г. Про так звану «генеалогiчну спадкоємнiсть» у розвитку нiмецького классичногоiдеалiзму. – Стаття.У статті аналізується відтворена в радянській історико-філософській та навчальній літературі схема про «генеалогічну наступність», цілісність та наявність іманентної логіки в розвитку німецької класичної філософії. При цьому вважалося, що всім представникам цієї інтелектуальної традиції властиве єдине проблем- не поле, подібне розуміння системоутворювальних фундаментальних ідей і понять. Показано, що знайомство з новітніми науковими розробками та архівними даними останніх десятиліть істотно змінили образ німецької класики, що дає нам змогу стверджувати пронадмірну спрощеність такого роду схеми, її неповну відповідність реальному стану справ, згідно з якитрадиція німецького ідеалізму постає швидше «у строкатому різноманітті версій розгортання філософського дискурсу». У статті показана також ідеологічна ангажованість енгельсівського, так званого «сходового», тлумачення розвитку німецької класичної філософії,згідно з яким кожен наступний за Кантом її представник позиціонувався як такий, що перевершує за результатами свого попередника, а всі догегелівські системи розглядалися тільки як підготовка до створенняспочатку гегелівської, а потім і марксистської філософії. Гегель у цій схемі поставав як вінець всього німецького ідеалізму, а, відповідно, Маркс і Енгельс – як вершина всієї німецької філософської думки як такої.Автор висловлює думку про те, що нині досить проблематично стверджувати не лише про «генеалогічну наступність» у розвитку німецької класики, а й про місце І. Канта, як родоначальника подальших ідеалістичних систем І. Фіхте, Ф. Шеллінга та Г. Гегеля. Показано специфіку кантівської реформи метафізики, яка була радикально відкинута його послідовниками,починаючи вже з Фіхте, який здійснив її переродження на діалектичній основі; розкрито також особливості розуміння Кантом діалектики, яку жодною мірою не слід змішувати з гегелівською або з марксистською їїверсією. Це зовсім не применшує роль і значення великого кенігсберзького мислителя, а, навпаки, свідчить про унікальність його вчення, завдяки якому філософія набула духу ґрунтовності і критичності. Таким чином, ми можемо більш скрупульозно і точно підходити нині до аналізу історико-філософського процесу, позбавляючись багатьох радянських стереотипів і штампів, що мали, зокрема, ідеологічно ангажований характер.
11
Журавська, О. В. "Онтологічний вимір антропо-соціальних джерел формування права". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 15–21. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3184.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено онтологічний вимір антропо-соціальних джерел формування права. Доведено, що феномен права тісно пов'язаний із людиною, її сутністю, сенсом людського буття, а відповіді на всі філософські питання про виникнення права визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття. Природа людини, що зумовлює формування права, характеризується єдністю біологічних, соціальних та духовних складових частин. Через призму антропологічного підходу людина і право є взаємозумовленими: природа людини обумовлює виникнення права, а право моделює виникнення і розвиток форм існування людини, які відповідають критеріям цивілізованості. Кожна людина здатна самостійно осягнути природний закон, який був би умовою існування серед інших людей, оскільки апріорно існує феномен свободи розумної і незалежної людини. Стародавні греки визначали розум як властивість, що підноситься над почуттями людини, завдяки якій можна виділити ідеальні елементи права. У Стародавньому Римі мислителями було виявлено таку властивість розуму, як загальність, що надає можливість виведення і пізнання загальних, універсальних принципів права. В епоху Середньовіччя філософи на основі розуму шукали першооснови права в вищих духовних позаправових реаліях. Філософія Нового часу показала, що розум, як здатність, необхідний для того, аби тлумачити і розглядати право з позицій природи самої людини. Апогеєм розвитку уявлень про роль розуму з'явилася класична німецька філософія, в рамках якої І. Кант виділив автономію людської особистості як першооснову права, а Г. Гегель вбачав у праві вираз людського розуму. Дослідження взаємозв’язків між поняттями права та розуму дає підстави констатувати, що поняття розумності постає як одна із засадничих категорій природно-правового мислення, яка у найабстрактнішій формі виражає сутнісне призначення та функцію права – впорядкування, оптимальну організацію взаємовідносин між людьми за посередництвом нормативного обмеження індивідуального свавілля. Образ людини як «першооснови» права необхідно характеризувати через такі її властивості, як розум і воля, що виступають антропо-соціальним джерелом формування права. Розумність права полягає в тому, що воно гарантує людську гідність та інші антропо-соціальні цінності, які є похідними від неї.
12
Сумарокова, Людмила Николаевна. "Істинність і раціональна прийнятність". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 24 (23 червня 2019): 108–13. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i24.869.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядається проблема співвідношення понять «істинність» і «раціональна прийнятність» за допомогою аналізу деяких ідей Г. Харта і Ю. Габермаса. Здійснений аналіз позицій, які представлені в філософії права Г. Харта і в концепції комунікативної філософії Ю. Габермаса. Також здійснена спроба осмислити ступінь відповідальності філософів за практичні наслідки тих теоретичних констатацій щодо співвідношення вказаних понять, які ними пропонуються.
Автор приходить до висновку, що не можна обмежуватися лише констатацією відмінності цих понять, в тому числі, констатацією їх співвіднесеності або з дескриптивним, або з недескриптивним способами вживання мови. Це призводить до витіснення поняття істинності і до заміни його поняттям раціональної прийнятності в багатьох практичних контекстах. А тим часом поняття раціональної прийнятності містить в собі імператив прагнення до істини як свій «прихований параметр».
