Статті в журналах з теми "Трудові права суддів"

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

Мета статті полягає в характеристиці трудо-правового аспекту вимог щодо несумісності посади судді з іншими видами діяльності. Автор зазначає, що суддя є працівником з особливим правовим статусом, специфіка якого визначається саме своєрідною трудовою функцією, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, реалізацією судової влади в межах відповідних судових процедур. Ця специфіка визначається через спеціальні юридичні гарантії реалізації права на працю суддею. Автор статті дійшов висновку, що відповідними гарантіями якісного та ефективного здійснення суддею своїх професійних обов’язків, а отже, й здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, слід вважати встановлення вимог щодо несумісності посади судді із іншими видами діяльності. Адже саме ці вимоги є заходами забезпечення належного виконання правосуддя як специфічної трудової функції судді і, як наслідок, утворюють підґрунтя для гарантування прав фізичних та юридичних осіб. Надаються пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України.

Стаття присвячена узагальнен-ню актуальної наукової думки про особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні. Автором встановлюється сутність дисциплінарної відпові-дальності суддів в Україні та з’я-совуються особливості правового регулювання кадрової процедури притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Особлива увага приділяється дискусійності нормативних і фактичних підстав притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Наголошується на тому, що відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питан-ня стає предметом надто широ-кого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. З’ясовано, що скасування або зміна судового рішення не мають наслідком дисциплінарну відпові-дальність судді, який брав участь в його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного пору-шення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Зроблено висновок, що нині в Україні вдало сформовано право-вий режим притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Попри це відповідний правовий режим не позбавлений низки недо-ліків, які шкодять праву працівни-ка не бути безпідставно притягну-тим до юридичної відповідальності. Це питання актуалізується тим, що натепер має місце певна дис-кусійність нормативних і фактич-них підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питання стає предметом надто широкого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. Саме тому у процесі поточної судово-правової реформи законо-давцю доцільно уточнити норма-тивну підставу, на основі якої суд-дя притягується до дисциплінарної відповідальності, а також окрес-лити нормативні застереження щодо: 1) меж тлумачення дисци-плінованої та недисциплінованої поведінки суддів в Україні; 2) рів-ня ненормативності, констатація якого дозволяє дійти думки про факт дисциплінарного проступку.

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат, доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та трудового законодавства. Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.

У статті акцентовано увагу на тому, що в Кодексі законів про працю України (КЗпП) нара- зі: 1) відсутнє визначення трудових відносин та притаманних їм ознак; 2) лише визначений порядок розгляду індивідуального трудового спору, але не роз’яснено, що ж це таке – інди- відуальний трудовий спір; 3) не зрозуміло, що мається на увазі під самозахистом у трудових відносинах; 4) відсутня процедура медіації в трудових спорах. Розглянуто строки у розгляді індивідуальних трудових спорів (які актуальні натепер і які пропонує законодавець). Наведено як причини виникнення індивідуальних трудових спорів, так і приклади поширених порушень прав працівників (щодо умов праці та їх оплати) з боку роботодавця. На підставі аналізу судової практики за останні 3 роки наведено типові (уза- гальнені) кейси з індивідуальних трудових спорів. Зроблено такі висновки: 1) самозахистом у трудових відносинах, у нашому розумінні, вважається відмова від виконання роботи, яка не передбачена трудовим договором (ст. 31 КЗпП України), а також відмова від роботи, яка є небезпечною для життя і здоров’я пра- цівника (ч. 5 ст. 153 КЗпП України); або проведення переговорів з роботодавцем (само- стійно чи за допомогою спеціально навченого фахівця, який володіє відповідними методи- ками з організації та ведення переговорів) щодо порушеного права з вимогою усунути це порушення; або звернення по допомогу до КТС або до суду; 2) «самозахистом від звіль- нення» вважаємо ситуацію, коли роботодавець хоче, але не може звільнити працівника (бо не отримав повної компенсації за завдані збитки), а працівник не хоче припиняти трудо- ві відносини з роботодавцем, бо не впевнений, що зможе знайти собі іншу роботу; 3) допоки на законодавчому рівні не буде врегульовано медіацію, роботодавцю доцільно самостійно передбачити це на локальному рівні (наприклад, у колективному договорі) у трудових дого- ворах із працівниками; 4) у разі прийняття проєкту Закону № 5054 трудовими відносинами вважатимуться відносини між працівником і роботодавцем, що передбачають виконання за дорученням, під керівництвом і контролем роботодавця особисто працівником за винагороду визначеної роботодавцем роботи; 5) у разі прийняття проєкту Закону № 5555 індивідуаль- ним трудовим спором вважатимуться розбіжності між працівником і роботодавцем, що вини- кають після укладення трудового договору, до його укладення або після його припинення; 6) наразі судові рішення в малозначних справах (якими вважаються і справи з трудових спорів) та у справах із ціною позову, що не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не підлягають касаційному оскарженню (отже, сторона, яка програ- ла справу, втрачає сенс на перегляд судового рішення суду першої та апеляційної інстанції касаційним судом, що у свою чергу порушує право особи на повноцінний судовий захист).

Автором розглянуто специфіку правового регулювання користування та виселення зі службового житла, права й обов’язки осіб, яким законом надано право на користування таким житлом. У статті проведено вивчення судової практики й ґрунтовний аналіз зако- нодавчих норм щодо регулювання порядку використання спеціального житлового фонду й процедури використання службового житла. Розглянуто перелік осіб, виселення яких забороняється без надання іншого житла. У результаті проведення вивчення наукових поглядів цивілістів на поняття «службове житло» й права особи на отримання такого житла зроблено висновок, що не можна ототожнювати право особи на службове житло з правом на житло в цілому. Право на службове житло безпосередньо пов’язане з реа- лізацією особою її трудових функцій і тривалістю трудових правовідносин. Розглянуто строки, протягом яких в особи є можливість звертатись до суду з негаторним позовом. Зауважено, що укладення договору найму службового житла є обов’язковою підставою для вселення в житло, тому його не укладення є суттєвим порушенням. Проведений аналіз практики національних судів України і Європейського суду з прав людини дозво- ляє зробити висновки щодо відсутності порушення положень Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод за умови необхідності врахування балансу між суспільними інтересами й інтересами особи, яка проживає в службовому житлі. Зро- блено висновок, що в тому випадку, якщо власник вимагає звільнення службового житла в установленому законом порядку, не можна говорити про факт порушення права особи на житло.

У статті аналізуються проблеми реформування судоустрою в поглядах представників російських лівих полі-тичних сил на початку ХХ століття.Проаналізовано передумови формування негативного ставлення лівих сил до старої моделі судоустрою та їхзагального критичного сприйняття суду як державної інституції. Робиться висновок, що основними недолікаминаявної на початку ХХ ст. судової системи з точки зору марксистів та їх послідовників була залежність суду відадміністративної влади та відсутність у суді широкого народного представництва.Критичне ставлення до державної машини, зокрема до судових органів, упевненість у зникненні держави таїї інститутів у постреволюційну добу не сприяло формуванню ґрунтовних теоретичних розробок концепції ново-го судоустрою. Більшість представників лівих політичних сил висловлювалися за можливість збереження судуна перехідному етапі до бездержавного суспільства та визначили основні завдання з його реформування.За основу нової моделі судоустрою взято модель «народного суду» часів Паризької Комуни. Основними прин-ципами нової моделі судоустрою, запропонованої марксистами, ставали: виборність суддів, надання права обира-ти та бути обраним на посаду судді представникам «трудових верств» населення, соціальна та юридична відпові-дальність суддів перед своїми виборцями.Зроблено висновок, що в політичних програмах та партійних документах російських лівих політичних партійпочатку ХХ ст. був відсутній чіткий план реформування судової системи та остаточно сформована модель участінароду в здійсненні правосуддя. Висловлювалися лише загальні гасла щодо необхідності руйнації старої судовоїсистеми, яка не зовсім спроможна захищати та реалізовувати інтереси пролетаріату, та заміни її на нову, що будеґрунтуватися на принципі виборності суддів та широкого залучення «трудових» верств населення до відправлен-ня судочинства.

У статті розглянуто деякі особливості правого регулювання прийняття на роботу працівників в період xix ст. початку xx. Приділено увагу значення і ролі Селянської реформи 1861 р, аналіз норм Закону від 3 червня 1886 року "Про затвердження проекту правил про нагляд за закладами фабричної промисловості, про взаємні відносини фабрикантів і робітників і про збільшення числа чинів фабричної інспекції», оскільки з прийняттям цього закону у трудового права з'явилися самостійний предмет і метод правового регулювання. Висвітлено Судову реформи 1864 року. Проаналізовано, що до Селянської реформи 1861 р суспільне виробництво ґрунтувалося головним чином на примусовій праці кріпаків. На відміну від дореформеного періоду (до реформи 1861 р), коли законодавство, регламентувало взаємини фабрикантів і вільних працівників, обмежувалося двома основними актами чинності майже повної відсутності вільного ринку праці, в період після реформи 1861 р аж до Жовтневої революції 1917 р трудове законодавство (представлене в основному так званим фабричним законодавством) активно розвивалося. У період військового комунізму (1918-1921 рр.) судовий захист при виникненні колізій в сфері трудових відносин практично був відсутній, і трудові суперечки вирішувалися переважно в адміністративному порядку. Світові суди були створені в результаті Судової реформи 1864 року для вирішення дрібних цивільний і кримінальних справ. Світові судді повинні були «постановити рішення» на основі закону тільки в тому випадку, якщо попередні спроби до примирення виявляться безуспішними. Уже в 30-40-х рр. XIX ст. частиною промисловців зізнавалася недостатність тільки каральних заходів, і серед них набуває популярності ідея примирення розгляду з робітниками. Після революції 1905 р. новостворене Міністерство торгівлі і промисловості розробило законопроект про промислових судах і представило його на розгляд особливої наради з робочого питання. Слід зазначити, що в кінці XIX-початку XX століття певну роль у вирішенні трудових спорів грала Фабрична інспекція, спочатку створена в 1882 році для здійснення нагляду за виконанням закону про охорону праці малолітніх, а потім значно розширила свої функції і повноваження. Ключові слова: праця, трудові відносини, прийом на роботу, трудові відносини.

У статті розглянуто сутність принципу свободи укладення трудового договору, який виражає суть значної кількості норм, що регулюють прийом громадян на роботу. Його зміст полягає в тому, що доля трудових правовідносин працівника з роботодавцем визначається трудовим договором, який становить собою фундамент їх виникнення. Зазначено, що свобода укладення трудового договору виявляється в тому, що особа (а) вправі розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності або взагалі відмовитися від неї, (б) може запропонувати себе як найманий працівник будь-якому роботодавцеві, (в) має право вільно обговорювати умови трудового договору, погодитися з ними або відмовитися від них. З метою забезпечення належного балансу прав і законних інтересів роботодавців та осіб, які бажають працевлаштуватися, у новий Трудовий кодекс України необхідно включити статтю, присвячену свободі укладення трудового договору, й викласти її в такій редакції: «Сторони під час укладення трудового договору є вільними й користуються рівними правами. Примус до укладення трудового договору на допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укладати трудовий договір передбачений цим Кодексом, іншими законами або зобов’язаннями, взятими на себе роботодавцем добровільно. Забороняється необґрунтована відмова в укладенні трудового договору. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства (установи, організації) за погодженням між керівником підприємства (установи, організації), не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. На вимогу особи, яка шукає роботу, або спеціально уповноваженого державного органу роботодавець зобов’язаний повідомити їх про мотив відмови в письмовій формі не пізніше трьох днів після звернення. Відмова в укладенні трудового договору може бути оскаржена в суді».

У статті висвітлюються визначальні правові засади, що забезпечують ефективну реалізацію норм інституту права власності, принципи непорушності, зокрема принципи непорушності права власності, презумпції правомірності набуття права власності, встановлення правового режиму власності виключно законом, рівність захисту прав усіх суб’єктів права власності та ін. Стверджується, що загалом норми інституту права власності забезпечують реалізацію власниками прав володіння, користування належним їм майном, за кріплених у Конституції та інших законах України. Аналіз українського законодавства про власність дає підстави для висновку про те, що воно відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуються також проблеми, які виникають у зв’язку з застосуванням на практиці чинного законодавства, наявність у ньому певних прогалин і суперечностей, особлива увага надається конфіскаційній правовій політиці. Зазначається, що ст. 354 Цивільного кодексу України (ЦК України), яка передбачає позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення (конфіскація), позбавлена реального змісту та дії, оскільки в ній не визначаються конкретні підстави для застосування “цивільно-правової конфіскації” майна. Звертається увага на відсутність у ст. 59 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає конфіскацію майна як міру покарання, визначеності щодо конкретних обсягів конфіскації майна, що дозволяє конфісковувати майно. Позитивно в статті оцінюється норма ст. 962 КК України про те, що спеціальна конфіскація не поширюється на предмети злочину та знаряддя вчинення злочину, які мають бути повернуті добросовісним власникам (законним володільцям), водночас піддається критиці ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачає конфіскацію майна засудженого за вчинення корупційного злочину, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно, оскільки це суперечить ст. 328 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомір-ності набуття особою права власності. Піддається сумніву норма ст. 465 Митного кодексу України, яка передбачає конфіскацію товарів, транспортних засобів за порушення митних правил незалежно від того, що вони є власністю особи, яка не вчиняла правопорушення. Робиться висновок про те, що антикорупційне законодавство не містить достатніх гарантій належного захисту прав власників. У статті 387 ЦК України пропонується передбачити застереження про те, що власник має право на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди, якщо воно було використано поза його волею. Обґрунтовується наявність істотних вад редакційного та змістовного характеру в оновленій ст. 228 ЦК України, яка передбачає цивільно-правову конфіскацію майна в разі вчинення антипублічного правочину, відзначається необхідність її радикального реформування. Доводиться невідповідність вимогам Конституції України, ЦК України норм ст. 17 Закону України “Про Національне антикорупційне бюро України”, якою надається право на звернення до суду з позовом про визнання угод недійсними як самому Національному антикорупційному бюро, так і будь-якому його працівникові, що працює за трудовим договором.

Стаття присвячена широко обговорюваній у фаховому середовищі, однак недостатньо дослідженій, проблемі перевірки судами загальної юрисдикції правових актів, що підлягають застосуванню при розгляді судових справ на предмет їх відповідності Конституції України. Мета статті полягає у з’ясуванні змісту та особливостей здійснення судами загальної юрисдикції повноваження з перевірки конституційності законів під час вирішення юридичних спорів у нових умовах чергового етапу правового реформування України, а також в аналізі стану готовності як судової системи загалом, так і суддів зокрема, до виконання своєї частини загальнодержавного завдання з утвердження верховенства Конституції України. Аналізуються труднощі застосування новел процесуальних кодексів, відповідно до яких, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. При цьому підкреслюється, що єдиним органом влади, уповноваженим на визнання правових актів неконституційними був і залишається Конституційний Суд України (КСУ), адже визнання правового акта таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) є офіційним актом (дією) єдиного органу конституційної юрисдикції, здійсненим у результаті встановлення (з’ясування, виявлення) суперечності (невідповідності) правового акта Конституції України, оформленим рішенням КСУ у встановленому Конституцією порядку та має наслідком втрату чинності правового акта повністю чи частково. Натомість відсутність у судів загальної юрисдикції права визнавати правові акти неконституційними не позбавляє їх обов’язку застосовувати лише ті правові акти, які не суперечать Основному Закону, навіть якщо на момент розгляду справи вони й залишаються формально чинними. Аналізуючи динаміку зміни ролі судів в обмеженні державної влади для забезпечення індивідуальних прав і свобод людини та громадянина, колективних прав громад і спільнот, а також усього Українського народу, особливо в контексті запровадження в Україні інституту конституційної скарги, в статті виявляються очевидні та приховані перешкоди ефективного функціонування конституційної юстиції в Україні, проводиться комплексний аналіз проблем, їх причин і наслідків. Послідовно доведено, що Україна, яка сьогодні перебуває на найбільш динамічному етапі правового реформування за всю свою попередню історію, відповідно, потребує якісної, дисциплінованої та високо організованої системи забезпечення конституційності правових актів, єдиним центром, але не єдиним суб’єктом якої має бути КСУ.

Стаття присвячена аналізу стану обмеження прав моряків в умовах пандемії викликаної вірусом COVID-19. Пандемія COVID-19 унеможливлює дотримання деяких зобов'язань, викладених у Конвенції про працю в морському судноплавстві 2006 р. і є форс-мажорною обставиною. Аналізуються проблеми з яки- ми зіткнулися моряки під час пандемії: безпека та здоров’я, неможливість отримання медичної допомоги у разі хвороби, порушення права на репатріацію, тривалий термін перебування на судні, перевтома моряків, яка впливає на навігаційну безпеку та управління судном, невиплата лікарняних. Визначаються найбільш поширені обмеження з якими стикаються моряки та заходи, які мають проводити держави, які ратифікува- ли Конвенцію про працю в морському судноплавстві 2006 р., а саме: забезпечити доступ на/з судна з метою виконання трудових обов’язків або для репатріації; забезпечити доступ на берег під час перебування судна в порту; надання медичної допомоги в екстрених випадках; сприяння зменшенню терміну понаднормового перебування на судні для виконання трудових обов’язків; пролонгація документів та сертифікатів моряка.

Актуальність статті полягає в тому, що Цивільним процесуальним кодексом України встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні. Незважаючи на це, законодавцем не встановлені права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя. Ця прогалина у законодавстві створює додаткові труднощі як для професійних суддів, які вимушені на власний розсуд визначати правовий статус присяжних у цивільному процесі, так і для самих присяжних, які не можуть ознайомитися з переліком власних прав, обов'язків, гарантій і відповідальності. Метою цієї статті є дослідження правового статусу присяжних під час розгляду ними справ окремого провадження, встановлення моменту набуття особою правового статусу присяжного, визначення особливостей декларування осіб, які виконують функції присяжних. Стаття присвячена дослідженню правового статусу присяжних у цивільному судочинстві України, визначенню моменту набуття особою правового статусу присяжного, обґрунтуванню необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні, аналізу правових норм, що регламентують права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя у цивільному процесі. Зроблено висновок, що цивільним законодавством прямо встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні, тому закріплення правового статусу останніх має бути здійснено на законодавчому рівні шляхом доповнення Цивільного процесуального кодексу України статтею «Права та обов'язки присяжних». Крім того, потребує подальшого дослідження питання щодо необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні з метою встановлення різного обсягу процесуальних прав та обов'язків для кожної з цих двох категорій. Враховуючи низку факторів, що впливають на небажання громадян брати участь у здійсненні правосуддя в якості присяжних, вважаємо, що декларування останніх є однією з важливих причин відмови потенційних присяжних від участі у розгляді судових справ. У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до п. ґ ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» щодо виключення присяжних зі списку суб'єктів декларування.

У статті досліджуються питання міжнародної правосуб’єктності транснаціональних або багатонаціональних корпорацій. Автори посилаються на думку ряду вчених, а також співробітників міжнародних організацій, що спеціалізуються на вивченні даної області, для визначення можливих перспектив перетворення ТНК в суб’єкт міжнародного права. При цьому використовується практика міжнародних трибуналів і судів, особливо Міжнародного Суду ООН. Проведено аналіз теоретичних аспектів сутності суб’єктів міжнародного права. Крім того, було проведено аналіз діяльності ТНК як активного учасника міжнародних відносин. Автори привели різні практичні приклади регулювання діяльності ТНК на універсальному, двосторонньому і національному рівнях. Автори досліджували міжнародну правосуб’єктність транснаціональних компаній і її зв’язок з регулюванням їх діяльності міжнародними правовими нормами. Відзначено труднощі, пов’язані із залученням цих учасників міжнародних економічних відносин до міжнародно- правової відповідальності. У статті наводиться ряд аргументів на користь того, що така диференціація на сучасному етапі розвитку міжнародного права видається неможливою з об’єктивних юридичних причин. У цьому контексті аналіз міжнародної правосуб’єктності, який відноситься до здатності приймати міжнародні права і нести обов’язки, був розглянутий в зв’язку з необхідністю теоретичного осмислення проблеми. Автори обґрунтовують складність регулювання діяльності таких суб’єктів в рамках міжнародного права через відсутність у них міжнародної правосуб’єктності. Крім того, в статті досліджується правове визначення ТНК, автори посилаються на думку дослідників в цій області, а також спеціалізованих міжнародних організацій. У статті були вивчені форми господарської діяльності ТНК і їх впливу на економіки різних держав, включаючи держави, які беруть інвестиції, а також повязані з цим труднощі правового регулювання їх діяльності. Були вивчені різні галузі права, що стосуються діяльності багатонаціональних корпорацій.

В статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені перешкоди в охороні і захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість судової форми охорони і захисту цивільних прав та труднощі в її використанні жителя- ми тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяльності органів влади України на зазначених територіях. Вивчається законодавче регулювання застосування різних видів штучного інтелекту у правосудді України. Проаналізовано норми Хартії щодо використання штучного інте- лекту у судовій системі та її середовищі. Вказується, що цей міжнародний документ закріпив такі принципи використання штучного інтелекту, які маю дотримуватися розробники та користувачі різними проявами штучно- го інтелекту в цивільному процесі в Україні: принцип дотримання основних прав людини при використанні штучного інтелекту; принцип недискриміна- ції, а саме запобігання розвитку будь-якої дискримінації між окремими осо- бами чи групами осіб; принцип якості та безпеки, який стосується обробки судових рішень і даних у безпечному технологічному середовищі; принцип «під контролем користувача» (under user control); принцип прозорості, неу- передженості та справедливості; дотримання міжнародного досвіду вико- ристання штучного інтелекту в правосудді. Доведено, що розроблення та використання різних проявів штучного інтелекту у цивільному процесі (на- приклад, існування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної систе- ми, пілотного проекту Електронний суд тощо), зокрема і в частині охорони та захисту прав громадян України, які мешкають в АР Крим чи на окупа- ційній території в Донецькій і Луганській областях, можливе лише за ряду умов. Такими умовами є: дотримання принципу верховенства права, осно- воположних прав і свобод людини і громадянина, визначених в міжнародних договорах України, Конституції України, а також цінностей (в тому числі і моральних), які слідують із норм Конституції України чи звичаїв і традицій України, а також забезпечення відповідальності при використанні таких технологій (охорона персональних даних, недопущення втручання в приват- не життя людини, дотримання таємниці тощо), надійність і безпечність використання штучного інтелекту та прогнозування ризиків його викори- стання на тимчасово окупованих територіях України. Обґрунтовується висновок, що подальший розвиток вже існуючих інформаційних технології у сфері правосуддя, зокрема, в частині охорони та захисту прав громадян України, які мешкають в АР Крим чи на окупаційній території в Донецькій і Луганській областях, можливий у напрямку розробок та запровадження чат-ботів, які б надавали юридичні консультації у сфері цивільного право- суддя зазначеним громадянам України.

У статті проаналізовані адміністративні правовідносини у сфері транспорту, визначено їх поняття. Публічні відносини у сфері транспорту є відносинами, що являють собою частину предмета адміністративного права. Показана відмінність адміністрування від державного управління та муніципального управління, які є основою предмета адміністративно-правового регулювання як інституту транспортного права. З визначень, які даються вітчизняними та закордонними вченими, проглядається, що в основі як адміністрування, так і публічного управління - саме державне управління і самоврядне (муніципальне) управління. Відзначено, що публічне, або державне та муніципальне, управління у сфері транспорту актуальне дотепер. Дана характеристика особливостей адміністративно-правових відносин у сфері транспорту. Адміністративно-правові відносини репрезентують юридичну форму в основному управлінських відносин і мають організаційний характер, що зумовлено організаційною сутністю публічного управління. Суб'єктами адміністративно-правових відносин у сфері транспорту виступають органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, Міністерство інфраструктури, державні служби й агентства, до повноважень яких віднесено здійснення функцій управління відповідним видом, чи об'єктами транспорту, їх працівники (посадові особи), громадські організації, які виконують завдання щодо транспорту, трудові колективи транспортних підприємств та організацій, власники транспортних підприємств, пасажири, інші фізичні особи, які через деякі обставини потрапляють у сферу взаємин з іншими суб'єктами транспортного права. Але безпосередньою умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них органів або інших суб'єктів, наділених владними повноваженнями. Адміністративно правові відносини у сфері транспорту виникають за ініціативою будь-кого з їх учасників, але дуже часто згода іншої сторони на виникнення таких відносин не є обов'язковою. У низці адміністративних правовідносин їх об'єкт складний, це організаційно-майнові відносини, що включають поведінку їх суб'єктів і майно. Є також особливості врегулювання спорів в адміністративних правовідносинах транспортної сфери (відомче їх вирішення, вирішення у спеціалізованому адміністративному суді). У сфері транспорту відносини державного управління превалюють. Загалом же адміністративно-правові відносини цієї сфери можна поділити на такі групи, як: управлінські адміністративно-правові відносини, правовідносини надання адміністративних послуг, відносини адміністративної відповідальності.

Луцька Г. В. Деякі особливості вчинення нотарі­альних проваджень у сфері спадкування в разі, якщо спадщина знаходиться на тимчасово окупованих тери­торіях України. - Стаття. У статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені пере­шкоди в охороні й захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість но­таріальної форми охорони та захисту спадкових прав і труднощі в її використанні жителями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяль­ності органів влади України на зазначених територіях. Здійснюється науково-практичний аналіз норм Ци­вільного кодексу України, Закону України «Про нота­ріат», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суве­ренітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а також підза- конних нормативно-правових актів, які визначають особливості охорони та захисту спадкових прав грома­дян України, що проживають на тимчасово окупова­ній території України. Обґрунтовується висновок, що в нотаріальному провадженні у сфері спадкування, де спадкові відносини обтяжені дією правового режиму тимчасової окупації території України, нотаріальні процесуальні дії здійснюються на території України нотаріальними органами (державними чи приватними нотаріусами, посадовими особами органів місцевого самоврядування) на підставі загальних та спеціальних норм у сфері спадкування. Ведення спадкових справ, у яких суб’єктами є громадяни України, які прожива­ють на тимчасово окупованій території, відбувається з дотриманням принципів нотаріального процесу. Дове­дено, що після смерті громадянина України, який про­живав на тимчасово окупованих територіях України, відкривається спадщина не за «останнім місцем про­живання спадкодавця», а за місцем подання «першої заяви» в порядку, визначеному законом. Зазначаєть­ся, що встановлення в суді факту смерті спадкодавця на тимчасово окупованій території та ухвалення відпо­відного судового рішення іменем України не замінює свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його от­римання в порядку, визначеному законодавчими акта­ми України. Пропонується під час вчинення нотаріаль­них процесуальних дій на практиці як рекомендаційне джерело використовувати інформаційні листи Мініс­терства юстиції України.

Соціальний захист є невід’ємною складовою прав людини, що вимагає приділяти особливу увагу формуванню соціальних стандартів на націо- нальному та міжнародному морському ринку праці. На сьогодні радикаль- ні економічні перетворення в Україні, гостро виділили проблему зайня- тості працівників морського торгівельного флоту. Істотне скорочення національного флоту, фінансова ситуація, що склалася, в галузі постави- ли перед моряками України проблему пошуку роботи на світовому ринку. Працевлаштовуючись до іноземного судновласника-роботодавця, моряк «випадає» з правового поля нашої держави і стає абсолютно беззахисним, як з боку нашої держави так і з боку судновласника. Однозначних статис- тичних даних по кількісному складу морської трудової міграції немає, кіль- кість українських моряків, що працюють за кордоном, оцінюється майже в 60-100 тисяч чоловік. Відсутність можливостей для застосування своїх професійних навиків в Україні є не єдиною насущною проблемою для моря- ка. Істотним є питання про соціальний захист моряків, що працюють за кордоном, як з боку судновласника-працедавця, так і держави прапора, дер- жави юрисдикції і держави громадянства. З’ясовано, що судновласники при працевлаштуванні моряків поза межами їхньої держави повинні сприяти у збереженні їх грошових заощаджень та допомагати перераховувати заро- бітну плату їхнім сім’ям, організувавши просту, швидку і надійну систему, яка діяла б за сприяння з боку консулів або інших компетентних органів, капітанів суден, представників судновласників або надійних фінансових установ і давала б змогу морякам, зокрема тим із них, котрі перебувають у іншій країні або служать на судні, зареєстрованому в іншій країні, депо- нувати чи переказувати свою заробітну плату повністю або частково. Ви- значено, що на сьогодні національне законодавство України є застарілим. Це полягає насамперед у медичному законодавстві, яке знаходиться у по- страдянській системі з недіючими механізмами безкоштовного медичного обслуговування та відсутністю законодавства у сфері обов’язкового ме- дичного страхування. Медичне законодавство України не передбачає спе- ціальних процедур медичного обслуговування моряків, а наявні механізми є неефективними.

Масштабні зміни у суспільному житті, які мають стати наслідком нового політичного курсу, спрямованого на подолання корупційних явищ і дисбалансу у правоохоронній діяльності, удосконалення правозахисної сфери, реалізацію завдань правосуддя, можливі за умови проведення системних реформ. Активна законо творча діяльність вимагає ретельного дослідження стану законодавства та змісту законопроєктних ініціатив із позицій теорії та практи ки, зарубіжного досвіду задля вироблення ґрунтовних рекомендацій у цій сфері. Метою статті є всебічний аналіз конституційно-правового регулювання адвокатури України у нових суспільно-політичних умовах, вивчення наукових джерел і відповідних проєктів законодавчих актів у досліджуваній сфері та вироблення науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність, практики його застосування. Наголошується, що однією з найважливіших проблем адвокатури на сучасному етапі судово-правової реформи є визначення того обсягу реформування, який дійсно є необхідним для належної реалізації функцій адвокатури. Висловлено аргументи на користь позиції, що чинне законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність переважно відповідає міжнародним стандартам у цій сфері. Водночас практичні проблеми здійснення адвокатської діяльності та організації адвокатури дають змогу сформулювати напрями подальшого розвитку законодавства, беручи до уваги реальні потреби суспільства у сфері надання професійної правничої допомоги та гарантій адвокатської діяльності. Саме з цих позицій надано оцінку законо проєктним пропозиціям і шляхам подальшого вдосконалення діяльності адво катури. Підтримано законодавчу ініціативу про розширення можливостей самопредставництва органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення в суді. З критичних позицій оцінено пропозицію скасування у тексті Конституції України виключного права на представництво адвокатами осіб у судах; виключення із Зако ну України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” вимог щодо несуміс-ності, запровадження діяльності адвоката за трудовим договором, притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності виключно за діяння, вчинені під час здійснення адвокатської діяльності, віднесення Єдиного реєстру адвокатів України до системи публічних реєстрів та зміна його назви; спрощення процедури порушення кримінального провадження щодо адвокатів. Висловлено пропозиції стосовно подальших напрямів удосконалення організації та діяльності адвокатури, насамперед щодо посилення незалежності адвокатури та гарантій адвокатської діяльності. Зауважено, що оновлення законодавства про адвокатуру потребує кореляції, з огляду на досвід функціонування адвокатури в Україні та європейських державах, тенденцій розвитку адвокатської діяльності у сучасному світі.

Статтю присвячено визначенню напрямів розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду на основі результатів емпіричного дослідження. Особистісно-професійний потенціал визначено як системне утворення, яке формується у людини як суб’єкта трудової діяльності, забезпечуючи його поступальний розвиток. Презентовано структуру особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду, що складається з когнітивного (професійні компетенції, система засвоєних особистістю знань), мотиваційного (індивідуальна система мотивів і смислів професійної діяльності – мотивація досягнення успіху; професійно-важливі якості працівника апарату суду – етична та нормативна відповідальність) та діяльнісного (вибір та реалізація певної лінії поведінки і вчинків у професійних ситуаціях – усвідомлена саморегуляція діяльності) компонентів. Результати вивчення комунікативної компетентності (когнітивний компонент) засвідчили, що в досліджуваних більш розвинутими є гностичний (рівень уявлень, знань) і конативний (уміння, навички) компоненти комунікативної компетентності; емоційно-мотиваційний компонент (емпатія, гуманістична настанова) розвинений в меншому ступені. Результати вивчення нормативної й етичної відповідальності (мотиваційний компонент) дозволили зробити висновок, що відповідальність досліджуваних до виконання будь-якої діяльності є вибірковою, а також заради прагнення підтримати певні встановлені норми і традиції. В процесі дослідження мотиваційного компонента зафіксовано переважання мотивації уникнення невдач. Отримані дані за діяльнісним компонентом засвідчили, що в більшості респондентів компоненти системи саморегуляції розвинені на високому і середньому рівнях. Сприяння розвитку особистісно-професійного потенціалу найбільш ефективно може реалізовуватися у формі психологічного супроводу, який повинен містити комплекс організаційних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на формування і розвиток у працівників професійно значущих особистісних якостей, компетенцій, власного ставлення до професійної діяльності. Визначено основні напрями діяльності практичного психолога з розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників апарату суду. Розвиток особистісно-професійного потенціалу повинен мати багатовекторний характер, враховувати визначені структурні компоненти, а також бути особистісно-зорієнтованим. Література Александров, Д.О. (2015). Альтернативні методи перевірки надійності персоналу на основі автоматизованої формалізованої методики скринінгової психодіагностики. Використання поліграфа в правоохоронній діяльності: проблеми та перспективи: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 7–8 листоп. 2015 р.), (с. 63–66). Київ: Нац. акад. внутр. справ. Аліманова, А.О. (2016). Підвищення рівня професійної компетентності працівників апарату суду. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «ПРАВО», 22, 202–205. Дудченко, О.Ю. (2015). Правовий статус осіб, які займають адміністративні посади в суді. (Монографія). Харків : Право. Зеер, Э.Ф., & Павлова, А.М. (2008). Теоретико-методологические основы оценки профессионально-личностного потенциала предпринимателей по ремесленным видам деятельности : Научн.-метод. разработка. Екатеринбург : ГОУ ВПО «Рос. гос. проф.-пед. ун-т». Кочарян, И.А. (2008). Опросник диагностики личностного симптомокомплекса ответственности (ОДЛСО) и оценка его психометрических характеристик. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 807(40), 179–186. Леонтьев, Д.А. (Ред.). (2011). Личностный потенциал: структура и диагностика. Москва : Смысл. Моляко, В.О. (2004). Психологія творчості – нова парадигма дослідження конструктивної діяльності людини. Практична психологія та соціальна робота, 8, 1–4. Моросанова, В.И. (2001). Индивидуальный стиль саморегуляции: феномен, структура и функции в произвольной активности человека. Москва : Наука. Овсяннікова, О.О. (2016). Професійна етика суддів та працівників суду як чинник, що впливає на формування громадської думки. Підприємництво, господарство і право, 8, 196–200. Павлова, А.М. (2004). Психологические особенности профессионально-личностного потенциала субъекта трудовой деятельности. (Дис. канд. психол. наук). Казань. Поліщук, І.В. (2018). Механізми забезпечення розвитку професійного потенціалу державних службовців в Україні. (Дис. канд. наук з державного управління). Київ. Помиткін, Е.О. (2015). Духовний потенціал особистості: психологічна діагностика, актуалізація та розвиток. Київ : Внутрішній світ. Пономаренко, В.А. (2019). Психология духовности профессионала. Москва, Саратов: ПЕР СЭ, Ай Пи Эр Медиа. Старинська, Н.В. (2017). Адаптаційний потенціал як чинник професійної самореалізації особистості. Психологія: реальність і перспективи, 8, 259–263. Фетискин, Н.П., Козлов, В.В., & Мануйлов, Г.М. (2002). Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. Москва : Институт Психотерапии. Холодная, М.А. (2019). Психология интеллекта. Парадоксы исследования (3-е изд.). Москва : Юрайт. Черновський, О.К. (2015). Судова психологія: парадигма сучасного розвитку. (Дис. докт. юр. наук). Київ. Черновський, О.К. (2014). Юридико-психологічна характеристика суб’єкта суддівської діяльності. Європейські перспективи, 2, 159–166. Шевченко, Н.Ф., & Рожкова, О.О. (2020). Дослідження особливостей особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду. Проблеми сучасної психології, 1(17), 69–77. Шевченко, Н.Ф., & Шевчук, З.М. (2014). Духовний потенціал сучасної молоді. (Монографія). Запоріжжя : Запорізький національний університет. Шпенова, П.Ю. (2019). Апарат суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності. (Дис. канд. юр. наук). Харків. Vernon, D. (2009). Human Potential: Exploring Techniques Used to Enhance Human Performance. London; New York : Routledge. Weiner, Irving B., & Greene, Roger L. (2017). Handbook of Personality Assessment. New Jersey : Wiley.