Добірка наукової літератури з теми "Учасник судового процесу"

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Вер­ховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах про­блема розмежування судової юрис­дикції об'єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдик­ції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Пала­тою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазнача­ється, що головна відмінність вирі­шення спорів про судову юрисдик­цію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адмі­ністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) при­йняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно при­йняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України. Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верхов­ного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти фор­ муванню негативної практики зловживання процесуальними пра­вами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предмет­ної чи суб'єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення право­вого спору про судову юрисдикцію.

Статтю присвячено висвітленню теоретико-методологічних засад реалізації правового статусу експертів з питань права, формуванню їхніх висновків та напрацюванню пропозицій щодо основних векторів подальшого розвитку правового статусу. Мета статті полягає у висвітленні аспектів правового статусу експертів з питань права з точки зору місця у правовій системі, ролі та значення у процесі правотворчості та правозастосування (насамперед судового правозастосування), а також тлумачення права. Авторами реалізовано спробу провести узагальнене дослідження правової природи наукових висновків експертів у галузі права саме як міжгалузевого загальнопроцесуального субінституту, що виконує важливе навантаження у процесі розвит ку соціально-юридичної практики. При цьому автори звертають увагу на те, що експерти з питань права та їхні висновки є різновидом amicus curiae та з точки зору місця відповідних процесуальних норм у системі права, їхньої однорідності у спрямуванні правового регулювання, а також ідентичності правових норм, що мають місце у відповідних галузях права, вважають, що їх можна розглядати як міжгалузевий правовий субінститут такого інституту, як учасник судового процесу/провадження (конституційного, кримінального тощо), що володіє спеціальними знаннями. Автори наголошують на специфіці об’єктів та суб’єктів відповідних правовідносин у межах міжгалузевого інституту учасника судового процесу/провадження (конституційного, кримінального), який володіє спеціальними знаннями, що визначає модифікацію методу, способів та засобів регулювання у межах субінституту експерта з питань права. Крім того, автори акцентують увагу на таких специфічних властивостях вказаного субінституту. По-перше, правовий статус експертів з питань права регулюється низкою галузей права, а саме галузей процесуального права, а тому є загальнопроцесуальним інститутом. По-друге, має об’єктивно-суб’єктивну природу. По-третє, обумовлює специфіку предмета правового регулювання. По-четверте, є відносно самостійним (автономним) у системі права. По-п’яте, його норми взаємодіють із загальноправовими і міжгалузевими принципами та з нормами відповідних процесуальних галузей права. Це вказує на системність зв’язків цього субінстиуту (генетичних, субординаційних і координаційних). По-шосте, є за своєю сутністю унікальним і виконує тільки йому властиву функцію. По-сьоме, закріплює особливість свого предмета, юридичного статусу суб’єктів, фіксуючи їх специфічною термінологією, законодавчими конструкціями, дефініціями. По-восьме, є формально визначеним. По-дев’яте, має власну функціональну спрямованість.

Стаття присвячена аналізу способів реалізації розсуду суддями на судових стадіях кримінально-го процесу України. У статті автор зазначає, що всі повноваження суду першої інстанції, в яких може бути застосовано розсуд, можна поділити на чотири кате-горії: 1) суддівський розсуд, що стосується порядку дослідження доказів; 2) суддівський розсуд, що стосу-ється порядку реалізації судового слідства; 3) суддів-ський розсуд, що стосується забезпечення руху кри-мінального провадження; 4) суддівський розсуд, що стосується забезпечення здійснення судового розгляду. При цьому автор зазначає, що здебільшого суддівський розсуд стосується або порядку дослідження доказів, або порядку здійснення судового розгляду. Водночас законодавець послідовно реалізує запропоновану ним тезу «суддя – це арбітр», суттєво обмеживши роль суду в процесі формування обсягу доказів та їх досліджен-ні. Дійсно, саме суд визначає обсяг доказів, що будедосліджуватися, проте предметом оцінки можуть бути лише ті докази, які були надані учасниками кримі-нального провадження. Суд не може на власний розсуд розширити таку сукупність, а її звуження потребує досить ґрунтовної аргументації.Також автор зазначає, що у зв’язку з подібністю процедур суддівський розсуд, що застосовується в суді першої інстанції, подібний до суддівського розсуду при перегляді судових рішень в апеляційному та каса-ційному порядку. За таких умов суддівський розсуд найбільш яскраво проявляється в процесі скасування судових рішень судами апеляційної та касаційної ін-станції у зв’язку з істотним порушенням вимог кримі-нального процесуального закону. Автор зазначає, що для встановлення істотності порушення вимок КПК України суд має: 1) встановити, які саме права мав відповідний учасник кримінального провадження; 2) встановити, чи булі ці права порушені; 3) визначити, чи можна вважати відповідне порушення прав істот-ним порушенням вимог КПК України.

Стаття присвячена вивченню інституційних ознак американської адвокатської промови, яка є одним із прикладів функціонування судового дискурсу. Проблема визначення дискурсу як лінгвістичного поняття невід’ємно пов’язана із проблемою тексту, його творення і наративних особливостей. Набуваючи індивідуального змісту разом із фоновими знаннями й екстралінгвістичними чинниками, що з’являються внаслідок інтерпретативної діяльності суб’єкта, текст перетворюється на дискурс. Захисний виступ адвоката функціонує у межах судового дискурсу, який характеризується високим рівнем організованості та контрольованими мовленнєвими подіями, що регулюють соціальні відносини у межах судового засідання. Зазначимо, що судовому спілкуванню властиві чіткий розподіл комунікативних ролей, типовість презентації інформації та властивість переконання. Учасниками судового дискурсу є як професіонали, так і прості громадяни, проте кількість ролей і функції учасників судової дискусії чітко визначені на законодавчому рівні. Незважаючи на регламентованість і ритуалізованість судового комунікативного процесу, судовому дискурсу притаманний інтерактивний характер, який проявляється навіть у монологічних відрізках судового засідання, де задля підтримки кооперації з іншими комунікантами судового обговорення учасниками дискурсу обираються стратегічні та тактичні мовленнєві засоби, що відповідають їхнім власним комунікативним завданням. Судовому дискурсу характерна варіативність мисленнєвої діяльності учасників судового засідання, на яку мають неабиякий вплив національні ментальні особливості. Під час судового процесу у разі зміни комунікативної ситуації професійні учасники судового засідання адаптують обрані ними стратегії та тактики мовленнєвої поведінки задля влучного відображення своїх переконань у чітко структурованому комунікативному просторі. Фукціонування промови адвоката як складової частини судового дискурсу характеризується одночасним поєднанням рис персонального (як публічна промова) й інституційного дискурсу. Інституційність захисної промови виявляється у її зовнішніх процедурних ознаках, статусній орієнтованості, адресованості, чіткій ритуалізованості побудови та місця її проголошення під час судового засідання.

Вдосконалення вітчизняного адміністративного судочинства неминуче вимагає ширшого втілення у ньому вимог процесуальної регламентації. Необхідність регламентування судових процедур чіткими, короткими та зрозумілими приписами процесуальних норм, таксономічними вимогами до судового процесу викликана потребою в ефективному засобі регулювання судових процедур. Адже чинне національне адміністративне процесуальне законодавство визначає вирішення спорів пріоритетним завданням адміністративного судочинства. Метою статті є розкриття сутності, змісту принципу процесуальної регламентації та формулювання його дефініції для внесення пропозиції щодо подальшого законодавчого закріплення серед засад (принципів) адміністративного судочинства, що надасть головуючому судді важелі управління судовим процесом і сприятиме раціоналізації та покращенню судових процедур. Проведено аналіз принципу процесуальної регламентації адміністративного процесу, механізм реалізації якого процесуально не закріплений. Визначено, що його впровадження в адміністративному судочинстві позитивно впливатиме та гарантуватиме дотримання прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб при здійсненні правосуддя, сприятиме чіткості регулювання порядку, ефективності та оптимальності судового розгляду справ. Регулювання ходу судового засідання потребує окреслення права судді на встановлення чітких меж для надання пояснень, клопотань, реплік учасників процесу з метою досягнення максимальної результативності та запобігання судовій тяганині. На підставі комплексного аналізу процесуальних норм і теоретичних засад сформульовано дефініцію поняття “принцип процесуальної регламентації”, під яким розуміють зовнішні вимоги до порядку ведення судового засідання та встановлені часові обмеження процедур, що визначаються головуючим суддею у межах процесуальних повноважень, є чіткими, зрозумілими та підлягають неухильному виконанню учасниками судового розгляду. Застосування принципу процесуальної регламентації нерозривно пов’язане з організацією ведення судового процесу як частини єдиного масштабного механізму, покликаного забезпечити життєдіяльність ефективної та доступної судової системи, а також активну роль судді в цьому процесі задля реальної дієвості в практичній щоденній діяльності.

Запровадження електронного судочинства стало провідною темою наукових дискусій останнього часу. Основним сьогодні залишається запитання: чи зможе електронне судочинство підвищити рівень захисту прав людини, особливо в адміністративних справах, де однією зі сторін правового спору є приватна особа, якій протистоїть суб’єкт владних повноважень? Загалом інформаційні технології дають змогу створювати нові форми організації діяльності та взаємодії органів публічної влади з суспільством, запроваджувати інноваційні рішення щодо правового регулювання та організації публічно-правових відносин. Метою статті є з’ясувати, по-перше, які реальні можливості створюють інноваційні законодавчі норми про електронне адміністративне судочинство для учасників адміністративного процесу, по-друге, якими мають бути подальші кроки органів публічної влади, зокрема і законодавця, для того щоб відбулася реалізація положень про запровадження електронного адміністративного судочинства. На законодавчому рівні відбулося закріплення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має стати основою впровадження усіх наступних елементів електронного адміністративного судочинства. Вперше закріплено положення про те, що суд здійснює розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Учасникам адміністративного процесу надано можливість подавати докази в електронній формі та використовувати електронний цифровий підпис. Крім того, документи можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак неоднозначним залишається правова регламентація можливості звернення до адміністративного суду з електронним позовом. У статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України чітко вказано, що позовна заява подається у письмовій формі. Хоча письмова форма фактично не виключає можливості створення електронного документа, однак те, що законодавець прямо не передбачив такої можливості, як звернення до суду шляхом подання електронного адміністративного позову, лише свідчить про неготовність публічної влади до реальних перетворень судових процесів за допомогою інформаційних технологій. Судові процеси зокрема та система загалом є чи не найконсервативнішою з публічних інституцій. У процесі розвитку суспільства базові елементи судового процесу зами є зробити використання інформаційних технологій максимально безпечним для прав людини, а також використати можливості цифрового світу для полегшення складних юридичних процедур. Отже, зі змінами, які внесені у КАС України, фактично відбулося запровадження окремих елементів електронного судочинства в адміністративний процес. Однак докорінних змін не сталося, оскільки на законодавчому рівні закріплені положення, які досі регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами. Наст судової інформаційно-телекомунікаційної системи, посилення захисту персональних даних і відповідальності за незаконне втручання у роботу систем електронного судочинства.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. Дисертація є одним з перших в українській правовій науці комплексних досліджень, у якому вирішено наукову проблему формування доктринальних засад суб’єкта цивільного процесуального права. У роботі розкрито сутність суб’єкта цивільного процесуального права як категорії, в якій відображено правові властивості людини, що в підсумку підкреслює висхідний характер соціально-правової цінності суб’єкта у цивільних процесуальних правовідносинах. З урахуваням сучасних ціннісних орієнтирів у правовій доктрині надано авторське визначення поняття «суб’єкт цивільного процесуального права». На підставі наведених засад побудовано юридичну конструкцію суб’єкта цивільного процесуального права. Надано загальну характеристику цивільного процесуального статусу суб’єкта цивільного процесуального права, визначено його структуру. Окреслено напрями вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, що стосуються правового статусу суб’єкта цивільного процесуального права, гарантій участі зазначеного суб’єкта у судовому процесі.