Статті в журналах: "Форми безпосередньої демократії"

1

Кириченко, В., та Ю. Соколенко. "Референдум як форма безпосередньої демократії". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 52–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.969.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено теоретичні та практичні проблемні питання інституту референдуму як форми безпосередньої демократії та напрями їх вирішення в законодавстві України. Розглянуто генезу появи терміну “референдум”, розвиток інституту референдуму в Швейцарії та доведено, що понад 50 відсотків усіх проведених загальнонаціональних референдумів у світі припадає саме на неї, а також стверджується, що референдум у Швейцарії є справжнім механізмом впливу громадськості на вироблення державної політики. Обґрунтовано, що не можна змішувати або ототожнювати термін “вибори” з терміном “референдум” у зв’язку з тим, що їх відмінність полягає в об’єкті волеви-явлення виборців. Констатується, що після Другої світової війни і завершення процесів деколонізації референдум стає загальновизнаним, універсальним інститутом безпосередньої демократії та закріплюється в конституціях більшості держав світу. Наведено приклади проведення референдумів в Україні та звернута увага на те, що рішення референдуму від 16 квітня 2000р. так і не було імплементовано до вітчизняного законодавства. Зазначено, що референдум, який вважається найдемократичною формою волевиявлення громадян, закріплено на конституційному рівні в 36 із 42 держав континентальної Європи. Наголошується, що референдум виконує в суспільстві визначальну роль, є способом формування громадської думки, формою реалізації політичних прав громадян, а також може використовуватися навіть у демократичній державі як противага представницькій демократії, але при дотриманні певних умов. По-перше, питання яке виноситься на референдум, повинно бути доступним для розуміння звичайному виборцю; по-друге, до початку про-ведення референдуму слід попередньо обговорити питання, що виноситься на розсуд виборців, насамперед у засобах масової інформації. Тільки за виконанням цих умов референдум дає можливість народу висловити свою волю та уникнути політичного маніпулювання з боку держави. Наведено думки окремих науковців щодо поняття терміну “референдум”. Констатується, що в юридичній літературі термін “плебісцит” вважається синонімом терміна “референдум”. При цьому звернута увага на те, що смислове позначення цих термінів не завжди співпадають, і тому в різних державах чинне законодавство по-різному підходить до зазначених інститутів. Тобто, плебісцит розглядається як один з різновидів референдуму за предметом, водночас за своєю політико-право-вою природою і порядком проведення вони є тотожними. Підтримано пропозицію В. Ковальчука про те, що в новому законі про всеукраїнський референдум, повинно бути передбачено право на проведення консультативних референдумів, у тому числі “плебісцитних референдумів”. Обґрунтовано доцільність вивчен-ня позитивного досвіду зарубіжних демократичних держав щодо проведення референдумів, внесення необхідних змін і доповнень до розділу ІІІ “Вибори, референдум” Консти-туції України та прийняття законодавчого акту про всеукраїнський референдум, відсутність якого нега-тивно впливає на подальший розвиток демократичних засад, розвитку громадянського суспільства взагалі, та підвищення ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень внутрішньополітичного та зовнішньополітичного значення зокрема.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Лотюк, О. "Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід)". Підприємництво, господарство і право, № 6 (2008): 79–82.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Нікітенко, Лілія Олександрівна, та Олександра Сергіївна Грабар. "ПАРТИСИПАТИВНА ТА ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ У МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ: ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 126–30. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.18.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлено співвідношення представницької та партисипативної демократії у місцевому самоврядуванні. Зазначено, що дослідження різних видів демократії на місцевому рівні актуалізується сьогодні у зв’язку з проведенням реформи децентралізації влади, яка насамперед спрямована на розвиток місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано думки різних вчених щодо понять «представницька демократія», «пряма демократія» та «партисипативна демократія». Представницьку форму демократії визначено як форму здійснення влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни реалізовують своє гарантоване право брати участь у політичному житті суспільства. Пряму демократію охарактеризовано як особливу форму здійснення влади народу самим народом через певні інститути, а партисипативну демократію - як вищу форму прямої демократії, яка вкладає в себе більш широкий зміст, оскільки передбачає не лише пряме вирішення певних питань, а й вплив на сам процес прийняття значущих для громади рішень. Узагальнено основні відмінності партисипативної демократії від представницької, серед яких насамперед те, що демократія участі передбачає участь особи в суспільних та політичних процесах безпосередньо, тобто член громади бере участь в управлінні громадою не через когось, а сам, особисто, через такі форми участі, як місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. До того ж до відмінностей віднесено й те, що демократія участі передбачає ініціативу зі сторони членів громади. Констатовано, що вдосконалення функціонування територіальних громад в Україні є актуальним питанням сучасності, а масштабніше впровадження в практику місцевого самоврядування форм партисипативної демократії сприятиме більш широкій та ефективній участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, а отже, слугуватиме розвитку місцевого самоврядування. Припустимим та корисним вбачається поєднання інструментів представницької та партисипативної демократії на місцевому рівні, однак без їхньої повної взаємозаміни.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Нікітенко, Л. О., та Л. В. Ковальчук. "СТАН РОЗВИТКУ МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 65–70. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3263.

Повний текст джерела

Анотація:

Нікітенко Л. О., Ковальчук Л. В. Стан розвитку місцевої демократії в Україні та за кордоном: порівняльний аспект. – Стаття. Стаття присвячена аналізу сучасного стану розвитку місцевої демократії в Україні та розробці пропозицій щодо його покращення на основі запозичення позитивного зарубіжного досвіду. Наголошено, що питання місцевої демократії є вкрай актуальними в загальносвітових масштабах. В Україні багато з них залишаються законодавчо неврегульованими, через що деякі важливі аспекти місцевої демократії втілюються або неналежною мірою, або взагалі не втілюються, що, безперечно, заважає повноцінному користуванню її інструментами. З’ясовано, що законодавство України гарантує населенню право на проведення громадських слухань та загальних зборів, участь у місцевих референдумах тощо. Проте нормативне регулювання даних інструментів демократії покладається на статути територіальних громад, які в більшості сіл, селищ, міст взагалі відсутні.На підставі проведеного аналізу сучасного стану розвитку місцевої демократії в Україні констатовано, що він є недосконалим, особливо порівняно з провідними зарубіжними державами. Насамперед, це пов’язано з недоліками національного законодавства та відсутністю врегулювання в ньому процедурних аспектів застосування основних її інструментів.Ураховуючи позитивний зарубіжний досвід, задля усунення цих прогалин запропоновано, з одного боку, наполягати на прийнятті спеціальних Законів України «Про місцеві референдуми», «Про громадські слухання», «Про загальні збори громадян за місцем проживання» тощо, а з іншого боку, відстоювати позицію про доцільність прийняття кодифікованого нормативно-правового акта, який серед іншого об’єднає норми про різні форми прямої (безпосередньої) демократії на місцевому рівні – Муніципального кодексу України (за прикладом Грузії, Філіппін, Франції та ін.).Акцентовано, що реалізація наведених пропозицій є першочерговим кроком у розвитку місцевої демократії в нашій державі, але не виключає необхідність інших перетворень.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Boiarskyi, О. О. "Процес розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктування". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (21 липня 2021): 6–23. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.04.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є розгляд і дослідження процесу розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктування. Доводиться, що процес розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктної діяльності відповідає конституційно-правовим настановам частини 2 ст. 5 Конституції України про те, що носієм суверенітету в Україні є народ; частини 3 ст. 5 Конституції України про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами та посадовими особами; частини 4 ст. 5 Конституції України про те, що ніхто не може узурпувати державну владу; ст. 69 Конституції України про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Системний аналіз наведених конституційних правоположень дає змогу визначити, що: а) вони не носять характер норм-декларацій; б) скоріше можуть бути ідентифіковані як норми-засади, норми-константи; в) мають комплексний, системо утворюючий характер; г) скеровані на виникнення складної багаторівневої системи горизонтально-вертикальних зв’язків управлінського характеру; ґ) замикаються на становлення та розвиток публічно-правових відносин навколо процесів формування, становлення, реалізації, розвитку і вдосконалення публічної влади; д) включають різні форми безпосередньої та опосередкованої демократичної участі громадян у зазначених процесах, зокрема, по-перше, процес нормотворчості, по-друге, нормопроєктну діяльність, що виступає його первинною і «запускаючою» стадією, що е) дає можливість віднести демократичну участь громадян у зазначених процесах не тільки до кола конституційних цінностей, а й до засобів активізації участі людини і громадянина в місцевому самоврядуванні. Новизна дослідження полягає в критичному осмисленні загальних і спеціальних принципів нормотворчості, що одночасно виступають принципами нормопроєктування, щодо розширення участі людини в місцевому самоврядуванні. Висновки. Найважливішими факторами впливу на участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, є: а) фундаментальний вплив на такий процес концепції локальної демократії, бо діалектика процесу становлення громадянського суспільства свідчить, що демократія є змістом місцевого самоврядування, а воно, своєю чергою, є формою, способом існування та здійснення демократії; б) актуальні питання реалізації людиною своїх природних прав у сфері місцевого самоврядування в процесі реалізації нею свого життєвого циклу. Особливу актуальність досліджувана проблематика має в умовах трансформації суспільства, коли розпочата муніципальна реформа в Україні та реально об’єктивується у зв’язку з цим процес локальної нормотворчості, що детермінує оновлення всіх сфер життєдіяльності територіальної громади. Найяскравіше вираження участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, отримує в результаті системного аналізу основних (загальних) та спеціальних принципів нормотворчості, що в контексті дії належного механізму реалізації кожного з них передбачає наявність відповідних організаційних та організаційно-правових форм діяльності уповноважених суб’єктів, у тому числі жителів-членів територіальної громади, а також методів, засобів юридичної техніки, що мотивує, детермінує, сприяє, супроводжує й забезпечує їх участь у локальній нормотворчості, зокрема у нормопроєктній діяльності. Участь людини-члена ТГ у нормопроєктній діяльності, – у контекстуалізації останньої, як етапу/стадії локальної нормотворчості органів місцевого самоврядування, є можливою, доктринально, конотаційно, наративно, технологічно, нормативно супроводжуваною та забезпеченою, – в умовах муніципального реформування локального соціуму вона є новим, перспективним та ефективним організаційним й організаційно-правовим засобом її участі в місцевому самоврядуванні, а у функціональному розумінні є не тільки могутнім засобом підвищення мотивації людини до участі в ньому, а й суттєвою формою розширення такої участі в процесах локальної демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Butkov , O. I. "Генезис громадських обговорень на українських теренах до проголошення незалежності України 1991 року". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 42–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.04.

