Добірка наукової літератури з теми "Тогочасна система виховання"

У статті на основі аналізу навчальних програм, посібників, науково-методичних рекомендацій, архівних джерел розглядається генеза реалізації дисциплін педагогічного циклу в системі вищої професійної освіти на зламі століть (ХХ–ХХІ). Виокремлено такі етапи: 1-й етап – за радянською парадигмою (70–80-і роки ХХ століття), 2-й етап – становлення національної системи освіти (кінець ХХ століття), 3-й етап – інноваційний (початок ХХІ століття). Ця змістова етапність визначається за типом навчальних закладів: педагогічних інститутів, педагогічних університетів, класичних університетів. Встановлено, що в 70–80-х роках ХХ століття педагогічні дисципліни, педагогічна практика мали безперервний характер, навчальні програми розраховувалися на всі 4–5 років навчання, доповнювалися спецкурсами, які відповідали за змістом актуальним тогочасним питанням навчання й виховання дітей. У статті наголошується, що суттєві зміни у змісті педагогічної освіти відбулися у 90-х роках ХХ століття – за часів реалізації національної освітньої парадигми, зокрема введенням таких навчальних дисциплін, як: «Народна педагогіка», «Етнопедагогіка», «Народознавство» та ін. У курсі «Історія педагогіки» було посилено увагу до вивчення педагогічних ідей, теорії і практики навчання і виховання дітей на основі історичної традиції. Науковий пошук засвідчив, що в умовах сьогодення в класичних університетах підготовка педагогічних кадрів відбувається на основі нової законодавчої бази України з урахуванням зарубіжного досвіду, вивчення педагогічних дисциплін як за традиційною системою, так і розширенням змістових ліній педагогіки, історії педагогіки через введення до освітніх програм широкого спектру вибіркових дисциплін.

У статті здійснено аналіз окремих ієрогліф китайської мови, які означають обдарованість та талановитість: 才 – талант, 材 – якість, 有才华的–обдарованість. З’ясовано, що питанню формування інтелектуальної еліти в Китаї завжди надавалось особливе значення на рівні наукової і дослідницької діяльності, внутрішньої державної політики. Першим до проблеми виховання і навчання обдарованих дітей звернувся Конфуцій, який був переконаний у необхідності відбору до навчання саме обдарованих дітей. Погляди Конфуція цілковито відповідали тогочасним вимогам: розвиток здібностей людини нерозривно пов’язаний із практичною діяльністю та є запорукою існування системи державного устрою. Установлено, що Конфуцій «поділяв» суспільство на людей вищої і нижчої категорій виключно за рівнем розвитку інтелектуальних здібностей та рівнем здобутих знань. З часом переконання Конфуція стали основою державної політики, а його ідеї щодо обдарованості – головними в державотворчому процесі. Управлінський апарат формувався відповідно до рівня розвитку творчих, інтелектуальних здібностей претендентів на посади. Було розроблено систему триступеневих іспитів: іспит на рівні повіту, котрий давав право на отримання першого вченого ступеню «сюцай», іспит на рівні провінції – другий вчений ступінь «цзюйжень», столичний іспит, що давав змогу отримати третю вчену ступінь і дозвіл обіймати найвищі державні посади. Таким чином, майбутнє професійне зростання кожної китайської дитини залежало від рівня освіченості, творчої й інтелектуальної обдарованості. Об’єктивний науковий пошук дозволив визначити і недоліки роботи з обдарованими дітьми, зокрема китайський мислитель Мо-Цзи відзначав, що навчати потрібно усіх дітей, а не лише найбільш здібних. Зазначимо, що негативним аспектом теорії конфуціанства став поділ соціуму на дві складові – люди розумової та люди фізичної праці. Так, послідовник Конфуція Мен-Цзи робив акцент на тому, що «люди інтелектуальної праці» повинні керувати «людьми фізичної праці», що негативно позначилось на рівні толерантності в тогочасному китайському суспільстві і стало частиною китайської традиції аж до ХХ століття.

У статті проаналізовано діяльність наукового осередку Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського в Херсонському державному університеті, висвітлено його здобутки та перспективи розвитку. Авторами вивчено архівні матеріали кафедр педагогіки та педагогічної майстерності університету, що фіксують активізацію інтересу до спадщини Василя Сухомлинського вже в 70 – 80 – тих рр. ХХ ст. Мета публікації полягає в розкритті історії становлення осередку Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського – кафедри педагогіки, психології й освітнього менеджменту імені проф. Є.Петухова, його напрацювання та визначення перспектив його розвитку у системі підготовки майбутніх учителів; проведенні подальших наукових досліджень спадщини, Василя Олександровича та втілення його ідей в умовах сьогодення. Її реалізація спирається на аналіз наукового доробку студентів, аспірантів, докторантів, викладачів кафедри, присвяченого теорії та практиці навчання та виховання дітей за В. Сухомлинським, який знайшов своє найбільш повне відображення в напрацюваннях Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського. У публікації акцентовано, що системному й більш масштабному вивченню спадщини В.Сухомлинського, а тим самим й розвиткові сухомлиністики, сприяла активна наукова діяльність студентів, аспірантів й докторантів. Завдяки виконанню ґрунтовних наукових робіт (у формі кандидатських та докторських дисертацій) ними було звернуто більше уваги до педагогічної персоналії й до вивчення практичного досвіду В.Сухомлинського в контексті тогочасних освітніх реалій. Всеукраїнською асоціацією Василя Сухомлинського за участі викладачів Херсонського державного університету три масштабних наукових заходи: XVI Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: ціннісні виміри в освіті». (2009), XXІI Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: виховуємо культуру потреб особистості». (2015) та Всеукраїнський освітній форум «Нова українська школа – діалог з В.Сухомлинським». (2018).

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні суспільно-політичних та творчих стратегій львівських митців-скульпторів – майстра української медальєрної пластики Любомира Терлецького та творця монументальної і станкової скульптури Валентина Борисенка – у другій половині ХХ століття. Методологічну основу роботи склали напрацювання в галузях політичної історії, культурної антропології, соціальної історії, мистецтвознавства. Пропоноване дослідження ґрунтується на методологічному принципі «case study», який дозволив застосувати системно-структурний метод до розкриття багатовимірної історії повсякдення – творчого та кар’єрного шляхів львівських скульпторів радянського періоду. Наукова новизна праці полягає в успішному застосуванні мікроісторичного підходу для демонстрації тогочасних опозиційних моделей «творчість-диктатура» та «митець-авторитарна влада», а також способів їх вираження в умовах радянського політико-ідеологічного контролю. Доведено, що львівські митці-скульптори Л. Терлецький та В. Борисенко пройшли відмінний шлях професійного та творчого зростання, й відтак своєю діяльністю виражали різні політичні й культурні горизонти. Висновки. Мистецьке середовище післявоєнного Львова формувалося через активне підпорядкування художньої творчості цілям радянського державно-партійного апарату. Впровадження стилю соціалістичного реалізму вимагало від митців пристосування до примітивних форм вираження ідеологічних постулатів СРСР/УРСР. Залишаючись домінантним напрямом мистецтва, соціалістичний реалізм змушував львівських скульпторів вибудувати індивідуальні стратегії творчості, професійного зростання, взаємовідносин із владою. Любомир Терлецький (1922–1993), будучи замолоду репресованим за активну патріотичну позицію, пройшов випробування радянськими таборами та, після реабілітації, повернувся до творчого життя. Не маючи ілюзій щодо перспектив авторитарного радянського режиму він пізнавав та популяризував тисячолітню історію України. Не лише скульптурною творчістю, але й науковою роботою митець демонстрував незломний характер та переконання про неминучість державно-політичного і культурного відродження українського народу. Автор монументальних та станкових скульптур Валентин Борисенко (1929–1990) увійшов в історію як типовий представник радянської скульптурної школи, майстер, що добре вписувався в накинуту партією «згори» догму соціалістичного мистецтва. Водночас, будучи сформованим у львівській художній традиції (вчителями В. Борисенка були вихованці краківської, празької, римської творчих шкіл), він, через звернення до княжої доби чи народних месницьких характерів XVIII ст., частково відмежовувався від радянських ідеологічних нашарувань. Обравши партійну й адміністративну кар’єру В. Борисенко неодноразово виконував пропагандистські роботи на замовлення партійно-політичних структур.