Статті в журналах: "Формування держави"

1

Мельничук, Олег. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 2, № 8 (13 липня 2021): 135–39. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.2.21.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена, по-перше, визначенню ролі держави у формуванні відносин держави та церкви через здійснення відповідної державної політики, по-друге, усвідомленню ролі суб’єктів публічного адміністру- вання у процесі формування та реалізації державної політики у сфері релігії та церкви. Наголошено на тому, що держава повинна забезпечити реалізацію права особи на свободу віросповідання, створюючи для цього сприятли- ві умови, а також держава повинна охороняти та захищати це право особи від будь-яких протиправних посягань чи обмежень. Доведено, що процес формування та реалізації державної політики у окресленій сфері має багато проблем, які притаманні як країнам Європи, так і Україні. Встановлено, що національне законодавство передба- чає досить широке коло суб’єктів, які формують та реалізують державну політику у сфері релігії. Це може поро- джувати не тільки різночитання основних засад такої політики, а й протиріччя між моделлю відносин держави та церкви, що закріплена в Конституції України, та політикою, яку реалізують на практиці перераховані вище державні органи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Даніліна, М. І. "Конституційні основи становлення соціальної держави". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (12 серпня 2020): 56–61. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1825.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених, норм чинного законодавства України досліджено та охарактеризовано конституційні засади становлення та формування України як соціальної держави. Визначено конституційне закріплення України соціальною державою, основи формування та побудови соціальної держави в розрізі Конституції України. Досліджено поняття соціальної функції держави. Визначено, які завдання виконує соціальна держава. З'ясовано, що виявом соціального характеру держави є державно-владна діяльність у соціальній сфері чи соціальна політика самої держави. Визначено, що соціальна сутність держави характеризується здатністю держави задовольняти потреби всього суспільства, насамперед забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму та можливість держави задовольняти інтереси насамперед домінуючої, зокрема панівної, частини населення. Досліджено, що важливе значення для формування соціальної держави в Україні має стаття 3 Основного Закону, яка проголосила людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні; закріпила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; встановила відповідальність держави перед людиною за свою діяльність; визнала головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини. З'ясовано, що важливим аспектом конституційного закріплення України соціальною державою можна вважати статтю 8 Основного Закону України, яка гарантує всім суб'єктам суспільних відносин можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Ще один головний аспект побудови соціальної держави закріплено у статті 13 Конституції України, яка на найвищому правовому рівні визначила соціальну спрямованість економіки. Розділ ІІ Конституції України дає всі підстави стверджувати, що на формування в Україні соціальної держави суттєвий вплив має закріплення на рівні Основного Закону України переліку прав та свобод людини і громадянина.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

БАТРУН, Ірина. "ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ ТА ГРОМАДЯНСЬКИХ ЯКОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ НУШ". Acta Paedagogica Volynienses, № 5 (30 грудня 2021): 76–83. http://dx.doi.org/10.32782/apv/2021.5.12.

Повний текст джерела

Анотація:

Розвиток особистості громадянина України, формування інноватора і патріота з метою збереження цілісності вітчизняної держави передбачає формування громадянських якостей. Формування патріотизму в українському суспільстві залишається першочерговим як для держави, так і для системи освіти загалом. Заклади освіти є державно-громадськими установами, які організовують свою діяльність на ґрунті національної культури і національних традицій, які за змістом, формами роботи відповідають національно-культурним потребам України, її розвитку як суверенної держави. Отже, національно-патріотичне виховання є важливою складовою частиною сучасного освітнього процесу. Формування здатності людини, громадянина до активної діяльності у справах суспільства, держави на основі усвідомлення своїх прав та обов’язків із гармонійним поєднанням національно-патріотичних почуттів розглядається як громадянськість. Формування громадянських якостей взаємопов’язано із поняттям патріотизму, що сьогодні ототожнюється із захистом національних інтересів, наведенням порядку, забезпеченням соціальної справедливості. Патріотизм несе в собі повагу до інших народів, країн, їхньої культури. Повага до своєї країни, до її національних традицій, історії і багатої культури є основою будь-якого виховання. У 2017 році почалися реформи в загальній середній освіті – початок реалізації Концепції «Нова українська школа». Це реформа шкільництва Міністерства освіти та науки, яка передбачала створення школи, де діти будуть навчатися через діяльність. У 2017–2018 навчальному році 100 шкіл тестували новий стандарт, з 2018–2019 року усі перші класи навчаються за ним. Шкільне середовище в умовах НУШ має виховували дітей у дусі патріотизму, глибокого розуміння історії свого народу, національної ідентичності, самобутності. Завдання педагогів полягає в тому, щоби слова «Україна», «патріотизм» набували для дитини особливого сенсу. Важливим напрямом є повсякденне виховання поваги до Конституції держави, законодавства, державних символів − Герба, Прапора, Гімну. Важливим аспектом національно-патріотичного виховання та формування громадянськості є повага та любов до державної мови. Мовне середовище завжди впливає на формування учнягромадянина, патріота України. Багато поколінь українців боролись за незалежність України, яка стала реальністю 24 серпня 1991 року. Сьогодні нашій державі ще тільки 30 років. Відзначаючи і вшановуючи своє державне тридцятиріччя, важливо у дитячому шкільному просторі провести його цікаво, привертаючи увагу до знакових подій і до постатей знакових наших сучасників, які активно брали участь у розбудові України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Степчук, Алла, та Сергій Загородній. "УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРІВНИКА АПАРАТУ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ: ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ". ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, № 7 (5 листопада 2019): 23–26. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.07.00.005.

Повний текст джерела

Анотація:

Україна, впродовж уже майже трьох десятків років, будує демократичну, соціальну, правову державу і процеси, які відбуваються в суспільстві, господарських зв´язках, зовнішніх та внутрішніх відносинах, що виникають і будуються на нових засадах, мають знаходитися під управлінням держави. В усьому світі держави з різними формами правління здійснюють свої функції і впливають на формування відносин в суспільстві, при цьому характер управління і заходи, які його супроводжують, свідчать про характер державної влади та її спрямованість, відповідність проголошеним демократичним принципам розвитку. Предметом для обговорення постають співвідношення понять «державний службовець», «посадова особа», «службова особа». Узагальнено, що службова особа — найширше поняття, яке охоплює собою всі інші, і відноситься як до працівників державних, так і комерційних структур. Установлено, що державний службовець завжди є службовою, але не завжди посадовою особою, адже, посадова особа може працювати як у державних, так і в органах місцевого самоврядування. Конституція України використовує встановлені межі «посадові / службові особи органів державної влади / органів місцевого самоврядування».Виходячи зі змісту поняття публічної служби, також досліджено про «публічних службовців» - осіб, які обіймають державні політичні посади, судді, прокурори, військовослужбовці, альтернативні (невійськові) службовці, дипломати, інші державні службовці, службовці органів влади Автономної Республіки Крим, службовці місцевого самоврядування.Установлено, що державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Блінова, Ганна. "Правові засади використання електронних інформаційних ресурсів в концепції цифрової держави". Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, № 2 (5 січня 2022): 53–60. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue2-2021-10.

Повний текст джерела

Анотація:

Досліджено зміст поняття «цифрова держава». Визначено індикатори становлення в Україні системи суспільних відносин, характерних для цифрової держави. Висвітлено основні напрями формування державної політики обумовлені реалізацією потреб інформаційного суспільства, цифрового виробництва та електронного урядування в Україні. Визначено сучасний стан правового регулювання процесів формування цифрової інфраструктури України та перспективи його удосконалення відповідно до міжнародних норм. Доведено, що основне призначення державних електронних інформаційних ресурсів – це задоволення інформаційних потреб органів публічної адміністрації. Визначено загальні засади правового регулювання формування, експлуатації, модернізації, ліквідації державних електронних інформаційних ресурсів. З’ясовано основне коло державних електронних інформаційних ресурсів та органів публічної адміністрації, що є їх держателями та користувачами. Метою статті є аналіз специфіки правового регулювання суспільних відносин у сфері використання електронних інформаційних ресурсів в аспекті становлення цифрової держави в Україні. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань: 1) розкриття сутності поняття «цифрова держава»; 2) ілюстрація її проявів в Україні; 3) дослідження державних електронних інформаційних ресурсів як об’єкту суспільних відносин. Наукова новизна. У статті розглянуто такі елементи цифрової держави в Україні як: електронне урядування, електронне правосуддя, електронна система охорони здоров'я, електронна торгівля, цифрові робочі місця, державні електронні інформаційні ресурси та інше. Як висновок, у статті наголошується, що виявлено відсутність повноцінної електронної взаємодії між державними інформаційними ресурсами та пов’язані із нею проблеми електронного урядування; проблеми правового регулювання функціонування та використання органами публічної адміністрації державних електронних інформаційних ресурсів; доведено термінологічна не узгодженість різних нормативно-правових актів, що визначають порядок функціонування та використання державних електронних інформаційних ресурсів. Обґрунтовано необхідність розробки та нормативного закріплення загальних засад та принципів організації, функціонування, використання, зберігання державних електронних інформаційних ресурсів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