Повний текст джерела

Анотація:

На підставі наукової літератури та законодавства різних історичних періодів досліджено питання генезису громадських обговорень на українських землях. Громадські обговорення як явище виникли задовго до проголошення незалежності сучасної України, така форма участі громадськості у діяльності держави та місцевого самоврядування була притаманна народам, які проживали на теренах України ще до нашої ери. Метою статті є встановлення походження та розвитку участі громадськості у державних справах та справах органів місцевого самоврядування у формі громадського обговорення у різні історичні періоди України. Наукова новизна публікації полягає в тому, що у вітчизняній науковій літературі було уперше порушено питання походження та розвитку громадських обговорень у різні історичні періоди, починаючи із зародження української державності й до проголошення незалежності сучасної України. Висновки. Встановлено, що громадські обговорення як форма участі громадськості у справах держави та органів місцевого самоврядування існувала на українських теренах ще до нашої ери. Зі зміною державних та правових режимів на території України у різні історичні періоди ця форма народовладдя зазнавала як піднесення, так і занепаду. Умовно генезис громадських обговорень можна розділити на чотири періоди: 1) з VII ст. до н. е. до XIII ст. – громадські обговорення як основна форма народовладдя; 2) з XІV до XIX століття – громадські обговорення в часи панування монархічних режимів, які характеризуються обмеженням участі народу в управлінні місцевими та державними справами, зокрема і у формі громадських обговорень; 3) 1922–1991 роки (радянський період) – відновлення громадського обговорення як форми безпосередньої демократії; 4) з 1991 року – розвиток громадських обговорень в незалежній Україні. Перегляд та удосконалення процедури громадських обговорень.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

ЗАДОРОЖНЯ, ГАЛИНА, та ЮРІЙ ЗАДОРОЖНИЙ. "Юридичні позиції Конституційного Суду України щодо референдуму як форми прямої демократії". Право України, № 2020/08 (2020): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-072.

Повний текст джерела

Анотація:

Відсутність правового механізму реалізації референдуму в Україні унеможливлює, незважаючи на пряму дію норм Конституції України, практичну реалізацію низки положень Основного Закону в аспекті народного волевиявлення. Законодавець, працюючи над проєктом “референдного” закону, зобо в’язаний враховувати юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), щоб попередити можливість його визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) за своїм змістом. Аналіз останніх досліджень і публікацій пока зав, що попри доктринально обґрунтовану необхідність унормування відносин в аспекті організації та проведення всеукраїнського і місцевого референдумів, у системі національного законодавства і донині немає профільного закону про референдум. Воля народу в державі повинна бути основою влади уряду, тому здійснення народного волевиявлення через ухвалення ним обов’язкових рішень є формою реалізації його суверенітету. Саме такі юридичні міркування лягли в основу низки юридичних позицій, сформованих органом конституційної юрисдикції в аспекті народного волевиявлення. Мета статті полягає у предметному аналізі юридичних позицій КСУ, сформованих ним у контексті тлумачення норм Конституції України, щодо референдуму як форми прямої демократії, а також в аспекті врахування законодавцем його юридичних позицій при розробленні проєкту Закону про народовладдя через всеукраїнський референдум № 3612. Результати дослідження свідчать, що процесуально-правова незабезпеченість реалізації інституту референдуму нівелює авторитет Конституції України як Основного Закону держави та унеможливлює здійснення Українським народом як “єдиним джерелом влади в Україні” і “носієм суверенітету” безпосередньої влади у державі на всеукраїнському та місцевому рівнях, що є неприпустимим у правовій державі. Уперше на основі узагальнення юридичних позицій КСУ сформовано правовий підхід, відповідно до якого унеможливлення практичної реалізації Українським народом його конституційно визначеного владного права вирішувати питання на референдумі є проявом відчуження “народного суверенітету” від його конституційного носія, оскільки референдум є формою реалізації дискреційних повноважень. У контексті викладу підсумкових узагальнень автори публікації: а) запропонували авторське визначення поняття “юридична позиція” як стійке смислове юридичне твердження КСУ стосовно змісту норм права, сформоване ним у результаті предметно-системного оцінення і роз’яснення їх смислового значення, завдяки чому усувається предметно-правова невизначеність у теорії та практиці національного правотворення і державотворення, або ж виявляється така предметно-правова невизначеність, усунення якої покладається на нормотворчі органи; б) визначили ключові юридичні позиції КСУ в аспекті референдного народовладдя; в) проаналізували сув’язну відповідність змісту норм проєкту Закону № 3612 юридичним позиціям органу конституційної юрисдикції, завдяки чому зробили узагальнення про необхідність предметного його доопрацювання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Kopylenko, O. L. "Рецензія на спеціальний випуск журналу «Eurasian Academic Research Journal»". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (21 червня 2019): 155–56. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.03.17.

Повний текст джерела

Анотація:

Рецензія на спеціальний випуск журналу «Eurasian Academic Research Journal» Спеціальний випуск журналу «Eurasian Academic Research Journal» № 3 (33), 2019, special edition – Electronic direct democracy присвячений тематиці, що набула останнім часом неабиякої гостроти й актуальності в Україні. Суспільний запит на аналітику щодо проблематики безпосередньої демократії, народовладдя та електронного урядування є доволі значним. Кризові явища останніх часів, що охопили багато інститутів представницької демократії, обумовлюють необхідність приділення уваги й іншим формам державно-політичних режимів або, принаймні, окремим їх елементам та інструментам, у тому числі й таким, що реалізуються за допомогою сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Водночас для нас проблематика прямої демократії не є новою або ж невідомим полем для наукових досліджень. Наука конституційного права, у тому числі вітчизняна, має достатню кількість напрацювань і досліджень у цьому напрямку, у тому числі порівняльно-правових, історично-правових та в царині зарубіжного конституційного права. Проте слід визнати, що ще ніколи суспільний запит на такі розробки у сфері прямої й електронної демократії не був таким гострим, значущим, практично-спрямованим та очікуваним. Дійсно Україна перебуває на роздоріжжі обрання майбутньої моделі конституційної форми політико-правового режиму, а тому аналізується і закордонний досвід, і нові технологічні досягнення у сфері демократії. У цьому відношенні розробки Українського інституту прямої демократії (UIDD) та його очільника П. Куфтирєва, що представлені в журналі, є не тільки цікавими, а й гостро необхідними. Нам відомо, що UIDD тісно співпрацює з литовськими колегами, із відомими швейцарськими фахівцями у сфері прямої демократії, має своїх уповноважених представників у Німеччині, Швеції та Швейцарській Конфедерації. Плідна міжнародна діяльність дозволяє UIDD виступати помітним фаховим центром по розробці конституційних законопроектів в Україні. Напрацювання П. Куфтирєва та очолюваного ним інституту видаються слушними, науково обґрунтованими, методологічно зваженими, цікавими й актуальними. У частині досліджень саме електронної демократії підходи П. Куфтирєва носять піонерський характер і вперше представлені в науці конституційного права України. Якщо проблематика прямої демократії періодично досліджувалася вітчизняними конституціоналістами та теоретиками права, то правові аспекти саме електронної демократії залишаються і досі поза увагою національної правової науки. Слід відзначити і вагомі практичні розробки UIDD – це експертні моделі законопроектів про референдум, народні ініціативи, відгуки, запропоновані підходи внесення змін та доповнень до Конституції України щодо забезпечення народовладдя. У цілому, слід привітати вихід спеціального випуску журналу «Eurasian Academic Research Journal», присвяченого прямій електронній демократії, і сподіватися, що ця подія стане помітною віхою у розвитку науки конституційного права та надасть поштовх для подальших досліджень не тільки авторам цих матеріалів, але й іншим науковцям, які зацікавляться відповідною проблематикою.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

ЛЮБЧЕНКО, ПАВЛО. "Проблемні аспекти адміністрування процесу всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 121. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-121.

Повний текст джерела

Анотація:

Народовладдя здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Реалізація народного суверенітету залежить від ефективності правового регулювання форм прямої демократії. Це зумовлює необхідність теоретичних досліджень, вивчення зарубіжного досвіду організації та проведення референдумів, розроблення дієвої моделі функціонування цього інституту. Відсутність такого закону позбавляє народ можливості скористатися закріпленим Конституцією України правом брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах. Метою статті є формулювання прикладних рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання повноважень органів адміністрування референдуму на осно ві осмислення наявної практики діяльності Центральної виборчої комісії (ЦВК), окружних і дільничних комісій із референдуму. Розглянуто практику організації всеукраїнського референдуму в Україні в 1991 та 2000 рр. Проаналізовано рішення ЦВК щодо реєстрації ініціативних груп і відмови в їхній реєстрації за період із 2000 р. до сьогодення. Сплеск активності щодо проведення всеукраїнського референдуму спостерігався у 2005–2006 рр. Тоді було зареєстровано 109 ініціативних груп щодо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. У 2001 р. ЦВК прийняла 13 постанов про відмову в реєстрації ініціативних груп всеукраїнського референдуму, у 2005 р. – 15, у 2006 р. – 137, у 2007 р. – 11, у 2008 р. – 8, у 2009 р. – 17, у 2010 р. – 3, у 2011 р. – 20. Переважна більшість постанов ЦВК про відмову в реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму були прийняті у зв’язку з невідповідністю поданих документів вимогам Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Серед найбільш поширених порушень: участь у зборах громадян України для утво рення ініціативної групи всеукраїнського референдуму за народною ініціативою осіб, які не досягли 18-річного віку, неправильне оформлення документів, несвоєчасне їх подання до ЦВК. Водночас були випадки, коли в доволі схожих ситуаціях ЦВК приймала абсолютно протилежні рішення. Така практика роботи органу адміністрування референдуму не може вважатися допустимою, адже це може призводити до зловживань та обмеження права громадян ініціювати всеукраїнський референдум. Досить поширеною є практика винесення на всеукраїнський референдум взаємо виключних питань, що не відповідає вимогам Кодексу належної практики з питань референдуму Венеційської комісії, згідно з яким питання референдуму повинні мати процедурну придатність у трьох аспектах: єдність форми, єдність змісту та єдність ієрархічного рівня. Запропоновано на законодавчому рівні закріпити за ЦВК повноваження перевіряти питання, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум, на процедурну та предметну придатність. На сучасному етапі державотворення для реального забезпечення народовладдя необхідне: а) якісне нормативно-правове регулювання процесу ініціювання референдумів, їх підготовки та проведення; б) визначення процедури внесення референдних ініціатив, реєстрації ініціативних груп, перевірки конституційності питань, які виносяться на референдум; в) створення умов для всебічного обговорення громадськістю змісту питань, що виносяться на референдум, і наслідків їх затвердження (схвалення); г) здійснення контролю за проведенням агітації та фінансуванням кампанії; ґ) належне спостереження, підрахунок голосів і встановлення результатів референдуму; д) об’єктивний і неупереджений розгляд судами справ у спорах щодо організації референдумів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Демократія, демократизація та феномен “електоральної революції” 2019 року в Україні". Право України, № 2019/11 (2019): 200. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-200.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена проблемам становлення і розвитку демократії та демократизації в Україні й за кордоном. Досліджуються витоки і генезис доктрини демократії, визначаються її сутність і зміст. Зроблено висновок, що демократія (із грец. Δῆμοςράτία – “влада народу”, “народне управління”) – це історично сформований тип політико-правового режиму, за якого єдиним джерелом легітимної влади у державі є народ, який здійснює її безпосередньо та (або) через представницькі інституції. Наголошується, що наприкінці XX – на початку XXI ст., поряд із безпосередньою (вибори, референдуми тощо) і представницькою демократією, набуває популярності демократія участі, або ж так звана партисипаторна (від англ. participate – “брати участь”) демократія. Остання є формою політико-правового режиму, що передбачає організацію всього суспільного та державного життя з залученням громадськості до розробки й прийняття владних та управлінських рішень. Метою статті є виявлення походження, сутності та змісту демократії, встановлення шляхів і форм демократизації в XXI ст., а також феноменології “електоральної революції” 2019 р. у контексті розвитку нових напрямів демократизації в Україні. Звертається увага на нагальну потребу визначитися з доктриною демократії, яка буде креативною основою для розвитку збалансованої системи народовладдя в Україні, з її наступним унормуванням у Конституції та законах України. При цьому слід врахувати поширені нині в світі конституційні теорії та доктрини демократії й демократизації. Здійснено стислий огляд і характеристику відповідних теорій (елітарна, або ж “реалістична”, теорія демократії Й. Шумпетера та М. Вебера; теорія легальної (“влади закону”), або ж ліберальної, демократії А. фон Гаєка, Л. Даймонда та інших; поліархічна теорія демократії Р. Даля; плюралістична, або конкурентна, модель демократії; теорія процедурної, або ж консоціональної, демократії А. Лейхарта та інших), а також зроблено висновок про близькість для України теорій і моделей ліберальної демократії. Досліджено співвідношення категорій “демократія” та “демократизація”, які характеризують статичні та динамічні властивості народовладдя, перехід від ідей, цінностей і принципів – до практики їх реалізації людиною, громадянським су с піль ством і державою. Обґрунтовується висновок, що демократизація – це система конституційних правовідносин, спрямованих на трансформацію країни від недемократичного (частково демократичного) до повністю демократичного політичного режиму й до повсюдного впровадження елементів народовладдя у суспільстві та державі, а також широкого залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до управління державними справами і здійснення місцевого самоврядування. Досліджено феномен “електоральної революції” як одного з трендів демократизації політико-правових режимів держав Східної Європи, який втілився у процесі та в результатах виборів Президента України і народних депутатів України у 2019 р. Визначається поняття та сутнісні ознаки “електоральної революції” в Україні. Зокре ма, під категорією “електоральна революція” (з лат. “revolutio” – “повернення”, “пере творення”) запропоновано розуміти новітній тип революції, заснованої на цінностях демократії, конституціоналізму та поваги до прав людини, що передбачає докорінну зміну внаслідок і за результатами проведення виборів старих політичних еліт на нові, а також формування нових цілей, завдань і пріоритетів розвитку держави у взаємодії з громадянським суспільством.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Скрипнюк, О. "Категорії "народний суверенітет", "народне волевиявлення", "безпосередня демократія", "форма безпосередньої демократії": теоретико-методологічні аспекти". Право України, № 9 (2012): 281–90.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

КЛЮЧКОВСЬКИЙ, ЮРІЙ. "Референдум у системі державного режиму представницької демократії". Право України, № 2019/10 (2019): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-095.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена проблемі інтегрування референдуму як способу здійснення народовладдя у систему режиму представницької демократії сучасної держави. Народовладдя розглядається як суспільно-політичне явище, правовим вираженням якого є юридична категорія демократії; останню слід відрізняти, зокрема, від типу ідеології чи виду політичного процесу. У конституційно-правовому сенсі демокра тію можна кваліфікувати як принцип права, що закріплюється у конституції. У контексті правової теорії держави цей принцип є правовою вимогою стосовно форми державного режиму. Сучасне сутнісне розуміння демократичного державного режиму як способу здійснення влади засноване на концепції “демократії цінностей” (“озброєної демократії”), яка протиставляється “процедурній демократії”. Таке розуміння заперечує необмеженість предмета рішень, що приймаються шляхом демократичних процедур, і передбачає захист основних суспільних цінностей від посягання будь-яким способом. Категорія “демократії цінностей” по суті поєднує вимогу процедурної демократії та принцип верховенства права у межах концепції конституціоналізму. Конституція держави повинна закріпити не лише основні демократичні процедури формування і функціонування влади, а й ті базові цінності, сформульовані у вигляді основних конституційних принципів, які підлягають особливому захисту і не можуть бути змінені шляхом демократичної процедури. Розрізнення прямої і представницької демократії базується не лише на способі здійснення влади народу, а й на предметі безпосереднього народного волевиявлення. Суть представницької демократії полягає в тому, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення через вибори формує персональний склад виборних органів та, опосередковано, похідних від них, яким надає можливість протягом обмеженого часу здійснювати визначені конституцією владні повноваження від імені народу. Пряма демократія передбачає, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення приймає зобов’язальне рішення по суті певної проблеми. І представницька, і безпосередня демократії базуються на прямому волевиявленні народу, однак лише безпосереднє прийняття народом зобов’язального рішення може вважатися безпосереднім здійсненням влади народом. Вибори і референдум є формами безпосереднього народного волевиявлення і реалізуються через загальне голосування. Однак критерієм прийняття рішення референдуму є не лише участь виборців у голосуванні, а й підтримка чіткої відповіді на питання референдуму більшістю виборчого корпусу. “Консультативні референдуми”, які не мають прямих юридичних наслідків і служать формами вираження суспільної думки щодо поставленої проблеми, мають лише політичне значення і не можуть вважаться формою здійснення влади народом. Стверджується, що сучасна демократична держава можлива лише як держава представницької демократії, а окремі інститути прямої демократії можуть інтегруватися у сучасний державний режим з урахуванням їх епізодичної ролі для прийняття рішень. Таке інтегрування здійснюється у формі імперативного або факультативного референдуму. Перший конституційно наділений виключною сферою повноважень. Особливістю другого, можливого лише за народною ініціативою, є те, що проблема, якій він присвячений, віднесена до сфери повноважень певного органу системи представницької демократії. Тому застосування факультативного референдуму породжує конфлікт повноважень такого референдуму з органами представницької демократії. Запровадження інституту факультативного референдуму вимагає чіткого нормативного регулювання для досягнення узгодженого і безконфліктного функціонування елементів прямої демократії, інтегрованих у систему державного режиму представницької демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Вітюк Д. Л., Павлюх О. А., Вітюк Д. Л. ,. Павлюх О. А. "Вибори як форма безпосередньої демократії: теоретико-правовий аспект". Alʹmanah prava, № 10 (2019): 115–21. http://dx.doi.org/10.33663/2524-017x-2019-10-115-121.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Лихова, С. Я. "Механізм кримінально-правової охорони конституційно-правових форм безпосередньої демократії". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 56/59 (2004): 82–86.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Средницька, І. "Народна ініціатива як форма безпосередньої демократії: поняття, сутність та види". Юридичний вісник, № 4 (2014): 45–49.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

СКРИПНЮК, ОЛЕКСАНДР, та ВІТАЛІЙ КОВАЛЬЧУК. "Чи стане всеукраїнський референдум дієвим механізмом демократичної легітимації в умовах сучасного конституціоналізму?" Право України, № 2020/08 (2020): 83. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-083.

Повний текст джерела

Анотація:

Україна перебуває на шляху утвердження принципів верховенства права та демократії. Трансформаційні процеси, що відбуваються в суспільстві та державі, зумовлюють необхідність вироблення оптимального механізму прийняття легітимних політико-правових рішень, які б уособлювали в собі як мудрість народного волевиявлення, так і професіоналізм органів публічної влади. Це як ніколи актуально в період підготовки та прийняття нового закону про всеукраїнський референдум, який ініційований Президентом України і є частиною його передвиборчої програми. Чи зможе всеукраїнський референдум у сучасних умовах українського конституціоналізму стати дієвим механізмом демократичної легітимації влади? – запитання не риторичне. Воно вимагає глибокого аналізу з боку вчених-конституціоналістів і досвідчених фахівців у сфері публічного права. Мета статті – дослідити світовий досвід застосування національних референдумів в умовах різних за рівнем демократичності політичних режимів та продемонструвати вплив політичних інститутів на правові процеси в умовах сучасного конституціоналізму з урахуванням вітчизняного досвіду. Доведено, що якісне законодавче регулювання є важливою, але недостатньою умовою ефективного функціонування референдуму. Демократичний характер політичних інститутів та їхня легітимність – це ті фактори, які надають формально закріпленим процедурам реального змісту. Рівень довіри громадян до органів державної влади, зокрема до тих, які є безпосередніми учасниками референдного процесу (президента, парламенту, органу конституційної юрисдикції), забезпечують демократичну легітимацію політичним рішенням, прийнятих всенародним голосуванням. Зроблено висновок, що всенародний референдум – важлива форма безпосереднього народовладдя, яка інколи буває небезпечним інструментом дестабілізації правопорядку, особливо в умовах трансформації політичного режиму. Він є дієвим механізмом демократичної легітимації за умови забезпечення балансу між, зокрема: волею більшості та правами меншості; прямою та представницькою демократією; загальнодержавними та регіональними інтересами. Встановлено, що будь-які форми безпосереднього народовладдя, зокрема й референдум, відображають реальну волю народу лише за умови легітимності та правомірності політичних інститутів, які послідовно дотримуються цінностей конституціоналізму: пріоритетності людської гідності та основоположних прав, рівномірного розподілу функцій органів державної влади, незалежності правосуддя, обмеження волі більшості та захист прав меншості. Це те, що відрізняє усталені демократії від авторитарнопопулістських режимів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Сутність, походження і формування конституційних основ референдумів та основних моделей референдної демократії". Право України, № 2020/08 (2020): 18. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-018.

Повний текст джерела

Анотація:

Публікація присвячена питанням сутності та походження референдумів і референдної демократії в контексті утвердження доктрини, конституційної правотворчої та правозастосовної практики. Системно аналізуються віча, народні зібрання, комуни, конвенти та інші архаїчні форми демократії у середньовічних державах Східної та Західної Європи, а також у північноамериканських колоніях за часів їх заселення пуританськими громадами. Досліджується феноменологія трансформації народних зібрань у швейцарських колоніях в інститут referendum, аналізуються зміст цього терміна та інституту, його зіставність із плебісцитами, еволюціонування та подальше конституційне закріплення. Метою статті є визначення сутності (походження) референдумів і референдної демократії в Європі та Америці, а також виявлення подальших шляхів і напрямів їх розвитку в сучасній конституційній правотворчій , правозастосовній і правосудній практиці. Обґрунтовується висновок, що на кінець XIX ст. у Швейцарії, США та Франції на рівні політико-правової доктрини, конституції та правозастосовної практики сформувалися три основні моделі референдної демократії, що отримали свій подальший розвиток у світі в наступні 120 років. Перша, швейцарська модель референдної демократії є найбільш давньою, а її зміст полягає у всебічному використанні різних видів референдумів на рівні кантонів і федерації для обов’язкового розгляду конституційних поправок (пропозицій), питань входження та виходу Швейцарії до міжнародних угод і союзів, а також інших питань, які громадяни вважають такими, що, за дотримання процедури ініціювання голосування, підлягають вирішенню на референдумі. Ця модель, з одного боку, надихнула Ж.-Ж. Руссо на написання ним “Суспільного договору”, а з другого – отримала від нього свою доктринальну основу. Друга, американська модель референдної демократії отримали свій розвиток у США під впливом розвитку традицій самоврядності пуританських громад, які стали першими осередками публічної влади у Північноамериканських колоніях, та застосовувалася виключно на рівні штатів, для безпосереднього вирішення важливих для цих громад питань. Починаючи з XVIII ст., референдна демократія стає складовою політичних процесів і застосовується до легітимізації конституцій штатів і попра вок до них. Третя, французька, “плебісцитарна” модель референдної демократії була заснована на теоріях і доктринах мислителів XVII–XVIII ст., насамперед Ж.-Ж. Руссо, про народний суверенітет і його безпосередню реалізацію, а також на суперечливому досвіді їхньої реалізації у процесі конституційного державотворення за часів Великої Французької революції та Наполеонівських воєн у Європі. Наголошується, що виокремлені та досліджені моделі референдної демократії (швейцарська, американська та французька) сьогодні примножені багатьма іншими, новими моделями (скандинавська, латиноамериканська, іберійська, постсоціалістична, ісламська тощо). Але саме швейцарська, американська та французька моделі референдної демократії, в їх комбінуванні, становлять своєрідну “матрицю” сучасної референдної демократії. Для відродження в Україні ефективного законодавства про референдуми слід враховувати цінності, сутність (походження) і зміст цієї “матриці” референдної демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

КУЯН, ІРИНА. "Доктринальні питання конституційно-правових засад інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 53. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-053.

Повний текст джерела

Анотація:

Конституційне закріплення народного суверенітету як основи суверенітету держави, виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, форм народовладдя і безпосередньої демократії актуалізує питання правового забезпечення механізмів здійснення влади народом. Одним з основних засобів народовладдя є інститут всеукраїнського референдуму. Метою статті є аналіз конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму та напрацювання теоретико-методологічних засад його конституціоналізації в контексті принципу народного суверенітету. Акцентовано на тому, що теоретична база референдуму ґрунтується на основі парадигми суверенітету народу, а всеукраїнський референдум є формою вираження (прояву) народного суверенітету. Звернуто увагу на дискусійні питання теорії народного суверенітету. Аналіз конституційної моделі всеукраїнського референдуму проведено під кутом зору розуміння ідеї народного суверенітету як природної, невід’ємної, невідчужуваної властивості народу, змістом якої є володіння верховенством і незалежністю своєї влади, що передбачає не лише належність установчої влади, а й постійну реалі зацію народом власного політичного статусу у визначених ним самим формах. Безпосередня і представницька демократія є взаємопов’язаними, взаємозумовленими формами народовладдя, між якими не може бути сутнісних протиріч. Аргументується, що встановлений у Конституції України механізм її ревізії, з одного боку, створює певні засади стабільності конституційного ладу, а з другого – суттєво обмежує право народу в частині зміни конституційного ладу через інститут всеукраїнського референдуму. У контексті принципу народного суверенітету референдум за народною ініціативою за визначенням має “універсальну юрисдикцію”, тобто у широкому розумінні може бути проведений із будь-яких питань, що мають значення для народу і його держави. У питаннях конституційного референдуму, прийняття законів на референдумі за народною ініціативою, аброгативного референдуму доводиться необхідність дотримання принципу паритетності прямої і представницької демократії. Зазначено, що передбачений Конституцією всеукраїнський референдум з питання про зміну території України (ст. 73) є суперечливим за предметом і підставами, оскільки територія України визнається цілісною та недоторканною і підстави для проведення такого референдуму не визначені в Основному Законі. Звернуто увагу на різницю у предметах національного референдуму з питань зміни території та змін у територіальному устрої. Розглянуто проблемні аспекти таких видів референдуму. Наголошено на необхідності коригування цього виду референдуму з позиції принципу цілісності і недоторканності території України у зв’язку з можливими конституційними змінами. У висновках вказано, що проголошений у Конституції України принцип народного суверенітету, згідно з яким носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ, створює широкі можливості для розвитку різних форм та інструментів народовладдя, зокрема й інституту всеукраїнського референдуму. Утім, конституційні засади цього інституту визначені в Основному Законі неоднозначно та суперечливо. Конституційна модель інституту всеукраїнського референдуму не враховує достатньою мірою діалектичний зв’язок прямої і представницької демократії. Необхідне зважене врахування політичної і юридичної складових у змісті ідеї та конституційного принципу народного суверенітету, що передбачає вироблення доктринальних засад реалізації права народу визначати і змінювати конституційний лад через всеукраїнський референдум на основі поєднання прямої і безпосередньої демократії. Принцип паритетності форм народовладдя важливо забезпечити в новому законодавстві про всеукраїнський референдум.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

КОВАЛЬЧУК, ВІТАЛІЙ. "Популізм і конституційна трансформація у країнах Центрально-Східної Європи та Україні". Право України, № 2021/08 (2021): 168. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-168.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз таких явищ сучасної цивілізації, як конституціоналізм і популізм, їх ціннісних та інституційних основ, а також негативних наслідків впливу політики популізму на конституційний процес в умовах демократичної трансформації та можливих шляхів їх запобігання. У статті здійснено політико-правовий аналіз впливу популізму на конституційний процес у країнах Центрально-Східної Європи та Україні. Зазначається, що популізм – це найбільша прихована загроза для конституційних цінностей, якими є гідність, свобода та справедливість. Популізм закладає основи авторитаризму та гібрид ної демократії. Встановлено, що однією з небезпек політичного популізму в умовах демократичного транзиту є нівелювання принципів верховенства права та демократичної легітимації, що має наслідком інволюцію конституціоналізму та системну кризу існуючого правопорядку. Доведено, що популісти негативно ставляться до будь-яких юридичних процедур та інститутів, зокрема тих, які нездатні забезпечити досягнення їх корисних цілей. Одним із засобів політичної боротьби популістських партій є ослаблення незалежності судової влади і зниження ролі органів конституційної юрисдикції. Досвід країн Центральної та Східної Європи демонструє, що поєднати популістське законодавство та незалежність органу конституційної юрисдикції є практично неможливим. Наголошується на тому, що популістські партії, які мають високий кредит суспіль ної довіри, – це намагаються розширити свої владні повноваження через ухва лення популістських конституцій. Популісти використовують конституцію як фасад, який приховує їхню справжню мету – концентрація та утримання влади. Вони готові пожертвувати конституцією у разі, якщо вона перестає слугувати їхнім цілям. Популістські конституції втрачають свою правову сутність і здатність бути установчим актом народу. Всенародні обговорення щодо ухвалення чи внесення змін до конституцій, які ініційовані самими популістами, не враховують альтернативну думку меншості та політичної опозиції. Популістські конституції стають політичним інструментом, за допомогою якого здійснюється владарювання лише однієї партії, яка монополізує право представляти інтереси народу. Встановлено, що популістські режими тяжіють до безпосередньої демократії. З цією метою вони проголошують політику “істинного народовладдя”, складовою якої є ухвалення низки законодавчих актів, що передбачають безпосередню народну ініціативу. Однак демократію, пропоновану популістами, не слід ототожнювати з демократією участі (партисипативною демократією). Остання передбачає активну участь у суспільно-політичному житті країни (регіону) кожного зацікавленого громадянина. Важливими є не тільки кількість учасників таких демократичних процесів чи форма їх проведення, а й причини, що спонукали людей брати в них участь. Як підсумок проведеного системного аналізу, в основі якого покладено аксіологічний підхід, автор статті робить висновок, що дієвим механізмом запобігання політичного популізму в умовах транзиту є правова ідеологія держави, яка заснована на принципах конституційного патріотизму. Остання поєднує у собі конституційну традицію та сучасні цінності конституціоналізму – гідність людини та нації; особистої свободи та народного суверенітету; народовладдя та прав меншості; обмеження дискреційних повноважень державної влади та забезпечення незалежності суду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Петренко, А. О. "ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ". Знання європейського права, № 6 (6 лютого 2022): 35–38. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i6.295.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз поглядів учених попередніх поколінь на загальні збори громадян за місцем проживання у селах, селищах, містах, а також виявлення перспективних напрямів для подальших досліджень цього інституту. Автор зазначає, що питання загальних зборів громадян за місцем проживання як однієї з форм безпосередньої демократії на місцевому рівні завжди привертало увагу вчених. Водночас відомі радянські дослідники інститутів безпосередньої демократії у своїх працях не присвячували розділи, підрозділи загальним зборам громадян за місцем проживання, а лише згадували про цей інститут. Узагальнено, що перша хвиля інтересу до загальних зборів громадян за місцем проживання в україномовній та російськомовній юридичній літературі спостерігалась наприкінці ХІХ століття. Тоді більша частина території сучасної України перебувала у складі Російської імперії, в якій панував антидемократичний режим. Це не дало можливості для активного застосування цього інституту, тому відповідний історичний досвід на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. До того ж на цьому етапі загальні збори функціонували лише у сільських населених пунктах. На підставі цього сформульовано пропозицію іменувати цей перший, дорадянський етап, що тривав із середини ХІХ століття до початку ХХ століття, таким чином: «загальні збори – органи сільського самоврядування». Доведено, що після Революції 1917 року загальні збори громадян за місцем проживання не втратили своєї актуальності. Цей інститут існував протягом радянських часів, його було доволі сильно ідеологізовано задля застосування для агітації, тому історичний досвід цього періоду на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. На підставі аналізу функціональної спрямованості загальних зборів у радянські часи сформульовано пропозицію виокремити такі два етапи їх розвитку у цей період: загальні збори – пропагандистські органи становлення радянської влади та активної класової боротьби (1920–1930 роки); загальні збори – засіб підвищення демократичності формування та функціонування державних органів (1950–1990 роки).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