Обгрунтовано, що аналіз проблеми співвідношення істинності та раціональної прийнятності не повинен закінчитися лише констатацією їх відмінності. Вони дійсно можуть бути співвіднесені з різними універсумами (знань і дій), з різними відносинами (суб'єкт-об'єктним і суб'єкт-суб'єктним). Показано, що якщо на цих висновках зупинитися, то філософам доведеться нести відповідальність за ті практичні наслідки, до яких вони призводять. Зокрема, за «непомітне» зникнення поняття істинності з цілого ряду теоретичних і практичних контекстів і заміну його поняттям раціональної прийнятності. Зазначено, що у цьому плані заслуговує на увагу і розвиток позиція Ю. Габермаса, який звернув увагу на «приховані параметри» самої раціональної прийнятності. Йдеться про неявне, але фактично неминуче використанні поняття істини як регулятива всередині суто діяльнісних підходів, оскільки непереборним в них є прийняття поняття дійсності. Істинність завжди раціонально прийнятна, а раціональна прийнятність явно або неявно завжди спирається на прагнення до істинності як підстава-регулятив будь-якої дії.
13
Заїнчківська, Ірина Петрівна. "МІСЦЕ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ І. ОГІЄНКА В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 24 (23 червня 2019): 56–65. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i24.856.
Повний текст джерелаАнотація:
У роботі розкрита своєрідність національної філософії, методологічні стратегії демаркації філософського та нефілософського, а також умови залучення певного духовного спадку в контекст української історії філософії.
Досліджено причини відсутності уваги філософів до інтелектуальної спадщини І. Огієнка. З цією метою розкрито основні підходи до розгляду історико-філософського процесу. Показана неоднозначність запропонованого Г. Гегелем підходу до розуміння історико-філософського процесу. Тривале і майже безроздільне панування запропонованої Г. Гегелем абстстрактно-логічної схеми історичного розвитку філософського знання, в межах якої історико-філософський процес розглядається як раціонально впорядкований поступ думки мало неоднозначні наслідки.
Обгрунтовано, що чільне місце у процесі відродження колективної пам’яті спільноти належить історії філософії, котра акумулює та репрезентує історичний досвід спільноти, розкриває напрям розвитку інтелектуальної думки, тим самим виявляючи та експлікуючи внутрішню логіку розвитку та сенс життя спільноти. На цій концептуальній підставі показано, що маргіналізація філософської складової інтелектуальної спадщини І. Огієнка була обумовлена пануванням просвітницьких теорій історії філософії, орієнтованих на побудову універсальних схем історико-філософського розвитку.
Акцентування уваги на важливому значенні культурного контексту філософської проблематики, відбулося завдяки зміні світоглядних і ціннісних пріоритетів суспільства, в тому числі і українського, в кінці ХХ ст. Ці зрушення зумовили зростання інтересу дослідників до культурного контексту, ментальної своєрідності суспільства, а також теорії національної філософії. Розробка останньої відкрила можливість для залучення творчої спадщини І. Огієнка в історико-філософський контекст.
14
Коваль, І. М. "ГЕГЕЛЬ: ЙОГО ДРУЗІ, ШАНУВАЛЬНИКИ, УЧНІ (ДО 190 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ)". Знання європейського права, № 4 (10 листопада 2021): 78–81. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.266.
Повний текст джерелаАнотація:
З плином часу постать великого німецького мислителя Г.В.Ф. Гегеля все більше й більше привертає увагу нау-ковців різних галузей знань. Велику спадщину Гегель залишив не тільки у філософії, але й у політології, праві,соціології, етиці, естетиці, релігієзнавстві.У статті здійснено спробу розглянути деякі аспекти біографії мислителя, акцентується на його взаємовідно-синах і комунікації із соціальним оточенням. Значний інтерес має приватне життя філософа, його взаємозв’язкиз рідними, близькими, друзями, товаришами й учнями. У роботі розглядається їх вплив на формування характе-ру, поведінки, а також творчість Гегеля, оцінюється його діяльність як вченого, керівника й педагога.У дослідженні акцентовано на формуванні «Гегелівської школи» й продовженні його учнями ідей вчителя.Різні аспекти життя та творчості Гегеля були в центрі уваги багатьох відомих вчених, діячів науки й культури,серед яких західноєвропейські мислителі Т. Адорно, М. Гайдеггер, В. Дільтей, Ф. Енгельс, Ж. Іпполіт, А. Камю,Д. Лукач, К. Маркс, Г. Маркузе, Р. Норман, К. Фішер, Е. Фромм, Ю. Хабермас, К. Ясперс та інші.Серед відомих російських філософів творчості Гегеля присвятили свої праці В. Асмус, С. Булгаков, М. Бердяєв,А. Гулига, А. Дворцов, І. Ільїн, О. Лосєв, Д. Керимов, А. Піонтковський, В. Нерсесянц, Т. Ойзерман, С. Франк,Г. Шпет та інші.Серед вітчизняних науковців значний внесок у вивчення творчості Гегеля здійснили П. Копнін, С. Кримський,М. Попович, Д. Чижевський, В. Шинкарук та інші.Зазначимо, що серед всіх вищецитованих вчених найбільший інтерес має книга А. Гулиги «Гегель», в якійавтор в яскравій публіцистичній формі розкриває життя та творчість мислителя. Варто звернути увагу на твор-чість відомого німецького вченого К. Фішера, який у своїх філософсько-історичних творах найглибше й усебічнорозкрив роль і місце Гегеля у світовій науці й культурі.Установлено, що на творчість німецького філософа значний позитивний вплив мало не тільки глибоке вивчен-ня ним творів видатних мислителів Античності, Середньовіччя, Нової доби й сучасності, але й допомога й дружняпідтримка його друзів і шанувальників, а також сім’я.
15
Shyman, Kateryna. "Еволюція поняття «віртуальна реальність» у філософії". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 1 (28 жовтня 2020): 64–85. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.1.04.
Повний текст джерелаАнотація:
Автор досліджує визначення «віртуальна реальність» та його історичне становлення у філософії від найдавніших часів до наших днів. Розглянуто тривалий шлях формування терміна: у різні епохи його визначали по-своєму. Відзначено, що в античній філософії віртуальне було ознакою буття і представлено двома лініями тлумачення: Платона і Арістотеля. У середні віки філософи також використовували поняття «віртуальність». І тут вже поєднались елементи як платонівської, так і арістотелівської моделей. У Новий час концепція віртуальності зустрічається у працях Г. Лейбніца, І. Канта, Г. Гегеля та ін. Наприкінці XIX – на початку XX ст. ідея віртуальності продовжувала розвиватися як ідея наявності особливого, проміжного стану чогось. Зазначається, що сьогодні варіативне тлумачення ідеї віртуальності продовжує виявлятися у різних галузях науки і техніки, корелюючи між ними. Автор відзначає, що сучасні технології та Інтернет надають визначенню нові аспекти. Розглядається поступове нашарування інтерпретацій терміна, яке до нині має досить розмите визначення.
16
Forkosh, S. M. "Класична традиція дослідження культури: історико-морфологічні та концептуально-функціональні стратегії". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 10 (8 жовтня 2017): 12–17. http://dx.doi.org/10.15421/1717126.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано можливість суміщення концептуально-функціонального та історико-генетичного підходу у дослідженні культури. Необхідність такого доповнення проявляється, з одного боку, в багатовимірності самої культури конкретний прояв якої цілком історичний, а з іншого – ця необхідність визначається онтологічним виміром сутності культури. Під культурою розуміється середовище, яке виникло в результаті діяльності самої людини, а також результати діяльності людини спрямовані як на саму себе і собі подібних, так і на світ в цілому, і таким чином поняття культури в даній статті має широкий, не строго визначений контекст. Питання історико-культурного дослідження і методів історичного пізнання пов’язані з проблемними полями різних дисциплін, серед яких ключовими є власне історія в її широкому розумінні, методологія історико-культурного пізнання і нарешті онтологія культури. Остання розуміється як вчення про об’єктивний дух, відкрите Гегелем і доповнене М. Гартманом. Отже, історичний аспект культури почався головним чином з трактату Ж. Б. Віко «Основи нової науки про загальну природу націй» і завершився історизмом Е. Трьольча. Історичний напрям дослідження культури в персоналіях виглядає наступним чином: Ж. Б. Віко, Г. Гердер, О. Шпенглер, А. Д. Тойнбі. Концептуальний аспект дослідження культури пов’язаний головним чином визнанням культури як самостійного виміру зі своїми законами і принципами. Культура в цьому сенсі - надіндивідуальне буття, редукція якого до індивідуального неможлива. Особливістю її є стихія свободи, на відміну від природи, в якій панує необхідність. Таке розрізнення І. Кантом уможливило відкриття об’єктивного духу Гегелем, яке є істотним і сьогодні. Але як функціонує об’єктивний дух? Чи можна описати різноманіття його проявів в одному підході при цьому зберігши індивідуальність кожного? Філософія символічних форм Е. Кассірера поклала початок дослідженням даних питань, будучи також втіленням неокантіанських досліджень взагалі. Але яке місце буття духу серед інших видів буття? Як відноситься суб’єктивний дух до об’єктивного? Чим відрізняються категорії буття культури від категорій пізнання культури? М. Гартман, спираючись на концепції В. Дільтея і М. Шеллера, систематично суворо і фундаментально прояснює дані питання.
17
Тетерина, Блохин Д. "Дмитро Чижевський - дослідник філософії Г. Сковороди". Переяславські Сковородинівські студії, Вип. 1 (2011): 225–31.
Знайти повний текст джерела
18
Бугров, В. А. "Логіцистська парадигма аналітичної філософії: Г. Фреге". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, вип. 42/45 (2002): 11–14.
Знайти повний текст джерела
19
Шморгун, Олександра. "ПОШУКОВА АКТИВНІСТЬ (В. РОТЕНБЕРГ, В. АРШАВСЬКИЙ) В КОНТЕКСТІ ДИСКУСІЇ ПРО «ПРИРОДУ ЛЮДИНИ» МІЖ ПРОВІДНИМИ НАПРЯМКАМИ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ". Молодий вчений, № 4 (92) (30 квітня 2021): 18–24. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-4-92-5.
Повний текст джерелаАнотація:
Висвітлити проблему філософського самовизначення людини ХХІ століття, спираючись на здобутки філософської антропології, філософії екзистенціалізму, екзистенційної логотерапії та гуманістичного психоаналізу. Для досягнення поставленої мети були залучені до розгляду праці представників філософської антропології (Г. Плеснер, А. Гелен), екзистенціалізму (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр), екзистенційної логотеррапії (В. Франкл), гуманістичного психоаналізу (Е. Фромм), а також праці авторів концепції «пошукової активності» (В. Ротенберг, В. Аршавський). Наукова новизна даної публікації полягає в спробі комплексного підходу до проблеми людини з позицій провідних напрямків людиноцентричної філософії ХХ століття. В статті доведено, що саме підхід до цієї проблеми, запропонований екзистенційною логотерапією (В. Франкл) та гуманістичним психоаналізом (Е. Фромм) дозволяє зняти ряд позірних протилежностей між філософською антропологією (А. Гелен, Х. Плеснер) та філософією екзистенціалізму (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр). Вперше запропоновано розглядати створену В. Ротенбергом та В. Аршавським концепцію «пошукової активності» в якості психофізіологічного базису загаданих підходів до проблеми філософського та психоаналітичного осмислення людини. Розуміння творчої природи людини як соціального прояву пошукової активності, яка фізіологічно притаманна, як людині, так і вищим тваринам В. Ротенбергом та В. Аршавським можна вважати необхідним психофізіологічним базисом до стратегій реалізації цієї творчої природи через «біофільну» орієнтацію (Е. Фромм) та «волю до смислу» (В. Франклом).
