Статті в журналах з теми "Фахова діяльність людини"

Статтю присвячено актуальній нині проблемі формування екологічної компетентності як складової частини професійної підготовки магістрів освіти, які зможуть забезпечувати викладацьку, наукову і методичну діяльність у закладах середньої та вищої освіти. На біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка готують бакалаврів і магістрів за предметною спеціальністю 014.05 Середня освіта (Біологія та здоров’я людини). В умовах антропогенного тиску на довкілля і загострення екологічних проблем виникає потреба переосмислити і переглянути зміст екологічної освіти майбутніх фахівців – учителів біології, хімії та здоров’я людини. Професійну екологічну компетентність доцільно формувати через екологізацію навчального процесу у вищій школі. Запропоновано для магістрів освіти включити до навчального плану курс «Екологічна культура»; у змісті лекційного матеріалу з курсів «Біорізноманіття рослин» і «Біорізноманіття тварин» – розглянути питання про сучасний вплив людини на різноманіття рослин і тварин на глобальному рівні; у змісті лекційного матеріалу з курсу «Генетика людини» – питання про вплив антропогенних факторів довкілля на мутації генів та їх наслідки. Формування екологічної компетентності є одним із найважливіших завдань освіти сталого розвитку. Проаналізовано місце освіти у сталому розвитку в новій українській школі, головна мета якої – створити школу, у якій буде приємно навчатися і яка даватиме учням не тільки знання, як це відбувається зараз, а й уміння застосовувати їх у повсякденному житті. Саме тому для магістрів освіти запропоновано вивчати курс «Екоосвітня діяльність для сталого розвитку». Така навчальна дисципліна сприятиме системному узагальненню екологічного й педагогічного досвіду, формуванню у майбутніх педагогів готовності до роботи зі здобувачами освіти на засадах сталого розвитку, вміння фахово застосовувати теоретичні знання в освітньому процесі з метою виховання у молоді ціннісного ставлення до довкілля й екологічного стилю життя.

Метою статті є формування теоретичної концепції ролі законодавчої діяльності та природи закону у його здатності забезпечувати досягнення політично-мотивованих цілей суб’єктів владних повноважень. Наукова новизна статті полягає у вивченні впливу інститутів громадянського суспільства на законодавчу діяльність, де плюралізм підвищує гарантії від негативних мотивів автора, але знижує юридичну якість закону через вплив на процес його прийняття значної кількості ідеологічних течій і переконань. Досліджено, що в авторитарних державах існують більші ризики формування закону із суспільно-негативними мотивами, але його юридична якість є вищою за рахунок залучення до процесу створення акта фахових спеціалістів. Висновки. Законодавча діяльність усвідомлюється в її широкому розумінні вольового акту будь-якої людини у напрямку створення закону, як через безпосередню реалізацію повноважень суб’єктами державної влади, так і через вплив на законодавчий процес інструментами програм державно-приватного партнерства. Як процес із створення штучного інструменту управління – закону, законотворчість розглядається в її кратологічному аспекті відповідності намірів владних еліт інтересам суспільства та їх юридичної компетентності – здатності реалізувати поставлені цілі в реальному житті людей інструментами закону.

Формування творчої особистості – одне з украй важливих і складних завдань новітньої освіти. Тільки тiсно поєднуючи свiдоме й пiдсвiдоме, логiчне й iнтуїтивно-емоцiйне мислення, можливо забезпечити цiлiсне й креативне сприйняття довкілля. Надзвичайно важливий засіб покращення виразності й образності під час викладання фізики – література й мистецтво з їхнім широким впливом на людські почуття, розум і поведінку. Можливість активного послуговування художніми творами у викладанні визначає органічне поєднання емоційного й раціонального сприйняття людиною явищ і процесів довкілля. Наука відрізняється від мистецтва, втім, відмінність ця – лише у способі його відтворення. Мистецтво й художня література показують людське й суспільне буття в таких проявах і стосунках, котрі наука неспроможна охопити власними методами. Та завдяки науці розвиваються продуктивні сили суспільства, створюються матеріальні й духовні блага, розширюється влада людини над природою, окреслюється шлях удосконалення людських взаємин. Між цими двома різними формами суспільної свідомості існують тісні взаємозв’язок, взаємовплив і взаємодоповнення. Передусім емоції від художнiх текстів стимулюють діяльність думки, розвиваючи теоретичне наукове мислення. Під формами застосування художніх творів ідеться про систему методів і прийомів у навчальній методиці, якою послуговується педагог, аби поліпшити ефективність викладання. Будь-яка форма має активізувати пізнавальну діяльність і розвиток творчого потенціалу учнів, навчати їх самостійно логічно мислити, посилювати інтерес до курсу. У загальноосвiтнiй школі, послуговуючись мiжпредметними зв’язками, було розроблено суть i методи впровадження у процес навчання зв’язкiв під умовною назвою «фiзика – мистецтво». Водночас для фахової школи (коледжі, лiцеї та ВПУ) притаманні додаткові перспективи гуманiтаризацiї курсу фізики iнтегративними засобами, пов’язані з визначенням специфіки майбутньої фахової діяльності учнiв. Ідеться зокрема про навчальні заклади, де виробничі сфери на своїх найвищих щаблях виходять на ті чи інші види мистецтва: будiвельнi (архiтектура), деревообробнi (скульптура), швацькi тощо.

АНОТАЦІЯ Автором було проведено професіографічний аналіз фітнес-тренера, узагальнено дані науково-методичної літератури щодо вимог роботодавців до фахівців цього профілю, враховано основні результати формуання фахових компетентностей здобувачів за освітньо-професійною програмою “Фізична культура і спорт. Фітнес” Бердянського державного педагогічного університету зі спеціальності 017 Фізична культура і спорт. Фітнес-тренер, який дозволив визначити професіограму фаху “Фітнес-тренер”. Методом порівняння і зіставлення було конкретизовано здібності та якості психофізичної готовності майбутнього фітнес-тренера для успішного здійснення професійної діяльності. У цій роботі проведений ґрунтовний аналіз наукової та методичної літератури щодо визначення та характеристики домінуючих видів діяльності професії “фітнес-тренер”; систематизовано та упорядковано необхідні психомоторні, артистичні, технічні, наукові, організаційно-педагогічні, морально-вольові здібності та загальногромадянські, психофізичні, професійно важливі особистісні якості. Метою статті було скласти професіограму, тобто узагальнити базові тенденції розвитку необхідних загальногромадянських, психофізичних, особистісних та професійно важливих якостей фахівців цієї професії. Перегляд змісту підготовки майбутнього фітнес-тренера в закладах вищої освіти, розширення їх спеціальних професійних якостей та професійних компетенцій дозволить майбутньому фітнес-тренеру досягти психофізичної готовності та може вирішити такі найрізноманітніші завдання: формування в психіці людини нових якостей професіонала; оволодіння нею новими професійно важливими знаннями, уміннями та навичками, які враховують умови професійної підготовки, мету і зміст професійної діяльності; забезпечать можливість ефективно здійснювати не тільки майбутню професійну діяльність, але й оптимально жити. Це, на думку автора, підвищить якість фахової підготовки майбутнього фітнес-тренера, зробить його конкурентоспроможним на ринку фітнес-послуг та ефективно вирішить завдання з оздоровлення населення України. Ключові слова: психофізична готовність, професіограма, види діяльності, здібності, особистісні якості, фітнес-тренер.

Досягнення високого рівня готовності випускника гуманітарно-педагогічного коледжу до професійної діяльності може бути здійснене лише при побудові навчання як цілісної системи, під якою прийнято розуміти певне ціле, що складається з взаємопов’язаних між собою елементів, при чому закони, принципи чи порядок зв’язку цих елементів створюють внутрішню структуру системи, а характер її взаємодії з навколишнім середовищем – її функціонування. Мова змінюється й розвивається, інтелектуально зростає й сама людина. Сучасний світ потребує від здобувача освіти, майбутнього фахівця певної освітньої галузі, не тільки знання свого фаху, а й високого рівня володіння професійно орієнтованою комунікативно-мовленнєвою компетентністю. Проблема формування професійно орієнтованої компетентності майбутнього вчителя набуває в наш час особливої актуальності у зв’язку з модернізацією змісту освіти, що, згідно з вимогами Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, спрямована на становлення мовленнєво-мовної особистості, яка володіє нормами усного і писемного спілкування та вільно використовує мовні засоби в різних професійних ситуаціях. Процес удосконалення професійно орієнтованої діяльність майбутніх педагогів – очевидний. Адже фахова підготовки формується за загальними тенденціями розвитку та закономірностями функціонування сучасної української літературної мови. Основним завданням закладів вищої освіти є – удосконалення мовної, мовленнєвої культури студентів, майбутніх фахівців різних галузей освіти, котрі на належному рівні вміли б практично користуватися рідною мовою в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. А становлення та актуальність професійно орієнтованої комунікативно-мовленнєвої компетентності є результатом внутрішньомовного процесу реагування на нові явища у житті носіїв мови, які вимагають сучасні мовні номінації.

У статті розглядаються шляхи та методи формування комунікативної взаємодії у педагогічному колективі. Комунікативна взаємодія схарактеризована як інтегративне, динамічне, структурно-рівневе утворення, представлене сукупністю комунікативних знань, умінь і навичок, а також комунікативно-значущих якостей особистості, що забезпечують у своїй взаємодії продуктивну професійну комунікативну діяльність. Доведено, що удосконалення комунікативної взаємодії у педагогічному колективі повинно здійснюватися за активної допомоги фахівця дорадчо-методичної сфери. Визначено необхідність цілеспрямованого формування ефективної комунікативної взаємодії у рамках роботи педагогічної студії «Антиконфлікт». Поняття взаємодії розглядається як спосіб взаємозв’язку, взаємовпливу та умова розвитку всіх соціальних систем. Оскільки індивідуальна дія в людському соціумі виконується в умовах прямих або непрямих відносин з іншими людьми, взаємодія передбачає водночас із фізичним і комунікативний аспект. Процес освітньо-професійного удосконалення фахівців щодо оновлення змісту освітньо-кваліфікаційних програм, фахової практики, змісту практичних та семінарських робіт, творчих завдань, проведення тренінгів із комунікації та організації проблемних педагогічних студій потребує ґрунтовного дослідження.

У статті визначено політико-економічні, соціокультурні й освітні чинники, які впливали на розвиток професійної освіти дорослих в означений час у країнах Центральної та Східної Європи. Проаналізовано напрями теоретичних розвідок у галузі професійної освіти дорослих: визначення філософських підходів у вивченні професійної освіти дорослих; розробка дидактичних і методологічних концепцій професійної освіти дорослих; соціально-діагностичні питання професійної освіти дорослих як складової системи національної професійної освіти; формулювання мети професійної освіти дорослих і визначення її завдань; визначення змісту професійної освіти дорослих, що відображав необхідність розвитку як професійних умінь і навичок, так інтелектуальної і емоційної сфер людини; політичне значення розвитку професійної освіти дорослих. Установлено, що у досліджуваний час визначились дві форми здобуття професійної освіти дорослих: формальна і неформальна. Узагальнено зміст, форми та методи навчання дорослих у відповідності до сформованих напрямів (буржуазно-ліберальний, конфесійний, професійно-технічний, педагогічний, підготовка керівних кадрів). З’ясовано, що професійна освіта дорослих включала як фахову (вивчення іноземних мов, психології, соціології, основ торгівлі, бухгалтерії, інженерії, технічних дисциплін, агрономії, природознавства, художньої та мистецької справи, чоботарської справи тощо), так і загальноосвітню складову (компенсаційне навчання, загальнокультурний і соціальний розвиток, трудове виховання, громадянська та політична освіта, здоров’язбережувальна освіта). Неформальна професійна освіта також здобула активного розвитку і реалізовувалась через засідання соціальних клубів, професійних спілок і товариств, діяльність молодіжних, жіночих, ремісничих та робітничих об’єднань і асоціацій. Визначено деякі недоліки розвитку професійної освіти дорослих: андрагогічні дослідження цього етапу носили суб’єктивний характер та базувались на особистому досвіді науковців; теоретичні знання були позбавлені узагальнень, визначень, оцінок і порівнянь, виконували описову функцію; політизованість та перенасиченість ідеологічною пропагандою; недосконала нормативно-законодавча база.

Діяльність психолога нині визначається спрямованістю на оптимальну реалізацію потенційних можливостей людини у сфері її професійної діяльності, особистому житті, міжособистісних взаємодіях, власного сприйняття. Проте далеко не всі фахівці-психологи здатні на належному рівні реалізувати свої функції, що, відображається на духовному стані й економічному розвитку суспільства. У зв'язку з цим актуальним завданням вищої школи є оптимізація та модернізація професійної підготовки кваліфікованих психологів. У статті висвітлено виявлені труднощі й охарактеризовано провідні аспекти проблеми підготовки майбутніх психологів у вітчизняних ЗВО, проаналізовані думки різних дослідників щодо напрямів її вирішення. До основних труднощів професійної підготовки майбутніх психологів у вітчизняних ЗВО відносимо: відсутність в абітурієнтів початкової психологічної підготовки та невідповідність уявлень студентів на початкових етапах навчання про зміст психологічної науки та функціональні обов'язки психолога, неузгодженість життєвих і наукових психологічних знань, мало виражену практичну значущість в академічній психології, недостатню практико орієнтованість професійної підготовки тощо. Професійну підготовку майбутніх фахівців-психологів, на наш погляд, необхідно здійснювати за двома основними напрямами: по-перше - організація та виконання освітньо-професійної діяльності (ефективне засвоєння загальноосвітніх і психологічних дисциплін, опанування умінь і навичок самостійної навчальної та професійної роботи, успішне проходження практики за всіма видами професійної діяльності психолога); по-друге - формування особистості психолога, визначення й усвідомлення його професійних інтересів і напрямів спеціалізації. Таким чином, у професійному навчанні важлива організація діяльності студентів, в якій професійна підготовка полягає не лише у формуванні теоретичного мислення, а й виробленні низки компетентностей і професійної готовності, спрямованих на швидку адаптацію до виконання складних професійних функцій, безперервне фахове й особистісне зростання й активний розвиток.

Актуальність теми дослідження. Проблема педагогічної майстерності викладача соціальної роботи на сьогоднішній день набуває особливого значення, що обумовлене як викликами сучасного суспільства так і новим розумінням змісту соціальної роботи. Постановка проблеми. Підготовка висококваліфікованого та конкурентоспроможного фахівця соціальної сфери в сучасних умовах розвитку українського суспільства вимагає відповідного рівня педагогічної майстерності викладача соціальної роботи. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання сутності і змісту педагогічної майстерності досліджували вітчизняні й зарубіжні науковці – А. І. Кузьминський, І. А. Зязюн, Н. В. Кузьміна, Н. В. Кухарєв. Підходи щодо визначення змісту і сутності поняття педагогічної майстерності проаналізовано В. В. Ягуповим. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. Малодослідженими залишаються теоретичні та практичні аспекти проблеми розвитку педагогічної майстерності викладача соціальної роботи у вищих навчальних закладах. Постановка завдання полягає у визначення головних складників майстерності викладача соціальної роботи та шляхів її підвищення у процесі підготовки майбутніх соціальних працівників. Виклад основного матеріалу. Педагогічна майстерність викладача соціальної роботи вищого навчального закладу є інтегрованою якістю особистості, що забезпечує стабільну результативну діяльність викладача, його професійно-педагогічний саморозвиток, самоактуалізацію на основі гуманізму, психологопедагогічної, методичної та фахової компетентності, особистісних характеристик та професійної мобільності. Висновки. Ефективним шляхом підвищення педагогічної майстерності викладачів соціальної роботи є підвищення кваліфікації в інших навчальних закладах та стажування, зокрема у закордонних ВНЗ, що збагачують індивідуальний досвід людини, надають можливість ознайомитися і практикувати різні моделі створення і поширення знань.

У статті розкриваються питання професійної майстерності майбутніх магістрів музичного мистецтва. Підкреслено, що професійно-педагогічна майстерність як наукова проблема грунтовно досліджується сучасними психологами, філософами, педагогами на теоретичному, експериментально-дослідному рівнях (обґрунтування сутності, складників майстерності, визначення й експериментальна перевірка умов, засобів її формування тощо).Так, маючи глибокі соціальні й історичні корені, проблема професійної майстерності майбутнього магістра музичного мистецтва, майбутнього педагога залишалась надзвичайно актуальною. Як відомо, витоки її полягають в ідеях давнього риторичного мистецтва і безпосередній ораторській діяльності. Необхідним складником професійної майстерності майбутнього магістра музичного мистецтва вчені досліджуваного періоду називали спеціальну, фундаментальну фахову підготовку.Цілком очевидно, що вимоги до сучасного магістра музичного мистецтва повинні відповідати потребам сьогодення і передбачати: високий професіоналізм в обраній сфері; інноваційний характер мислення і готовність до змін. Разом з тим висококваліфікований магістр музичного мистецтва повинен володіти основними етичними нормами та правилами поведінки у ділових відносинах. Водночас необхідно розвивати і соціально-психологічні навички діяльності майбутнього магістра музичного мистецтва, які мають базуватися на знанні засад формування організаційної культури, реалізації принципів розвитку соціальних відносин, традицій, звичаїв. Адже духовність, культура, інтелігентність є невід’ємними складовими професіоналізму майбутнього магістра, особливо коли його діяльність пов’язана з людьми. Професійна майстерність майбутнього магістра музичного мистецтва має формуватись у процесі здійснення методичного забезпечення навчального процесу в закладах освіти різного типу.

Безсумнівно, що якість підготовки майбутнього вчителя фізики – феномен панорамний. Однак, дидактика фізики, як теорія навчання з предмету, може з достатньою мірою передбачуваності та дієвості орієнтувати на визначальні пріоритети та ефективні технології становлення фахівця. Якщо дидактику фізики трактувати як науку про оптимізацію та закономірності організації контролю в навчанні, управління цим процесом (управління навчально-пізнавальною діяльністю, предмет котрої співвідноситься з процесами задавання корисних установок, прогнозованої міри обізнаності, власної системи цінностей, професійного компетентнісного та світоглядного досвіду), то одразу спливає на перший план доречність впровадження менеджменту якості підготовки майбутнього вчителя фізики.Категорія якості навчання тісно пов’язана з методологічним та світоглядним аспектами категорії знання і несе у собі ознаки особистісної забарвленості: тільки власна навчально-пізнавальна діяльність виступає одночасно і джерелом, і засобом формування особистісних набутків (різної якості знань, компетентностей, світогляду) людини [1–4]: ЗЗ – заучування знань; НС – наслідування; РГ – розуміння головного; ПВЗ – повне володіння знаннями; УЗЗ – уміння застосовувати знання; Н – навичка; П – переконання; Зв – звичка.У світовій та вітчизняній практиці спостерігаються тенденції поступового переходу від інформаційно-виконавських до пошуково-креативних схем навчання. За цих обставин проблема управління пізнавальною діяльністю у навчанні набуває особливої ваги: далекі до своєї досконалості матриці управління у традиційному навчанні, стають все менш придатними для використання в умовах інноваційних схем навчання, сучасні ж матриці управління – уже потрібно створювати, орієнтуючись на Національну рамку кваліфікацій України [7].Як відомо, концепція TQM (категорія всеохопного управління якістю (Total Quality Management – TQM) орієнтує на впровадження менеджменту якості (стандарт ISO 8402-94) на основі системного підходу [9]). З іншого ж боку, у традиційному навчанні, проблема управління особистісними набутками учнів здебільшого ставилась і розвивалась опосередковано, шляхом своєрідної її трансформації у проблему контролю пізнавальної діяльності, а внаслідок такої «мутації» проблем, цілеспрямоване регулювання та коригування у конкретному пізнавальному акті значною мірою унеможливлювалося з причин наявного суб’єктивізму в оцінюванні якості знань, «монополії» викладача на це оцінювання та зорієнтованості процедури контролю переважно на кінцевий результат навчальної діяльності, а не процес її протікання.Становлення майбутнього вчителя проходить через поєднання у собі двох взаємопов’язаних процесів: організацію діяльності студента та контроль цієї діяльності. Об’єктом управління тут виступає студент (як керована і самокерована система); об’єктом контролю – педагогічна діяльність цієї особистості; предметом управління є процес досягнення майбутнім фахівцем проектованого результату навчання [1]; предметом контролю – протікання процесу оволодіння запланованими професійними набутками. Успіх у навчанні є наслідком вдалих управлінських дій [1–4], коли гарантовано формуються предметні та професійні компетентності.Коригувати, регулювати, управляти професійними якостями майбутнього фахівця можливо лише в умовах узгодження і одночасної стандартизації як змісту, так і освітнього середовища стосовно конкретної освітньої галузі [2]. Вказаній проблемі було присвячено проект, мета якого полягала (проект виконується в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка в рамках діяльності наукової школи впродовж 1993–2011 років (науковий керівник – Атаманчук П. С.)) в теоретичному обґрунтуванні, апробації та практичному впровадженні методології управління фаховою підготовкою майбутніх учителів фізики в умовах особистісно орієнтованого навчання [1–4]. При цьому надто важливо, щоб започатковуваний нині перехід на принципи організації Національної системи кваліфікацій [7] стимулював вітчизняну освіту до забезпечення якісної професійної підготовки фахівців та збагачення наявних пріоритетів (рис. 1).За таких умов головним результатом досліджень було теоретичне обґрунтування та технологічна інтерпретація концепції цілеспрямованого управління якістю підготовки майбутніх фахівців [9] з акцентом на особистісно орієнтоване навчання та ступеневу освіту [2–4]. Узагальнені результати наших досліджень частково відображено в поданих нижче публікаціях (рис. 2).При цьому отримані нами результати дослідження пройшли широку апробацію на міжнародних, всеукраїнських, регіональних і міжвузівських науково-методичних конференціях та ході впровадження в навчальний процес середніх та вищих навчальних закладів. Однак, сьогодні ще мало уваги використанню впливу ультранових наукових досягнень і технологічних винаходів на плин світових соціальних процесів, освіту й науку, на основи побудови антропосфери та щоденне буття людини: значних напрацювань аналогічного характеру ні в Україні, ні на світовому рівні поки-що не видно.Основою формування професійних якостей майбутнього фахівця є його залучення (давня мудрість гласить: «Скажи мені – і я забуду; покажи мені – і я запам’ятаю; залучи мене – і я навчусь») до активної навчально-пізнавальної діяльності, причому такої, щоб «теоретик» більше практикував, а «емпірик» більше теоретизував [1; 2]; дієвий рівень обізнаності, професійних компетентностей та світогляду фахівця формується тільки через належне навіювання відношень до об’єкта пізнання; принцип динамічного балансу раціонально-логічного і почуттєво-емоційного (рис. 3), покладений в основу навчання, сприяє формуванню у студентів власного авторського кредо [2].На даний час нами обґрунтовано, доведено та репрезентовано [1–4] наступні технологічні та методичні можливості:– побудови освітнього прогнозу та розробки структурно-логічної схеми змісту моделі освіти;– створення схеми-матриці цільової навчальної програми та використання її як засобу цілеорієнтацій відповідної освітньої моделі навчання (рис. 4);– результативності системи управління навчально-пізнавальною діяльністю, що обслуговується різними галузями знань (психологія, педагогіка, нейрофізіологія, кібернетика, філософія тощо), яка виявляється у поступовому переведенні цього процесу в режим саморегульованого протікання (рис. 5);– значущості освітнього (навчального) середовища у навчанні за дидактичною схемою, що орієнтує на фіксований результат-еталон, яка зумовлюється адресною інформаційно-технологічною та матеріально-технічною підтримкою навчально-пізнавальної діяльності тощо.В цілому нами встановлено, що за умови компетентно заданих установок (належного вмотивування), якщо професійну підготовку здійснювати на основі цільової освітньо-професійної програми, побудованої за бінарним принципом, суть якого полягає у чіткому визначенні і забезпеченні досягнення еталонних рівнів змістової (з конкретного навчального предмету) і професійної (методичної) обізнаності, то це спричинює до формування таких фахових якостей майбутнього учителя, які вдовольняють потребу розбудови суспільства знань.Еталон контролю можна розглядати і як ступінь досягнення мети, і як стимул діяльності, і як критерій оцінки, і як ціннісні здобутки особистості. Також він характеризує контрольно-стимулюючий компонент процесу навчально-пізнавальної діяльності, що реалізується на етапах об’єктивізації контролю та проектування наступної діяльності (табл. 1). Таблиця 1.Ціннісні здобутки особистості РівеньЕталонПозначенняЦіннісні новоутворення(якість знань)НижчийЗавчені знання33Студент механічно відтворює зміст пізнавальної задачі в обсязі та структурі її засвоєнняНаслідуванняНСТой, хто навчається копіює головні моторні чи розумові дії, пов’язані із засвоєнням пізнавальної задачі, під впливом внутрішніх чи зовнішніх мотивівРозуміння головногоРГСтудент свідомо відтворює головну суть у постановці і розв’язуванні пізнавальної задачіОптимальнийПовне володіння знаннямиПВЗМайбутній спеціаліст не тільки розуміє головну суть пізнавальної задачі, а й здатний відтворити весь її зміст у будь-якій структурі викладуВищийНавичкаНТой, хто навчається здатний використовувати зміст конкретної пізнавальної задачі на підсвідомому рівні, як автоматично виконувану операцію (ця якість знань регламентується в часі)Уміння застосовувати знанняУЗЗЗдатність свідомо застосовувати набуті знання у нестандартних навчальних ситуаціях (творче перенесення)ПереконанняПЦе знання, незаперечні для особистості, які вона свідомо долучає у свою життєдіяльність, в істинності яких вона упевнена і готова їх обстоювати, захищати В умовах реформування освіти, прогнозовані рівні навчальних досягнень набувають одразу ж ознак самочинності, якщо вступає в дію механізм цілеспрямованого впливу на функціонування як раціонально-логічного, так і емоційно-ціннісного мислительних начал того, хто навчається. Дія механізму формування прогнозованих навчальних досягнень [4–8] в особистісно орієнтованому навчанні (на рис. 6 – штриховий контур) полягає в поступовому підвищенні рівня обізнаності. Задані у наведеній схемі орієнтири дають підстави для виділення п’яти можливих рівнів навчально-пізнавальних досягнень: буденного знання, нижчого, оптимального, вищого, об’єктивно нового наукового знання.Репродуктивна активність студентів у вивченні природничо-технологічних дисциплін ще якось здатна себе виявляти на раціонально-логічному рівні пізнавальної діяльності, однак пошукова та креативна активність немислима без поєднання обох сторін пізнавального акту – раціонально-логічного та емоційно-ціннісного (духовного). Тільки внаслідок такого поєднання впливів на активність студента у навчанні маємо шанс формувати його обізнаність від рівня буденних знань до відповідних вищих рівнів компетентності та світогляду.Отже, за умови компетентно заданих установок (належного вмотивування), якщо професійну підготовку здійснювати на основі цільової освітньо-професійної програми, побудованої за бінарним принципом, суть якого полягає у чіткому визначенні і забезпеченні досягнення еталонних рівнів змістової (з конкретного навчального предмету) і професійної (методичної) обізнаності [5; 6], то це спричинює до формування таких фахових якостей майбутнього учителя, які вдовольняють потребу розбудови суспільства знань.Тільки об’єктивний контроль результатів навчання та управління якістю цього процесу й процесом формування компетентностей (предметних та професійних) здатні забезпечити прогнозованість у фаховому становленні майбутнього вчителя фізики. Трактуючи якість як системну методологічну категорію, що відображає ступінь відповідності результату поставленій меті, легко окреслити траєкторію розв’язання вказаної проблеми. Відомо, що в процесі формування професійних якостей фахівця підручник є надійним засобом трансляції змісту та ідеології конкретного освітнього стандарту. Автори проекту підручників (рис. 7, 8) вперше у вітчизняній і світовій практиці обґрунтували та впровадили технологію бінарних цілеорієнтацій (фізика, методика викладання фізики), що є надійною передумовою дієвості навчання (формування компетентнісно-світоглядних якостей майбутнього фахівця) та основою формування цілісного педагогічного кредо майбутнього учителя фізики.Отже, за умови компетентно заданих установок (належного вмотивовування), якщо професійну підготовку здійснювати на основі цільової освітньо-професійної програми, побудованої за бінарним принципом, суть якого полягає у чіткому визначенні і забезпеченні досягнення еталонних рівнів змістової (з конкретного навчального предмету – фізики) і професійної (методичної) обізнаності, то це спричинює до формування таких фахових якостей майбутнього учителя фізики, які вдовольняють потребу розбудови суспільства знань.Дослідження варто продовжити в аспекті вироблення управлінських технологій та менеджменту формування цілісного педагогічного кредо майбутнього учителя фізики.

Стаття присвячена висвітленню теоретичних засад формування управлінської компетентності майбутніх фахівців фізичної культури і спорту. Проведений аналіз наукових праць, присвячених формуванню професійної та управлінської компетентностей майбутніх фахівців фізичної культури і спорту, свідчить про те, що ця проблема як у теоретичному, так і в методологічному аспектах не досить досліджена. Зазначено, що науковці розглядали різні аспекти професійної компетентності та культури майбутніх фахівців фізичної культури і спорту, проблему формування управлінської компетентності. Досліджуються поняття «компетентність», «компетенція», «професійна компетентність», «управлінська компетентність», «управлінська компетентність фахівців фізичної культури і спорту», а також з’ясовується сучасний стан їх сформованості. Встановлено, що управлінська компетентність майбутнього фахівця фізичної культури і спорту – це сукупність компетенцій, які охоплюють систему знань основ теорії управління. Щоб фахівець не тільки мав управлінську компетентність, але й міг би її застосовувати у своїй професійній діяльності, необхідно забезпечити розширення меж професійної підготовки у сфері фізичної культури і спорту, ґрунтуючись на передових підходах до навчання та нових освітніх стандартах. Доведено, що майбутня діяльність фахівця фізичної культури і спорту, а фактично й управлінська компетентність, передбачає її формування під час професійної підготовки, що дасть змогу більш ефективно використовувати творчий, фізичний та інтелектуальний потенціал в теперішніх економічних умовах праці, здійснюючи професійні функції на фоні високого рівня ділових та особистісних якостей, в керуванні процесами і людьми. Автор наголошує, що розвиток фізкультурно-спортивного руху в ринкових умовах неможливий без фахово підготовлених, компетентних фахівців-управлінців фізичної культури і спорту. Встановлено, що формування управлінської компетентності майбутнього фахівця фізичної культури і спорту у процесі професійної підготовки має базуватися на загальнолюдських цінностях, комплексному компетентнісному підході та професійній компетенції майбутнього фахівця, необхідних під час роботи у сучасних соціально-економічних умовах.

Важливою складовою базової підготовки майбутнього медика залишається медична та біологічна фізика, оскільки саме у процесі вивчення цього предмета здійснюється розвиток природничо-наукового мислення студентів. Медична фізика вивчається на першому курсі вищого медичного закладу. На початку вивчення матеріалу студенти повинні володіти фундаментальними теоріями з фізики, які розглядалися у середніх навчальних закладах. Сформована у них наукова та фізична картина світу за шкільні роки під час вивчення природничих наук у виші лише розширюється та поглиблюється. Таким чином реалізується принцип наступності вивчення фізики у системі неперервної освіти. Специфіка дидактичного підходу до вивчення фізики в медичному університеті значною мірою зумовлена тим, що для спеціаліста-фізика основним є фізична суть явищ природи, а для фахівця-медика об’єктом дослідження є людина. Для фахівців медичної галузі фізика виступає як фундаментальна природничо-наукова дисципліна, і для них головним є вміння використовувати знання фізики при розв’язанні фахових проблем. Викладачі кафедри підготували нову навчально-методичну літературу для дисциплін, які викладаються на кафедрі. У нових навчальних посібниках приділено багато уваги практичному аспекту можливого використання набутих знань у майбутній діяльності лікаря, відображено останні досягнення фізичної науки в галузі медичної діагностики та лікування. Однією з форм проведення практичних занять на кафедрі є використання елементів проблемного навчання. Створення проблемних ситуацій активізує пізнавальну діяльність студентів на занятті. У професійній діяльності лікаря важливу роль відіграє вміння правильно діагностувати захворювання. В основі більшості діагностичних методів лежать фізичні закони, теорії, наукові факти, а також фізичні властивості об’єктів і закономірності перебігу фізичних явищ, тому виникає необхідність навчати майбутнього лікаря діагностичної діяльності уже на етапі вивчення медичної фізики. У цьому аспекті застосовуємо компетентнісний підхід, у рамках якого закладаються основи діагностичних компетенцій.

Процеси технологічних змін, які позначилися на забезпеченні життєдіяльності держави, виробництва, відобразилися у переважній більшості людської діяльності - є наслідком стрімкого розвитку цифрової економіки. Породжені інноваційними технологіями нові напрями діяльності підприємств, установ та організацій вимагають наявності у персоналу відповідних фахових навичок, пов’язаних зі знаннями цифрової економіки. Мета дослідження полягає у аналізі сучасного стану державної політики трансформації ринку праці та формування підходів щодо впровадження змін з урахуванням викликів цифрової епохи. Як показує процес розвитку ринку праці, цифровізація та технологічний прогрес значно вплинули на економічну діяльність, виявивши вимоги щодо адаптивних навичок фахівців. Це, в свою чергу, в найближчому майбутньому призведе до значного скорочення та ліквідації робочих місць. Цифрова трансформація є складними змінами за рахунок посиленого впливу технологій, спрямованими на відносини у суспільній та економічній сферах. Концепція Industry 4.0 передбачає виникнення та подальший розвиток сучасних інноваційних напрямів діяльності. Нагальною постає потреба отримання та адаптування працездатного населення до мінливих вимог ринку праці. Впровадження нових напрямів потребуватиме значної кількості найманих працівників, в той же час – зникнення неактуальних напрямів призведе до значного рівня безробіття. Визначено, що перед державною політикою, пов’язаною з трансформації ринку праці, постають питання, спрямовані на: врегулювання балансу між виконанням роботи людьми та автоматизованими системами; контроль за безпечним використанням провідних технологій; формування необхідного середовища для підприємницької конкуренції; збільшення фінансування НДДКР; розбудову цифрової інфраструктури; впровадження стимулюючого характеру в оплаті праці в наукоємних та інноваційних сферах діяльності; законодавче упорядкування питань, пов’язаних з виконанням віддаленої роботи; посилення інституційних меж захисту інтелектуальної власності; державну підтримку суб’єктів інноваційної діяльності; залучення значних інвестицій у розвиток наукової та освітньої сфери; перепідготовку фахівців у різних сферах діяльності та працевлаштування.

