Статті в журналах з теми "Формула Герона"

У статті йдеться про антропосистему роману Ю. Муш- кетика «На брата брат», яка представлена двома великими групами: реа- ліонімами (імена реальних історичних персоналій) та авторськими іменами (використовуються для іменування вигаданих персонажів). Установлено, що зафіксовані в тексті твору імена персонажів мають різну генетичну спря- мованість. Відповідно до етимологічної належності конкретного імені героя, виділено такі групи за походженням: грецькі, латинські, давньоєврейські та слов’янські імена. Власні імена персонажів роману «На брата брат» відобра- жають унікальний історико-культурний портрет козацької доби в Україні XVII–XVIII ст. із притаманним їй своєрідним багатонаціональним складом іменникá. Досліджено, що письменник використовує моделі однокомпонент- ного, двокомпонентного та трикомпонентного іменування героїв твору. Роз- глянуто однокомпонентні імена, які є найбільш частотними в тексті роману та представлені назвами у формі одного імені або одного прізвища, які часто автор доповнює додатковими апелятивними одиницями. Двокомпонентні форми імені також досить поширена формула для називання персонажів. Центром творення двокомпонентних антропоформул у тексті історичного роману «На брата брат» Ю. Мушкетика є ім’я героя, з яким поєднуються всі інші прості антропоніми. З’ясовано, що трикомпонентні імена є поодино- кими в тексті роману, оскільки за доби козацтва ця формула функціонально була пов’язана з офіційним етикетом, документально-канцелярським стилем, відповідно, мало використовувалася у живому мовленні. Отже, аналіз антро- посистеми роману Ю. Мушкетика «На брата брат» показав, що у творі вті- лена система реального й традиційного українського іменникá. Етимологічний аналіз історичного іменникá роману показує узвичаєний набір імен грецького, латинського, давньоєврейського та слов’янського походження.

В статье представлен сопоставительный анализ поэм «Возвращение» и «Первая любовь», являющейся переработкой первой. Создавая образ главного героя, Симонов переходит от типа неоромантического странника к реалистически усложненному образу представителя поколения. В структуре нового сюжета романтические мотивы изменяют семантику, усложняется форма повествования, появляется психологическая нюансировка образов героев. The article presents a comparative analysis of the poems «The Return» and «First love», the latter being is a reworking of the first one. Creating the image of the main character, Simonov moves from the type of neo-romantic wanderer to a realistically complicated image of the generation representative. In the structure of the new plot, romantic motives change the semantics, the form of the narrative becomes more complex, and the psychological nuances of the characters’ images appears.

У статті в історико-культурологічному аспекті крізь призму особистостей письменників розглядається проблема самоідентифікації особистості «людини-інтелектуала», подається художній аналіз деяких літературних творів ІІ пол. ХХ ст. у рамках загальної естетичної та етичної картини світу. На тлі домінування зосередженості головних героїв на своєму внутрішньому світі визначаються шляхи осмислення, самоідентифікації та «переродження» особистостей «інтелектуалів» у нових реаліях. У дослідженні розглянутий творчий доробок північноамериканських письменників Сола Беллоу, Джона Уільямса, Пета Корнея, Остіна Райта та радянських майстрів слова Василя Гроссмана, Анатолія Рибакова, Андрія Вознесенського. Кожен з них по-своєму дає аналіз історико-культурних реалій, розставляє відповідні акценти. Різниться івплив літературної спадщини кожного на сучасність. На прикладі представлених творів цих авторів демонструється проблематика пошуку самоідентифікації особистості. Маркерами ідентифікації виступають національні, естетичні та моральні ознаки літературних персонажів. Досліджується вплив життєвих колізій на підвищення рівня самоусвідомлення. У статті побіжно наводяться спільні та відмінні фактори впливу на зображальні можливості в залежності від культурно-історичного контексту. Особлива увага надається внутрішній динаміці роздумів ліричних героїв, позитивних і негативних факторів постійної рефлексії. Розглядаються питання протидії тоталітаризму, збереження внутрішнього простору за умов ідеологічного тиску. Продемонстровано, що кожний ліричний герой має унікальний набір випробувань. Окремо увага надається попереднім спробам осмислити людське буття з точки зору самоаналізу. Розглядається проблема історизму та його специфіки в романах письменників ХХ ст., найважливішою складовою художнього світу яких стає відтворення інтелектуальної, політичної суті епохи, яка формує певну психологію і філософські позиції героїв. При цьому історичний фон складається не тільки з характерних прикмет побуту і звичаїв часу, але й історичних подій. Ключові слова: інтелектуал, особистість, самоосмислення, усвідомлення, самоідентифікація особистості.

«Однажды в… Голливуде» Квентина Тарантино представляет собой сложный интертекст на пересечении нескольких линий истории кино, по-новому раскрывающий синкретичность киностиля режиссера. Фильм имеет уникальную форму зашифрованного спагетти-вестерна, подобно легендарному «Криминальному чтиву». Возможности этого постмодернистского жанра позволяют соединить в сюжетном целом элементы производственного фильма-байопика и соцреализма, психологического киноромана («Бесы» Достоевского) и мистерии, классического американского и европейского вестерна. Ключевым, как и в более ранних лентах Тарантино, становится обращение к вехам истории спагетти-вестерна. Через путь своего героя режиссер транслирует собственное видение места в истории этого жанра, где он остается «номером вторым», но ни в чем не уступая основателям жанра. В фильме очевидны итоговые мотивы трилогии Тарантино 2010-х гг., созданной с опорой на стилистику его кумиров – режиссеров европейского вестерна. Обнаруживается логика сквозного диалога с метафорами и образами эпических музыкальных драм Вагнера, начатого им в «Джанго освобожденном» с сюжета спасения Брунгильды Зигфридом и символического уничтожения Усадьбы/Вальгаллы. В «Однажды в… Голливуде» проявляется последовательное обращение к символике вагнеровского «Парсифаля» – Голливуд как Монсальват, искусительницы девушки-цветы и противостоящий им тандем героев классического спагетти-вестерна, прошедших определенные этапы инициации. Режиссер наделяет своего персонажа прототипическими чертами артистов вестернов 1960-х – цитируются воспоминания Клинта Иствуда о съемках у Серджио Леоне. При этом мотивация их поступков и действий заменяется логикой цельного вестернового героя.

Стаття досліджує питання походження стилю бароко в українській літературі. Наводяться твердження видатних українських медієвістів ХХ століття (Володимир Перетц, Михайло Возняк, Дмитро Чижевський,) і сучасності (Вікторія Назарук, Богдана Криса, Валерій Шевчук). На появу стилю бароко мали вплив як українська народна творчість, так і польське віршування, що з'явилося на українських землях після підпорядкування їх Польщі на Люблінському сеймі 1569 року. Важливе значення для розвитку українського бароко мали контрреформаційні зміни у тодішній Речі Посполитій. Саме 80-ми роками ХVІ століття варто датувати виникнення цього стилю в українській літературі невдовзі після його появи у польському письменстві (Чеслав Гернас). Першим бароковим віршем є геральдична поезія Герасима Смотрицького 1581 року на герб князя Острозького в Острозькій Біблії, що була першим повним виданням Святого Письма українською мовою. У поезії виразно виявляється вплив польських стемматів у тлумаченні символіки герба шляхтича. Ще одним прикладом раннього бароко є Хронологія Андрія Римші, що також була надрукована того ж року в острозькій друкарні. У цих творах поєднується ренесансний (невластивий середньовіччю) зміст і барокова форма.

Внутренняя форма имени мифологического или эпического героя часто может быть объяснена ситуацией (или набором ситуаций), с которой прежде всего связывается этот герой. В таких случаях это имя может рассматриваться как минимальный текст, являющийся переводом соответствующей ситуации . Эта ситуация может быть полностью (или почти полностью) восстановлена благодаря анализу более обширных мифологических и эпических текстов, в которых употребляется соответствующее имя (это последнее можно рассматривать как минимальный текст, включенный в состав более пространных текстов, соотносящихся с этой же ситуацией). Если в родственной языковой и мифологической традиции сохраняется имя, по внутренней форме совпадающее с исследуемым именем, то и для этой второй традиции можно реконструировать соответствующую ситуацию, хотя она в этой второй традиции отражена лишь в имени – минимальном тексте, но не в более обширных текстах. Следовательно, сравнение имен – минимальных текстов – и более обширных тестов, включающих эти имена, оказывается средством для сравнения и реконструкции ситуаций, с ними соотносимых. Такие выводы, в частности, можно сделать при сравнении имени Кухулина и связанных с ним ирландских преданий, с одной стороны , и соответствующих элементов других индоевропейских языковых и мифологических систем – с другой.

Цель. В представленной работе исследуется достаточно распространенная в литературе идея стремления к хаосу, именуемая энтропийностью, на материале научно-фантастических романов «Мы» Евгения Замятина и «Человек-невидимка» Г. Уэллса. Целью исследования является отражение лингвостилистических особенностей передачи идей энтропийности и текстостилистических связей произведений научной фантастики.Методом исследования был избран компаративный анализ. Основу описания энтропийности составили как литературоведческие труды Е. Замятина, так и работы ученых естественнонаучного цикла.Результаты. Была выявлена специфика вопроса стремления к хаотичности в научно-фантастическом тексте, анализ которой проводился по формуле канадского астрофизика Х. Ривза. Были подробно рассмотрены способы трансляции идей энтропийности через метафорическую образность; выделены прочие приемы декорации фантастического текста. Изучение лингвостилистической стороны явления энтропийности и его отражения в художественном тексте проводилось в непрерывной связи с материалами романов и подчеркивалось примерами из них.Область применения результатов. Результаты исследования могут быть применены при комплексном анализе научно-фантастических произведений.

В статье рассматривается поэтика малоизвестного стихотворения Н. Гумилева «Неслышный, мелкий падал дождь…» (1907) в аспекте становления мотива двойничества как ключевого параметра гумилевского художественного мира. В основе данного поэтиче- ского текста находится нарративная репрезентация встречи лирического героя с персонажем- убийцей, предстающим в качестве двойнической ипостаси субъектного «я». Анализ стихот- ворения показывает, что ценностное узнавание страдальческого бытия демонического пришельца оказывается актом постижения онтологической природы зла, которое в созна- нии лирического героя обретает статус равновесной добру бытийной константы. Формули- руется вывод о том, что познание инфернальной стороны универсума посредством актуали- зации мотива двойничества в гумилевском творчестве мыслится необходимым процессом обретения духовного опыта, синтезирующего «светлые» (положительные) и «темные» (от- рицательные) аспекта бытия. Соответственно, представленное в данном тексте соприкос- новение лирического «я» с преступно-демоническим двойником демонстрирует принципы формирования окказиональной мифопоэтики Н. Гумилева, основанной на конвергенции онтологических антиномий.

Метою цієї статті є дослідження лексем, що входять до опису І. О. Буніним одягу, в різних оповіданнях циклу «Темні алеї». Об’єктом служать лексеми, використані письменником в описі одягу героїв. Предметом вивчення є механізм створення образу за допомогою такої значимої деталі, як одяг. Матеріалом послужили описи одягу героїв і використані в цих описах лексеми у всіх текстах циклу. Для аналізу залучено лексеми, що сприяють протиставленню персонажів. У результаті дослідження автор приходить до наступних висновків. У циклі оповідань «Темні алеї» І. О. Бунін використовує звичайні лексеми, які називають предмети одягу. Зменшувальні форми він часто використовує в поєднанні з лексемою дешевий, що надає цим формам значення чогось бідного і жалюгідного, відповідаючи створюваним образам. У циклі представлені різнопланові персонажі. Вони часто протиставлені один одному. Це позначається і на їх одязі, за допомогою чого І. О. Бунін формує образ. В описах одягу І. О. Бунін подає лексеми, що сприяють символічному сприйняттю героїв і подій. Незвичайні лексеми, які називають одяг, дані І. О. Буніним в описі національного одягу народів інших культур і країн.