20
Білецький, Віталій. "Есхатологічний вектор у філософії Г. С. Сковороди". Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка 24 (2008): 19–34.
Знайти повний текст джерела
21
Мовчан, М. М. "Модуси людського існування у філософії Г. Сковороди". Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 7 : Релігієзнавство. Культурологія. Філософія, вип. 22 (35) (2009): 50–56.
Знайти повний текст джерела
22
Стеценко, В. "Багатоликий мислитель: особливості релігійної філософії Г. Костельника". Соціогуманітарні проблеми людини, № 6 (2012): 103–12.
Знайти повний текст джерела
23
Білецький, Віталій. "Есхатологічний вектор у філософії Г. С. Сковороди". Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка 24 (2008): 19–34.
Знайти повний текст джерела
24
Міщенко, Ю. В. "Ідея трьох світів у філософії Г. Сковороди". Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, Вип. 30 (1999): 73–74.
Знайти повний текст джерела
25
Білецький, Віталій. "Есхатологічний вектор у філософії Г. С. Сковороди". Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка 24 (2008): 19–34.
Знайти повний текст джерела
26
Петренко, Оксана Борисівна. "ПИТАННЯ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКО-ПЕДАГОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ НІМЕЧЧИНИ (СЕРЕДИНА ХVІІІ –ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ)". Інноватика у вихованні 1, № 12 (21 листопада 2020): 27–40. http://dx.doi.org/10.35619/iiu.v1i12.317.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті здійснено цілісний історико-педагогічний аналіз питання сімейного виховання в контексті філософсько-педагогічної спадщини Німеччини з середини ХVІІІ – до початку ХХІ століття. Оскільки зміст, цілі й методи виховання дитини у сім’ї завжди визначалися й визначаються вимогами часу, специфіка виховання зумовлена рівнем економічного розвитку держави, ідеологічними особливостями, культурою, релігією, які домінують у певній країні, особливо цікавою у цьому контексті є Німеччина, в якій склалася своєрідна система сімейного виховання з унікальними традиціями. Тлумачення сімейного виховання дитини в німецькій філософсько-педагогічній спадщині розвивалося й удосконалювалося відповідно до розвитку німецького суспільства у контексті культури німецького народу.
Схарактеризовано погляди на виховання дитини в німецькій сім’ї філософів і педагогів визначеного періоду (І. Канта, Г. Гегеля, Вільгельма фон Гумбольдта, Й. Ф. Гербарта, А. Дістервега, Ф. Фребеля, Пауля Антона де Лагарда, В. Лайа, Р. Штайнера, Ю. Лангбена, Ф. Кроума, Вільяма Віндельбанда, Отто Вільмана, Густава Адольфа Лінднера, Пауля Наторпа, Гуго Гаудіга, Бертольда Отто, Е. Шпрангера, Зігмунда Бернфельда, Е. Фромма, Рене Кеніга, К. Молленхауера, Ульріха Бека, Хельги Цайхер, Г. Гудджонса, Б. Боїза). На основі здійсненого аналізу зроблено висновок про те, що під впливом ідей видатних філософів та педагогів у Німеччині відбулись якісні зрушення у сприйнятті сімейного виховання: від суворого й аскетичного у Середньовіччі, гуманного в епоху Відродження та Реформації, чітко організованого в епоху Нового Часу та Просвітництва до усвідомлення сімейного виховання як одного з найвідповідальніших завдань німецького суспільства на початку ХХІ ст. З’ясовано, що проблема сімейного виховання – один з найбільш досліджуваних теоретичних аспектів німецької гуманітарної науки, який розробляють сьогодні філософи, педагоги, психологи, соціологи й спеціалісти інших галузей науки.
27
Руденський, А. "Гуманістичні тенденції філософії Г. Сковороди в контексті сучасності". Вісник Київського інституту бізнесу та технологій, Вип. № 2 (33) (2017): 146–146.
Знайти повний текст джерела
28
Братко, М. "Проблема сенсу життя у релігійній філософії Г. Сковороди". Православний вісник, № 7/8 (2005): 50–53.
Знайти повний текст джерела
29
Бруз, А. В. "Розвиток аксіологічної проблематики у філософських поглядах Р. Г. Лотце". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 29 (6 липня 2021): 3–8. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.951.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто особливості формування аксіологічної проблематики у філософських поглядах Лотце. Висунуто думку про те, що він здійснює своєрідний «аксіологічний поворот» у філософії. Зокрема, проаналізовано світоглядні та методологічні особливості філософських поглядів Лотце, які стали підґрунтям для розвитку аксіологічної проблематики та основою для подальшого виникнення аксіології як науки. Такий аналіз філософських поглядів Лотце стосовно розробки ним засад аксіології здійснено у контексті кантіанства та персоналізму. У статті обґрунтовано, що аксіологічні ідеї Лотце засновуються на таких світоглядних засадах, як кантіанський трансцендентальний апріоризм та персоналізм. Досліджено аксіологічні аспекти персоналізму Лотце, які вплинули на виокремлення аксіологічної проблематики у його поглядах. Виявлено особливості тлумачення поняття «цінність» у поглядах Лотце. У статті показано, що диференціація аксіології зі сфери філософії засновується на світоглядних аспектах розуміння людини та її значущості у бутті. Зокрема, встановлено, що виокремлення аксіологічних питань у філософії Лотце відбувається на основі інтерпретації ним людини як активного суб’єкта пізнання, яка започаткована у гносеології трансцендентального апріоризму І. Канта. Суб’єктивізм у поглядах Лотце, який полягає у наданні значущості суб’єкту як явищу буття внаслідок його духовної самодостатності є підґрунтям для розгортання у його філософських поглядах вчення про цінності. Окреслено, що надання людині аксіологічного статусу як важливому елементу буття та обґрунтування ідеї унікальності та цінності людини у персоналізмі Лотце на основі значущості її духу стали підґрунтям для виокремлення у його поглядах аксіологічної проблематики. Лотце трактує суб’єкта пізнання як особистість, як «я», як духовну субстанцію, як свідомість, яка є незаперечним фактом, який має найбільше значення в бутті. У статті показано, що поняття «цінність» у філософських поглядах Лотце вживається в антропологічно-гносеологічному контексті, тобто у ракурсі цінності саме людської свідомості, людського духу, які вже стають підґрунтям для надання статусу цінності людині. Доведено, що семантика поняття «цінність» у поглядах Лотце розвивається не на основі цінності буття чи Бога, а на основі цінності людини, яка має значущість і цінність внаслідок значущості і цінності її свідомості, власне її духу. Поняття «цінність» у поглядах Лотце має етико-антропологічний зміст, оскільки ґрунтується на внутрішній цінності людини, на цінності її духовності.
30
Журба, Світлана Степанівна. "Ідея «філософії серця» Г. Сковороди у збірці Павла Тичини «Замість сонетів і октав»". Літератури світу: поетика, ментальність і духовність 3 (8 травня 2014): 270–78. http://dx.doi.org/10.31812/world_lit.v3i0.2101.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню ідей філософії серця Григорія Сково-роди у збірці П. Тичини «Замість сонетів і октав». Особливу увагу приділено образу серця, християнським та моральним цінностям у прозопоезії.
31
Малахов, В. А. "Діалогічна парадигма у постсекулярній філософії (Е. Левінас та Г. Батищев)". Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Філософські науки, № 14 (2002): 27–30.
Знайти повний текст джерела
32
Берегова, Г. Д. "Вплив філософії Г. Сковороди на формування духовних якостей сучасної особистості". Інтелект. Особистість. Цивілізація, Вип. 10 (2012): 74–81.
Знайти повний текст джерела
33
ТОКМАНЬ, Ганна. "ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ДІАЛОГ ІЗ ГРИГОРІЄМ СКОВОРОДОЮ У ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ САГАЙДАКА". Проблеми гуманітарних наук Серія Філологія, № 48 (11 березня 2022): 184–89. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4565.2021.48.24.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена поезії Василя Сагайдака, збірка якого «Великодній дощ» (2003) містить вірші, пов’язані з творами Григорія Сковороди. Дослідник ставить мету визначити смисли, ейдетику та поетику одного з віршів цієї збірки, а саме верлібру «Перекинувши, наче вилами…». Стаття висвітлює інтертекстуальні явища та образи твору, також вона пояснює позицію автора в його діалозі зі Г. Сковородою та називає особливості форми твору. В. Сагайдак (1945-2006) – український поет кінця ХХ – початку ХХІ століття, у спадщині якого важливе місце посідає філософська лірика. У статті увага сфокусована на екзистенціальному мисленні поета, яке, зокрема, проявилося в проаналізованому вірші «Перекинувши, наче вилами…». Для вірша характерна інтертекстуальність, у тексті – цитати з листа Р. М. Рільке, прозового твору Г. Сковороди, вірша Є. Маланюка. Теорія вибору «або – або» С. К’єркегора прочитана як алюзія. У художньому хронотопі присутні митці і філософи різних століть, які ведуть діалог, репліками котрого є їхні тексти. В. Сагайдак процитував прозовий твір Г. Сковороди «Бесіда 1-ша, названа Observatorium (Сіон)», зацікавився філософськими положеннями про три світи, акцентував значення Біблії для розуміння людиною світу та свого місця в ньому. Автор порівнює філософські позиції Р.-М. Рільке і Г. Сковороди, робить висновок про спільне й відмінне в образах Біблії (Сковорода) та ангела (Рільке). Цитата з вірша «Серпень» Євгена Маланюка також долучена до текстуального діалогу, тому що викликає алюзії як текстів Сковороди, так і текстів Рільке. Стаття містить аналіз тієї частини вірша «Перекинувши, наче вилами…», яка стосується символів. В. Сагайдак наводить Сковородинівське тлумачення символу й називає низку символів, які український філософ використовував. За законами бароко В. Сагайдак завершує свій текст кодою. Його кода є силабо-тонічний вірш, у центрі якого хліб як символ, що має значення мистецтва як духовної цінності. Домінантою діалогу, у якому беруть участь Г. Сковорода, С. К’єркегор, Р.-М. Рільке, Є. Маланюк і сам автор, є екзистенціальна думка.
34
ХАРЧЕНКО, Лариса. "ЦІННІСНІ ВИМІРИ КОНЦЕПТУ ЩАСТЯ У ФІЛОСОФІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 41 (1 березня 2021): 327–38. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.41.22.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз концепції щастя Григорія Сковороди як основи особистісного буття, самореалізації та творчої діяльності людини. Розглянуто проблему людини, її існування. Методологічними засадами дослідження стали герменевтика, філософський символізм, релігійна та синергійна антропології. Наукова новизна. Сенс життя людини полягає в тому, щоби бути джерелом світла й тепла, свідомістю та сумлінням світу, перетворювати та удосконалювати все в ньому. Розкриваючи ідею єдності людини і світу, Г. Сковорода намагається розуміти сенс життя у відношенні до його мети, адже здобуття свободи мислити, визначення смислу життя, пошук у ньому радість є щастям життя. На думку Г. Сково- роди, свобода вчинку реалізувалась у пізнанні людиною своїх природжених здатностей і відповідній спорідненій діяльності. Висновки. Показано глибокий зв’язок у творах Григорія Сково- роди між ідеєю самопізнання, пошуками смислу життя та його реалізацією в діях і вчинках людини, оскільки сам мислитель жив, як учив. Своєю творчістю філософ демонстрував проник- нення у таємниці біблійної символіки, адже віддавав перевагу не пізнанню зовнішнього світу, а пізнанню «істинного чоловіка», тобто справжнього Божого творіння, яке може бути щасли- вим у земному житті. Всю свою творчість він спрямував на те, щоби вказати людині шлях до справжнього щастя, яке розумів не як володіння примарними «мирськими забавами», а як «кураж», «душевний мир», «спокій серця». Отже, щастя люди- ни залежить не від її конкретного становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює своє включення у світ. Г. Сковорода переконаний у тому, що треба виважено, розумно й вільно, легко і з радістю сприймати всі приготовані невбла- ганною долею перипетії життєвих обставин, різні випробуван- ня на життєвому шляху. Так, пошук власними зусиллями поря- тунку від негараздів і шляху до щасливого життя означає ніщо інше, як самовиховання.
35
Sigov, Oleksiy. "Практична мудрість прощення та обіцянки або кілька думок щодо кризи особистого судження". Multiversum. Philosophical almanac, № 3-4 (17 травня 2019): 119–27. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.3-4.11.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті йдеться про кризу особистого судження, що в ній Г. Арендт побачила головний виклик для суспільства, яке дотримується демократичних принципів. Якими можуть бути механізми нового опанування цієї здатності в пострадянському суспільстві? На думку автора статті, ключовою є проблематика прощення та обіцянки, розглянута в рамках філософії дарунку.
36
Самбор, М. "Теоретико-правові уявлення інтересу в "філософії права" Г. В. Ф. Гегеля". Підприємництво, господарство і право, № 1 (2007): 51–54.
Знайти повний текст джерела
37
Гнатишин, О. Є. "Музичне мислення та мова у філософії Г. Сковороди й О. Потебні". Культура України, Вип. 27 (2009): 255–64.
Знайти повний текст джерела
38
Мовчан, М. М. "М. В. Гоголь і Т. Г. Шевченко в дискурсі філософії самотності". Наука. Релігія. Суспільство, № 3 (2009): 140–46.
Знайти повний текст джерела
39
Мовчан, М. М. "М. В. Гоголь і Т. Г. Шевченко в дискурсі філософії самотності". Наука. Релігія. Суспільство, № 3 (2009): 140–46.
Знайти повний текст джерела
40
Вітковська, І. М., та І. А. Євдокимова. "Становлення поняття відповідальності у філософії та соціології". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 27 (6 квітня 2021): 77–81. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.925.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу етапів становлення поняття відповідальності у філософії та соціології та з’ясуванню особливостей розуміння відповідальності на кожному з них. Зроблено висновок, що відповідальність як суспільне явище має тривалу історію становлення й розвитку. У статті систематизовано основні трактування поняття відповідальності залежно від етапів суспільного розвитку. Зроблено висновок, що в античний період зароджується розуміння відповідальності як внутрішньої якості особистості, що близьке до поняття обов’язку, за невиконання якого на людину чекало покарання (Платон, Аристотель). В період Середньовіччя поняття «відповідальності» починає ототожнюватися з поняттям відповідальності перед Богом. Період Нового часу характеризується переходом від розуміння відповідальності як зовнішнього механізму контролю (Т. Гоббс, Дж. Локк) до її трактування як форми самоконтролю (І. Кант, Г. Гегель). Період із кінця XIX – початку XXI століття є найбільш динамічним щодо вивчення поняття відповідальності та характеризується утвердженням плюралізму поглядів на проблему відповідальності. У статті докладно проаналізовано сучасні концепції відповідальності, зокрема ідеї етичної концепції відповідальності М. Вебера та його сучасних послідовників (Г. Йонас, М. Рідель, Ю. Габермас, К.-О. Апель), які розглядають відповідальність як етичну категорію, у якій перехрещуються мовні та реальні відносини особи, що виражається у співвідповідальності усіх членів комунікативної спільноти. Значну увагу у статті приділено аналізу ідей інституціонального підходу до розуміння відповідальності (Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Ядов, Дж. Ролз, П. Рікер), у межах якої відповідальність має обов’язковий характер щодо діяльності всіх соціальних інститутів. Зроблено огляд ідей марксистського підходу (К. Маркс, Ф. Енгельс), у якому наголошується на тому, що відповідальність має бути колективною. Розглянуто ідеї екзистенціального підходу, згідно з яким відповідальність розглядається як характеристика індивіда.
41
Гура, Н. П., та М. О. Галахова. "НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ЇЇ МОВНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ В РОМАНІ Д. КЕЛЬМАНА «ОБМІРЮВАННЯ СВІТУ»". Nova fìlologìâ, № 83 (10 листопада 2021): 59–64. http://dx.doi.org/10.26661/2414-1135-2021-83-8.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються мовні засоби, які вербалізують національну ідентичність на матеріалі роману Д. Кельмана «Обмірювання світу» (“Die Vermessung der Welt”, 2005). Процеси глобалізації, що пов’язані з усіма сферами життєдіяльності сучасного суспільства, висувають на передній план питання збереження культурної своєрідності, національної культури, традицій і цінностей. Утворюючись у процесі соціальної взаємодії, національна ідентичність виражається в мові, оскільки мова є основним середовищем визначення, збереження та передачі соціального досвіду. Формування німецької нації й німецької національної свідомості відбувалося нелінійно. Питання самовизначення німців, подолання вікової роздробленості й формування єдиної держави, у межах якої закріпився би мовний і культурний простір, залишається однією з найактуальніших проблем для Німеччини. Тому досліджуючи такі непрості теми, як «німецька нація» та «німецька ідентичність», Данієль Кельман звертається до епохи Просвітництва й Веймарівської класики як до періоду, коли почала розбудовуватися німецька держава. Визначено, що важливий внесок у формування спільної німецької культури зробили видатні діячі філософії, літератури та науки. З’ясовано, що Д. Кельман активно використовує топоніми, щоб унаочнити панораму тогочасної Німеччини. Топоніми є осередком знань про країну й концентратом історико-культурної інформації. Оскільки топоніми характеризуються багатством культурно-історичних асоціацій, то вони тісно пов’язані з громадсько-політичними реаліями й антропонімами. Антропоніми в романі Д. Кельмана представлені широким спектром реальних таких історичних імен, пов’язаних із німецькою історією, філософією, наукою та культурою, як Г. Лейбніц, І. Кант, Й. Вінкельман, Ф. Клопшток, А. Вернер, Г. Ліхтенберг, А. Кестнер, В. Вебер, В. Гумбольдт, О. Гумбольдт, К. Ѓаус, А. Мебіус, Ф. Ян, Й.В. Ѓете, Ф. Шиллер, К. Віланд, Й. Гердер. На широкому культурно-історичному тлі вирізняються образи головних героїв роману – О. Гумбольдта й К.Ф. Ѓауса. Будучи яскравими представниками наукової думки епохи Просвітництва Німеччини, вони втілюють типові німецькі риси. Історичні антропоніми є найбільш яскравою маніфестацією національного лінгвокультурного компонента в мовній картині світу. Доведено, що етнографічні та суспільно-політичні реалії відіграють значну роль у романі, оскільки вони сприяють відтворенню атмосфери епохи німецького Просвітництва.
42
Руденко, С. "Концепція реконструюючої рефлексії Г. Патнема у структурі методологічного апарату історії української філософії". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство, Вип. 16 (2012): 17–19.
Знайти повний текст джерела
43
Синиця, А. С. "Логіко-семантичні ідеї Г. Фреге та їх вплив на розвиток аналітичної філософії". Нова парадигма, Вип. 86 (2009): 76–86.
Знайти повний текст джерела
44
Синиця, А. С. "Логіко-семантичні ідеї Г. Фреге та їх вплив на розвиток аналітичної філософії". Нова парадигма, Вип. 86 (2009): 76–86.
Знайти повний текст джерела
45
Gnatyuk, Eduard. "Символ, гра і свято як модальності естетичного в контексті герменевтичного досвіду". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 2 (23 грудня 2020): 76–87. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.2.06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтовується теза про те, що герменевтичний досвід Г.-Г. Гадамера є тотожним досвіду мистецтва, яке постає автономним джерелом «досвіду істини». Автор відзначає, що пошук критеріїв художньої достовірності вимагає звернення до традиції формування фундаментальних естетичних категорій, серед яких, насамперед, символ, гра і свято. Символи як специфічні культурні коди, напрацьовані мистецтвом, апелюють до переломних моментів людської буттєвості, трансформуючи її духовну сутність. Доводиться, що перенесення уваги на «гру» демонструє реалізацію принципу засадничого взаємозв’язку між філософією та сферою практики, завдяки чому твір мистецтва постає як актуальна присутність, сутність якої полягає у «постійному прирощуванні буття». Атмосферу співучасті з мистецтвом у Г.-Г. Гадамера передає свято. Таким чином, експлікація герменевтичного досвіду з допомогою понять символ, гра та свято в естетичній концепції Г.-Г. Гадамера дає можливість актуалізувати смислові шари, які містять у собі основні складові горизонту, що окреслює життєвий світ людини та розкриває досвід буття у світі.
46
Usov, Dmytro. "Теоретичні межі та практичний сенс новітньої філософії контрактуалізму (від свободи до довіри та відповідальності)". Multiversum. Philosophical almanac, № 1-2 (17 травня 2019): 238–50. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2019.1-2.13.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено важливу для сучасної філософії ідею про теоретичні межі та практичний сенс новітньої філософії контрактуалізму. А також доведено точку зору про те, що в подальшому розгортанні та осмисленні ідеї суспільної угоди засадничим має стати теоретичне та практичне визнання свободи та відповідальності, людської гідності та довіри людей одне до одного та до державних, суспільних інституцій. А осмислення таких людських чеснот та способів людського буття, як чесність, справедливість та відповідальність має доповнюватися їх існуванням в якості реальних соціальних практик. Звертаючись до творів таких класиків сучасної філософії, як Ю. Габермас, Г. Йонас, А. Гонет, Ф. Фукуяма, доведено, що ті учасники суспільної угоди, яким притаманна свобода, гідність та відповідальність, можуть стати не лише об’єктами, а і суб’єктами суспільного буття, тобто громадянами. Автор статті прагне віднайти відповіді на запитання про те, на які виклики наштовхується сучасне демократичне суспільство і чи лише правлячі еліти є відповідальним за перспективи розвитку нашого суспільства. У теоретичному сенсі у статті йдеться про дослідження сучасного стану філософії контрактуалізму, її спроб вийти за межі процедурного формалізму та кантівського трансценденталізму, долучитися до осмислення не лише проблем свободи та справедливості, а й довіри та відповідальності кожного громадянина як суб’єкта реальної суспільної угоди.
47
Яроцький, Петро. "Про зміст і богослужбове застосування літератури Свідків Єгови". Ukrainian Religious Studies, № 76 (1 грудня 2015): 257–60. http://dx.doi.org/10.32420/2015.76.618.
Повний текст джерелаАнотація:
За дорученням Національної академії наук України (22.10.2013, ғ 2171) відділ історії релігії і практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України розглянув надісланий Релігійним центром Свідків Єгови в Україні лист з проханням зробити аналіз релігійної літератури Свідків Єгови в Україні, яка безкоштовно надсилається цьому релігійному центру із-за кордону, зокрема з Німеччини, і надати експертний висновок: чи за своїм змістом і застосуванням ця література є богослужбовою
48
Skliar, A. V. "Альтруїстичні аспекти діяльної любові Володимира Соловйова". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 11 (10 листопада 2017): 106–16. http://dx.doi.org/10.15421/1717154.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто феномен діяльної любові. Концептуалізовано поняття діяльної любові у філософії В. Соловйова, виділені її альтруїстичні прояви і зазначені ключові складники цього поняття. Оцінено вплив поглядів Платона, Р. Декарта, Б. Спінози, І. Канта, Г. Гегеля, Г. Сковороди та П. Юркевича на формування ідей В. Соловйова. Виявлені компаративні зв’язки з ідеями Е. Фромма, К. Льюїса, Х. Ортега-і-Гассета, П. Тілліха, Г. Марселя, П. Брюкнера. Встановлено, що діяльна любов – це моральна любов, яка надихає людину на здійснення добра для іншої людини; вона заснована на повазі до іншої особистості і на визнанні її неповторності та індивідуальності. Діяльна любов тотожна доброму відношенню, проте включає в себе акт дії, який веде до перетворення як окремої людини, так і всього суспільства в цілому. Встановлено дев’ять проявів діяльної любові: великодушність, безкорисливість, щедрість, терпіння, щирість, індивідуальна спрямованість, позачасовість, свобода від зовнішніх перешкод і прагнення до єдності. Показано, що в основі любові лежать такі почуття, як жаль (співчуття), сором (совість) і благоговіння (обожнювання та обоження), які й спонукають людину до діяльного добра.
49
Rudenko, Tamara, та Olga Potishchuk. "Антропологічні виміри творчості в контексті європейської та української філософії". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 2 (23 грудня 2020): 88–105. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.2.07.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено аналізу антропологічних вимірів творчості в контексті європейської та української філософії. Творчий потенціал особистості є неповторним елементом перетворення навколишнього середовища людиною. Однак протягом історії становлення та розвитку творчості в контексті філософської традиції відбувалися значні зміни. Аристотель розглядає людину з точки зору природної істоти, що наділена розумом, духом, а творчість постає суспільним явищем. У теологічній концепції людина розглядається як надприродне утворення, що має свій сенс, призначення і свою історію виникнення. Творчість властива Богу, а не людині. Таким чином, у теологічній концепції людина втрачає свій творчий потенціал. Це стає передумовою розуміння людини як творця власного життя та долі. Відбувається антропологічний поворот до розуміння творчості. На пізніх етапах розвитку людства творчість ототожнюється з мисленням. Творчість людини залежить від творення, що постає діяльністю Абсолютної ідеї, яка у нього є «вічною творчістю, вічною життєвістю». Творча сила людського серця розкривається у філософській концепції Г. Сковороди. В екзистенціальній філософії свобода постає як специфічна складова людського буття, що є ірраціональної ідеєю, яка надихає на творчість. А творчість розкриває величезні можливості людського духу.
50
Ilina, Halyna. "The visual meaning of intellectual contemplation in the philosophy of J. G. Fichte." Osvitolohiya, no. 6 (2017): 70–75. http://dx.doi.org/10.28925/2226-3012.2017.6.7075.
Повний текст джерелаАнотація:
The article examines the visual perspective of the J. G. Fichte’s philosophy of transcendental idealism. He paid most attention to visual paradigm compared to other representatives of the German classical philosophy. The author notes that J. G. Fichte developed the original concept of a transcendental-phenomenological vision, in which the subject does not contemplate actually existing objects, but their reflection in subject’s consciousness. He does not see things, but the result of his own process of vision, the effects of his acts of contemplation. Because what is seeing, and the subject of the vision are identical, the contemplation of an object by a subject can give rise to adequate images of reality. Self- consciousness of the subject doesn’t dependent on reality,it is a pure activity that lays itself, and laying is simultaneously contemplation of itself. This contemplation, as is shown in the article, is the intellectual contemplation that forms the basis of every knowledge, and is also the main point of view for each philosophy. Intelligent contemplation as a reflection of one's consciousness combines creation and knowledge of oneself. Reliability of the results of intellectual contemplation is based on the authenticity of self-consciousness. The law of the development of the spirit is the self-limitation of the process of self-consciousness, which became the basis for the formation of the idea of historicism, which is a prerequisite for overcoming dogmatism and creating a new vision of the world.