МЕРЕЖКО, ОЛЕКСАНДР. "Міжнародно-правові аспекти принципу народовладдя". Право України, № 2019/11 (2019): 144. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-144.

Повний текст джерела

Анотація:

Принцип народовладдя має не тільки національно-правові, а й міжнародно-правові аспекти, оскільки в міжнародних відносинах держави є інструментом, за допомогою якого народи взаємодіють один з одним і воля народу виражається у міжнародних відносинах через державні органи. Опосередкований вплив на формування та функціонування міжнародного права можуть мати міжнародні неурядові організації. У міжнародному праві є норми, спрямовані на захист народів та їхнього існування. Мета статті – дослідити те, як принцип народовладдя втілюється у мінародноправові форми. Зокрема, дослідити роль принципу демократії у сфері міжнародного права, а також з’ясувати особливості проведення референдумів із точки зору норм і принципів міжнародного права. Хоча принцип народовладдя є принципом національного, а не міжнародного права, він стосується і міжнародного права. Цей принцип тісно пов’язаний з такими основними принципами міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав, принцип рівноправ’я та самовизначення народів і націй, принцип невтручання держав у внутрішні справи одна одної, а також поваги до прав людини. Деякі мислителі намагаються концептуалізувати міжнародне право як право народів зі своїми принципами. Хоча сучасне міжнародне право безпосередньо не містить принципу народовладдя, однак воно є необхідною умовою і своєрідною гарантією ефективної реалізації принципу народовладдя у національному праві. Деякі автори, досліджуючи тенденції розвитку міжнародного права, говорять про процес демократизації міжнародного права, а також про поступове утвердження принципу демократії в системі міжнародного права. Принцип демократії є загальним принципом права, незважаючи на те, що його зміст і розуміння у різних державах може бути різним. Одним із головних інструментів прямої демократії є референдум, який співвідноситься з міжнародним правом у двох головних аспектах. По-перше, держави можуть проводити референдуми на своїй території стосовно певних питань, пов’язаних із міжнародною політикою та міжнародним правом. По-друге, у міжнародній практиці відомі референдуми (плебісцити), що проводяться під егідою міжнародних організацій з питань статусу певної території. Що стосується плебісциту, то він є одним зі старих інститутів міжнародного права, а також свідченням демократичних тенденцій у міжнародному праві. Плебісцит має подвійну правову природу: з одного боку, це – інститут національного права, а з другого – інститут міжнародного права. Однією з важливих тенденцій еволюції міжнародного права є те, що в ньому з’являються міжнародні документи “м’якого права”, які визначають загальні параметри проведення референдумів. Таким чином, принцип народовладдя хоч ще й не знайшов чіткого закріплення у міжнародному праві, утім, дедалі більше впливає на його розвиток, а інструменти прямої демократії формуються у межах міжнародного права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Павленко, В. В. "ВИБОРИ ТА ВИБОРЧА СИСТЕМА В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 485–96. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.54.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що сьогодні, коли Україна про- ходить складний шлях розбудови незалежної держави важливо забезпечити стабільне і продуктивне функціонування базових інститутів демократії. Тому вибори і виборче право безумовно стають фундаментом демократії і відносяться до основних засад конституційного ладу нашої держави. Якщо говорити про народовладдя, яке означає належність усієї повноти влади народу, то воно напряму залежить від типу виборчої системи, яку застосо- вують у тій чи іншій країні світу. За час незалежності Україна скористала- ся усіма існуючими виборчими моделями: мажоритарною, пропорційною та змішаною. Але, на жаль, слід визнати, що вибори в Україні у посткомуністич- ний період проходили і проходять, як правило, із використанням методів адміністративного тиску, широко застосовується підкуп населення, заля- кування кандидатів та виборців. У статті аналізується становлення ви- борчої системи в Україні. Розкривається суть понять «вибори» та «виборча система», показано вітчизняний та зарубіжний досвід їх розвитку. Визна- чається роль виборів для будь-якої демократичної держави. Розглядаються шляхи подальшого розвитку виборчої системи в Україні. Наголошується на необхідності вивчення історії виборчої системи нашої держави. Окреслено концептуальні підходи удосконалення виборчого законодавства України. Зроблено висновок, що виборчу систему у історико-правовому вимірі слід розуміти таким чином: виборча система – це врегульована конституцій- но-правовими нормами (в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права) система суспільних відносин, які складаються в рамках врегульованого законом порядку організації та проведення віль- них виборів, як форми прямої демократії та безпосереднього народовлад- дя, завдяки якій отримують можливість на законних підставах (легально) та на основі загальносуспільного визнання (легітимно) функціонувати представницькі органи публічної влади на окремому історичному етапі ро- звитку суспільства. Таким чином, виборча система відіграє важливу роль у процесі формування політичної волі в Україні, а здатність її забезпечити між різними політичними партіями консенсус в процесі боротьби за владу є важливим фактором стабільності та руху вперед.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Кінзбурська, В. О. "ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИЙ РІВЕНЬ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА ГРОМАДСЬКИХ ІНСТИТУЦІЙ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 145–52. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.18.

Повний текст джерела

Анотація:

Соціально-економічні зміни, які мають кардинальний характер в Україні, всебічна демократизація політичного життя суспільства обумовлюють два основні завдання суспільного розвитку. Приведення формату та способів державного управління у відповідність із світовими та європейським зокрема, тенденціям управлінської діяльності. Другим завданням є підтримання процесів формування громадянського суспільства у світлі динаміки демократичного розвитку країни. З огляну на такі завдання формування належного рівня взаємодії органів влади з населенням в лиці різноманітних громадських інституцій є актуальним напрямком як наукової розробки, так і практичної реалізації повноважень у даній сфері. Враховуючи те, що взаємодія населення з державою проявляється у різних формах та реалізовується за допомогою ряду засобів та методів, варто наголосити, що сучасна тенденція розвитку провідних країн світу полягає в тому, що органи влади починають розглядатися в якості сервісних служб по відношенню до населення. В статті проаналізовано актуальність та необхідність комплексного підходу до науково-практичної розробки чітких механізмів здійснення ефективної взаємодії органів влади та громадських інституцій. Запропоновано почати таке дослідження саме з визначення рівневості взаємодії, а конкретно з її окремого рівня – загальнодержавного рівня взаємодії. Наголошено на сферах взаємодії, серед яких виділено нормотворчу, правозастосовчу та правоохоронну діяльність. Також акцентовано увагу на проведенні громадської експертизи в рамках нормотворчої діяльності органів державної влади. Варто наголосити, що такі механізми нормативно-врегульовані, однак їх ефективність досі залишається на досить низькому рівні. Також акцентовано увагу на тому, що одним із способів або форм взаємодії центральних органів державної влади та інституцій громадського суспільства є делегування певного об’єму повноважень громадським інституціям. Також зазначається, що формою взаємодії також можливо розглядати процеси реалізації форм безпосередньої демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Магновський, І. Й. "Правове осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні в контексті становлення громадянського суспільства". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 80–88. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.699.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню у правовому аспекті осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні у процесі становлення громадянського суспільства, в умовах викликів сьогодення. Наголошується на особливому місці місцевого самоврядування, яке є однією із фундаментальних демократичних засад та виступає одним із ключових факторів інтеграції у європейську спільноту. Указано на ефективність та значимість місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства. Зазначається, що роль місцевого самоврядування у функціонуванні громадянського суспільства України підвищується через імператив щодо реалізації безпосередньої демократії. Інститути місцевого самоврядування задовольняють потреби громадянського суспільства в самоорганізації, а також заповнюють нестаток регулюючих функцій держави, знижують ступінь втручання у приватні справи. Звернено увагу на європейську континентальну модель місцевого самоврядування, яка характерна для України й концептуально грунтується на діалектичному поєднанні місцевого державного управління на місцях і місцевого самоуправління, а також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. котра заснована на поєднанні, з одного боку, виборності всіх представницьких та виконавчих органів на первинному рівні самоврядування та, з другого - призначення і з «центру» на місця повноважних представників державної влади на регіональному рівні. Акцентується значимість громадських інститутів, котрі формуються і функціонують на засадах самоврядування, із характерною ознакою, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, де їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів, від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути. Самоврядність громадських інститутів забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, підвищенні ролі людського фактору у процесі вирішення питань суспільного значення. Підсумовується, що розвиток місцевого самоврядування передбачає створення умов для формування ефективної, відповідальної місцевої влади, здатної забезпечити достатнє середовище для проживання людей на всій території України, включаючи передачу повноважень, ресурсів та компетенції вирішувати основні питання життя на найбільш наближеному до громадян рівні. У цьому контексті місцеве самоврядування розглядається саме як форма утвердження локальної демократії та забезпечення цілісного комплексу муніципальних прав, як основоположний інститут, складова частина громадянського суспільства зі створенням базового суб'єкта місцевого самоврядування - дієвої територіальної громади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Єгорова, В. С. "Зміни у виборчому праві". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (2 вересня 2020): 10–13. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).555.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовані зміни, які стосуються виборчого права України та набрали чинності 1 січня 2020 р. Аналіз суті правових інститутів і їх розуміння в різних правових системах є стартовою платформою для проведення заходів із вдосконалення вітчизняного законодавства, що постійно зазнає змін через нестабільність суспільних відносин. Важливу роль у суспільстві відіграє виборче законодавство, адже саме вибори як одна з форм безпосередньої демократії шляхом формування вищих органів державної влади реалізує право народу на управління державою. Виокремлюються проблеми та порушення рівності виборчого права під час реалізації активного та пасивного виборчого права. Наприклад, до них належать обмеження обсягу права голосу окремої категорії виборців на підставі їхнього місця проживання (перебування); запровадження суто пропорційної виборчої системи; «джеррімендеринг» (штучна зміна меж округів «виборчої геометрії» на користь окремого кандидата); заборона «подвійного балотування» на різних видах виборів, які відбуваються одночасно. Зауважується, що введення чистої пропорційної системи призведе до повної залежності кандидатів у народні депутати України від політичних партій, котрі витіснять втілення інтересів виборців. Тому вирішення питання порушення принципу рівності виборців під час голосування в закордонному виборчому окрузі вбачається у розробленні й унормуванні механізму попередньої реєстрації таких виборців із фіксацією місця їхнього постійного проживання та надання можливості проголосувати за кандидатів свого виборчого округу. Формулюється зміст виборчо-процесуальної рівності кандидатів, тобто рівності можливостей діяльності зареєстрованих кандидатів у виборчому процесі, що може стосуватися й рівних можливостей для агітації, реєстрації, недопущення застосування адміністративного ресурсу, чесного підрахунку голосів тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Weber, N., та K. Jäkel. "Участь громадськості в процесах лісового планування в Саксонії, Німеччина". Наукові праці Лісівничої академії наук України, № 13 (25 листопада 2015): 187–92. http://dx.doi.org/10.15421/411527.

Повний текст джерела

Анотація:

Доповнюючи юридично закріплені в суспільстві форми участі громадськості в управлінні державою (наприклад, вибори), неінституціоналізовані способи включають широкий спектр зацікавлених сторін і громадських організацій в процес прийняття суспільно важливих рішень, зокрема, пов’язаних з лісовим господарством. Вони набувають все більшої значимості у науковому та соціальному дискурсі в Німеччині та її субнаціональних суб’єктах (землях). Ця тенденція знаходиться в руслі руху суспільства до кооперативної демократії (Böhnke, 2012). В певній мірі обговорення цих питань має місце також і в лісовій політиці (Weber und Schnappup, 1998; Böhnke, 2012). В цій статті представлені в більш вузькому сенсі на політичному рівні землі Саксонія підходи, які безпосередньо або опосередковано впливають на ситуацію в лісовому господарстві, на лісівників та / або лісовласників. Підставою участі громадськості в управлінні державою є Конституція Саксонії, а в питаннях, пов’язаних з лісовим господарством, це – Саксонський Лісовий Акт, Саксонський Акт охорони природи та Саксонський Мисливський Акт. Правовими актами передбачено три форми участі громадськості у прийнятті рішень з питань лісового господарства: референдуми, консультативні ради і проведення слухань. Однак референдуми, які можуть привести до нових правових положень, до тепер не проводилися. Навпаки, широко застосовується консультації міністерств через консультативні ради. Діють наступні консультативні ради: Консультативна Рада з питань лісового господарства, Консультативна Рада з питань охорони природи та Консультативна Рада з питань полювання. Слухання в парламенті для врахування інтегрованих суспільних думок проводяться за необхідністю. Зацікавлені сторони в лісовому господарстві та лісовій промисловості послідовно розробили знизу вгору процеси для встановлення майбутніх керівних принципів і цілей лісового сектора. Найбільш впливовими громадськими організаціями в області лісового господарства в Саксонії є: Саксонська лісова асоціація, Саксонська асоціація лісовласників, регіональна Асоціація німецьких лісівників, регіональна Асоціація захисту лісів Німеччини, стратегічна Коаліція за майбутнє Саксонського лісу, до якої входять представники лісових професій та лісових профспілок, лісовласники, лісові підприємці, неурядові екологічні організації та багато інших. За участю цих громадських організацій було розроблено середньострокову концепцію для державних лісів «Саксонський ліс» як всеосяжний основоположний документ з лісової політики в Саксонії. Однак, як можна проілюструвати на прикладі нової «Лісової стратегії Саксонії 2050» і «Федеральної лісової стратегії Німеччини 2020», підходи зверху вниз продовжують застосовуватися в лісовій політиці. Громадські організації єдині в опозиції до планів уряду щодо передачі лісових повноважень в приватні і общинні ліси, а також передачі лісів до органів місцевого самоуправління.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Derzhko, I. Z. "Політична культура громадянського суспільства в контексті синергетичної парадигми". Grani 18, № 1 (22 грудня 2014): 11–16. http://dx.doi.org/10.15421/1715002.

Повний текст джерела

Анотація:

Особливість політичної культури полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з людською суб’єктивністю і є «суб’єктивним об’єктом». У вузькому розумінні політична культура - це не політика або політичний процес у їхньому реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, про закони й правила його функціонування. Політична культура містить у собі ті елементи й феномени суспільної свідомості й, у більш широкому плані, духовної культури тієї або іншої країни, які пов’язані із суспільно-політичними інститутами й політичними процесами і впливають на форми, формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, задають значимість і напрямок політичному процесу в цілому. Політична культура виступає як кінцевий пояснювальний принцип, як найважливіший показник розвитку політичної системи. Коли теоретики перейшли від побудови концепцій і обґрунтування методик до їх емпіричної перевірки, то тут були виявлені як переваги, так і істотні недоліки кожної з моделей, що ставлять під сумнів навіть деякі ключові моменти. Так, насамперед потрібно було чітко сформулювати, що ж є об’єктом і суб’єктом політичної культури. Досліджуючи політичну культуру, не можна ігнорувати той факт, що вона є специфічною та відмінною від основних характеристик політичної культури інших соціальних груп, а подекуди - цілком альтернативною, через що має бути розглянута в якості окремої категорії. Політична культура пронизує всю сукупність відносин, які складаються між учасниками політичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. Політична культура є тим фактором, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку. Це підтверджує і практика розвинутих демократичних держав, яка показує, що саме демократична політична культура є основою їх стабільності і динамічного функціонування. Розуміння політичного режиму як функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади, дає змогу визначити зв’язок політичної культури з режимом та її місце в ньому.Процес переходу до демократії уособлює сукупність декількох стадій розвитку. Але це не робить всі політичні переходи схожими один на одного. Завдання лібералізації і демократизації, проведення політичних та управлінських реформ кожного разу вирішуються по-різному, в різній послідовності та у різні терміни. В нормальному стані суспільства ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди й більшість членів суспільства позитивно ставиться до його політичних інститутів. Синергетика показує, як можна багаторазово скоротити час і необхідні зусилля й генерувати, через резонансні впливи, бажані і - що не менш важливо - структури, що реалізуються, у складній системі. Нова наука про самоорганізацію та складнощі вбачає синергетичний сенс у цьому древньому уявленні. Особливо важливим такий підхід видається у ситуації зростаючого дефіциту ресурсів - ресурсів часу, матеріалів, можливостей людства. Економія цих ресурсів стає не просто вигідною, але єдино можливим виходом для людства у світлі глобальних проблем. Перехід від недемократичної політичної культури до демократичної - це перехід до автономної участі, яка заснована на можливості вибору і властива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Kojurina V.M. "Питання взаємодії суб’єктів публічного управління земельними ресурсами громади". State Formation 1, № 30 (3 червня 2021). http://dx.doi.org/10.34213/db.21.01.11.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті доведено необхідність підвищення якості взаємодії суб’єктів публічного управління земельними ресурсами як одного з показників успішності менеджменту і розвитку громади. В рамках даного дослідження до суб’єкти управління віднесено: раду громади та її виконавчі органи, районні державні адміністрації, районні ради, територіальні органи Держгеокадастру, громаду (як сукупність жителів), проаналізовано їх функції та структуру, нормативну базу, що регулює відповідні повноваження. На основі візуалізованої автором моделі взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, мешканців громади з питань публічного управління земельними ресурсами виокремлено взаємозв’язки (реально сформовані та ті, які лише номінально встановлені законодавством). Виділено недоліки та прогалини в регулюванні механізмів взаємодії, до яких віднесено: неврегульованість статусу районних державних адміністрацій та районних рад у контексті земельних повноважень (зокрема, невідповідність функцій структурі); відсутність мотивації до співпраці суб’єктів управління; необхідність унормування механізму управління державними землями, що знаходяться на території громади; необхідність напрацювання і закріплення дієвих механізмів залучення громадського сектору до прийняття рішень; розробка дієвої системи контролю у сфері земельних відносин, з урахуванням значного розширення повноважень органів місцевого самоврядування та нового етапу формування ринку землі. В статті запропоновано перелік заходів для врегулювання спірних питань, налагодження взаємодії між суб’єктами публічного управління, завершення земельної децентралізації. До таких заходів віднесено: введення районної префектури, земельний відділ якої буде виконувати контрольно-наглядові повноваження, координувати горизонтальну взаємодію, зокрема у сфері управління спільними земельними ресурсами громад; а також, законодавче закріплення механізмів участі громади в прийнятті рішень, нормативно визначити проведення місцевого референдуму як форми безпосередньої демократії. Визначено, що запропоновані заходи сприятимуть підвищенню ефективності публічного управління основним ресурсом територіальної громади – землею, зниженню корупційних ризиків, створенню умов для розвитку ринку землі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Kalinichenko, Oleksandr, and Vadim Golovchak. "REFERENDUM AS A FORM OF DIRECT DEMOCRACY." International scientific journal "Internauka". Series: "Juridical Sciences", no. 11(33) (2017). http://dx.doi.org/10.25313/2520-2308-2020-11-6462.

Повний текст джерела

Анотація:

The article states that a referendum is an election, a popular discussion and a poll, is the right of real sovereign and supreme will of the people, but in its content and form of implementation. Scientific approaches to the researched problem are analyzed. In the course of the study it is substantiated that the referendum will be an effective too for exercising the right of peoples sovereignty only if the state is dominated by a democratic society, method of legal regulation, realization tool, peoples sovereignty, democratic spirit, that is the subject and method of legal regulation of the referendum differs significantly from other forms of democracy.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Kravchenko, T. A. "Інституційне забезпечення безпосередньої участі громадян України у місцевому самоврядуванні". Public administration aspects 3, № 10 (21 жовтня 2015). http://dx.doi.org/10.15421/151585.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проводиться теза, що інституційне забезпечення безпосередньої участі громадян України у місцевому самоврядуванні є формуючим чинником сталості демократичного розвитку держави. Обґрунтовується необхідність прийняття на законодавчому рівні нормативних актів, які регламентують механізми застосування форм партисипативної демократії (демократії участі). Доведена необхідність впровадження механізмів громадської участі на засадах комплексного підходу. Участь громадськості у вирішенні питань місцевого значення повинна ґрунтуватися на принципі субсидіарності та складатися з кількох основних аспектів: наявності передбаченого нормативноправовими актами та законодавством набору механізмів, інструментів та процедур громадської участі в місцевому самоврядуванні; налагодженні діалогу та формування соціального партнерства на рівні територіальної громади між органами місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади, соціально відповідальним бізнесом та громадськістю; прояву ініціативи, активності та самоорганізації жителів територіальної громади. Визначаються моменти, яким має приділятися ключова увага при здійсненні активної державної політики в організаційноправовому, інституційному, управлінському і методичному забезпеченні трансформації форм безпосередньої участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення. У таких напрямах, як: 1) усунення правових недоліків здійснення взаємодії органів місцевого самоврядування з громадськістю; 2) покращення якості інформування населення; активне залучення громадян до консультування та прийняття владних рішень; 3) полегшення доступу громадськості до інформації щодо діяльності органів місцевого самоврядування; 4) формування довіри населення до органів місцевого самоврядування шляхом залучення членів територіальної громади до реалізації місцевих проектів та програм розвитку шляхом використання диференційованих прийомів, за допомогою яких можливо використати потенціал кожного мешканця з урахуванням ступеня його активності; 5) запровадження спеціалізованих програм навчання та підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад на тему «Забезпечення участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення».

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Пухтинський, Микола Олександрович, та Володимир Олександрович Боярський. "КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ, ВРЯДУВАННЯ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ". Соціальний Калейдоскоп 1, № 1 (26 серпня 2020). http://dx.doi.org/10.47567/bomivit.1-1.2020.07.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню проблем сучасного стану та перспектив трансформації конституційно-правового регулювання публічної влади, врядування, територіального врядування в Україні, яке розглядається як процес системної взаємодії активних учасників (стейкхолдерів) публічної влади та публічного управління. Висловлюються пропозиції про необхідність інноваційних підходів до трансформації публічної влади, виходячи з нової парадигми владарювання в Україні – парадигми належного врядування. Запропонована авторська позиція щодо оновлення публічної влади, врядування у різних сферах модернізації Конституції України. Дана характеристика інновацій конституційно-правового регулювання, яка пов'язана з ініціативами Президента України і Парламенту України. Робиться висновок про те, що сучасний стан конституційно-правового регулювання врядування в Україні характеризується наявністю чималих проблем щодо ефективного функціонування інститутів конституційного права, системного оновлення Основного Закону. Це диктує необхідність визначення перспектив подальшої трансформації зазначеного регулювання та його прискорення. При цьому слід дотримуватись основоположних засад конституціоналізму, принципів та конституційних процедур. Реалізація конституційного, політико-правового оновлення публічної влади, врядування в Україні має передбачати комплексну трансформацію системи владарювання в доктринальному і прикладному аспектах. Доцільно також визначитись із концепцією системного оновлення, модернізації Конституції України, без якої спроби реформування Основного Закону стають проблематичними. У прикладному вимірі доцільно запровадити систему громадського моніторингу та контролю за функціонуванням публічної влади щодо її модернізації з використанням традиційних і новітніх електронних форм безпосередньої демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Форми безпосередньої демократії"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями