Добірка наукової літератури з теми "Традиції інших народів"

Мета роботи – дослідження весільного обряду етнічних україн- ців Південної Бессарабії, виокремлення питомих елементів ритуалу від культури інших народів. Методологія дослідження спирається на комплексний метод, що включає принципи історизму, порівняльної ти- пології. Використання комплексного методу, цілісного опису об’єктів є обов’язковим для дослідження, тому що розкриває взаємопов’язаність елементів, притаманну фольклору. Наукова новизна – розгляд культури етнічних українців Південної Бессарабії як контактної з культурою інших народів; спроба осмислити символічність елементів, атрибутів весілля насамперед української традиції, вивчення культури бессараб- ської української традиції в комплексі з традиціями інших, сусідніх, народів. Дослідженню передувала фольклористична експедиція селами та містечками Бессарабії (колишні Кілійський, Татарбунарський, Са- ратський райони Одеської області), воно здійснювалося як за аналі- тичним опрацюванням уже опублікованих матеріалів науковців і зби- рачів фольклору, так і за матеріалами власних польових досліджень. Висновки. Культура Південної Бессарабії – це самобутнє явище, що потребує комплексного підходу до вивчення. Музичний обрядовий фольклор етнічних українців знаходиться на перетині культур етнічних ре- гіонів України (Київщина, Слобожанщина, Поділля) та культури інших народів. Найбільш глибинними культурними взаємозв’язками відрізня- ються українська та молдовська культура. Це більшою мірою стосу- ється культурологічного й етнографічного аспектів. Наприклад, слова «папушоя», «бринзя», «клака», «кошара» є запозиченими в молдован; мамалига, вертута є молдавськими стравами. Якщо розглядати музич- ну культуру, то доволі поширеним є явище, коли літературний компо- нент фольклору (його ідея, сюжет) збігаються в обох культурах. Щодо музичного компоненту, то кожному народу, незважаючи на тривале проживання на одній території, вдалося зберегти самобутність та ав- тохтонність (відмінні ритмічні структури, лади).

У статті проаналізовано особливості самодеструктивної поведінки як одну з форм прояву, ритуалу, традиції. Описано основні форми та ідеї самодеструктивної поведінки в різних релігіях та етносах. Виявлено основні особистісні мотиви самодеструктивної поведінки як результату впливу релігійних, філософських, суспільних ідей на особистість. Виявлено, що в різних культурах, етносах, релігіях та філософських концепціях зустрічаються ідеї, постулати, що сприяють формуванню у людини самодеструктивної поведінки. При цьому біль, страждання, а іноді і смерть розглядаються як благо, як те, що сприяє розвитку, очищенню особистості або суспільства в цілому. Самодеструктивну поведінку як одну із форм ритуалу, традиції або філософської концепції можна зустріти в історії майже усіх етносів, а деякі з цих традицій зберігаються донині, наприклад, сепуку, ритуальні самобичування та інші. Виявлено, що самокатування відоме в різних культурах та релігіях, може нести функцію обряду, традиції, поклоніння, спокути гріхів, відновлення честі, ініціації тощо. Самокатування може здійснюватись різними методами: самопорізи, самопобиття, «умертвіння плоті» і завжди несе шкоду здоров’ю не тільки в формі поранень, але й виникненням можливих інфекцій, порушення функціонування органів, а іноді і смерті. Розглянуто самодеструктивні традиції і звичаї, що пов’язані із тугою за померлим родичем, що зустрічались у слов'янських і кавказьких народів. Виявлено, що аскетизм як спосіб життя, що передбачає відмову від зайвих матеріальних благ не є самодеструктивним, але існують окремі особи та групи людей, що окрім відмови від зайвих матеріальних благ практикують аскетизм через самопобиття, голодування, «умертвіння плоті», самогубство та інші самодеструктивні дії. Виявлено, що вживання алкоголю також являється поширеною формою самодеструктивної поведінки, відомою ще з стародавніх часів, коли люди регулярно вживали пиво та вино. Вино, бражка та інші алкогольні напої були поширені серед більшості народів, що проживали на території сучасної Європи, а традиція вживати спиртне на великі свята зберігається і донині. Алкоголь також відомий в обрядах папуасів Нової Гвінеї, а в Стародавній Русі люди вживали бражку невеликими ковткам за великим столом. Майже всі види самодеструктивної поведінки, не дивлячись на їх культурне підґрунтя, пов’язані з особистими потребами та інтересами людей, таких як: захищеність, саморозвиток, досягнення духовного очищення тощо, але ігнорують потреби у виживанні, здоров’ї, добробуті. Зроблено висновок, що в деяких традиціях, обрядах, культурах практикувались і практикуються сьогодні самодеструктивні дії. Усі самодеструктивні дії виправдані моральними, духовними та суспільними цінностями і мають сакральне значення для людей. Визначено перспективи подальших досліджень, що полягають у аналізі самодеструктивної поведінки як результату впливу неформальних груп, сучасних сект, кримінальних угрупувань, а також особливості вживання наркотичних засобів, визначення чинників масових самогубств та інших форм самодеструктивної поведінки.

Актуальність проблеми. “Праболгарська проблема” є традиційною темою болгарської медієвістики, як і пов’язані з нею питання щодо етнічного походження болгар, місцезнаходження їхньої прабатьківщини, їх ранньої історії та ролі у становленні болгарської державності. Ці теми були і залишаються найбільш важливими у розвитку історичної свідомості болгарського народу, однак і донині залишається багато нерозв’язаних питань. Мета дослідження – висвітлити ті проблемні точки, які є в літературі з теми походження болгар, і аргументувати нашу точку зору, ким насправді могли бути давні булгари. Методологія дослідження. Нами використовувались як загальнонаукові методи (аналітичний, логічний), історичні (хронологічний, історико-порівняльний), так і джерелознавчі – евристичний, критичний. Наукова новизна визначається тим, що у статті обґрунтовується точка зору, що термін “булгар” не був у часи перебування давніх булгар на терені Східноєвропейських степів етнонімом, а позначав приналежність до певного соціального стану, а саме – військової еліти. Його визрівання в етнонім відбулося пізніше – коли булгари переселились на Балкани і започаткували процес власного державотворення. Подібні до середньовічного булгарського військово-станові формування існували також в інших народів і до часів Середньовіччя, і пізніше. Висновок. Результати нашого дослідження дали підстави для таких висновків. Давні булгари були не етнічним, а соціально-становим об’єднанням, військовим співтовариством; можна вжити термін “військовий орден”. Традиції створення таких військових орденських об’єднань були характерні для індоарійських племен та їхніх нащадків з давніх-давен і простежуються аж до кінця Середньовіччя у співтоваристві українського козацтва. Знищення Запорозької Січі російською владою у ХVІІІ ст. перервало цю стародавню традицію назавжди.

У статті розглядається питання актуальності та ефективності планування заняття з використанням інтерактивних засобів на уроках німецької мови на середньому рівні навчання в школі. Розкривається практична цінність інтерактивних технологій, особливості інтерактивного навчання писемного мовлення та читання. Мета навчання іноземної мови полягає в тому, щоб навчити учнів спілкуватися, досягати взаєморозуміння, знімати мовні бар’єри. Володіння іноземною мовою відкриває широкі можливості для безпосереднього спілкування з представниками інших країн, для обміну інформацією про життя різних народів, їх культуру, звичаї, традиції, спонукає до активізації пізнавальних здібностей і збагачення духовного світу через пізнання іншої культури. В умовах глобалізації, нових геополітичних змін у світі перед освітою постають нові завдання, вирішення яких має надзвичайно велике значення не тільки для освіти майбутнього, а й для розвитку суспільства в цілому. Головним завданням у своїй роботі я вважаю застосовування таких прийомів навчання, які сприяють підтриманню інтересу учнів до іноземної мови, допомагають залучити всіх учнів до мовленнєвої діяльності, підвищують ефективність уроку.

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

Мета статті – здійснити спробу визначити сутність правової доктрини в українській правовій традиції. Установлено, що представники вітчизняного і зарубіж ного політикуму, науково-експертного середовища неодноразово акцентували увагу на незадовільній якості актів, що приймаються суб’єктами нормотворчості та органами судової влади. У зв’язку з цим наголошується на важливості й необхідності наукового (доктринального) забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування. Резюмовано, що правові системи більшості країн пострадянського простору вже відповідають двом із чотирьох основних вимог, що пред’являються до правових систем сім’ї романо-германського права, а саме методологічним та інфраструктурним. За цими критеріями сучасні правові системи держав пострадянського простору відрізняються від сім’ї романо-германського права лише деякими особливостями. Встановлено, що правова система України є складовою сучасного європейського права, що природно. За період свого історичного етногенезу український народ проявив себе органічною частиною європейської спільноти. Незважаючи на всю складність політичних взаємин, українці створювали спільну культурну та політикоправову спадщина. З огляду на своє географічне і геополітичне положення Україна перебувала в сфері перехресних впливів азіатсько-кочового, орієнтальновізантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж вирішальним вектором її соціокультурної та політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України відчували на собі значний вплив правового поля загальноєвропейської цивілізації, хоча і з самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку. Констатовано, що українська правова традиція є потужною, унікальною, формувалася протягом тисячоліть, зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. І не варто їй побоюватися зарахування до західної традиції – у романо-германську правову сім’ю. Тисячолітня історія Україна довела, що це анітрохи не вплине на її характер і значущість. Не потрібно заперечувати минулого, а, навпаки, з багатої культурноправової традиції України необхідно взяти основне, краще, зуміти його зрозуміти й оцінити, натомість негативні ознаки спробувати нівелювати. Історико-культурному фактору необхідно приділяти особливу увагу, зокрема традиціям: менталітету, способу життя, інститутам української правової традиції. Саме це дасть змогу зберегти унікальність і своєрідність, які неможливо знищити жодними реформами або законодавчими актами.

У статті схарактеризовані витоки розвитку та становлення проблеми формування національної самосвідомості особистості. Визначені основні етапи розвитку ідей національної самосвідомості. Схарактерізовано особливості трактування поняття «національна самосвідомість» та його змісту на кожному етапі. З’ясовано позицію прогресивної педагогічної громадськості щодо реалізації ідей національної самосвідомості у соціокультурному просторі кожного періоду. Висвітлено сутність поняття національної самосвідомості як усвідомлення себе представником певного етносу, нації, розуміння відмінності своєї нації від інших. Визначені основні складові поняття національної самосвідомості: любов до рідного краю, мови, історії, культури, традицій, віри, усвідомлення себе представником певного етносу, відповідальне ставлення до майбутнього своєї країни і народу, гордість за свою націю, намагання здобути щасливу долю для своєї країни. З’ясовано, що основою для формування національної самосвідомості виступала родина, яка зберігала національні культурні та освітні традиції. Встановлено, що на розвиток та становлення проблеми формування національної самосвідомості впливали соціально-політичні, національно-визвольні процеси в країні, прогресивні ідеї та просвітницька діяльність представників наукової, культурної, педагогічної національної еліти, розвиток світової науки.

Мета дослідження полягає у конфлікті культурних традицій, який відбувся між імператором Юліаном та народом Антіохії в липні 362 р. – березні 363 р. н.е. Це зіткнення описується в роботах учасників, імператора Юліана та Лібаніуса, а також інших авторів як язичницьких, так і християнських, що забезпечує достатнім матеріалом для визначення мети приїзду Юліана до Антіохії, для з’ясування соціально-політичної ситуації в місті, для висвітлення основних векторів політики Юліана та для вивчення сприйняття конфлікту його учасниками. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності, а також на використання загальнонаукових методів (індукції та дедукції, аналізу і синтезу) та спеціально-історичних методів (історико-системний, історико-генетичний, методи історіографічного та джерелознавчого аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що вона є першою спробою у вітчизняній історіографії дослідити культурний аспект конфлікту Юліана з мешканцями Антіохії. Дослідження привело до таких висновків. Криза була спровокована першочергово наміром Юліана повернути назад культурні традиції: імператор планував перетворити Антіохію на форпост своїх реформ, тому й зосередився на розв’язанні економічних проблем та, найголовніше, на відродженні поганських культів. Кожна з цих реформ зазнала поразки через непорозуміння між Юліаном та антіохійцями, а також через проблеми комунікації. Економічні рішення імператора лише загострили проблему харчів у місті; його адміністративні нововведення натикнулися на опір з боку куріалів. Найприкрішою поразкою закінчилась спроба імператора вплинути на релігійні та культурні традиції: антіохійці-християни відмовилися повертатися до язичництва, натомість менш релігійні люди були відлякані фанатичністю Юліана та його зацикленістю на цю тему. Юліан виявив “культурну нечутливість” і не зрозумів, що візити до театру важливі для правителя, оскільки театр виконував функцію платформи для висловлення суспільної думки через акламації. Розгортанню конфронтації сприяв і характер самого імператора. Юліан вимагав не просто прийняття своєї політики, а енергійного схвалення як себе самого правителя, що було неможливим за тих обставин.

У статті аналізуються особливості етнографічної рекреаційної діяльності на прикладі Карпатського туристичного макрорегіону (охоплює територію Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей). Висвітлено проблеми професійної підготовки і місця етнографічного туризму в сучасних наукових дослідженнях. Виявлена проблема визначення поняття «етнографічний туризм», пов‘язана з відсутністю вказаного різновиду туризму в чинному законодавстві, і його співвідношення із категорією «етнічний» туризм. Окреслені основні складові етнографічного туризму (традиційні форми господарювання, звичаї, традиції, обряди, свята, народні промисли, національна кухня, традиційні житла, одяг, танці, музика, народна творчість, музеї архітектури і побуту під відкритим небом (скансени), ярмарки, фестивалі, святкування національних свят, народні гуляння тощо) й найважливіші напрямки етнографічної рекреаційної діяльності (відвідання подієвих заходів; етнографічних, краєзнавчих, історичних і музеїв під відкритим небом (скансенів); поселень спільнот, які продовжують зберігати традиційний уклад життя чи його окремі елементи). Визначені основні туристичні ресурси і створені на їх основі атракції етнографічного характеру Карпатського туристичного макрорегіону, який характеризується найвищим ступенем розвитку етнографічного туризму і може слугувати зразком для інших регіонів України. Систематизовано етнографічну рекреаційну діяльність регіону у відповідності до вищеозначених напрямків діяльності. Виявлено основні передумови перетворення етнографічного туризму на його провідну галузь шляхом нормативно-правового регулювання на державному рівні, інтенсифікації процесу використання наявних ресурсів і забезпечення галузі висококваліфікованими кадрами.

Українознавство, його складник народна педагогіка, зокрема усна народна творчість, слугують вагомим чинником виховання любові до рідного краю, малої Батьківщини, яка формує високі патріотичні почуття – любові до України, розуміння важливості не тільки любити рідну країну, а й уміти відстояти її незалежність тощо. Цю проблему актуалізують базові державні документи (Закон України «Про освіту»; Закон України «Про позашкільну освіту»; Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді; Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах; Концепція позашкільної освіти й виховання; Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року та ін.), у яких наголошується, що стрижнем системи виховання учнівства є національна ідея, патріотизм, що передбачають формування любові й готовності до захисту Батьківщини, громадянського обов’язку, інтересу і прагнення до збереження національної історії, культури, традицій та поваги до культурних цінностей інших народів. Усна народна творчість, як i ввесь змiст навчання та виховання в початковій школi, здатна сприяти нацiонально- культурному вiдродженню України. Це стосується насамперед повернення тих культурних цiнностей Прикарпатського краю, які за доби радянського тоталітаризму активно не використовувалися в навчально-виховному процесі, нині вони спроможні збагатити освітній процес початкової школи своїм регіональним колоритом, стати важливим чинником формування та розвитку національної самосвiдомостi юних українцiв. Мета дослідження – проаналізувати теоретичні засади використання засобів народознавства / гуцульщинознавства в навчально-виховному процесі сучасної початкової школи, схарактеризувати систему роботи з патріотичного виховання учнів Яворівської ЗОШ І-ІІІ ст. Косівського району Івано-Франківської області на уроках, позаурочній діяльності, позашкільній діяльності, спрямовану на створення етнонасиченого середовища.