У даній статті осмислюється складна філософська проблема – проблема антиномії, яка пов’язана з діалектичністю процесу пізнання. У творах Ф. М. Достоєвського присутня антиноміка, проте вона не є визначальним творчим принципом письменника. У романі «Брати Карамазови» розглядається антиномічна думка Івана Карамазова про неприйняття світу божого, але прийняття Творця. Однак, не приймаючи світу божого, людина вже не приймає і Бога, хоча може стверджувати зворотне. Цей поділ призводить в результаті до атеїзму, до богоборства та духовної загибелі героя.

Портрети Кароліни Гулій та Ігоря Сікорського в романі В. Даниленка «Капелюх Сікорського», виконуючи головну свою естетичну функцію – створення образів вигаданого та реального персонажів через опис зовнішнього вигляду й заглиблення в їхній внутрішній світ, психологію дій і вчинків акумулюють у собі розмаїття значень, ідучи шляхом розширення від ідеографічного до символічного (жінка з пропелером) функціонування образів. Портрет Кароліни формує метафоричний і символічний зміст твору, рятуючи від забуття себе й іншого головного героя, надаючи динаміку розвитку сюжету.

Целью статьи является исследование формы проявления авторского начала через введение в повествование образа автора-рассказчика. В связи с этим выявляются и анализируются жанровые конвенции записок и физиологического очерка с их установками на документальную достоверность, придающую «Запискам охотника» иллюзию подлинности описываемых событий и реальности самого рассказчика. В статье рассматривается концептуальность мотива охоты и образа охотника, определяющих характер взаимоотношений героев в пространстве «Записок». Отмечается, что охота в «Записках» приобретает метафорический смысл, а сам рассказчик проявляет себя в повествовании как охотник за историями. В статье предпринимается попытка объяснить, почему Тургенев в качестве рассказчика выбрал именно охотника, также рассматриваются формы проявления рассказчика в повествовательном пространстве «Записок».

У статті проаналізовано особливості художньої спадщини маловідомої української письменниці ІІ половини ХІХ століття Ганни Барвінок. Осмислено християнську складову прозової спадщини белетристки. Виокремлено тематичні аспекти прозописьма, що базується на розумінні ключових питань, пов’язаних з релігійною мораллю та ментальною культурою українського суспільства означеної доби, увиразнено характер архетипних образів, що пов’язані з християнськими традиціями українців. Окреслено художні шукання авторки, визначено засоби та прийоми побудови твору. Зроблено акцент на концептах серце, душа, вірна любов. Доведено, що основу світоглядних уявлень письменниці та її героїв формує своєрідний симбіоз релігійно-християнських знань. Загалом звернено увагу на художню й філософську площину майстерності, що дозволяє ідентифікувати талант Ганни Барвінок на самодостатньому ідейно-художньому рівні.

В статье обобщен опыт проведения киноуроков для польских студентов, изучающих русский язык. На киноуроках по фильму «Ландыш серебристый» студенты продвинутого уровня осваивали лексические парадигмы, русский жаргон, эмоциональные разговорные конструкции, обсуждали развитие характеров главных героев. На киноуроках по экранизациям поэмы Н. В. Гоголя «Мертвые души» происходил многоаспектный исторический комментарий, а также обсуждалась проблема воплощения поэмы Гоголя в кино. На уроках для студентов базового уровня анализировались сюжеты из детского юмористического журнала «Ералаш» и рассматривалась проблема природы комического. Киноуроки показали себя как многоаспектная форма языковых занятий, позволяющая затронуть как собственно языковые вопросы, так и проблемы других гуманитарных наук.

У статті основна увага зосереджена на провідних жіночих персонажах у романах українського письменника із Румунії Василя Костянтиновича Клима «Гора» та «Відсвіти полум’я». Зокрема, вказано на застосований автором прийом розкриття їх психоформальних виявів через андрогінну форму мислення. У зв’язку із цим образи героїнь митець специфікує через деталізацію їхньої потенційної діяльнісності, інтелектуального осягнення світу, звільнення від консервативних суспільних рамок, що формує типаж жінок нового типу. Вони поєднують у собі риси двох статей, що дозволяє їм виражати високу адаптивність до різних життєвих проблем і неординарно підходити до їх правильного вирішення. Жіночі персонажі досить сильно впливають на чоловічі, які є яскраво вираженими репрезентантами маскулінного світобачення, і розкривають ці властивості найчастіше під час контактування із неприкритою діяльнісністю жінок андрогінного типу. Оскільки протагоністки одночасно поєднують дихотомічні поняття гострого розуму та глибокої емоційності, Василь Клим «офілософлює» їхні образи як такі, що живуть у патріархальному суспільстві й володіють не менш міцними характерами. Однозначно, вони не завжди вміли справлятися зі своєю андрогінністю і без суттєвих психологічних потрясінь направляти власну діяльнісність у правильне русло. Вони характеризуються високою адаптивністю до різних ситуацій, що забезпечується поглибленим аналітичним мисленням відносно стереотипних соціально-поведінкових виявів. Хоч на перший погляд вони виглядають дуже різними, проте основоположні риси їхнього опису дозволяє класифікувати за трьома групами: жінка-жертва, жінка-правдошукачка та жінка гармонійна. До першої групи належать образи, які обрали для себе роль жертви, відмовляються розуміти патріархальний світ, інтелектуально вміють випереджати події в чоловічому світі, не протидіють стереотипному устрою. Друга група характеризується жінками, які не розділяють гендерні позиції, випереджають ментально свій час, виражають свою максимальну діяльнісність та професіоналізм. До останнього типу належать персонажі, які гармонійно поєднують високу андрогінність та інтелектуальність із сімейним добробутом у так званому камерному світі для двох.

Статья посвящена теоретическому и практическому рассмотрению жанра и стиля романа, исследуются сюжетно-композиционная организация, пространственно-временная структура, специфика повествования, воплощение авторского замысла, нарративный код текста. Также изучаются стилистические особенности произведения, выделяется прием «разрыва повествования», анализируются «голоса» нарратора и третьих лиц, обозначается прием «ложно-прерывистого» членения текста. На материале романа Д. Тартт «Щегол» роман инициации рассматривается как жанровая модификация романа воспитания, сравниваются специфические языковедческие жанрообразующие характеристики, тип героя, события, особенности композиционной структуры.Метод (методология) исследования. Исследование опирается на сравнительно-типологический и нарративный методы.Результаты. Делается вывод о том, что роман инициации имеет ряд поэтологических особенностей: четкая трехчастная структура, совпадающая с обрядом посвящения, особый тип героя, хронотопа, способов повествования. Роман инициации обогащает жанровую форму и выполняет важные художественные и социальные функции.Практическое применение результатов исследования. Результаты исследования могут быть использованы в преподавании курсов по английской и американской литературе, теории литературы.

Cтаття присвячена аналізу елементів мовленнєвого етикету головного героя детективів Агати Крісті Еркюля Пуаро, застосовуючи функційний підхід, а також дослідженню національно-культурного фактору впливу на формуван-ня мовленнєвих навичок персонажа Еркюля Пуаро в художньому прозовому тексті та функційної специфіки базових фігур мовленнєвого етикету. Було опрацьовано такі твори англійської письменниці: “The mysterious affair at Styles”, “The Murder of Roger Ackroyd”, “Murder on the Orient Express”, “The ABC Murders”, “Death on the Nile”, “Hercule Poirot’s Christmas”, “Evil under the Sun”, “Five Little Pigs”, “After the Funeral”, “Curtain Poirot’s Last Case”. Аналізуючи функції фігур мовленнєвого етикету персонажа Еркюля Пуаро, ми зосередили свою увагу на функціях звертання, привітання та прощання. Можна виділити такі функції: конативна, фатична, соціально-регулятивна, вокативна, апелятивна, риторична, експресивна, стилістична.

У статті на основі аналізу біографічних даних і сфер наукової та суспільної діяльності німецького мислителя, лінгвіста, представника німецького філологічного неогуманізму, державного і політичного діяча, реформатора європейської університетської освіти Вільгельма фон Гумбольдта розглянуто формування лінгвофілософської системи, що визначила магістраль­ні напрямки розвитку європейського і світового мовознавства ХХ–ХХІ століття. З’ясовано, що доповідь «Про порівняльне вивчення мов різних епох їхнього розвитку», прочитана в Берлінській академії наук у 1820 р., стала етапним фактом наукової біографії Гумбольдта, результатом особистого екзистенційного досвіду, свідомого цілеспрямованого накопичення фактів проявів національного духу різних європейських народів, включаючи повноцінні мови й діалекти, міфологічний національний пласт, традиції, культурні артефакти, фольклорні й авторські тексти різних епох. Доведено, що основоположні ідеї лінгвофілософської системи Гумбольдта сформульовані й оприлюднені в праці «Про відмінність статей і її вплив на органічну природу» (1794). Проголошена ним формула «прекрасної єдності» речей і явищ трактувалася як результат діяльності енергії тілесного світу, тому всі його прояви, включаючи людину, її діяння, а також мову (праця «Про Германа і Доротею» Гете», 1798), мають бути враховані, осмислені й систематизовані, як результати функціонування людського духу. Мандрівки Францією, Іспанією та Італією не лише забезпечили Гумбольдта новими естетичними враженнями, але остаточно визначили мовознавчий вектор його досліджень, що завершився оригінальною лінгвофілософською концепцією, в якій ідеальна складова не суперечить матеріальній, а доповнює її: мова є дух, і духом народу є його мова («Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства»).

Стаття присвячується тревелогу «Люди моря» Івана Ковтуна, представника «Розстріляного відродження». Це остання публікація малодослідженого автора. Твір на поверхні виглядає маніфестом ключових радянських ідеологем. Але його комплексний аналіз сприяє унаочненню неочікуваних сюжетів і жанрових рішень на тлі подорожньої літератури радянського періоду. Завданнями розвідки є характеристика жанрових ознак твору І. Ковтуна «Люди моря», виявлення специфіки образу Сходу, а також засобів репрезентації «свого» простору. Подорож І. Ковтуна, з одного боку, відповідає критеріям літературної подорожі радянського періоду, а з іншого – виходить за її межі, наприклад, долученням архаїчної моделі антипаломництва, фіксацією процесу пересування маршрутом, що притаманно традиції морської подорожі. Сюжетна структура базується на портретному репортажі: книга розділена на п’ять частин, у центрі яких постає герой із команди пароплава «Курськ». Морська тема у творі представляє кілька важливих семантичних вимірів, які реалізуються через топос корабля, усталену метафору європейської літератури. Дидактичний режим втягує в коло радянських ідеологем ініціальний сюжет, характерний для літератури подорожі. «Курськ» можна вважати колективним соціальним портретом Радянського Союзу. Парадокс конструювання образу Сходу полягає в тому, що, незважаючи на програмне антиімперське ідеологічне спрямування, оповідь спирається на колоніальні метафори й опозиції. Аналіз твору доводить, що східні конструкти відсталості, зневаги та неповноцінності, визначені Е. Саїдом, перетворюються в тексті на знаряддя протиставлення радянської системи західній. Автор статті робить висновок, що для подорожі І. Ковтуна «Люди моря» характерна еклектичність. Ідеологічна картографія стикається з естетичним баченням простору, дистанція – з емоційним сприйняттям. Східна формула, помножена на класовий підхід, трансформується: західні знаки зменшуються та знецінюються, а східна «відсталість» перекодується у класову пригнобленість.

