Статті в журналах: "Суб’єкт права"

1

Данилюк, Олесандр, та Максим Мельник. "ІНДИВІД ЯК СУБ’ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА". ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, № 8 (10 грудня 2019): 120–23. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.08.029.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена проблемі визнання людини як суб’єкта міжнародного права. В статті проаналізовано поняття, характерні ознаки та особливості правосуб’єктності індивіда у міжнародному праві. Також аргументовано позицію включення особи до переліку основних суб’єктів міжнародного права. В статті проаналізовано міжнародну правосуб’єктності людини з огляду на сучасний стан міжнародного права. Досліджено поняття, характерні ознаки, особливості правосуб’єктності індивіда у міжнародному праві. Обґрунтовано положення про людину як невід’ємного суб’єкта міжнародного права виходячи з неспроможності у межах сучасного міжнародного права зберігати уніфіковану суб’єктну модель.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Берназюк, Я. О. "ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЗВЕРНЕННЯ СУБ’ЄКТА ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ З ПОЗОВОМ ДО СУБ’ЄКТА ПРИВАТНОГО ПРАВА". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, № 89 (6 березня 2020): 121–34. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.89.121-134.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено визначенню правових підстав звернення суб’єкта владних по-вноважень з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права. Встановлено, що суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду із відпо-відним позовом виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України, та з метою реалізації покладених на нього повноважень. Обґрунтовано, що у виняткових випадках та з метою захисту суспільного інтересу, якщо це не суперечить закону та здій-снюється для реалізації визначених законом завдань та функцій, суб’єкт владних пов-новажень також може звернутися з позовом до суб’єкта приватного права без наявності прямої вказівки на це в законі. Досліджено судову практику у справах, у яких суб’єкт влад-них повноважень звертається з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Гарбуз, К. С. "НОТАРІАТ В УКРАЇНІ ЯК СУБ’ЄКТ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ: ПОСТАНОВКА ПИТАННЯ". Знання європейського права, № 4 (7 лютого 2020): 7–15. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.1.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню інституту нотаріату в Україні. Значна увага приділяється нині тому, щоб якомога краще здійснювати захист прав і свобод людини. У числі прав і свобод людини на перше місце завжди виходять конституційні права – як такі, що закріплені у нормативному акті, що має найвищу юридичну силу. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат. У процесі аналізу нотаріату як суб’єкта захисту конституційних прав виникає низка питань та проблем. Одне з питань полягає у тому, що мається на увазі під «нотаріатом» як суб’єктом захисту конституційних прав, коли йдеться про Україну. Автор статті здійснила системний аналіз положень Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» та запропонувала низку змін та доповнень до нього, виходячи з необхідності більше наголосити на правозахисній функції нотаріату. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат. Встановлено, що нотаріат не є найбільш активним суб’єктом, що здійснює захист конституційних прав людини в Україні, а тому поки що дослідження у цьому напрямі є доволі поодинокими. Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі полягають у формулюванні конкретних пропозицій щодо цих змін та доповнень (їхнього тексту), а також в аналізі інших питань, які ставить перед дослідниками теза «Нотаріат в Україні є одним з суб’єктів захисту конституційних прав», а саме – що слід уважати конституційними правами та що включає в себе захист цих конституційних прав. У числі прав і свобод людини на перше місце завжди виходять конституційні права – як такі, що закріплені у нормативному акті, що має найвищу юридичну силу. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Kovalko, N. M., та M. V. Glukh . "Об’єднана територіальна громада як суб’єкт фінансових правовідносин". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (29 грудня 2021): 72–80. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.08.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу об’єднаної територіальної громади (далі – ОТГ) як суб’єкта фінансових правовідносин. Окреслено основні підходи науковців до розуміння поняття «об’єднана територіальна громада». Проаналізовано позиції вчених щодо ознак ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин крізь призму категорії «правосуб’єктність». Наголошено на доцільності надання права ОТГ мати статус юридичної особи. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах». Метою статті є визначення правового статусу ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері публічної фінансової діяльності. Наукова новизна зумовлена тим, що до цього часу в Україні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «об’єднана територіальна громада», її функцій і повноважень, особливостей ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, що значно зменшує ефективність і можливість досягнення мети реформи децентралізації влади. Разом із тим одним з основних етапів децентралізації влади в Україні є створення ОТГ. Забезпечення належного рівня життя жителів сіл, селищ, міст можливе за умови ефективної фінансової діяльності ОТГ. З огляду на викладене, аналіз особливостей правового статусу ОТГ як суб’єктів фінансових правовідносин дозволив визначити актуальний стан дослідження вказаного поняття, основні проблемні питання та сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері фінансової діяльності. Висновки. ОТГ є суб’єктами фінансових правовідносин, від імені та в інтересах яких діють відповідні сільські, селищні чи міські ради. Запропоновано визначати ОТГ як самостійний суб’єкт фінансових правовідносин, що характеризується наявністю особливих прав та обов’язків щодо формування, розподілу, використання й контролю фінансових ресурсів, які становлять основу її фінансової правосуб’єктності та закріпити за ОТГ право набувати статус юридичної особи. Також із метою ефективності проведення реформи децентралізації влади доцільно доповнити Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах», яка б передбачила права та обов’язки ОТГ щодо нагляду та контролю за використанням коштів ОТГ.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Deneha, O. "МІСЦЕ ДЕРЖАВИ СЕРЕД ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 305–13. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.37.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

МАЙДАНИК, РОМАН. "Вчення про методологію приватного (цивільного) права України. Загальні положення". Право України, № 1/2019 (2019): 58. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-058.

Повний текст джерела

Анотація:

Необхідність усталеного розвитку вітчизняного суспільства і права в умовах євроінтеграції та глобалізації зумовлює потребу у формуванні й застосуванні в Україні вчення про юридичну методологію права згідно з європейськими стандартами права. Мета статті полягає у характеристиці поняття, концепцій і системи юридичної методології як базових елементів вчення про юридичну методологію приватного (цивільного) права України. Методологія приватного (цивільного) права є різновидом галузевої методології, яка визначає систему принципів і методи пізнання світоглядних уявлень про приватне (цивільне) право, а також вчення про цю систему. Методологія приватного права відображає специфіку суб’єктивних цивільних прав та інтересів, їх співвідношення з публічними правами й інтересами, що зумовлює особливості застосування або й наявність невідомих публічним правам методів, принципів і правових конструкцій. Приватне (цивільне) право України методологічно має ґрунтуватися на концепції соціологічного розуміння права, якій кореспондують законодавчо сформульовані (насамперед у Цивільному кодексі України) механізми розуміння права як інструмента “живого” права, згідно з яким норма права повинна застосовуватися і тлумачитися таким чином, щоб це відповідало реально існуючим суспільним відносинам на момент застосування норми права. Сучасну методологію приватного (цивільного) права ліберального типу визначають дві основні концепції розуміння права – юридичного раціоналізму та юриспруденції інтересів, які сформувались як результат тисячолітньої еволюції західної традиції права. Концепція юридичного раціоналізму визнає правом не так формально закріплену в законі “мертву” норму, як творення права внаслідок застосування права уповноваженими державними орга нами і приватними особами. Методологія юридичного раціоналізму заснована на системному аналізі суспільних відносин з урахуванням всіх істотних для права соціальних регуляторів (економіка, етика, релігія тощо). Сутність терміна “юриспруденція інтересів” полягає в тому, що замість отримання результату шляхом логічного тлумачення понять норма закону розглядається як розумне і цілеспрямоване-вирішення законодавцем певного конфлікту інтересів. Суб’єкт застосування права повинен розпізнавати інтереси, що охороняються законом, і дотримуватися їх при застосуванні норм законодавства і вирішенні спору. Пошук справедливого рішення повинен ґрунтуватися не на суб’єктивному уявленні про справедливість конкретного суб’єкта застосування права, а здійснюватися в межах методики телеологічної юриспруденції цінностей, згідно з якою справедливість при вирішенні юридичного спору полягає в забезпеченні балансу інтересів учасників конфлікту відповідно до охоронюваних законом цінностей. Поділ методології приватного права на окремі методологічні сфери та інструменти передбачає поділ правових явищ, які становлять предмет методології приватного права, залежно від їх змісту і характеру, на дві частини – загальну та особливу, кожна з яких поділена на розділи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Владишевська, В. "Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури як суб’єкт доступу до професії адвоката". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 38–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.933.

Повний текст джерела

Анотація:

Конституція України закріплює право кожного на професійну правничу допомогу, делегуючи цю функцію інституту адвокатури. Для формування високоморальних та професійних представників адвокатської спільноти має суттєве значення забезпечення законності, прозорості, відкритості, рівності усіма суб’єктами та на всіх етапах доступу до адвокатської діяльності. Автором здійснено порівняльно-правове дослідження правового статусу учасників процедури набуття статусу адвоката, які наділені відповідним комплексом прав, обов’язків та повноважень щодо забезпечення та реалізації права на доступ до професії адвоката в Україні та в країнах пострадянського простору. Одним із органів адвокатського самоврядування, який безпосередньо бере участь у формуванні кадрового складу адвокатури, є кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. Таким чином, статтю присвячено комплексному дослідженню питання місця і ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у світлі набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Проаналізовано чинне законодавство в частині доступу до професії адвоката, порядку організації, складення та оцінювання кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні. Метою статті є комплексне дослідження місця й ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, як суб’єкта доступу до адвоатської діяльності в Україні та аналогічних органів адвокатського самоврядування країн пострадянського простору, серед яких: Азербайджанська Республіка, Російська Федерація. На основі вивчення зарубіжного досвіду автором надано пропозиції щодо вдосконалення законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність щодо порядку допуску до складення кваліфікаційного іспиту, складення цього іспиту та оцінювання результатів складення кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Мельниченко, В. С. "Фізична особа – підприємець як суб’єкт вчинення «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми»". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (29 квітня 2021): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3189.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується досить дискусійне питання на предмет того, чи можна вважати фізичну особу – підприємця службовою особою загалом і зокрема службовою особою юридичної особи приватного права. Саме це і є метою статті. Встановлюється поняття суб’єкта, а також те, що суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України, є спеціальним – службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Наводиться визначення службової особи, яке передбачено частиною 3 статті 18 Кримінального кодексу України, відповідно до якої основними ознаками службової особи є наявність в неї організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, про які більш детально зазначається у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво». У статті наголошується на тому, що фізичну особу – підприємця слід визнавати службовою особою юридичної особи приватного права, якщо він здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції. На підтвердження даної позиції наводяться приклади судової практики. Щодо визнання фізичної особи – підприємця безпосередньо суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 364-1 Кримінального кодексу України, то вказане питання розкривається через аналіз цивільного законодавства та відповідної судової практики. Розглядаються організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права, а також зазначається те, що до фізичних осіб – підприємців застосовуються ті ж самі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Наголошується на тому, що фізична особа – підприємець у господарських відносинах бере участь не як фізична особа, а як суб’єкт підприємницької діяльності, що робить його подібним до юридичних осіб. Робиться висновок, що фізичну особу – підприємця за певних умов слід визнавати суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

редактор, технічний. "МИТНИЙ СПІР ЯК ВИД ПРАВОВОГО СПОР". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 62–65. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).688.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено визначенню правової природи, сутності та структури митного спору. Установлено, що етимологічно категорія «спір» пов’язується з існуванням певних суперечностей, зіткненням протилежно направлених інтересів, змагань задля доведення своєї позиції. Зазначено, що поняття «спір» можна розглядати із соціологічного, економічного, логічного, філософського та правового поглядів. Зауважено, що сутністю правового спору є конфлікт про права та обов’язки або інтереси, що охороняються законом. Наголошено, що у юридичній літературі виділяють правові спори у сфері публічного та приватного права (залежно від поділу системи права на приватне та публічне право). Зважаючи на те, що за своїм змістом митні правовідносини засновані на принципах владності і підпорядкування, їм властивий публічно-правовий характер і вони є різновидом публічних відносин, констатовано, що митний спір є видом публічно-правового спору. Визначено, що елементами структури митного спору є суб’єкти, предмет та підстави. Предметом митного спору є суб’єктивні права учасників митних відносин. Підставами митного спору є сукупність юридичних фактів, що свідчать про переконання однієї зі сторін про порушення її прав та існування обґрунтованих вимог щодо їх захисту. Такими підставами є: порушення законодавства України з питань митної справи одним із суб’єктів митних правовідносин; звернення зацікавленої сторони до митного або судового органу; прийняття митним або судовим органом звернення до розгляду. Специфікою суб’єктного складу митного спору є наявність у ньому, з одного боку, фізичної чи юридичної особи, яка переміщує предмети через митний кордон України і якій дійсно або ймовірно належать спірні права, а з іншого - суб’єкт владних повноважень, митний орган, який безпосередньо здійснює митну справу. Запропоновано під митним спором розуміти публічно-правовий спір, що виникає між учасниками митних відносин у зв’язку з порушенням, застосуванням чи тлумаченням норм законодавства України з питань митної справи. Зроблено висновок, що митний спір виникає з митних відносин та характеризується спеціальним правовим регулюванням, а також особливим порядком розгляду і вирішення спорів у сфері митних відносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Турчин, Л. Я. "ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА МАЙНОВИХ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА ТА СУМІЖНИХ ПРАВ У КОНТЕКСТІ ЇХ ПЕРЕДАННЯ ДО СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 131–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).335.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті вирізнено об’єктивне та суб’єктивне авторське право, означено об’єкти авторського права і суміжних прав, майнові авторські і суміжні права та суб’єкти майнових авторських і суміжних прав, строки чинності майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Виокремлено первинних суб’єктів, яким належать майнові права на об’єкти авторського права (автор, співавтори), та похідних суб’єктів, яким передаються відповідні майнові авторські права. Охарактеризовано підстави виникнення майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Здійснено класифікацію оборотоздатності майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано можливість часткового передання майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав до статутного капіталу господарських товариств. Визначено особливості внесення до статутного капіталу майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, договірні конструкції, за допомогою яких може здійснюватися передання майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано зміст авторських договорів і сформульовано таке визначення авторського договору: договір, за яким автор відчужує свої авторські майнові права (повністю або частково) або надає дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами, чи зобов’язується передати створений у майбутньому твір. Висловлено доцільність використання для назви договорів щодо розпорядження майновими авторськими правами термінології, що вжита у главі 75 Цивільного кодексу України. Сформовано позицію про те, що передача майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав до статутного капіталу суб’єкта господарювання вигідна в разі реалізації таким суб’єктом отриманих прав шляхом визначення юридичної долі твору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Бабенко, Д. В. "РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ У ВІДНОСИНАХ ІЗ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.315.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган». Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку виступає орган публічної влади. Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування). У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Заболотна, М. "Ембріон – суб’єкт чи об’єкт репродуктивних правовідносин?" Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 225–34. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2103.

Повний текст джерела

Анотація:

Науково-технічний прогрес вно-сить певні зміни у кожну сферу життя. Численні суперечності при-зводять до різного тлумачення та застосування новітніх технологій. У цій статті звертаємо увагу на основоположне, святе та неосяжне для людського розуму – нове життя. Конституція України у ст. 3 закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо-торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на життя посідає основне місце серед усіх природних і невід’ємних прав людини, тому важливо вирішити питання про те, з якого моменту охороняється життя конкретної фізичної особи. Адже законодавством не визна-чено етап розвитку, з якого люд-ський ембріон перебуває під захи-стом прав і наділяється правом на життя. Через відсутність законодавчого закріплення статусу ембріона вини-кає низка біоетичних (етико-пра-вових) проблем, а саме питання про те, наскільки правомірно вико-ристовувати людські ембріони для комерційних, науково-дослідних та терапевтичних цілей. Наведено утилітаристський, віталістський, комплементарний підходи до вирі-шення цих біоетичних проблем. Наукова стаття присвячена дослідженню правового статусу ембріона людини. Обґрунтовується позиція, згідно з якою людські емб-ріони належать до особливих суб’єк-тів репродуктивних правовідносин. Аналізується міжнародне та націо-нальне законодавство у сфері регу-лювання ембріонального розвитку ще ненародженої дитини. У статті розглянуто проти-лежні наукові підходи до правового статусу ембріона: як об’єкта чи суб’єкта репродуктивних правовід-носин. Наведено перелік прав, якими володіє ембріон. Проаналізовано підходи та кон-цепції щодо визначення початку життя людини, зокрема ембріональну, натусіальну та концепцію формування нервової системи. За даними останніх наукових медико-біологічних досліджень, емб-ріон в онтологічному сенсі є унікаль-ною живою людською істотою, права на життя і здоров’я якої повинні бути належним чином захищені дер-жавою, щоб уникнути споживаць-кого ставлення до «ще ненародженої дитини» та сформувати моральне та гуманне ставлення до людського емб-ріона у сучасному суспільстві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

САМБОР, МИКОЛА. "Конституційне право на свободу мирних зібрань в Україні". Право України, № 2020/06 (2020): 251. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-251.

Повний текст джерела

Анотація:

Здійснення права на свободу мирних зібрань і його роль в утвердженні демократичних засад, здійснення народовладдя в Україні довели події 2004, 2013–2014 рр., а саме Помаранчева революція та Революція Гідності, які стали наслідком здійснення українцями гарантованого Конституцією України права на свободу мирних зібрань. Зазначені події засвідчили не лише роль права на свободу мирних зібрань у визначенні демократичного курсу розвитку державності та громадянського суспільства, а й продемонстрували вади конституційних норм, перш за все, пов’язані з обмеженнями здійснення права на свободу мирних зібрань і політичної волі владних еліт у застосуванні до суб’єктів здійснення цього права заходів юридичної відповідальності. Тож важливим для людини є не формальне закріплення права у конституційній нормі, а саме дієвість такої норми, спрямована на пряме врегулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань. Існування у нормах позитивного права різних формул, які виражають право на свободу мирних зібрань, тягне за собою відсутність чіткості та зрозумілості норм, які регулюють суспільні відносини зі здійснення права на свободу мирних зібрань, що негативно відображається як на самих суспільних відносинах, так і загалом на стані демократії у державі. Метою статті є дослідження права на свободу мирних зібрань як конституційного права та семантичної відповідності одиниць мови, що використовуються на його позначення, змістові цього права. У статті окреслено особливості інституціоналізації права на свободу мирних зібрань у нормах Конституції України, досліджено особливості правового регулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань за допомогою конституційних норм прямої дії, а також системність розуміння права на свободу мирних зібрань і регулювання його здійснення за допомогою норм галузі конституційного законодавства України. Конституційна норма, що міститься у ч. 1 ст. 39 Конституції України, потребує змін, які мають стосуватися: лексико-семантичної формули вираження досліджуваного права, а саме, має бути відтворено як “право на свободу мирних зібрань”; суб’єкт здійснення права на свободу мирних зібрань не повинен бути обмежений виключно наявністю у суб’єктів здійснення цього права правового зв’язку з Україною (громадянства), а належати всім без винятку людям, які на законних підставах перебувають в Україні; вказаний шлях розвитку права збиратися мирно має еволюціонувати у право на мирні зібрання, що є істотно ширшим і розлогішим за своєю суттю, а останнє у своїй гносеології має дістатися лексико-семантичної та юридичної формули саме як право на свободу мирних зібрань, яке визнане світовим співтовариством і відображатиме сутнісні властивості цього права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Кохановська, Олена. "Проблеми реалізації інформаційних прав в Україні (приватноправовий аспект)". Право України, № 2018/01 (2018): 63. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-063.

