Статті в журналах з теми "Традиції інших народів"

Мета роботи – дослідження весільного обряду етнічних україн- ців Південної Бессарабії, виокремлення питомих елементів ритуалу від культури інших народів. Методологія дослідження спирається на комплексний метод, що включає принципи історизму, порівняльної ти- пології. Використання комплексного методу, цілісного опису об’єктів є обов’язковим для дослідження, тому що розкриває взаємопов’язаність елементів, притаманну фольклору. Наукова новизна – розгляд культури етнічних українців Південної Бессарабії як контактної з культурою інших народів; спроба осмислити символічність елементів, атрибутів весілля насамперед української традиції, вивчення культури бессараб- ської української традиції в комплексі з традиціями інших, сусідніх, народів. Дослідженню передувала фольклористична експедиція селами та містечками Бессарабії (колишні Кілійський, Татарбунарський, Са- ратський райони Одеської області), воно здійснювалося як за аналі- тичним опрацюванням уже опублікованих матеріалів науковців і зби- рачів фольклору, так і за матеріалами власних польових досліджень. Висновки. Культура Південної Бессарабії – це самобутнє явище, що потребує комплексного підходу до вивчення. Музичний обрядовий фольклор етнічних українців знаходиться на перетині культур етнічних ре- гіонів України (Київщина, Слобожанщина, Поділля) та культури інших народів. Найбільш глибинними культурними взаємозв’язками відрізня- ються українська та молдовська культура. Це більшою мірою стосу- ється культурологічного й етнографічного аспектів. Наприклад, слова «папушоя», «бринзя», «клака», «кошара» є запозиченими в молдован; мамалига, вертута є молдавськими стравами. Якщо розглядати музич- ну культуру, то доволі поширеним є явище, коли літературний компо- нент фольклору (його ідея, сюжет) збігаються в обох культурах. Щодо музичного компоненту, то кожному народу, незважаючи на тривале проживання на одній території, вдалося зберегти самобутність та ав- тохтонність (відмінні ритмічні структури, лади).

У статті проаналізовано особливості самодеструктивної поведінки як одну з форм прояву, ритуалу, традиції. Описано основні форми та ідеї самодеструктивної поведінки в різних релігіях та етносах. Виявлено основні особистісні мотиви самодеструктивної поведінки як результату впливу релігійних, філософських, суспільних ідей на особистість. Виявлено, що в різних культурах, етносах, релігіях та філософських концепціях зустрічаються ідеї, постулати, що сприяють формуванню у людини самодеструктивної поведінки. При цьому біль, страждання, а іноді і смерть розглядаються як благо, як те, що сприяє розвитку, очищенню особистості або суспільства в цілому. Самодеструктивну поведінку як одну із форм ритуалу, традиції або філософської концепції можна зустріти в історії майже усіх етносів, а деякі з цих традицій зберігаються донині, наприклад, сепуку, ритуальні самобичування та інші. Виявлено, що самокатування відоме в різних культурах та релігіях, може нести функцію обряду, традиції, поклоніння, спокути гріхів, відновлення честі, ініціації тощо. Самокатування може здійснюватись різними методами: самопорізи, самопобиття, «умертвіння плоті» і завжди несе шкоду здоров’ю не тільки в формі поранень, але й виникненням можливих інфекцій, порушення функціонування органів, а іноді і смерті. Розглянуто самодеструктивні традиції і звичаї, що пов’язані із тугою за померлим родичем, що зустрічались у слов'янських і кавказьких народів. Виявлено, що аскетизм як спосіб життя, що передбачає відмову від зайвих матеріальних благ не є самодеструктивним, але існують окремі особи та групи людей, що окрім відмови від зайвих матеріальних благ практикують аскетизм через самопобиття, голодування, «умертвіння плоті», самогубство та інші самодеструктивні дії. Виявлено, що вживання алкоголю також являється поширеною формою самодеструктивної поведінки, відомою ще з стародавніх часів, коли люди регулярно вживали пиво та вино. Вино, бражка та інші алкогольні напої були поширені серед більшості народів, що проживали на території сучасної Європи, а традиція вживати спиртне на великі свята зберігається і донині. Алкоголь також відомий в обрядах папуасів Нової Гвінеї, а в Стародавній Русі люди вживали бражку невеликими ковткам за великим столом. Майже всі види самодеструктивної поведінки, не дивлячись на їх культурне підґрунтя, пов’язані з особистими потребами та інтересами людей, таких як: захищеність, саморозвиток, досягнення духовного очищення тощо, але ігнорують потреби у виживанні, здоров’ї, добробуті. Зроблено висновок, що в деяких традиціях, обрядах, культурах практикувались і практикуються сьогодні самодеструктивні дії. Усі самодеструктивні дії виправдані моральними, духовними та суспільними цінностями і мають сакральне значення для людей. Визначено перспективи подальших досліджень, що полягають у аналізі самодеструктивної поведінки як результату впливу неформальних груп, сучасних сект, кримінальних угрупувань, а також особливості вживання наркотичних засобів, визначення чинників масових самогубств та інших форм самодеструктивної поведінки.

Актуальність проблеми. “Праболгарська проблема” є традиційною темою болгарської медієвістики, як і пов’язані з нею питання щодо етнічного походження болгар, місцезнаходження їхньої прабатьківщини, їх ранньої історії та ролі у становленні болгарської державності. Ці теми були і залишаються найбільш важливими у розвитку історичної свідомості болгарського народу, однак і донині залишається багато нерозв’язаних питань. Мета дослідження – висвітлити ті проблемні точки, які є в літературі з теми походження болгар, і аргументувати нашу точку зору, ким насправді могли бути давні булгари. Методологія дослідження. Нами використовувались як загальнонаукові методи (аналітичний, логічний), історичні (хронологічний, історико-порівняльний), так і джерелознавчі – евристичний, критичний. Наукова новизна визначається тим, що у статті обґрунтовується точка зору, що термін “булгар” не був у часи перебування давніх булгар на терені Східноєвропейських степів етнонімом, а позначав приналежність до певного соціального стану, а саме – військової еліти. Його визрівання в етнонім відбулося пізніше – коли булгари переселились на Балкани і започаткували процес власного державотворення. Подібні до середньовічного булгарського військово-станові формування існували також в інших народів і до часів Середньовіччя, і пізніше. Висновок. Результати нашого дослідження дали підстави для таких висновків. Давні булгари були не етнічним, а соціально-становим об’єднанням, військовим співтовариством; можна вжити термін “військовий орден”. Традиції створення таких військових орденських об’єднань були характерні для індоарійських племен та їхніх нащадків з давніх-давен і простежуються аж до кінця Середньовіччя у співтоваристві українського козацтва. Знищення Запорозької Січі російською владою у ХVІІІ ст. перервало цю стародавню традицію назавжди.

У статті розглядається питання актуальності та ефективності планування заняття з використанням інтерактивних засобів на уроках німецької мови на середньому рівні навчання в школі. Розкривається практична цінність інтерактивних технологій, особливості інтерактивного навчання писемного мовлення та читання. Мета навчання іноземної мови полягає в тому, щоб навчити учнів спілкуватися, досягати взаєморозуміння, знімати мовні бар’єри. Володіння іноземною мовою відкриває широкі можливості для безпосереднього спілкування з представниками інших країн, для обміну інформацією про життя різних народів, їх культуру, звичаї, традиції, спонукає до активізації пізнавальних здібностей і збагачення духовного світу через пізнання іншої культури. В умовах глобалізації, нових геополітичних змін у світі перед освітою постають нові завдання, вирішення яких має надзвичайно велике значення не тільки для освіти майбутнього, а й для розвитку суспільства в цілому. Головним завданням у своїй роботі я вважаю застосовування таких прийомів навчання, які сприяють підтриманню інтересу учнів до іноземної мови, допомагають залучити всіх учнів до мовленнєвої діяльності, підвищують ефективність уроку.

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

Мета статті – здійснити спробу визначити сутність правової доктрини в українській правовій традиції. Установлено, що представники вітчизняного і зарубіж ного політикуму, науково-експертного середовища неодноразово акцентували увагу на незадовільній якості актів, що приймаються суб’єктами нормотворчості та органами судової влади. У зв’язку з цим наголошується на важливості й необхідності наукового (доктринального) забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування. Резюмовано, що правові системи більшості країн пострадянського простору вже відповідають двом із чотирьох основних вимог, що пред’являються до правових систем сім’ї романо-германського права, а саме методологічним та інфраструктурним. За цими критеріями сучасні правові системи держав пострадянського простору відрізняються від сім’ї романо-германського права лише деякими особливостями. Встановлено, що правова система України є складовою сучасного європейського права, що природно. За період свого історичного етногенезу український народ проявив себе органічною частиною європейської спільноти. Незважаючи на всю складність політичних взаємин, українці створювали спільну культурну та політикоправову спадщина. З огляду на своє географічне і геополітичне положення Україна перебувала в сфері перехресних впливів азіатсько-кочового, орієнтальновізантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж вирішальним вектором її соціокультурної та політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України відчували на собі значний вплив правового поля загальноєвропейської цивілізації, хоча і з самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку. Констатовано, що українська правова традиція є потужною, унікальною, формувалася протягом тисячоліть, зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. І не варто їй побоюватися зарахування до західної традиції – у романо-германську правову сім’ю. Тисячолітня історія Україна довела, що це анітрохи не вплине на її характер і значущість. Не потрібно заперечувати минулого, а, навпаки, з багатої культурноправової традиції України необхідно взяти основне, краще, зуміти його зрозуміти й оцінити, натомість негативні ознаки спробувати нівелювати. Історико-культурному фактору необхідно приділяти особливу увагу, зокрема традиціям: менталітету, способу життя, інститутам української правової традиції. Саме це дасть змогу зберегти унікальність і своєрідність, які неможливо знищити жодними реформами або законодавчими актами.

У статті схарактеризовані витоки розвитку та становлення проблеми формування національної самосвідомості особистості. Визначені основні етапи розвитку ідей національної самосвідомості. Схарактерізовано особливості трактування поняття «національна самосвідомість» та його змісту на кожному етапі. З’ясовано позицію прогресивної педагогічної громадськості щодо реалізації ідей національної самосвідомості у соціокультурному просторі кожного періоду. Висвітлено сутність поняття національної самосвідомості як усвідомлення себе представником певного етносу, нації, розуміння відмінності своєї нації від інших. Визначені основні складові поняття національної самосвідомості: любов до рідного краю, мови, історії, культури, традицій, віри, усвідомлення себе представником певного етносу, відповідальне ставлення до майбутнього своєї країни і народу, гордість за свою націю, намагання здобути щасливу долю для своєї країни. З’ясовано, що основою для формування національної самосвідомості виступала родина, яка зберігала національні культурні та освітні традиції. Встановлено, що на розвиток та становлення проблеми формування національної самосвідомості впливали соціально-політичні, національно-визвольні процеси в країні, прогресивні ідеї та просвітницька діяльність представників наукової, культурної, педагогічної національної еліти, розвиток світової науки.

Мета дослідження полягає у конфлікті культурних традицій, який відбувся між імператором Юліаном та народом Антіохії в липні 362 р. – березні 363 р. н.е. Це зіткнення описується в роботах учасників, імператора Юліана та Лібаніуса, а також інших авторів як язичницьких, так і християнських, що забезпечує достатнім матеріалом для визначення мети приїзду Юліана до Антіохії, для з’ясування соціально-політичної ситуації в місті, для висвітлення основних векторів політики Юліана та для вивчення сприйняття конфлікту його учасниками. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності, а також на використання загальнонаукових методів (індукції та дедукції, аналізу і синтезу) та спеціально-історичних методів (історико-системний, історико-генетичний, методи історіографічного та джерелознавчого аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що вона є першою спробою у вітчизняній історіографії дослідити культурний аспект конфлікту Юліана з мешканцями Антіохії. Дослідження привело до таких висновків. Криза була спровокована першочергово наміром Юліана повернути назад культурні традиції: імператор планував перетворити Антіохію на форпост своїх реформ, тому й зосередився на розв’язанні економічних проблем та, найголовніше, на відродженні поганських культів. Кожна з цих реформ зазнала поразки через непорозуміння між Юліаном та антіохійцями, а також через проблеми комунікації. Економічні рішення імператора лише загострили проблему харчів у місті; його адміністративні нововведення натикнулися на опір з боку куріалів. Найприкрішою поразкою закінчилась спроба імператора вплинути на релігійні та культурні традиції: антіохійці-християни відмовилися повертатися до язичництва, натомість менш релігійні люди були відлякані фанатичністю Юліана та його зацикленістю на цю тему. Юліан виявив “культурну нечутливість” і не зрозумів, що візити до театру важливі для правителя, оскільки театр виконував функцію платформи для висловлення суспільної думки через акламації. Розгортанню конфронтації сприяв і характер самого імператора. Юліан вимагав не просто прийняття своєї політики, а енергійного схвалення як себе самого правителя, що було неможливим за тих обставин.

У статті аналізуються особливості етнографічної рекреаційної діяльності на прикладі Карпатського туристичного макрорегіону (охоплює територію Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей). Висвітлено проблеми професійної підготовки і місця етнографічного туризму в сучасних наукових дослідженнях. Виявлена проблема визначення поняття «етнографічний туризм», пов‘язана з відсутністю вказаного різновиду туризму в чинному законодавстві, і його співвідношення із категорією «етнічний» туризм. Окреслені основні складові етнографічного туризму (традиційні форми господарювання, звичаї, традиції, обряди, свята, народні промисли, національна кухня, традиційні житла, одяг, танці, музика, народна творчість, музеї архітектури і побуту під відкритим небом (скансени), ярмарки, фестивалі, святкування національних свят, народні гуляння тощо) й найважливіші напрямки етнографічної рекреаційної діяльності (відвідання подієвих заходів; етнографічних, краєзнавчих, історичних і музеїв під відкритим небом (скансенів); поселень спільнот, які продовжують зберігати традиційний уклад життя чи його окремі елементи). Визначені основні туристичні ресурси і створені на їх основі атракції етнографічного характеру Карпатського туристичного макрорегіону, який характеризується найвищим ступенем розвитку етнографічного туризму і може слугувати зразком для інших регіонів України. Систематизовано етнографічну рекреаційну діяльність регіону у відповідності до вищеозначених напрямків діяльності. Виявлено основні передумови перетворення етнографічного туризму на його провідну галузь шляхом нормативно-правового регулювання на державному рівні, інтенсифікації процесу використання наявних ресурсів і забезпечення галузі висококваліфікованими кадрами.

Українознавство, його складник народна педагогіка, зокрема усна народна творчість, слугують вагомим чинником виховання любові до рідного краю, малої Батьківщини, яка формує високі патріотичні почуття – любові до України, розуміння важливості не тільки любити рідну країну, а й уміти відстояти її незалежність тощо. Цю проблему актуалізують базові державні документи (Закон України «Про освіту»; Закон України «Про позашкільну освіту»; Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді; Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах; Концепція позашкільної освіти й виховання; Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року та ін.), у яких наголошується, що стрижнем системи виховання учнівства є національна ідея, патріотизм, що передбачають формування любові й готовності до захисту Батьківщини, громадянського обов’язку, інтересу і прагнення до збереження національної історії, культури, традицій та поваги до культурних цінностей інших народів. Усна народна творчість, як i ввесь змiст навчання та виховання в початковій школi, здатна сприяти нацiонально- культурному вiдродженню України. Це стосується насамперед повернення тих культурних цiнностей Прикарпатського краю, які за доби радянського тоталітаризму активно не використовувалися в навчально-виховному процесі, нині вони спроможні збагатити освітній процес початкової школи своїм регіональним колоритом, стати важливим чинником формування та розвитку національної самосвiдомостi юних українцiв. Мета дослідження – проаналізувати теоретичні засади використання засобів народознавства / гуцульщинознавства в навчально-виховному процесі сучасної початкової школи, схарактеризувати систему роботи з патріотичного виховання учнів Яворівської ЗОШ І-ІІІ ст. Косівського району Івано-Франківської області на уроках, позаурочній діяльності, позашкільній діяльності, спрямовану на створення етнонасиченого середовища.

Малодослідженим аспектом творчої діяльності українського поета в Польщі Івана Златокудра (Яна Врецьони) є символіка птахів у його ліриці. Метою нашої статті є розгляд орнітологічних образів-символів у доробку митця. Дослідження засноване на загальнонауковій методиці аналізу, синтезу, спостереження, добору та систематизації матеріалу. У статті використано елементи культурно-історичного, естетичного, герменевтичного, описового методів. Символіка ворона, голуба, дятла, журавля, лелеки, зозулі, ластівки, лебедя, півня, снігура, сови, соловейка, сороки, чайки, яструба та інших птахів у текстах Івана Златокудра слугує кращому розумінню авторської психології, є важливим чинником у розбудові митцем художньої картини світу. Ліричний герой поета органічно вживається в природне середовище, зокрема в орнітологічний простір рідного краю. Орнітологічна образність у ліриці Івана Златокудра закорінена в світ міфології та фольклору українського та інших народів, ґрунтується на літературних традиціях. Образи-символи птахів у доробку письменника відбивають особливості світобачення, історико-культурний досвід українців.

У статті розглядається есхатологічна модель постапокаліптичного світу, запропонована творцями фільмів постапокаліптичного жанру. Поділ жанру на апокаліптичний та постапокаліптичний умовний, зроблений на основі сюжетних ліній, які або завершуються апокаліптичною подією, або розпочинаються з неї. Аналіз неоміфології постапокаліптичного світу проводиться через призму біблійних мотивів як самої основи постапокаліптичної неоміфології. Неоміфологія як сукупність взаємопов’язаних символічних оповідей (міфів) постапокаліптичної реальності розглядається в межах "есхатологічної міфологеми" сучасної культурно-релігійної традиції. Для більш детального аналізу було обрано серіал "Сосни" (2014-2016), оскільки у ньому відображено модель майбутнього суспільства у постапокаліптичному світі на основі використання ряду біблійних мотивів і схожих сюжетних ліній. Зауважено, що образ постапокаліптичного світу, відображений у фільмі "Сосни", є втіленням постцивілзаційного етапу розвитку, коли людське суспільство повністю себе вичерпує. Проєкт відродження існування homo sapiens sapiens у постапокаліптичному світі Вейворд Пайнс містить у собі цілий ряд мотивів "апокаліптичної міфологеми" (знищення людства, смерть і воскресіння, земля обітована, свобода волі людини, заборонений плід з дерева пізнання добра і зла, освячена богом влада лідера, жертвоприношення, братовбивство, кровозмішення, бог і повстання проти його волі, пророк і обраний для спасіння народ), укоріненої у традицію релігійно-культурної системи сучасної цивілізації. Універсальність їх образно-міфологічної біблійної символіки підходить для артикулювання важливих екзистенційних питань (співвідношення людини і суспільства, добра і зла, самотності і колективізму, особистого щастя і загального блага, відповідальності і безвідповідальності за долю інших, збереження і втрати людяності), що постають перед людством у кризові часи і визначають вектор подальшого розвитку.

Розвиток особистості громадянина України, формування інноватора і патріота з метою збереження цілісності вітчизняної держави передбачає формування громадянських якостей. Формування патріотизму в українському суспільстві залишається першочерговим як для держави, так і для системи освіти загалом. Заклади освіти є державно-громадськими установами, які організовують свою діяльність на ґрунті національної культури і національних традицій, які за змістом, формами роботи відповідають національно-культурним потребам України, її розвитку як суверенної держави. Отже, національно-патріотичне виховання є важливою складовою частиною сучасного освітнього процесу. Формування здатності людини, громадянина до активної діяльності у справах суспільства, держави на основі усвідомлення своїх прав та обов’язків із гармонійним поєднанням національно-патріотичних почуттів розглядається як громадянськість. Формування громадянських якостей взаємопов’язано із поняттям патріотизму, що сьогодні ототожнюється із захистом національних інтересів, наведенням порядку, забезпеченням соціальної справедливості. Патріотизм несе в собі повагу до інших народів, країн, їхньої культури. Повага до своєї країни, до її національних традицій, історії і багатої культури є основою будь-якого виховання. У 2017 році почалися реформи в загальній середній освіті – початок реалізації Концепції «Нова українська школа». Це реформа шкільництва Міністерства освіти та науки, яка передбачала створення школи, де діти будуть навчатися через діяльність. У 2017–2018 навчальному році 100 шкіл тестували новий стандарт, з 2018–2019 року усі перші класи навчаються за ним. Шкільне середовище в умовах НУШ має виховували дітей у дусі патріотизму, глибокого розуміння історії свого народу, національної ідентичності, самобутності. Завдання педагогів полягає в тому, щоби слова «Україна», «патріотизм» набували для дитини особливого сенсу. Важливим напрямом є повсякденне виховання поваги до Конституції держави, законодавства, державних символів − Герба, Прапора, Гімну. Важливим аспектом національно-патріотичного виховання та формування громадянськості є повага та любов до державної мови. Мовне середовище завжди впливає на формування учнягромадянина, патріота України. Багато поколінь українців боролись за незалежність України, яка стала реальністю 24 серпня 1991 року. Сьогодні нашій державі ще тільки 30 років. Відзначаючи і вшановуючи своє державне тридцятиріччя, важливо у дитячому шкільному просторі провести його цікаво, привертаючи увагу до знакових подій і до постатей знакових наших сучасників, які активно брали участь у розбудові України.

Стаття присвячена актуальній проблемі сучасної лінгвістики – аналізу лінгвокультурної природи концептуальних одиниць в українській народно-мовній традиції. Метою запропонованої розвідки є визначення лінгвокультурної специфіки одного з важливих репрезентантів демонологічного простору, а саме етнокультурного сакрально-хтонічного концепту «відьма», предметом дослідження – його семантико-аксіологічні особливості. Робота виконана на матеріалі етнографічних записів про демонологію В. Гнатюка. У результаті дослідження виявлено основні концептуальні смисли та аксіологічні характеристики аналізованого концепту. Висновки. Встановлено, що концепт «відьма» в українській етнолінгвокультурі є полісемантичним, когнітивно багатогранним, більшою мірою негативно маркованим. Констатуємо, що осмислення подібних мовно-ментальних величин посідає важливе місце в сучасній лінгвістиці, оскільки актуалізує подальші наукові зацікавлення сакрально-хтонічними концептами, представленими в етнографічних джерелах. Потужним матеріалом у цьому плані вважаємо записи про демонологію В. Гнатюка, які ще потребують ґрунтовного аналізу. Водночас поліаспектний опис українського демонімікону може також стимулювати вивчення інших етнокультурних концептів у контексті ментальності і духовної культури українців.

Стаття присвячена аналізу імагологічного змісту книги Л.Г. Фрізмана «Така доля. Єврейська тема в російській літературі» і є спробою осмислити внесок вченого в розвиток сучасної наукової проблематики, яка викликає інтерес у широкої аудиторії. Паралельно з використанням традицій, термінології та методології академічного літературознавства автор книги використав когнітивно-дискурсивні практики у вивченні величезного історико-літературного й художнього матеріалу. Особливості поєднання науковцем традиційних і сучасних наукових підходів розглянуті в пропонованій статті. Оскільки словесну творчість російських письменників представлено в книзі одночасно як естетичну і ментальну діяльність, акцентовано увагу на виявленні зв’язків між задумом та його конкретним втіленням в художній літературі, публіцистиці, епістолярії, інших парадигмах. Етнообраз єврея, тобто образ «іншого», вчений аналізує не тільки як художньо-естетичний феномен (сфера історичної поетики), але й в соціально-ідеологічному ракурсі. Російська словесність XIX–XX ст. розглядається як сфера функціонування і, одночасно, як джерело стереотипів, які різними каналами транслюються в суспільну свідомість і формують уявлення одного народу про інший. В статті показано роль Л.Г. Фрізмана у вивченні соціальних та ідеологічних факторів, які зумовили літературне міфологізування «єврейських стереотипів» в російській масовій свідомості. Матеріал, що зібрав науковець, дозволяє відтворити картину того, як різні варіанти «єврейського міфу», які виникли в межах єврейської теми російської літератури, актуалізувались на певних історичних етапах, набували стереотипного характеру, а потім долались, змінювались іншими. Основні акценти, розставлені авторитетним вченим, започаткували міцну основу для всіх подальших наукових звернень до вивчення єврейської теми в російській літературі.

Українські та югославські православні клірики досить часто мали змогу зустрічатися на різних міжнародних релігійних форумах, святкуваннях, які проходили як на території України, Югославії, так і в інших країнах. Тут між ними зав’язувалося спілкування, яке доповнювало загальну традицію міжнародної співпраці української та югослов’янської громадськості.Останніми роками спостерігається пожвавлення у різних формах відносин між православними церквами слов’янських країн. Це актуалізує дослідження історії цих відносин, відзнайдення в ній того позитивного, що могло б послугувати урізноманітненню форм нинішніх міжцерковних зв’язків, пошуку шляхів до єднання світового православ’я. Дослідження означених нами напрямів міжцерковних відносин є важливим тому, що вони фактично випали з поля зору вітчизняної історичної науки. Лише кілька праць українських науковців опосередковано торкаються цієї проблематики.Так, О.В.Павлюченко розглядає взаємовідносини сербського митрополита Михайла з православними колами України. Проте хронологічно його дослідження охоплюють період лише кінця ХІХ ст. Ґрунтовно вивчаючи історію всіх православних церков, О.Н.Саган у своєму дослідженні інколи також звертається до питань взаємин української та югослов’янської православної спільноти. Але, як і попередній дослідник, О.Н.Саган в основному торкається питань, які мали місце у ХІХ ст. Різні аспекти історії Сербської православної церкви (Сербська ПЦ) представлені також у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників: Е.М.Чальцева, К.Є. Скурат, М.Н. Бессонова, Р.Роберсон та інших. Їхні роботи допомагають розкрити вплив того чи іншого факту з історії Сербської ПЦ на міжнародну діяльність православного кліру Югославії.Зважаючи на обмеженість дослідницьких праць, у своїх висновках ми базувалися на великому архівному матеріалі, який ще мало залучався до наукового обігу. Аналіз архівних документів дозволив нам прослідкувати цікаву й важливу сферу співпраці українського та югослав’янських народів, які презентують значиму частку православного світі, що загалом формує новизну нашого дослідження.

Статтю присвячено проблемі функціонування безеквівалентної лексики в англійській мові та її передання українською мовою. Питання про те, чи може мова бути відображенням культури, посідає одне з центральних місць у лінгвістиці, оскільки всі значні і незначні особливості життя цього народу і його країни (природні умови, географічні положення, історичний розвиток, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва тощо) неодмінно відображаються в мові цього народу. Стаття на матеріалі перекладу оповідань Дж. Лондона українською мовою доводить, що цінності однієї національної спільності відсутні в іншій, зовсім або значно відрізняються від них, становлять національне соціокультурне тло, що так чи інакше відображається в мові. Лексика будь-якої мови утворює систему, адже кожне слово і, відповідно, кожне поняття посідають у ній визначне місце, окреслене зв’язком з іншими словами і поняттями. Сам характер вичленення конкретних ланок реального світу, їх угруповання, а також передання в іншій мові залежить від наявності в мові відповідних найменувань. І щодо цього в процесі перекладу однієї мови іншою цілком природно і закономірно виникає так звана проблема реалії. Лакуна ‒ це відсутність в одній із мов найменування того чи іншого поняття. Умови соціально-політичного, суспільно-економічного, культурного життя і побуту народу, його світогляду, психології, традицій тощо зумовлюють виникнення понять, що принципово відсутні у носіїв інших мов. Так, в інших мовах не буде й однослівних словникових еквівалентів для їх передання. Тому метою статті є не тільки аналіз самого поняття «реалія», а й визначення його місця у системі безеквівалентної лексики, тому що нині питання про природу, типи реалій і способи їх перекладу є відкритими. Водночас роль слів-реалій у процесі міжкультурної комунікації досить значна. Важливим є також характеристика засобів і особливостей перекладу англомовних реалій українською мовою. Сучасний розвиток методики викладання іноземних мов припускає сполучення вивчення іноземної мови з одночасним вивченням культури країни досліджуваної мови у межах лінгвокраїнознавства.

У статті проаналізовано різнопланові газетні матеріали, пов’язані зі «святом врожаю», якому окупаційна влада надавала досить великого значення. Окремої публікації, де була б цілісно розкрита проблематика, яка стосується проведення «свята врожаю» в Україні у часи нацистської окупації, поки що немає. Об’єктом дослідження стали відповідні матеріали періоду 1941-1944 рр. на сторінках видань, що виходили у різних регіонах України та за її межами. Зроблено висновок, що більшість газетних публікацій стосується безпосередньо святкування на місцях і дає картину поєднання органічних народних традицій і чужих ідеологем окупаційної влади. У пресі друкувалися також деякі дотичні до теми свята врожаю матеріали, де висвітлювалася історія жниварських обрядів і звичаїв українського народу, й окремі статті та замітки про проведення цього свята у Німеччині й інших союзних їй країнах. Відзначення свята врожаю завжди слугувало для владних інституцій інформаційним приводом і використовувалося для активізації нацистської пропаганди серед місцевого населення.

У статті здійснено незаангажований ідеологічною упередженістю аналіз процесу еволюції традиційних форм харчування українського народу від найдавніших часів до сьогодення з урахуванням всіх історичних, локальних та соціокультурних чинників впливу, в тому числі й інших культур. Досліджено базові автентичні риси системи харчування стародавніх слов’ян та подальші трансформаційні зміни смакових уподобаньукраїнського народу з проекцією на соціально-економічні реалії того чи іншого історичного періоду у вітчизняній культурі. У глобалізованому світі національні традиції харчування є не лише чинником самобутньої ідентичності, а й унікальним явищем міжнаціональної комунікації. Це повною мірою стосується і української традиційної кухні, процес формування якої має багатовікову історію та сягає своїм корінням у прадавні часи. У ході проведеного дослідження встановлено, що першоосновою культури харчування українців була господарська складова, яка класифікується як традиційне рільництво, що являло собою низку атрибутивних елементів. Доведено, що на еволюцію традиційної системи харчування українців вплинули особливості як економічного, так і суспільно-політичного характеру. Традиційна українська кухня має свої характерні риси, які істотно відрізняють її від інших кухонь. Для неї характерним є значне вживання борошняних виробів та часте використання пшона. Основними способами приготування страв є варіння і тушкування над смаженням, соління – над коптінням. Хлібна, борошняна їжа урізноманітнювалася переважно рибою, грибами, лісовими ягодами, овочами, молоком і значно рідше – м’ясом. Особливимибезалкогольними і алкогольними напоями української кухні є меди, кваси, збитні, узвари. З’ясовано, що горілка з’явилася у XV ст. Традиційним для української кухні є нарізне вживання овочів, а не їх подрібнених сумішей. Смакова різноманітність страв і продуктів в українській кухні досягається поєднанням теплової обробки, використанням різних жирів і вживанням місцевих прянощів. Притаманне щоденне вживання рідких гарячих перших страв та свинини, сала і яєць. Для всіх регіонів України характерне широке використання столових буряків та страв з них. У статті використані такі методи дослідження: порівняльно-історичний, типології, класифікації, проблемно-хронологічний, об’єктивності, багатофакторності, які дозволяють вивчати складні суспільні явища, конкретні події й факти в їх динаміці.

У статті акцентовано, що в історії України загалом та розвитку освіти зокрема неабияку роль відіграють непересічні, патріотично налаштовані особистості, поміж яких особливе місце посідають письменники. Метою дослідження є аналіз розвитку національної ідеї як основи навчання і виховання молодого покоління українськими письменниками ХІХ – початку ХХ століття. З цією метою використано такі методи: історико-логічний аналіз та систематизація, пошуково-бібліографічний, проблемно-генетичний. Виявлено, що за досліджуваного періоду на теренах нашої держави бурхливо розвивалася освітня галузь. Констатовано, що неабияку роль у цьому процесі відігравали українські письменники (Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших), просвітницька діяльність і педагогічні погляди яких значно вплинули на розвиток суспільства та знайшли відображення в роботі закладів освіти різного рівня. Підкреслено, що наскрізною лінією, яка проходить через творчість усіх українських письменників вищезгаданої доби, стала національна ідея. Зроблено висновок, що у своїх творах письменники описували історію, традиції, звичаї, побут українського народу, його інтереси, уподобання, моральні якості тощо. Вони виступали за навчання дітей рідною мовою, закликали до виховання в них любові до батьківщини, національної свідомості. Письменники не тільки переймалися долею українського народу та національної школи, а й закликали до кардинальних змін в освіті, намагалися покращити її, зокрема шляхом створення навчальної літератури, окреслення виховного ідеалу, мети і завдань національного виховання молодого покоління та ін. Указано на необхідність більш ґрунтовного вивчення спадщини українських письменників досліджуваної доби у подальших наукових розвідках.

Статтю присвячено висвітленню соціолінгвальних і лінгвопрагматичних характеристик мовлення чинного прем’єр-міністра Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Бориса Джонсона за допомогою аналізу тих комунікативних стратегій і тактик, які політик використовує для висловлення свого ставлення до сучасних соціальних тенденцій (толерантність і різноманіття), до представників різних соціогруп, що виділяються за расою, етнічною або гендерною належністю, релігійними віруваннями, професійною або соціальною стратифікацією, способом життя тощо, а також до народних традицій і цінностей британського суспільства. Головною комунікативною інтенцією Б. Джонсона є створення й підтримання свого позитивного іміджу, для чого він за допомогою комунікативних прийомів і мовних засобів здійснює ідеологічний, інформаційний та емоційний вплив на британський соціум, дотримуючись національних традицій і водночас ураховуючи нові суспільно-політичні тенденції. Виявлено, що основними комунікативними тактиками, які відображають соціолінгвальні параметри мовної особистості британського політика, є висловлення подяки, засудження, контрастування, консолідація народу, репрезентація новинної цінності, експлікація соціально- політичної позиції, інтимізація спілкування, інтегрування. Ці тактики актуалізуються за допомогою різних мовних засобів, таких як лексичні одиниці з амеліоративною конотацією, лексико-граматичні експресеми, стилістичні прийоми (тавтологія, алюзія, паралелізм, синонімічний повтор), слова та фрази, які належать до розмовного стилю. Установлено, що соціум, у свою чергу, впливає на вибір тем для виступів і комунікативних тактик, тобто на мовлення політика загалом. Соціолінгвальними параметрами мовної особистості політика є соціальні чинники формування його мовної особистості, наприклад, освіта та професійна діяльність, його ставлення до представників інших рас, етнічних груп і статей, різних релігій, професійних прошарків і стилів життя, а також його звертання до народних традицій і цінностей, тобто комплексна взаємодія мовної особистості із соціумом. Лінгвопрагматичний аспект допомагає систематизувати й узагальнити ті засоби, які об’єктивують зазначені соціолінгвальні характеристики в мовленні чинного прем’єр-міністра Великої Британії.

Стаття присвячена висвітленню концепту ПІСНЯ як національної духовної цінності українського народу, що є символом єдності нації, виховання патріотизму сучас- ного молодого покоління, уособлює традиції та звичаї сьогодення, сприяє розвитку просвітни- цтва й освітянської діяльності суспільства. Проблеми розвитку духовності завжди цікавили людство, що давало підґрунтя для з’ясування потреб соціуму, виховання духовної й емоційної культур нації. Така ситуація зумовлена також необхідністю дослідження вербального вира- ження в сучасній українській мові концептів на позначення духовних цінностей загалом і в аспекті взаємодії національно-мовної й індивідуально-авторської картин світу, реалізованих, зокрема, у поетичному доробку В.С. Бойка – харківського письменника, громадського діяча. Окрім того, потреба звернення до текстів цього автора вмотивована інтересом до вивчення внутрішнього світу людини, до взаємодії мови та психіки, кореляції знаків культури з лекси- ко-семантичною системою. Сьогодні цінності як такі перестали бути предметом розгляду лише філософії та аксіології: їх розглядають у низці інших наук: культурології, політології, психології, педагогіці, літературознавстві й, нарешті, у лінгвістиці. Тож цінності охоплю- ють практично всі виміри людського життя: фізичний, суспільний, духовний, психічний. Така увага до цінностей цілком умотивована, позаяк їх вивчення відкриває шлях до розуміння самої природи людини, причин її дій і вчинків. Саме тому тема України червоною ниткою проходить крізь вірші В.С. Бойка, актуалізуючись практично в усіх концептах. Одним із них є концепт ПІСНЯ. Вона здатна передати найтонші відчуття й порухи душі ліричного героя, а також є важливим маркером патріотизму, адже для українців пісня постає чимось значно більшим, ніж просто родом словесно-музичного мистецтва.

Анотація. Актуальність пропонованої статті зумовлена значенням поеми «Енеїда» для формування ідеології державності в Україні. Глибокий філософський аналіз наявних у поемі образів права сприятиме актуалізації відповідних смислових шарів національної культури. Запропоновані результати філософського аналізу поеми засвідчили евристичний потенціал раніше обґрунтованих положень про художню літературу як особливу форму правової свідомості та спосіб пізнання правової дійсності. З точки зору сьогодення, творчий задум та ідейне значення цієї поеми значно більші, її не можна звести лише до літературно-етнографічного енциклопедичного життя українського народу певної доби. Філософський аналіз образів права в поемі Котляревського «Енеїда» допоможе з’ясувати місце та значення художньої літератури як чинника державотворення в Україні. Наявність у вітчизняній історії тривалих періодів втрати національної державності змушує звертатися до більш загальних форм духовної культури, наприклад художньої літератури, для пошуку моделей національного, державно-правового розвитку, виходячи з менталітету та традицій українського народу. У цьому аспекті філософія права має поступитися місцем більш загальної філософії інтелекту, її необмеженому предметному полі. Поема Котляревського «Енеїда», написана два століття тому, стала головним національно-епічним твором, про що свідчить її функціонування в усіх сферах суспільного життя, гуртках, інших видах мистецтва, фольклорі тощо. У створенні національного міфу, особливо в період європейського романтизму, стало звичайним зверненням до національних епосів, як фольклорних, так і тих, чиї автори відомі. Розуміння такого роду ідеологічних і культурних процесів належить до предметного поля загальної філософії, що дозволяє розглядати складні культурні явища в різних аспектах і на різних рівнях їх сутності та онтологічної повноти.

Purpose. Many writers from various epochs and countries have been admirers and propagandists of the bestiary space. The purpose of the work is to analyze the animalistic images and symbols in the Ukrainian poet Ivan Zlatokudr’s lyrics in the late of 20th and early 21st century.Methods. The elements of the following methods are used in the research: cultural and historical (helps to investigate the functions of poet’s lyrical images in the process of representation of the features of Ukrainian national nature and historical epoch), aesthetic (allows analyzing each text as a phenomenon of literature and art), miphological (for coverage of reproduction of miphological images by poet), hermeneutic (ensures free and open interpretation of texts with the possibility for new explanations), biographic (helps to describe autobiographic markers in the writer's literary works), descriptive (systematization of various elements of the animalistic space in the lyrics of the poet), intertextual (links between writer’s poems and folklore songs and literary general tradition), textual analysis (for coverage of the animalistic motifs and images of Zlatokudr’s collection). The research is based on the general methods of analysis, synthesis, observation, selection and systematization of the material.Results. The author of this article represented the results of literary analysis accomplished over the texts of Ivan Zlatokudr with animalistic motifs and images. The symbols of a horse, dog, cow, ox, sheep, cat, deer, wolf, fox, bear and other animals play an important role in the creation of the artistic image of the world in the writer’s version and show his psychology. The article finds out that Ivan Zlatokudr has delicate understanding of bestiarial space. The effect of a hero’s co-living with the environment depicted by the author, with the animalistic environment in particular, is characteristic of writer’s lyrical collection. Ivan Zlatokudr’s works combine real and fairy plans, have characteristics of legends, tales and mysteries. The poet’s bestiarial dimension deepens understanding of nature and difficult world of human relations and feelings and it has national and similarity sounding. Мета. Бестіарний світ приваблює багатьох письменників різних часів і народів – від давнини й до сьогодення. Метою нашої статті є висвітлення особливостей творення образів-символів звірів у ліричних текстах українського поета з Польщі Івана Златокудра кінця ХХ – початку ХХІ століття.Методи. У статті використано елементи таких методів: культурно-історичного (допомагає виcвітлити функції ліричної образності у процесі відтворення поетом рис українського національного характеру та історичної епохи), естетичного (забезпечує розгляд творів митця як літературно-мистецького феномену), міфологічного (використовується для відстеження репродукування поетом міфологічних образів), герменевтичного (пропонується вільна інтерпретація текстів із можливістю подальших витлумачень), біографічного (простежуються риси автобіографізму в поезіях співця), описового (здійснюється систематизація різноманітних елементів анімалістичного простору в текстах поета), інтертекстуального (звертається увага на зв’язки між віршами митця й українським та світовим фольклором і літературною традицією), текстуального аналізу (застосовується для окреслення анімалістичних мотивів та образів у Златокудровому доробку). Дослідження засноване на загально-науковій методиці аналізу, синтезу, спостереження, добору та систематизації матеріалу.Результати. Автор статті репрезентує результати аналізу текстів Івана Златокудра, присвячених анімалістичним мотивам та образам. Символіка коня, собаки, корови, вола, вівці, кота, оленя, вовка, лисиці, ведмедя та інших тварин виконує важливу роль у розбудові автором художньої картини світу, сприяє розумінню його психології. Для поетичної творчості Івана Златокудра досить характерним є ефект органічного вживання ліричного героя в зображуваний світ, зокрема простір фауни рідного краю. Митець поєднує в текстах реальний і феєричний плани, переплітає дійсність із легендою, казкою, містичними уявленнями. Бестіарний вимір у поета поглиблює й розуміння природної стихії, і складність людських взаємин і почуттів, має як національне, так і загальнолюдське звучання. Висновки. Анімалістична образність у поетичній творчості Івана Златокудра закорінена у світ міфології та фольклору укра-їнського та інших народів, ґрунтується на літературних традиціях. Анімалістичні образи-символи в доробку митця відбивають особливості української ментальності, історико-культурний досвід нашого етносу, віддзеркалюють естетичні цінності нації.Ключові слова: лірика, фольклор, міфологія, зооморфні образи, анімалістична символіка.

У статті на матеріалі творів Джона Фаулза визначено основні риси комунікативної поведінки британців. Увагу зосереджено на спробі дослідження концептосфери англійського народу та виявлення національних особливостей шляхом аналізу деяких культурно значущих концептів. Мається на увазі виділення ознак, які свідчать про етнокультурну своєрідність народу. Дослідження національної концептосфери є одним зі способів з’ясувати унікальність і універсальність відповідної культури. Автор аналізує комунікативну поведінку британців у стандартних комунікативних ситуаціях, до яких належать ситуації встановлення контакту, його підтримання / завершення та ведення дискусії. Для носіїв британської культури не характерно вдаватися до емоцій – згідно з «неписаними правилами» варто приховувати власні почуття, переключаючи увагу на почуття інших. Емоційна стриманість британців, як відомо, корениться у традиціях протестантського виховання, які приписують утримуватися від відкритого прояву емоцій практично у всіх життєвих ситуаціях. У носіїв британської культури емоційна поведінка пов’язується насамперед із нераціональністю, суб’єктивністю та іншими негативними характеристиками. Висвітлено, що у британській комунікативній культурі відсутні спеціалізовані мовні акти призиву і зауваження, поради у формі непрямої модифікації поведінки співрозмовника менш поширені, ніж, наприклад, в українській культурі спілкування. Постулюється ідея, що особистий простір є важливим невербальним компонентом британської культури. У британців особистий простір є значно більшим, ніж в українців, і значно краще захищеним. Незнання того, що британці надто стримано ставляться до фізичного контакту під час спілкування, може стати причиною комунікативної невдачі. Взагалі, знання законів невербальної комунікації в іншій культурі допомагає уникнути різноманітних непорозумінь, які виникають через таку неграмотність. За аналогією з мовою простору будь-якій культурі властива своя неповторна мова часу, за допомогою якого можна виразити ставлення до людини, позначивши її місце в соціальній ієрархії.

Проблеми значення культурно маркованої лексики є важливим елементом міжкультурних та міжмовних контактів. У статті відтворюються питання, пов’язані зі способами перекладу культурно маркованої лексики, особлива увага приділяється основним труднощам під час перекладу. Вивчення способів передачі реалій при перекладі визначається зростаючим інтересом до дослідження мов на різних рівнях, тенденцією до вивчення взаємозв’язку мови і культури, так як саме в культурно маркованій лексиці відображається специфіка мислення кожного народу. Сучасні літературні твори містять безліч слів, описів традицій, звичаїв і явищ, незрозумілих носіям інших культур. Переклад текстів, що містять такого роду одиниці викликає ряд проблем. Так, переклад культурно маркованої лексики ускладнений тим, що референт реалії може відсутні в мові, що, або ж бути дещо відмінним від мови оригіналу. Актуальність даної статті обумовлена недостатнім вивченням ролі культурно маркованої лексики при перекладі, що часто призводить до зниження цінності сприйняття перекладеного тексту. При перекладі текстів важливо зберігати культурно-історичну своєрідність оригіналу. У тому випадку, якщо текст, що перекладається відноситься до певної епохи, написаний мовою, що нині не вживається, і співвідноситься з архаїчними культурними традиціями, то перекладач повинен володіти не тільки винятковими лінгвістичними навичками, але і великими філологічними та історичними знаннями. В цьому випадку для перекладача незамінними будуть не тільки базові знання теорії перекладу, а й приклади практичної реалізації тих чи інших методів, шляхів передачі реалій на іншу мову. Адже читач повинен не замислюватися в процесі читання про точність значення того чи іншого слова, а сприймати значення як факт. У статті дано теоретичне обгрунтування культурно маркованої лексики, розроблено класифікацію культурно маркованої лексики за різними критеріями, проаналізовано основні прагматичні функції національно маркованих лексичних одиниць, запропоновано основні шляхи розв’язання проблем адекватного відтворення культурно маркованої лексики при перекладі текстів українською мовою. Для передачі специфічної лексики в практиці перекладу використовується безліч способів і прийомів, які стали результатом багатовікових мовних контактів і які призвели до накопичення знань про лексико-граматичні відповідності. В цілому, можна зробити висновок, що при передачі національно маркованої лексики найчастіше використовується прийом калькування, що допомагає адекватно передати текст мовою оригіналу без смислових спотворень; зберегти національний і історичний колорит; зробити прагматичний та естетичний вплив на реципієнта.

Відмова від монополії марксистської методології, а отже, від диктату позитивістського праворозуміння, дає змогу переглянути деякі концепти, пов’язані з історією вітчизняного права. Сучасне трактування права як складного, багаторівневого соціокультурного феномену, що не може бути редукований до етатистської догми, дає можливість говорити про безперервну тривалість буття права в українському соціумі – українського права – незалежно від наявності/відсутності власної державності у той чи інший конкретний проміжок часу. Метою статті є встановлення загальних рис та особливостей українського права другої половини XIV – першої половини XVII ст. і його місця та ролі у формуванні правової системи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. З позицій посткласичних підходів до праворозуміння онтологія права реалізується у правових нормах, в індивідуальній і суспільній правосвідомості та правовій культурі, у правовідносинах. Тож деякі модуси буття права не залежать від наяв ності у суспільства власної державності. Литовсько-руське право, що діяло у Великому князівстві Литовському, мало в основі руську/українську правову традицію. Основу правової системи Великого князівства Литовського становили правові норми, інститути та принципи, що сформувалися і функціонували у праві Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Руська/українська правосвідомість визначала напрями та характер розвитку права упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст., у створенні писаного права брали участь українські юристи та державні діячі. Упродовж XV–XVI ст. литовсько-руське право еволюціонувало від середньовічного до ранньомодерного; воно розвивалося у загальноєвропейському руслі, зазнаючи впливу римського права та європейського міського права (у варіанті магдебурзького права), вбираючи сформовані в добу Ренесансу та Реформації передові гуманістичні ідеї та цінності, однак зберігаючи при цьому руську/українську основу. Поштовхом для появи нових правових інститутів були нові соціальні, політичні, культурні реалії, які формувалися у державі зусиллями українського, литовського, білоруського народів; запозичені норми органічно впліталися у загальний правовий контент, не лише впливаючи на правосвідомість українського суспільства, а й зазнаючи певної трансформації у правовідносинах, що розгорталися на українських теренах, під впливом правової психології українців. Отже, право Великого князівства Литовського, сформоване на основі давньоруської (української і білоруської) правової спадщини, упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст. зазнавало закономірної еволюції, яка позначалася на правосвідомості, правовій культурі та правовідносинах. Це право є надбанням однаковою мірою українців, білорусів, литовців. Тож термін “українське право литовського (польсько-литовського) періоду” є коректним щодо правової реальності українських земель цієї доби.

У статті розглядаються пісенна культура у світосприйнятті І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, витоки народного фольклору, культурні цінності закладені в звичаях та обрядах. Пісенна творчість охоплює життя як окремої людини, так і всієї нації у всіх проявах від давніх часів до сьогодення. Саме пісенну творчість поціновував та досліджував й І. Огієнко, називаючи наші пісні тихим раєм, привабливими ча-рами, солодкими та чарівними. Фольклорні мотиви зустрічаються у творі «Дві московки» І. Нечуя-Левицького. Дуже влучно І. Нечуй-Левицький поєднує українську народну пісню з красою природи. Письменник не просто створює пейзажне тло, а передає своє сприйняття при-роди. І. Нечуй-Левицький влучно та ретельно описує передвесільні обряди, супро-воджуючи їх жалібними піснями. Поціновувачем української народної пісенної творчості був і Панас Мирний. У творі «Повія» автор прикрашаючи усіма барвами зображує нам спів колядки, доносить до нас спів божественної великодньої пісні. Багатством пісенної творчості виділялось не лише українське письменство, а й англійське. Розглянемо, принаймні, творчість Томаса Гарді, а саме його ро-ман «Під деревом зеленим». Зовсім іншим постає з пісень образ парубка Діка Деві з твору «Під деревом зеленим» Томаса Гарді. Автор нас знайомить з персо-нажем ще на самому початку твору та, за допомогою пісні, показує його веселу вдачу, бадьорість та молодість. За допомогою пісні та манери співу автор описує риси характеру містера Шайнера, а саме гординю неналежне почуття власної вищості, кращості; невідповідної самооцінки, пихи, бундючності. Письменник навіть звертається до народної демонології поєднуючи з фольклорним матеріа-лом на сторінках свого художнього твору. Аналізуючи світогляд І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, ми побачили, що автори глибоко занурюються в національні культурні тра-диції. У творах виразно виявляється взаємодія між авторською прозою та фольклор-ним матеріалом через майстерну реалізацію митців народнопісенних традицій, від-чувається тривала взаємодія авторів з фольклором та сільськими традиціями.

Актуальність. Практичне виконання положень Концепції реформування нагородної справи в Україні істотно актуалізує проблематику визначеності поня-тійного апарату, одним із елементів якого є нагородна справа. Саме відсутність легального визначення наго-родної справи у законодавстві України зумовлює різ-ні підходи до його тлумачення на практиці у процесі застосування нагородного законодавства. Наслідком цього є ототожнення її із системою нагород, нагородною системою, нагородною практикою, нагородною політи-кою тощо. Представники різних галузевих правових наук поглиблено, на жаль, феномен нагородної спра-ви не досліджували, а здебільшого зосереджувалися на окремих проблемах різновидів нагород, нагородної процедури, співвідношенні нагороди з іншими видами заохочень тощо. Саме відсутність наукових ґрунтов-них тематичних досліджень, безпосередньо присвя-чених нагородній справі, зумовили й «дефект» дефі-ніційного ряду й проєктів нормативно-правових актів з проблематики нагородної справи. Тобто понятійна прогалина нагородного законодавства стосовно визна-чення основного «понятійного» фундаменту залиша-ється, а отже, й різноваріативність нагородної практи-ки також, що негативно впливає й буде зберігатися й у майбутньому. Отже, нагальна потреба корегування «базового» понятійного нагородного апарату, насам-перед стосовно визначення нагородної справи, яке б охопило її зміст, визначає вектори наукових тема-тичних фахових досліджень і, зокрема, цієї роботи. Метою роботи є – на підставі опрацювання «базових» тематичних наукових, нормативних джерел сформу-лювати визначення поняття «нагородна справа», яке б охоплювало весь її зміст, й обґрунтувати доцільність закріплення його для використання як офіційної дефі-ніції. Об’єкт дослідження формують суспільні відно-сини, що виникають у зв’язку із використанням наго-род, що виникають у сфері нагородної справи. Предмет дослідження – теоретико-методологічні положення щодо розуміння нагородної справи, її змісту, співвід-ношення із суміжними поняттями, а також форму-вання наукового базису для нормативних визначень. Методи дослідження, які використовувалися, форму-ють систему загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, серед яких: діалектичний, порів-няльно-правовий, логіко-юридичний, семантичний, експертних оцінок, прогнозування, моделювання. Під час написання роботи опрацьовувалися наукові, нор-мативні, публіцистичні тематичні джерела, які тією чи іншою мірою пов’язані із нагородною справою, а саме: роботи Є. Трофімова, М. Титаренко, А. Майдебури, Д. Коритько та інших. Результати дослідження. Уза-гальнюючи все вищезазначене, можна запропонувати авторське визначення нагородної справи як регламен-тованої нормами права історично сформованої з ура-хуванням нагородних традицій офіційної публічної діяльності, безпосередньо пов’язаної із впроваджен-ням та застосуванням державних нагород за заслуги особи (колективу осіб) перед державою, українським народом, а також реалізацією гарантій такої діяльно-сті. Таку діяльність умовно варто поділяти на два види: основну (безпосередньо пов’язану із впровадженням та застосуванням державних нагород) та додаткову (організаційне, матеріально-технічне, інформаційне забезпечення такої діяльності). Нагородну справу вар-то розглядати як елемент єдиного тематичного суміж-ного понятійного ряду, відмежовуючи від нагородної системи держави, системи нагород, нагородної політи-ки, нагородної практики, нагородних традицій, наго-родної культури, нагородної ідеології, нагородної про-цедури, нагородної юстиції та нагородних матеріалів (нагородних документів), нагородного права, нагород-ного законодавства. Враховуючи її тісні зв’язки з ін-шими нагородними явищами, нагородну справу варто розглядати як складник нагородної системи України. Запропоноване визначення варто використовувати як у наукових дослідженнях з проблематики нагородного права, так і закріпити як норму-дефініцію, упорядку-вавши тим самим понятійний термінологічний апарат й усунувши передумови для помилкового ототожнення суміжних нагородних явищ.

Purpose. The purpose of the research is to find out the essence of verbalization of Ukrainian identity based on articles of the international journal «Ab imperio». The aim is to consider the following tasks: to find out the inconsistency of certain publications of the weekly with historical facts, to declare the appearance of Ukrainian printed monuments as a phenomenon of national identity and to show the need to publicize knowledge about the Ukrainian heritage of the Hetman and Cossack era.Methods. The article uses: a) the method of contextual analysis, which reproduces the information on the Ukrainian issue on the basis of the analyzed journal; b) a contrasting method, as there are two mutually incompatible views, one of which reproduces the Ukrainian vision of the problem, the other – the Russian, which is covered by the journal's publications; c) interdisciplinary method, as the analysis of linguistic aspects includes data from history, ethnology, literature, which allows a comprehensive consideration of the research material.Results. The study makes it possible to understand that the Russian-centric position on the national Ukrainian identity distorts the essence of the Ukrainian mentality. It is proved that: 1) external factors, in particular, Ukrainian clothes, patriot's house, predominance of national dishes, characteristic mustaches and stories about people's life were only an additional element for the formation of national identity, not the main factor determining the formation of the Ukrainian nation; 2) It is logically reasoned that the designed communicative code of Ukrainians (Russian position) does not exist. It is proved that the Ukrainian language was not constructed lately. Numerous written memoirs in particular the chronicle «The Tale of Bygone Years» testify that it had existed since ancient times; 3) It is explained that the literary and written tradition of Rus’is not a Russian tradition, but a Rus' one (ie, Ukrainian); 4) The change of Ukrainian identity is not related to evangelical sects; 5) There is no need to call the Polish minority (in Lviv) a «subculture»; 6) The term «correct Ukraine» is inappropriate because it threatens the integrity of the Ukrainian state. The article refutes the thesis that Ukraine received its own identity only after the tragic events of 2014.Conclusions. Therefore, if such statements from «Ab Imperio» still shape public opinion, and Ukrainian scholars do not respond to such posts, it will lead to the understanding of the modern Ukraine on a global scale again as a subcolonial territory that cannot cope without Russia. There is need to introduce into the linguistic and mental space facts about Ukrainian traditions, national symbols, indomitable spirit and heroic heritage of the Cossack and Hetman state.Key words: language, linguistic and mental features, Rus'-Ukraine, Russia, national revival, construction of national mythology. Мета: з’ясувати суть вербалізації української ідентичності за статтями міжнародного журналу «Ab іmperio». Поставлена мета передбачає розгляд таких завдань: з’ясувати невідповідність певних публікацій тижневика історичним фактам, задекларувати вихід українських друкованих пам’яток як явища національної ідентичності та показати необхідність омовлення в різних засобах масової інформації знань про українську спадщину гетьманської та козацької доби.Методи. У статті використано: а) метод контекстуального аналізу, за допомогою якого відтворено інформацію щодо українського питання на основі аналізованого журналу; б) контрастивний метод, оскільки є два навзаєм несумісні погляди, один з яких відтворює українське бачення проблеми, інший – російське, яке висвітлюють публікації журналу; в) міждисциплінарний метод, бо до аналізу мовознавчих аспектів долучено дані історії, етнології, літератури, що дає змогу комплексно розглянути матеріал дослідження.Результати. Проведений аналіз дає змогу зрозуміти, що російськоцентрична позиція щодо національної української ідентичності спотворює сутність української ментальності. Доведено: 1) зовнішні чинники, зокрема, одяг українців, хата патріота, переважання національних страв, характерні вуса та розповіді про народне життя були лише додатковим елементом для тво-рення національної ідентичності, а не основним чинником, який визначив формування української нації; 2) про сконструйо-ваний комунікативний код українців (російська позиція) немає ніякої підстави говорити, оскільки українська мова існувала з прадавніх часів, що засвідчують численні писемні пам’ятки, наприклад, найвідоміша – літопис «Повість временних літ»; 3) літературно-писемна традиція Руси – це не російська традиція, а руська (тобто українська); 4) зміна української ідентичності не пов’язана з євангельськими сектами; 5) немає потреби польську меншину (у Львові) називати «субкультурою»; 6) термін «правильна Україна» є недоречним, бо ставить під загрозу цілісність Української держави. У статті спростовано тезу, що Україна отримала власну ідентичність після трагічних подій 2014 року.Висновки. Вербалізація суті української ідентичності крізь призму матеріалів «Ab іmperio» часто спричиняє розуміння сучасної України у світовому вимірі як підколоніальної території, яка не дає собі ради без Росії. Потрібно впроваджувати в мовно-ментальний простір факти про українські традиції, національну символіку, незламний дух та героїчну спадщину козацької та гетьманської держави.Ключові слова: мова, мовно-ментальні риси, Русь-Україна, Росія, національне відродження, конструювання національної мітологі.

Публікація присвячена питанням сутності та походження референдумів і референдної демократії в контексті утвердження доктрини, конституційної правотворчої та правозастосовної практики. Системно аналізуються віча, народні зібрання, комуни, конвенти та інші архаїчні форми демократії у середньовічних державах Східної та Західної Європи, а також у північноамериканських колоніях за часів їх заселення пуританськими громадами. Досліджується феноменологія трансформації народних зібрань у швейцарських колоніях в інститут referendum, аналізуються зміст цього терміна та інституту, його зіставність із плебісцитами, еволюціонування та подальше конституційне закріплення. Метою статті є визначення сутності (походження) референдумів і референдної демократії в Європі та Америці, а також виявлення подальших шляхів і напрямів їх розвитку в сучасній конституційній правотворчій , правозастосовній і правосудній практиці. Обґрунтовується висновок, що на кінець XIX ст. у Швейцарії, США та Франції на рівні політико-правової доктрини, конституції та правозастосовної практики сформувалися три основні моделі референдної демократії, що отримали свій подальший розвиток у світі в наступні 120 років. Перша, швейцарська модель референдної демократії є найбільш давньою, а її зміст полягає у всебічному використанні різних видів референдумів на рівні кантонів і федерації для обов’язкового розгляду конституційних поправок (пропозицій), питань входження та виходу Швейцарії до міжнародних угод і союзів, а також інших питань, які громадяни вважають такими, що, за дотримання процедури ініціювання голосування, підлягають вирішенню на референдумі. Ця модель, з одного боку, надихнула Ж.-Ж. Руссо на написання ним “Суспільного договору”, а з другого – отримала від нього свою доктринальну основу. Друга, американська модель референдної демократії отримали свій розвиток у США під впливом розвитку традицій самоврядності пуританських громад, які стали першими осередками публічної влади у Північноамериканських колоніях, та застосовувалася виключно на рівні штатів, для безпосереднього вирішення важливих для цих громад питань. Починаючи з XVIII ст., референдна демократія стає складовою політичних процесів і застосовується до легітимізації конституцій штатів і попра вок до них. Третя, французька, “плебісцитарна” модель референдної демократії була заснована на теоріях і доктринах мислителів XVII–XVIII ст., насамперед Ж.-Ж. Руссо, про народний суверенітет і його безпосередню реалізацію, а також на суперечливому досвіді їхньої реалізації у процесі конституційного державотворення за часів Великої Французької революції та Наполеонівських воєн у Європі. Наголошується, що виокремлені та досліджені моделі референдної демократії (швейцарська, американська та французька) сьогодні примножені багатьма іншими, новими моделями (скандинавська, латиноамериканська, іберійська, постсоціалістична, ісламська тощо). Але саме швейцарська, американська та французька моделі референдної демократії, в їх комбінуванні, становлять своєрідну “матрицю” сучасної референдної демократії. Для відродження в Україні ефективного законодавства про референдуми слід враховувати цінності, сутність (походження) і зміст цієї “матриці” референдної демократії.

Реформа системи вищої освіти завдяки цілеспрямованій праці Міністерства освіти і науки та вузів дала позитивні результати, але ще не вирішила головного завдання – підвищення якості підготовки спеціалістів, які потрібні державі і суспільству для творчої професійної діяльності в період науково-технічного прогресу людства і ринкових відносин.Головною причиною цього, на мій погляд, є те, що розвиток системи освіти тісно пов’язаний з економічними проблемами держави та національними особливостями суспільства, а ми намагаємось розв’язати освітянські проблеми за іноземним зразком, забуваючи що, наприклад, в Америці, звідки взято найбільше запозичень, цивілізована ринкова економіка, в якій визначальними є закони та справа. В них життєвий успіх спеціаліста визначається рівнем його підготовки у вузі, а недоукам не дають роботи на власних фірмах навіть батьки. У нас життєвий успіх спеціаліста у великій мірі залежить від зв’язків, причому ця “хвороба” так укоренилася, що сприймається за нормальні речі. Дане явище потрібно якнайшвидше ліквідувати, бо воно сильно гальмує прогресивний розвиток.В порівнянні з економікою передових капіталістичних держав, економіка України має інші проблеми. Там її основою є новітні технології з використанням сучасної техніки і головним для них є знайти ринки збуту для конкурентноспроможної продукції. В нас же головною проблемою є необхідність технічного переозброєння більшості галузей промисловості і сільського господарства, тому що на одиницю продукції (в більшості низької якості) відносно світових показників набагато вищі витрати енергоносіїв та сировини.Зрозуміло, що ці проблеми можуть успішно вирішувати спеціалісти високої кваліфікації, які підготовлені до творчої професійної діяльності по створенню ефективних технологій та машин для їх реалізації. Рівень кваліфікації спеціаліста будь-якого профілю, а особливо це стосується підготовки сучасних інженерів, залежить від рівня його базової фундаментальної підготовки, яка є наріжним каменем технічної освіти. За всіх часів дана теза була постулатом і ніким не спростовувалась. Тим більш вражаючим є той факт, що роль фундаментальних дисциплін в навчальному процесі постійно знижується. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти обсяги годин, що відводяться на їх викладання в недалекому минулому з нинішніми. Але ж ми хочемо, щоб наші випускники мали рівень кваліфікації не нижчий за рівень спеціалістів, що випускають кращі закордонні вузи!Проведений порівняльний аналіз навчального навантаження з математики, фізики і хімії для різних напрямків підготовки у нас і в деяких закордонних вузах також засвідчує, що питома вага майже з усіх фундаментальних дисциплін в них приблизно в два рази більша, ніж у нас. Деякі відхилення маємо в Краківській гірничій академії, але в Польщі зовсім інша система середньої освіти. В них дванадцятирічна середня освіта, причому в технічних ліцеях чи гімназіях, наприклад, учні вже вивчили матаналіз, який в нас студенти вивчають протягом першого курсу. Крім цього, в них має місце тісний зв’язок фундаментальних дисциплін з майбутньою професією. В австрійських і німецьких вузах, наприклад, назва дисциплін звучить так: математика для машинобудівників, чи електриків, чи економістів. Точно так само і фізика та хімія читаються відповідно до обраної спеціальності. Тут, на мою думку, йдеться про питання державної ваги і його треба вирішувати на відповідному рівні. Не принижуючи значення інших наук, необхідно все ж наголосити, що саме фундаментальні дисципліни формують основи наукового світогляду кожної людини, саме фізика, хімія і математика складають основу науково-технічного прогресу людства.Також треба визнати, що у справу погіршення фундаментальної освіти значний “внесок” робить і середня школа, в якій рівень знань учнів, наприклад, з фізики і хімії, вже опускається до критичної межі. Одним із каталізаторів такого становища стала відміна вступного іспиту з фізики на переважну більшість факультетів багатьох технічних університетів. Цей сигнал чітко зрозуміли вчителі, учні і їхні батьки. В результаті вузівські викладачі, а пізніше і викладачі інших технічних дисциплін, в розпачі від низького рівня знань фундаментальних дисциплін своїх студентів. Вони за перші семестри намагаються ліквідувати прогалини шкільної освіти, але це, як правило, не вдається. Пізніше такі студенти отримують дипломи інженерів, деякі вступають до аспірантури та стають викладачами, тобто колесо виродження все більше розкручується. Те, що в даний час відбувається із шкільними і вузівськими програмами фундаментальних дисциплін, є копіюванням нашою освітою чужих методик і ідей. Але саме наші спеціалісти, які навчались математики, фізики і хімії за традиційними програмами, є бажаними в різних зарубіжних наукових центрах, які працюють в галузі фізики плазми, твердого тіла, квантової електроніки, тощо. Тому не варто відкидати те позитивне, що напрацьовано десятиріччями і яке давало нам Нобелівських лауреатів та здобутки світового рівня у різних областях знань, технологій і техніки.Треба відзначити, що одне із найгостріших питань, які обговорювались на загальних зборах Відділення фізики і астрономії НАН України – низький рівень освіти з фізики у школах і вузах країни. До Президента України і уряду відповідне звернення підписали сорок дійсних членів та членів-кореспондентів НАН України. Як же покращити фундаментальну підготовку фахівців? Відомо, що тепер вузи мають значні автономні права і варто ними скористатися, не чекаючи рішень “згори”. В нашому національному університеті нафти і газу завдяки правильному розумінню ситуації з боку ректора, відомого у світі вченого в області механіки машин, академіка Української нафтогазової академії, професора Крижанівського Є.І., зроблені відповідні кроки щодо виправлення ситуації та покращення викладання фундаментальних дисциплін, без яких не може бути повноцінного інженера, який би успішно конкурував на міжнародному ринку праці. Два роки тому Вченою Радою університету було створено інститут фундаментальної підготовки, який згідно Положення є навчально-методичним, навчально-організаційним і науково-дослідним підрозділом університету на правах факультету для практичного втілення концепції вищої багатоступеневої інженерно-технічної освіти на базі глибоких фундаментальних знань з вищої математики, фізики і хімії. До складу інституту входять три кафедри фундаментальних наук, на черзі створення іще двох кафедр. Сьогодні можна констатувати, що створення такого інституту було необхідним і корисним, так як кафедри фізики, вищої математики і хімії вирішують спільні питання та об’єднані однією метою – покращити базову фундаментальну підготовку фахівців. Викладачі мають можливість обмінюватись досвідом своєї роботи, бо знаходяться на одному рівні, тоді як раніше були в певній мірі на другорядних ролях, оскільки кафедри відносились до різних факультетів, які більше розв’язують задачі спеціальної підготовки.Дуже важливим моментом у діяльності інституту була участь в організації і проведенні VIII науково-методичної конференції, на якій обговорювались питання фундаментальної підготовки фахівців і на яку були запрошені викладачі з інших вузів та вчителі шкіл і коледжів. При підготовці до конференції виконано значний об’єм роботи по вивченню і порівнянню навчальних планів різних спеціальностей у нашому університеті та багатьох європейських технічних вузах. Цей аналіз було покладено в основу рекомендацій, які затвердила наша Вчена Рада і які стали програмою діяльності інституту. Так, враховуючи неможливість перегляду навчальних планів спеціальностей в сторону збільшення аудиторних годин на вивчення фізики, математики, хімії, інформатики і програмування ми змістили акцент при їх викладанні в сторону профілізації навчального процесу в залежності від потреб профілюючої кафедри, тобто змінили зміст робочих програм дисциплін. Також на кафедрах інституту запроваджено керовану і контрольовану самостійну роботу, тобто йде мова про індивідуалізацію навчального процесу, оскільки світ на початку ХХ1 століття надзвичайно швидко змінюється, – вперше в історії розвитку людства покоління теоретичних ідей і машин змінюються в часі швидше, ніж покоління людей, а тому потрібно навчити студентів, майбутніх фахівців, самостійно знаходити необхідні знання в морі інформації що нас оточує для досягнення певного освітнього рівня. Для реалізації даного напрямку роботи потрібно змінити роль викладача: замість передавача певної суми знань студенту, він повинен стати координатором навчального процесу, консультантом, керівником навчання. Зауважу, що зміна функцій викладача – це довготривалий процес по підвищенню фахового рівня професорсько-викладацького складу.Проведений аналіз показав, що в нас є недостатнє забезпечення студентів навчально-методичною літературою. Тому в інституті сформовано єдиний план підготовки і випуску підручників, навчальних посібників, конспектів лекцій, електронних посібників тощо, а також створені творчі колективи, які повинні якнайшвидше забезпечити всіх студентів необхідними дидактичними матеріалами українською мовою.Дуже важливим напрямком діяльності інституту є налагодження співпраці і зв’язків наших кафедр із спорідненими кафедрами технічних вузів України. До речі, це один із шляхів більш швидкого забезпечення методичною літературою студентів внаслідок обміну, а також підвищення кваліфікації викладачів.Розв’язанню проблеми покращення фундаментальної підготовки майбутніх фахівців сприяє використання нових інформаційних та телекомунікаційних технологій проведення навчального процесу з використанням відповідних технічних засобів (аудіо- і відеоапаратури, комп’ютерів, телебачення, мережі Інтернет та ін.). Для цього потрібно використовувати як мізерні бюджетні кошти, так і залучати кошти різних фондів під проекти навчально-методичного характеру. Адже саме отримання грантів у великій мірі допомагає зміцнювати матеріально-технічну базу кафедр.Також хочу зачепити іще одне болюче питання вищої школи. З метою виживання зараз у вузах ми маємо поряд із студентами, які навчаються за рахунок бюджетних коштів, так званих контрактників. Це добре, але борючись за гроші ми намагаємось зберегти більшість студентів, що веде до зниження якості навчання. У даній ситуації кафедри фундаментальної підготовки в найгіршому становищі, тому що перед ними постає завдання виправлення браку середньої школи і відбору студентів для їх подальшого навчання. В нашому університеті знайдено вихід з даної ситуації: в навчальний процес впроваджено модульну технологію в поєднанні з визначенням рейтингу студентів. Було проведено п’ять науково-методичних конференцій, результати роботи яких дозволили розробити і вдосконалити “Положення про систему поточного, підсумкового контролю і оцінювання знань та визначення рейтингу студентів”. Треба відзначити, що через консерватизм характеру людини, все нове важко приживається. Але завдяки саме волі ректора Крижанівського Є.І. дана система організації і проведення навчального процесу працює, стимулюючи систематичну і самостійну роботу студентів протягом всього семестру. Вона підвищує об’єктивність оцінки знань, активізує навчальну діяльність та розвиває творчі здібності студентів, а результати екзаменаційних сесій та висновки більшості викладачів стверджують, що впровадження даної технології навчання є виправдане і сприяє підвищенню фахового рівня спеціалістів.Аналізуючи етапи і тенденції розвитку фундаментальної підготовки в технічному вузі приходимо до висновку, що зараз, коли створені нові форми і методи управління навчальним процесом, потрібен перехід до нових принципів формування змісту. Тому, створюючи нові інтенсивні технології навчання, треба зберегти глибокі традиції нашої фундаментальної підготовки та поєднати їх із здоровим прагматизмом заходу, тобто додати їй прикладну спрямованість. Це потребує координації зусиль викладачів різних предметів, великих затрат часу, тому що ці технології повинні базуватись на ідеї синтезу усіх дисциплін та принципу фундаментальності освіти, які об’єднують закономірності процесу пізнання і повинні враховувати ментальність нашого народу.

Африканський континент пережив довготривалий процес соціальної реорганізації і сьогодні за своїм соціально-політичним устроєм мало чим відрізняється від країн інших континентів. Західна Африка є яскравим прикладом цих змін. Тому важливо виділити величезну роль, яку традиційні лідери відігравали та продовжують грати у Буркіна-Фасо, Малі, Кот-д’Івуарі, Нігері, Гвінеї, Нігерії, Гані. До колоніального періоду західноафриканські держави були могутніми імперіями, соціальний та політичний лад яких відіграє чималу роль і сьогодні. Серед них виділяємо імперію Гани, Малі, Сонхай, Вассулу, королівство Ліптако та Кенедугу. Незважаючи на їхній занепад, африканські товариства змогли зберегти навіть доколоніальні форми організації. Таким чином, наприкінці колонізації та виникнення сучасних держав в Африці ми знаходимо структури, закріплені в популярних культурах, а традиційні воєводства у великій мірі сприяють вирішенню конфліктів та соціальній згуртованості. У більшості країн Західної Африки існує велика різноманітність вождів. Наприклад, у Буркіна-Фасо зустрічаються королівства Моссі, князівство Сонінке Уахабу, князівство Барані, Королівство Ліптако. У Кот-д’Івуар це королівство Кру, царство Гур, королівство Акань, у Нігері – царство кочового народу і царство осілого народу. У Гані – аканські царства, Еве, Ган, Гурма, Адангбе. Основною метою дослідження є вивчення історії королівств держав Західної Африки для визначення вливу традиційних воєводств доколоніального періоду на сучасне економічне, соціальне, політичне та культурне життя країн. Ключові слова: вождь; традиція; Королівство; Африка; Західна Африка.

Публікацію присвячено вивченню діяльності одного зі славетних осередків керамічного промислу Середньої Наддніпрянщини ХІХ–ХХ ст. с. Дибинці Богуславського р-ну Київської обл. у контексті розвитку народних промислів. Висвітлено розмаїття художньої культури краю, що наклало свій відбиток на мистецтво досліджуваного гончарного центру. Проаналізовано особливості художніх засобів декорування і формотворення виробів, характерних дибинецькій кераміці, яка на основі споконвічних традицій українського гончарства викристалізувала власні особливості і здійснила вплив на творчість інших гончарних осередків. Виявлено та охарактеризовано основні етапи існування дибинецького керамічного промислу в українській художній культурі ХІХ–ХХ ст.Ключові слова: Дибинці, кераміка, гончарство, фаянс, народні ремесла, художня культура, ХІХ–ХХ ст. This publication is devoted to studying the activity of one of the well-known centers of the ceramic craft of the Middle Dnieper from the ХІХ–ХХ century – Dybyntsi village of Boguslav district of the Kyiv region in the context of the development of folk crafts. The diversity of the artistic culture of the region, that was reflected in the art of the investigated potter’s center, is illustrated. The peculiarities of art products decorating and shaping approaches, that are characteristic of the Dybyntsi’s ceramic art, were analyzed. Based on the ancient traditions of Ukrainian pottery, the Dybyntsi’s ceramic art created its own features and influenced the other pottery centers. The basic existence stages of the Dybyntsi’s ceramic industry in the Ukrainian art culture of the 19th-20th centuries were determined and characterized.Key words: Dybyntsi, ceramics, pottery, faience, folk crafts, art culture, ХІХ–ХХ centuries.