Статья посвящается одному из ранних произведений М.Ю. Лермонтова – незавершенному роману «Вадим». Писатель первым обратился к теме пугачевского восстания, но реального исторического материала, связанного с Пугачевым и крестьянской войной, в нем мало. В основном автор полагается на рассказ своей бабушки о происшествии екатерининских времен. В романе раскрыты типические черты, рисующие крепостническую действительность и сущность социально-исторического конфликта всей крепостной эпохи. Лермонтов дифференцированно показывает крестьянскую среду, экономическую основу конфликта не освещает. Характер образов, особенности сюжета и композиции позволяют сказать, что «Вадим» представляет собой особую модификацию исторического романа в романтическом восприятии и истолковании Лермонтова. Образ Вадима – романтическая форма критики пассивности и созерцательности мыслящей дворянской молодежи последекабрьской поры. Попытка поставить подобного героя на определенную общественную почву, само соединение мотивов протеста и мщения с определенным историческим событием означало движение к реализму.

В статье представлены результаты изучения современной литературы двух регионов территории Саяно-Алтая — тувинской и хакасской — на основе этнопоэтического подхода для выявления этнопоэтических констант. В поэзии такие константы рассматриваются как образы-символы, стилистические формулы (В. Н. Захаров, В. М. Гацак и др.). Источниковой базой для анализа стали «прецедентные» тексты современной тувинской и хакасской поэзии и их переводы на русский язык, взятые из сборников отдельных тувинских авторов: М. Б. Кенин-Лопсана, А. А. Даржая, Н. Ш. Куулара. Для исследования творчества хакасских авторов нами были использованы сборники стихов В. Г. Майнашева, изданные на хакасском и русском языках (в переводе автора); Н. М. Ахпашевой, С. А. Майнагашева (Сибдей Том). В произведениях тувинских поэтов выделены этнопоэтические константы, которые репрезентируют тувинскую картину мира (небо, мать-земля, степи, горы, реки) и индивидуально-авторские образы-символы (материнская (отцовская, дедовская) юрта, артыш, зеленый чай, сизый дым, очаг, дверь и порог юрты, опорный шест Багана, звезды и др.). У хакасских поэтов также выделены традиционные этнопоэтические константы (солнца, неба, степи, горы, курганов, коня, волка и др.) и индивидуально авторские образы-символы (богородская трава, жарки, ковыль, герои-алыпы, Салбык, шаман, бубен, Запад-Восток, Европа-Азия и т. д.). Исследование подчеркивает генетическое родство обеих литератур, основанное на родственности культур. Каждый из рассмотренных авторов является национальным поэтом, вскрывающим мировоззренческие и эстетические богатства своего народа.

Известный немецкий теоретик музыки XVII века Вольфганг Каспар Принц в труде „Historische Beschreibung der edelen Sing- und Kling-Kunst“ («Историческое описание благородного искусства вокальной и инструментальной музыки», 1690) назвал Генриха Шютца, Иоганна Германа Шейна и Самуэля Шейдта тремя лучшими композиторами их времени в Германии. Композиторское письмо двух из упомянутых Принцем персон, Шейна и Шейдта, остается малоизученным в отечественном музыкознании. В статье рассматривается малая имитационная форма в хоральных концертах Шейдта из собрания „Geistliche Concerte“ («Духовные концерты»), четыре части которого были опубликованы в 1631, 1634, 1635 и 1640 годах. Тридцатилетняя война (1618–1648), непосредственно коснувшаяся Шейдта, стала причиной обращения композитора к разновидности вокального духовного концерта для небольшого состава, включающего несколько вокальных голосов (в концертах Шейдта это, как правило, три партии) и бассо континуо. Исследуются тексто-музыкальные единицы, образующиеся на основе строки или сегмента строки хорала и становящиеся материалом для имитации, раскрываются особенности имитационной техники, выявляется связь свободной части малой имитационной формы с типом обработки — Cantionalsatz, типологизируются структуры, различающиеся порядком поступления материала строки в малую имитационную форму. В конце статьи прослеживаются изменения, которые претерпевает малая имитационная форма в хоральных концертах по сравнению с хоральными мотетами из первого собрания вокальной музыки Шейдта “Cantiones sacrae” («Священные песнопения», 1620). The famous German music theorist of the 17th century, Wolfgang Caspar Printz, in his work „Historische Beschreibung der edelen Sing- und Kling-Kunst“ (“Historical Description of the Noble Art of Vocal and Instrumental Music”, 1690) named Heinrich Schütz, Johann Hermann Schein and Samuel Scheidt as the three best composers of their time in Germany, the compositional technique of two of them, Schein and Scheidt, remaining poorly studied in Russian musicology. The article examines the small imitation form in Scheidt’s chorale concertos from the „Geistliche Concerte“ (“Sacred Concertos”) collection, four parts of which were published in 1631, 1634, 1635 and 1640. The Thirty Years’ War (1618–1648), which directly affected Scheidt, caused the composer to turn to a kind of vocal sacred concerto for a small cast, including few voices (in Scheidt’s concertos, these are, as a rule, three parts) and basso continuo in the organ. The textual-and-musical units that are formed on the basis of a chorale line or a segment of a line and become the material for imitation are investigated; the features of the imitation technique are revealed; a connection of the free part with the type of arrangement — Cantionalsatz, is established, mapping the structures that differ in the order in which the line material arrives in the small imitation form. At the end of the article, the changes are traced that the small imitation form has undergone in chorale concertos in comparison with chorale motets from Scheidt’s first collection of vocal music “Cantiones sacrae” (“Sacred chants”, 1620).

У статті проаналізовано приклади вільного непрямого дискурсу (ВНД) в романі О. Солженіцина «У колі першому», що характеризують образи персонажів. Розглянуто визначення цього типу оповіді та його мовленнєвого реалізатора – невласне прямого мовлення (НПМ). Відзначено монологічну природу такого дискурсу в межах діалогічного мікротексту, його поліфонію, що складається з окремих голосів персонажів-оповідачів під контролем автора, який втручається в чужу оповідь через філософські вставки, афористичні репліки, предметні ремарки, часто марковані іронічними елементами. Акцентується також на концептуальному компоненті ВНД, репрезентанти якого відповідно до авторських інтенцій та стратегії оповіді виявляються в НПМ героїв роману. Поряд із цим з’ясовується, що в межах лінгвостилістичного аналізу роману «У колі першому» відзначаються такі складники, як автобіографічний, тематичний, персонажний, концептуальний, текстологічний (мовленнєвий). Вони досліджуються з метою не лише розкриття специфіки словесно-естетичної та структурно-стилістичної організації твору, але й більш повного й точного розуміння його ідейно-художнього змісту. Це пов’язано й з авторською орієнтацією на розуміння читача та його асоціативне сприйняття, що ставить роман цього автора в коло найвидатніших у російській літературі. Зроблено висновок, що форма НПМ характеризує не лише внутрішній світ персонажа-оповідача, але й авторську стратегію оповіді та загалом ідіостиль письменника.

В.Г. Короленко соединяет в своем творчестве реалистический художественный принцип с романтическим. В статье осмыслены особенности поэтики произведений В. Короленко: изобразительно-выразительные средства, прием антитезы, функциональная значимость детали. Писатель раскрывается как мастер «малых» форм. В данном исследовании определены специфические черты художественной прозы В.Г. Короленко. Дается анализ философскому мировоззрению писателя, особенностям структуры его произведений (роль первого и второго рассказчиков). В статье осмыслена еще одна из особенностей произведений писателя – «лиризация» прозы (связь в них эпического с лирическим), специфическая манера повествования. Социально-нравственные проблемы раскрыты на примере анализа его произведений «Слепой музыкант», «Без языка». В статье раскрыто своеобразие творчества В.Г. Короленко на примере анализа его произведений «Чудная», «Огоньки», их глубокий символический пафос. Основными жанровыми критериями очерка для Короленко являются субъектная форма повествования; непосредственный показ людей и событий с помощью пространственно-временного совмещения двух рассказчиков; «научный» интерес к бытовой и этнографической детали; физиологический портрет героя, воссоздание его социального облика и языкового поведения; незначительный домысел, понимаемый как произвольное комбинирование реальных жизненных фактов.

Педагогічна діяльність вимагає від викладача завжди бути цікавим, актуальним, переконливим, оригіналь- ним та ефективним у своїй роботі. Однією з технік, що забезпечує ці критерії й активно використовується у ХХІ столітті, є сторітеллінг. Історії із власного життя, розповіді про відомих людей чи навіть міфічних та історичних персонажів привертають увагу до сказаного раніше й дозволяють запам’ятати весь матеріал. Стаття присвячена дослідженню цієї техніки, розповідає про витоки, історію появи сторітеллінгу у сфері мар- кетингу та його поширення на інші сфери. Дослівний переклад терміна означає вміння розповідати історії, однак це не прості розповіді без будь-якої мети чи кінцевого результату. Сторітеллінг – це техніка розповідання історій, яка має конкретне призначення, найчастіше – вплинути на слухача, переконати його у своїй правоті, схилити на свій бік, підтвердити або довести щось. У статті проаналізований сторітеллінг як ефективний інструмент у педагогічній практиці, сформульова- ні основні критерії успішного застосування цієї техніки під час проведення лекційних чи практичних занять. Основними ознаками сторітеллінгу є наявність одного чи кількох героїв історії, чітко визначеної мети розповіді, логічної побудови сюжету, відповідності історії матеріалу, який викладається. Наведено приклади основних видів сторітеллінгу, котрі можна ефективно застосовувати у педагогічній практиці. Дослідження доводить, що використання техніки сторітеллінгу під час проведення аудиторних занять сприяє кращому засвоєнню матеріалу, зацікавленню слухачів, створює ефект впізнаваності та формує індивідуальний стиль викладання. Усе це дозволяє зробити висновки про актуальність сторітеллінгу у сучасній педагогічній прак- тиці та перспективи подальших його досліджень.

Цель. Целью статьи является разработка и апробация новой методологии изучения визуальных образов будущего современной России.Материалы. В качестве данных для анализа в статье используются видио-проекты конкурса “ Образы будущего России”, состоявшегося в мае 2019 года в Орловском государственном университете.Методы исследования. Автор демонстрирует функционирование комплексной методологии визуальных исследований, позволяющей проводить анализ видеороликов, клипов, презентаций, слайд-шоу. Ее применение раскрывает смысл визуального текста не только через анализ его содержания, но и форму выражения.Результаты. В результате анализа в визуальных образах будущего было выделено три уровня трансляции смыслов. Первый уровень, непосредственно связанный с сюжетом, демонстрирует ожидание быстрого роста IT технологий, роботизации, социального напряжения, доминирование техносферы и обострение экологических проблем. Второй уровень представлен особенностью построения видеоряда. Он обнаруживает активное использование образов прошлого при изображении будущего, показывает, что визуальный ряд может как усиливать смыслы, транслируемые при помощи диалогов героев или закадрового текста, так и создавать с ними контраст. На третьем уровне исследования сочетание различных средств передачи информации – цвета и света в построении кадров, музыкального сопровождения и характер звукового ряда способствует созданию у зрителя определенного настроения – тревоги, растерянности, опасения, безнадежности, оптимизма или иронии.Область применения результатов. Предложенная методология визуальных исследований может найти применение при изучении кинематографа, рекламы, моды с позиции их функционирования в социуме, способствовать выявлению всего комплекса транслируемых смыслов.

Метою статті є аналіз особливостей представлення образу тиші у поетичній творчості одного з найвизначніших російськомовних поетів України ХХ століття Б.О. Чичибабіна. Ця стаття продовжує цикл статей, які присвячені особливостям створення та функціонування звукових образів у поетичних текстах. Феномен тиші та його втілення у художній літературі багаторазово привертав увагу дослідників, зокрема філософів, культурологів, філологів. Образ тиші займає важливе місце у творчості Чичибабіна, набуваючи в ній глибокого філософського змісту. Регулярним при створенні образу тиші стає у Чичибабіна прийом персоніфікації, антропоморфізації: його тиша «молитвосклонённая», «безгневная», у неї «нежное касанье». Не дивно, що і кохана стає для поета відчутним втіленням тиші. Мотив, що поєднує кохання з тишею, набуває у ліриці Чичибабіна поширення і розвитку. Все справжнє, з точки зору поета, непоказове, неголосне, тихе, скромне. Тиша осмислюється Чичибабіним як вища форма звучання і у повній відповідності до російської поетичної традиції набуває позитивного значення, асоціюючись у нього з вічністю. Найвищою формою звучання, згідно світогляду поета, стає світло: звук трансформується у тишу і, піднявшись до вершин істини і досконалості, повертається у те початкове Слово, яке згадується у Новому Заповіті і з яким душа ліричного героя Чичибабіна відчуває глибинну спорідненість. Перспективу дослідження автор бачить у характеристиці особливостей представлення образу тиші у творчості інших поетів ХХ століття.

У статті вперше розглянуто літературне функціонування військового покоління Українських Січових Стрільців у літературно-мистецькому журналі «Світ», який виходив у Львові впродовж 1917 і першої третини 1918 року під редакцією молодомузівця і хорунжого УСС Миколи Голубця. З’ясовано, що часопис розвиває літературно-ідейну концепцію, започатковану стрілецтвом у журналі «Шляхи», означену формулою «Тим, що впали», представляючи низку творів меморіальної тематики, що відповідає засадам «духу епохи» січового стрілецтва. Творчі зусилля стрільців скеровані в руслі піднесення стрілецької слави, стрілецького характеру, документально-мемуарні форми переважають над власне художніми. Хронотоп України у художній візії стрілецтва – простір пам’яті, польові цвинтарі, що акумулюють досвід національної боротьби, національні цінності, стрілецька ж колективна могила – космотвірна точка і центр нової України визволеного «Завтра». Артикульовано проблему наслідків катастрофи війни у громадському та приватному житті на третій рік війни, до розкриття подробиць редакція підійшла цілеспрямовано. Концепт труни дозволяє структурувати світобудову зовні і потрактовувати образ світу художньо. Ліричний герой стрілецького світу поміж екстремами «ерос – танатос» в силу власної стрілецької світоглядної налаштованості в руслі трагічного оптимізму скерований усе-таки до еросу, інстинкту життя, хоча усвідомлює незворотність деяких змін, редукцію приватного світу, внутрішні екзистенційні переміни після межових ситуацій, зміну інших людей навколо і світу в цілому, навіть смерть краси. При цьому стрілецька поезія збагачується негромадянськими мотивами, зокрема інтимним, пейзажно-філософський, медитативними інтонаціями. Стрілецька критика функціонує не лише як засіб підтримки стрілецького літературного продукту і духу стрілецької епохи, але і як мотиватор розвитку стрілецької літературної діяльності, спрямований у бік так званої «літературної індустрії», «літературного виробництва» (П. Бурдьє), тобто демонструє поєднання ідеалістичного історичного підходу і соціологічного.

Purpose. The aim of the article is to analyze the novel “Leaves of the Earth” by V. Drozd and to identify the peculiarities of the artistic realization of the national linguistic picture of the world in it, taking into account the peculiar narrative structure of the work.Methods. The study was conducted using descriptive, comparative, typological methods; component, contextual and communicative-discursive analysis, using elements of psychoanalytic and semiotic methodologies.Results. In the course of the research it was revealed that the national-linguistic picture of the world in V. Drozd’s novel “Leaves of the Earth” is realized as the worldview of each of the heroes in particular and the ethnos as a whole. It appears as a result of perception and comprehension of the world around and the person in it, reflected in language.Due to the peculiar structure of the story with the simultaneous inclusion of many equal, non-subordinate points of view, which determines the phenomenon of polyphony, dialogue of different worldviews, national linguistic picture of the world in the work is marked by versatility. Its main representatives are verbs colored by subjective expression, verb metaphors dominated by the concepts of “heart”, “soul”, which are inherent in the Ukrainian language picture of the world; comparisons (most often of people with animals, plants, natural phenomena) that convey the national color, reflect the Ukrainian character; Polissya dialect, proverbs and sayings, phraseology as means of storing and translating knowledge, ideas, images of the Ukrainian people, stereotypes of its ethnic consciousness, the transfer of value orientation. There is a tendency in the work to use specific means of folk poetics. The most used among them are synonymous pairs, tautology, words with diminutive suffixes, constant epithets and direct folklore formulas. Often the author, following the example of folk poetry, creates his original pairs, combining words of different semantic and emotional shades in them, focused on reality.Conclusions. Thus, the national linguistic picture of the world in the novel “Leaves of the Earth” by V. Drozd is realized through the prism of the worldviews of many speakers and is characterized by diversity.Key words: narrative, narrator, hero, speaker, speech, polyphony, metaphor, comparison, folklore, phraseology. Мета. Метою статті є аналіз роману «Листя землі» В. Дрозда, виявлення особливостей художньої реалізації національно-мовної картини світу в ньому, зважаючи на його своєрідну оповідну структуру.Методи. Дослідження здійснено за допомогою описового, зіставного, типологічного методів, компонентного, контексту-ального комунікативно-дискурсивного аналізу, з використанням елементів психоаналітичної та семіотичної методологій.Результати. У процесі дослідження було виявлено, що національно-мовна картина світу в романі «Листя землі» В. Дрозда реалізується як світобачення кожного з героїв зокрема й етносу загалом. Вона постає як результат сприйняття й осмислення навколишнього світу та людини в ньому, відображених у мові. Завдяки своєрідній структурі оповіді з одночасним включенням багатьох рівноправних, непідпорядкованих одна одній думок, що зумовлює явище багатоголосся, діалог різних світоглядних позицій, національно-мовна картина світу у творі позначена багатогранністю. Її основними репрезентантами є забарвлені суб’єктивною експресією дієслова, дієслівні метафори з домінуванням концептів «серце», «душа», що притаманні українській мовній картині світу; порівняння (найчастіше людей із тваринами, рослинами, явищами природи), що передають національ-ний колорит, відображають український характер; поліська говірка, прислів’я та приказки, фразеологізми як засіб зберігання та трансляції знань, уявлень, образів українського народу, стереотипів його етносвідомості, передачі системи ціннісної орі-єнтації. Загалом у творі простежується тенденція до використання специфічних засобів фольклорної поетики, серед яких найбільш уживані синонімічні пари, тавтологогії, слова зі зменшувальними суфіксами, постійні епітети та прямі фольклорні формули. Нерідко автор за зразком народнопоетичних творить свої оригінальні пари, поєднує в них слова різних смислових і емоційних відтінків, орієнтованих на реальну дійсність.Висновки. Отже, національно-мовна картина світу в романі «Листя землі» В. Дрозда постає крізь призму світоглядів бага-тьох мовців і характеризується розмаїтістю.Ключові слова: оповідь, оповідач, герой, мовець, мовлення, поліфонія, метафора, порівняння, фольклор, фразеологізм.

Образ автора мистецьких творів і образ мистецтва, символіка таємниці творення в українській еміграційній поезії, зокрема в творчості Ігоря Качуровського, – особлива художня форма. Емігранти в умовах світової демократії спостерігали за впливом тоталітаризму на мистецтво УРСР, усвідомлюючи, що їхнє мистецтво – єдина незаангажована опозиція вульгарному соцреалізму, що рятує українське мистецтво, його європейськість. Ігор Качуровський розумів це і як письменник, і як літературознавець. Дослідження образних форм у поезії емігранта, близьких до неокласичних, є своєчасним. Домінування естетизму неокласиків і вшанування вершин світової культурної традиції (від еллінської до модерністської) вирізняють поетичне мовлення Ігоря Качуровського. Чи не найяскравіше транслює образ автора-пілігрима, самітника й дослідника світу збірка поезій «В далекій гавані» (1956). У ній домінує відчуття самості й самотності творця на лоні світу, що невблаганно змінюється, ігноруючи мистецтво. Ліричний герой римованих віршів Ігоря Качуровського відчув себе поетом-медіумом складної та яскравої епохи, яка потребувала месіанства, боротьби і правди, осмислення опозицій добра і зла, фатальності, гріха й жертовності, безґрунтянства й любові, гріховності й ненависті, безсмертя й богоборства, а також ролі вітчизни й чужини для творця. На основі життєвого досвіду в УРСР, в Європі та в Америці український поет-емігрант створив неповторні образно-символічні моделі філософського осягнення мистецтва й постаті автора, пілігрима й обсерватора, самітника й вигнанця. Тема творчості в його віршах реалізована через зв’язок видатної особистості з природою, із рідною землею та з екзотичними краями, через осмислення опозиції вільної людини, поета і влади. А тому образ генія, в єдності з народом – центр неокласичної філософії автора, близької до аристотелівської та ніцшеанської.

Стаття присвячена вивченню й аналізу особливостей лексико-тематичної групи «Побутова лексика», яка функціонує у творчості видатного письменника та світового класика М.В. Гоголя. Актуальність розвідки зумовлена тим, що нині значна частина слів, що становлять групу найменувань побутової лексики, ідуть на периферію мовної лексичної системи і зовсім забуваються носіями сучасної мови. У дослідженні розглядаються деякі особливості використання автором цієї лексичної групи, усередині якої виділяються такі підгрупи, як адміністративні відносини, відносини за родом діяльності, родинні стосунки, назви видів одягу, предмети господарського вжитку, найменування страв та напоїв. Пропонується пояснення того, чому письменник акцентує увагу на вживанні побутової лексики. Надаються характеристика та детальна оцінка кожній підгрупі основної лексико-тематичної групи «Побутова лексика». Аналізуються основні підходи та доцільність уживання «побутової лексики» у творчості М.В. Гоголя. Встановлено, що дослідження мови творів та їхніх художніх мовних образів одне з найбільш складних і трудомістких завдань у науці про мову. Художній твір багатогранний. Мова в цьому разі виступає як форма словесного мистецтва, як цілісна словесно-художня єдність, особливий тип естетичної, стильової, словесної структури, його вивчення тісно пов’язане не тільки з лінгвістикою, але і з літературознавством і естетикою. Доведено, що письменник прагнув до об’єктивності зображення дійсності, він розкривав суспільне життя, соціальне середовище і внутрішній світ людини в їхніх взаємних зв’язках і в гармонійній пропорційності. Склад лексико-тематичних підгруп вкотре підтверджує, що М.В. Гоголь намагався передати у своїй творчості дивовижний колорит народного життя. М.В. Гоголь, коли малював картини побуту, детально описував портрети своїх героїв, прагнув до всебічного зображення життя, звичаїв і характеру людини. Через мальовниче відображення реального побуту автор вдало поєднує гумор і романтичне ставлення до світу. Багатство змісту, чудова виразність художніх образів, неповторна своєрідність поетичного стилю роблять його твори глибоко оригінальними та самобутніми.

Полина Андреевна Ерофеева – к. п. н., преподаватель, Нижегородский государственный лингвистический университет им. Н. А. Добролюбова, Нижний Новгород, Россия. Электронная почта: polina.erofeeva@gmail.com Средства массовой информации играют важную роль в формировании общественных представлений о проблеме сексуального насилия. Переход к цифровым каналам информации дает возможность оценить, как проблему сексуального насилия воспринимают потребители цифровых СМИ разных жанров. В статье рассматриваются репрезентации сексуального насилия в отношении женщин среди потребителей цифровых таблоидов, комментирующих публикации по теме насилия. Роль читательского комментария разбирается с опорой на нарративную теорию Эрминии Ибарры, которая выделяет три этапа процесса формирования идентичности в коммуникации: (1) выбор ролевых моделей и их сопоставление с собой; (2) экспериментирование с поведением ролевых моделей; (3) внутренняя оценка поведения на предмет совместимости с прошлой идентичностью, а также его внешнее одобрение значимыми окружающими. Процесс формирования идентичности выражается в «я-нарративе», рассказе, который позволяет высказать соображение о себе. В статье читательский комментарий в цифровых СМИ рассматривается как форма «я-нарратива», в котором комментатор сопоставляет себя с ролевой моделью (героем новостной истории), получая или не получая одобрение («лайк») со стороны других участников обсуждения. В качестве эмпирического источника рассматривается женский цифровой таблоид «Сплетник». Статья демонстрирует, что, освещая жизнь знаменитостей, «Сплетник» дает благодатную почву для создания и подтверждения «я-нарративов». Показывается, что поводом для обсуждения темы насилия служат истории знаменитых женщин, его переживших. Используя тематический анализ, автор выявляет основные темы читательского обсуждения историй знаменитостей. Поскольку издание представляет собой гибрид таблоида и глянца, восприятие темы насилия среди аудитории «Сплетника» является ареной борьбы между разными дискурсами – патриархатным, характерным для таблоида, и феминистским, элементы которого присутствуют в современном женском глянце. В заключении критически осмысляется вклад «Сплетника» в развитие общественной дискуссии о проблеме сексуального насилия в России, легитимацию открытого обсуждения этой темы как социальной, а не частной проблемы.

Вступ. Презентоване у статті дослідження висвітлює специфіку наративної моделі, утвореної письмом індивіда про себе самого. Відбувається розширення проблематики лінгвістичної семантики шляхом включення в неї категорії письма як мовленнєвої діяльності. У такий спосіб стаття експлікує психолінгвістичний код формотворчих елементів концепту “письма про себе” (“Я”, “себе”, “письмо як естетична діяльність”). Також у статті простежено вплив процесу письма на суб’єкта. Мета. Описати усі параметри письма про себе як варіанту оповіді, завдяки якій суб’єкт наближається до самопізнання. Методи. У статті застосовано (пост)структуралістський, наратологічний підхід. Теоретико-методологічну базу дослідження становлять концепції та ідеї Ж. Лакана, Ж. Ґюсдорфа, Р. Барта, П. Рікера, Ж. Женетта. Результати. Виокремлені головні положення праць провідних французьких дослідників особистісного письма дозволили описати наративні особливості письма про себе, які були підтверджені та уточнені з боку художніх творів. Виявлений лінгвістичний код різних французьких варіантів термінів на позначення особистісного письма допоміг експлікувати сферу несвідомого, що має місце в письмі про себе. Погляд на письмо як на форму мовленнєвої діяльності в аспекті психоаналізу привів до висновку про те, що письмо виявляє “Я” індивіда, яке він не усвідомлював. Початок процесу письма свідчить про відчуття людиною порожнечі та прагнення заповнити її, але розгортання письма виявляє прогалини у сфері психічних потреб. Перетворюючи хаос індивідуальної пам’яті під час письма на рефлексію подій та переживань, індивід тим самим займає позицію позаперебування до себе колишнього: у статусі наратора отримує можливість дивитися збоку на своє “Я”. Водночас, письмо як наратив виступає упорядкуванням імпульсів внутрішнього освіту індивіда, які структуруючись на письмі набувають об’єктивності в якості сліду. Висновки. Беручи на себе роль суб’єкта письма, герой виявляється включеним у процес вироблення смислів пережитих подій. Ідентичність наратора перетворює індивіда на суб’єкта становлення. Описані параметри письма про себе як наративної моделі відкривають горизонт подальших психолінгвістичних досліджень письма як оповіді з особливою комунікативною рамкою у віртуальному просторі, який пропонують сучасній людині новітні технології. Проведене дослідження вводить письмо про себе в коло питань психолінгвістичного аспекту комунікації.

The anthropological orientation of the word law in Adam Mickiewicz’s writingsThis article discusses the anthropological orientation of the word law in Adam Mickiewicz’s writings. The author claims that this word is essential for the interpretation of the poet’s historiosophical thought, in the context of legal culture of the Grand Duchy of Lithuania. The citizens of Lithuanian territories recognized the 16th century Statutes as a distinctive feature of the state’s cultural identity, because they were still effective in the judicature under the Russian Partition, and in social awareness they remained a semblance of the independence from the foreign rule. The Romantic understanding of law, state and morality resulted in perceiving these values as “the spirit of the world” of which the image of virtue was born. In the dimension of legal discourse, law as an idea takes a real shape in its definition, in poetic tropes, and in scholarly discussions, but most of all in the actions of literary characters. The metaphorical and symbolic meanings of law manifest themselves in the topos of the court of law, judging what is right and what is wrong; good and bad faith; in family, social and political relations. The analysis of the texts has shown that the poet, by depicting the way of perceiving and understanding the organisation of political life in analogy to family life, enclosed his own personal vision of law and order in the structures of language. Антропологическая ориентация слова право в творчестве Адама МицкевичаСтатья посвящена антропологической ориентации слова право в текстах Адама Мицкевича. Автор утверждает, что слово является ключом к интерпрета ции главной историософической мысли поэта в контексте юридической культуры Великого княжества Литовского. Культурообразующим знаком государства для жителей литовских земель были статуты XVI века, которые были обязательны еще на территории аннексированной Россией, а в общественном сознании oни были символом зависимости от чужой власти. Понимание права, государства и моральности в Романтизме отражают ценности, олицетворяющие «дух мира», который рождает представление о добродетели. В юридическом дискурсе право как идея добра принимает реальную форму в определении, в поэтических тропах и в ученых выводах, а прежде всего в действиях литературных героев. Метафорическое и символическое значение права выражается в теме суда, устанавливающего правых и виноватых, выносящего решение о добрых и злых намерениях в семейных, общественных и политических отношениях. Анализ текстов показывает, что поэт, проводя аналогию между политической и семейной жизнью, в структурах языка реализует собственное представление о законности.

Введение. Представлен ранее практически не исследованный материал исторических очерков Е. П. Ковалевского, посвященных событиям Дунайской кампании. Цель – изучить жанровое своеобразие очерков Ковалевского с точки зрения их содержания (осмысления событий), формы (проблема повествователя) и определить их роли в литературном процессе 1850-х гг. Материал и методы. В центре исследовательского внимания – «Три главы из политической и военной истории 1853, 1854 и 1855 годов», написанные непосредственным участником событий и одновременно представителем официальных кругов. Материалы, опубликованные в «Отечественных записках» в 1856 г., рассматриваются в сопоставлении с изданным только в 1868 г. (по политическим соображениям) произведением «Война с Турцией и разрыв с западными державами в 1853 и 1854 годах». В работе использованы сравнительно-сопоставительный и культурно-исторический методы. Результаты и обсуждение. Очерки Ковалевского представляют собой важный факт одного из первых осмыслений событий Дунайской кампании на фоне замалчивания официальными кругами политических причин начала Крымской войны. Двойственная позиция автора-повествователя и специфика содержания определили своеобразие жанровой формы – синтез документального изложения с элементами очерка и рассказа. Заложенная в «Трех главах…» этическая проблематика (проблема героя, патриотизма) и их поэтика (описание природы, роль повествователя) расширяют горизонты творческих поисков автора и дают толчок в осмыслении, подаче нового материала (форма и содержание) современникам. Заключение. Выявлены типологические свойства исторического очерка в творчестве Ковалевского и его художественные особенности. Исследование очеркового жанра на примере «военных рассказов» Ковалевского дает возможность выстроить линию творческой преемственности в русской литературе (Толстой и Достоевский). Работа будет полезна ученым историко-филологического профиля: с точки зрения генезиса, синтетической природы очеркового жанра (идея патриотизма неразрывно связана с позицией автора и ролью повествователя) и литературно-фактографического контекста событий Крымской кампании. Introduction. The material of historical essays by E. P. Kovalevsky, devoted to the events of the Danube campaign, which was practically not studied before, is presented in the work. The aim of the work is to study the genre content of Kovalevsky’s essays and determine their role in the literary process of the 1850s. Material and methods. The research focuses on the work “Three chapters from the political and military history of 1853, 1854 and 1855”, written by a direct participant of the events and at the same time a representative of official circles. Published in “Otechestvennye Zapiski” in 1856, it is considered in comparison with the work “The War with Turkey and the severance with the Western powers in 1853 and 1854” which was published for political reasons only in 1866. The research uses comparative and cultural-historical methods. Results and discussion. The research shows that Kovalevsky’s essays are the first artistic interpretation of the Danube campaign events against the background of official circles’ silence on the political reasons for the beginning of the Crimean war. The originality of the author’s creative manner is shown in the synthesis of a documentary narrative with elements of essay and story. The problems of essays (the problem of the hero, patriotism) and their poetics (the description of nature, the role of the narrator) expand the horizons of the author’s creative search and give an impetus to understanding and presenting new material (form and content) to contemporaries. Conclusion. Typological features of the historical essay and its artistic features in the work of Kovalevsky are revealed. The study of the essay genre on the example of Kovalevsky’s “war stories” makes it possible to build a line of creative continuity in Russian literature (Tolstoy and Dostoevsky). This work will be useful for scientists of historical and philological profile: from the point of view of genesis, the synthetic nature of the essay genre and the literary and factual context of the events of the Crimean campaign.

До последнего времени повесть Л. Толстого «Дьявол» анализировалась российскими литературоведами преимущественно в двух контекстах: или в произведении усматривалась реализация биографически обусловленных пристрастий самого писателя, или содержание повести трактовалось как религиозно мотивированное морально-этическое предупреждение о необходимости человека противостоять дьявольским искушениям. По крайней мере, в доступных источниках нам не удалось обнаружить иные подходы к изучению повести Л. Толстого.Цель предлагаемой статьи заключается в том, чтобы с помощью структурно-семантического и структурно-функционального методов проанализировать повесть Л. Толстого «Дьявол» и предложить художественную интерпретацию данного произведения с точки зрения такого редкого литературного феномена, как двойной финал, наличие которого до сих пор не получило соответствующей профессиональной оценки и адекватного литературоведческого освещения.В результате сделаны выводы о том, что двойной финал возник в анализируемой повести не случайно.Так, во-первых, рассказывая историю Евгения Иртенева, автор прибегает к очевидной фигуре умолчания, вследствие чего действительная причина, движущая действие и заключающаяся в неодолимом сексуальном влечении главного героя к Степаниде, демонизируется, переносится на этот женский персонаж и приобретает таинственный характер.Во-вторых, сопоставление повести «Дьявол» с романом П. Реаж «История О» также позволяет связать наличие двойного финала с сексуальной проблематикой, но с той разницей, что в романе французского автора эта проблематика не утаивается, а, напротив, выставляется напоказ.В-третьих, неслучайность двойного финала определяется еще и тем, что, демонизируя страсть, овладевшую протагонистом повести, и уводя ее из сферы логики, Л. Толстой так же, как и П. Реаж, освобождает эту страсть от необходимости или детерминации. А поскольку у повести оказалось два финала, то сексуально мотивированная история Иртенева приобрела амбивалентный или, в категориях поэтики, нелинейный характер, тяготеющий к гипертекстуальности, если последнюю понимать как «форму письма, которая разветвляется или осуществляется в ответ на запрос» (Т. Нельсон).В предложенной перспективе повесть Л. Толстого можно интерпретировать как экспериментальное произведение, в котором нарушение традиционной композиционной структуры текста, с одной стороны, оказалось детерминированным табуированной, то есть сексуальной, проблематикой, вынудившей автора прибегнуть к демонизации последней. А с другой стороны, это определило его художественный выбор в пользу нелинейного, вариативного завершения рассказанной истории, оказавшейся потенциально чреватой гипертекстуальностью, которую, учитывая историко-технологические обстоятельства, следовало бы идентифицировать, скорее, как протогипертекстуальность.Таким образом, оригинальный гений Л. Толстого, следствием которого стало явление протогипертекстуальности в его повести «Дьявол», предвосхитил виртуальное будущее литературы.The story The Devil by L. Tolstoy has traditionally been interpreted by the Russian literary scholars in two contexts. They either see the writer’s personal experience or they interpret it as a religiously motivated moral and ethical warning that it is vital for a man to resist the devil’s temptations. At least, I have not managed to find any other different approaches to interpret L. Tolstoy’s story in the open sources.The aim of this paper is to analyze and interpret the story The Devil by L. Tolstoy by means of the structural-semantic and structural-functional methods, taking into consideration such a rare artistic phenomenon as the double end, the existing fact of which has not received any professional evaluation and appropriate interpretation in literary studies.Due to the suggested approach, the conclusions are made that the double end of the story under analysis could not happen by chance.First, telling the story of Yevgeny Irtenev, the author turns to an obvious device of withholding, hence the real reason, the hero’s irresistible lust for Stepanida, which drives the main character to act, is demonized and transmitted to the female protagonist obtaining a mystic character.Second, comparing the story The Devil with the novel The Story of O by P. Réage, one can see another double end linked with sexual problematics but with the difference that in the novel by the French writer, this problematics is not concealed but, on the contrary, exhibited.Third, the non-randomness of the double end is affirmed by the fact that, demonizing the lust which overtook the protagonist of the story, L. Tolstoy like P. Réage frees this lust from necessity or determination. Due to the fact that the story happened to have two ends, the sexually motivated Irtenev’s story acquires at least ambivalent, ambiguous, or, in the terms of poetics, non-linear character which, by definition, tends to hypertextuality in case the latter is understood as “a form of brunching or responding text” (T. Nelson).Abiding by the suggested approach, the story by L. Tolstoy can be interpreted as an experimental literary work where breaking the traditional composition structure of the text, on the one hand, is determined by tabooed, i.e. sexual, problematics, which made the author resort to demonization of the latter. On the other hand, the writer opted for the artistic non-linear, alternative end of the story told. The story happened to be potentially hypertextual which, taking into consideration historical technological circumstances, should be identified rather as a proto-hypertextual one.Thus, the original genius of L. Tolstoy foresaw the virtual future of fiction with the proto-hypertextuality phenomenon in the story The Devil.

Постановка проблеми. Світ рухається в бік розвитку віртуального товариства, головними словами сучасності стали глобалізація, медіалізація, НАД – ЧЕРЕЗ та ШВИДКО. Є прибічники «віртуалізації» суспільства, є опоненти, але безперечними є зміни, які відбуваються в комунікаціях, освіті, суспільстві. Віртуалізація суспільства вимагає і створення нових форматів навчання, додаткової освіти для дорослих, а дистанційні форми навчання мають певні обмеження. Працюючи над науково-дослідницьким проектом «Психологічні компетенції успішності», ми на собі відчули всі складності нового формату роботи, вимогу до нових інструментів впливу на формат дистанційних курсів.Стан проблеми. За статистикою, зі 100% починаючих дистанційне навчання до успішного його закінчення доходять не більше 15%, нам вдалося підвищити ці дані до 40% у дистанційному курсі розвитку життєвої успішності, учасники його – міжнародна група (9 країн) з 350 осіб віком від 20 до 65 років.За статистикою, найбільш важливими для ефективності дистанційних курсів є поєднання таких п’яти факторів: інтерактивність, запам’ятовуваність, гнучкість у використанні, надання допомоги, доступність.Інтерактивність. Зробити учасника більш активним – це змушує його прагнути досягти максимального результату. Інтерактивність допомагає також викладачам включити в курс більш складні матеріали. Інтерактивність можна поєднувати з імітуванням в процесі навчання того середовища, з якою повинні познайомитися учні.Запам’ятовуваність – для цього потрібен зв’язок з повсякденним використанням. Вважається, що важливо знизити процент повторів, які, начебто, знижують ефективність електронного навчання. Ми ж, навпаки, відкрили необхідність «психологічних містків» між темами, в одній темі, та якісні повтори, як необхідну умову засвоєння теми. Нами також визначено, аби краще запам’ятати матеріал, він повинен бути емоційно цінним, важливим, та з якісно структуруваною логічною схемою подання інформації.Гнучкість у використанні курсів. В системі повинна бути передбачена можливість навчання осіб з різним рівнем підготовки та різними можливостями. Тут ми тільки виокремимо необхідність робити різні «мотиваційні потоки», тому що і психологічна готовність до учіннєвої діяльності є різним. Нами описано п’ять рівнів готовності, які вимагають різних мотиваційних впливів. Необхідно, щоб учні могли легко рухатися по учбовому курсу, стежити за своїм переміщенням, а також могли повернутися на ту позицію, де знаходилися при попередньому сеансі звернення до навчального курсу. Зміст курсу рідко залишається незмінним, тому засіб навчання повинен дозволяти змінювати навчальний контент. Можливість таких змін необхідно закласти в засіб навчання на самому початку.Надання допомоги. Оскільки електронне навчання відбувається звичайно не в групі, важливо, щоб система навчання надавала учасникам допомогу. Ми емпірично з’ясували, що дорослим потрібні:а) інструкції з проходження курсу;б) інструкції з засобів навігації по курсу;в) підказки для виконання завдань,г) посилання для отримання визначень,д) підтримка при виникненні технічних питань і пр.Кнопка виклику допомоги має бути доступна з будь-якого слайду курсу. Бажано, аби ці інструкції були доступні в будь-якому місці сайту, та бути інтуїтивно зрозумілими.Все це допоможе учням зосередитися на навчанні, а не відволікатися на прикрі перешкоди. Корисно також передбачити розділ для поширених питань, а також глосарій термінів, які можуть бути незнайомими. Це є цінним довідковим ресурсом навіть після завершення навчання. Для реалізації даного пункту ми створили віртуальну спільноту http://www.facebook.com/groups/181953808508038, психологічний блог-підтримку http://pocherk10.livejournal.com, відеоблог http://www.youtube.com/user/YunonaIllina, якими активно користуються наші учасники.Доступність. Через завантаженість сучасним дорослим часто існує складність виділити час для навчання. 24-годинна робота курсу та можливість запису курсу на диск є варіантом.Результати. Ці критерії є важливими, з нашими доповненнями вони дають можливість зменшити втрати кількості учасників. Але ми побачили необхідність додати акцент на психолого-соціальні чинники, що є найбільш впливовими у дистанційних курсах розвитку:Людина-легенда. Особистісний фактор – курс імені ... (вплив особистості ведучого/групи тьюторів, через: професійність, гнучкість зміни стратегії поведінки ведучого та вибір інструментарію впливу. Також емоційний вплив, що створює мотиваційне середовище для бажаних змін, так звана «харизма», та особистісний приклад – тренер як взірець для копіювання певних моделей поведінки).Конструктивна спільнота. Віртуальна групова динаміка, вплив групи (синергія, розвиток рефлективності, розширення картини світу та власного досвіду через спостерігання, активний обмін досвідом, спеціально скеровані комунікації, людські стосунки). У дистанційному форматі даний чинник забезпечується складніше, ніж у реальних учбових курсах, і потребує усвідомленого впливу, але, за результатами опитування, саме наявність конструктивної соціальної спільноти є перешкодою покинути курс для кожного п’ятого учасника.Зворотній зв’язок (вагомий емоційний вплив, високий рівень емоційної реакції, індивідуальний та своєчасний підхід «людина-людина»). Індивідуалізація зворотного зв’язку є найбільш складним чинником для реалізації у курсах, де є багато учасників. Ми вирішували дану складність через побудову психологічних пірамід спілкування –групи проекту, де учасники, які пройшли більшу частину курсу, є наставниками для наступної хвилі.Проект результату навчання. Важливо заохотити учасника створити власний проект результату, такий собі «індивідуальний план розвитку» засобом дистанційного курсу, та робити заміри протягом курсу. Хвилі нашого проекту, що користувалися «Щоденником проекту та самоспостереження», були більш результативними та ефективними у навчанні, проти хвиль без подібної активності (40% проти 20% учасників)Отже, ми виділили психолого-педагогічні принципи створення мотиваційного середовища у курсах розвитку зі збереженням інтерактивності, мотиваційного впливу і суб’єкт-суб’єктної взаємодії.Для демонстрації наведемо фрагмент одного модуля дистанційного курсу розвитку (ДКР) «Успіх». Завданнями даного етапу були саморефлексія та постановки задачі для самостійного розвитку в навчальній програмі «Успіх». Першим кроком цього заняття стало роз’яснення та емоційне прийняття моделі мотиваційно-ціннісних чинників та цільової вибірки переконань, які ведуть до успіху в обраному виді діяльності, з одного боку, та переліку самообмежень, які перешкоджають успіху, з іншого. Групі було запропоновано ознайомитися з авторською багатофакторною моделлю життєвих виборів, що приводять до успіху/неуспіху з детальним поясненням кожного параметру. Під час ознайомлення з моделлю увагу групи привернули до важливості та цінності саморозвитку, вагу інтелекту в даних процесах. Для того, щоб група учасників могла переконатися в ефективності методів зміни шаблонів поведінки, тьютор на прикладах видатних людей показав, що при виконанні належних вправ зміни особистісного профілю, власної моделі життєвих виборів обов’язково відбуваються, точність виборів підвищується. Отже, учасники змогли «приміряти» на себе моделі успішних людей та бути більш вмотивованими виконувати відповідні вправи в тренінгу. Заміри рівня інтересу до мотиваційно-ціннісної моделі проводились у формі анкетування до і після блоку про мотиваційні фактори. Було визначене зростання зацікавленості з 50% (у середньому) до 80%, та загострення уваги на нових аспектах теми.Після лекційного блоку (текст та відеолекція) групі були надані дві діагностичні вправи у формі самопрезентації з рамкою питань, аналіз відповідей на які проводився за схемою визначення мотиваційних характеристик, стереотипного мислення та самообмежень, які потрібно виконати у форматі спілкування у вебкімнаті проекту. Для того, щоб під час самопрезентації учасники були більш відкритими та вільними від соціально очікуваних відповідей, ведучим була підкреслена цінність розкриття особистих уподобань та інтересів через приклад своєї відкритої поведінки та з допомогою логічних доводів (таких як, зокрема, практичне використання правдивих відповідей для аналізу та змін; цінність пізнання себе для самоаналізу; цінність прийняття себе та своєї поведінки). Учасникам був наданий час для підготовки, після чого кожен мав виступити перед групою зі своєю історією.Для того, щоб поведінка групи була підтримуючою, ведучий перед виступами дав завдання, як саме слухати та аналізувати виступ того, хто презентує. Під час лекційного блоку були також використані техніки, які об’єднують групу: модель особливості групи (як приклад – «ви, тобто ті люди, для яких важливий саморозвиток …», «ви як група маєте такі особливості ...»), модель прийняття своєї поведінки, навіть якщо вона негативно оцінюється у соціумі (як приклад – «мало хто визнає, що ...», «тільки хоробрі можуть сказати про себе, що …»).Під час виступу першого учасника ведучий заохочував його до більшої відвертості та давав емоційну підтримку. Так група могла побачити, що бути відкритим безпечно, і наступні виступаючі дозволяли собі бути більш відвертими. Для визначення мотиваційно-ціннісних характеристик для кожного учасника використовувалась оціночна таблиця з такими критеріями:Мотиваційний блок: активність, самостійність у прийнятті рішень, мотивація досягнення, пізнання нового чи використання звичного контексту.Блок стереотипів: я можу / не можу, можу тільки сам / можу з іншими, очікую невдач / очікую успіхів, навколишнє середовище позитивне / негативне, я позитивний / негативний, я для себе / я для інших, все мені дається легко / все дається важко, на зміни треба багато часу / мало часу.Блок самообмежень:заборона собі бути кращим, заборона бути лідером, заборона бути «для себе», заборона бути автономним, заборона бути гнучким, заборона отримувати подарунки (в широкому смислі слова, як шанси від життя).Після виступу кожний учасник публічно отримав характеристику від тьютора та учасників за своїм профілем. Для того, щоб збільшити прийняття, зробити процес більш комфортним для учасників та зняти внутрішній протест, ведучий займає позицію співчуття. Ведучий через приклади створює чітке переконання у групи, що такий профіль є набутим, а не вродженим.Так в учасників формується рефлексивна позиція спостерігача, дослідника своєї поведінки, що є першим кроком до позиції автора власного життя. Після цих вправ у групі відбувається емоційний підйом, учасники діляться своїми враженнями один з одним, відчувають себе більш енергійними. Збільшилася також кількість дописів у спільнотах проекту. В такому психологічному стані їм набагато легше виконувати вправи в наступних блоках, які потребують високого рівня мотивації та уваги. Домашні завдання буди виконані 80% групи.Також нас зацікавило, яким чином можна перенести робочі стратегії впливу на дорослих з реальних успішних тренінгів, результати такого порівняння наводимо у таблиці 1.Таблиця1Мотиваційні фактори впливу у дистанційних курсах розвитку Фактор впливуРеалізація в тренінговому форматі (людина – людина – спільнота)Дистанційна реалізація (людина – комп’ютер – віртуальна спільнота)1. Гнучкість, зміна стратегіїТренер змінює емоційний стиль ведення групи, час проведення, вибір інструментарію для досягнення мети заняття – залежно від стану групи або особи.Потоки курсу. Створено модель «Типологія учасника». Є 5 типів з різним рівнем готовності до змін, навчання, швидкістю психічних процесів та відповідальністю. Технології адаптовані для кожного типу.2. Емоційний рівеньТренер керовано змінює емоційний фон, підвищуючи/ знижуючи емоційні тони. Вага «живого» спілкування, своєчасні підтримки: погляд, посмішка, тощо.В ДКР «Успіх» є форум та чат-кімната, вебінари де учасники звітують про свій прогрес. Створено віртуальні спільноти та блоги-підтримки, з постійно оновлюючимися інформаційними статтями, відео. Є опція «Рівень героя» (з рейтингом героїв), що прогнозовано зробить курс яскравішим, або покращить емоційний тон учасників.3. Особистість, як взірецьЛюдина потребує моделей для копіювання – так відбувається розвиток. За даними дослідників, близько 50% компетенцій учасники тренінгів копіюють, «знімають» з особистості тренера.Блоги, відеоблоги, «стіна успіху» з даними учасників різних хвиль навчання віртуальні спільноти. Зібрано базу еталонів з прикладами, елементами, які можна копіювати, якими можна захоплюватись. Планується створити гру «Порівняльний калькулятор успіху», де можна виміряти відсоток відповіданості своєму кумирові. На своїй сторінці замовити опцію: вислови улюблених героїв. Важливим також є яскравий та змінюваний інтерфейс курсу, з психологічно вивіреними: флеш, кольорами, розташуванням блоків, змінами (новини, вебінари, звіти).4. Харизма – яскравість, захоплення.Мотиваційний вплив особистості: захоплення іншими стимулює до активної діяльності. При скерованості-векторі, заданому темою, активація приводить до розвитку певних компетенцій.5. Групова підтримка: синергія рухуСпільний емоційний фон, мотиваційний імпульс, обмін досвідом мають великий трансформаційний потенціал. Люди порівнюють себе один з іншим, в рефлексивному середовищі повинні осмислювати власну поведінку з інших, незвичних раніше сторін, що розвиває саморефлексію.Психологічні піраміди, інтервізійні групи. В ДКР «Успіх» ми запланували створення міні груп (2-3-5 осіб) за «завданнями», люди будуть мінятися ролями «наставник»- «протеже» для виконання певних задач, будуть створені спільноти по темам моделі життєвих виборів (професія, фінанси, стосунки, тощо) у форумах, тематичні чат-кімнати та вебінари. У віртуальних спільнотах спілкуються люди з різних хвиль, обмінюються досвідом т. ін. На завершення курсу проводиться «круглий стіл» з учасниками, який записується на відео, та звіти учасників є додатковим мотиваційним фактором, для тих хто вчиться.6. Зворотній зв’язокТренер обирає підходящу для кожного форму подання, деталізацію, час та психологічний супровід зворотного зв’язку, тобто зворотній зв’язок є індивідуалізованим.Тьютор має авторську схему «П’ять Пі» подання зворотного зв’язку, яка компенсує людський фактор: щоденно, щотижнево, щомісяця, особистий привід, прогрес). Кожний зворотній зв’язок подається за загальновідомою схемою «Сендвіч». Психологічні піраміди.7. Структура подання інформації.Принцип «кільця Веблера» посилює мотиваційній аспект через простоту, логічність, наявність прикладів та зв’язків-містків між заняттями курсу.Мотивуючі аспекти даного питання легко переносяться в дистанційний формат, але потребують додаткових інформаційних «виходів»Висновки і перспективи. Головним аспектом, який нам вдалося зберегти, є інтерактивність. Зміна форм обміну інформацією між учасниками та ведучим у тренінговому форматі має найвищу ступінь через швидкість та зручність обміну інформацією для досягнення мети заняття. У тренінговому форматі ми маємо множинну, або діалогову взаємодію, коли інформація пов’язана з множиною попередніх повідомлень та відносинами між ними (1:m). У дистанційному ж форматі ми природньо виходимо на лінійний тип взаємодії (1:), коли відсутній зв’язок з попередніми повідомленнями, що власне не є інтерактивністю. Або на реактивну взаємодію (1:1), коли кожне повідомлення, обмін взаємодіями пов’язано лише з однію попередньою інтеракцією без врахування інших зв’язків. Як бачимо з таблиці 1, то саме для вих

В настоящей статье роман «Приключения Оливера Твиста» Ч. Диккенса анализируется в парадигме жанра роман воспитания. Для реализации этой цели исследуется литературная критика на тему детства в художественной литературе. В работе описываются факторы, повлиявшие на создание образа ребёнка в викторианской литературе. Концепция личности изучается с позиции его развития и становления на протяжении развёртывания сюжетных коллизий при помощи основных жанровых признаков романа воспитания. «Оливер Твист» определяется как идилистически-циклический или же «частично возрастной» инвариант жанра. У Диккенса ребёнок превращается в центрального героя в произведении большого эпического формата, где отображается не только тема детства, но и судьба ребёнка. Ребёнок становиться полноценным литературным образом, наделённым богатым внутренним миром, личностью, способной представить свою историческую эпоху. Также исследуются события, ситуации и роль второстепенных персонажей, оказавших влияние на трансформацию характера героя в период от детства к отрочеству. Этот произведение заложило основы «диккенсовского романа воспитания», таких как «Дэвид Копперфилд» и «Большие Надежды».

Стаття присвячена проблемі пам’яті та створення мнемонічного ланд-шафту в українсько-американській етнічній літературі. На прикладі опо-відання «Зобов’язання» Ірен Забитко зі збірки «Коли Люба йде з дому» (2003) й роману Аскольда Мельчука «Будинок вдів» (2008) проаналізовано способи художнього відтворення пам’яті та її зв’язок з травматичним досвідом насильства, втрати й еміґрації. Ключовою у згаданих творах стає жіноча перспектива переживання минулого. Художня модель пам’яті тво-риться за допомогою мотивів вразливості жіночого тіла (оповідання І. Забитко) і материнства та помсти (роман А. Мельничука). Теоретичну основу аналізу художніх творів складають концепції постпам’яті М. Гірш, забування П. Коннертона та культурної пам’яті А. Ерл. У статті наголошується на важливості матеріального й лінгвістичного маркування досвіду, а також мовних обмеженнях передавання травматичних переживань. Можливість способи передавання пам’яті є головною проблемою у згаданих творах. Насильство й породжена ним травма унеможливлюють нарацію пам’яті, як у випадку з головною героїнею оповідання І. Забитко. Забування як форма пам’яті стає захисним емоційним бар’єром, що дозволяє вижити. З іншого боку, в романі А. Мельничука індивідуальна пам’ять персонажів показана не лише як елемент колективної пам’яті мікросоціуму (етнічної громади), а й як складова культурної пам’яті народу. Нарації пам’яті трьох головних героїнь роману віддзеркалюють різне ставлення до досвіду минулого, яке, проте, має одну спільну рису – історичну зумовленість. Саме така мнемонічна модель є характерною для українсько-американської етнічної літератури загалом. Пам’ять героїнь переплітається з колективним історичним досвідом ХХ століття та інтеґрується в простір еміґраційної пам’яті, створюючи складну культурно-історичну амальгаму.

В статье рассматривается функциональный статус форм второго лица местоимений и глаголов в художественно-прозаическом монологе на материале русской прозы первой трети ХХ века. Впервые проводится комплексный анализ форм второго лица местоимений и глагола на примерах из художественных произведений самых ярких представителей орнаментализма: А. Белого, К. Федина, В. Набокова, Ю. Тынянова. Показана модификация функций и семантики данных субъектно-экспрессивных форм синтаксиса на горизонтальном (в синтагматике речевой цепи) и вертикальном (на уровне целого текста) срезах художественного орнаментального произведения. Делается вывод, что данные формы синтаксиса позволяют имитировать в повествовании коммуникативную ситуацию непосредственного общения субъекта речи; служат одним из показателей субъективизации повествования, перехода от внешней, объективной точки зрения на внутреннюю точку зрения субъекта речи; создают игру формами третьего и второго лица местоимений и глаголов, что способствует субъектному расслоению повествования и созданию полифонизма речевой структуры художественного текста; способствуют диалогическим отношениям повествователя или героя произведения с различными типами адресатов (внешним и внутренним). Сопоставление функционирования форм второго лица местоимений и глагола в орнаментальной прозе и стихотворной речи убеждает, что в поэтической прозе данная субъектно-экспрессивная форма полностью раскрывает весь свой семантико- функциональный потенциал.

Проблеме изучения коммуникативной структуры лирических стихотворений различных поэтов до настоящего времени уделялось недостаточно внимания. А между тем исследование этого явления способствует выявлению индивидуальной поэтики того или иного автора. Статья посвящена исследованию коммуникативной структуры лирических стихотворений Вл. Ходасевича, выявлению различных типов субъектов в его поэзии. Автор статьи доказывает, что в лирике поэта преобладает чистый «Я»-субъект, отражающий черты его внутреннего мира. Эта форма перволичностного повествования воплощена с помощью специального набора языковых средств (глаголов 1и 2 лица настоящего, будущего времени и 2 лица повелительного наклонения, личных и притяжательных местоимений, обращений, вопросов). Второе место по употребительности имеют у данного поэта стихи с имплицитным «Я»-субъектом, воплощенным в третьеличностном повествовании, переходящим иногда в перволичностное. Особое место в лирике Вл. Ходасевича занимают стихи, в которых представлено явление автоадресации, сопровождающееся «расщеплением» чистого «Я»-субъекта на «Я» физическое и духовное, «Я» разных временных срезов. Исследователь отмечает, что в этих стихах наблюдается «расщепление» не только адресата, но и нададресата, что способствует формированию эмоционального соучастия читателя. Чрезвычайно интересны рассмотренные в статье примеры стихов, в которых, вследствие смены «Я»-субъектов (ролевой и позиционный «Я» субъекты; чистый и имплицитный «Я»-субъекты), а также при включении в стих прямой речи различных героев, обращенной к разным адресатам, возникает не только субъектное, но и адресатное многоголосие.

Метою статті є характеристика особливостей втілення звукових образів в ліриці Б.О. Чичибабіна. Відзначається, що аудіальні образи займають важливе місце у творчості поета. Частіше за все Чичибабін звертається до звуків природного світу і музики, але навіть історичні часи набувають у його поетичному світі своїх звукових характеристик. Особлива роль у художній картині світу поета належить тиші, яка осмислюється ним не як повна відсутність звуку, а як вища форма звучання, та стає втіленням тайни буття і гармонії світу. Божественна тиша, вічність протиставляється шуму як втіленню мирського, плинного, минаючого. (Не випадково у вірші «Нет, ты мне не жена…» поет порівнює кохану з лісовою тишею.) Таке сприйняття тиші цілком відповідає російській поетичній традиції, яка пов’язана з такими текстами, як «Silentium!» Ф.І. Тютчева (1830) та «Silentium» О.Е. Мандельштама (1910). У віршах, які підіймають тему поетичної праці та поетичного мистецтва, Чичибабін активно використовує пісенні, музичні асоціації. Причому, з точки зору автора, музичність, співучість поезії подарована їй самою природою, глибинною таємницею буття. Нерідко у віршах Чичибабіна простежується думка про близькість поезії та музики. А музика співзвучна і природі, і чутливій душі ліричного героя, по суті самого поета. Не випадково кохання характеризується у його ліриці як «вічна музика світу». Цілком закономірною є пильна увага Чичибабіна до звукового ладу власних віршів. Часто у його текстах використовуються яскраві «звукові» метафори, елементи звукопису, внутрішня рима, складені каламбурні рими, зустрічаються паронімічні пари, прийом парономазії. В окремих випадках повторення звукових комплексів створює ефект відгомону, відлуння.

Межлитературные контакты играют продуктивную роль в мировом культурном пространстве. Важнейшим средством интернационализации литературы является художественный перевод. Через перевод происходит не только знакомство с литературой других народов, но и интеграция и взаимообогащение духовной культуры. Настоящее исследование посвящено проблеме межлитературного синтеза, реализуемого через художественный перевод. В статье поднимаются вопросы русско-персидских литературных связей, прослежена история переводов поэтических и прозаических произведений М. Ю. Лермонтова на язык фарси. Устанавливается влияние произведений русских писателей, в частности М. Лермонтова, на творчество и мировоззрение иранских авторов. Отдельное внимание в работе уделено анализу восточной поэзии Лермонтова. В поле зрения авторов находится и традиция переводов его поэтических, прозаических, драматических произведений на осетинский язык. Осетинских переводчиков в творчестве Лермонтова особо привлекали кавказские мотивы. Заинтересованность кавказской тематикой проявлялась в обращении к произведениям Лермонтова с экзотическим, восточным колоритом. Так, были переведены поэмы Беглец , Мцыри , Каллы , Хаджи Абрек , сказка Ашик-Кериб , роман Герой нашего времени и мн. др. К интерпретации на осетинском языке некоторых произведений русского поэта разные переводчики прибегали не единожды. В исследовании анализируются варианты сказки Лермонтова Ашик-Кериб на осетинском языке. В переводах Ц. Амбалова, А. Маккаева, М. Дзасохова прослежена передача национально-культурных элементов, выявляются основные переводческие трансформации, применяемые при воспроизведении восточного колорита оригинального текста. Inter-literary contacts play a productive role in the global cultural space. The most important means of the internationalization of literature is literary translation. Translation promotes not only acquaintance with the literature of other nations, but also integration and mutual enrichment of spiritual culture. The present research is devoted to the problem of inter-literary synthesis realized through literary translation. The article raises questions of Russian-Persian literary connections, traces the history of translations of M. Lermontovs poetry and prose into Farsi. The study establishes the influence of the works of Russian writers, namely M. Lermontov, on the creativity and worldview of Iranian authors. Special attention is paid to the analysis of the oriental poetry of M. Lermontov. The authors of the present article are interested in the tradition of translations of poetic, prosaic, dramatic works of the Russian writer into the Ossetian language. In the works of Lermontov, Ossetian translators were particularly attracted by the Caucasian motifs. This attraction was manifested in the translators interest in the works of Lermontov with exotic, oriental flavor. Thus, the poems The Fugitive , Mtsyri , Calla , Haji Abrek , the tale Ashik-Kerib , the novel The Hero of Our Time and many others were translated, etc. Different translators have resorted to translate some works of the Russian poet into the Ossetian language more than once. The study analyzes the versions of the Lermontovs fairy tale Ashik-Kerib in the Ossetian language. In the translations by Ts. Ambalov, A. Makkaev, M. Dzasokhov the transmission of national-cultural elements was traced, the basic translational transformations used in reproducing the oriental flavor of the original text are discussed.

Розглянуто камерно-вокальну творчість волинського композитора ІІ пол. ХХ ст. Г. Мірецького за поезіями сучасника О. Богачука. Результатом співпраці митців є солоспіви «Засвіти мені в серці», «Мені приснилося», «Перечекай усі чекання», «Заспівай мені, мамо моя», «Спалена пісня». Проаналізовано вибрані солоспіви: «Засвіти мені в серці» («Відвертість») і «Перечекай усі чекання» («Надія») з циклу «Три романси на слова О. Богачука», а також пісню «Заспівай мені, мамо моя».Солоспів «Засвіти мені в серці» вирішений у пізньоромантичному лірико-патетичному дусі, монолог укладений у форму наскрізного розвитку. У творі «Перечекай усі чекання» поетичний текст інтерпретовано у вигляді елегії у куплетній формі, сповнену просвітленої мрії, тихої радості, впевненості у незворотності найсильнішого почуття – кохання. У пісні «Заспівай мені, мамо моя» змальовано любов до найріднішої людини, що проявляється у показі щирого, сильного почуття героя. Вказані твори осмислено як художній здобуток Волині ІІ пол. ХХ ст..Ключові слова: українська камерно-вокальна музика, солоспів, музична культура Волині, творчість Г. Мірецького, творчість О. Богачука. The chamber vocal work by Volyn composer of the second half of the ХХth century H. Miretskyi based on the poetry by contemporary O. Bohachuk is considered. The solo songs «Light in My Heart», «I Dreamed», «Wait for All Expectations», «Sing to Me My Mom», «The Burned Song» are became a result of the artists’s cooperation. The selected solos songs, namely, «Light in My Heart» («Honesty») and «Wait for All Expectations» («Hope») from the series «Three Romances by O. Bohachuk», as well as the song «Sing to Me, My Mom» are analysed in the article. In the course of the analysis it is established that the solo song «Light in My Heart» is solved in a late-romantic lyric-pathetic spirit, an agitated monologue concluded in the form of cross-development. The poetic text is interpreted in the form of an elegy in a couplet, filled with enlightened dreams, quiet joy, confidence in the irreversibility of the best and strongest feelings as a love in «Wait for All Expectations». The song «Sing to Me, My Mom» depicts the love to the most native person, it is manifested in the display of a genuine, strong hero’s feeling. These works are conceived as Volyn artistic achievement of the second half of the ХХth century, and their didactic features are indicated. Key words: Ukrainian chamber-vocal music, solo song, Volyn musical culture, creativity by H. Miretskyi, creativity by O. Bohachuk.

Критический реализм художественный метод, с помощью которого осетинская литература отражает жизнь в формах самой жизни, в образах, создаваемых посредством специфических приемов типизации различных явлений и фактов действительности. Именно он дает возможность литературе стать важнейшим средством познания мира и человека, раскрыть порой противоречивую сущность жизни, процессуально показать взаимодействие героя и действительности, влияние социально-исторических обстоятельств на формирование личности человека. Одной из важнейших функций осетинского искусства критического реализма является художественное исследование социальной действительности в поступательном ходе ее развития, т.е. изучение и анализ не только уже существующих в обществе форм взаимоотношений людей между собой, но и процесс вызревания также и новых типов людей, характеров и обстоятельств. В целом это существенно меняет характер и сущность осетинской литературы. Критический реализм в осетинской литературе воплощает принципы жизненно-правдивого изображения действительности, целью которых является глубокое, последовательное и осмысленное познание человека и окружающего его мира во всей их противоречивой сути. Как форма общественного сознания, осетинская литература критического реализма отражает сущность объективного мира осетин, но не пассивно и зеркально. Осмысление гносеологических основ ленинской теории отражения приводит к пониманию важности и необходимости постановки вопроса о философских основах критического реализма в осетинской литературе. В целом это дает возможность исследования сложной диалектики ее отношения к действительности. Критический реализм ставит и решает в осетинской литературе сложные философские проблемы, исследуя структуру буржуазного общества на стыке XIX и ХХ вв., т.е. на стыке эпох: своеобразие и сущность труда, собственности, морали, семьи, человека, народа, классов, специфики системы общественного управления, эволюции общественного и индивидуального сознания, духовности осетинского общества и т.д. Таким образом, критический реализм дает возможность глубоко и многоаспектно проанализировать анатомию осетинского общества и в целом общественного бытия осетин. Благодаря критическому реализму осетинская литература сформировала универсально-целостный философский взгляд на общественную жизнь, на взаимосвязи общества и человека накопила большой художественно-эстетический опыт осмысления проблем общества и человека. Critical realism is an artistic method by which Ossetian literature reflects life in the forms of life itself in images created through specific techniques of typifying various phenomena and facts of reality. It is this very method which makes it possible for literature to become the most important means of understanding the world and a man, to reveal the sometimes contradictory essence of life, to procedurally show the interaction of the hero and reality, the influence of socio-historical circumstances on the formation of ones personality. One of the most important functions of the Ossetian art of critical realism is an artistic study of social reality in the progressive course of its development, i.e. the study and analysis of not only forms of relationships between people among themselves existing in the society, but also of the process of maturing of completely new types of people, characters and circumstances. In general, this significantly changes the nature and essence of the Ossetian literature. Critical realism in the Ossetian literature embodies the principles of a life-truthful depiction of the reality, the purpose of which is deep, consistent and meaningful knowledge of a person and the world around him in all their contradictory essence. As a form of public consciousness, the Ossetian literature of critical realism reflects the essence of the objective world of the Ossetians, but not passively and speculatively. Understanding the epistemological foundations of the Leninist theory of reflection leads to an understanding of the importance and necessity of raising the question of the philosophical foundations of critical realism in the Ossetian literature. In general, this makes it possible to study the complex dialectics of its relationship to reality. Critical realism poses and solves complex philosophical problems in the Ossetian literature, exploring the structure of bourgeois society at the turn of the XIXth and XXth centuries, i.e. at the intersection of eras, the uniqueness and essence of labor, property, morality, family, man, people, classes, the specifics of the system of public administration, the evolution of social and individual consciousness, the spirituality of Ossetian society, etc. Critical realism makes it possible to deeply and multifacetedly analyze the anatomy of Ossetian society and the general social life of Ossetians. So, thanks to critical realism, Ossetian literature has formed a universally-integrated philosophical view of the social life, of the relationship between society and man accumulated a great artistic and aesthetic experience in understanding the problems of the society and a man.