Повний текст джерела

Анотація:

Формування цивілістичної теорії реалізації інформаційних прав пов’язане із низкою питань, що випливають із особливостей як самого об’єкта інформаційних відносин, так і зі специфічних правомочностей суб’єктів інформаційних прав, за допомогою яких реалізується інформаційне цивільне право. Звідси – необхідність опрацювання єдиного чи принаймні узагальнюючого підходу в питаннях дотримання, виконання, використання і застосування норм інформаційного права, максимально можливого визначення усіх правомочностей суб’єктів цивільного права для реалізації їх прав в інформаційній сфері. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині цивільного права з урахуванням законодавчих і практичних аспектів підходів до розуміння принципів, форм та способів реалізації цивільних прав для вироблення цілісного уявлення про особливості реалізації специфічних правомочностей суб’єктів інформаційних відносин у цивільному праві, їх форм і способів, а також викладення власного бачення щодо цілей і найбільш ефективних із приватноправових позицій способів реалізації інформаційних прав в Україні. Встановлено, що вітчизняна цивільно-правова доктрина виробила на сьогодні загальну теорію реалізації цивільних прав, а також ґрунтовну і всеохоплюючу теорію інформаційних цивільних відносин. Однак цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав, зокрема принципи, форми і способи їх реалізації, потребують подальшого дослідження. З’ясовано, що в сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства важливо не лише закріплення норм інформаційного законодавства, а й їх дотримання, виконання, використання, а також застосування. Автор доходить висновку, що приватне право відповідно до притаманного йому диспозитивного методу регулювання суспільних відносин надає суб’єкту у сфері інформаційних цивільних правовідносин право самостійного вибору цілей, а також способів і засобів реалізації інформаційних прав. Основними під час реалізації інформаційного цивільного права є прості (дотримання, виконання, використання) і складні (застосування) форми реалізації права. Інформаційне цивільне право реалізується за допомогою комплексу правомочностей суб’єкта інформаційних відносин, основними серед яких є право створювати, виробляти, шукати, збирати, ознайомлюватися, одержувати (отримувати), фіксувати, знати, передавати, використовувати, поширювати (розповсюджувати), зберігати, охороняти і захищати інформацію тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Шеховцов, В. В. "Філософсько-історичні аспекти трансформації суспільної свідомості щодо тваринного світу як об’єкта екологічного права". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020): 260–67. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.141.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті автором досліджено окремі правові та філософські аспекти становлення підходів до за-гального розуміння тварин як об’єктів правовідносин, випадки наділення їх за окремих соціально-іс-торичних періодів додатковими якостями, що виходять за межі вчення про об’єкти прав.Незважаючи на те, що законодавчо тварина безапеляційно віднесена до об’єктів права, дискусійні питання щодо можливості наділення її певним обсягом правоздатності так чи інакше акцентуються при характеристиці тварини в праві.Встановлено, що за традиційними концепціями фауністичного права тварини зазвичай розгляда-лися як об’єкти прав, наданих їх власникам, але не як власники прав людини. Проте, навіть як об’єк-ти тварини історично займали значиме місце в загальній системі правових та соціальних відносин. Тварини в минулому представляли значно більшу частку суспільного багатства, ніж сьогодні.Віднайшло філософське осмислення і питання класифікації тварин в категорії власності. Тварини юридично класифікуються як власність у більшості країн світу – це спадщина давніх систем права. Однак з тих пір наукові, філософські та культурні уявлення про тварин змінилися, тож має сенс пе-реглянути доцільність майнового статусу тварин.Дослідження показує, що на думку деяких дослідників сучасності обґрунтування для класифіка-ції тварин як власності є слабким, і тому необхідно розпочати діалог про альтернативні варіанти їх правового статусу. Прихильники даної концепції стверджують, що сам факт того, що тварина біоло-гічно не відноситься до людського виду, не перешкоджає тому, щоб її класифікували як суб’єкт права.Досягнуто висновку, що відповідно до сучасної вітчизняної правничої позиції, тварини суб’єкта-ми права бути не можуть. І сьогодні сучасній українській правовій сфері не притаманні тенденції до змінювання чи корегування статусу таких об’єктів прав як тварини, адже за переважаючою думкою вони виключаються з числа суб’єктів права в силу відсутності у них здатності до розумного мислення. Разом із тим, наявність у тварин ознак, що виділяють їх із ординарного розуміння об’єкта правовідно-син, притаманність їм атрибутів квазісуб’єктності є цілком допустимим.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

ШУМИЛО, МИКОЛА, та ОЛЕКСАНДР АНДРУШКО. "Держава як суб’єкт юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі". Право України, № 2018/08 (2018): 15. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-015.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлено сучасні теоретичні, нормативно-правові та прагматичні передумови доктринального визнання держави суб’єктом юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі. Обов’язок держави відповідати перед людиною за свою діяльність сформульовано у ст. 3 Конституції України, але ця проблема практично обділена увагою у наукових розвідках: залишається не розробленою теорія держави як юридичної особи публічного права, тому відсутня концепція юридичної відповідальності держави взагалі та у кримінальному процесі зокрема; не опрацьована теоретична модель правового механізму відповідальності винних у вчиненні кримінально-процесуальних правопорушень посадових осіб в порядку регресу перед державою. Все це та інше стримує своєчасне вдосконалення законодавства і, як наслідок, ускладнює реалізацію конституційного права особи на відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави. Метою статті є доктринальне обґрунтування теоретичних положень про державу як юридичну особу публічного права та її юридичну відповідальність перед людиною у кримінальному процесі і їх реалізація у відповідному законодавстві. На основі критичного аналізу законодавства та літературних джерел автори формулюють основні тези статті про те, що: держава як юридична особа публічного права виступає суб’єктом права та юридичної відповідальності перед людиною, що утверджує, гарантує та забезпечує дотримання прав людини, а в разі їх порушення – відновлює їх та відшкодовує свою провину; юридична відповідальність правової держави перед людиною як конституційний принцип не повною мірою конкретизована в кримінальному процесуальному законодавстві; юридична відповідальність має публічно-правовий характер, а тому ініціатива відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави, повинна виходити, насамперед, від суб’єктів, що її завдали; відповідальність держави перед своїми громадянами реалізується через систему двосторонніх правових зв’язків за схемою: держава відповідає перед людиною, а перед державою відповідає наділена функціональними повноваженнями посадова особа за неналежне їх виконання. З урахуванням викладеного зроблено висновки про те, що існує нагальна потреба у розробленні цілісної наукової доктрини про юридичну відповідальність держави перед людиною з урахуванням її особливостей у кримінальному процесі Це передбачає наукове розроблення теоретичних моделей складів кримінально-процесуальних правопорушень відповідно до їх суспільної небезпеки і наслідків для прав людини, вчинених суб’єктами владних повноважень, для індивідуалізації юридичної відповідальності у кримінальному та адміністративному законодавстві. На основі опрацьованої теоретичної конструкції пропонується прийняти комплексний закон “Про відповідальність держави за шкоду, завдану людині”. Формою реалізації юридичної відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є реабілітація, законодавчі положення якої повинні бути закріплені в КПК України. Це дасть можливість усунути декларативність і невизначеність окремих положень законодавства та запровадити ефективний механізм захисту прав людини від свавілля державних чиновників.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Ткаченко, І. "Сучасні концепції потерпілого від кримінального правопорушення в теорії кримінального права". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 4 (12 квітня 2022): 73–85. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.4.06.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано сучасні концепції потерпілого від кримінального правопорушення в теорії кримінального права: «потерпілий – фізична особа», «потерпілий – фізична та юридична особа», «потерпілий – будь-який соціальний суб’єкт». Визначено їх переваги та недоліки. Встановлено, що кардинальний вплив на поняття потерпілого в кримінальному праві відіграли положення КПК України 1960 та 2012 рр. Аргументовано, що нині у теорії кримінального права сформувалися передумови для закріплення в КК України визначення потерпілої особи, яке буде включати не лише фізичну, але й юридичну особу. Така концепція узгоджується з положенням кримінального, кримінального процесуального та цивільного законодавства, знайшла підтримку серед вчених, а також покладена в основу удосконалення відповідних положень закону про кримінальну відповідальність в проєкті нового КК України. Фізичні та юридичні особи є первинними ланками інших соціальних суб’єктів, зокрема держави та суспільства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Бу, Н. "СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ". Юридичний вісник, № 2 (6 липня 2021): 186–93. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2172.

Повний текст джерела

Анотація:

Україна через свою законодавчу і державницьку діяльність уже досить давно намагається створити всі умови для того, щоб чоловіки та жінки мали рівні можливості для реалізації своїх прав в усіх сферах суспільного життя. Як відомо, декілька статей Основного Закону, серед яких - ст. 21, 24, 51, проголошують рівність усіх людей незалежно, зокрема, і від статі [1]. Але конституційні норми можуть бути звершені лише за умови подальшого їх впровадження в усій системі законодавства, а тому і реалізацію цих норм суб'єктами державного забезпечення і практичного втілення за допомогою відповідних інституційних механізмів. Питання, що таке суб'єкт, як це поняття співвідноситься із поняттями «суб’єкт права», «суб’єкт правовідносин» та зрештою «суб’єкт державного забезпечення» розкрила ця стаття. Через велику кількість органів, які займаються таким напрямом, виникають неузгодженості та колі зії у правовому регулюванні. Виникнення колізій створює питання ефективності законодавства, адже саме узгодженість нормативно-правових актів є передумовою їх належного функціонування. Законодавчі колізії заважають нормальній, злагодженій роботі правової системи, нерідко порушують права громадян, позначаються на ефективності правового регулювання, стані законності і правопорядку, правосвідомості і правовій культурі суспільства [17, с. 231]. Наприклад, з аналізу повноважень Урядового уповноваженого з питань тендерної політики простежуємо факт, що деякі функції дублюються із Департаментом гуманітарної та соціальної політики, а також Управлінням моніторингу рівних прав і свобод урядового уповноваженого. Або ж профільний Представник Уповноваженого з дотримання рівних прав і свобод переймає на себе частину повноважень, що входять до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, про що детально розглянуто у статті.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Діденко, Л. "СУБ’ЄКТИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 55–61. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2186.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті підкреслено, що дослі-дження суб’єкта цивільних проце-суальних правовідносин усе ще невтрачає своєї актуальності, аджез огляду на масштабний елемент-ний склад такого інституту, йогоскладники нині отримали замалонаукової уваги та аналізу. Тобто,незважаючи на встановлене загаль-ноприйняте розуміння того, хтоможе бути суб’єктом цивільнихпроцесуальних правовідносин, дослі-дження їх різновидів натепер пере-бувають на незадовільному рівні.Зазначено, що зміст та сут-ність категорії суб’єктів у кож-ній окремій справі відрізняється, аотже, питання поняття та ознаксуб’єктів цивільних процесуальнихправовідносин, їх класифікації таправового статусу потребують пов-ноцінного комплексного дослідження. У статті обґрунтовано, щодослідження суб’єктів цивільнихпроцесуальних правовідносин увітчизняній науці здійснюютьсярегулярно, втім більшість працьмають досить поверхневий харак-тер і, як наслідок, питання, пов’я-зані з учасниками цивільного про-цесу, в основному розглядаються уконтексті норм чинного Цивільногопроцесуального кодексу України від18 березня 2004 року № 1618-IV.Визначено склад суб’єктівправа і правовідносин, що дозво-ляє, зокрема, розмежувати суміжнігалузі права, вирішити питанняпро сферу регулювання, про те,чи є суб’єктами процесуальногоправа інші юрисдикційні органи,крім суду. Вивчення питання просуб’єктів цивільного процесуаль-ного права має теоретичне і прак-тичне значення, оскільки знач-ною мірою цивільно-процесуальнийметод регулювання суспільних від-носин характеризується правовимстановищем суб’єктів, засобамивпливу на їх поведінку, їх правамита обов’язками. Зазначено, щосуб’єктами цивільних процесуаль-них правовідносин є суд, індивіду-альні й колективні суб’єкти права,держава та її структурні одиниці,а також соціальні спільноти, якимналежить активна роль у процесіцивільного судочинства, які висту-пають реалізаторами специфічнихюридичних властивостей – суб’єк-тивних юридичних прав і обов’яз-ків, повноважень, що знаходятьсвою реалізацію у вступі у цивільнепроцесуальне правовідношення тавикористанні в них своєї право-суб’єктності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Бельо, Людмила Юріївна, та Анастасія Василівна Вовк. "УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ЯК СУБ’ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ". Часопис цивілістики, № 32 (5 грудня 2019): 26–30. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i32.14.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто проблему неоднозначності в розумінні українського народу як суб’єкта права власно-сті. Проаналізовано праці науковців та їх дослідження, взято до уваги чинне законодавство України, розгля-нуто тлумачення таких понять, як український народ, нація та національна ідея. Питання щодо управління найбільш важливими об’єктами, які є необхідними для забезпечення життєдіяльності, повинні залишатися в управлінні винятково Українського народу, хоча законодавчо управління такими об’єктами покладено лише на державні органи та органи місцевого самоврядування. Прояви здійснення окремими особами, тери-торіальними громадами, всім Українським народом права власності на землю є неоднозначними. Україн-ський народ реально існує, тому вважати юридичною фікцією його як суб’єкта права власності немає жодної підстави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Sambor, M. A. "Дискреційні повноваження щодо складення протоколів про адміністративні правопорушення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (30 жовтня 2018): 31–39. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.05.05.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються актуальні питання дискреційних повноважень посадових осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення. Досліджується співвідношення права суб’єкта, уповноваженого складати протоколи про адміністративні правопорушення з його обов’язками та повноваженнями, якими такий суб’єкт наділений у зв’язку із виконанням функцій держави та наданням відповідних адміністративних чи поліцейських послуг. Аналізуються норми чинного законодавства України щодо визначення розсуду поліції на складання протоколів про адміністративні правопорушення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Гураленко, Н., та О. Миронюк. "ЦІННІСНО-АНТРОПОЛОГІЧНА АТРИБУТИВНІСТЬ ПРАВОГО ПІЗНАННЯ". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2022): 7–13. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2261.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу проблеми правого пізнання через осмислення його ціннісноантропо логічного виміру. Обґрунтовується атрибутивність ціннісних орієн тацій та установок у пізнавальній професійній діяльності юриста. Автор виходить із позиції, що правову пізнавальну першодже рельність слід шукати не стільки у сфері об’єктивної формалізації, скільки у самому юристові, його мисленні, ціннісних орієнтаціях та установках, бажанні забезпечувати захист основоположних прав і свобод, визнанні загально людських цінностей. Зауважено, що в ситуаціях акцентування уваги виключно на нормативній релевантності правого пізнання ігнорується важлива площина проблеми – роль пізнавальної інтенсивності суб’єкта. Натомість, на думку автора, тільки від нього залежить, які сторони, фраг менти, якості об’єктивної дійс ності залучаються в пізнавальне відношення, саме від його піз навальної активності залежить виокремлення з об’єктивної реаль ності тієї її частини, що набуває в пізнавальному відношенні якість об’єкта. Намагання подолати абстракції суб’єкт об’єктного правовідношення свідчить про складність зайняття позиції стороннього спостерігача у процесі пізнання права, виявляючи себе завжди в ролі учасника правових відносин, осмислюючи своє буття вправі «зсередини». У такому реверсі методологічних підходів предмет пізнання детермінований специфічним ракурсом розу міння сутнісної природи права, й навпаки. Відповідно, і саме право слід розглядати не як фор мальність, істинне абстрактне знання, але перш за все як інстру мент вибору рішення в проблемній ситуації, зумовлений не тільки (і не стільки) результатами фор мальнологічного аналізу і проце суально встановленими фактами, а й цінностями професійного світо гляду суб’єкта. Пізнавальна діяль ність, яка поєднує в собі соціально зумовлені й суб’єктивноособи стісні, раціональнологічні, оціноч норефлексивні начала, зумовлює необхідність належного рівня осо бистісної зрілості і ставить певні вимоги до розвитку в юриста як спеціаліста професійно значимих якостей.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

СТОВБА, ОЛЕКСІЙ. "Сучасне природне право та динамічне праворозуміння". Право України, № 2021/01 (2021): 88. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-088.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються основні тенденції сучасного праворозуміння на пострадянському просторі. Нині можна спостерігати поділ правознавців на тих, хто належить до так званого класичного праворозуміння і представників некласичної (“посткласичної”) правової думки, між якими точаться палкі дискусії щодо співвідношення “класики” і “некласики” в праві. Водночас некласична філософія права на пострадянському просторі не просто некритично запозичує ідеї і принципи, розроб лені західними правознавцями, але має свою специфіку, яка може бути найбільш точно виражена у вигляді терміна “динамічне праворозуміння” та не може бути зведена до відомих підходів, зокрема природного права. Термін “динамічне праворозуміння” є збірним найменуванням для низки тих концепцій, які були розроблені на пострадянському просторі наприкінці ХХ – на початку XXI ст. Це насамперед феноменолого-комунікативний (А. Поляков), діалогічний (І. Честнов), темпорально-онтологічний (А. Стовба) підходи, а також концепція правової реальності (С. Максимов) і деякі інші. Незважаючи на те що погляди всіх цих учених є самостійними й оригінальними, вони мають низку спільних рис, які дають змогу об’єднати їх під загальною назвою “динамічне праворозуміння”. Такими рисами є негативне ставлення до реіфікації права, до спроб мислити право виключно в системі логіко-понятійних координат (передусім суб’єкт-об’єктних відносин), а також до уявлення про право як про статичний, континуальний вимір Належного, який із безпечної трансцендентальної дистанції регулює сущу реальність. Натомість пропонується розуміння права як динамічного (дискретного і такого, що відтворюється) за своєю суттю феномена, який із самого початку має соціальний характер. При цьому, незважаючи на новизну й оригінальність цих побудов, динамічне праворозуміння може бути вписано як у вітчизняний, так і в світовий філософськоправничий дискурс. У результаті робиться висновок про те, що ідеї динамічного праворозуміння можуть послужити адекватним концептуальним підходом для цілісного осмислення сутності права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Khar , I. O. "Суб’єкт кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (2 жовтня 2021): 89–98. http://dx.doi.org/10.32886/10.32886/instzak.2021.05.10.

Повний текст джерела

Анотація:

Питання, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК України (далі – ст. 400 КК), важливі як для теорії кримінального права, так і для існуючої практики. Проте, на фоні помітних успіхів у вивченні теоретичних і методологічних питань про кримінальне правопорушення, суб’єкт як елемент складу кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, не отримав належного аналізу. Метою статті є дослідження суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, з урахуванням сучасних реалій істотних змін в законодавстві про кримінальну відповідальність. Наукова новизна полягає у тому, що в сучасних умовах розвитку Української держави та вирішення завдання запобігання злочинності кримінально-правові проблеми, зокрема, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, потребують нових теоретичних розробок і практичного застосування. На сьогоднішній день відсутній теоретико-методологічний і системний аналізи основних положень про суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК. Висновки. Суб’єктом кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, слід розуміти: 1) фізичну осудну, приватну, неслужбову особу (громадянина України, особу без громадянства, громадянина іноземної держави), яка до вчинення кримінального правопорушення досягла 14-річного віку; 2) якщо кримінальне правопорушення, передбачене ст. 400 КК, вчинила службова особа при перевищенні влади або службових повноважень, її діяння слід кваліфікувати за сукупністю кримінальних правопорушень – за ч. 3 ст. 365 та ст. 400 КК.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Алієв, А. І., та М. А. Чирагли. "Про питання міжнародної правосуб’єктності транснаціональних корпорацій". Ірпінський юридичний часопис, № 1(5) (7 вересня 2021): 49–59. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.1(5).2021.49-59.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються питання міжнародної правосуб’єктності транснаціональних або багатонаціональних корпорацій. Автори посилаються на думку ряду вчених, а також співробітників міжнародних організацій, що спеціалізуються на вивченні даної області, для визначення можливих перспектив перетворення ТНК в суб’єкт міжнародного права. При цьому використовується практика міжнародних трибуналів і судів, особливо Міжнародного Суду ООН. Проведено аналіз теоретичних аспектів сутності суб’єктів міжнародного права. Крім того, було проведено аналіз діяльності ТНК як активного учасника міжнародних відносин. Автори привели різні практичні приклади регулювання діяльності ТНК на універсальному, двосторонньому і національному рівнях. Автори досліджували міжнародну правосуб’єктність транснаціональних компаній і її зв’язок з регулюванням їх діяльності міжнародними правовими нормами. Відзначено труднощі, пов’язані із залученням цих учасників міжнародних економічних відносин до міжнародно- правової відповідальності. У статті наводиться ряд аргументів на користь того, що така диференціація на сучасному етапі розвитку міжнародного права видається неможливою з об’єктивних юридичних причин. У цьому контексті аналіз міжнародної правосуб’єктності, який відноситься до здатності приймати міжнародні права і нести обов’язки, був розглянутий в зв’язку з необхідністю теоретичного осмислення проблеми. Автори обґрунтовують складність регулювання діяльності таких суб’єктів в рамках міжнародного права через відсутність у них міжнародної правосуб’єктності. Крім того, в статті досліджується правове визначення ТНК, автори посилаються на думку дослідників в цій області, а також спеціалізованих міжнародних організацій. У статті були вивчені форми господарської діяльності ТНК і їх впливу на економіки різних держав, включаючи держави, які беруть інвестиції, а також повязані з цим труднощі правового регулювання їх діяльності. Були вивчені різні галузі права, що стосуються діяльності багатонаціональних корпорацій.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

ЄФРЕМОВ, АРТЕМ. "Контролюючий орган як суб’єкт податкових відносин: доктринальні підходи до визначення правового статусу". Право України, № 2020/04 (2020): 82. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-082.

Повний текст джерела

Анотація:

Правовий статус контролюючого органу визначає його місце у державно-владному механізмі та наділяє обсягом повноважень, реалізація яких здійснюється при виникненні конкретних податкових правовідносин. Правові зв’язки, які формуються між суб’єктами таких відносин, обумовлюють перехід зі статичного до динамічного стану, що викликає закономірну зміну правового статусу контролюючого органу з суб’єкта права на суб’єкта правовідносин. Мета статті полягає у тому, щоб: а) закономірно дослідити доктринальні підходи до визначення таких загальних понять, як: “правовий статус особи”, “правовий статус органу держави”, “правовий статус контролюючого органу як суб’єкта права”, “правовий статус контролюючого органу як суб’єкта правовідносин”; б) здійснити співвідношення наведених понять; в) визначити на предмет можливості й доцільності застосування таких понять, як “адміністративно-правовий статус контролюючого органу”, “публічно-правовий статус контролюючого органу”; г) розмежувати категорії “правовий статус контролюючого органу” та “правовий статус посадових (службових) осіб контролюючого органу”. У межах дослідження встановлено, що тільки єдність формального (владний характер діяльності) та змістовного (податкові правовідносини) критеріїв визначає сутнісне наповнення поняття “правовий статус контролюючого органу”. З огляду на це можливо, але недоцільно використовувати у науковому обігу поняття “адміністративно-правовий статус контролюючого органу”. У зв’язку з тим, що один з елементів правового статусу контролюючого органу – відповідальність – поєднує складові публічного й приватного права також можливо, але недоцільно застосовувати поняття “публічно-правовий статус контролюючого органу”. Отже, і можливим, і доцільним є виокремлення лише двох понять: правовий статус контролю-ючого органу як суб’єкта права й правовий статус контролюючого органу як суб’єкта правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Смірнов, Г. Ю. "ЗАХИСТ ПЕРЕВАЖНОГО ПРАВА СУБ’ЄКТІВ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 115–29. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3268.

Повний текст джерела

Анотація:

Смірнов Г. Ю. Захист переважного права суб’єктів корпоративних правовідносин: питання вдосконалення правового регулювання. – Стаття.Стаття присвячена дослідженню поняття переважного права в корпоративних відносинах. Автором розглянуто дві моделі переважного права – широку (поширюється на всі випадки відчуження частки, акцій, паю) та вузьку (поширюється лише на випадки відчуження частки, акцій, паю за договором купівлі-продажу). Саме вузька модель дозволяє досягнути балансу між правами та інтересами особи, що здійснює відчуження, та правами й інтересами решти учасників (акціонерів, членів) юридичної особи корпоративного типу.У межах цієї статті підкреслено ефективність переведення прав та обов’язків покупця як способу захисту переважного права порівняно з визнанням договору недійсним. Проаналізовано дві моделі переведення прав та обов’язків покупця – конститутивну (встановлення договірного правовідношення) та транслативну (зміна договірного правовідношення). Автор дійшов висновку, що захист переважного права повинен бути диференційованим: якщо договір купівлі-продажу ще не виконано, то захист переважного права здійснюється через переведення прав та обов’язків покупця за конститутивною моделлю. Якщо ж договір виконано, а майно набуто у власність покупцем – переважне право захищається через примусовий викуп як різновид евікції.Переважне право особи захищається через можливість особи вимагати переведення правта обов’язків покупця чи викупу стосовно всієї частки (пакета акцій, паю), що є предметом продажу. Критерій пропорційності застосовується лише, якщо декілька осіб реалізовують своє право на захист.Якщо договором передбачено право відстрочки чи розстрочки платежу, таке право повинен набувати й позивач (позивачі).Забезпечення реалізації права на захист тих учасників (акціонерів, членів), які можуть виявитипорушення переважних прав пізніше за позивача, пропонується здійснювати через покладення на останнього обов’язку з їх повідомлення.Автором запропоновано вдосконалену модель превенції зловживанню правом на захист та дотримання прав покупця. Обов’язок з внесення депозиту повинен відбуватися в розмірі як сплаченої суми, так і суми, що підлягає сплаті за частку (акції, пай). Таке забезпечення замінюється іншим (заставою, порукою, гарантією), якщо за договором передбачено право розстрочки чи відстрочки платежу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Молдованов, Денис. "Суб’єкт електроенергетики у сфері альтернативної енергетики як об’єкт фінансового права". Entrepreneurship, Economy and Law, № 2 (2020): 255–58. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.2.44.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Танчик, О. М. "ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ". South Ukrainian Law Journal 3, № 4 (2019): 13–18. http://dx.doi.org/10.32850/sulj.2019.4.3.4.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Кравченко, Станіслав. "Загальна характеристика злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого". Право України, № 12/2018 (2018): 249. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-249.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується зміст загальних об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого. Метою статті є здійснення загальної характеристики злочинів, передбачених статтями 371–375 Кримінального кодексу України (КК України), а також виявлення тих ознак, які дають змогу виокремити відповідні посягання серед інших злочинів проти правосуддя та об’єднати їх в одну групу. Встановлено, що склади злочинів, передбачених ч. 2 ст. 371, статтями 372, 374 КК України, побудовані законодавцем із використанням типової юридичної конструкції, яка включає: а) об’єкт злочину – процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого; б) об’єктивну сторону – порушення (недотримання) закріплених у законодавстві процесуальних прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого; в) суб’єкт – службові особи органів, які здійснюють досудове розслідування, оперативно-розшукову діяльність, або судді; г) суб’єктивна сторона – вина у формі прямого умислу. При цьому окремі ознаки юридичних складів злочинів за ч. 1 ст. 371, ст. 374 КК України повною мірою не відповідають визначеній конструкції, оскільки передбачені процесуальним законом права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого для складів відповідних злочинів відіграють роль факультативного об’єкта кримінально-правової охорони. Визнається, що специфічні ознаки злочину відповідно до ст. 375 КК України очевидно виходять за межі наведеної юридичної конструкції: постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови можливе не лише у кримінальному, а й у всіх інших різновидах судового провадження, і, відповідно, заподіює або може заподіяти шкоду процесуальним правам та інтересам не тільки підозрюваного, обвинуваченого, а й інших учасників судово-го провадження. Водночас злочин за ст. 375 КК України, у разі його вчинення у межах кримінального провадження, може посягати на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, з урахуванням чого відповідні цінності повинні визнаватися для цього злочину факультативним об’єктом кримінально-правової охорони. Отже, у наукових цілях дослідження злочину згідно зі ст. 375 КК України доцільно не відокремлювати від аналізу ознак інших посягань на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Воробель, У. Б. "Інститут «amicus curiae» в праві держав романо-германської правової сім’ї". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 3, № 87 (27 вересня 2019): 36–49. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.87.36-49.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню формування та розвитку інституту експерта з питань права, а також особливості його законодавчого регулювання та функціонування в праві держав романо-германської правової сім’ї, зокрема в таких державах, як Франція, Німеччина, Польща, Бразилія та Мексика. Встановлено, що нині amicus curiae – це суб’єкт, котрий не бере участі в судовому процесі в якості сторони, однак володіє виключними юридичними або професійними знаннями з важливої теми, яка має місце в конкретній справі, та пропонує увазі суду певну думку, позицію з того чи іншого питання, що сприяє обґрунтуванню судом своїх мотивів у прийнятті рішення в конкретній, як правило, складній правовій ситуації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Мерник, А. М., та Є. О. Стоян. "ПОЗИТИВНА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОСОБИ ТА ДЕРЖАВИ (ДІАЛЕКТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК)". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 21–25. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.197.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлено підхід до позитивної юридичної відповідальності особи та держави, проаналізовано сутність їх діалектичного зв’язку. Розглянуто проблематику визначення поняття та характерних ознак позитивної юридичної відповідальності в сучасній доктрині права. Наголошено на тому, що відсутність одностайного науково-юридичного поділу юридичної відповідальності як правової категорії на позитивну та негативну створює передумови для постійних дискусій правників щодо цього. Сучасна теоретична юриспруденція своїми основними завданнями ставить пізнання державно-правової дійсності шляхом застосування прийомів та засобів теорії держави та права, філософії права, соціології права, політології права, правової статистики, антропології права та інших міждисциплінарних напрямів юридичних досліджень. Акцентується увага на тому, що у літературі юридична відповідальність у класичному розумінні розглядається як негативна (ретроспективна) відповідальність у різних її трактуваннях, таких як необхідність правопорушника зазнавати несприятливі наслідки; правовий вплив держави (його спеціальних органів) на правопорушника, що обумовлений фактом вчинення правопорушень і полягає у додатковому обов’язку правопорушника зазнавати відповідних негативних наслідків; застосування до правопорушника штрафних (каральних) санкцій норм права. Щодо позитивної юридичної відповідальності, яка розглядається як самостійне, сумлінне, активне виконання обов’язків, добровільне слідування приписам норм права, то до неї проявляється неоднозначне ставлення. В позитивному сенсі юридична відповідальність – це усвідомлення суб’єктом права свого боргу (особливих обов’язків) перед суспільством, колективом, соціальними групами. Таку відповідальність суб’єкт покладає на себе за майбутні результати своєї правомірної поведінки. Робиться висновок, що відносини між державою та суспільством розкриваються через визнання державою суспільства громадянським. Нормативні акти, видані державою, встановлюють правила поведінки як для суспільства, так і для держави. Взаємозв’язок держави й права виражається у верховенстві прийнятих регуляторних актів. Моделі урядових дій будуються за допомогою закону, які є справедливими та недискримінаційними. Громадянське суспільство та правова держава в процесі їх взаємодії утворюють складну та органічну соціальну систему, що доповнює одна одну.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

Александров, М. Є. "МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (25 січня 2022): 3–9. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.709.

Повний текст джерела

Анотація:

Александров М. Є. Міністерство оборони України як суб’єкт адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання. – Стаття. У статті розглянуто особливості статусу Міністерства оборони України як суб’єкта адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання. Патріотичне виховання громадян України сьогодні є важливим завданням державної політики, до виконання якого залучені органи державної влади, зокрема й у сфері національної безпеки і оборони України. Актуальність теми зумовлена реалізацією Стратегії національно-патріотичного виховання на 2020–2025 роки, для успішного виконання завдань якої необхідно розробити усі питання, що стосуються патріотичного виховання (зокрема, адміністративно-правовий статус його учасників). Автор на основі аналізу наукової літератури визначає, які органи та посадові особи можуть бути суб’єктами адміністративно-правового регулювання, а також окреслює складники статусу таких суб’єктів, до яких належать повноваження, права, обов’язки та відповідальність таких суб’єктів. Застосовуючи метод документального аналізу, автор на основі чинних нормативно-правових актів визначає повноваження, які Міністерство оборони України має у сфері адміністративно-правового регулювання досліджуваної галузі; аналізує завдання відомства щодо військово-патріотичного та національно-патріотичного виховання; наводить приклади участі Міністерства оборони України в адміністративно-пра- вовому регулюванні патріотичного виховання. Наукова новизна дослідження полягає у розробленні авторського визначення суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання як органів, що наділені відповідними владними й організаційними повноваженнями, за допомогою яких вони впливають на суспільні відносини у сфері патріотичного виховання. У висновках автор на підставі проведеного дослідження окреслює коло повноважень Міністерства оборони України щодо адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання на підставі чинних нормативно-правових актів. Подальше дослідження можливе за напрямом визначення місця та ролі Міністерства оборони України в системі суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Гарат, М. Р. "ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ МІСТОБУДІВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ". Знання європейського права, № 4 (10 листопада 2021): 24–28. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.255.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу теоретичних і практичних аспектів адміністративної відповідальності юридичнихосіб, зокрема за вчинення адміністративних правопорушень у сфері містобудівної діяльності. З’ясована роль вста-новлення суб’єкта під час кваліфікації адміністративних правопорушень у сфері містобудівної діяльності й засто-сування відповідних адміністративно-деліктних норм. Підкреслена пряма залежність результатів кваліфікаціїтаких правопорушень від правильності встановлення їх загального й спеціального суб’єктів.Обґрунтовано висновок про недостатню «розробленість» проблематики відповідальності юридичних осіб у сфе-рі містобудівної діяльності. Констатовано, що більшість дослідників розглядають проблематику крізь призмурадянської доктрини адміністративного права, а отже, зосереджують увагу на відповідальності фізичних осіб.Водночас питання відповідальності юридичних осіб за правопорушення у сфері містобудівної діяльності нимирозглядаються лише фрагментарно. З’ясовано, що саме доктринальна й законодавча невизначеність є головноюперепоною на шляху концептуалізації адміністративної відповідальності як відповідальності фізичних та юри-дичних осіб за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.У зв’язку із цим зроблений наголос на важливості формування правових засад адміністративної відпові-дальності юридичних осіб. Стверджується, що сучасні реалії адміністративно-правової охорони публічнихвідносин вимагають розмаїтого інструментарію примусового впливу на юридичних осіб. Поряд із заходамицивільної та господарської відповідальності, які мають суто компенсаційний характер, ефективним інстру-ментом боротьби з правопорушеннями юридичних осіб у публічній сфері виступають заходи адміністративно-го примусу. Стрижневою ланкою системи таких заходів є адміністративна відповідальність, котра передбачаєзастосування широкого комплексу матеріальних та організаційних обтяжень щодо юридичної особи – право-порушника.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

БЕВЗЕНКО, ВОЛОДИМИР. "Адміністративна юрисдикція та Кодекс адміністративного судочинства України у редакції 2017 р.: розв’язання проблеми по-новому чи неподолані виклики минулого?" Право України, № 2018/02 (2018): 11. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-011.

Повний текст джерела

Анотація:

Адміністративну юрисдикцію як інститут адміністративного процесуального права передбачено в Кодексі адміністративного судочинства України. Адміністративна юрисдикція має принципове значення не лише для адміністративного процесу, а й для системи судоустрою України загалом. Однак до сьогодні цей інститут недостатньо визначений змістовно. Метою статті є формування пропозицій щодо вироблення єдиних, загальноприйнятих критеріїв визначення належності певного публічно-правового спору до юрисдикції адміністративного суду для гарантування ефективного захисту прав, свобод, інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, здійснення права на справедливий суд, забезпечення єдності судової практики, стабільності функціонування судів судової системи. У свою чергу, про належність (неналежність) конкретного публічно-правового спору до юрисдикції адміністративного суду, як і про можливість її відмежування від інших видів судової юрисдикції, варто зазначати за сукупної наявності зовнішніх ознак публічно-правових відносин, із яких виник цей спір. Оцінюючи статті Кодексу адміністративного судочинства України в редакції 2005 р., нескладно пересвідчитися в тому, що законодавець у загальному вигляді задекларував критерії визначення адміністративної юрисдикції, межі та зміст компетенції адміністративних судів. Утім, такі критерії не дають змоги дійти однозначного висновку про вид і природу конкретного публічно-правового спору. Зміст адміністративної юрисдикції доповнено – він охоплює предметну юрисдикцію, інстанційну юрисдикцію та територіальну юрисдикцію (підсудність). Проте критерії визначення перелічених видів юрисдикції залишаються, по суті, незмінними: предмет спору, суб’єкт (учасник) спору, судова інстанція, місце проживання (перебування, знаходження). Зроблено припущення, що об’єктивно наявна проблема визначення адміністративної юрисдикції, та її відмежування від інших судових юрисдикцій існуватиме й надалі. Це пояснюється передусім запереченням наявності складних, різногалузевих правовідносин; невиробленим єдиним і загальноприйнятим розумінням природи усіх можливих рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень, видів таких суб’єктів. Існує думка, що природа правовідносин і вид судової юрисдикції визначаються правовим результатом цих правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Matvieieva, A. V., and L. V. Yerofyeyenko. "THE ROLE AND IMPORTANCE OF THE FUNCTIONS OF ECONOMIC PROCEDURAL LAW." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 30–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3311.

Повний текст джерела

Анотація:

Матвєєва А. В., Єрофєєнко Л. В. Роль та значення функцій господарського процесуальногоправа. – Стаття.Стаття присвячена основним проблемам правового визначення місця та ролі функції в системі господарського процесуального права. Авторами проаналізовано історико-правові підвалини розвитку процесуального права, а також розуміння сутності функцій господарського процесу та їх видів. Надано пропозиції щодо тлумачення та класифікації функцій господарського процесуального права. Сьогодні надзвичайно актуальним є визначення та класифікація функцій господарського процесуального права з метою визначення їх місця та ролі в розрізі аналізу сучасного процесуального права.Природа галузі господарського процесуального права виявляється як соціально-нормативного регулятора. Виходячи з цього, його функції мають велике значення для ефективності захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та набули в установленому порядкустатусу суб’єкта господарювання. суб’єкт господарювання, державні та інші органи, фізичні особи,які не є суб’єктами господарювання. Проте зараз проблема полягає в тому, що результати інтелектуальної праці, виражені в інтелектуальній власності, хоч і повинні приносити відчутний дохід, але незавжди на практиці. Необхідною передумовою отримання прибутку є використання майна, введення його в господарський обіг.Важливим для розуміння сутності функцій господарського процесу є періодизація етапів становлення процесуального права на українських землях: 1) перший період – це часи Київської Русі(давньоруського), коли суд був підпорядковувався адміністрації, тобто був її невід’ємною частиною;2) II період – XIV–XIX ст. (дореволюційний). Створення державних інституцій для вирішення справ, закріплення українського звичаєвого права в нормативно-правових актах та адміністративно-судовій практиці (друга половина XVII ст.), формування т.зв. писаного права; 3) III період – 1917–1991 рр. (радянський). Запровадження нових методів організації економіки та централізованого планування призвело до створення системи державних судів, для яких характерне використання їх як засобу непрямого впливу на суспільні відносини з боку органів державної влади; 4) IV період – з 1991 р. по теперішній час (пострадянський), пов’язаний із здобуттям незалежності України та створенням.Функції держави класифікують за їх соціальною значущістю, тривалістю дії, сферою діяльності, формою консолідації тощо. Переважно всі ці критерії можна застосувати до класифікації функцій економічного процесу з урахуванням його особливостей. Наприклад, за критерієм тривалості функції господарський процес можна поділити на постійні та тимчасові. До постійних належать регуляторна, охоронна, економічна, політична, інформаційна функції, а до тимчасових – моніторингова та інтеграційна. За критерієм меж права функції поділяються на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій економічного процесу відносять економічну, політичну, а внутрішню – регулятивну, охоронну, компенсаційну та оздоровчу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Любчик, О. А. "Щодо суб’єктів, які мають право судового захисту трудових прав". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 2, № 86 (3 липня 2019): 225–34. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.86.225-234.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовані наукові погляди щодо суб’єктів, які мають право на судовий захист трудових прав. Особлива увага приділяється трудовому колективу як суб’єкту права на судовий захист трудових прав: його особливостям участі у правовідносинах та проблемах, пов’язаних із реалізацією ним цих повноважень. Також сформульовані конкретні аргументовані пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання з цих питань

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

КРАВЧЕНКО, СТАНІСЛАВ. "Злочини, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, у системі злочинів проти правосуддя". Право України, № 2018/06 (2018): 210. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-210.

Повний текст джерела

Анотація:

У доктрині кримінального права України дослідженню злочинів проти правосуддя завжди приділялася значна увага. Водночас постійне оновлення кримінального закону в частині встановлення відповідальності за злочини проти правосуддя ставить завдання визначити систему відповідної групи посягань з урахуванням всіх реалій сучасного законодавства. До того ж встановлення системи злочинів проти правосуддя є для нас лише першим кроком у висвітленні питання про місце злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, у відповідній системі. Метою статті є встановлення системи злочинів проти правосуддя. Для її досягнення поставлені такі запитання: а) чи виокремлювалася група злочинів, передбачених статтями 371–375 Кримінального кодексу України (далі – КК України), серед інших посягань на правосуддя?; б) якщо “так” – то за якою підставою (специфіка безпосереднього об’єкта, потерпілий, суб’єкт тощо), і яку назву мала така група?; в) якщо зазначені вище посягання не розглядались як окрема група – то до яких груп відносили злочини, передбачені статтями 371–375 КК України (або такі, що відповідали названим у Кримінальному кодексі України 1960 р.)? Тобто питання класифікації злочинів проти правосуддя залишається актуальним. У КК України відповідальність за злочини проти правосуддя регламентовано розділом XVIII Особливої частини, в якому міститься 33 статті, які мають як спільні (загальні) ознаки, так і відмінні. Це пов’язано, зокрема, з тими, що в розділі під охорону взято різні соціальні цінності. Існують різні класифікації злочинів проти правосуддя. У статті підтримується підхід щодо здійснення класифікації за об’єктом злочину. Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що злочини, передбачені статтями 371–375 КК України, в системі злочинів проти правосуддя на доктринальному рівні виділялися лише при здійсненні класифікації злочинів проти правосуддя на підставі суб’єкта злочину. Водночас процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого повинні розглядатися в кримінальному праві як комплексний, змістовно пов’язаний об’єкт кримінально-правової охорони, на який посягають злочини, передбачені статтями 371–375 КК України. Отже, вважаємо за доцільне, при здійсненні класифікації злочинів проти правосуддя за об’єктом, виокремлювати групу посягань, передбачених статтями 371–375 КК України; при цьому допустимою є назва такої групи, як “злочини, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого”.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

УРКЕВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Право постійного користування земельною ділянкою: проблеми теорії та практики". Право України, № 2020/05 (2020): 143. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-143.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена характеристиці такого речового права, як право постійного користування земельною ділянкою. Метою статті є актуалізація наявних доктринальних розробок щодо права постій ного користування земельною ділянкою, висвітлення існуючих правозастосовних проблем у сфері його реалізації, внесення рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства. Розкрито приписи земельного законодавства України щодо окресленого права постійного користування, наведено наукові підходи до сутності та складників такого права. Окремо наголошено на існуючих правозастосовних проблемах щодо реалі зації відповідними суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою з наведенням судової практики щодо їх вирішення. Стверджується, що право постійного користування земельною ділянкою займає самостійне місце в системі речових прав на землю. Автор доходить висновку, що отримати землі у постійне користування сьогодні можуть виключно юридичні особи – як суб’єкти господарювання, так і громадські, релігійні організації чи заклади освіти. Такі юридичні особи покликані виконувати певні публічні, соціальні, освітянські функції або ж надавати послуги загального користування значній кількості споживачів. Потребує невідкладного вирішення проблема “переведення” цього права, отриманого за раніше чинним земельним законодавством особами, які нині не можуть отримати земельні ділянки на підставі такого речового права, в нормативно закріплені речові права на землю – право власності або право оренди землі. При цьому слід надати право постійним землекористувачам самостійно визначати, на якому речовому праві вони продовжуватимуть використовувати відповідні земельні ділянки. Стверджується, що законодавчо врегульованими є лише питання державної реєстрації права постійного користування землями, що надаються у таке користування відповідним суб’єктам із земель державної чи комунальної власності. Відносини ж щодо державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яка надавалася свого часу фізичній особі та, приміром, використовуєтьсязаснованим нею фермерським господарством, залишаються нормативно нерегламентованими.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Лаговська, Н. В. "Правовий статус суб’єкта спадкового права". Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика), № 14 (13 травня 2019): 34–43. http://dx.doi.org/10.33244/2521-1196.14.2019.34-43.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню правового статусу суб’єкта спадкового права. У статті запропоновано розширити коло суб’єктів спадкового права. На основі аналізу форм захисту прав суб’єктів спадкового права запропоновано посилити судові гарантії реалізації цих прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

МАКСИМЕНКО, О. "Дитина як спеціальний суб’єкт адміністративного права у процесі реалізації ювенальної політики України". Public Law 38, № 2 (2020): 37–44. http://dx.doi.org/10.32782/2020-38-04.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Тетерін, Костянтин. "СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ". Молодий вчений, № 1 (89) (29 січня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-10.

Повний текст джерела

Анотація:

На сучасному етапі існування Української держави важливим показником ефективності функціонування державної влади є забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Для оцінки стану забезпечення прав людини та громадянина важливим показником являються статистичні спостереження в рамках розгляду адміністративних справ, так як у таких справах однією із сторін – суб’єкт владних повноважень, тобто держава. Завдяки багаторівневій судовій системі частково забезпечуються основні права людини. Тенденції виникнення спорів між людиною та державою в Україні стабільно високі, про що свідчать статистичні спостереження розгляду адміністративних справ судами України та Європейським судом з прав людини. Аналізуючи кількісні показники стану справ у сфері дотримання прав людини і громадянина, можна зробити припущення про необхідність вдосконалення принципів і механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. Забезпечення прав людини в Україні стало одним із головних болючих питань українського суспільства. Проблема забезпечення прав людини та громадянина пов’язана з недостатнім рівнем дотримання закріплених у Конституції України прав і свобод особи з боку держави. Під конституційно-правовим статусом особи слід розуміти закріплену в Конституції систему взаємовідносин між особою та державою, що має такі складові елементи, як конституційні права, свободи та обов’язки, основні принципи конституційно-правового статусу особи. Для проведення аналізу сучасного стану дотримання прав та свобод людини та громадянина важливо розглянути статистичні спостереження, які проводились останні роки в сфері розгляду судових справ. У Конституції України закріплюється та проголошується якісно новий підхід до розуміння взаємовідносин держави й особистості, що модифікує нові взаємовідносини між зазначеними суб’єктами, в яких на перше місце висувається людина, а не держава.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Мартинюк, Юрій Володимирович. "ПРАВОВА ПРИРОДА ПРАВА НА ЗАХИСТ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 258–63. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.38.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу правової природи, поняття та ознак права на захист суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях. Висловлено авторську позицію щодо дискусії про те, чи право на захист є самостійним суб’єктивним правом, чи його скла- довим елементом. Розглянуто питання сутності права на захист як цивільно-правової кате- горії. Запропоновано при визначенні поняття захисту як цивільно-правової категорії зосе- редити увагу саме на матеріальній його складовій, оскільки, по-перше, право на захист виникає внаслідок порушення матеріального суб’єктивного права, а по-друге, зміст захисту може бути розкритий через систематизовану сукупність конкретних цілеспрямованих допус- тимих дій, прийомів, заходів правомочного суб’єкта із протидії неправомірному посяганню на суб’єктивне право з метою його відновлення та усунення негативних наслідків тако- го посягання. При цьому безпосереднє здійснення цих дій, прийомів і заходів у встанов- леному законом порядку розкривають процесуальну сторону захисту, яку слід іменувати реалізацією захисту, і саме щодо реалізації захисту найбільш доцільно застосовувати тер- мін «діяльність» як означення процесу правомірної протидії порушенню суб’єктивних прав. З метою вироблення авторського розуміння поняття захисту суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях, запропоновано визначення основних ознак права на захист у договірних зобов’язаннях: 1) сукупність як мінімум двох протилежних за характером від- повідності нормам закону юридичних фактів: а) правомірного – укладення цивільно-право- вого договору; б) неправомірного – посягання на суб’єктивне цивільне право; 2) суб’єктами є носії суб’єктивних прав, що випливають із зобов’язальних правовідносин, якими є не лише сторони договірного зобов’язання – боржник і кредитор, а й треті особи, на користь яких укладено договір і які за загальним правилом також можуть вимагати виконання його умов; 3) об’єктом є лише те право, сфера існування якого обмежена змістом конкретних договір- них правовідносин, яке зазнало неправомірних посягань з боку недобросовісного суб’єкта договірних правовідносин; 4) змістом є допустимі правомірні можливості носія порушеного суб’єктивного цивільного права. Запропоновано поняття права на захист цивільних прав у договірних зобов’язаннях трактувати як забезпечену законодавчо правомочність, що вхо- дить до змісту суб’єктивного цивільного права, породжуваного договірним правовідношен- ням, та передбачає можливість його носія самостійно здійснити протидію неправомірному посяганню на суб’єктивне цивільне право або звернутися до суб’єктів владних повноважень для застосування заходів державного примусу з метою припинення порушення, невизна- ння, оспорювання суб’єктивного цивільного права, його відновлення та усунення негатив- них наслідків неправомірного посягання на нього.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Iuskov, G. "ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМУ ЗВОРОТНОГО ЗВ’ЯЗКУ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ". Theory and Practice of Public Administration, № 4 (67) (26 листопада 2019): 90–97. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.04.12.

Повний текст джерела

Анотація:

Зазначено, що в системі зв’язку з громадськістю в державних органах влади і управління системотворчою є функція управління як реалізація сукупності завдань, підлеглих щодо головної мети впливу на громадську думку, на корпоративні відносини. Підкреслено, що у сфері Public Relations об’єкт і суб’єкт управління мають рівні права. Доводиться, що забезпечення системної взаємодії між органами влади та громадськістю – одна з найважливіших вимог до управління в демократичному суспільстві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Панова, О. "СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Юридичний вісник, № 4 (6 жовтня 2021): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2213.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено сутністьі зміст системи суб’єктів, якіздійснюють державний контрольі нагляд у сфері охорони здоров’я.Здійснено аналіз сутності кате-горій «суб’єкт», «система» та«система суб’єктів». Сформованоавторське бачення системи суб’єк-тів, які здійснюють державнийконтроль і нагляд у сфері охорониздоров’я. З’ясовано, що зміст сис-теми суб’єктів, які здійснюютьдержавний контроль і нагляд усфері охорони здоров’я, може бутипредставлений шляхом поєднанняїї елементів – власне суб’єктів,а також зв’язків, з урахуваннямяких вона утворена (критеріївгрупової належності таких суб’єк-тів). В якості критеріїв, з ураху-ванням яких суб’єкти державногоконтролю і нагляду у сфері охорониздоров’я можуть бути розподіленіу відповідні групи, обрано обсягїхньої компетенції. Обґрунтовано,що залежно від такого критеріюсуб’єкти державного контролю інагляду у сфері охорони здоров’яможуть бути розділені на загаль-нодержавні, галузеві, спеціальні.З урахуванням цього системасуб’єктів державного контролюі нагляду у сфері охорони здо-ров’я може бути представленатаким чином: 1) загальнодер-жавні суб’єкти: Верховна РадаУкраїни, комітети Верховної РадиУкраїни, Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини; Пре-зидент України, Рада національноїбезпеки та оборони; Кабінет Міні-стрів України; 2) галузеві суб’єкти:міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, провіднемісце серед яких посідають Мініс-терство внутрішніх справ Укра-їни, Міністерство розвитку громаді територій України, Міністер-ство соціальної політики України;3) спеціальні суб’єкти: Міністер-ство охорони здоров’я України,Державна служба України з лікар-ських засобів і контролю за нарко-тиками, Національна служба здо-ров’я України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Право господарського відання і право оперативного управління: поняття, зміст та сфера застосування в Україні". Право України, № 2018/06 (2018): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-013.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються похідні від права власності обмежені речові права: право господарського відання та право оперативного управління. Метою статті є розкриття поняття, змісту та сфери застосування права господарського відання і права оперативного управління в Україні. Висвітлено історію виникнення та закріплення зазначених речових прав у радянському цивільному законодавстві та пострадянському господарському законодавстві. На основі норм чинного Господарського кодексу України (далі – ГК України) розкрито відмінності між правом господарського відання та правом оперативного управління, а також повноваження учасників господарських відносин щодо володіння, користування і розпорядження закріпленим за ними державним майном. Зазначається, що, незважаючи на відсутність у цивільному законодавстві загальних норм, які розкривали б зміст права господарського відання та права оперативного управління, ці права широко вживаються не лише в ГК України, а й у інших законах, що визначають правовий статус державних і комунальних установ та організацій як юридичних осіб публічного права. Водночас зміст низки нормативно-правових актів, положення яких наведено в статті, свідчить про відсутність єдиних підходів до визначення випадків та кола суб’єктів, за якими майно закріплюється на праві господарського відання або праві оперативного управління, що створює можливості для довільного тлумачення окремих положень чинного законодавства, а також спекуляцій навколо ГК України. У зв’язку з цим піддана критиці позиція деяких українських науковців та практиків щодо можливої відповідальності створених державою юридичних осіб за зобов’язаннями держави, а саме шляхом звернення стягнення на закріплене за такими юридичними особами державне майно. Сформульовано низку пропозицій до Цивільного кодексу України та ГК України, спрямованих на удосконалення правового регулювання права господарського відання, права оперативного управління та права оперативного використання майна. На думку автора, реалізація запропонованих змін до законодавства приведе до впорядкування правового регулювання таких речових прав, як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

YERMOLENKO-KNYAZEVA, Lilia. "An individual as a subject of international law." Scientific Bulletin of Flight Academy. Section: Economics, Management and Law 3;4 (February 25, 2021): 166–71. http://dx.doi.org/10.33251/2707-8620-2021-3-4-166-171.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Шурупова, Олександра, та Юлія Панфілова. "ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВ". Молодий вчений, № 3 (91) (31 березня 2021): 330–34. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-70.

Повний текст джерела

Анотація:

Досліджено теоретичні питання кваліфікації поведінки держав щодо наявних обставин, які звільняють її від відповідальності. У відповідності з основним принципом права міжнародної відповідальності кожне міжнародно-правне діяння тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. Тим не менше, в міжнародному праві склався певний перелік обставин, при існуванні яких відповідальність не наступає. Зокрема, в Статтях про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, розроблених Комісією міжнародного права ООН та прийнятих в якості додатку до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/83 від 12 грудня 2001 р., визначаються обставини, що виключають протиправність діяння. Глава V Статей закріплює вичерпний перелік таких обставин, за наявності котрих суб’єкт не несе відповідальності за діяння, яке не відповідає тому, що вимагає від нього міжнародне зобов’язання. Ці обставини застосовуються до будь-яких міжнародних зобов’язань, будь то договірна чи звичаєва норма, тобто незалежно від їх джерела: «обставина, що виключає протиправність, застосовується відносно не тільки договірних, але й недоговірних зобов’язань». Однією із найважливіших умов, що гарантує правильну юридичну кваліфікацію певних фактичних ситуації, коли держава може посилатися на обставини, які звільняють її від міжнародно-правової відповідальності, є розвиненість диспозицій міжнародно-правових норм, що встановлюють юридично-фактичні підстави, при наявності яких виключається відповідальність держави за міжнародні правопорушення. У статті здійснюється теоретичне дослідження правової природи та функціональної ролі обставин, які звільняють державу від міжнародно-правової відповідальності на основі узагальнення міжнародної практики і міжнародно-правової доктрини в світлі основоположних норм і принципів сучасного міжнародного права. Особливу увагу приділено таким обставинам, як згода держави, контрзаходи, форс-мажор, стан необхідності та самооборона.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

КОСТРУБА, АНАТОЛІЙ, та Михайло Хоменко. "Генеза вчення про юридичні факти у науці цивільного права". Право України, № 1/2019 (2019): 167. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-167.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню історичного розвитку наукових уявлень про юридичні факти у доктрині приватного права. Особлива увага приділена підходам до визначення поняття “юридичний факт” в Інституціях Гая, Цивільному кодексі Східної Галіції 1797 р., Австрійському цивільному уложенні 1811 р., Цивільному кодексі Франції 1804 р., Німецькому цивільному уложенні 1899 р. Проаналізовано “класичні” підходи до визначення поняття “юридичний факт” у доробках Ф. Савіньї, Г. Дернбурга, Р. Зома, Г. Пухти, А. Тона, Є. Цительмана, Л. Еннекцеруса, Б. Віндшайда, К. Ларенца, Ф. Віакера, Р. Кніпера та ін. Констатується, що закріплення поняття “юридичний факт” у ч. 2 ст. 11 Цивільному кодексу України (ЦК України) є свідченням сприйняття усталеної теоретичної позиції, за якою підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є саме юридичні факти. За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що юридичні факти здатні забезпечити рух не тільки правовідносин. Юридичні факти можуть породжувати також і правоздатність, дієздатність, не кореспондуючі один одному суб’єктивні права та юридичні обов’язки, окремі правомочності. Доведено, що сучасний погляд на природу юридичного факту зміщується з позиції визнання державою відповідного явища зовнішнього світу як такого факту у напрямі визнання юридичним фактом наслідку відповідного явища дійсності. При цьому підставою надання такому факту юридичного значення виступають, окрім правової норми, й інші правові регулятори поведінки учасників цивільних відносин (зокрема, договір). Окрема увага авторів приділена дослідженню юридичного складу. Під “юридичним складом” у статті розуміється сукупність юридичних фактів, які в структурній єдності спричиняють наслідок у вигляді встановлення, реалізації і припинення суб’єктивних цивільних прав, юридичних обов’язків, цивільних правовідносин загалом тощо. У такому разі окремі юридичні факти входять до юридичного складу як його елементи. Визначено загальні та спеціальні ознаки юридичного факту. Загальні ознакии юридичного факту: 1) конкретність; 2) суб’єкт-об’єктивована обумовленість; 3) спричиненість; 4) індивідуальність; 5) просторова і темпоральна визначеність; 6) нормативна формалізованість; 7) консеквентність. Спеціальні ознаки юридичного факту: 1) характер спричинених наслідків; 2) регресивність інформації; 3) комбінованість юридичних фактів. Поняття юридичного факту розкривається у ролі комплексу загальнофілософських і спеціально-правових ознак (тому визначення юридичного факту ґрунтується на його розумінні як наслідку фрагмента реальності, встановлення якого нормативно-формалізовано впливає на розвиток правопоглинаючих конструкцій у суспільних відносинах). Враховуючи новітні підходи до визначення природи юридичних фактів у цивільному праві, доволі актуальним, на думку авторів, вбачається проведення рекодифікації цивільного законодавства України та удосконалення відповідних положень чинного ЦК України з урахуванням доробків сучасної цивілістичної доктрини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Vasylchuk, Bohdan. "Some questions for definition «subject of administrative law»." Herald of Zaporizhzhia National University. Jurisprudence, no. 2 (2018): 79–87. http://dx.doi.org/10.26661/2616-9444-2018-2-09.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Суб’єкт права"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями