Добірка наукової літератури з теми "Фетиш"

Досліджується актуальна тенденція сучасного постіндустрі- ального світу, пов’язана із символізацією суспільно-політичних відносин. Символізація трактується як перетворення на символ будь-якої дії, що сві- домо здійснюється її суб’єктом. Показано, що класичні підходи до концепту- алізації символу як складової політики розглядають його у координатах тра- диційного політичного порядку, побудованого на інституціональних засадах та усталених ідеологемах. Зазначено, що у добу постсучасності місце релігії та ідеології як ключових джерел символічного виробництва та інструментів смислоутворення, займає нова техніка — політичний соціосеміозис. Його сутність полягає у механізмі універсалізації практик інтерпретації політич- ної реальності та її феноменів, наслідком якого виступає символізм політич- ного простору. Досліджується ресурсний потенціал соціосеміозису в ситуації постпо- літики. Посполітика визначається як перманентний процес деконструкції реальності з підміною сутності на її знак, символ, найменування, в резуль- таті чого відбувається автономізація символу. Причини цього криються не тільки у четвертій інформаційній революції, з її новими комунікативними практиками, але й в онтологічному характері самого явища. Це зумовлює звернення до первинних джерел феномену символізації. Показано, що його виникнення припадає на доісторичні часи та зумовлено таки- ми принципами первісного міфологічного мислення як синкретизм, генетизм та етіологізм. Символотворчий потенціал міфологічних технік управління суспільством розглянуто на прикладі тотемізму та фетишизму — культових практик неорганізованих архаїчних релігій. Доведено, що тотемізм та фетишизм на сьогодні широко представлені у символічному ландшафті постполітики як їх архетипові проекції. Як по- хідний від ритуалу фетиш безпосередньо стосується тотему, а разом вони складають підоснову усієї предметної політичної символіки ідентичності: від фізико-географічних об’єктів, репрезентантів світу фауни і флори до ар- хітектури, монументалістики та атрибутів державного суверенітету як пред- метів культу та колективних оберегів.

У статті реконструйована дискусія про категорію «матерія» в російській соціал-демократії початку ХХ ст., головними учасниками якої виступили Г.В. Плеханов, О.О. Богданов і В.І. Ленін. Ідейним тлом для виникнення дискусії були процеси в європейському соціал-демократичному русі. Її чільні представники в Німеччині висловлювалися на користь того, що марксизм є соціальне вчення, сумісним з різними філософськими поглядами. Цей ідейний контекст склався в процесі перетворення німецької соціал-демократії на частину істеблішменту. Відкриття в науці цього часу (в першу чергу, пов’язані з подільністю атому) стимулювали їх філософське осмислення. В цей процес включилися неокантіанці і позитивісти (махісти і емпіріокритики). Лівих інтелектуалів в працях останніх приваблювало врахування головної ролі практики в пізнанні. Легітимізувала філософські пошуки настанова Ф. Енгельса, згідно з якою матеріалізм мусить змінювати свою форму з кожним великим відкриттям в природознавстві. Серед російських соціал-демократів найбільш яскравим філософським талантом був О. Богданов, який обґрунтовував позицію емпіріомонізму. Виникла ситуація, коли на порядок денний міг стати фундаментальний перегляд усього марксистського вчення. Це вчення на той момент було не лише інтелектуальним фактором, але і способом легітимації партійної влади. В керівних колах російської демократії виник спротив цій загрозі, який очолив на перших порах Плеханов. В дискусіях на перший план висунулася філософська категорія «матерія». Показано, що «гносеологічний підхід» до визначення матерії у Плеханова і Леніна суперечливо поєднувався з неявними онтологічними передумовами. Свідомість у цьому випадку натуралізувалася і індивідуалізувалася. Богданов виходив з соціальних передумов філософських категорій, вважаючи практичним корелятом категорії матерії всезагальну працю. Але він одночасно розглядав цю категорію як фетиш індивідуальної свідомості в капіталістичному суспільстві. В радянський час ця дискусія була фальсифікована з метою підтримання громадянського культу Леніна. Зараз вона набула нового значення у зв’язку з актуалізацією у світовій філософії онтологічної проблематики. Показано антиномічність теорії матерії, якої неможливо уникнути, але яка, незважаючи на це, виконує незамінні евристичні функції в сучасній культурі.

Purpose. The author analyses a traditional cult of fetishism, which used to be common in the traditional life of turks of Hongoray (Khakassia) and others nations of Sayan-Altai region. The scientific novelty is in systematizing the materials available belonging to different ethnic groups of the Khakass (the Kachints, Sagai, Kyzyls, Beltyrs). Results. Functional particularities of the Khakass fetishes “tös” described used to protect clan and family health and served as patrons of cattle breeding and hunting. The author discovers many previously unknown signs and describes their ancient roots. Related myths recorded in Khakassia by the author are of great interest. The first research on the famous fetish “tös” of the Khakass was conducted by ethnographer D. A. Klements, who presented special work on these items. He made a description of them according to his personal collections and observations. Now his collection of “tös” is stored in the Minusinsk Museum of Local History. Unfortunately, D. A. Klements did not speak the Khakass language, so many of the item names were not translated properly. In present work, the author describes new functional features of Khakass fetishes “tös”, especially those related to the protection of the health of the family, the patronage of cattle breeding and hunting. Many previously unknown designations have been discovered, and the ancient roots of such representations have been revealed. At present, the cult of fetishism for the Khakas is a thing of the past; therefore, this research seems to be relevant for ethnographic science in terms of ancient myth-making of the population of Hongoray and neighboring regions of southern Siberia. Conclusion. There is evidence of a significant historical depth of the origin of the “tös”. So, as a result of studying anthropomorphic images on the “engraved pebbles” of the Late Bronze Age originating from Khakassia, their certain successive connections with the Hongors’ “tös” were traced. Thus, having a uniform name and functional characteristics, the cult of “tös” to a certain extent characterizes the origin of the popular beliefs of the Hongoray Turks, as well as their evolution in the historical borders of Sayano-Altai and Central Asia.

Пошавши од Сократове тврдње у Платоновом дијалогу Федар или о Лепоти, која гласи да је свака беседа састављена као живо биће, чија је целовитост, функција и естетска димензија представљена кроз органицистичку метафору тела, уочава се веза са савременим књижевно-теоријским поставкама о узајамном еросу текста и читаоца, односно реципијента. Сократовска представа беседе, односно текста, као тела пронашла је своје потоње утемељење у каснијим, нешто измењеним, књижевним теоријама, као што је концепт текста Ролана Барта (Roland Barthes) као par excellence еротског тела у којем се, као у наслади, ужива. Преко обједињујуће идеје о текстуалној телесности, у предстојећем раду се, кроз феномен ероса текста, покушава објаснити однос текста и реципијента путем довођења у везу Мерло-Понтијеве (Maurice Merleau-Ponty) идеје о феноменологији речи и статуса израза и Бартове идеје о тексту као задовољственом објекту. Циљ рада јесте да се путем Мерло-Понтијевих импликација о корпореалности свести и интенционалности тела тумаченим у блиској спрези са Бартовом теоријском позицијом о тексту као фетишу који нас жели, заводи и обистињује се као „списак језичких ватри” дође до плодоносног разумевања чина читања/слушања као својеврсног задовољственог доживљаја, односно – да се, у комуникацији Мерло-Понтијеве и Бартове теоријске позиције, покуша разумети телесна структура беседе, као и однос говорника, естетске ауре тела беседе и њеног ефекта на публикум.

На примере стихотворения Александра Блока «Клеопатра» (1907) статья исследует блоковскую концепцию «тезиса» и «антитезиса» в контексте истории русского символизма. Как известно, «тезис» отражается в блоковских стихах об одухотворенной Прекрасной Даме, а «антитезис» в стихах о проститутке Незнакомке. Представляется, что «Клеопатра» охватывает оба этих периода. Заглавная героиня блоковской «Клеопатры»—то есть, симулякр в паноптикуме начала XX века—тревожит лирического субъекта, претендующего на звание Поэта и, кроме того, по-видимому олицетворяющего эстетическую позицию самого Блока. Используя апострофу, лирический субъект обращается к Клеопатре как к традиционной музе страсти и красоты, и порицает ее восковой симулякрум—на показ для всех, как любая «проститутка»—за то, что она стала музой периода «антитезиса». Он пытается «уговорить» восковую царицу вернуться в мир державинской гармонии и одической торжественности, в мир, который в поэзии еще господствовал во время «тезиса»—однако, его попытка восстановить прошлое вызывает протест в "Клеопатре", которая отказывается от помощи своего самозванного спасителя. Она не возражает против своего нового облика «музы толпы». Таким образом, стихотворение как бы отрицает позднейшие мысли Вальтера Беньямина, который определил разницу между воспроизводимыми симулякрами и ауратическими подлинниками тем, что фантасмагорические фетиши способны создавать поэтический диалог, и участвовать в нем. Поэтому, в конце концов, Блок вызывает прозопопеей смерть своего устарелого двойника периода «тезиса», который видит истинную поэзию только в ультра-романтических категориях, что дает возможность интерпретировать «Клеопатру» как мета-автобиографию, то есть как произведение, выражающее переход русского символизма от «тезиса» к «тезису».

В современности духовное наследие народов России, включая их традиционную картину мира, является объектом общественного и научного интереса. В этом ключе представляется важным реконструкция народных воззрений о животном мире. Целью работы является выявление значений волка в мифологических суждениях бурят и включенности этого дикого животного в их обрядность. Источниками для исследования послужили различные этнографические, фольклорные и лингвистические материалы. В работе использован в качестве основного структурно-семиотический метод. Анализ показывает, что у бурят сформировался неоднозначный образ волка, характеризующийся амбивалентностью коннотации. Выявлена в представлениях об этом звере особая роль символики цвета. Волк имел небесную (белый волк) и мужскую символику. Положительная коннотация выражалась также в признании апотропейной функции его шкуры. О сакральности его образа указывает соблюдавшийся охотниками обычай снятия с убитого хищника шкуры с головой и некоторыми внутренними органами. Отрицательная характеристика волка связывалась с тем, что этот зверь воспринимался как медиатор между мирами. Он отождествлялся с бедой. Полагали, что он имеет демоническую природу, служит транспортом для нечистой силы. На хтоническое происхождение хищника указывала его взаимосвязь с вороном. Волк также нес символику агрессии и увязывался с воинским культом. В этом контексте следует рассматривать его ассоциацию с оружием и идею оборотничества. Выяснено, что в шаманской обрядности бурят волк имел священный статус, что проявилось в поэзии и атрибутике шамана (в ритуальной одежде, в использовании волчьего фетиша). Определено, что народные воззрения бурят о волке находят параллели в традиционном мировоззрении других народов, что указывает на универсальные и типологические феномены в бурятской мифологической фауне. In modern times, the spiritual heritage of the peoples of Russia, including their traditional picture of the world, is an object of public and scientific interest. In this context, it is important to reconstruct popular views about the animal world. The purpose of the work is to identify the meaning of the wolf in the mythological judgments of the Buryats and the inclusion of this wild animal in their rituals. Various ethnographic, folklore, and linguistic materials were used as sources for the research. The paper uses the structural-semiotic method as the main one. The analysis shows that the Buryats have formed an ambiguous image of the wolf, characterized by ambivalent connotations. The special role of color symbolism is revealed in the ideas about this animal. The wolf had a heavenly (white wolf) and male symbolism. A positive connotation was also expressed in the recognition of the apotropaic function of his skin. The sacredness of his image is indicated by the custom observed by hunters of removing the skin from the killed predator with the head and some internal organs. The negative characteristic of the wolf was associated with the fact that this beast was perceived as a mediator between worlds. He was identified with trouble. It was believed that it has a demonic nature, serves as a transport for evil spirits. The chthonic origin of the predator was indicated by its relationship with the raven. The wolf also carried the symbolism of aggression and was associated with a military cult. In this context, we should consider its association with weapons and the idea of werewolves. It was found out that in the shamanic rites of the Buryats, the wolf had a sacred status, which was manifested in the poetry and attributes of the shaman (in ritual clothing, in the use of a wolf fetish). It is determined that the Buryat folk beliefs about the wolf find parallels in the traditional worldview of other peoples, which indicates universal and typological phenomena in the Buryat mythological fauna.