ЗАБАРНИЙ, Максим. "ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ". Law. State. Technology, № 4 (10 січня 2022): 89–93. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується питання історико-правових особливостей запобігання злочинності із використанням методу кримінологічного аналізу. Констатовано, що корупція в Україні є проблемою номер один протягом всієї історії формування та функціонування української державності. Визначено, що концептуальний аналіз у галузі запобігання корупції в Україні варто розглядати крізь певну матрицю формування державно організованого корупційного складника. В Україні протягом всієї історії склалося кілька типів державності, які, безумовно, мали корупційне підґрунтя у вигляді вотчинного, поліцейського і палацового формату. Під час розшифровки вотчинного типу держави ми виявили, що інституційна матриця функціонування зумовлена беззаперечним служінням державі і тотальному холопству, що призводить до роздаткової економіки, побудованої за принципом системи «годування». Найбільш негативні моменти палацової державності в Україні були зумовлені відчуженням влади від суспільства. Цей вододіл зберігається і сьогодні в недовірі до владних структур, чиновників усіх мастей. Сьогодні держава намагається збудувати певні мости між владою і суспільством шляхом створення інститутів громадянського суспільства. Але проблем залишається досить багато. Зроблено висновок, що запобігання корупції в Україні криється в проблемі законодавства. У боротьбі з корупцією повинні задіюватися всі інститути держави, громадські організації, громадяни. Велика відповідальність лежить на владі, яка повинна діяти відкрито і бути підконтрольною суспільству. Відкритість влади означає забезпечення доступу громадян до інформації про діяльність виконавчих органів влади, про корупцію та результати і способи боротьби з нею, про процедури прийняття та виконання владних рішень, про обов’язкове декларування доходів державних службовців, надання відомостей про нерухомість чиновників і членів їхніх сімей тощо. Найважливішим союзником держави у боротьбі з корупцією є громадянське суспільство. Без ефективної взаємодії з неурядовими організаціями, громадянським суспільством, та без включення громадськості і суспільних формувань у цей процес вирішити проблему корупції неможливо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Дурман, Олена Леонідівна, та Микола Олександрович Дурман. "МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (10 травня 2022): 13–19. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2022.1.2.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу таких доктрин, як зовнішня політика і міжнародні відносини, з точки зору міждисциплінарного підходу, оскільки, маючи багато схожих рис, це все ж таки різні науки. Хоча з точки зору державного управління держава тримає основні позиції у цих двох векторах, тому дуже часто в галузі саме державного управління ці детермінанти використовуються або як синоніми, або як поняття, близькі за значенням. Тому, здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені у взаємодії з іншими країнами та міжнародними організаціями. Зовнішня політика держави є похідною ознакою міжнародних відносин. Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою, яка саме і зумовлює механізми та інструменти (напрями, форми і засоби) формування та реалізації зовнішньої політики держави. Досліджено, що міжнародні відносини і зовнішня політика на рівні держави здійснюються одними і тими самими інституціями, які діють на території держави та поза її межами і представляють державу в її офіційних відносинах з іншими державами та суб’єктами міжнародного права. Досліджено, що слабкістю теорії міжнародних відносин є відсутність науково апробованої теорії, тому виникає потреба у можливості широкого застосування міждисциплінарних сучасних наукових методів та підходів. Розкрито, що у реалізації інтересів у сфері міжнародних відносин використовуються наявні методи та засоби, якими оперує держава у разі виконання основоположних засад внутрішньої та зовнішньої політики, зокрема економічними, політичними, ідеологічними, дипломатичними, оборонними, і всі вони перебувають під впливом тенденцій глобалізації. Теорія міжнародних відносин є відносно молодою наукою і не має у своєму арсеналі набору власних методів дослідження, тому проводить відбір щодо свого об’єкта загальнонаукових методів і методів інших дисциплін наукового пізнання. Саме це визначило, що до аналізу зовнішньої політики і міжнародних відносин треба застосувати міждисциплінарний підхід, який дасть змогу використати більше інструментів з інших галузей наукового пізнання, які раніше не бралися до уваги у разі вивчення процесів формування та реалізації зовнішньої політики держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Matviienkiv, Svitlana. "ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ДЕРЖАВИ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (4) (25 жовтня 2018): 126–36. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-02-126-136.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної свідомості; розкрито її сутність як процесу віддзеркалення політичної реальності; проаналізовано взаємовплив національної свідомості громадян і сучасної політичної ситуації в Україні; здійснено спробу витлумачити національно-політичну свідомість як інтегруючу силу в процесі державотворення; доведено, що стан політичної свідомості істотно впливає на формування політичної системи, на особливості політичного режиму, на політичну поведінку громадян. Національна свідомість є одним із найважливіших чинників формування політичної нації, стійкого розвитку політичної системи, легітимації інститутів держави. В Україні поки що не сформувалася повноцінна політична нація з чітко окресленими національними інтересами, щодо яких склався б консенсус як серед еліти, так і серед громадян. За цих обставин процес українського державотворення розгортається складно й неоднозначно. Україна як демократична держава може успішно розвиватися лише на основі усвідомлення українською політичною нацією державотворчих завдань та активної соціально-політичної участі громадян у державотворчих процесах. Пріоритетними у формуванні національної свідомості громадян сучасної України є визначення системи базових цінностей, вироблення гуманітарної політики держави (історична пам’ять українського народу, мовна єдність суспільства, єдиний інформаційно-культурний простір, культурна політика), державна етнонаціональна політика України й патріотичне виховання громадян.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Лебідь, Ольга, та Надія Лебєдєва. "ДОСЛІДЖЕННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРОТЕКЦІОНІСТСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО АМАТОРСЬКОГО КІНОМИСТЕЦТВА". Public management 16, № 1 (30 січня 2019): 84–94. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-16-1-84-94.

Повний текст джерела

Анотація:

Досвід, що давно існує та використовується світовими підпри- ємствами, поступово впроваджується в інших галузях життя суспільства. З такої точки зору актуальності набуває застосовування механізмів держав- ного управління в контексті протекціоністської політики держави щодо аматорського кіномистецтва. Формуванню інноваційних механізмів управ- ління в Україні присвячено багато досліджень провідних українських нау- ковців: В. Баштаник, Н. Дармограй, І. Чаплай, І. Чухно та ін. Потребами су- часного розвитку нашої держави, спираючись на наукові праці з державного управління українських науковців В. П. Рубцова та Н. І. Перинської можемо виокремити соціальний механізм формування та реалізації протекціоніст- ської політики державного управління аматорським кіномистецтвом, що може бути зображено як низка взаємопов’язаних явищ, що опосередковані державою як суб’єктом управління: духовні потреби суспільства патріотич- ного спрямування — інтереси суспільства стосовно духовних потреб — цілі, тобто наявність компетентних фахівців з державного управління на всіх рів- нях культурної галузі — рішення щодо покращення кінопослуг — результа- том чого є якісна і конкурентоспроможна мистецька галузь України. Напрямом протекціоністської політики держави щодо аматорського кі- номистецтва стає соціальна форма, що являє собою адекватність самороз- витку та самореалізації національних інтересів. Разом з нею маємо функ- ціональну форму, тобто протекціоністська політика щодо аматорського кіномистецтва стає арсеналом інструментів повного невтручання держави у творчий процес. Формування механізмів протекціоністської політики щодо аматорського кіномистецтва є важливим процесом реформування держав- ного управління в Україні. Спираючись на наукові праці сучасних українських науковців, розгля- нуто перспективи розвитку й удосконалення механізмів протекціоністської політики державного управління аматорським кіномистецтвом і вдоскона- лення механізмів державного управління, що відрізняються від існуючих наявністю вдосконаленого організаційно-правового механізму та маркетин- гового механізмів державного управління.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

ШЕВЧУК, ЛІЛІАНА, та ТАРАС ШЕВЧУК. "Основоположні засади та чинники формування національної правової системи Української козацької держави – Гетьманщини". Право України, № 2020/01 (2020): 140. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-140.

Повний текст джерела

Анотація:

Одним із етапів розвитку української державності була доба козацтва, ознаменована утворенням і діяльністю Української козацької держави – Гетьманщини в період 1649–1764 рр. Метою статті є спроба підійти до питання аналізу формування національної правової системи в один із важливих періодів її еволюції, а саме в Українській козацькій державі – Гетьманщині не лише з позицій позитивізму, а й “jus naturalе”, тобто права природного. Становлення і розвиток національної правової системи Гетьманщини відбувалися на засадах характерних для національних правових систем тогочасних європейських держав, основоположними серед яких є передусім історичність і наступність (спадковість) права. Значний вплив на характер і розвиток національної правової системи Гетьманщини справила європейська правова традиція, зокре ма обумовивши відповідний рівень правової культури Гетьманщини з притаманним їй правовим менталітетом. Її головні елементи, відтворюючи своєрідність і самобутність успадкованої правової культури, були стримуючим чинником на шляху поширення ментально чужої та відсталої за своєю сутністю і змістом російської правової системи. Система домінуючих правових цінностей Української козацької держави формувалася у доволі складних умовах становлення і розвитку української державності. З середини XVII ст. у національній свідомості українців особливої ваги набувають такі політико-правові цінності-категорії, як свобода особистості, демократія, рівноправність, національна самоідентифікація тощо. Впродовж першої половини 1649 р. українському керівництву вперше в історії української суспільно-політичної думки вдалося сформувати національну державну ідею створення незалежної держави в етнічних межах України як провідну у визвольних змаганнях народу всіх наступних століть. На початку XVIII ст. вперше в історії українського права було створено правові основи представницького правління та парламентаризму передусім завдяки появі Конституції П. Орлика 1710 р. Позитивно вплинула на розвиток національної правової системи Гетьманщини і досить активна її міжнародно-правова діяльність. Українська козацька держава – Гетьманщина стала однією із важливих віх розвитку української державності, а її національно-правова система відобразила сутність і зміст намагань та прагнень українського народу до незалежності й самостійності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Бартош, Наталя Володимирівна. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ". Public management 28, № 3 (12 квітня 2022): 17–24. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-3(28)-2.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета роботи. У статті розглядаються напрями правового забезпечення державної інформаційної політики, а також досліджується питання формулювання актуальних заходів щодо їх забезпечення. Адже в умовах сучасних глобальних інформаційних протистоянь, деструктивних комунікативних впливів, зіткнення різновекторних національних інформаційних інтересів, поширення інформаційної експансії та агресії захист національного інформаційного простору та гарантування інформаційної безпеки стають пріоритетними стратегічними завданнями сучасних держав у системі інформаційних відносин. Зміни у глобальній світовій економічній та політичній сферах привели до зміни технологій світового протистояння і ведення воєн. Інформаційні війни переслідують мету активізувати суспільну свідомість громадськості держави-противника і таким чином вплинути на державну політику. Водночас інформаційна політика сучасних держав має схожі завдання: забезпечити свободу інформації, сприяти розвитку нових інформаційно-комунікаційних технологій, цифровізації суспільних відносин, відкритості і прозорості в управлінні суспільними справами. З огляду на виклики сьогодення нашій державі не те, що претендувати на інформаційне домінування, а бути присутнім у світовому інформаційному просторі доволі складно. На жаль, слід констатувати, що внаслідок неналежного правового регулювання в національному інформаційному про- сторі України та збільшення кількості національних регуляторів зросла кількість негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози інформаційній безпеці людини і громадянина, суспільства і держави. Методологія. У зв’язку з цим обґрунтована нагальна необхідність формування та активного функціонування єдиного національного регулятора в інформаційній сфері держави, діяльність якого була би спрямована на вироблення української національної інформаційної політики, інтелектуально кваліфіковане відбиття маніпуляційно-пропагандистських атак, формування у громадян України національно-патріотичних переконань, створення українського національного інформаційного простору – основи національної безпеки суспільства і держави. Наукова новизна. Так, до реалізації державної інформаційної політики необхідно підходити стратегічно, удосконалю- ючи пріоритетні напрями, здійснюючи перерозподіл повноважень державних регуляторних органів, здійснюючи кореляцію між стратегічними проєктними документами і реальною адміністратив- но-політичною практикою держави. Пріоритетні напрями/цілі інформаційної політики мають бути замінені більш практичними та актуальними з довгостроковим характером одночасно з урахуванням гібридної агресії. Окрім того, визначено основні цінності та принципи, в межах яких потрібно адаптувати національне законодавство в умовах гібридної війни. Зауважено, що участь громадянського суспільства в розвитку інформаційного простору сприяє його розширенню, відкритості і прозорості інформації. Висновки. Надано практичні рекомендації щодо вдосконалення державної інформацій- ної політики та створення ефективної системи інформаційної безпеки України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Vorotin, V. Ye. "Рецензія на монографію Зубчика О. А. «Формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу (державно- управлінські аспекти)»". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 163–65. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.18.

Повний текст джерела

Анотація:

Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя. У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших. Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень. Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств. У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави. У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави. Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну. Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції. У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України. У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей. Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу. Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні. Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави. Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Dashevs’ka, O. V. "Геополітичний статус держави: сутність, фактори та функції". Grani 18, № 9 (30 червня 2015): 33–37. http://dx.doi.org/10.15421/1715172.

Повний текст джерела

Анотація:

В сучасному світі відбувається перерозподіл сфер впливу між найпотужнішими державами світу, закріплення або набуття ролі провідної держави/держав, формування нових геополітичних статусів. Метою дослідження є визначення поняття «геополітичний статус держави», виділення його функцій та сутнісних ознак. Розгляд підходів до визначення поняття «геополітичний статус держави» показав відсутність однозначного тлумачення та обмеженість досліджень розглядом лише геополітичної могутності держави. В роботі проаналізовано моделі до змістового наповнення означеного поняття. В результаті дослідження визначено, що під геополітичним статусом держави слід розуміти позицію, місце держави у світовій геополітичній системі, засновану на наявному геополітичному потенціалі, що змінюється відповідно до міжнародної кон’юнктури. В статті окреслено функції, які може виконувати геополітичний статус держави. Автор наводить конкретні приклади впливу геополітичного статусу держави на його розвиток. Розглянуто фактори, які формують геополітичний статус держави. Відповідно до основних змін умов міжнародної взаємодії держав виділено концептуальні напрямки нової парадигми світоустрою. Визначено перспективні напрямки подальших наукових пошуків, зокрема розробка моделі оцінки геополітичного статусу держави та вироблення практичноорієнтованого аналітичного інструментарію підтримки управлінських рішень державною владою.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Ковальова, Тетяна. "ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ: ЧЕСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 78–92. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-78-92.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглядаються політико-правові аспекти формування мовної політики Чеської Республіки та України в діахронічному зрізі. При зістав- ленні мовних політик цих країн бралися до уваги такі критерії: перебування під окупацією інших держав; чи була національна мова офіційною під час пе- ребування країни під окупацією; найчисельніша етнічна група в країні на мо- мент закріплення державної/офіційної мови; наявність спеціального закону про державну/офіційну/національну мову; кількість державних (офіційних) мов у країні; ратифікація Європейської хартії та набрання нею чинності; чи надано особливий статус окремим мовам національних меншин. Історія формування Чехії протягом століть була позначена боротьбою за становлення суверенної держави, а мовна політика стала наріжним каменем будівництва ідентичності чехів. Незважаючи на відсутність у Чехії спеціального закону про державну (офіційну) мову, ключовим моментом мовної політики було витіснення з пу- блічних сфер мови окупанта (німецької та угорської). Боротьба за мову стала маркером боротьби за територію, населення і суверенітет. Після тривалого періоду мовної експансії чехи почали відновлювати свою мову через художню літературу, театр, створювали національну наукову тер- мінологію, видавали лексикографічні джерела, утворювали державні інсти- туції з мовної політики та мовного планування. Державна мовна політика в Україні проводилася непослідовно, повільно, що гальмувало вирішення проблемних питань у регулювання мовних відно- син, сприяло породженню правового нігілізму, давало привід для виникнен- ня мовних конфліктів й було використано Росією проти України у 2014 році. Розхитування мовного питання, зволікання з реалізацією мовного закону ставить під загрозу національну безпеку України, її суверенітет і територі- альну цілісність. Сьогодні українське суспільство стоїть перед надважливим завданням, вирішити яке може допомогти досвід Чехії — позбавитися коло- ніального минулого в мовному питанні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

КУЯН, ІРИНА. "Ідеї суверенної і незалежної держави в контексті національної ідеї України". Право України, № 2021/02 (2021): 63. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-063.

Повний текст джерела

Анотація:

В останні роки в Україні все частіше виникає питання змісту національної ідеї, що, думається, відтворює запит суспільства щодо осмислення шляхів розвитку та напрямів модернізації держави, підвищення її ефективності перед викликами сучасності, посилення гарантій суверенітету та визначення дороговказу розвою державності в Україні. Це питання безпосередньо стосується характеру зв’язку національної ідеї і юридичної доктрини, який, на нашу думку, детермінований діалектикою політики і права, та є конститутивним для суспільства фактором. Тому необхідне глибоке розуміння ідеї суверенітету, сутності характеристик суверенності і незалежності держави як моделі та проєкту формування змісту і напрямів державної політики. Метою статті є наукове осмислення характеристик України як суверенної і незалежної держави, що має значення для розуміння національної ідеї як політико-правового орієнтиру при здійсненні реформ у державі. Акцентовано, що ознаки державного суверенітету утверджено в Декларації про державний суверенітету України (1990 р.), а в Конституції України нашу державу визначено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою. Виходячи з розуміння сутності суверенітету як властивості певного суб’єкта щодо володіння верховною владою, виводиться його теоретична конструкція – родового і видових понять (народного, національного і державного) суверенітету. Підкреслено, що вказаний політико-правовий феномен має об’єктивно-суб’єктивну природу та виявляється як результат матеріальних процесів і вольове правове відношення. Визначено зміст верховенства влади народу, нації та держави як виключних суб’єктів суверенітету. Народний суверенітет розуміється як об’єктивно надана властивість народу володіти верховенством своєї влади, що ґрунтується на його інтересах і волі та реалізується у його правах на державотворення, на зміну конституційного ладу, на участь у формуванні й функціонуванні держави та її органів. Зміст поняття національного суверенітету як властивості нації володіти верховенством влади ґрунтується на розумінні нації як особливої форми життєдіяльності суспільства, як спільноти, яка формує загальні потреби, інтереси та загальну волю. Наголошено, що, за змістом преамбули Конституції України, право на самовизначення належить українській нації, усьому українському народу. Акцентовано, що реалізація суверенітету України на засадах, визначених у Конституції України, значною мірою залежить від повноти законодавчого регулювання, розвитку цих засад у національному законодавстві. Похідним від народного є державний суверенітет. Конституція утверджує Україну як суверенну державу, визначає основні її атрибути і символи, суб’єктів, уповноважених реалізовувати владу та забезпечувати загальнонародний, загальнодержавний інтерес. Суверенітет, суверенність – ознака іманентно притаманна державі як формі політичної і правової організації суспільства. Державний суверенітет – це властивість держави як публічної політикоправової організації володіти в межах відповідної території верховенством, незалежністю, повнотою, самостійністю і єдністю своєї влади, що ґрунтується на інтересах і волі народу та закріплена в правових формах. Ключовою ознакою державної влади є верховенство. Верховенство державної влади і незалежність влади та держави є найважливішими ознаками державного суверенітету. Верховенство як ключова характеристика державної влади в Основному Законі України виражена насамперед через принцип “верховенства права”. У цьому контексті наголошено на ієрархії юридичної сили Конституції і законів України в системі нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Аргументовано, що суверенна державність України у доктринальному сенсі передбачає у своїй основі класичну модель взаємозв’язку народного, національного і державного суверенітету. А втілений у Конституції України принцип суверенітету народу, нації й держави встановлює правило, яке повинно наповнюватися змістом усією системою конституційного законодавства та враховуватися при здійсненні державних реформ на науковому підґрунті юридичної доктрини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Petrov, P. H. "Технології формування та підтримки зовнішньополітичного іміджу держави". Grani 19, № 3 (19 лютого 2016): 91–95. http://dx.doi.org/10.15421/1716066.

Повний текст джерела

Анотація:

У статі аналізуються особливості технологій формування зовнішньополітичного іміджу держави, висвітлюються узагальнюючі фактори, які представляють декілька груп соціологічних, політичних географічних, економічних, наукових та інших особливостей, що впливають на побудову дієвого та конкурентоспроможного іміджу, котрий є умовою та стратегічним ресурсом для досягнення цілей держави та її всебічного розвитку. Висвітлюються головні принципи політики держави, що спрямовані на формування та побудову дієвої, успішної політики іміджу та досягнення позитивних результатів у зовнішньополітичній діяльності держави. Досліджується алгоритм його побудови, що є універсальним для створення іміджу держави, незважаючи на те, що кожна держава є особливою, і тому необхідна своя система формування іміджу. Досліджуються етапи, їх особливості, характеристики побудови алгоритму іміджу. У статті окрема увага приділена встановленню та аналізу аспектів, що спрямовані на підтримку створеного зовнішньополітичного іміджу держави, що має на меті постійний розвиток існуючої системи іміджу, створення узгодженого комплексу заходів за основними фундаментальними напрямками, котрі б гарантували дієвість та виконання встановлених завдань, що спрямовані на досягнення певних результатів у зовнішньополітичному курсі держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Prykhodko, Mykola M. "Внесок дипломатичного корпусу Гетьманату в реалізацію геополітичної стратегії Павла Скоропадського". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 3 (20 квітня 2018): 63–69. http://dx.doi.org/10.15421/10.15421/171839.

Повний текст джерела

Анотація:

За допомогою комплексу робіт проведено дослідження основних умов та аспектів практичної реалізації програми формування міждержавних відносин між Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського та країн Четверного Союзу. Особлива увага в статті приділена діяльності дипломатичної місії у Відні, завданням якої була практична реалізація австро-угорського вектору зовнішньополітичної стратегії Української Держави.В статті проаналізовано спроби встановлення та розширення зв’язків із Болгарським Царством та Османською Імперією, протистояння територіальним претензіям Румунії та Польщі.Окремо висвітлено процес реалізації геополітичної стратегії гетьманської держави головами дипломатичних місій: в Болгарському царстві – О. Шульгіним, в Австро-Угорщині – В. Липинським та М. Левитським, першим тимчасовим представником України в Туреччині.Аналіз матеріалів із досліджуваної теми дозволяє констатувати, що активність дипломатичного корпусу Української Держави в даному напрямку дійсно принесла велику користь для становлення молодої держави в тих умовах, в яких відбулося її формування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Kofman, B. Ya. "Правовий статус людини і громадянина та правові стани особистості в умовах розвитку громадянського суспільства: до питання трансформації". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 36–43. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.04.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є дослідження трансформації правового статусу людини і громадянина та правових станів особистості в умовах розвитку національного і глобального громадянського суспільства. Наукова новизна. У статті окреслено сутність поняття «правовий статус», що на відміну від інших, охоплює величезне коло явищ, зокрема певні фундаментальні правові категорії. Досліджено, що в умовах громадянського суспільства формування та вдосконалення правового статусу людини і громадянина здійснюється на більш усвідомлених та раціональних засадах, що передбачають як активну, конструктивну та мотивовану участь самої людини в цих процесах, так і партнерську допомогу в створенні правовільного простору держави, його розширенні та вдосконаленні. Визначено обопільний зв’язок правового статусу з правовим станом людини. Висновки. Резюмуючи, необхідно констатувати: - по-перше, стратегічний зв’язок правового стану людини з її правовим статусом у контексті виникнення, формування, прояву, функціонування, охорони, захисту, гарантування останнього з боку держави і суспільства; - по-друге, стратегічне значення ролі держави у формуванні громадянського суспільства та його інституційної основи через визнання правового стану людини і формування її правового статусу, залежно від такого правового стану; - по-третє, стратегічні зміни в межах демократизації суспільного та державного життя на рівні держав-членів міжнародного співтовариства та всього співтовариства держав в умовах правової глобалізації, що сприяють таким змінам через усвідомлення об’єктивної необхідності змін у міжнародному нормопроектуванні та нормотворенні, у контексті якісно нового підходу до розуміння, регламентації й регулювання правових станів людини та її правового статусу в умовах формування національного і глобального громадянського суспільства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Чечельницька, Ганна. "УТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 69–73. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.11.

Повний текст джерела

Анотація:

Найважливіші історичні явища, що позначили формування української державності, знайшли широке висвітлення у працях як авторів минулих часів, так і сучасних дослідників. Однак актуальною проблемою залишається дослідження утворення сучасної Української держави як розв’язання діалектичного протиріччя між об’єктивною необхідністю створення цієї держави, зумовлене фактичним рівнем розвитку української нації, та неможливістю створення такої держави в умовах радянської імперії. Метою цієї статті є аналіз й узагальнення сформованих у сучасній літературі підходів до характеристики процесу утворення Української держави в поєднанні з дослідженням нормативно-правових актів, що засвідчують її юридичне оформлення, а також викладення власного бачення щодо визначення сутності цих історичних явищ. Висвітлено поступ України до створення незалежної держави наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. Розкрито зміст процесів національного відродження як важлива передумова розгортання процесів державного будівництва. Проаналізовано процес формування державно-правових засад та інститутів сучасної держави й її юридичне оформлення, що стало актом відновлення історичної справедливості та реалізації прагнень багатьох поколінь українців різних часів. Показано процес юридичного оформлення української незалежності і створення державних інститутів, що стали базовими для розуміння правового статусу України в наступні десятиріччя національного розвитку. Досліджено особливості конституційного процесу в 1990–1996 рр., що завершився прийняттям Конституції. Предмет дослідження обмежено періодом від розгортання національно-державного відродження України наприкінці горбачовської перебудови до прийняття Конституції 1996 р. Розглянуто процес набуття реального змісту державними інститутами, що сформувалися на базі республіканських органів влади України як однієї з радянських республік, чий суверенітет мав суто формальний характер. Виокремлено та охарактеризовано систему правових актів, які юридично закріпили найважливіші державні та правові елементи незалежної Української держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Неймарк, О. А. "ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРОСТОРУ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 3 (18 лютого 2022): 77–84. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.11.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлюється важливість і актуальність формування єдиного гуманітарного простору країни, який буде сприяти консолідації українського народу, його об’єднанню в умовах посилення зовнішніх загроз, зокрема гібридної агресії з боку Російської Федерації, формуванню загальноукраїнської ідентичності. Підкреслюється, що саме гуманітарні чинники лежать в основі й економічної, і військової безпеки, оскільки, коли нівелюється національна самосвідомість, втрачається власна мова, історія, почуття патріотизму та пошани до рідної держави, то нація та держава приречені на деградацію та вимирання. Серед проблем, що гальмують розвиток гуманітарної політики в Україні, слід виділити: недостатність фінансування (здебільшого культура фінансується за залишковим принципом), недостатній рівень розвитку державного менеджменту, недосконалість законодавчої бази, недостатню ефективність гуманітарної політики на різних рівнях управління, відсутність потужного аналітичного забезпечення галузі, низький рівень матеріально-технічного й кадрового забезпечення тощо. Акцентується увага на необхідності підтримки української мови, культури, збереження та популяризації вітчизняної історико-культурної спадщини, розвитку освіти, науки тощо. Зазначається, що державна мова є потужним безпековим чинником, основними ознаками-проявами якого є утвердження єдиної національної ідентифікації та консолідація українського суспільства на базі єдиного мовно-культурного простору; усвідомлення окремішності, самостійності та самодостатності свої нації-держави. Наголошується на важливості формування ефективної державної інформаційної політики, яка повинна протидіяти інформаційним загрозам із боку Російської Федерації та сприяти побудові у країні потужного демократичного інформаційного суспільства, активному його входженню у світовий інформаційний простір.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Лаврук, Олександр. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У РОЗВИТКУ ТВАРИННИЦТВА УКРАЇНИ". Public management 16, № 1 (30 січня 2019): 74–83. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-16-1-74-83.

Повний текст джерела

Анотація:

Акцентується увага на актуальності питання прискореного рівня політичного розвитку держави, оновлення пріоритетів та цінностей політичної культури населення України. Зазвичай такі інноваційні проце- си потребують формування нових завдань перед державною політикою в аграрному виробництві. Дослідження ґрунтуються на використанні інфор- маційних ресурсів, узагальненні наукових розробок вітчизняних і закордон- них вчених, особистих спостереженнях. Зазначено необхідність подолання кризових явищ у тваринництві як однієї з провідних галузей економічного зростання виробництва, які потребують відповідного впливу держави шля- хом формування системи державного управління та реалізації ефективної державної політики. Визначено сутність державної політики, що становить сукупність форм, методів, принципів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність тваринницьких підприємств та на функціо- нування ринку тваринницької продукції. Доведено, що одним із напрямів державної політики є розширення мож- ливостей тваринництва для використання сучасних технологій з метою виробництва нових видів високоякісної тваринницької продукції. Встанов- лено, що від існуючих проблем у тваринництві залежить не лише соціально- економічний розвиток держави, а й рівень її продовольчої безпеки. А тому державна політика за допомогою ухвалених державно-політичних рішень повинна регулювати постійно виникаючі людські потреби в продуктах тва- ринного походження з можливістю держави і суспільства їх задовольняти. Відповідно вказується на необхідність спрямування заходів державної по- літики на покращення державної підтримки, яка передбачає здійснення, за рахунок фінансування з державного бюджету, інноваційного оновлення і регулювання виробничої діяльності тваринницьких підприємств. Запропо- новано Міністерству аграрної політики України розробити заходи науково обґрунтованої та ефективної державної політики, яка б забезпечила розви- ток конкурентоспроможного тваринництва на внутрішньому та зовнішньо- му ринках.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Tkach, Mykola, Ivan Ablazov та Ihor Komarnytsʹkyy. "Вплив історичного розвитку держави на формування її воєнно-економічного потенціалу". Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 10, № 5 (31 жовтня 2020): 38–47. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2020.10.5.4.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття є цікавою для фахівців, як в економічній так і в оборонній сферах, які займаються дослідженням питань щодо забезпечення воєнно-економічних потреб держав, як в мирний, так і у воєнний час. Метою статті є дослідження залежностей у розвитку економічного потенціалу держави та нарощенню її воєнної могутності, на прикладі історичного розвитку Великобританії. Поставлене наукове завдання вирішувалося шляхом визначення тенденцій у соціально-економічному та політичну розвитку Великобританії. В процесі досягнення мети дослідження використані наступні методи наукового пізнання: історичної аналогії, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, системного підходу. Проведений аналіз джерел свідчить, що питанням розвитку воєнно-економічного потенціалу держав приділяється надзвичайно велика увага, особливо інтерес до цього питання почав зростати з початком війни в Сирії та Україні. Переважна більшість держав світу поступово збільшують свої оборонні бюджети, тим самим нарощуючи глобальну воєнну могутність та напругу. Питанням воєнної могутності все більше приділяється увага вищого політичного керівництва передових держав світу, що не може не викликати інтерес у науковців. Дослідження історичних аналогій, ідентичних подій в минулому, можуть допомогти виявити закономірності та спрогнозувати сценарії майбутніх подій, що допоможе державам краще підготуватися до потенційних загроз. В статті проведено аналіз розвитку соціально-економічного та політичного устрою Великобританії на протязі сотень років, виявлено певні тенденцій та закономірності їхнього впливу на воєнно-економічний потенціал держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Новоскольцева, Людмила. "Україна в сучасних глобалізаційних процесах: виклики національній державі". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (23 лютого 2021): 70–76. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.70-76.

Повний текст джерела

Анотація:

В умовах формування глобального порядку і пов’язаної з цим зміни міжнародної системи, що склалася, все гостріше стоїть завдання визначення історичних перспектив держави. Зростаючу напруженість між суб’єктами міжнародних відносин супроводять і зміни наших уявлень про найкращу форму організації публічної влади - ідеальний політичний інститут, його роль, місце і призначення в сучасному суспільстві. У ХХ-ХХІ столітті світ зіштовхнувся з прискоренням транснаціоналізації, посиленням взаємозалежності держав і становленням міжнародного порядку за допомогою ООН та інших міжнародних організацій, а також з таким явищем як ”розмивання” державного суверенітету. Інформаційна революція та взаємодія культур і цінностей посилили тенденцію до побудови демократичних суспільств і боротьби за права та свободи людини. Глобалізація підриває здатність держави підтримувати кордони та здійснювати суверенітет. Держави сьогодні можуть бути юридично суверенними, але на практиці вони вимушені вести переговори з усіма акторами світової сцени, унаслідок чого свобода їхніх дій значно обмежується. Держава, що виступала на різних етапах історичного розвитку в якості упорядковуючого начала суспільства, у своєму нинішньому стані стала недостатньо ефективним інструментом для досягнення глобальних цілей цивілізації. Розвиток сучасного світу характеризується процесами глобалізації, що посилює універсалізацію всіх сфер життя суспільства і безумовно не може не впливати на функціонування національних держав. Глобалізація змушує переглядати традиційні принципи суверенітету у зв’язку зі змінами уявлень про різницю між внутрішньою і зовнішньою, державною і міжнародною, територіальною й не територіальною політикою. Основним ризиком сучасних глобалізаційних процесів є утвердження принципів загальної стандартизації та уніфікації суспільного життя, яке супроводжується втратою національної специфіки й позначається на етиці стосунків між людьми, організаціями і державами. В сучасних умовах глобалізації й інтенсивної трансформації цивілізаційних процесів розвитку посилюється тенденція до збереження і захисту права на ідентичність кожного окремого соціуму. Набуття Україною незалежності передбачає формування цілісної громадсько-політичної, самоідентифікованої спільноти, спроможної протистояти внутрішнім і зовнішнім викликам. В Україні триває процес становлення повноцінної держави-нації зі своїми інтересами. Дана проблема також актуалізована амбітною метою, що поставлена, щодо входження України до сорока найрозвиненіших країн світу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Дерев’янко, А. І. "ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ ДО РОЗУМІННЯ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (40) (4 лютого 2021): 176–81. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-40-2-176-181.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена розкриттю особливості формування ідеологічного підходу до розуміння соціальної безпеки. Розкрито деякі проблеми соціальної безпеки людини, суспільства і держави. Розглянуто філософські підходи до розуміння поняття «Соціальна безпека». Висвітлено розвиток соціологічних знань у ХХ сторіччі про соціальну безпеку в державі. Автором визначено, що безпека — це вельми складне соціально-політичне явище, яке лише на перший погляд видається зрозумілим усім, але трактується воно в практичному, повсякденному житті кожною людиною по-різному. Це спонукає звернутися до історії зародження філософських думок із проблем безпеки. Перший — це етап античності, коли ще стародавній філософ Платон розглядав суспільство (державу) і людину як дві симетричні та взаємодоповнюючі системи. Цікаві погляди щодо подальшого розвитку системи безпеки почали виникати у дослідників наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Кінець ХХ століття привернув думки вчених до розв’язання проблеми загрози особистості шляхом нівелювання економічної нерівності та впливу на ринкову стихію. У розроблених теоріях немало вчених пропонують забезпечувати максимальну справедливість у розподілі благ, встановлення державного контролю за зловживаннями свободами ринку. Поступово формувалося й усвідомлення того, що час вимагає нових підходів до аналізу соціальних процесів і явищ у сфері безпеки. Також, доцільно зауважено, що розвиток соціологічних знань у ХХ сторіччі привів до об’єктивного висновку, в якому одним з головних джерел загрози безпеці держави є соціальні суперечності, що виникають усередині певної соціальної системи, але не всі протиріччя, а лише ті, що приводять до соціального конфлікту. На нашу думку, дослідження поняття «соціальна безпека» як багатопланового явища має проводитися на рівні «загального», «особливого» й «одиничного». Визначено, що у сучасній методології, поширеній на Заході, міцно утвердилася концепція багатофакторного підходу, який включає аналіз впливу на соціальний суб’єкт, явище, процес сукупності факторів економічного, аполітичного, культурно-морального характеру. Ключові слова: соціальна безпека, суспільство, держава, соціальна захищеність.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Птащенко, О. В., А. О. Пастушенко, О. Ю. Курцев та А. С. Кулініч. "Українська публічна дипломатія: минуле, сьогодення та перспективи". ВІСНИК СХІДНОУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені Володимира Даля, № 3 (267) (10 квітня 2021): 79–84. http://dx.doi.org/10.33216/1998-7927-2021-267-3-79-84.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто основні особливості української публічної дипломатії. В сучасних умовах (нові соціально-економічні відносини, створення і розвиток різних форм власності, становлення ринку праці, впровадження інтенсивних технологій і пов'язаних з ними технічних засобів, розвиток зовнішньополітичних, економічних відносин, нещодавній початок реалізації стратегії публічної дипломатії МЗС України) вихід України на міжнародну арену повинен супроводжуватися ефективним формуванням системи публічної дипломатії. Досягти цього можливо, зокрема, реалізовуючи програми обміну. Програми обмінів на сучасному етапі – один із найголовніших інструментів реалізації дипломатії кожної з країн. Розвиток цієї галузі – одне із провідних завдань будь–якої держави. Публічна дипломатія – це новий етап, який хоч і має однакові цілі з традиційною дипломатією, але водночас має ширший спектр дії та впливу на закордонні спільноти. Формування іміджу та бренду держави це важлива передумова реалізації її майбутніх інтересів. Чим краще продається товар, чим більший на нього попит, тим більша пропозиція – звичайний закон ринку. Тому дипломати намагаються «створити» таку яскраву картинку в уявленнях іноземців про акредитуючу державу, щоб усе продуковане цією державою мало якомога вищу ціну. Важливо зазначити, що формування іміджу країни не може відбуватися тільки завдяки словам, а тому за словами повинна бути дія. Тому, розвиваючи імідж своєї держави, дипломати використовують не тільки пропаганду, але й політику експорту та імпорту, культурний обмін між країнами тощо. Тобто, публічна дипломатія є свого роду агентом національного продукту, який необхідно поширювати на міжнародній арені. До основних результатів роботи слід віднести оцінку й систематизацію проблем, заходів політики України, щодо побудови системи публічної дипломатії. Виділено голові здобутки України у формуванні цієї стратегії. Розглянуто недопрацювання в цій галузі, а тому розроблено ключові рекомендації, щодо модернізації даної системи. Проведено порівняльний аналіз різних систем світу в цій сфері. Отже, публічна дипломатія відіграє вкрай важливу роль у сучасній міжнародній системі. Вона є одним із аспектів прогресу, що відіграє дуже вагому роль у формуванні думок і настроїв суспільства. Це в деякому сенсі зброя сучасного покоління, яку можна використовувати у якості як базового так і головного механізму впливу на суспільства різних країн. Якщо вміти ефективно використовувати публічну дипломатію, то можна досягти значного успіху на міжнародній арені.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Немченко, Валерій Вікторович. "ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЦИВІЛІЗОВАНОГО РИНКУ ЗЕМЛІ В УКРАЇНІ". Economic and food security of Ukraine, № 3-4 (6 березня 2019): 3–9. http://dx.doi.org/10.15673/efs.v6i3-4.1279.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядається створення цивілізованого ринку землі, який може стати міцним поштовхом до залучення інвестицій, розвитку малого і середнього підприємництва на селі. У той же час, Україна ще не готова до створення ринку землі. Для його розвитку необхідне реформування, яке здатне підняти життєвий рівень населення і ціну землі. Формування ринку землі передбачає створення екологічного економіко-інноваційного механізму підвищення її родючості.Незважаючи на те, що існує мораторій, земля продається і купується за різними корупційними схемами. До таких схем відносяться оренда терміном на 49 років, фіктивні договори позики та стягнення неіснуючої заборгованості шляхом позову до суду з оплатою боргу землею, рейдерські захоплення, зміна цільового сільськогосподарського призначення для забудови та багато інших.Обґрунтовано, що значне місце на ринку земельних ресурсів, відводиться державі. Держава повинна не тільки визначати розмір земельної ділянки, але і розмір оренди, її термін. Пріоритет віддається оренді, а не приватної власності. Держава зобов'язана обмежувати діяльність агрохолдингів, оскільки вони створюють загрозу країні, сприяють монополізації виробництва, монокультурного розвитку, завдаючи шкоди біосфері, не підтримуючи малі і середні сільськогосподарські підприємства.Для функціонування ринку землі необхідно створення іпотечного банку, науково-обгрунтована оцінка землі (яка в країні занижена), судова система, здатна захистити власника, боротьба з корупцією.Формування ринку землі передбачає створення екологічно-економічного механізму управління, підвищення родючості. Агресивна використання сільськогосподарських угідь, недотримання сівозміни, суттєве зменшення обсягів природоохоронної діяльності створили реальну загрозу ресурсно-екологічної безпеки розвитку аграрного сектора і в цілому держави. Орієнтація на кон'юнктуру зовнішніх агропродовольчих ринків ще більше її посилить. Ось чому сьогодні викликають інтерес нові екологічні технології, які здатні зберегти грунту, але, на жаль, доступу до них більшість аграрних підприємств не має або їх недооцінює. Землі померлих власників, які не мають спадщини, повинні безкоштовно передаватися державі. У разі наявності спадкоємців і бажаючих продати землю, вона повинна продаватися державі за цінами національного ринку. Такі землі в майбутньому можуть надаватися в оренду або продаватися державою тільки за світовими цінами, які сьогодні значно вище національних.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Лютий, Володимир. "ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ У ОФІЦЕРІВ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ". Молодий вчений, № 6 (94) (30 червня 2021): 168–78. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-6-94-34.

Повний текст джерела

Анотація:

Становлення та розвиток України як самостійної та незалежної держави, перехід до професійної армії визначає важливу роль фахівця який вміє на гідному рівні комунікувати з представниками збройних формувань країн-партнерів. Розвиток системи підготовки особового складу НГУ передбачає впровадження європейських стандартів підготовки, забезпечення обміну досвідом з навчальними закладами правоохоронних органів України та іноземних держав; створення та запровадження системи професійних компетенцій і сучасних механізмів оцінювання особового складу на її основі. А отже, сучасні освітні технології спрямовані на те, щоб сформувати компетентності, які допоможуть у виконанні службових обов’язків. У статті розкривається комплекс умов формування мовної компетентності у офіцерів військових частин Національної гвардії України в процесі дистанційного навчання. Розкриті умови, що побудовані на концептуальних положеннях дистанційної освіти сприяють формуванню цифрових компетентностей викладачів та слухачів та якісному формуванню мовної компетентності у офіцерів військових частин Національної гвардії України в процесі дистанційного навчання. Нами визначено такі педагогічні умови формування мовної компетентності у офіцерів військових частин Національної гвардії України в процесі дистанційного навчання: розвиток позитивної мотивації слухача до процесу формування мовної компетентності, формування цифрової педагогічної компетентності викладачів щодо використання дистанційних технологій в освітньому процесі та формування цифрової грамотності офіцерів-слухачів, навчально-методичне забезпечення використання засобів формування мовної компетентності у офіцерів в процесі дистанційного навчання. Особлива увага приділена розгляду особливостей педагогічних умов формування мовної компетентності в процесі дистанційного навчання у Національній гвардії України та факторів, що впливають на вибір певних засобів дистанційного навчання військових фахівців, які найбільшою мірою задовольняє цілям і задачам формування мовної компетентності у офіцерів в процесі дистанційного навчання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Lutsenko, Yu V. "Правові засади формування та реалізації воєнної політики України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (29 серпня 2019): 130–36. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.13.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз нормативно-правових актів, які стосуються формування та реалізації воєнної політики України, а також вироблення пропозицій щодо вирішення проблем, що існують у сфері безпеки й оборони України, з урахуванням нинішньої геополітичної ситуації.Наукова новизна. Досліджено питання, які стосуються правового забезпечення державної безпеки України. Проаналізовано основні нормативно-правові акти, які регламентують державну політику у сфері воєнної безпеки. Аргументовано позицію про те, що формування та реалізація воєнної політики України тісно пов’язані з суспільними правовідносинами та є важливим елементом правової системи при забезпеченні національних інтересів держави. Систему забезпечення національної безпеки України охарактеризовано як складний державно-правовий механізм, в якому всі суб’єкти правовідносин виконують завдання та здійснюють функції із захисту життєво важливих інтересів людини, громадянина, держави в межах повноважень, визначених національним законодавством.Висновки. Нормативно-правове регулювання відносин у сфері воєнної політики України є широким та різновекторним, що, своєю чергою, потребує багато зусиль при розробці проектів та удосконаленні існуючих нормативно-правових актів України, які забезпечують належне функціонування сектору безпеки й оборони. За результатами проведеного аналізу вважаємо за необхідне висловити пропозиції щодо доцільності ухвалення змін та доповнень до Законів України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», «Про Збройні Сили України», Стратегії воєнної безпеки України та інших нормативно-правових актів. Прийняття змін та доповнень до нормативно-правових актів у сфері безпеки й оборони засвідчило б активізацію державної політики та дало б поштовх для подальшого реформування оборонної сфери.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

ФЕСЕНКО, Оксана, та Євгенія ЯКИМЧИКАС. "ТЕНДЕНЦІЇ РЕФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ В КОНТЕКСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СУЧАСНИХ МЕТОДІВ ТА ПІДХОДІВ В ОСВІТІ". Acta Paedagogica Volynienses, № 6 (14 лютого 2022): 95–100. http://dx.doi.org/10.32782/apv/2021.6.15.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є теоретичне обґрунтування тенденцій реформування в освіті у контексті застосування сучасних методів та підходів. Швидкоплинні зміни у різних сферах буття потребують від науки й освіти рішучих дій, спрямованих на розв’язання нових проблем. Україна разом з іншими державами не залишається осторонь у питаннях реформування освіти й науки, запроваджує нові Державні стандарти, закладає основи подальшого ефективного розвитку країни загалом. У статті проаналізовано основні документи, що відображають вектор змін в освіті нашої держави, а саме: Закон України «Про освіту», Базовий компонент дошкільної освіти, Концепцію Нової української школи, Державний стандарт початкової освіти, Державний стандарт базової загальної середньої освіти. Зроблено висновки, що концептуальні підходи до реформування української школи спираються на важливі у демократичному суспільстві цінності, які передбачають академічну свободу педагога, його самовираження через творчість, потребують встановлення тісних контактів усіх суб’єктів освітнього процесу. Теоретично переорієнтовано підходи до визначення важливості змісту освіти: основу становлять освітні галузі, зміст яких динамічно формується відповідно до вимог часу, регіональних потреб і можливостей, а також потенціалу й менталітету держави. Із метою врахування потреб (у тому числі ринку праці) у змісті освітніх галузей визначено кінцевий результат як відповідність ключовим компетентностям. Перелік ключових компетентностей Державного стандарту початкової і базової загальної середньої освіти спирається на «Рекомендації Європейського Парламенту та Ради ЄС щодо формування ключових компетентностей освіти впродовж життя». Процес формування ключових компетентностей у здобувачів освіти передбачає зміну технологій і підходів, що застосовуються в освітньому процесі, а саме ідеї особистісно-орієнтованої педагогіки, педагогіки партнерства, компетентнісного та діяльнісного підходів. Зазначені підходи у логічному поєднанні із інтерактивними методами сприяють ефективному формуванню soft skills – м’яких навичок, а також предметних компетентностей. Моделювання освітнього середовища за участю інтерактивних технологій сприяє інтенсифікації процесу, створенню багатосторонньої партнерської комунікації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Хороновський, О. І. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІЙ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ»". Знання європейського права, № 4 (10 листопада 2021): 66–69. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.264.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання теоретичних і правових основ формування терміна «економічна безпека державиу сфері протидії транснаціональній організованій злочинності». Досліджено терміни «економічна безпека держа-ви», «протидія злочинності», «транснаціональна організована злочинність» у науковій літературі та норматив-но-правових актах. Констатовано, що економічна безпека є складовою частиною національної безпеки, взаємодієз іншими її складниками, залишаючись основою безпеки держави, забезпечує реалізацію усього комплексу наці-ональних економічних інтересів і виступає матеріальною основою життєдіяльності людини, суспільства та дер-жави. Зроблено висновок про те, що протидія злочинності є діяльністю, яка супроводжується здійсненням відпо-відної системи заходів, спрямованих на виявлення злочинів, у тому числі причин та умов їх вчинення, а такожпритягнення винних до кримінальної відповідальності. Встановлено, що формування понятійного апарату тран-снаціональної організованої злочинності у науковій літературі залежить від кількості визначених дослідникамитипових ознак, властивих транснаціональним злочинним організаціям. Частина таких ознак характеризує орга-нізовані злочинні формування загалом, частина має транснаціональний характер. Запропоновано визначеннятерміна «економічна безпека держави у сфері протидії транснаціональній організованій злочинності» як такогостану економічного розвитку країни, який характеризується найбільш повним і раціональним використанням їїекономічного потенціалу, здатністю до самовідтворення, захищеністю від дії внутрішніх і зовнішніх загроз наці-ональній економіці, зумовлених діяльністю транснаціональних злочинних організацій, що сприяє задоволеннюекономічних і соціальних інтересів особи, суспільства та держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Edeleva, M. A. "Концепт державної інформаційної політики в сучасних умовах". Grani 19, № 3 (19 лютого 2016): 62–67. http://dx.doi.org/10.15421/1716061.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглянуто різні визначення поняття «державна інформаційна політика» в науковій літературі та правових актах. Висвітлюються концептуальні засади державної інформаційної політики. Досліджується вплив інформації на демократичні процеси у державі в період модернізації політичної системи України. Термін «інформаційне суспільство» вказує на те, що інформація на даний час є пріоритетним ресурсом у суспільстві. Інформація може бути використана політиками по-різному і в різних сферах своїх повноважень (з метою перемоги на виборах, мобілізації громадян, пояснення причин або, навпаки, з метою приховати реальні причини соціальних проблем і т.д.). Посилення ролі інформації в суспільстві викликало розвиток інформаційної політики, її формування, визначення цілей, основні напрямки її реалізації та вплив державної інформаційної політики на політичний, економічний і соціальний розвиток країни в період модернізації політичної системи України. Проблема державної інформаційної політики сьогодні є дискусійною, створює попит на дослідження цієї галузі. Актуальність теми обумовлена тим, що Україна знаходиться на етапі становлення та розвитку інформаційного суспільства, включена в процеси інтеграції в світове інформаційне співтовариство. В українській державі вільний доступ громадян до інформації визначений як одне з пріоритетних завдань. Державна інформаційна політика – це квінтесенція зусиль держави, спрямованих на формування свідомості громадян для об’єднання прагнень спрямованих на зміцнення країни, політичних і громадських інститутів, які формують основи держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Буканов, Григорій. "ІНСТРУМЕНТИ ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ". Public management 25, № 5 (1 грудня 2020): 42–52. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-42-52.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглянуто інструменти екологічного менеджменту в контексті реалізації державної екологічної політики і сталого розвитку регіонів. Державна екологічна політика — це діяльність органів державної влади, спрямована на формування та розвиток екологічного виробництва/споживання та екологічної культури життєдіяльності людини. Для реалізації регіональної екологічної політики використовуються такі механізми: законодавчо-правовий, управлінський, економічний, громадсько-просвітницький. Визначено, що екологічний менеджмент є складовою загальної системи екологічного управління, системою ринкового управління довкіллям, функціонує на територіальному ієрархічному рівні в рамках глобальної екологічної політики, держави в цілому, регіону, окремої території (місто, селище, окрема природна зона), корпорації, підприємств у сферах з ринковими відносинами. Екологічний менеджмент на рівні держави являє собою державну систему управління, яка спрямована на створення правових норм та засад з охорони навколишнього середовища, забезпечення формування у населення свідомості щодо раціонального використання природніх ресурсів, підтримку екологічних інноваційних та технологічних проектів. Виділено наступні групи інструментів екологічного мененджменту, які регулюються національним екологічним законодавством та імплементованими міжнарод- ними угодами і конвенціями: перша група пов’язана із системою міжнародних і державних екологічних стандартів ISO та ДСТУ (екологічний аудит, екологічна сертифікація, екологічне маркування), друга група представляє системну оцінку екологічного стану навколишнього середовища і впливу техногенного фактора (стратегічна екологічна оцінка, екологічний моніторинг, оцінка впливу на довкілля), третя група пов’язана із екологічним розвитком регіону, територій, підприємств (екологічний маркетинг).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

Petryk, Sergiy. "ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ". Public Administration and Regional Development, № 7 (7 квітня 2020): 309–33. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.07.15.

Повний текст джерела

Анотація:

Роль держави постійно змінюється в системі реалізації проектів державно-приватного партнерства. Функції держави маючи суто теоретичне підґрунтя розвитку державного управління про трансформуються через практичну реалізацію механізмів. Так, формування інноваційних механізмів державного управління в сфері охорони здоров’я вимагає перегляду змісту та форуми реалізації функцій держави. Зміна функцій держави понукає до трансформації системи державного управління, які пов’язують зі зміною геополітичних викликів, що змінюють ідеологічні, соціальні та політичні процеси в державах. Зміст та склад основних функцій держави є мінливим до історичного розвитку суспільства в більшій мірі функції змінюють форми своєї реалізації зі зміною політичних, ідеологічних та економічних умов. Через реалізацію проектів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я реалізуються сукупність функцій держави, що обумовлено функціональною спрямованістю, об’єктною приналежністю, формою реалізації соціальної функції. В контексті дослідження ролі держави в реалізації проектів державно-приватного партнерства вагоме значення надається трансформації функціональної ролі держави. Для визначення напрямів трансформації функцій держави в статті розглянуто підходи до їх класифікації, в результаті чого виділено пріоритетні функції, до яких віднесено забезпечення національної безпеки в умовах зовнішніх загроз (військових); економічна політика держави в умовах світової фінансової кризи та високого ризику дефолту; реалізація політки сталого розвитку в умовах екологічної кризи; політика щодо біженців, яка характерна для окремих країн Європейського Союзу в умовах напливу біженців з країн Близького Сходу; політика сфері охорони здоров’я в умовах пандемії коронавірусу. Окрім того, визначено функції держави за характером їх реалізації в контексті впровадження механізмів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Пержун, Володимир. "ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ІСТОРІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ДО ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ". Litopys Volyni, № 23 (20 квітня 2021): 143–48. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.25.

Повний текст джерела

Анотація:

Сучасний етап управління суспільством і державою складний, неоднозначний, до того ж перебуває і зна- ходиться на етапі серйозних змін українського соціуму в усіх сферах суспільного життя. Він потребує нових підходів модернізації управління, розуміння історично глибинних, найважливіших, вирішальних проблем управління та з’ясування ролі в цій стратегічній роботі управлінської культури. Шляхи розвитку й структурні зміни управління всіх рівнів торкнулися й державного управління, що поступово має трансформуватися в більш відкрите в діалозі з громадянським суспільством, має ставати публічним. Окреслені зміни й перетворення зумов- люють і сприяють процесам результативного підходу до проблем досліджень історії та сучасних напрямів фор- мування, розвитку, осмислення управлінської культури. Найбільше цей процес пов’язаний із реальним життям суспільства, держави, владних структур, інститутів громадянського суспільства, дієвої соціальної співпраці держави і громадянського суспільства тощо. Власне від названих чинників істотно залежали й залежать фор- мування складових ознак і якостей управлінської культури, її місце і роль у державному (публічному) управлінні. Усвідомлюємо, що управлінець, який починає виконувати управлінську роботу, вже має деякі сформовані якості управлінської культури. Її формування, а надалі розвиток, становлення та утвердження відбуваються в різноманітних соціокультурних обставинах, соціальному оточенні, у відносинах із колегами, керівництвом, загалом соціумом. До того ж сучасні процеси формування управлінської культури мають як організований, так і стихійний характер. А власне від цих обставин істотно залежить професійна діяльність і робота публічного управлінця. Ми розуміємо управлінську культуру як соціально-політичний та державно-управлінський феномен, навіть більше, вона в процесі свого історичного формування й розвитку структурувалася в самодостатній суспільно-державний інститут, який має вплив на управлінську політику державою, суспільством, різноманітними колективами, територіальними громадами і т. д. Таким складним питанням історії і сучасним перспективам формування та дієвості управлінської культури в публічному управлінні присвячена ця стаття.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Pocelujko, A. O. "Образ держави в соціальному конструктивізмі та структурному функціоналізмі". Grani 18, № 7 (2 травня 2015): 34–40. http://dx.doi.org/10.15421/1715132.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено проблемі співвідношення свідомісноповсякденного та культурноціннісного вимірів інтерпретації образу держави як соціологічного поняття в теоріях соціального конструктивізму та структурного функціоналізму. В соціальному конструктивізмі образ держави розглядається як похідний переважно від соціальних уявлень, що інтерпретуються як такі розумові конструкції, які можуть мати реальне продовження. На нашу думку, вони в зазначеній концепції набувають значення соціальних сценаріїв, про які автор говорить у конкретиці соціального простору та маршрутування соціальної карти руху та взаємодій людей і соціальних груп у суспільстві. При цьому соціальні уявлення і стають тим, що майже не відрізняється від реальності, оскільки існує в свідомості представників різних соціальних груп як реальність. У структурному функціоналізмі образ держави розглядається через призму символічних кодів як прихованої або ж глибинної структури соціальної системи, яка має чотирирівневу будову та випливає з чотирьох рівнів соціального порядку. Цими чотирма рівнями є ціннісносмислові центри (центральні зони), фокуси інституціалізації, історичні, культурполітичні та геополітичні концепції, соціальні та культурні ідентичності. Цим чотирьом складникам образу суспільства відповідають чотири рівні соціального порядку, які утворюють ієрархію образів, серед яких образ держави як складова політичного порядку займає підлегле становище щодо релігійнокосмологічного, культурного та соціального порядків. Кожному із зазначених складників відповідають символічні коди як інструменти утвердження ідентичності в її кордонах, сприяючи встановленню її культурних та фізичних меж, формуванню реєстру потреб, кордоноутворення інших суспільств (держав), а також межі можливих реакцій на тиск середовища. Символічні коди виконують щодо формування соціальних уявлень про державу і відповідно образу держави, програмуючу функцію, оскільки за логікою структурного функціоналізму Ейзенштадта, чотирьом рівням порядку відповідатимуть чотири типи образів, які можуть функціонувати та відтворюватись у вигляді соціальних уявлень, зокрема: релігійні, культурні, соціальні та політичні. Уявлення про державу і образ держави, отже, не може виступати чимось автономним щодо ціннісносмислових, фокусноінституційних, геополітичних та етнополітичних та соціальних образів і, при недоформованості останніх, також може залишатись недосформованим або розмитим.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Meschan, I. V. "Соціальне партнерство в наданні соціальних послуг населенню: світовий досвід і перспективи для України". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 2(142) (25 квітня 2017): 43. http://dx.doi.org/10.15421/171723.

Повний текст джерела

Анотація:

Соціальне партнерство розглядається як безперервний процес взаємовигідної співпраці, що постійно розвивається між державою, бізнесом і некомерційними організаціями; набуває особливого значення в соціальній сфері, в системі соціального захисту і соціального обслуговування населення. Досліджена сучасна система закладів соціального обслуговування в Україні передбачає функціонування як державних, так і недержавних комерційних і некомерційних соціальних служб і організацій соціального обслуговування, що свідчить про багатосуб’єктність в управлінні системою таких закладів. Проаналізовано надання соціальних послуг у розвинутих соціальних державах з різними моделями соціальної політики, що свідчить про розвиток соціального партнерства як формування конструктивної взаємодії трьох секторів суспільства на рівні окремих територій, громад. Доведено, що в світовій практиці існують два основні способи підтримки державою сфери виробництва соціально значущих послуг: фінансування (субсидування) і непряма підтримка. Визначено, що в умовах децентралізації влади і створення об’єднаних територіальних громад в Україні, соціальне партнерство в наданні соціальних послуг набуває особливого значення, що передбачає формування нової стратегії соціальної політики (в сторону її поступової лібералізації) і зменшення ролі держави в соціальному забезпеченні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Bagmet, Mykhaylo, та Anna Harkusha. "Досвід країн ЄС відносно розроблення та реалізації моделей державної інформаційної політики". Public Administration and Regional Development, № 8 (30 червня 2020): 515–39. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.08.08.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню досвіду Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Польщі, Нідерландів та інших країн, які входять до складу ЄС по впровадженню в практику інформаційно-комп’ютерних технологій в ході сучасного всесвітнього глобалізаційного процесу. Окремо зазначається і роль Великобританії, яка хоча і заявила про вихід із складу ЄС, але має значний доробок в розроблення головних політико-правових аспектів в ході реалізації державної інформаційної політики та інформаційної стратегії, створення громадсько-мережевих інформаційних центрів та освоєння інформаційно-комунікаційних технологій. Взагалі розроблення основних понять та категорій, всебічному обґрунтуванню європейської моделі реалізації державами ЄС інформаційної політики присвятили цілий ряд оригінальних праць як зарубіжних, так і вітчизняних вчених та практиків. Наразі в Україні тривають реформи, які впливають на формування та розвиток інформаційного простору країни, інформаційного суспільства. Нагального вирішення потребує проблема щодо створення оптимального законодавчого акту, який забезпечить ефективну роботу як державних, так і недержавних суб’єктів інформаційного сектору, а також полегшення доступу громадян до отримання послуг в режимі «онлайн», шляхом створення необхідної платформи і забезпечення захисту кіберпростору у мережі Інтернет. Усе це свідчить про великий перелік викликів та завдань, які необхідно вирішити задля досягнення важливої мети – створення конкурентоспроможної, інформаційно-розвиненої держави, яка реалізує ефективну державну інформаційну політику як всередині країни так і на міжнародній арені. При здійсненні державно-управлінських реформ, постало питання про застарілість та невідповідність сучасному стану технологічного розвитку законодавства щодо інформації та діяльності засобів масової інформації, з урахуванням безпекового фактору та національних інтересів держави. Допомогти у формуванні векторів та пріоритетів державної інформаційної політики здатне й врахування здобутків інформаційної політики країн Європи, Азії та Америки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Ситник О.І., Сільвестрова О.Ю. та Жук О.М. "МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА: СУТНІСТЬ, ВИХІДНІ ПРИНЦИПИ, ПРАВОВІ ОСНОВИ". Економічний форум 2, № 2 (12 червня 2021): 164–72. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2021-2-21.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано проблему формування виваженої міграційної політики, регулювання трудової міграції, що є актуальним для світу в цілому. Міграційна політика є базовим елементом стратегії управління міграційної політики як в національних державах так і в наднаціональних утвореннях. Звернено увагу, що зростає усвідомлення комплексного, багаторівневого управління міграційними процесами в умовах глобальної пандемії. Відзначено, що у сучасній науковій літературі немає загальноприйнятого розуміння феномену міграційної політики. Дане поняття є загальним, яке охоплює різні, хоча і взаємопов’язані сфери, які складають частини загальних політичних рамок в площині міграції і притулку. Наголошено, що при формуванні міграційної політики потрібно враховувати права людини на життя і свободу, які є базовими і зобов’язують державу забезпечити вільний в’їзд і виїзд громадян, а також надання притулку іноземцям, які зазнають переслідувань у власній державі та, відповідно, не можуть скористатися її захистом. Сучасна міграційна політика ґрунтується на принципах відкритості, доцільності, гуманізму, гендерної рівності, поєднання особистого інтересу з державним тощо. Мета міграційної політики є зміннною в залежності від рівня розвитку держави, пануючих політичних сил, національного менталітету, традицій та особливостей культури, міжнародних зв’язків тощо. Звернено увагу, що при формуванні міграційної політики потрібно враховувати національні особливості у процесі співпраці між державами та необхдіність узгодження цілей зовнішньої та міграційної політики. Розглянуто проект Пакту щодо міграції та притулку, який має послабити навантаження на країни, куди прибуває найбільше біженців, та прискорити рішення про надання або ненадання притулку. Презентований документ охоплює три основні виміри міграційного питання – прийом людей на кордоні, розподіл відповідальності між країнами ЄС та співпраця з країнами, звідки здебільшого прибувають біженці. Характерним є те, що в проекті роблять більший акцент на систему повернення мігрантів, яким відмовлено у наданні притулку. Це і вдосконалення законодавства, і створення Координатора з питань повернення, з мережею національних представників. Залишилося розглянути даний документ Радою ЄС та Європарламентом. Європейський Союз змінює правила міграційної політики.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

Криничко, Л. Р., Ф. Р. Криничко та С. М. Петрик. "АЛГОРИТМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Економіка», № 2(56) (22 березня 2021): 22–28. http://dx.doi.org/10.24144/2409-6857.2020.2(56).22-28.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена розробленню алгоритму формування та реалізації проектів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я України. Досліджено впроваджені проекти, які позиціонуються як приклади державно-приватного партнерства у сфері охорони здоров’я в Україні та проекти державно-приватного партнерства, які перебувають на етапі впровадження. Визначено етапи формування те реалізації проектів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я. Обгрунтовано, що найпоширенішими формами реалізації проектів державно-приватного партнерства в Україні є спільна діяльність, концесія та оренда. Проаналізовано кількість проектів державно-приватного партнерства за галузями в розрізі регіонів України. Досліджено властивості та відмінності форм реалізації проектів державно-приватного партнерства. Охарактеризовано місце держави в реалізації різних форм проектів державно-приватного партнерства. Зроблено висновок, що держава як партнер в проекті державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я приймає різну участь, від повноцінного суб’єкта управління до орендодавця. Сформульовано напрями, в яких доцільно трансформувати систему державного управління в галузі охорони здоров’я.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Ортіна, Ганна Володимирівна, та Ніна Павлівна Рибальченко. "ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ". Public management 29, № 1 (24 травня 2022): 104–9. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-15.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета роботи. Стаття присвячена окремим питанням трансформації механізму реалізації публічної влади в умовах цифрового суспільства. Діджиталізація публічної влади серйозним чином коригує взаємовідносини людини, суспільства та держави. Це позначається на конституційно-правовому статусі людини в цифровому вимірі. Методологія. Методологічну базу наукового дослідження складають методи проведення аналогії, синтезу, системного аналізу, застосування методу спостереження, опису, індукції та дедукції. Необхідно відзначити, що на території України з кожним роком набувають популярності державні послуги, що здійснюються в мережі Інтернет. У зв’язку з чим успішно розвивається платформа надання даних державних та муніципальних послуг як громадянам, а й різним установам. З лютого 2020 року почав працювати мобільний додаток «ДІЯ». Це державний проект, яким займається Міністерством цифрової трансформації України. Наукова новизна. Формування цифрової економіки видозмінює архітектуру соціально-трудових відносин, визначивши необхідність пошуку нової точки балансу у суспільстві, що забезпечує досягнення соціального компромісу та збереження цілісності держави. Сучасні цифрові технології відкривають нові можливості у реалізації окремих державно-правових інститутів Це повною мірою стосується інституції виборів. У статті висловлюється певне побоювання, що нові технології у разі їх застосування до усталених інститутів реалізації громадської влади можуть девальвувати конституційно-правові цінності і принципи, що захищаються ними. Висновки. На підставі цього можна зробити висновок про необхідність початку конституційно-правової дискусії щодо меж застосування нових технологій у сфері здійснення публічної влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Колодяжна, В. "Формуваня та розвиток джерел міського права Луцька у складі Волинсько-Галицької держави та Великого князівства Литовського". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 12–17. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/3.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті зроблено аналіз формування та розвитку джерел права і інститутів самоврядування Луцька в складі різних держав, досліджена спадкоємність розвитку норм місцевого права на етнічних українських землях, сформованого за часів Київської Русі, Волинсько-Галицької держави і в процесі інкорпорації зарубіжних (німецьких, польських) елементів правового досвіду формування і функціонування державно-правових інститутів і місцевого самоврядування на Волині в кінці ХІІІ- ХVII ст. До основних джерел міського права протягом ХІІІ-ХVII ст. відносяться такі первинні нормативні акти: «Руська правда»; грамоти і привілеї про надання місту магдебурзького права 1432, 1497, 1503, 1560, 1576 рр.; статутні грамоти 1501, 1509, 1547 рр.; Жалувана грамота 1457 р.; Судебник 1468 р.; Статут Великого князівства Литовського 1529 р. і його редакції 1566 і 1588 р.р.; збірники магдебурзького права; а похідними від перших – акти органів самоврядування, цехів і судова практика. Особливе місце серед джерел міського права Луцька займає Статут Великого князівства Литовського 1529 р. Цей кодифікований нормативний акт дав новий поштовх до розвитку литовсько-руського права взагалі, і міського права безпосередньо на території усього князівства. Місцеве самоврядування України пройшло складний та досить суперечливий історичний шлях. Започатковані ще у період Київської Русі елементи управління протягом століть постійно зазнавали впливу східної та західної політичних культур, що пояснювалося особливим геополітичним розміщенням держави. Цим пояснюється і особливість формування джерел права середньовічних міст Волинсько-Галицької держави і Великого князівства Литовського, і Луцька, зокрема.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

ТИМЧЕНКО, ЛЕОНІД, та ВАЛЕРІЙ КОНОНЕНКО. "Процесуальна реалізація гарантій безпеки України та захисту її інтересів". Право України, № 2021/01 (2021): 229. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-229.

Повний текст джерела

Анотація:

Звернення до мирних засобів вирішення міжнародного спору є єдино можливим і логічним способом врегулювання міжнародних суперечок. Мирне врегулювання – це основний компонент забезпечення безпеки, формування системи міжнародних відносин, заснованих на виключенні сили, взаєморозумінні, співпраці та довірі між суб’єктами міжнародного права. Метою статті є аналіз стану процесуальної реалізації гарантій безпеки України та захисту її інтересів, визначення шляхів мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях. Міжнародний судовий розгляд у повному обсязі не гарантує захист інтересів держави та виконання відповідного рішення, ухваленого міжнародним судом на користь держави: на формування правової позиції міжнародних судів може впливати політична та економічна складові міжнародних відносин у світлі геополітичних інтересів як окремих держав, так і їхніх об’єднань, що позначається на характері ухвалених рішень. А виконання рішень міжнародних судів залежить від доброї волі держави, на яку покладені зобов’язання. Однак він є достатньоефективним механізмом юридичного врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами. За умови застосування міжнародними судовими установами прецедентного права та системного використання договірних норм contra legem, при формуванні правової позиції необхідно враховувати практику міжнародних судів в аналогічних справах, не спираючись виключно на норми позитивного права. Для мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях необхідно передбачити проведення обов’язкового правового та фінансового незалежного аудиту в усіх справах. Кожний законопроєкт щодо ратифікації міжнародних договорів, які містять арбітраж не застереження, або якими прямо передбачений судовий розгляд, необхідно направляти, окрім відповідного комітету щодо предмета відання, до комітетів із питань правової політики та з питань національної безпеки, оборони та розвідки для проведення експертизи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Устінова-Бойенко, Г., М. Богатирьова та Т. Черниш. "ҐЕНЕЗА ВСТАНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА «СТВОРЕННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНИХ ЗАКОНОМ ВОЄНІЗОВАНИХ АБО ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ»". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 78–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2145.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено законодавство в історичному аспекті щодо формування ознак кримінального правопорушення «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань». Конституційні гарантії щодо захисту держави та населення від не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань викликають підвищений інтерес у відношенні зазначеного складу кримінального правопорушення. Необхідність заборони створювати воєнізовані та збройні формування поза межами впливу державної влади виникла з розвитком держави та укріпленням державної влади. Загроза впливу таких формувань на реалізацію державної влади зумовила необхідність контролювати діяльність збройних та воєнізованих формувань, дозволивши їх функціонування тільки під керуванням відповідних державних інститутів, та заборону їх ненормативного створення та існування. Перші закони, які забороняли створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань та встановлювали від повідальність за їх створення, були прийняти під час козацької доби. У 1715 році Петром І було прийнято «Воинской Артикул» та у 19 артикулі передбачалася відповідальність особи за такі дії. Під час періоду, коли Україна повністю втратила свою самостійність та автономію, діяли загальноімперські закони, які були спрямовані на абсолютну заборону створення воєнізованих або збройних формувань та встановлення суворої відповідальності за вчинення таких дій. Кримінальне законодавство 1927 року та 1960 року продовжувало конкретизацію кримінально-правових та кримінологічних характеристик складу злочину «Створення воєнізованих або збройних формувань». Прийняття Кримінального Кодексу України 2001 року посилило регулювання цієї сфери суспільного життя. Проаналізовані історичні аспекти реагування держави на «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань» вказують на те, що конкретизація характеристики зазначеного складу кримінального правопорушення є результатом багаторічної нормативної діяльності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Драгомирецька, Наталія, та Марина Дургарян. "ДЕРЖАВНО-ГРОМАДЯНСЬКЕ ПАРТНЕРСТВО В СФЕРІ ДОНОРСТВА КРОВІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Public management 24, № 4 (20 березня 2020): 94–109. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-94-109.

Повний текст джерела

Анотація:

Викладено питання побудови державно-громадянського парт- нерства у сфері донорства крові як складової публічного управління. Зроблено особливий акцент на одному з важливих суб’єктів публічного управ- ління — громадських об’єднаннях, які відіграють вагому роль у розвитку безоплатного добровільного донорства крові. Висвітлена у статті проблема- тика розглядається з кількох позицій, а саме: розуміння ролі громадськос- ті та громадських об’єднань у розвитку донорства крові в науці та практиці публічного управління України та в зарубіжних державах; досвіду роботи громадських об’єднань у межах державно-громадського партнерства і дер- жавно-приватного партнерства; виокремлення найбільш доцільного для України зарубіжного досвіду участі громадських об’єднань у розвитку до- норства крові як суб’єкта публічного управління та адміністрування. Порів- няння досвіду зарубіжних держав і української практики продемонструвало ті потенційні можливості громадських об’єднань, які не використовуються в Україні. Показано, що розвиток громадянської відповідальності та громадян- ської активності в донорстві крові тісно пов’язані з публічною політикою у даній сфері. Остання, своєю чергою, сприяє формуванню певної моделі дер- жавно-громадянського партнерства у сфері донорства крові, яке розвинене в зарубіжних державах. Наведено приклади результативного поєднання дер- жавно-громадянського та державно-приватного партнерства в зарубіжних державах задля розвитку донорства крові. Акцентовано увагу на сучасних тенденціях у світовій практиці щодо формування соціального капіталу дер- жави, де донори крові є цінністю держави. Форми побудови державно-гро- мадянського партнерства залежать від традицій публічного управління та системи охорони здоров’я різних держав. В українському законодавстві констатується відповідальність органів публічного управління за розвиток донорства крові та визначаються можливості участі громадськості в органі- зації та пропаганді донорства крові та її компонентів серед населення. Втім не розроблена методологія побудови державно-громадянського партнерства у сфері донорства крові. Продемонстровано, що в українській науці публіч- ного управління відсутні наукові фундаментальні дослідження означеної проблематики.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Богданович, В. Ю., О. В. Дублян, О. В. Передрій, А. М. Прима та І. В. Москаленко. "Метод оцінювання результативності асиметричної протидії в інтересах забезпечення достатнього рівня воєнної безпеки держави". Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України, № 1(38), (23 березня 2020): 7–12. http://dx.doi.org/10.30748/nitps.2020.38.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Пропонується метод оцінювання ефективності асиметричної протидії сучасним загрозам в інтересах забезпечення достатнього рівня воєнної безпеки держави. Оскільки однією із головних тенденцій формування та розвитку безпекового середовища у світі визначено перенесення ваги у воєнних конфліктах на асиметричне застосування військової сили збройними формуваннями, зміщення акцентів у веденні воєнних конфліктів на комплексне використання військових і невійськових інструментів (економічних, політичних, інформаційно-психологічних тощо), виникла потреба в оцінюванні та прогнозуванні ефективності асиметричного застосування військових та невійськових сил і засобів у протидії силовому тиску та застосуванню військової сили проти держави, що протистоїть більш сильному у військовому відношенні противнику. Основним обмеженням держави, що проводить наступальні дії, виступають втрати особового складу. Для держави – жертви агресії втрати особового складу, населення, інфраструктури тощо у такому конфлікті значно більші. Світовий досвід показує, що значно слабша у військовому відношенні країна, здійснюючи асиметричні заходи протидії загрозам військовими і невійськовими суб’єктами сил оборони, здатна завдати противнику неприйнятного збитку, в т.ч. і в невійськових сферах безпеки, і тим самим примусити навіть більш сильного у воєнному відношенні противника відмовитися від застосування військової сили проти неї.Пропонується ефективність протидії агресії держави, що значно переважає державу-мішень за військовою “потужністю”, оцінювати сумарним рівнем деескалації загрози на певний момент часу за рахунок симетричної (прямої військової) та асиметричної (комплексної) протидії агресії у формі проведення локальної спеціальної операції. Це дало змогу синтезувати модель оцінювання ефективності асиметричної протидії загрозам воєнній безпеці держави за показником сумарного зниження рівня загрози в проведених локальних спеціальних операціях (ЛСО), а також сформувати систему обмежень та визначити критерій прийняття рішення державою-агресором на відмову від подальших агресивних дій.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Shуlo, Zh S. "АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА ПОКАЗНИКІВ БОРГОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ". Bulletin National University of Water and Environmental Engineering 1, № 89 (4 червня 2020): 219. http://dx.doi.org/10.31713/ve1202018.

Повний текст джерела

Анотація:

В науковому дослідженні проаналізовано рівень боргової безпеки держави. Автором розкрито теоретико-методологічні засади формування та оцінювання боргової безпеки, виділено основні її загрози та небезпеки, систематизовано та проаналізовано їх значення для України. Проведено оцінку рівня боргової безпеки держави, запропоновано напрями покращення управління державним боргом та оптимізація боргової безпеки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Малигіна, Ірина. "ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОСВІТИ В УКРАЇНІ". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 174–87. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-174-187.

Повний текст джерела

Анотація:

Досліджено особливості реалізації кадрової політики держави у сфері освіти як цілеспрямованої стратегічної діяльності держави, пов’яза- ної з плануванням та прогнозуванням формування професійного розвитку та раціонального використання кадрів у сфері освіти, визначенням цілей і пріоритетів кадрової діяльності та державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою. Аргументовано, що це також й складова стратегії держави з формування й раціонального використання кадрового потенціалу суспільства. Показано, що структура державної кадрової політики у сфері освіти, як і структура державної кадрової політики загалом, базується на принципах, включає суб’єкти, об’єкти, механізми формування та реалізації. Основні принципи державної кадрової політики у сфері освіти — це соціальна спра- ведливість, комплексність та послідовність її проведення; збалансованість суспільних інтересів та інтересів окремих суспільних груп; професіоналізм; збалансованість представництва досвідчених та молодих працівників з ураху- ванням гендерної рівності; відповідальність держави за створення передумов для реалізації життєво важливих інтересів людини, реалізації громадянами права на освіту і працю; взаємоповага у відносинах між особою та державою, працівником та роботодавцем; партнерство держави і недержавного сектору; безперервність навчання. Зокрема, принципами державної кадрової політики у сфері освіти пропо- нується розглядати сформульовані на основі зарубіжного та вітчизняного досвіду правила, які покладені в основу діяльності суб’єктів з формування й реалізації кадрової політики держави — органів державної влади та міс- цевого самоврядування, відомств, установ, організацій, підприємств у сфері освіти. Неефективність державної кадрової політики спричинює суттєвий роз- рив між вимогами роботодавців та рівнем освіти в Україні. Також визначено, що масовість вищої освіти зумовлює необхідність оптимізації державного замовлення відповідно до реальних потреб національної економіки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Ганчук, О. М. "Інституціоналізація прав людини як основа правопорядку". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 8–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).506.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини: 1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб; 2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини; 3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини; 4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації; 5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Пірен, Марія, та Сергій Кармалюк. "СОЦІОУПРАВЛІНСЬКА СКЛАДОВА ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ". Науковий вісник: Державне управління, № 1(11) (18 квітня 2022): 150–65. http://dx.doi.org/10.33269/2618-0065-2022-1(11)-150-165.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізована соціоуправлінська складова патріотичного виховання української молоді в процесі розбудови держави, економічної кризи та війни на Сході. Стверджується, що перед органами державної влади, публічного управління та вищою школою України поставлені важливі завдання, щодо формування в сучасної молоді державницьких світоглядних переконань та почуття патріотизму. Ухвалені державні цільові програми патріотичного виховання потребують формування цілісної загальнодержавної політики національно-патріотичного виховання, в основі якої – поєднання управлінської вертикалі з інститутами громадянського суспільства. Визначено, що для виконання поставлених завдань необхідне переосмислення підходів з боку органів державного управління, місцевого самоврядування та закладів вищої освіти до патріотичного виховання в контексті трансформації світоглядних переконань молодих українців. Стверджується, що Україна, яка проголосила європейський вектор свого розвитку, має орієнтуватись на європейські практики в системі патріотичного виховання, дотримуючись принципу: «єдність у різноманітності». В результаті проведеного порівняльного аналізу обґрунтовано, що процес реалізації державної програми патріотичного виховання потребує врахування регіональних, етнічних та культурних традицій як умови, що суттєво впливає на формування національної ідентичності молоді. Окремо відзначена необхідність зміни органими публічного управління підходів щодо послідовності ланок соціального ланцюга з «держава – суспільство – людина» на «людина – суспільство – держава». Наголошено на важливості державної підтримки активної діяльності українських молодіжних громадських об’єднань, таких як «Пласт», Спілка української молоді тощо. Констатується, що лише забезпечення з боку органів публічного управління, функціонування центрів національно-патріотичного виховання бажаного результату не дасть.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Kofman, B. Ya. "Принципи інституту громадянства в конституційному праві держави". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (29 серпня 2019): 31–36. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.03.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є обґрунтування принципів інституту громадянства та його змістовне наповнення в конституційному праві держави.Наукова новизна. У статті розкрито роль і значення інституту громадянства в конституційному праві держави. Всебічно досліджені підходи до поняття «громадянство» через визначення його основних принципів, доктринальних концептів та субінститутів. Виявлено роль і значення правового статусу людини (особистості) і громадянина, а також правового становища особистості у формуванні, розвитку і функціонуванні конституційно-правового інституту громадянства. Через визначення наведених принципів практично вперше був створений системний комплекс положень, що характеризують не тільки роль профільного інституту в державі, а й інституціонально-засадничу роль розуміння значення терміну «громадянин» у конституційному праві держави – через наділення цього суб’єкта відповідними правомочностями та створення йому відповідного правового статусу, що одночасно вміщує «внутрішній» (внутрішньодержавний) та «зовнішній» (зовнішньодержавний) аспекти – тобто, принципові підходи держави до визначення правового статусу своїх громадян при наявності їх проживання як на території патримоніальної держави, так і за її кордонами.Висновки. Підсумовуючи результати дослідження, вважаємо, що найбільш ефективним із позиції визначення інституту громадянства є комплексний нормативний концепт, який визначає цей інститут одночасно як правовий зв’язок, а також із нормативних позицій, тобто з позицій формування, існування, наявності і функціонування правового статусу людини (особистості).Наведені вище принципи, а також теоретичні концепти, що супроводжують та забезпечують становлення, розвиток, функціонування та вдосконалення національного інституту громадянства, які зафіксовані на конституційному рівні та конкретизовані в законах про громадянство, не тільки структурують, деталізують, конкретизують зміст національних інститутів громадянства, надаючи їм необхідну чіткість і спрямованість, а й аpriory формують належний і оптимальний правовий статус громадян різних держав, що дасть їм реальну можливість для реалізації своїх конституційних прав і свобод.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Формування держави"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями