Добірка наукової літератури з теми "Транзитне суспільство"

У статті на основі опублікованих джерел і літератури синтезовано внутрішньосистемні й позасистемні фактори демократичного транзиту сучасного світу, які викликають антидемократичні й антиліберальні трансформації розвинутих ліберальних демократій. Серед внутрішньосистемних факторів виокремлено: 1) державно-правовий аспект, пов’язаний із наростанням невідповідності між темпами ускладнення соціальної структури суспільства й здатністю людини до їх усвідомлення, надзвичайним ускладненням систем управління суспільством, розростанням правової системи, втратою легітимності існуючих форм організації влади і державності; 2) соціально-економічний аспект, пов’язаний із посиленням соціальної поляризації в середовищі національних суспільств, монополізацією ринків великими корпораціями; 3) політико-культурний аспект, пов’язаний із втратою частиною суспільства віри у демократію як найкращий проєкт суспільного розвитку, через неспроможність політичних еліт вирішувати нагальні проблеми – від соціальних до екологічних, прогресуванням на поведінковому рівні маніпулятивних практик, проявів маргінальності тощо. Позасистемні фактори пов’язані з: 1) глобалістським аспектом, який знаходить практичний прояв у наростанні сировинної, енергетичної й екологічної криз, глобальній зміні клімату, епідеміологічних (пандемічних) спалахах соціальних захворювань, техногенних катастрофах, природних катаклізмах; 2) геополітичними аспектами, які проявляються в посиленні демографічного дисбалансу між західною й незахідною цивілізаціями, звуженням меж суверенітету національних держав, поширенням у світі антиамериканських / євроскептичних настроїв і розширенням соціальної бази авторитарних режимів, перманентним наростанням терористичних практик як методу досягнення політичних цілей; 3) геоекономічним аспектом, який проявляється в послабленні традиційних політичних інститутів як наслідок економізації міжнародних відносин, підвищенні ймовірності фінансово-економічних криз, дестабілізації національних економік периферійних країн, посиленні соціальної поляризації між багатими і бідними країнами, зростанням міграційних потоків у розвинені країни. Зроблено висновок, що проблеми нинішнього етапу демократичного транзиту не можуть ставити під сумнів основоположні принципи ліберально-демократичної доктрини як моделі суспільно-політичної самоорганізації та історичного шляху реалізації суспільно-політичної спільноти загалом й людини як особистості зокрема.

У статті осмислюється проблема становлення культури громадянськості як умови успішного здійснення демократизації політичної системи Україні. Автор проводить системний аналіз змісту поняття, специфічних ознак та чинників культури громадянськості. Доведено, що формування культури громадянськості, як учасницької культури відбувається в процесі реалізації особою і суспільством різних форм політичної участі. Показано, що культура громадянськості розвивається в Україні паралельно із формуванням громадянського суспільства, її продукують соціальні суб’єкти – громадяни, їх групи, об’єднання та організації. Доведено, що громадянськість людини реалізується, через її активну участь у діяльності громади, яка спонукає до активізації громадської самосвідомості, у рамках якої формується діалогова форма політичної участі та активістська політична культура. Наголошено на тому, що електоральна участь громадян, як одна з найважливіших складових культури громадянськості, проявляється циклічно в Україні, як у вигляді неконвенційних активно-протестних форм, так і громадських ініціатив, волонтерських організацій та благодійних фондів, які виникли під час Революції гідності і продовжують активно функціонувати. Зазначено, що протестна форма політичної участі громадян переважає над дискурсною впродовж усього періоду незалежності України. Автор наголошує на тому, що становлення горизонтальних зв’язків між громадянами, у процесі творення інституційних форм громадянського суспільства. сприяє поступовому переходу від піддансько-учасницького до учасницького типу політичної культури. Показано, що розвиток активістської політичної культури залежить від продовження реалізації реформи децентралізації, подолання патерналістських форм суспільної свідомості шляхом підвищення рівня політичної освіченості та активності громадян, становлення ефективних інститутів громадянського суспільства.

Демократизація політичного режиму завжди супроводжується глибокими кризовими явищами, які проявляються майже в усіх сферах життєдіяльності суспільства: економічній, політичній, трудовій. Демократизація не може відбуватись в одній складовій суспільного життя. Так, наприклад, зміна лише основ формування керівних органів влади або легалізації політичних партій не може призвести до становлення демократичного політичного режиму без створення ринкової економіки, громадянського суспільства, забезпечення участі соціальних груп у прийнятті державних рішень. Перш за все це пов’язано з тим, що демократичний транзит, демократизація, яка проходить лише в одній сфері, стає неефективною та приводить або до створення нового недемократичного режиму, або до формування псевдодемократичного режиму, або до розпаду держави. Тобто процес переходу від авторитарного політичного режиму не завжди має визначений результат та призводить до формування демократичного політичного режиму. Успіх демократизації політичного режиму залежить, перш за все, від здатності модернізувати політичні та соціальні інститути. Соціальне партнерство забезпечує участь основних соціальних груп у соціально­політичній модернізації держави. Взаємодія роботодавців та найманих працівників забезпечує інституціоналізацію соціально­трудового життя, створення інституту співпраці соціальних груп з державними органами влади. Створення такого соціального інституту впливає на успішність розвитку демократичних механізмів взаємодії держави та суспільства, створення громадянського суспільства. Модернізація соціально­трудових відносин за допомогою соціального партнерства забезпечує подолання основних криз демократизації політичного режиму. Це досягається за допомогою формування соціальної та політичної стабільності, що мінімізує можливі негативні наслідки демократичного транзиту політичного режиму.

Проаналізовано інтегративний потенціал моделі громадян- ського патріотизму для успішного завершення демократичного транзиту в сучасній Україні. Зазначено, що громадянський патріотизм вимагає критичної кілько- сті патріотів, які мають освітню підготовку до конструктивної взаємодії у складному суспільстві та орієнтовані на забезпечення суспільних інтересів. Наголошено, що рівень громадянської компетентності дітей та молоді на сьогодні в Україні недостатньо високий. Проте, якщо тенденція актуаліза- ції питання громадянської освіти в публічному дискурсі зберігається, то за кілька років модель громадянського патріотизму може стати ефективною для більшості українців. Ця модель виявлятиме особливу дієвість у неста- більному контексті. Порівняно зміст дефініцій “націоналізм” та “патріотизм”, зіставлено ха- рактеристики сентиментального та конструктивного видів патріотизму. Наголошено, що громадянськість, як і патріотизм, передбачає турботу про суспільний інтерес. Основною складовою громадянства є активна участь особистості в житті суспільства для суспільного блага. Основою культури громадянськості є орієнтація на громадянську відпо- відальність. Доведено, що громадянський патріотизм — ідеальна модель для складного суспільства, відбивається у прихильності особи до інтересу кра- їни (суспільного, публічного інтересу), активній позиції щодо його захисту та виконання громадянських обов’язків поряд з обґрунтованою (і афектив- ною, і раціональною) позитивною оцінкою загальнокраїнових реалій гнуч- кого формату. Проаналізовано поняття громадянськості з точки зору підходу стратегемності. Дістало подальшого розвитку дослідження “педагогіки ми- ру”. Приділено увагу особливому інструментальному потенціалу освіти для розвитку культури громадянськості в українському суспільстві.

Розглянуто актуальні проблеми дослідження мобільності й трансформацій політичної системи та суспільства на теоретичному рівні. Проаналізовано базові варіанти станів політичної системи як неконсервативної, дисипативної системи. Інтерпретовано основні стани політичної системи, встановлено зв’язки між цими станами. Досліджено типологію аттракторів системи, як детермінант її розвитку та чиннику кризового стану. Приділено увагу проблемі демократичного транзиту як окремого варіанту трансформаційних процесів, наведено механізми його реалізації. Артикульовано проблему впливу еліт на трансформаційні процеси. Розглянуто проблему перспектив демократизації на глобальному рівні. Досліджено аспект мобільності як специфічного набору процесів, що дозволяють проявлятися різним формам економічного, соціального та політичного життя.

The author analyzes the post-Soviet transit in the frame of the conception of open and closed societies, proposes his vision of this transit due to a change in paradigms of a closed militarized society, closed criminalized society, and closed police society, and presents peculiarities of these paradigms.

У статті подано аналіз теоре-тичних та методологічних аспек-тів підстав договірного правовогорегулювання в сучасному глоба-лізованому та транзитивномусуспільстві.Проведений контент-аналізчинного законодавства різногалу-зевого законодавства дає можли-вість мотивувати затребуваністьдоговірних конструкцій, котрізалучені до регулювання відносин.Загалом, сучасна практика свід-чить про відсутність погодженоїконцепції договірного регулювання,що вказує на можливі прогалини врегулюванні та породжує проблемипраксіологічного характеру.Вказано, що важливою підста-вою впровадження договірного пра-вового регулювання є узгодженняйого меж з державно-дозвільнимирежимами. Аспекти співвідно-шення можуть бути різними: пара-лельне та одноосібне функціону-вання одного з видів регулювання.Доведено, що не можна допускатиколізійності регулювання.Виокремлено теоретичні під-стави договірного правового регу-лювання в сучасних умовах роз-витку суспільства, а саме: потребадвостороннього/багатосторон-нього волевиявлення суб’єктівправовідносин; має містити унор-мований консенсус договірних сто-рін; імплементування в договірнихвідносинах особистої волі сторін;націлення досягає корисного соці-ального результату; можливістьурегулювання відносин за допомо-гою індивідуальної норми.Авторами вмотивовано, щоосновою сучасного методологію-вання в репрезентованій сфері ана-лізу має стати: поєднання підхо-дів узгодженості приватного тапублічного регулювання, що перед-бачає поєднання індивідуального(договірного) та публічно-пра-вового критерію у формуваннісуспільних відносин, відображаєнеобхідність розумного пропорцій-ного вибору у визначенні закономір-них засобів і механізмів юридичнорегламентованої та дозволеноїповедінки; синергетичний підхід,що є корисним під час дослідженняоновленого розуміння всіх правовихявищ у глобальному суспільстві тасприяє виокремленню транзитив-них підстав договірного регулю-вання; розширювальний підхід, щовідображає експансію договірногорегулювання шляхом проникненнядоговірного права в публічно-пра-вові сфери і трансформацію всієїправової політики в бік гуманізаціїправа, лібералізації правових відно-син, демократизму та ціннісноговиміру прав людини.

У статті зроблена спроба ретроспективного аналізу концептуальних підходів теорії політичного транзи- ту кінця 1990-х – початку 2000-х років як складових частин політичної транзитології. Обґрунтовано причини необхідності переосмислення та затребуваності окремих теоретичних положень і підходів до транзитивних процесів. Визначено, що науковий потенціал політичної транзитології не вичерпано і, як важливий аналітичний інструмент, теорія транзиту не має бути відкинута. Доведено, що змістом новітнього періоду розвитку транзитології став аналіз переходів не від традиційного суспільства або правого авторитарного режиму, а від «соціалістичного» типу суспільства. Зазначено, що багатовекторність форм переходів є досить різноманітною, їх не можна заздалегідь передбачити. Зауважено різноманітність підходів щодо аналізу політичного тран- зиту. Зокрема: транзитивні переходи в посткомуністичних країнах як складник єдиного глобального процесу демократизації; транзитивні переходи в посткомуністичних/пострадянських країнах як специфічне явище за стартовими умовами, акторами політичного процесу і завданнями стабільності та стійкості демократич- ного розвитку в посткомуністичних країнах. Доведено, що у вивченні політичного транзиту можна визначи- ти три найбільш вагомі напрями дослідження перехідних періодів – елітистський, інституціональний і аналіз проміжних й альтернативних форм постперехідних режимів. Проаналізовано три ідеальні типи пострадянсь- ких авторитарних режимів: автократію, олігархію, ексклюзивну республіку. Визначено, що представники теорії інституціоналізму, які орієнтувалися насамперед на інституціональні макроструктури, намагалися через еволюцію політичних інститутів, їхніх регулювальних правил і норм розкрити глибинні механізми політичної динаміки. Доведено, що інституціоналізм у поєднанні з теорією раціонального вибору,набув статусу однієї з найважливіших методологічних засад досліджень переходів.