Добірка наукової літератури з теми "Судові палати"

Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.

Одним зі способів забезпечення єдності та сталості судової практики у кримінальному провадженні є передача справи на розгляд об’єднаної та Великої палат Верховного Суду. У цьому контексті потребує ґрунтовного наукового дослідження та осмислення практика Верховного Суду з моменту останньої новелізації глави 34 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України). Метою статті є дослідження мотивованості ухвал колегій судових палат Касаційного кримінального суду з питань передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду та Великої Палати Верховного Суду, а також судових рішень об’єднаної та Великої палат Верховного Суду за наслідками касаційного розгляду. Верховний Суд не роз’яснив суть категорій “подібні правовідносини” та “виключна правова проблема”, що значно ускладнює виконання ним завдання щодо забезпечення єдності та сталості судової практики. Більшість ухвал про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду та постанов Великої Палати Верховного Суду за наслідками касаційного розгляду містять часткову мотивацію. Часткова мотивованість ухвал колегій судів судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду проявляється у тому, що у них не завжди наведено достатньо переконливих аргументів для обґрунтування наявності підстави для прийняття цього рішення. Часткова релевантність аргументів в ухвалах колегій судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що в мотивувальній частині деяких із цих судових рішень поряд із належними засобами аргументації використовуються тези, що не стосуються правової ситуації, яка розглядається судом касаційної інстанції. Часткова мотивованість постанов Великої Палати Верховного Суду виражається у тому, що, визнаючи сам факт існування складних теоретико-прикладних питань, які потребують вирішення на рівні об’єднаної та Великої палат Верховного Суду, у судовому рішенні за наслідками касаційного розгляду формулюється правова позиція щодо розв’язання лише одного з них. Натомість інше питання не вирішується. Загалом рівень мотивованості рішень Верховного Суду з підстав передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної та Великої палат є достатньо високим, однак в окремих аспектах його доцільно удосконалити. Великій Палаті Верховного Суду належить роз’яснити суть категорій “подібні правовідносини” та “виключна правова проблема”. В ухвалах колегій суддів судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду варто наводити переконливіші аргументи для обґрунтування наявності підстави для прийняття цього рішення, а у їх мотивувальній частині використовувати тільки релевантні засоби аргументації. Колегіям суддів судових палат Касаційного кримінального суду перед прийняттям рішення про передачу кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати цього суду слід перевіряти наявність уже сформульованого висновку Великої Палати Верховного Суду з подібної правової ситуації. Великій Палаті Верховного Суду у постановах за наслідками касаційного розгляду доцільно формулювати правову позицію з усіх складних теоретико-прикладних питань, що потребують вирішення на рівні об’єднаної та Великої палат Верховного Суду, використовуючи власні доводи на її підтвердження.

Судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Проте Верховний Суд діє у різних складах. Кожен із них має визначену законом компетенцію з перегляду справ як суд касаційної інстанції. Водночас для забезпечення єдності та сталості судової практики законом запроваджено новий алгоритм визначення складу касаційного суду шляхом “уступки” юрисдикції від колегії і аж до Великої Палати. Метою статті є аналіз окремих проблем, пов’язаних із визначенням повноважного складу суду касаційної інстанції та забезпеченням права особи на “суд, встановлений законом” (в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також розробка пропозицій щодо шляхів їх розв’язання. Виявлено основні практичні проблеми застосування “принципу ієрархії” щодо: механізму передачі справи на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої Палати; незгоди з декількома правовими висновками; послідовності уступки юрисдикції; прийняття і відмови у прийнятті переданої справи до провадження; поняття “висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах”; зловживання з передачею справи на розгляд Великої Палати; поняття “необхідність відступити” від висновку; розголошення думки суддів по суті справи до її вирішення. Механізм уступки юрисдикції загалом відповідає завданню Верховного Суду щодо забезпечення єдності та послідовності судової практики. Водночас процесуальне законодавство містить положення, які на практиці можуть бути витлумачені неоднозначно і призвести до процесуальних ускладнень. Запропоновано викладені нижче шляхи їх запобіганню. У разі необхідності відступити від двох чи більше висновків колегії, палати або об’єднаної палати, передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. Запровадити послідовний механізм уступки юрисдикції: колегія – палаті; палата – об’єднаній палаті; об’єднана палата (по суті, вищий орган відповідного касаційного суду) – Великій Палаті. Право передавати справу з мотивів виключної правової проблеми має бути компетенцією об’єднаної палати. У такий спосіб усувається ризик зловживань із передачею справ, а основним органом забезпечення єдності практики стають касаційні суди. Велика Палата не повинна відмовляти у прийнятті справи до розгляду, якщо вона передана об’єднаною палатою відповідного касаційного суду. Перевіряти обґрунтованість скарги в частині доводів про порушення юрисдикції та якщо Велика Палата вже висловлювала правовий висновок, колегія має діяти з урахуванням цього висновку, якщо ні – передавати до Великої Палати. Визначитися з критеріями “відступлення” і загалом концепцією взаємодії між суддями з метою забезпечення єдності судової практики.

У статті аналізується чинне законодавство України щодо процедури виконання судових рішень. Окреслено існуючі проблемні питання та зазначається такий проблемний момент, як фраудаторні правочини. Вказані правочини укладаються боржником з метою запобігання зверненню стягнення на майно. Це призводить до того, що боржниками майно реалізується поза межами виконавчого провадження і, як наслідок, судові рішення залишаються невиконаними. В українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах та автором вказуються закони, якими безпосередньо їх регламентовано. У статті наводяться правові висновки Великої Палати Верховного Суду з цього питання. Запропоновано у разі виявлення випадків відчуження відповідачами майна для уникнення виконання судових рішень вжиття додаткових заходів шляхом звернення до суду з позовними заявами про визнання відповідних правочинів недійсними.

У статті автором здійснено спробу класифікації судової доктрини в доктрині податкового права. Критеріями, що взяті за основу цієї класифікації, є: суб'єкт творення, орієнтаційно-цільове призначення, процес формування, елементи правового механізму податку. Мобільність і зміна податкового законодавства впливають на судову практику, а отже, і на судову доктрину в доктрині податкового права, тому це може сприяти доповненню критеріїв класифікації. Акцентовано увагу на деяких проблемних питаннях у межах деліктних податкових відносин, що є нині в практиці. Зокрема, в контексті критерію класифікації, що стосується процесу формування судової доктрини в доктрині податного права розглянуто тенденцію до перетягування юрисдикцій, коли податкові спори вирішуються господарськими судами. Тобто реалізацію господарської компетенції плутають із реалізацією владних управлінських функцій. Визначено, що концептуальне значення у формуванні податково-правової доктрини, що склалася в судовій практиці, мають судді Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (незалежно від того, яким складом Верховного Суду рішення ухвалені, вони мають однакову юридичну силу) та Конституційного Суду України. Саме правові позиції, в яких здійснено об'єктивізацію волі суддів названих судів, являють собою підґрунтя (базис) для виникнення і формування судової доктрини в доктрині податкового права. Досліджувана судова доктрина відіграє не останню роль в удосконаленні податкового законодавства, бо її застосування і використання дають змогу заповнювати прогалини в чинному податковому законодавстві шляхом застосування аналогії закону або аналогії права, усувати суперечності між правовими нормами, здійснювати тлумачення податкових норм та сформувати єдині (концептуальні) підходи до розгляду податкових спорів, що забезпечує сталість та єдність судової практики в податковому праві. Зазначається, що анатомія податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи характеризуються імперативністю, бо за відсутності хоча б одного із них податок буде вважатися не встановленим. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше успішно згруповано види судової доктрини в доктрині податкового права в найбільш загальні категорії за класифікаційними ознаками. Запропонована класифікація дасть поштовх подальшому науковому обговоренню цього питання і пропонуванню нових критеріїв класифікації.

З’ясовано правову природу професійної етики судового експерта, яка окреслюється поняттям професійного обов’язку, що має ґрунтуватися на моральних нормах поведінки під час виконання службових обов’язків та професійній честі, відбиваючи моральні норми, спрямовані на реалізацію загальних засад судово-експертної діяльності. Окреслено нормативно-правову регламентацію професійної етики судового експерта. Доведено необхідність ухвалення нормативного акта, що регулює питання дотримання професійної етики в судовій експертизі та механізм застосування юридичної відповідальності за її порушення. Внесено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері судової експертизи, що передбачають започаткування Етичного кодексу судового експерта, а також створення Палати (Асоціації) судових експертів, компетенцію якої становитимуть питання ефективного та оперативного реагування на порушення норм професійної етики суб’єктів проведення експертизи. Ключові слова: етика; етичний кодекс; судовий експерт; юридична відповідальність.

У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Вер­ховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах про­блема розмежування судової юрис­дикції об'єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдик­ції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Пала­тою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазнача­ється, що головна відмінність вирі­шення спорів про судову юрисдик­цію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адмі­ністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) при­йняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно при­йняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України. Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верхов­ного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти фор­ муванню негативної практики зловживання процесуальними пра­вами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предмет­ної чи суб'єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення право­вого спору про судову юрисдикцію.

Нормативно-правовою підставою функціонування системи судоустрою України є нова редакція Конституції України, інші оновлені та новоприйняті закони, пов’язані з конституційною реформою 2016 р. у частині правосуддя. Основні проблеми судової реформи в Україні вже стали предметом вивчення вчених-науковців. Метою статті є комплексний аналіз основних оновлених положень Конституції і законів України щодо нової системи судоустрою, видів судів загальної юрисдикції, складу судів нових рівнів, їхніх інстанційних повноважень у контексті сучасних конституційної реформи в Україні та міжнародних стандартів. Міжнародні вимоги щодо системи судоустрою викладені в низці міжнародних і європейських документів. Відповідно до них внесено зміни до Конституції і Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, прийнято нові закони. Система судоустрою країни зазнала суттєвих змін як за змістом, так і за формою. Її зміст наповнився положеннями, що переважно відповідають міжнародним стандартам, про що зазначила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Розширено принципи, за якими будується судоустрій. За багаторазовим наполяганням Європейської Комісії “За демок ратію через право” (Венеційська Комісія) відбувся перехід від чотирирівневої системи судоустрою (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) до трирівневої (місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд). Законом України “Про судоустрій і статус суддів” у новій редакції ліквідовані вищі спеціалізовані суди й розширено структуру Верховного Суду, у складі якого діють касаційні суди з розгляду категорій справ, що раніше належали до відання вищих спеціалізованих судів, які існували у галузі цивільного, кримінального, адміністративного та господарського права. Таку позицію Парламенту України схвалила й ОБСЄ. Для розгляду окремих категорій справ у системі судоустрою на конкурсній основі створено і діє Вищий антикорупційний суд, триває конкурс до Вищого суду з питань інтелектуальної власності та його Апеляційної палати. Вони мають розглядати справи, що віднесені до їхньої юрисдикції процесуальним законом. Розкривається процедура їхнього створення як судів першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ, структура та особливості формування. Акцентується увага на важливості створення Вищого антикорупційного суду, особливій ролі у його формуванні Громадської ради міжнародних експертів. Одним із найважливіших елементів судової реформи є ліквідація Верховного Суду України і створення нового Верховного Суду. Внесені зміни до Конституції України вдосконалили його структуру та оновили зміст роботи. Верховний Суд став єдиним судом касаційної інстанції. Він залишається найвищим судом у системі судоустрою України, котрий забезпечує сталість та єдність судової практики, що схвально сприйняла ОБСЄ. Розширено повноваження Верховного Суду, кількісно та якісно сформовано новий склад, який згідно з внесеними змінами від 16 жовтня 2019 р. передбачено знову оновити, докорінно змінилася структура, підвищилася роль його Пленуму тощо. З метою деполітизації та ліквідації тиску на судову владу й відповідно до рекомендацій Венеційської Комісії змінено суб’єкт утворення і ліквідації судів (нині ним є Верховна Рада України, а не Президент України). Схваливши позитивні елементи реформування системи судоустрою, ОБСЄ у своєму висновку від 30 червня 2017 р. зазначила, що деякі положення закону про судоустрій і статус суддів потребують перегляду або подальшого удосконалення. Вона наголосила на необхідності створення детального процесуального законодавства, яке регулювало б функціонування нової системи судоустрою. Зауважено, що при проведенні судової реформи виникло чимало проблем: кваліфікаційне оцінювання кандидатів на посаду суді здійснюється повільно та не завжди прозоро, у новостворених місцевих судах й апеляційних судах гостро не вистачає суддівських кадрів, зростає на них навантаження справами, що погіршує оперативність та якість розгляду справ, шкодить реалізації принципу доступу громадян до суду. Автор вважає, що на поліпшення складу Верховного Суду й суддівського врядування спрямовані внесені зміни до законів України про судоустрій і статус суддів та Вищу раду правосуддя від 16 жовтня 2019 р. тощо.

У статті нами було досліджено питання ефективності правосуддя в екологічних справах. Аналіз судової практики та наукових джерел свідчить про відсутність єдиного бачення меж дискреційного повноваження та меж судового контролю у спорах із суб'єктами владних повноважень, що має наслідком прийняття судом рішень, які не досягають тієї мети, задля якої такі спори були ініційовані. У роботі окреслено основні проблеми забезпечення права на екологічну безпеку в національних судах України. До таких слід віднести: Велику Палату Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Серед таких проблем необхідно виділити відсутність узагальнення судової практики з розгляду екологічних спорів, розгляд екологічного спору із застосуванням принципу підсудності, перезавантаженість судів іншими категоріями справ, відсутність професійної кваліфікації суддів у розгляді екологічних спорів, недостатню активність громадськості у питаннях захисту порушених екологічних прав, обов'язковість різних експертиз, що підтверджують причинно-наслідковий зв'язок, відсутність спеціального Екологічного суду. Досліджено судову практику Європейського суду з прав людини, досліджено різноманіття видів судової практики. Зроблено акцент на важливості забезпечення звернення до суду правозахисних громадських організацій. Зокрема, згадано такі організації, як «Екопра-во-Київ», «Екоправо-Харків», «Екоправо-Львів» (з 2005 р. ЕПЛ - «Екологія - Право -Людина»), Харківська правозахисна група тощо. Наголошено на важливості розв'язання проблем захисту природного довкілля й екологічних прав.

У статті розглянуто особливості створення та функціонування органів нотаріату у судовій системі у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, охарактеризовано історіографічну базу проблеми, сформульовано особливості розвитку інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права, розглянуто правові особливості організації та функціонування судових установ на території округу Київської судової палати, проаналізовано законодавчу та нормативну базу, що забезпечувала роботу нотаріату в ході судової реформи 1864 р., зокрема розкрито основні статті Положення про нотаріальну частину, які докорінно змінили нотаріальну частину дореформеного періоду і утворили окремий правовий інститут, у результаті чого встановлено, що Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження і відповідальність, але й визначало порядок учинення окремих нотаріальних дій, зокрема, встановлювало чіткі форми і правила складання всіх нотаріальних актів. Здійснено комплексний історико-правовий аналіз функціонування органів нотаріату в загальноімперському державному механізмі, розкрито повноваження органів нотаріату та принципи їх взаємодії з іншими суб’єктами судової влади у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Розглянуто та проаналізовано кадрові вимоги, що висувалися до кандидатів на посади нотаріату. Зроблено узагальнюючий висновок, що розвиток нотаріальної справи на території українських земель, які перебували у юрисдикції Київської судової палати, був нерозривно поєднаний із загальноросійськими правовими традиціями, а поступовий розвиток нотаріальної діяльності в регіоні зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а тому і цивільного обігу, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. У дисертації здійснено першу в юридичній науці спробу дослідження питання організації та функціонування Київської судової палати в державному механізмі Російської імперії з 1880 до 1917 року, що є важливим для розуміння усіх аспектів проведення судової реформи в Російській імперії в цілому. У роботі охарактеризовано історіографію проблеми та джерельну базу дослідження; розглянуто процес створення Київської судової палати в ході реформи 1864 року; проаналізовано основні функції Київської судової палати; охарактеризовано діяльність судових установ на території округу Київської судової палати; досліджено питання кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності Київської судової палати; проаналізовано діяльність Київської судової палати з розгляду цивільних та кримінальних справ; висвітлено питання здійснення нагляду за судами та посадовими особами Київської судової палати, а також сформульовано теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо використання історико-правового досвіду функціонування Київської судової палати в сучасних умовах.