Статті в журналах з теми "Формула єдності"

У статті на основі аналізу біографічних даних і сфер наукової та суспільної діяльності німецького мислителя, лінгвіста, представника німецького філологічного неогуманізму, державного і політичного діяча, реформатора європейської університетської освіти Вільгельма фон Гумбольдта розглянуто формування лінгвофілософської системи, що визначила магістраль­ні напрямки розвитку європейського і світового мовознавства ХХ–ХХІ століття. З’ясовано, що доповідь «Про порівняльне вивчення мов різних епох їхнього розвитку», прочитана в Берлінській академії наук у 1820 р., стала етапним фактом наукової біографії Гумбольдта, результатом особистого екзистенційного досвіду, свідомого цілеспрямованого накопичення фактів проявів національного духу різних європейських народів, включаючи повноцінні мови й діалекти, міфологічний національний пласт, традиції, культурні артефакти, фольклорні й авторські тексти різних епох. Доведено, що основоположні ідеї лінгвофілософської системи Гумбольдта сформульовані й оприлюднені в праці «Про відмінність статей і її вплив на органічну природу» (1794). Проголошена ним формула «прекрасної єдності» речей і явищ трактувалася як результат діяльності енергії тілесного світу, тому всі його прояви, включаючи людину, її діяння, а також мову (праця «Про Германа і Доротею» Гете», 1798), мають бути враховані, осмислені й систематизовані, як результати функціонування людського духу. Мандрівки Францією, Іспанією та Італією не лише забезпечили Гумбольдта новими естетичними враженнями, але остаточно визначили мовознавчий вектор його досліджень, що завершився оригінальною лінгвофілософською концепцією, в якій ідеальна складова не суперечить матеріальній, а доповнює її: мова є дух, і духом народу є його мова («Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства»).

Визначення правової форми забезпечення єдності судової практики, роль і значущість рішень Верховного Суду як ефективного інструменту у забезпеченні єдності судової практики при розгляді справ залишається предметом гострих наукових дискусій та потребує детального і всебічного дослідження. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених дослідженню різних аспектів визначення рішень Верховного Суду як правової форми забезпечення єдності судової практики, необхідно констатувати, що у юридичній літературі так і не сформовано усталеного, єдиного підходу до розуміння їх суті і значущості. Метою статті є розкриття значення рішень Верховного Суду як правової форми забезпечення єдності судової практики розгляду окремої категорії справ, а саме – справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Встановлено, що забезпечення єдності судової практики як форми реалізації юридичної визначеності – невід’ємного елементу принципу верховенства права є однією з ключових цілей рішень Верховного Суду. Забезпечення єдності судової практики розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів як складової принципу верховенства права виступає універсальною гарантією захисту публічних і приватних інтересів: з одного боку, її практична реалізація обмежує дискретний розсуд податкових органів, не допускає можливості його переростання в адміністративне свавілля, а з другого – перешкоджає здійсненню приватними особами – платниками податків протиправних діянь і набуття необґрунтованої податкової вигоди. Невизначеність у податковому праві, навпаки, може призвести як до порушень прав і законних інтересів приватних осіб з боку держави, так і до ухилень – свідомих або ненавмисних – від належного виконання платниками податку податкового обов’язку. Впровадження законодавцем нормативної конструкції “допускаються лише ті види касаційних скарг, що передбачені законом” щодо підстав допуску касаційних скарг до розгляду у Верховному Суді загалом є прогресивним кроком, щонадає рішенням Верховного Суду функціональної спроможності набути якостей ефективної правової форми забезпечення єдності судової практики.

Статтю присвячено дослідженню специфіки наративної форми українських трактатів епохи раннього Бароко (перша половина ХVII ст.). З’ясовано, що ця епоха характеризувалася надзвичайно активним культурно-освітнім життям, яке вплинуло на активізацію літературної творчості. Наголошено, що основний масив трактатів складали твори полемічного та проповідницького характеру, розглянуто їх наративну специфіку. На прикладі трактатів Іпатія Потія «Герезія», «Гармонія», Мелетія Смотрицького «Антиграфи», «Тренос», Лева Кревзи «Оборона церковної єдності», Захарії Копистенського «Палінодія», Касіяна Саковича «Перспектива» та Петра Могили «Літос» доведено, що кожен із них презентував релігійні переконання автора та позиціонувався на діалог з попередніми текстами.

У статті актуалізовано значення поліфонічного принципу створення та осягнення художніх образів для формування поліфонічного мислення майбутнього вчителя музичного мистецтва. Уточнено та висвітлено основні види поліфонічного письма музичних творів ХХ століття як форми поліфонічного мислення. Багатоголосся вважається найвищим рівнем музичної організації, де основною формою, що демонструє взаємодію поліфонії та гармонії на основі імітації, є фуга. Музичне мислення в цій формі виявляється у діалектичному сполученні його протилежностей – горизонтальному та вертикальному за принципом безперервності, єдності та контрасту. Розглянуто новий вид письма музичного тексту на основі ритму та тембру: лінія, крапка, комплекс. На основі сучасних засобів музичного письма (пуантилізм, сонористика, додекафонія, гемітоніка, колаж) виділено способи поліфонічного мислення композиторів ХХ століття : ритмічну поліфонію; поліфонію тембрів; мікрополіфонію; надбагатоголосся. Передбачається, що вивчення та виконання поліфонічних творів композиторів різних епох допоможе у формуванні поліфонічного мислення студентів – майбутніх вчителів музичного мистецтва.

У науковій статті розглянута проблематика правового статусу державного виконавця. Здійснено ана- ліз приписів чинних нормативно-правових актів, які визначають права та обов’язки державних виконавців. Будучи суб’єктом виконавчого процесу, державний виконавець реалізує в цій юрисдикційній діяльності свої процесуальні права та обов’язки. Однак, водночас, державний виконавець є суб’єктом владних повноважень, тому має діяти у відповідності з законом. У цьому ж контексті виявляється законність як один з принципів виконавчого провадження. Своєчасне, повне та неупереджене виконання рішення – завдання державного виконавця в ході виконавчого провадження. У зв’язку з наведеним постає необхідність у розумному розсуді державного виконавця у виконавчому провадженні – можливості обирати, яке право слід реалізовувати для досягнення завдання виконавчого провадження – своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення. На думку автора, розумний розсуд це спеціальна прерогатива державного виконавця з одного боку, а з іншого боку – це частина відповідальності державного виконавця. Виконавче провадження здійснюється на певних принципах (див. ст. 2 Закону України «Про вико- навче провадження»). Законність та диспозитивність серед них. На думку автора, законність та диспозитивність як деякі принципи виконавчого провадження не протидіють одне одному, а доповнюють один одного. Вони різні, але вони взаємопосилюючі, існують в специфічній єдності. Вони виявляються і у діяльності державного виконавця. Державний виконавець водночас має діяти виключно на підставі закону (тому що він є суб’єктом владних повноважень), однак, при прийнятті рішень має керуватись і розумним розсудом – не буває однакових життєвих ситуацій, тому й однакової формули як діяти немає. У статті зроблено висновок, що права та обов’язки державного виконавця перебувають в єдності, що є необхідним для примусового виконання рішення. Подальші наукові розробки теми статусу державного виконавця видаються перспективними, оскільки різноманітність наукових думок вдосконалює науку і дає більш повні від- повіді на питання практики.

Актуальність визначається реформуванням змісту, методів, форм, технологій інженерно-технічної освіти, що відбувається на основі компетентнісного підходу й зумовлює потребу в таких діагностичних методиках, які б дозволили ефективно управляти особистісно орієнтованою педагогічною взаємодією, об’єктивно й надійно оцінювати рівень опанування майбутніми механіками, техніками, технологами компонентами освітньо-професійних програм. Мета: розроблення методики конструювання й оцінювання складності індивідуальних навчальних завдань як поетапної процедури, заснованої на аналізі умови пропонованої навчальної дії та показників новизни її виконання студентом технічного коледжу. Методологія дослідження базується на єдності діяльнісного, системного, особистісно-орієнтованого та технологічного підходів, що дало змогу розробити студентоцентровану, алгоритмізовану, орієнтовану на структуру навчальної дії методику конструювання індивідуальних завдань оцінювання освітніх досягнень студентів технічних коледжів. Результати: на основі концепції поетапного формування розумових дій виокремлено показники опису навчальних дій у певній послідовності їх формування (форма подання виконавцю змістової частини орієнтовної основи дії – наявність в орієнтовній основі дії операцій щодо трансформації об'єкта – форма подання об’єкта дії – форма трансформації об’єкта дії – ступінь новизни для здобувача освіти дії, що виконується); наведено приклади конструювання системи індивідуальних навчальних завдань студентів. Висновки: доведено необхідність формалізації процедури оцінювання складності індивідуальних навчальних завдань студентів шляхом використання показників орієнтовної основи дії, виконавчої частини та новизни дії задля їх диференціації від найпростіших до складних, високоінтелектуальних.

Розглянуто інтерпретаційний аспект опери «Євгеній Онєгін» в реаліях «режисерського театру». З’ясовано передумови формування в межах оперно-театральної традиції нових сценічних версій опери. Виявлено багатовекторність режисерських концепцій опери, що характеризуються різним рівнем стильової єдності та відповідності першоджерелу. Розглянуто сценічні принципи постановки К. Станіславського, які визначили майбутні концептуальні підходи режисури психореалістичної традиції в трактуванні «ліричних сцен». Окреслено основні жанрово-стильові тенденції сучасних режисерських концепцій опери «Євгеній Онєгін». Описано два напрями сучасних стильових пошуків: еклектичний, що характеризується порушенням стилістично-смислової цілісності опери, нашаруванням автономного сценічного тексту несумісної семантичної системи; ціннісно органічний, що вирізняється створенням художньої моделі, де зовнішня і внутрішня форма сфокусовані в новому гіпертексті культури. Проаналізовано нову режисерську постановку А. Жолдака як приклад органічної єдності вербальної, музичної та сценічної складових опери. Визначено невичерпність довербального смислового шару оперного тексту як цілісної міфопоетичної структури та поетичного іносказання. що органічно коригує з поетикою метафоричного театру. З’ясовано семантико-стильові парадигми та ціннісно-смислові орієнтири сучасного прочитання опери «Євгеній Онєгін». Визначено кореляти створення нового гіпертексту культури та етико-естетичного збагачення ціннісної системи, такі як семантико-смислова спорідненість естетичних концепцій учасників культурного діалогу та дотримання принципів художньої правдивості в осмисленні змістових констант опери «Євгеній Онєгін». Доведено обґрунтованість створення нової сценічної партитури як діалогізованої корелюючої ціннісної системи з високим рівнем етико-естетичного узагальнення. Визначено віртуальну незавершеність процесу прочитання оперного тексту «Євгенія Онєгіна» і прогнозовану множинність сценічних форм як іманентну якість видатного художнього явища глибинного ліро-поетичного змісту.

У статті розглянуто глобалізацію інформаційного суспільства як суспільство нового типу, яке формується в результаті глобальної соціальної революції, базисом якої є розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій. Тема дослідження – аналіз сучасного стану входження України у світовий інформаційний простір; визначити позитивні сторони й проблемні аспекти інформаційної глобалізації України. Зазначено, що практично кожна європейська країна має документ найвищого рівня, у якому визначено національну політику з побудови інформаційної демократії та інформаційного суспільства. Україна не є винятком і також формує правовий фундамент інформаційного законодавства, що досліджено в статті. Сучасний стан національного інформаційного простору характеризує створення слабо взаємозв’язаних по горизонталі та вертикалі галузевих, регіональних і низових підсистем, що відображає відсутність його єдності. Безсистемний розвиток інформаційних ресурсів унеможливлює їх становлення як визначального чинника соціально-економічного росту. Наголошено, що нерозвиненість інформаційного складника державного управління залишає на малоефективному рівні комунікаційні зв’язки між державною владою та суспільством

Стаття розкриває вплив життєвих перспектив на психологічне благополуччя особистості. Визначено, що жит- тєва перспектива в структурі психологічного благополуччя відіграє роль прискорювача реалізації бажаних почуттів, станів психологічного комфорту. Життєва перспектива містить обставини й умови життя, що створюють для особистості, за інших рівних умов, можливість оптимального життєвого просування. Вона відкривається тому, хто має власну життєву позицію, яка цілісно визначає майбутнє особистості. Аналізуються особливості характеристик груп молоді з низьким і високим рівнем психологічного благополуччя. Був визначений рівень психологічного благополуччя в групі студентів, і розділено її на дві групи: з високим і низьким рівнем розкриття ролі, місця та впливу життєвих перспектив особистості на психологічне благополуччя саме в цей віковий період. Створено висновки, пов’язані з інтер- претацією, поясненням, тлумаченням зібраної інформації, відтворенням загальної картини розвитку психологічного благополуччя та впливом життєвих перспектив на цей процес. Життєва перспектива – це цілісна картина май- бутнього. Вона формується в складному суперечливому взаємозв’язку очікуваних і планованих подій, розглядається в єдності ціннісно-смислових та організаційно-діяльнісних аспектів. Психологічне благополуччя формується в ціліс- ності зв’язку минулого, теперішнього й майбутнього життя людини. Фактор сприйняття позитивного минулого показує рівень сприйняття її власного минулого. Це допомагає розвитку психологічного благополуччя. На різних жит- тєвих етапах змінюються життєві цілі й стратегії їх досягнення, що й формує цю гнучкість у поведінці людини. Зміна цілей у житті формує життєвий план особистості.

Під час дослідження місцевого самоврядування в Україні неодмінно виникає питання його організаційно-правової форми. В юридичній літературі наявні різні підходи до того, що саме розуміти під організаційно-правовою формою. На нашу думку, організаційно-правова форма демонструє, по-перше, перелік органів місцевого самоврядування у конкретній адміністративно-територіальній одиниці, по-друге, взаємодію в межах їхньої системи. Найчастіше в контексті організаційно-правових форм аналізуються населені пункти, такі як села, селища, міста, тому важливими науковими завданнями є узагальнення наявних досліджень з цього питання та формулювання висновків і пропозицій для подальшого проведення розробок у цьому напрямі. Проблему організаційно-правових форм місцевого самоврядування аналізували дослідники як національного, так і зарубіжного муніципального досвіду. У нашій праці застосовуються розробки Ю.Ю. Бальція, А.Т. Назарка, Н.В. Мішиної, В.Д. Шаповала та інших учених. Водночас деякі з них є доволі давніми, тому на сучасному етапі потребують актуалізації. Метою статті є узагальнення напрацювань щодо організаційно-правової форми «рада – мер», наявні в українській юридичній літературі. Щодо організаційно-правової форми місцевого самоврядування, яку найбільш часто згадують учені у контексті дослідження України – організаційно-правової форми «рада – мер» – слід зазначити таке. З одного боку, у контексті України більш точним буде говорити про назву «рада –голова», адже в нормативно-правових актах така назва посади, як «мер», не застосовується. З іншого боку, в юридичній літературі набула популярності саме назва «рада – мер», тому задля дотримання доктринального тезаурусу у наукових дослідженнях слід використовувати саме її. Виявлено, що інколи автори говорять про моделі управління. Підкреслено, що під час аналізу міського самоврядування у містах з районним поділом краще було б говорити також про організаційні (організаційно-правові) форми. Це сприяло б доктринальній єдності напрацювань у цій сфері. Резюмовано, що вчені вкрай рідко досліджують організаційно-правову форму «рада – мер» загалом. Як правило, вони приділяють увагу її різновидам «рада – сильний мер» та «рада – слабкий мер» (найменування можуть бути різними).

Статтю присвячено дослідженню історіософської концепції української національної ідеї у публіцистичних і мемуарних творах Уласа Самчука в європейському контексті. Наведено інтерпретацію різних авторів терміна «історіософія». Встановлено, що бачення цієї проблематики в такому ракурсі сформувалося на основі трагічності історичного розвитку суспільства першої полови- ни ХХ ст. Виділено два аспекти поглядів: перший − з позиції безпосереднього учасника, другий – з позиції емігранта. З’ясовано еволюцію цього процесу від «малої батьківщини» до Вітчизни, а згодом і самостійної України в європейському контексті. Висвітлено бачення письменником історіософської концепції України від простої констатації фактів історичного минулого та сьогодення у вузьких традиційних засадах українського буття до цивілізованої європейської держави. Виділено три стадії конструювання образу України. Перша стадія − це первісне бачення та сприйняття рідної землі. Друга стадія — це глибинне осмислення єдності України територіально та духовно. Третя стадія характеризується ідеалістичним образом української держави, який базується на засадах і цінностях вільного світу. Охарактеризовано «месіанське» опікунство радянської Росії та фашистської Німеччини у долі нашої держави, ідею згуртування світу під егідою та формулою Об`єднаних Націй, проблеми культурного колоніалізму, творче конструювання простору в часі, історичну безперервність посту- пу Вітчизни.

Метою статті є комплексний аналіз відносно нової теоретичної та прикладної парадигми знання – педагогічної культурології – у контексті загальної структури культурології як науки, що складається з двох крил: соціального й філософського. Методологічними засадами дослідження стали позитивізм, критична теорія, феноменологія, герме- невтика, філософія діалогу та універсальна етика. Наукова новизна. Установлюється мета (інкультурація), структура (соціально-філософська, раціонально-емоційна) і подвійний предмет педагогічної культурології: освітні виміри культу- ри й культурні виміри освіти крізь призму проблеми люди- ни та її місця в загальному процесі трансляції цінностей. Виявляється відмінність між педагогічною культурологією та культурологією освіти за змістом (освіта) і характером (трансляція цінностей). Установлюються три предметні грані педагогічної культурології: суб’єкт, культура та вихо- вання, відображені в її трьох головних методологічних дже- релах: філософська антропологія, культурологія, педагогіка. Автор статті виявляє, що від соціальної культурології педагогічна культурологія успадкувала орієнтацію на крити- цизм, позитивізм, феноменологізм, раціональність, колективізм і соціалізацію, притаманні для «інтелектуала», який когнітивно пізнає знання щодо культури. Філософська культурологія при- вносить у педагогічний дискурс універсалізм, герменевтику, діалогічність, емоційність, індивідуалізм та інкультурацію, притаманні для «інтелігента», який аксіологічно переживає культурні смисли. Єдність соціальності й філософічності відображається в єдності суб’єктивних та об’єктивних форм культури й у єдності думки і дії, теорії і практики у вихованні. Висновки. Головною світоглядно-методологічною рисою педагогічної культурології є гетерохронність у репрезентації культури – зрівняння в часі унікальних істинних подій, завдя- ки чому можливе формування особистості як універсального етичного суб’єкта, здатного до критичного мислення, діалогу, культурної творчості. Педагогічна культурологія фіксує сутність культури як освіти й освіти як культури. Культура становить світоглядну передумову, внутрішній зміст і кінцевий продукт освіти. Освіта становить форму реалізації культури, головною функцією якої є трансляційна функція як основа для кумуляції та інтеракції культурних цінностей.

У статті розкрито питання творчого підходу до екологічного виховання як однієї зі змістовних характеристик соціальної роботи. Актуальність теми дослідження зумовлена потребою у соціальній роботі творити нові цінності, які є засобом самовираження людини, та створювати запити соціально-екологічної практики саме через розуміння єдності людини та природи. У цьому контексті екологічне виховання формує життєво-ціннісні орієнтації особистості, що є досить важливим аспектом соціальної роботи. Показано, що соціальна робота в Україні здійснюється в умовах екологічної, економічної, соціальної кризи, а отже, актуальність її постійно зростає, тому що здійснює допомогу і підтримку людей, які потрапили у складні життєві ситуації, та спрямовує їх на самостійне розв’язання цих питань. Таким чином, екологічне виховання передбачає високий рівень знань, який сприяє формуванню екологічної свідомості, тобто усвідомленню екологічної цілісності природи. Це означає, що екологічні знання мають вагу, коли як результат виховання стають екологічними переконаннями, на що і спрямована соціальна робота. Водночас, соціальна робота має головним завданням долучити природний світ до життєво-ціннісних орієнтацій сучасної людини, оскільки він є важливим компонентом структури особистості, котрий визначає ставлення людини до навколишнього світу, її діяльність і поведінку. Потрібно навчити спеціаліста мати бажання знаходити засоби оновлення природи й показувати це в кожній конкретній дисципліні.

УДК 330.14; JEL Classification: D24 Анотація. Капітал – найважливіше поняття економіки. Однак досі існують різні його трактування. Це значно знижує ефективність економічної діяльності. Вся історія економіки і економічної думки свідчить про те, що економіка спрямована на вирішення різних проблем господарської діяльності. При цьому можно виділити п’ять основних груп проблем: осмислення у Доантичну епоху досвіду усієї господарської діяльності (управління як єдності економіки, інженерії, адміністрації і виробництва); відокремлення, визначення в Античну і Середньовічну епохи основних понять суто економічної діяльності; визначення меркантилістами і фізіократами основного джерела створення багатства (вартості), – торгівлі або сільського господарства; визначення різними школами економіки ролі держави у господарській діяльності; визначення важливих аспектів соціальної економіки. Однак серед них існує одна актуальна проблема, яка й досі притаманна навіть декільком групам економічних проблем – це проблема визначення істиного сенсу капіталу. Вона існує ще з часів Аристотеля. Тому у даному контексті представляє інтерес аналіз останніх досліджень і публікацій щодо вирішення поставленної проблеми. Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що досі нема однозначної думки про істинний сенс капіталу. Головна причина цього в тому, що сенс капіталу шукають тільки у частинах, тільки у окремих елементах формули простого (тобто, натурального), або товарного господарства. Тому й досі відсутнє визначення його важливіших аспектів, якими є сутність і зміст, саме які надають 70% поняття. Метою є встановлення сутності і змісту капіталу. Було вирішено такі задачі: встановлено джерела, причини і особливості появи терміну і поняття «Капітал»; оцінено визначення капіталу як вартості; визначено головне джерело капіталу. Методики дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі були використані такі загальнонаукові та спеціальні методи і прийоми дослідження: порівняльний аналіз наукової літератури та інформаційних джерел на основі методів порівняння, систематизації та узагальнення; узагальнення результатів аналізу і логічна генерація висновків. Результати. Встановлені джерела, причини і особливості появи терміну і поняття «Капітал». Зроблена оцінка визначення капіталу як вартості різними поколіннями економістів; встановлено головне джерело визначення сутності і змісту капіталу – формули простого (тобто, натурального) або товарного господарства; визначена сутність капіталу як грошова і товарна вартості тільки в круговороті; визначений зміст капіталу, який включає три елементи в їх тісному зв’язку в перетворенні: грошової вартості у товарну; товарної в нову товарну; нової товарної вартості у нову грошову. Наукова новизна: вперше встановлені сутність і зміст капіталу. Практична значимість: Визначення сутності і змісту капіталу буде сприяти підвищенню розуміння поняття, сенсу капіталу і ефективності практики господарської діяльності.

Формування єдиної судової практики на сучасному етапі розвитку правосуддя в Україні є методологічною проблемою, яка має відповідне емпіричне підґрунтя. В її основі лежить відсутність підходів у процесуальній діяльності Верховного Суду, якими забезпечується дотримання принципу правової визначеності. Проведеною реформою процесуального законодавства України сформовані засади здійснення правосуддя у країні, проте, в контексті наведеного, деякі практичні аспекти їх впровадження вимагають свого доопрацювання. Зазначимо, що у юридичній літературі не сформовано усталеної позиції щодо інтегрального механізму уніфікованої судової практики, невизначеними залишаються юридичні засоби забезпечення його дієвості. Метою статті є вирішення проблеми забезпечення сталої практики Верховного Суду через обґрунтування доцільності запровадження аналогових юридичних конструкцій комунітарного процесуального права Європейського Союзу та процесуального права Франції у національну правову систему. Встановлено, що неоднакове застосування правових норм сприяє деформації структурної єдності судової практики. Одним зі способів подолання цього процесу є впровадження інституту преюдиціального запиту в національну правову систему України. Цей інститут похідної юрисдикції набуває свого процесуального поширення не тільки в межах національного судочинства європейських країн, а й використовується як засіб уніфікації судової практики в наднаціональній юрисдикції. Преюдиціальний запит – форма звернення суду певного рівня юрисдикції (який встановлюючи фактичні обставини, застосовує національне право) до компетентного органу судової влади національної правової системи, який переглядає судові акти першої або апеляційної інстанції в порядку касаційного провадження, для отри мання його думки щодо застосування тієї чи іншої правової норми в спірних правовідносинах через делеговане тлумачення її змісту. Правова сутність преюдиціального запиту проявляється через його формальні (судова ініціативність, інформативна доступність, строковість, дискретність) і змістовні ознаки (питання застосування права, наявність проблеми єдності правозастосування, новаційний характер проблеми правозастосування, відсутність касаційного провадження із предмета спору в межах преюдиціального запиту в суді). Проведений аналіз процесуального законодавства Франції свідчить про необхідність вдосконалення національного законодавства в контексті конвенційних зобов’язань України. Доцільним є впровадження у правову систему України інституту преюдиціального запиту як способу формування єдиної судової практики, що дасть змогу забезпечити належне виконання вимог статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, сприятиме підвищенню рівня правосуддя у країні. У цьому контексті розроблений в Україні законопроект щодо запровадження інституту преюдиціального запиту та уніфікації касаційного провадження вимагає свого доопрацювання з урахуванням позитивного досвіду Франції

У статті проаналізовано особливості організації методичної роботи в закладах дошкільної освіти як форми підвищення кваліфікації кадрів дошкільного профілю. З’ясовано, що вивченням окремих питань організації методичної роботи в різних закладах освіти займалися Ю. Калугіна, М. Костенко, О. Кучерявий, І. Наумченко, Л. Рувінський, Т. Степанова, Т. Тихонова, П. Харченко та ін. Мета статті полягає в характеристиці методичної роботи в закладах дошкільної освіти як однієї із дієвих форм підвищення кваліфікації дошкільних працівників. На основі аналізу науково-педагогічних джерел установлено, що під методичною роботою в закладах дошкільної освіти фахівці розуміють цілісну систему, засновану на досягненнях сучасної науки та передового педагогічного досвіду, спрямовану на підвищення кваліфікації й професійної майстерності кожного вихователя. Основним центром організації методичної роботи в ЗДО виступають методичні кабінети. До основних принципів реалізації методичної роботи як форми підвищення кваліфікації дошкільних кадрів можна віднести: принцип демократизму та гуманізму; системного підходу до діяльності закладів дошкільної освіти; рівність умов для кожного працівника стосовно реалізації його творчого й інтелектуального потенціалу; принцип безперервності професійного зростання; принцип науковості та гнучкості організації методичної роботи з дошкільними працівниками; принцип зв’язку з життям, практикою ЗДО; принцип єдності та взаємозв’язку всіх складових та напрямів підвищення кваліфікації дошкільних працівників; принцип створення сприятливих умов для організації дієвої методичної роботи, проведення творчих пошуків вихователів. Установлено, що ефективність методичної роботи в закладі дошкільної освіти як форми підвищення кваліфікації педагогічних працівників залежить від рівня науково-методичного супроводу освітнього процесу, від чіткого управління зазначеною роботою. Методична робота у ЗДО як форма підвищення кваліфікації педагогів-вихователів спрямована, насамперед, на поглиблення раніше набутих знань, упровадження в освітньо-виховний процес перспективного досвіду, інформування педагогів-вихователів про сучасні педагогічні технології, надання їм практичної допомоги, створення відповідних умов для вдосконалення фахової освіти і кваліфікації персоналу. Основними напрямами методичної роботи фахівці визначили організаційно-методичний і екпериментально-методичний. Зміст методичної роботи включає як загальнокультурну складову вихователя, так і його дидактичну, психологічну, методичну, виховну, етичну і технічну підготовку.

Стаття присвячена аналізу наукових досліджень формування художньо-творчої компетентності майбутнього вчителя музичного мистецтва. Проаналізовано поняття «художня компетентність», «творча компетентність», «художньо-творча діяльність». Художня творча діяльність як комплексна технологія інтегрує в собі форми освіти, виховання, естетичного спілкування. Зазначено, що художньо-творча компетентність включає в себе оволодіння художньо-інтерпретаційними уміннями. Художня інтерпретація музичних творів – це форма творчої співпраці педагога й студента у процесі відтворення художнього задуму музичного твору, спрямованої на розвиток необхідних професійно- особистісних якостей студентів, музичного інтелекту та дослідницького мислення, комунікативного та виконавського досвіду, художньо- естетичної культури в цілому. Відзначено, що художньо-творча діяльність майбутнього вчителя музичного мистецтва пов’язана з реалізацією музично-творчих здібностей студента, музичним мисленням, особливостями творчого музичного сприйняття й уяви, майстерним читанням нот з листа, транспонуванням, підбором акомпанементу на слух, ансамблевим виконавством. Акцентовано, що художньо-творча діяльність майбутнього вчителя музичного мистецтва пов’язана зі створенням художньо-творчих проєктів. У статті висвітлюється художньо-творча діяльність, яка буде ефективною за умов єдності професійного та особистісного компонентів, реалізації творчого підходу у навчально-виховному процесі, формування мистецької компетенції майбутніх фахівців як основного напряму їхньої підготовки, розробки інноваційних програм підготовки студентів до здійснення художньо-творчої діяльності, впровадження експериментальних технологій перевірки готовності майбутніх учителів музичного мистецтва до художньо-творчої діяльності.

У статті досліджено ніцшеанську ідею вічного повернення, яка вважається найбільш фундаментальною і найменш проясненою у філософії німецького мислителя. Зауважено, що її сутність краще висвітлюють основні аспекти, які розглядаються Ф. Ніцше, а саме онтологічний, космологічний, антропологічний, метафізичний, екзистенціальний та аксіологічний. Констатовано, що лише в єдності ці аспекти допомагають краще збагнути сутність ніцшеанського концепту вічного повернення. Зазначено, що онтологічний аспект вічного повернення описує «фактичні» ознаки реальності: все у світі повертається до того ж самого нескінченну кількість разів, тому буття нагадує своєрідний калейдоскоп, де щоразу випадають нові комбінації. Космологічний аспект вічного повернення передбачає нескінченність часу, в якому зливаються в одне ціле минуле та майбутнє, а миттєвість теперішнього ніби застигає у вічності. Антропологічний аспект передбачає пошуки сенсу життя у нескінченному колі вічного повернення, який проступає у Ф. Ніцше в образі надлюдини, що визнається єдиним сенсом сущого і трактується філософом як становлення самої людини через зростання у ній волі до влади. Цьому сприяє «смерть Бога», виголошена Ф. Ніцше, адже саме вона дає людині можливість максимально проявити свій творчий потенціал через власне зростання та подолання в собі всього «низького» та «людського». Екзистенціальний аспект вічного повернення пропонує людині новий імператив існування, який закликає її проживати кожну мить так, щоби бажати її вічного повернення. Метафізичний аспект вічного повернення демонструє буття як становлення надлюдини та її волі до влади, яке визнається її невід’ємною сутністю. Аксіологічний аспект ніцшеанської ідеї вічного повернення наголошує на тому, що відтепер сама людина повинна стати «мірою» усіх речей і здійснити переоцінку цінностей. Підсумовано, що вчення Ф. Ніцше про вічне повернення, надлюдину і волю до влади, зрештою, зводяться до однієї єдиної формули, а саме людського «самовизначення» через самоперевершення та самоподолання.

Хижняк Анастасія ВолодимирівнаМІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХСтаттю присвячено питанням визначення банківської таємниці на основі підходів, запропонованих у чин-ному законодавстві, правозастосовній практиці та юридичній доктрині. Визначено, що банківську таємницю най-частіше визначають як вид інформації, інститут права, принцип банківського права або банківської діяльності,обов’язок банку та його співробітників. На підставі аналізу законодавства й фахової літератури з’ясовано, щосемантичне співвідношення інформації та банківської таємниці ґрунтується на різних підходах, а на позначенняїх співвідношення використовуються лексичні формули «містить банківську таємницю», «є банківською таємни-цею», «становить банківську таємницю», «складає банківську таємницю», «вважається банківською таємницею»тощо.Виокремлено перелік дій, які можуть застосовуватися щодо банківської таємниці, серед яких – зберігання,захист, використання й розкриття, гарантування, правове регулювання та зняття. Доведено, що природа такихдій є різною, що свідчить про відсутність єдності у визначенні категорії «банківська таємниця».Зроблено висновок, що найчастіше банківська таємниця визначається як особливий вид інформації, тобтовідомості, що становлять цінність у юридичному сенсі, – об’єкт права. Зауважено, що більшість даних про особута її фінансові операції існують у реальному світі й поза відносинами з банками, а отже, не мають статусу банків-ської таємниці до отримання таких даних банківською установою. Аргументовано, що такі відомості поза волеювласника не мають і статусу конфіденційної інформації, а отже, не є об’єктами права як такі, що не мають юри-дичної цінності й необхідності в захисті.Доведено, що категорія «банківська таємниця» може розглядатися в цивільно-правовому аспекті; інформація,що відноситься до банківської таємниці, може бути об’єктом цивільних правовідносин, щодо неї можуть виникативзаємні права й обов’язки суб’єктів цивільного права, а відносини щодо набуття та здійснення таких прав таобов’язків регулюються нормами цивільного права як такі, що формуються на договірній основі за умови рівно-сті суб’єктів.

Мета статті – виявити теоретичні засади вивчення фортепіанного мислення як форми та способу музичного мислення, тобто враховуючи загальні онтологічні та ціннісно-пізнавальні властивості музичнотворчого процесу, художньо-знакової форми музики. Методологія роботи передбачає поєднання естетико-культурологічного та семантичного музикознавчого підходів, виявляє метод жанрово-стильового аналізу у його новому типологічному значенні, скерована до цілісності предметного виявлення фортепіанного мислення. Наукова новизна дослідження полягає у розробці стильової концепції фортепіанного мислення, що базується на визначенні контекстуальних та інтекстуальних – інтенціональних ознаках й властивостях музичного стилю, дозволяє поглиблювати феноменологічний підхід до форми та змісту фортепіанної творчості, визначати їх відповідність до образних та смислових параметрів композиторської та виконавської поетики як єдності методичних та знакоутворюючих виразових засобів. Висновки. Специфіка музичного мислення зумовлює провідне значення історико-типологічного та структурно-семіотичного підходів, а вони наголошують домінування стильового начала у музичному змістоутворенні, також дозволяють визначати своєрідність образної форми музичної, зокрема фортепіанної, творчості. «Зовнішня», тобто контекстуальна, обумовленість музичного стилю з боку художньої культури, естетичних домінант епохи відкриває його ціннісні пріоритети, що існують як сталі образні утворення у межах певних жанрових структур, причому останні визначаються насамперед з їх виконавської сторони. Тому виокремлюється аспект фортепіанно-виконавського мислення як жанрово-стилього феномена, що потребує особливих способів виявлення та вивчення.Ключові слова: музичне мислення, фортепіанне мислення, стиль, жанрова структура, образна форма, контекстуальні та інтекстуальні властивості музичного стилю.

В останні роки новелізація вітчизняних процесуальних кодексів у призмі верховенства права проявляється й у нормативному закріпленні нових юридичних конструкцій, покликаних створити передумови для максимального забезпечення прав та інтересів суб’єкта права у конкретних правовідносинах. Такі конструкції, як “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, встановлюють можливість перегляду Великою Палатою Верховного Суду справ, розглянутих касаційними судами у складі Верховного Суду. Незважаючи на явну позитивну значущість для судового правозахисту, ці законодавчі формулювання створюють передумови для широкого судового угляду, що становить загрозу надмірного суб’єктивізму. Тому для досягнення єдності та сталості судової практики застосування зазначених нормативних правоположень актуальною стає їхня загальнотеоретична характеристика. Метою статті є з’ясування змісту понять “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, аналіз практики їх застосування, визначення виключної правової проблеми та необхідності розвитку права, виокремлення ознак, встановлення зв’язку між цими конструкціями, напрацювання пропозицій щодо меж судового угляду при їх застосуванні. За результатами дослідження встановлено, що виключна правова проблема – це зумовлена недоліками юридичних норм, їхнім абстрактним та оціночним характером, відсутністю нормативно визначених форм і способів подолання можливість неуніфікованого судового застосування однакових юридичних норм до тотожних суспільних відносин. Наявність виключної правової проблеми у процесі правозастосування слугує об’єктивним підґрунтям для констатації “необхідності розвитку права”. Однак розвиток права не може бути процесом створення нової норми, це лише діяльність, спрямована на її конкретизацію та певне уточнення. Розвиток права як форма судової правотворчості (у континентальній правовій системі, до слова, це не є функцією судової гілки влади) може проявлятися радше як спосіб подолання недоліків чинного законодавства та його неформалізованості через судове правозастосування. Ще одна перспективна форма судового розвитку права – це його тлумачення. Задля досягнення уніфікованості судової практики при застосуванні юридичних конструкцій “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права” запропоновано виробити низку рекомендацій стосовно їх розуміння та правил використання. Також важливо, щоб судові інстанції у своїх ухвалах мотивували (аргументували) першопричини та форми прояву виключної правової проблеми й необхідності розвитку права.

Актуальність. Соціальна зрілість – складне соціально-психологічне явище, яке включає низку компонентів: самосвідомість, світогляд, моральну зрілість, соціальні почуття. Формування соціальної зрілості та її компонентів відбувається під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів. Особливого значення набуває виховання й закріплення комплексу особистісних якостей, моральної самосвідомості та соціальних почуттів – основи соціальної зрілості. Соціальні почуття покликаний виховувати і вчитель фізкультури, який формує не лише фізичне, але й моральне здоров’я, соціальну активність, почуття відповідальності, групової інтелектуальної, вольової, емоційної й організаторської єдності та інші важливі особистісні якості вихованців. Тому ставимо за мету виявити шляхи та фактори становлення соціальної зрілості в учнівської молоді під впливом фізкультурних занять, під час яких, окрім фізичного, формується моральне здоров’я, соціальна активність, почуття належності до команди, почуття групи. Методи дослідження – аналіз наукової літератури, спостереження, індивідуальні та групові бесіди, анкетування, тестування, методи статистичного опрацювання результатів дослідження. Результати роботи. Доводимо, що заняття з фізкультури й спорту дають змогу старшокласникам усвідомити існування багатьох форм суспільно корисної діяльності, де вони можуть розкрити себе, свої потенційні можливості, знайти місце їх застосування як у професійному плані, так і в суспільстві. Висновки. Аналіз емпіричних досліджень засвідчує важливу роль занять із фізкультури й спорту у формуванні компонентів соціальної зрілості старшокласників: самоорганізації, самопізнання, вольових та морально-соціальних якостей, почуття групи, взаємодопомоги, уважності, культури спілкування тощо. Виявлено дисонанс між вимогами старшокласників щодо особистості вчителя фізкультури сучасної школи й вимогами майбутніх учителів: учні ставлять більше серйозних вимог, ніж майбутні вчителі, що може вплинути на ставлення учнів до самих занять та на результати роботи вчителя.

Філософський світогляд дозволяє максимально можливо, настільки на це здатна людина, використовуючи можливості абстрактно-понятійного способу мислення, розширити світ кругозір завдяки тому, що відкриває всі здобутки пізнавальної діяльності людства. В такому разі з’являється можливість досягнути єдності змісту індивідуальної свідомості, яка формується сучасністю та її потребами, зі змістом знань, вироблених історією пізнання. Як наслідок, людина долає обмеженість буденного буття тим, що відкриває для себе невичерпне джерело духу попередніх поколінь, які вже не тяжіють над нею в якості звичних традицій, а, навпаки, надихають на звершення тим, що є водночас відкриттям простору свободи мислення. Крім того, людина перестає сприймати абстрактне як щось відчужене як від неї самої та її сьогоденних потреб, так і від здобутків видатних мислителів минулого, які, як виявляється, працювали на неї, на наступні покоління, врешті, на все людство в його поступальному розвитку. Так утверджується тяглість поколінь не лише засобами збереження традицій минулого, але, що більш важливо, тяглість зусиль тих суб’єктів пізнання, які усвідомлювали вічність не лише в плані збереження матерії та енергії, але й вічність інформації як нагальної потреби людини, яка починає розуміти своє призначення як постійний процес подолання меж буденності, як і меж, що їх створюють граничні вимоги професійного буття.У статті розкривається вплив філософського рівня мислення на подолання світоглядної обмеженості, властивої звично-традиційному буденному буттю людини як головним чином природно-соціального індивіда, що дозволяє їй піднятись на якісно вищий рівень буття, яким є її буття в якості особистості. Знайомство з напругою мислення, яку формує філософія, є необхідною умовою для такого особистісного способу життя.

У статті висвітлюються проблеми розвитку вищої освіти в європейських країнах; визначаються основні цілі та критерії відповідності освіти міжнародному виміру; провідні тенденції сучасної професійної підготовки у вищих навчальних закладах Європи. Виявлено основні завдання, які необхідно виконувати навчальним закладам задля протистояння в конкурентній боротьбі, основною метою якої є максимальне охоплення ринку освітніх послуг та залучення потенційних абітурієнтів. Мета дослідження – на основі цілісного аналізу соціально-економічних, політичних, соціокультурних процесів становлення й розвитку сучасного європейського університету обґрунтувати сутність, тенденції й особливості функціонування сучасної європейської університетської освіти. Теоретико-методологічну базу дослідження становлять положення теорії пізнання, категорії загального, особливого й одиничного, сучасна форма діалектичного методу; принципи науковості, об’єктивності, комплексності, історизму, єдності національного й загальнолюдського, логічного й історичного, зв’язку теорії й практики; системного, синергетичного, порівняльного, кількісного та якісного підходів. Сучасний етап еволюції світового господарства характеризується радикальними соціально-економічними трансформаціями та переходом країн – ключових інноваторів до економіки знань. Її основними атрибутами стають інтернаціоналізація освітньої та наукової діяльності, технологічні зрушення у сфері освіти і науки, диверсифікація механізмів фінансування досліджень, які здійснюються університетами, загострення конкурентної боротьби між ними. Водночас, у результаті посилення взаємозалежності національних економік виникає потреба у новому поколінні високоосвічених людей, які можуть ефективно вирішувати актуальні проблеми людства і брати активну участь у міжнародному суспільному житті. У цьому зв’язку, пріоритетом сучасної державної політики у багатьох країнах світу є розробка та реалізація ефективних загальнонаціональних стратегій розвитку університетів на засадах, які дозволяють їм інтегруватись у глобальну систему знань, забезпечувати найвищі освітні стандарти та результати наукових досліджень і тим самим досягати високого конкурентного статусу.

Образ автора мистецьких творів і образ мистецтва, символіка таємниці творення в українській еміграційній поезії, зокрема в творчості Ігоря Качуровського, – особлива художня форма. Емігранти в умовах світової демократії спостерігали за впливом тоталітаризму на мистецтво УРСР, усвідомлюючи, що їхнє мистецтво – єдина незаангажована опозиція вульгарному соцреалізму, що рятує українське мистецтво, його європейськість. Ігор Качуровський розумів це і як письменник, і як літературознавець. Дослідження образних форм у поезії емігранта, близьких до неокласичних, є своєчасним. Домінування естетизму неокласиків і вшанування вершин світової культурної традиції (від еллінської до модерністської) вирізняють поетичне мовлення Ігоря Качуровського. Чи не найяскравіше транслює образ автора-пілігрима, самітника й дослідника світу збірка поезій «В далекій гавані» (1956). У ній домінує відчуття самості й самотності творця на лоні світу, що невблаганно змінюється, ігноруючи мистецтво. Ліричний герой римованих віршів Ігоря Качуровського відчув себе поетом-медіумом складної та яскравої епохи, яка потребувала месіанства, боротьби і правди, осмислення опозицій добра і зла, фатальності, гріха й жертовності, безґрунтянства й любові, гріховності й ненависті, безсмертя й богоборства, а також ролі вітчизни й чужини для творця. На основі життєвого досвіду в УРСР, в Європі та в Америці український поет-емігрант створив неповторні образно-символічні моделі філософського осягнення мистецтва й постаті автора, пілігрима й обсерватора, самітника й вигнанця. Тема творчості в його віршах реалізована через зв’язок видатної особистості з природою, із рідною землею та з екзотичними краями, через осмислення опозиції вільної людини, поета і влади. А тому образ генія, в єдності з народом – центр неокласичної філософії автора, близької до аристотелівської та ніцшеанської.

Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.

У статті здійснено аналіз проблем використання lego-конструювання та робототехніки на заняттях з дітьми дошкіль- ного віку. Автори доводять, що розвиток здібностей до конструювання активізує психічні процеси дитини, спонукає інтерес до творчого вирішення поставлених завдань, винахідливість та самостійність, ініціативність, самореалізацію, бажання втілити нові й оригінальні ідеї, а отже, сприяє розвитку обдарованості здобувача дошкільної освіти. Метою цього дослідження є висвітлення нових аспектів Lego-освіти дошкільників у різних видах діяльності. У статті здійснено аналіз етапів, методів, прийомів Lego-освіти дітей дошкільного віку в контексті пропедевтич- ної роботи з робототехніки. Заняття з Lego спрямовані на розвиток усіх освітніх сфер дитини (інтелектуальна, мовленнєва, творча тощо). Мовленнєвий розвиток дошкільника на lego-заняттях формує здатність аналізувати завдання та обговорювати результати практичної діяльності (опис дизайну виробу, матеріалів, розповідь про хід дії та побудову плану діяль- ності, побудова логічних послідовних висловлювань у міркуваннях, обґрунтуванні, формулюванні висновків). Вони також спрямовані на усне спілкування із застосуванням спеціальної термінології; використання інтерв’ю для отримання інформації та складання схеми розповіді; застосування мультимедійних технологій для генеруван- ня та презентації ідей. Зміст психолого-педагогічної роботи сприяє розвитку особистості дитини на основі цінностей соціальної культу- ри, що забезпечують оволодіння способами поведінки, творчим та активним відтворенням комунікативного досвіду. Організаційні форми соціального та особистісного розвитку дітей дошкільного віку в умовах організації спіль- ної діяльності з дорослими та іншими дітьми та самостійної вільної діяльності обрано відповідно до проблеми дослідження: сюжетно-рольова гра; творчі ігри; педагогічні ситуації; бесіда; розповідання історій; обговорення ситуації; обговорення дій; спільна діяльність; колективна робота; вправи. Методи, прийоми роботи з Lego також сприяють формуванню фізичної культури дітей дошкільного віку, куль- тури здоров’я, первинних цінностей здоров’я та здорового способу життя відповідно до цілісного підходу до здоров’я людини як єдності її фізичного, психологічного та соціального благополуччя.

У статті досліджуються комунікативні та прагматичні характеристики мовленнєвого акту (далі – МА) згоди/незгоди в дискурсі газетних коментарів на матеріалі 452 коментарів до статті Джорджа Монбіо (George Monbiot) “Covid lies cost lives ”, опублікованої в онлайн-газеті «Ґардіан» (“The Guardian”) 27 січня 2021 року. Об’єктом дослідження є МA згоди/ незгоди в дискурсі газетних коментарів, предметом – комунікативні та прагматичні характеристики МА згоди/незгоди. У результаті дослідження встановлено, що МА згоди/незгоди у дискурсі коментарів до онлайн-статей англомовних інтернет-газет є частиною дистанційного діалогу автора статті й читачів, який має письмову форму й реалізується виключно через зоровий канал. З’ясовано, що адресованість коментарів є неконкретною, якщо відсутній вокатив чи цитати зі статті перед коментарем. Визначено, що аналізований МА є факультативним для дискурсу коментарів до інтернет-публіцистики. У дискурсі онлайн-статей він активує діалогічний потенціал асертивів, що не вимагають обов’язкового реагування. Адресантом, автором першого мовленнєвого ходу в аналізованому мовленнєвому кроці (діалогічній єдності) завжди є автор статті. Для автора статті цей мовленнєвий хід є єдиним, інші – реактивні, серед яких знаходимо близько 58% МА згоди/незгоди. Охарактеризовано МА згоди/незгоди. Встановлено, що коментарі, які містять МА згоди/незгоди, найчастіше є оцінними висловленнями. Експліцитно виражені прямі МА згоди/незгоди становлять менше 1,5% виділеного корпусу. В імпліцитно виражених МА незгоди частіше заперечуються, спростовуються, оспорюються конкретні тези адресанта, причому наводяться контраргументи, що доводить аргументативність аналізованих дискурсів. Імпліцитно виражена згода є переважно частковою, МА згоди також є прикладами аргументативного дискурсу. Перспективою роботи є більш детальне кількісне дослідження засобів експлікації МА згоди/незгоди в дискурсі коментарів до онлайн-статей англомовних інтернет-газет, аналіз макроструктури мовленнєвих кроків в онлайн-дискурсі публіцистики.

Організація навчання керівного та особового складу об’єктових формувань цивільного захисту має важливе зна- чення в контексті створення загальної спроможності суб’єктів господарювання до проведення заходів з ліквіда- ції наслідків надзвичайних ситуацій. До складу формувань включаються працівники суб’єктів господарювання на непрофесійний основі, які не мають сформованих компетенцій щодо виконання спеціальних рятувальних та віднов- лювальних робіт, що створює необхідність забезпечення високого рівня їх підготовки до виконання завдань у сфері цивільного захисту, вироблення єдиних підходів до організації навчання такої категорії працівників з питань цивіль- ного захисту. У статті здійснена спроба ретрансляції досвіду підготовки невоєнізованих формувань цивільної обо- рони у 70–80-ті роки ХХ століття, оскільки країна мала значні напрацювання з окреслених питань. Мета роботи – проаналізувати нормативне-правове забезпечення з питань функціонування та підготовки невоє- нізованих формувань цивільної оборони у 70–80-х роках ХХ століття у системі цивільної оборони. Методологія – принципи єдності історичного і логічного, послідовності, наступності, зв’язку теорії з практикою. Наукова новизна полягає в актуалізації продуктивних підходів до здійснення підготовки невоєнізованих форму- вань цивільного оборони у 70–80-ті роки ХХ століття на сучасну практику навчання формувань цивільного захисту. З огляду на дослідження окресленого питання, зроблено такі висновки: Важливе значення при організації навчання працівників, які входять до складу формувань цивільного захис- ту, належить якісному плануванню спеціальної підготовки, розробці необхідного супроводжуючого програмно- го забезпечення. При розробці програм спеціальної підготовки керівникам суб’єктів господарювання доцільно дотримуватись модульного підходу з визначенням загальних та спеціальних тем для формувань різного призна- чення. Широке застосування нормативів цивільного захисту слугуватиме виробленню загальних підходів до оці- нювання дій особового складу. Тематика наступних досліджень полягатиме у окресленні окремих тем загальної та спеціальної складової спеці- альної програми підготовки працівників, що входять до складу спеціалізованих служб і формувань цивільного захисту.

Стаття присвячена можливостям впровадження системно-інтегративного підходу до підготовки учителів-магістрів у процесі опанування ними циклу фундаментальних наук (фізики, астрономії, астрофізики, космології, космогонії, хімії). Формулювання проблеми. Обґрунтувати можливість одного з варіантів системно-інтегративного підходу щодо структурування і вивчення навчального матеріалу про фундаментальні взаємодії в природі і сучасний стан процесу об’єднання теорій, що їх описують. Матеріали і методи. У якості методів дослідження використовувалися комплексний аналіз науково-методичних джерел, в яких репрезентується системно-інтегративний підхід до вирішення педагогічних проблем, та синтез відповідних результатів досліджень, опублікованих у науково-педагогічних виданнях, з результатами авторських наробок щодо експериментального їх впровадження в освітню практику. Інтегративність змісту матеріалу про фундаментальні взаємодії в природі пропонується викладати послідовно у формі трьох підтем (питань). Спершу розглядається природа всіх фундаментальних взаємодій, їх загальна характеристика, порівняльні дані за величиною чисельних значень, формули безрозмірних світових констант, що описують ці взаємодії, прояв фундаментальних взаємодій (сил) у фізиці, астрономії, хімії тощо. Наступний етап полягає у визначенні впливу зміни чисельних значень світових констант на еволюцію Всесвіту. Після цього на якісному рівні розглядаються сучасні теорії, які намагаються об’єднати в єдину систему (наукову картину світу) всі фундаментальні взаємодії. Результати. Внаслідок проведеного дослідження з’ясовано, що можливості інтегративного вивчення матеріалу про фундаментальні взаємодії у природі, підкреслюють їх фундаментальні протилежні властивості (далекодіючий характер гравітаційної і електромагнітної взаємодій та близькодіючий – слабкої і сильної), які в поєднанні й визначають структурну єдність і еволюцію нашого Всесвіту, можливість існування множинності інших всесвітів, властивість невичерпного «дроблення» матерії на все менші і менші частинки, підтверджуючи тим самим діалектику єдності і боротьби протилежностей. Висновок. Системно-інтегративний підхід до вивчення фундаментальних взаємодій у природі дає можливість інтерпретувати фундаментальне значення різниці між далекодіючими і близькодіючими силами природи: з одного боку – взаємодії необмеженого радіуса дії (гравітація і електромагнетизм), а з іншого – малого радіуса (сильна і слабка). Цим й демонструється, що світ природних процесів розгортається в межах цих двох полярностей і разом з тим втілює єдність гранично малого і безмежно великого – мікросвіту і мегасвіту, елементарної частинки і всього Всесвіту. Іншими словами – опис природи пролягає між двома протилежними картинами. У цьому «серединному» описі фізичні закони призводять до нової форми пізнання, яка виражається ймовірнісними уявленнями. Тобто, будучи пов’язаними з динамічною нестійкістю природних систем (як мікро- так і макроскопічних), закони природи оперують лише з можливістю подій, а не роблять окремі події наперед передбачуваними.

Омельчук О. С., Байталюк Д. Р. Проблеми і перспективи правового регулювання краудфандингу в Україні. – Стаття. Стаття присвячена проблемам правового регулювання краудфандингових відносин в Україні. Визначено, що натепер фінансування комерційних і суспільно важливих проєктів набуває децентралізованого характеру. З’ясовано, що краудфандинг як явище не є чимось новим, однак в інформаційну епоху він отримав широке розповсюдження завдяки поширен- ню інтернет-технологій. Аргументовано думку щодо неможливості коректного визначення сфери краудфандингових відносин, що регулюються, і методів правового регулювання че- рез те, що вітчизняним законодавством не закріплено нормативного визначення поняття «краудфандинг». Проаналізовано наявні погляди на визначення краудфандингу, сформо- вано авторське бачення змісту краудфандингових відносин. Класифіковано краудфандин- гові відносини за типом проєкту (комерційний, соціальний, екологічний, творчий крауд- фандинг), залежно від статусу учасників краудфандингових відносин (p2p-краудфандинг, p2b-краудфандинг, b2b-краудфандинг), залежно від форми інвестицій і зворотності коштів. Зроблено висновок, що краудфандингові відносини виходять за межі стосунків у сфе- рі благодійності, кредитних, корпоративних або інших традиційних договірних цивільних правовідносин. Доведено, що приватноправовий характер таких відносин зумовлює виник- нення ризиків порушення прав сторін краудфандингових відносин і публічних інтересів у випадках відсутності належного правового регулювання. За результатами дослідження визначено, що чинне законодавство не передбачає чітких, прозорих та ефективних меха- нізмів захисту прав донорів у відносинах краудфандингу через недостатню урегульованість самих відносин колективного фінансування, відсутність єдності в практиці правозастосу- вання у визначенні природи таких відносин, невизначеність статусу краудфандингових платформ. Додатковою перепоною розв’язання питань на законодавчому рівні є транснаці- ональний характер таких відносин (найпопулярніші краудфандингові платформи знаходять- ся поза межами вітчизняної юрисдикції; велика кількість проєктів, що залучають кошти, міжнародні й не мають чіткої ідентифікації їх правового статусу у відкритому доступі) та електронна форма вираження волі в таких відносинах (для краудфандингу все ширше за- стосовуються криптовалютні активи або платформи, які не надають інформації щодо особи й фінансової інформації отримувача коштів).

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

Поняття числа – одне з провідних понять курсу математики середньої школи. Це поняття послідовно розширюється та розвивається, змістовно та якісно збагачується.За програмою шкільного курсу алгебри числові множини вивчаються у різних класах, причому їх вивчення розділене досить тривалим часовим інтервалом: натуральні та дробові числа знайомі учням ще з початкової школи, з від’ємними числами школярі зустрічаються у курсі математики VI класу, ірраціональні числа вивчаються у VIII класі, комплексні числа та операції над ними учні розглядають у XI класі. При цьому методика вивчення числових систем у шкільному курсі математики відображає історичну послідовність розвитку поняття числа.Еволюція поняття числа нерозривно пов’язана з еволюцією поняття рівності чисел, операцій над числами. Розвиток цих понять у математиці часто зумовлює розвиток самого поняття числа. Змінюючи умови рівності чисел, їх суми та добутку, отримують нові числа. Потім, на певному етапі еволюції новий вид чисел, створений внаслідок розвитку понять рівності, суми, добутку чисел у застосуванні до відомих чисел, набуває у єдності з цими поняттями нового якісного змісту. Еволюція поняття рівності, суми та добутку у застосуванні до тільки що створених чисел приводить до нового етапу розвитку поняття числа. Така схема розвитку поняття числа у математичній науці, де пріоритетне значення мають не самі числа, а операції, які над ними виконуються.У шкільному курсі математики традиційно предметом вивчення є самі числа, як об’єкти, а не означені у даній числовій множині операції та відношення, які визначають її структуру. Внаслідок такого підходу до вивчення чисел, учні досить часто присвоюють властивості операцій певним числам, не мають уявлень про замкненість числових множин відносно операцій, тощо. Учні не сприймають числову змістову лінію шкільного курсу у цілому, не розуміють відношень між: різними класами чисел, ідею розширення поняття числа, не бачать можливостей переносу властивостей числових систем на нечислові об’єкти.Натуральні числа є основою для інших числових множин: цілих, раціональних, дійсних, комплексних чисел. Кожна з цих множин містить попередню, тобто є її розширенням. У математиці можливі різні шляхи здійснення розширення числової системи. Перший шлях – будують множину В як нову множину чисел, а потім ототожнюють певну її підмножину з множиною А. Другий шлях, який використовується у шкільній практиці при розширенні числових множин полягає у такому: доповнюють відому числову множину А (наприклад, множину натуральних чисел і нуль) новими, вже відомими числами (у даному випадку від’ємними) і отримують розширену множину В (множину цілих чисел).Для обох шляхів суттєвим є виконання наступних умов:1. Числова множина А (відома) повинна увійти в розширену множину В як її частина і стати окремим випадком чисел нової природи;2. Усі операції, які виконуються в А визначаються і в В, причому так, що застосування цих операцій до елементів з В дають ті ж самі результати, що й при виконанні цих операцій за правилами, означеними в А. Властивості операцій, які мали місце в А мають місце і в В.3. У множині В є виконуваною операція, яка не виконувалась у А.4. Множина В повинна бути мінімальною.У традиційному навчанні майже не приділяється увага обґрунтуванню виконуваності даних вимог.Фундаментальність поняття числа у світі математики потребує вдосконалення методики вивчення числової змістової лінії шкільного курсу, знаходження нових засобів її узагальнення, особливо у школах математичного профілю. Одним із шляхів вдосконалення методики формування вмінь узагальнювати навчальний матеріал, а також: орієнтації на зближення шкільних математичних курсів з сучасною математичною наукою є ознайомлення учнів з основними поняттями сучасної математики які виконують у ній узагальнюючі функції.До таких понять належать поняття алгебраїчної операції, алгебраїчної структури, математичної моделі. Поняття математичної моделі широко застосовується у різних галузях. Визначальна роль математичного моделювання для сучасної науки висуває відповідні вимоги до математичної підготовки учнів. Доцільно, щоб вони якомога раніше усвідомили ідею математичного моделювання. Математична модель реальної ситуації в багатьох випадках являє собою математичну структуру певного типу. Об’єкти цієї структури трактуються як (ідеалізовані) реальні «речі» (або поняття), а абстрактні відношення між: цими об’є ктами – як конкретні зв’язки між елементами дійсності. Отже використання ідеї алгебраїчної структури дозволяє узагальнити знання учнів з числової змістової лінії шкільного курсу, сприяє інтеграції знань учнів у межах курсу алгебри.При цьому доцільно забезпечити розуміння учнями:– ідеї розширення числових множин і основаної на ній логічної схеми розвитку поняття числа;– можливості переносу властивостей числових систем на інші об’єкти можливо і нечислової природи, тобто що обчислювальний апарат, розроблений для певної числової множини володіє властивістю переносу, при умові, що сукупність об’єктів, яка розглядається алгебраїчно побудована за типом відомої числової множини;– ідеї про те, що при вивченні різних об’єктів засобами математики, суттєвою є неприрода об’єктів, а відношення між ними.Реалізувати ці завдання доцільно в умовах диференціації запропонованого змісту за трьома рівнями викладання.Перший – ознайомлювальний рівень передбачає оглядове ознайомлення з метою дати учням уявлення, які поширюють їх математичний і загальнонауковий кругозір. Домінуючий метод викладання – оглядова лекція.Другий – ідейно-узагальнюючий рівень: вивчення науково-ідейного змісту теми з ілюструванням окремих застосовувань. Основна форма проведення занять на цьому рівні – семінари, самостійне виконання індивідуальних творчих робіт.Третій – операційний рівень – вивчення змісту з метою формування навичок та вмінь його застосовувати при розв’язуванні задач. Це досягається на практичних заняттях і уроках формування навичок та вмінь. При цьому процес навчання слід будувати так, щоб кожен школяр міг найбільш повно реалізувати свої можливості, задовольнити пізнавальні потреби та інтереси.Рівень, на якому пропонується конкретний матеріал, визначається:– необхідним ступенем засвоєння способів діяльності;системою диференційованих вимог до засвоєння понять та математичних фактів в рамках теми;– відбором форм і методів контролю та оцінки знань учнів.Так, матеріал, який розглядається на лекції (ознайомлювальний рівень) носить, в основному, інформативний характер. Тому усвідомлення нових понять і відповідних їм термінів (нейтральний елемент, кільце, група) відбувається з опорою на конкретні приклади, відомі учням із традиційного курсу математики. При цьому увага акцентується на узагальнюючих функціях даних понять. Відповідно від учнів не вимагається знання строгих формулювань означень основних понять. Достатньо, щоб вони мали уявлення про ці поняття, могли їх пояснити, розпізнати та навести приклади.Детальніше вивчення узагальнюючих понять та систематизуючих ідей, ілюстрація їх відповідних функцій в сучасній науці та шкільній математиці рекомендується на семінарських заняттях (ідейно-узагальнюючий рівень). Домінуючим критерієм у відборі теоретичного матеріалу, який пропонується для вивчення на семінарі є доступність змісту для самостійного опрацювання учнями.Закріплення та поглиблення теоретичного матеріалу, формування практичних навичок та вмінь проходить на практичних заняттях (операційний рівень). Цей напрямок реалізується шляхом виконання системи вправ, яка включає дві групи:а) вправи підготовчого характеру, які орієнтовані на усвідомлення основних понять та ідей розглядуваної теми;б) вправи, що передбачають використання точних математичних означень понять.Завдання першої групи пропонуються учням для самостійного виконання при фронтальній роботі або індивідуально (у вигляді карток, програмуючих тестів та ін.). Завдання другої групи використовуються на етапі закріплення теоретичних знань, формування вмінь. Зразки розв’язання таких вправ вчитель демонструє на лекції. При подальшому вивченні теми вправи другого типу пропонуються учням на різних заняттях (семінарах, практикумах) з різними дидактичними цілями.Таку систему вправ ми розглядаємо як засіб навчання, який повинен:– задовольняти загальнодидактичним вимогам (науковість, системність, доступність, відповідність матеріалу віковим особливостям учнів);– задовольняти основним вимогам педагогічного процесу (забезпечення активної самостійної роботи, оволодіння учнями навичками самоаналізу і самоконтролю);– забезпечувати умови для найбільш раціонального формування оберненого зв’язку.Організований таким чином процес узагальнення математичних знань учнів профільних шкіл з числової змістової лінії курсу алгебри передбачає, в основному, самостійну роботу учнів, що сприяє переорієнтації навчального процесу «навчання» на процес «учіння».