Вступ. Вивчення фізіології людини починається принаймні з 420 р. до н. е., з часів Гіппократа, основоположника медицини, з критичного мислення Аристотеля і його висновку про взаємозв’язок між структурою і функцією, із спостережень Клавдія Галена (близько 126-199 рр. н. е.), засновника експериментальної фізіології, але як наука фізіологія бере свій початок з робіт англійського лікаря Вільяма Гарвея (1578-1657), котрий своїм відкриттям системи кровообігу перетворив фізіологію на фундаментальну дисципліну [1].В області фізіології вченими була зроблена велика кількість відкриттів, в тому числі і українською школою фізіологів – А. В. Нагорним, О. О. Богомольцем, П. Г. Костюком, Є. Ф. Вотчалом, В. В. Фролькісом та іншими [2], здобуто величезні знання та досвід, що охоплює близько 50-ти наукових дисциплін, які включають перш за все медичні науки, біологію фізіологію, інформатику, охорону здоров’я та розвиток технологій.Разом з цим багато ключових висновків були визнані науковцями настільки важливими, що для визначення досягнень з фізіології було створено Нобелевську премію. З 1901 року по теперішній час її вручено 121 здобувачу, серед яких звучать імена великого І. П. Павлова (1904) та І. І. Сєченова (1908) [3].Постановка проблеми та її актуальність. Вивчення фізіології – фундаментальної науки про динаміку життєвих процесів, області пізнання з теоретичними та експериментальними науковими дослідженнями, пошуком закономірностей та механізмів, керуючих ними [4], було і є невід’ємною частиною при підготовці спеціалістів у вищих медичних навчальних закладах: лікарів, провізорів, косметологів, лаборантів.Навчання майбутніх фахівців відповідно медичної програми з фізіології завжди орієнтувалося на наукове розуміння студентом функцій людських органів і систем, механізмів їх регулювання на системних, органних, клітинних та молекулярних рівнях експлуатації і інтегрувалося із знаннями анатомії та біохімії.Сучасні умови та задачі навчання у ВНЗ України в світлі приєднання країни до європейської кредитно-модульної системи освіти сприяли появі нових шляхів в організації навчального процесу і вчасності підняттю на інший рівень значущості самостійної роботи студента при вивченні фундаментальних дисциплін.Згідно Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, самостійна робота студентів є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять [5]. Сьогодні це – цілеспрямована самостійна пізнавальна діяльність студента [6]. У широкому розумінні самостійна робота студентів присутня в кожному виді навчальних занять, і завдання викладача полягає в тому, щоб активізувати і управляти цією діяльністю, створити для неї найсприятливіші умови за рахунок комплексу організаційно-педагогічних заходів. У вузькому ж розумінні самостійна робота студентів – це один з видів навчальних занять, специфічною особливістю яких є відсутність викладача під час навчальної діяльності студента [6].У сучасному освітньому процесі немає проблеми більш важливої і, одночасно, більш складної, ніж організація самостійної роботи студентів. Важливість цієї проблеми пов’язана з новою роллю самостійної роботи, яка поступово перетворюється на провідну форму організації навчання [5].Життєвим досвідом доведено, що тільки ті знання, які студент здобув самостійно, достатньо чітко відкарбовуються у тенетах довготривалої пам’яті. За даними ЮНЕСКО, якщо навчальний матеріал людина опрацьовує сама, самостійно виконує завдання від його постановки до аналізу результатів, то засвоюється не менше, ніж 90% інформації [7]. У зв’язку з цим досить обґрунтовано, що навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/3 загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної дисципліни [5].Аналіз сучасної науково-педагогічної літератури показує, що самостійну роботу студента можна розглядати як метод навчання [8], як форму організації діяльності студента [9], як вид пізнавальної і практичної діяльності [10]. Більш повно педагогічну сутність самостійної роботи розкриває трактування її як форми колективної або індивідуальної навчальної діяльності студентів, під час якої вони засвоюють необхідні знання, оволодівають уміннями й практичними навичками, навчаються планомірно та систематично працювати, мислити, формувати власний стиль розумової діяльності [11].Плануванню і організації самостійної роботи студентів присвятили свої дослідження Б. П. Єсіпов, І. Я. Лернер, М. І. Махмутов, Ю. С. Васютін, П. І. Підкасистий [6; 12; 13; 14]. Вони розглядали загальнодидактичні, психологічні, організаційно-діяльні, методичні, логічні та інші аспекти, характерні для традиційного дидактичного підходу. Теоретичні основи диференційного навчання заклали Ю. К. Бабанський, М. І. Махмутов, Н. Ф. Тализіна [15; 16]. Закономірності процесу самоосвіти і формування прагнення до самоосвіти розглядав Б. Ф. Райський [17]. Але разом з тим аналіз наукових праць показав, що методичні аспекти використання новітніх форм організації самостійної роботи у процесі професійної підготовки майбутнього лікаря є недостатньо освітленими.Постановка завдання, цілі статті. З огляду на викладене, метою статті є розкриття необхідності використання різних форм самостійної роботи студента, залежно від рівня засвоєння матеріалу, при вивченні фундаментальної дисципліни – нормальної фізіології. Основним завданням є визначення самостійної роботи як одного з продуктивних методів засвоєння теоретичного та практичного матеріалу.Виклад основного матеріалу. В процесі підготовки майбутнього лікаря самостійній роботі відводиться більш ніж 30% загального погодинного навантаження на одного студента, що до курсу нормальної фізіології людини – є 100 годин на рік.З огляду на методи навчання, що забезпечують перший рівень засвоєння матеріалу, доцільна самостійна робота з джерелами інформації на ознайомчому рівні (підручниками, комп’ютерними навчальними програмами, наочними матеріалами). Самостійна робота студентів на другому рівні засвоєння значно складніша не тільки за обсягом, але й за методичними підходами до її вирішення. Вона ґрунтується на праці з літературою та іншими джерелами інформації (комп’ютерними навчальними програмами, матеріалами наочності) на репродуктивному рівні [18].Серед методів самостійної роботи студентів найчастіше широко впроваджується, визначений тематичним модулем, огляд літератури, який не виключає і користування анотаційними листами. Не втратила своєї значущості і підготовка тематичного реферату або інформаційного виступу, який готується за багатьма літературними джерелами з подальшою оцінкою роботи як автора так і слухачів, за їх участю у обговоренні доповіді авторів.Серед простих видів самостійної роботи студентів, з метою закріплення теоретичних знань та їх творчого осмислення, буде доцільним виділення ключових слів та взаємозв’язків між ними, у визначеному викладачем контексті. Не менш цікаве і рецензування конспектів лекцій, як своїх так і товаришів, або суттєві доповнення до лекційного матеріалу нової вагомої інформації, знайденої за новітніми джерелами. Самостійне створення плану-схеми лекції, на нашу думку, допомагає спростити сприйняття складного матеріалу теми, що взагалі через позитивно забарвлений досвід, поліпшує в майбутньому вільне та чітке відновлювання надбаних знань.Складні види самостійної роботи пов’язані із проробленням матеріалу, що буде вивчатися на перспективу, бажано за декількома джерелами літератури, або із складанням перспективної тематичної лекції чи її фрагменту. Деякі студенти охоче розробляють тематичні таблиці та алгоритми, які наочно демонструють ключові моменти визначеного тематичного модулю.Засвоєння та відпрацьовування практичних навичок також пов’язане з наполегливою самостійною працею студента, бо професійні вміння розуміються як здатність фахівця самостійно і кваліфіковано оперувати знаннями та навичками у вирішенні ускладнених, нетипових професійних задач [19]. Студенти із задоволенням сприяють різноманітні ігрові та творчі види самостійної роботи (наприклад, складання або розв’язування тематичного кросворду, ситуаційних клінічних задач, тестів різного рівня складності); виконання індивідуальних завдань за індивідуальним графіком роботи (наприклад, складання контуру регуляції органу чи системи органів). Особистий досвід демонструє результативність від залучення для творчих видів самостійної роботи різних методичних рівнів, таких як репродуктивний, евристичний або пошуковий [20; 21]. Так, великою популярністю користувалися завдання, що до підготовки короткої (до 5 хвилин) захоплюючої розповіді за заданим питанням (репродуктивний рівень), або невеликого повідомлення на оригінальну тему (за фахом) і виступ з ним з мультимедійним супроводом (евристичний рівень), чи підготовка, виголошення з мультимедійною презентацією та захист проблемної промови за тематичним модулем (пошуковий рівень).Самостійну роботу студента передбачено і у науково-дослідній галузі. В якісному плані ми можемо запропонувати підготовку наукового реферату; написання проблемної наукової доповіді; участь у роботі студентського наукового товариства або науковій конференції. Важливим є і самостійна підготовка матеріалу до підсумкового модульного контролю.Для більшої ефективності самостійної роботи студентів обов’язково має бути самоконтроль. Слід акцентувати увагу і на розширення функціональних обов’язків викладача, що працює в рамках кредитно-модульної програми. В сьогоденні він виступає не тільки як організатор і контролер навчального процесу в вищому навчальному закладі, але й як кваліфікований консультант студентського загалу.Ми поділяємо точку зору авторів , що визначають за необхідне для оптимізації викладацького контролю самостійної роботи студентів застосовувати наступний алгоритм:1. Вивчення умов формування у студентів уміння самостійно виконувати завдання.2. Аналіз навчального плану й навчальної програми.3. Визначення змісту й обсягу самостійної роботи.4. Підготовка переліку знань й умінь, які має здобувати студент у процесі самостійної роботи.5. Діагностування індивідуальних особливостей студентів і визначення змісту й засобів самостійної роботи для кожного з них.6. Розроблення банку професійно зорієнтованих завдань для самостійної роботи (для самостійного вивчення теорії, перевірки практичних умінь, здобутих під час самостійної роботи, самоконтролю знань й умінь тощо) та групування цих завдань блоками.7. Визначення методів контролю самостійної роботи й критеріїв оцінювання виконання завдань.8.Розроблення системи стимулювання самостійної роботи з урахуванням рівня їхніх академічних досягнень та індивідуальних особливостей [22].Разом з цим важливим підходом у організації самостійного навчання є заохочення студентів до самостійної групової роботи. Освітні переваги студентів, що працюють спільно в групах, добре відомі. Серед іншого, вивчення разом показало достовірне підвищення якості навчання (за нашими даними, на 40% у студентів-іноземців 2-го курсу медичного факультету).З іншого боку, придбані навички спільної роботи в групі, в майбутньому дуже цінуються роботодавцями. Відповідно з результатами одного з досліджень агентства «Контакт», сьогодні необхідні для роботодавців якості кандидатів на перспективне місце роботи розподіляються таким чином: 40% – корпоративність, вміння грати в команді; 30% – креативність, вміння людини сприймати нове, швидко відсівати непотрібне, генерувати ідеї; 20% – навички, вміння робити конкретну роботу, і, нарешті, тільки 10% – знання [23].Висновки. Таким чином, самостійна робота при вивченні фундаментальних дисциплін має бути спрямована не тільки на формування професійних знань та вмінь, а й на розвиток організаторських і комунікативних якостей.Самостійна робота студента є важливою ланкою при підготуванні конкурентоспроможного фахівця. Вона потребує сучасних методичних форм і методів реалізації на тлі об’єктивного систематичного особистого та викладацького контролю. Найбільш ефективні результати навчання та вірогідні перспективи що до майбутнього працевлаштуванні дає поєднання індивідуальної та групової самостійної роботи.

Швидке запровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій та підходів, рішуча відмова від формалізму, застарілих форм, методів і засобів педагогічної діяльності, тісний зв’язок науково-дослідної роботи з практикою господарювання в країні – саме це дає підставу стверджувати, що сьогодні у вищій освіті України народжується якісно відмінний тип навчальних закладів, які пристосовані до нових умов діяльності.Складова освітньої реформи в Україні безпосередньо пов’язана з процесом становлення відкритості системи освіти, який зумовлює її зорієнтованість на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими, національними над класовими, інтеграцію у світові освітні структури. Принцип відкритості слід розуміти як вимогу подолання ідеологічної зашореності освіти, необхідність її деполітизації та департизації. У цьому плані можна, безперечно, вважати, що закрита школа, як і закрите суспільство, підпорядковані єдиним вимогам і єдиній ідеології, в цілому не здатні до розвитку.Розвиток систем відкритого освітянського простору і здійснення нової не обмежуваної концепції освіти мають найяскравішу гуманістичну спрямованість, бо своїм головним завданням визначають створення системи безперервної освіти, тобто надання “повних і рівних можливостей освіти”, забезпечення “ідеалу доступності освіти для всіх”. Безперервна освіта для всіх означає відкрите й доступне високоякісне навчання протягом усього життя людини і має за мету надати кожній людині найширший вибір шляхів та методів, зокрема нові інформаційні технології, з тим, щоб сприяти і диверсифікації освітніх послуг, і освіті та навчанню “без кордонів”.Безперервність освіти для нашої держави означає також забезпечення можливостей доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються; постійне поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання; перетворення здобуття освіти на процес, що триває все життя людини [1].Феномен відкритої освіти виник невипадково. Він є закономірним результатом глибинних змін, що відбулися у світі протягом другої половини ХХ століття, і ґрунтується на новому розумінні світу і людини. Звичайно, що перехід до моделі відкритої освіти потребує принципових змін в організації, змісті та структурі всієї системи освіти, хоча при цьому форми, методи й, власне, сама структура традиційної освіти зберігаються. Йдеться, скоріше, про цільове емоційне насичення перспективними елементами нової системи. Сьогодні суспільство докорінно змінює своє розуміння освіти як системи.Модель відкритої освіти передбачає, зокрема, вільне користування сучасними інформаційними ресурсами, особистісну спрямованість процесу навчання, розвиток інформаційної культури, процес постійного пошуку і змін, формування нових орієнтацій та мети, партнерство викладача та студента, відкритість освіти до майбутнього, інтеграція всіх способів освоєння світу, розвиток і введення в освітні процеси синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв'язок людини, природи і суспільства [2].Одним із перспективних напрямів ми вважаємо широке запровадження в навчальний процес методики дистанційного навчання на основі комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Ця нетрадиційна, відкрита форма освіти, яка ефективно діє в ряді розвинених країн світу, відкриває широкі перспективи для індивідуалізації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу кожного студента.Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях.Дистанційна освіта відкриває широкі перспективи для залучення до освіти осіб, які з різних причин не мають змоги скористатися традиційними формами навчання. Вони можуть слухати лекції провідних фахівців, брати участь у семінарах, користуватися електронною бібліотекою, складати в інтерактивному режимі заліки, екзамени.Навчання проводиться із застосуванням новітнього програмного забезпечення на основі сучасної комп’ютерної бази, яка включає комп’ютерні класи, виділений канал Інтернет.Вихованню нових генерацій молодих людей, упевнених у власних силах, з новим мисленням і баченням перспектив розвитку галузі має прислужитися розроблена й реалізована нова модель неперервної інноваційної гуманітарної освіти.Визначальною рисою є постійне вдосконалення навчально-виховного процесу. Наочне свідчення цього – посилена увага до запровадження інноваційних технологій, нових форм, методів, засобів навчання, розрахованих передусім на індивідуальний підхід до кожного студента.Модель відкритої освіти традиційно формувалася, виходячи не тільки із суспільних потреб у знаннях та їх використанні, а й із суспільного усвідомлення найдоцільніших форм і технологій цілеспрямованої передачі майбутньому спеціалістові необхідних знань, умінь, навичок. На сучасному етапі розвитку такий підхід вже не може задовольнити вказаних потреб і втрачає свою перспективність. У зв’язку з цим виникає нагальна необхідність рішучого перегляду самої системи глобальних цілей освіти, зміни її стратегічних пріоритетів з перенесенням акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості.Цей перехід від знаннєвої до особистісної орієнтації цілей і змісту освіти є тільки однією з передумов гуманізації і гуманітаризації професійної освіти. Другою її передумовою слід вважати широку демократизацію суспільних процесів і рішучу відмову від пануючої ідеології, що докорінно змінило ціннісні критеріальні підходи до сучасної освітньої парадигми. Згідно з ними система освіти повинна розглядатися як сфера обслуговування людини, яка забезпечує найбільш оптимальні засоби її розумового, почуттєвого і практичного розвитку [3].Неперервна гуманітарна освіта – ключовий елемент нового педагогічного мислення, який змінює погляди на характер і суть навчально-виховного процесу, в якому і студенти, і викладачі мають виступати суб’єктами професійного розвитку і творчості. Слід наголосити, що під педагогічним мисленням викладача розуміють особливості розумової діяльності, зумовлені характером його професійної діяльності.Вищеназвані аспекти гуманітаризації професійно-педагогіч­ної освіти визначають загальний педагогічний підхід до перебудови системи методичної підготовки викладача. Безсумнівно, що розробку методичної системи необхідно розпочати з переосмислення цілей навчання. Адже викладачеві важко вибрати методично правильні засоби і форми навчання, адекватні освітнім цілям, не конкретизувавши самі цілі. Одночасно і діяльність студента у процесі навчання може бути активною тільки тоді, коли у змісті навчання студент побачить переконливі для нього цілі – ті, що пов’язані з наступною професійною діяльністю.Стратегічною метою залишається формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості викладача, важливою якістю якої є високий професіоналізм. Але реалізація цієї мети на попередньому етапі реформування освіти не відповідала повною мірою самій природі особистості, що вело до неузгодженості цілей і результатів навчання та виховання. Відродження духовності в освіті є тією першоосновою, на якій можлива не лише орієнтація викладача на розв’язування завдань розвитку особистості студента, але й формування у студентів глибокого інтересу до саморозвитку, самоосвіти і самовиховання, вироблення в нього потреби у педагогічному самопізнанні [4].Вирішенню проблеми гуманітаризації вищої освіти багато у чому сприяє включення у навчальні плани дисциплін культурологічного циклу, зокрема, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія мистецтв”, “Культурологія”. Ці дисципліни повинні сприяти формуванню у студентів аналітичної та інтегруючої структури свідомості, розвитку інтелекту і творчих здібностей.Досвід викладання курсу “Українська та зарубіжна культура” у вищому технічному навчальному закладі дозволяє стверджувати, що використання тільки традиційних методів навчання не дає бажаних результатів. Значний обсяг, складність і різноманітність матеріалу при обмеженій кількості навчальних годин не дозволяє в рамках лекційних і практичних занять розвивати у студентів пам’ять, мислительні операції аналізу і синтезу, навчити використовувати необхідний культурологічний апарат.Результати соціально-психологічних досліджень свідчать про те, що в пам’яті людини залишається біля 10% інформації, яку вона слухала, 50% того, що вона змогла побачити, 90% інформації, що вона відтворила сама особисто. Саме тому пасивне сприйняття лекцій веде, як правило, до репродуктивного відтворення матеріалу. Процес контролю повинен бути замінений активним творчим навчанням, яке направлене на безпосередню участь студентів у процесі передачі і засвоєні знань [5].Інформаційне забезпечення студентів можливістю вільного доступу до необхідної навчальної, наукової, культурологічної інформації – необхідна умова вільного розвитку особистості (зрозуміло, при дотриманні об'єктивності й наукової вірогідності фактів, що викладаються). Важливо також, щоб кожен студент мав можливість розвитку своїх природних нахилів і здібностей. Розвиваючий характер навчання і виховання стимулює в людині здатність до відкритості, до широкої комунікації, розвитку здатності до самостійного мислення, аналізу, прийняття рішень. Інтелектуальний розвиток молоді повинен бути спрямований на виховання вільної особистості.Методика навчання “Української та зарубіжної культури” у межах дистанційних курсів суттєво впливає на формування більш високого рівня мотивації навчання, орієнтації на самостійну роботу, містить засоби навчання і сприяє максимальному використанню групових методів діяльності студентів [6].З огляду на це, а також враховуючи необхідність становлення методичних аспектів неперервної гуманітарної освіти, перед вищою школою постали нові нетрадиційні завдання щодо впровадження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян; забезпеченню пріоритетності розвитку людини; виведенню освіти в Україні на рівень освіти розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; входженню України в світове інформаційне суспільство, шляхом використання нових технологій та відповідних технічних засобів комунікації; реалізації інноваційних заходів щодо демократизації та гуманітаризації доступу громадян до вищої освіти.Сучасний рівень розвитку комп’ютерної техніки і програмного забезпечення дає широкі можливості щодо модернізації та підвищення ефективності навчання. Використання кращих традиційних та інноваційних засобів і форм у навчальному процесі урізноманітнює його, підвищує якість засвоєння матеріалу, автоматизує процес навчання та контроль знань.

The article reveals the features of realization of pedagogical conditions of the formation of the artistic and aesthetic mindset of students-artists. The following pedagogical conditions are defined: creating a comfortable artistry environment in the educational process of the institution of higher education; interaction of the content of professional disciplines with the subjects of social and humanitarian cycles, aimed at the formation of components of the artistic and aesthetic mindset of artists; involvement of students in extracurricular artistic and creative activities by activating internal motivation by external stimulation; ensuring the priority of practical activities in solving artistic problems through the study of nature in terms of plein air.The purpose of the article was to describe the implementation of pedagogical conditions for the effective formation of artistic and aesthetic mindset of students of the first (bachelor's) level of education.The implementation of the first condition provided for the creation of a special artistic climate in the educational space of the classical institution of higher education. The implementation of the second condition was aimed at updating and supplementing the content of educational programs with new topics, tasks and the introduction of special courses that will allow deeper acquire the professional competencies within a particular discipline. The implementation of the third condition provided the involvement of students in visiting art museums and galleries; informal meetings-conversations with artists; creating art portfolios; involvement of students in exhibition activities. The implementation of the fourth condition was aimed at obtaining aesthetic and artistic impressions of the surrounding reality in terms of plein air, during which the artist's mindset, its understanding of the interconnection between nature and man are formed.In the process of scientific search, we used the following methods of research: analysis, synthesis, generalization, systematization. The implementation of these pedagogical conditions for the formation of artistic and aesthetic mindset of students-artists in the classical institutions of higher education of the country at the educational and qualification level ‘bachelor’ will increase the structural components of this mindset.Key words: mindset, artistic environment, artistic activities, plein air, exhibitions, educational process. У статті розкрито особливості реалізації педагогічних умов формування художньо-естетичного світобачення студентів-художників. Визначено такі педагогічні умови: створення комфортного художньо-творчого середовища в освітньому процесі ЗВО; інтеракція змісту фахових дисциплін з предметами соціально-гуманітарного циклів, спрямована на формування компонентів художньо-естетичного світобачення художників; залучення студентів до позанавчальної художньо-творчої діяльності шляхом активізації внутрішньої мотивації зовнішнім стимулюванням; забезпечення пріоритету практичної діяльності у вирішенні художніх завдань через вивчення натури в умовах пленеру. Мета статті полягає в описі реалізації педагогічних умов ефективного формування художньо-естетичного світобачення студентів-художників.Реалізація першої умови передбачала створення особливого мистецького клімату в освітньому про-сторі класичного закладу вищої освіти. Реалізація другої умови спрямована на оновлення й доповнення змісту навчальних програм новими темами, завданнями, уведенням спецкурсів, що дасть змогу глибше оволодіти фаховими компетентностями в межах конкретної навчальної дисципліни. Реалізація тре-тьої умови передбачала залучення студентів до відвідування художніх музеїв, галерей; неформальних зустрічей-бесід з митцями; створення творчих портфоліо; залучення студентів до художньо-виставкової діяльності. Реалізація четвертої умови спрямована на отримання естетичних і художніх вражень від навколишньої дійсності в умовах пленеру, під час якого формується світобачення художника, його розуміння взаємозв’язку природи та людини.У процесі наукового пошуку нами використано такі методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, систематизація. Реалізація визначених нами педагогічних умов формування художньо-естетичного світобачення студентів-художників у класичних закладах вищої освіти країни за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр» сприятиме підвищенню показників структурних компонентів означеного світобачення.Ключові слова: світобачення, художнє середовище, творча діяльність, пленер, виставки, освітній процес.

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].Провідним орієнтиром в ХХІ столітті в суспільстві знань постають гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, а першочергового значення набувають знання та інформація. Актуальність проблеми обумовлюється перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. З огляду на динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі, які детермінували нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентностей фахівців, сьогодні на національну вищу освіту покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити відтворення та розвиток інноваційного потенціалу демократизації суспільства.Реорганізація освіти відповідно до вимог сучасності – комплексне завдання. Воно включає модернізацію управління як всієї системи освіти, так і окремими її закладами; зміну форм і методів навчального процесу; підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів тощо. Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [2].Актуальні проблеми становлення сучасної освітньої парадигми та модернізаційних зрушень в системі вищої освіти проаналізовані в роботах В. П. Андрущенка, М. З. Згуровського, І. А. Зязюна, С. Ф. Клепка, К. В. Корсака, В. Г. Кременя, В. І. Лугового та інших вітчизняних науковців. В роботах Д. Белла, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, У. Дайзарда, Ж. Еллюля, Г. Кана, Г. Кіссінджера, Р. Коена, Ж.-Ф.Ліотара, Т. Куна, М. Макклюєна, Й. Масуди, Р. Рорті, Т. Стоуньєра, А. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Фукуями, Ю. Хаяші, Ф. Хіггса, П. Штомпки, К. Ясперса відображено проблеми концептуальних засад глобальних змін суспільства, визначено теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.Ключові проблеми інформатизації освіти як складової інформатизації суспільства, аналіз педагогічного потенціалу інформатизації навчального процесу розкрито в працях В. Ю. Бикова, А. Ф. Верланя, А. М. Гуржія, Ю. О. Дорошенка, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. О. Жука, Ю. І. Машбиця, І. Ф. Прокопенка, В. Д. Руденка, О. В. Співаковського та багатьох інших науковців.Аналіз проблем інформатичної освіти, дослідження теоретичних і методичних аспектів навчання інформатики в сучасних умовах знайшли відображення в працях А. П. Єршова, М. І. Жалдака, К. К. Коліна, Е. І. Кузнєцова, О. А. Кузнєцова, М. П. Лапчика, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, О. О. Ракітіної, Ю. С. Рамського, С. А. Ракова, C.О. Семерікова, В. Ф. Сухіної, Ю.В. Триуса та інших.Проте, не зважаючи на достатню кількість наукових публікацій з численних питань реформування національної вищої освіти, сьогодні чітко окреслюється коло проблем, які потребують подальшого осмислення й аналізу.Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох його документах зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.Аналіз теорії та практики архітектурної освіти свідчить, що рівень професійної підготовки молодих архітекторів не відповідає міжнародним вимогам, що негативно позначається на продуктах архітектурної діяльності, а отже, на якості навколишнього середовища та життя суспільства в цілому. Це зумовлено суперечністю між потребою послідовного, цілеспрямованого залучення майбутніх фахівців до професійного та соціокультурного досвіду, опанування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та відсутністю ефективних освітніх технологій формування професійної культури майбутніх архітекторів [3].Світовий і вітчизняний досвід сучасної архітектури свідчить про те, що єдиний процес інформатизації в архітектурі розвивається по двох паралельних руслах: перше – технологічний супровід проектування, істотно інтенсифікує і змінює його процесуальне зміст. Друге – дослідження, що проводяться у віртуальному середовищі (або віртуальні дослідження), що активізують творчий потенціал проектувальника і формують професійну мову сучасного архітектора. Вітчизняна практика вищої архітектурної освіти розвивається в основному в першому руслі – спонтанного впровадження цифрових технологій шляхом вивчення пакетів комп’ютерних програм. Це задовольняє, насамперед, попит архітектурно-будівельного ринку на фахівця, що володіє ремеслом, необхідним для оформлення проектної документації в електронному вигляді. Однак така спеціалізація не служить розвитку художньої складової архітектурної професії [4].Різним теоретичним і методичним аспектам підготовки архітекторів у системі вищої освіти присвячено дослідження К. С. Алабяна, Ю. С. Асєєва, Л. Г. Бачинської, М. Г. Бархіна, Є. Д. Білоусова, Ю. М. Бі­локоня, В. М. Вадимова, Ю. П. Волчок, Н. В. Докучаєва, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, О. В. Кащенка, Л. М. Ковальського, Г. І. Лаврика, І. Г. Лежави, В. П. Мироненка, В. Є. Михайленка, Д. Л. Мелодинського, Н. Ф. Метленкова, Т. Ф. Панченка, О. С. Слєпцова, Г. Ю. Сомова, В. О. Тімохіна, В. В. Товбича, М. А. Туркуса, В. П. Уреньова, В. Р. Усова, Г. Й. Фільварова, У. А. Кисельової, І. С. Ніколаєва, М. В. Никольського, Н. Ф. Нечаєва, Е. А. Левінсона, С. О. Хан-Магомедова, Л. П. Холодової, М. І. Яковлєва, О. В. Чемакіна, Ю. О. Дорошенка, Ю. М. Ковальова, О. А. Трошкіна, Л. М. Бармашина, Г. І. Болотова.Проблеми архітектури і архітектурної освіти також постійно знаходяться в центрі уваги міжнародних суспільних та професійних організацій. Зокрема, ці проблеми представлено в Хартії Міжнародного Союзу архітекторів та ЮНЕСКО «Про освіту архітекторів», яка прийнята на XIX Міжнародному конгресі МСА в Барселоні в 1996 році; у міжнародних програмах ЮНЕСКО «Всесвітнє природне і культурне надбання в руках молодих», у програмі МСА «Архітектори у школі».Проблемам навчання майбутніх архітекторів власне комп’ютерних технологій архітектурного проектування та візуалізації спроектованих об’єктів донині приділяється вкрай мало уваги. Зазначене пояснюється певною консервативністю архітекторів щодо активного використання інноваційних засобів і технологій у своїй діяльності, відсутністю належної підготовки у більшості науково-педагогічних працівників та певним запізненням щодо розробки та впровадження у практику інструментальних програмних засобів архітектурного проектування порівняно з інженерними САПР. Разом з тим, можна назвати публікації, присвячені навчанню майбутніх архітекторів сучасних комп’ютерних технологій архітектурного проектування та опануванню відповідного програмного інструментарію [3; 4; 5]. Проте таких робіт досить мало, а їх зміст не відповідає повною мірою на запити освітньої практики та свідчить про недостатню кваліфікацію (щодо розв’язуваної проблеми) їх авторів і неповне розуміння ними актуалізованих завдань модернізації вищої архітектурної освіти у плані її інформатизації.Роль і значення архітектурної освіти неухильно зростає, вона стає предметом досліджень, у тому числі й дисертаційних, у соціології, психології, культурології тощо. У педагогічній науці архітектурна освіта представлена ідеями та діяльністю різних дослідників, які розглядають теоретичні аспекти та навчально-методичні основи архітектурної освіти, методологію креативного навчання, вивчають архітектурну освіту за кордоном, розробляють конкретні методики архітектурно-художньої освіти, зокрема, професійної підготовки майбутнього архітектора засобами образотворчого мистецтва.У сучасних умовах інформатична освіта набуває особливого значення у професійній підготовці майбутніх архітекторів, оскільки швидкий процес інформатизації практики архітектурного проектування потребує від сучасного архітектора знань і умінь щодо доцільного й ефективного застосування інформатичних засобів, методів і технологій у власній професійній діяльності, що загалом визначає фахово-інформатичну компетентність архітектора. Тому предметом інформатичної освіти у структурі вищої архітектурної освіти є інтелектуальні технології створення архітектурного проекту за допомогою комп’ютерно-комунікаційних апаратних та програмних засобів.Отже, нинішня зміна освітніх цілей та ціннісних орієнтирів потребує кардинального оновлення змісту вищої архітектурної освіти. Згідно чинного законодавства України про освіту структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Вивчення стану вищої архітектурної освіти в Україні показало, що фахівців галузі знань «Будівництво та архітектура», «Мистецтво» готують сьогодні у вищих навчальних закладах І-IV рівнів акредитації у відповідності з напрямами, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра (табл. 1).Вищими навчальними закладами, згідно чинного законодавства в Україні є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. [1]Таблиця 1Перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та спеціаліста ГалузьМолодші спеціалістиБакалавриСпеціалістиМагістри0601Будівництво та архітектура будівництво та експлуатація будівель і споруд 5.06010101архітектура6.060102архітектура будівель і споруд7.06010201 архітектура будівель і споруд8.06010201 містобудування 7.06010202 містобудування8.06010202архітектурне проектування та внутрішній інтер’єр5.06010201дизайн архітектурного середовища7.06010203 дизайн архітектурного середовища8.06010203реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури7.06010204реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури8.060102040202Мистецтводизайн5.02020701дизайн (за видами)6.020207дизайн (за видами)7.02020701дизайн (за видами)8.02020701 Відповідно до статусу вищих навчальних закладів законодавчо встановлено чотири рівні акредитації:перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – молодший спеціаліст);другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр);третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – спеціаліст, магістр). [1]Загальносвітові процеси глобалізації та становлення інформаційного суспільства призводять до адекватної зміни освітніх цілей та ціннісних орієнтирів особистості, що у свою чергу зумовлює відповідне оновлення змісту освіти та здійснення навчального процесу. Основою такого оновлення в світовій практиці нині прийнято компетентнісний підхід.Формування і розвиток інформатично-комунікативної компетентності майбутнього архітектора та її складової – фахово-інформатичної компетентності – здійснюється під час наскрізної інформатичної підготовки: спочатку у середній загальноосвітній школі, затим, ступенево-поетапно, в університеті, потім, за потребою – у післядипломній освіті, під час професійної діяльності. Відповідно до сказаного виділятимемо такі етапні рівні: початкова загальноосвітня інформатична компетентність  базова інформатична компетентність  фахово-інформатична компетентність  акмеологічна фахово-інформатична компетентність. Тобто, компетентнісний підхід трансформується у акмеологічний підхід.Архітектор навчається все життя і при цьому має постійно слідкувати за новітніми науковими розробками. Тобто, архітектурна освіта, як ніяка інша відповідає нинішній освітній концепції навчання впродовж життя.Зважаючи на різноплановість фахової підготовки та складність професійного й духовного становлення молодого архітектора, системна інтеграція художніх, наукових і технічних (інженерних) знань має відбуватися впродовж усього процесу формування, становлення і розвитку архітектора як професіонала: спочатку під час допрофесійного (пропедевтичного) навчання, затим – під час фахової підготовки у вищих навчальних закладах, насамкінець, у процесі професійного (акмеологічного) зростання і саморозвитку під час виробничої діяльності.Процес підготовки майбутніх архітекторів до професійної діяльності розглядаємо як складну динамічну систему, яка ґрунтується на комплексі теоретико-методологічних підходів і забезпечує формування компетентного креативного фахівця нової генерації, підготовленого для здійснення професійної діяльності із застосуванням комп’ютерних засобів та інформатичних технологій, а також здатного до активної конкуренції на ринку праці та безстресової соціалізації.Концептуальні положення підготовки майбутніх архітекторів проявляються у формі провідних тенденцій і визначають стратегію цього процесу. До таких насамперед можна віднести: гуманізацію; гуманітаризацію; фундаменталізацію; забезпечення неперервності освіти; міждисциплінарний та інтернауковий характер знань; інтелектуалізацію навчальної і професійної діяльності; динамізацію.Реформаційні заходи в системі архітектурної освіти на сучасному етапі можуть прислужитися активізації індивідуально-орієнтованого навчання та особистісного підходу до розвитку творчих здібностей студентів, забезпечити в процесі навчання формування самостійного аналітичного мислення студентів, слугувати вдосконаленню професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, якою мірою майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Адже кінцевим результатом діяльності усіх рівнів освіти є всебічно осв

Резюме. Трудова діяльність фізичних терапевтів, ерготерапевтів передбачає професійно-комунікативну взаємодію між членами мультідисциплінарної команди, де знанням нормативно-правової бази щодо морально-етичних та правових норм поведінки і належного обов’язку відведена провідна роль. Це обумовлює потребу в оптимізації їх професійної підготовки при формуванні знань та умінь будувати професійні відносини в системі «людина-людина», де провідна роль належить дидактичним принципам. Мета дослідження: визначення та теоретичне обґрунтування специфічних принципів деонтологічної підготовки майбутніх фахівців з фізичної терапії, ерготерапії. Методи дослідження: теоретичні (аналіз, систематизація науково-методичної та нормативно-правової літератури у напрямку професійної підготовки фізичних терапевтів, ерготерапевтів); термінологічний аналіз для визначення змісту та сутності базових понять дослідження. Деонтологічна підготовка – динамічний процес набуття фахівцем ціннісних професійних орієнтацій, засвоєння загальнолюдських і фахових морально-етичних норм та принципів поведінки та слідування їм; розвиток соціальних та ділових якостей особистості, а також професійно-комунікативних умінь для успішного здійснення трудової діяльності. Деонтологічна підготовка фахівців з фізичної терапії, ерготерапії відбувається через систему загальнодидактичних та специфічних принципів, які націлюють навчальний процес на формування деонтологічних знань та умінь здійснювати професійну діяльність відповідно до морально-етичного кодексу. Провідними вважаємо: принцип соціальної обумовленості, принцип гуманізації, принцип міцності засвоєння знань, принцип практичної спрямованості навчання, принцип ситуативності.

У доповіді висвітлено результати наукової діяльності Національної академії педагогічних наук України у 2020 р., її підвідомчих установ, розвитку кадрового потенціалу. Представлено найважливіші досягнення вчених НАПН України у науковому і методичному забезпеченні дошкільної, повної загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти і освіти дорослих, освіти дітей з різними порушеннями розвитку та переходу до інклюзивного навчання, цифровізації освіти та дистанційного навчання, психологічної підтримки розвитку особистості, зокрема в умовах складних соціальних обставин, розвитку психологічної служби системи освіти в процесі децентралізації. Наведено вагомі здобутки дослідників НАПН України за результатами ґрантових проєктів Національного фонду досліджень України та у межах виконання міжнародних проєктів. Зазначено основні показники діяльності у 2020 р. щодо наукових публікацій вчених, зокрема істотного зростання кількості праць у наукометричних базах даних Web of Science і Scopus, формування і використання ресурсу Електронної бібліотеки НАПН України, підвищення якості наукових періодичних видань, співпраці з органами державної влади, організаціями, установами, закладами, розширення експертної та експериментальної діяльності, підготовки здобувачів наукових ступенів доктора філософії і доктора наук, діяльності спеціалізованих вчених рад, роботи з молодими вченими, міжнародної співпраці, науково-практичних масових заходів тощо. Привернуто увагу до нерозв’язаних проблем та окреслено перспективи розвитку академії. Наголошено на спроможності вчених НАПН України комплексно вирішувати актуальні проблеми розвитку освіти та людини в ній, забезпечувати системне і планове проведення наукових досліджень у галузі освіти, педагогіки і психології.

Стаття присвячена аналізу психоемоційного стану середнього медичного персоналу за рівнем прояву депресивної та тривожної симптоматики, визначенню факторів, які мають найбільший вплив на психоемоційний стан медичних працівників і являються однією з причин формування та розвитку професійного (емоційного) вигорання СМП, які працюють в умовах підвищеної професійної стресогенності (АТО/ООС). Тривале зіткнення СМП з психологічними особливостями не тільки з ветеранами АТО/ООС, а й в спілкуванні між собою призводить до психоемоційного перенавантаження в умовах професійних, лікувальних взаємовідносин та інших взаємодій (спілкування, виконання поставленої задачі, надання допомоги) і створює фундамент для виникнення професійного (емоційного) вигорання. Діяльність медичних працівників пов’язана з порятунком людей, особливим, індивідуальним підходом до кожного, вимагає наявності таких психологічних якостей, як емоційна стійкість, професійна адаптація, взаємоповага та розуміння. Ефективність подолання кризових або стресових періодів залежить від індивідуальних рис особистості серед яких важливу роль відіграють стать, інтелект, темперамент особистості. Одними із, не менш важливих факторів зміни психоемоційного стану СМП є вік і стаж роботи в медичній сфері та професійне становлення фахівця в цій галузі. Здійснений Е. Ф. Зеєром [1] аналіз дає можливість виділити чотири основні особистісні складові професійного становлення фахівця: 1. Спрямованість особистості, яка характеризується системою домінуючих потреб, мотивів, відносин, ціннісних орієнтацій та установок. Компонентами професійної спрямованості є: • мотиви (наміри, інтереси, схильності, ідеали); • ціннісні орієнтації (зміст праці, заробітна плата, добробут, кваліфікація, кар'єра, соціальний стан тощо); • професійна позиція (ставлення до професії, установки, очікування і готовність до професійного розвитку); • соціально-професійний статус. На різних стадіях становлення ці компоненти мають різний психологічний зміст, зумовлений характером провідної діяльності і рівнем професійного розвитку особистості. 2. Професійна компетентність – сукупність професійних знань, умінь, а також способів виконання професійної діяльності. Її основні компоненти: • соціально-правова компетентність (знання й уміння в галузі взаємодії із суспільними інститутами і людьми, а також володіння прийомами професійного спілкування і поведінки); • спеціальна компетентність (підготовленість до самостійного виконання конкретних видів діяльності, уміння вирішувати типові професійні задачі й оцінювати результати своєї праці, здатність самостійно здобувати нові знання й уміння за фахом); • персональна компетентність (здатність до постійного професійного росту і підвищення кваліфікації, а також реалізації себе в професійній праці); • аутокомпетентність (адекватне уявлення про свої соціально-професійні характеристики і володіння технологіями подолання професійних деструкцій); • екстремальна професійна компетентність (здатність діяти в умовах, що раптово ускладнилися, при аваріях, порушеннях технологічних процесів). 3. Професійно важливі якості – це психологічні якості особистості, що визначають продуктивність (продуктивність, якість, результативність і ін.) діяльності. Вони багатофункціональні і разом з тим кожна професія має свій ансамбль цих якостей. 4. Професійно значимі психофізіологічні властивості (зорово-рухова координація, окомір, нейротизм, екстраверсія, реактивність, енергетизм тощо). Розвиток цих властивостей відбувається вже в ході освоєння діяльності. У процесі професіоналізації одні психофізіологічні властивості визначають розвиток професійно важливих якостей, інші, професіоналізуючись, здобувають самостійне значення.О. М. Кокун в своїй монографії «Психологія професійного становлення сучасного фахівця» зазначає, що «…із досліджень останнього десятиліття, у підготовці фахівців із різних професій, що відносяться до типу "людина-людина", наявне суттєве протиріччя: з одного боку, соціально-економічні зміни, що відбуваються в суспільстві зумовлюють підвищення вимог до таких фахівців, їхньої активності і відповідальності відносно власного професійного й особистісного розвитку, а з іншого – підготовка цих фахівців здебільшого залишається значною мірою суто формальною, а їх професійний розвиток найчастіше відбувається стихійно. Також слід відзначити, що якщо етапам професійного відбору і, особливо, професійної підготовки професій типу "людина-людина" присвячено порівняно багато досліджень, то психологічні дослідження подальших етапів становлення фахівця у таких професіях практично не здійснювались (за виключенням окремих досліджень вчителів)» [2]. Тому тема психоемоційного стану СМП, які працюють з особливою категорією пацієнтів, а саме учасники бойових дій, ветерани АТО/ООС потребує вивчення та аналізу, враховуючи вік та тривалість спілкування з пацієнтами, що і зумовило актуальність даної проблеми і, відповідно, теми. Таким чином, в основу дослідження психоемоційного стану СМП покладений поділ середніх медичних працівників на групи, які розподілені за віковими категоріями та за стажем роботи.