Статті в журналах з теми "Суб’єкт влади"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Суб’єкт влади.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Суб’єкт влади".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Бабенко, Д. В. "РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ У ВІДНОСИНАХ ІЗ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.315.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган».
Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку
виступає орган публічної влади.
Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування).
У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.
2
Колесник, Володимир. "СУБ’ЄКТ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ЯК СТОРОНА ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ: ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 105–18. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-105-118.
Повний текст джерелаАнотація:
Порушена проблематика застосування публічно-правових спо- рів як можливого механізму встановлення, формування та реалізацій по- вноважень органів публічної влади. Зокрема, йдеться про поняття “суб’єкт владних повноважень” з позиції аналізу його інституційних та статусних змістових характеристик як однієї зі сторін публічно-правового спору з ме- тою можливого подальшого застосування у сфері встановлення, розмежу- вання та реалізації компетенцій, а у вузькому значенні повноважень органів публічної влади.
У статті здійснено узагальнену характеристику суб’єктного складу пу- блічно-правових спорів. Зокрема, йдеться про статус суб’єктів владних по- вноважень, який є однією з основних ознак для питань визначення, аналізу та вивчення способів вирішення публічно-правових спорів. Публічно-право- ві спори виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та органами публічної влади, з іншого. У статті піднято проблематику визна- чення суб’єктної складової публічно-правових спорів як органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб та інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції на основі зако- нодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За функціо- нальною ознакою виявлено інституції, які наділені представницькими функ- ціями, у той час як інші суб’єкти володіють управлінськими функціями, що вказує на наявність владних повноважень для їх реалізації.
Акцентовано увагу на такій позиції, за якою захист інтересів держави ма- ють здійснювати відповідні суб'єкти владних повноважень та розглянуто випадки неможливості здійснення такого захисту. Узагальнення норматив- но-правової основи діяльності суб’єкта владних повноважень як однієї зі сто- рін у розгляді публічно-правових спорів дозволило виявити особливості та недоліки інституційного та статусного характеру у формуванні суб’єктного складу правовідносин у публічно-правових спорах.
3
Панова, О. "СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Юридичний вісник, № 4 (6 жовтня 2021): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2213.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сутністьі зміст системи суб’єктів, якіздійснюють державний контрольі нагляд у сфері охорони здоров’я.Здійснено аналіз сутності кате-горій «суб’єкт», «система» та«система суб’єктів». Сформованоавторське бачення системи суб’єк-тів, які здійснюють державнийконтроль і нагляд у сфері охорониздоров’я. З’ясовано, що зміст сис-теми суб’єктів, які здійснюютьдержавний контроль і нагляд усфері охорони здоров’я, може бутипредставлений шляхом поєднанняїї елементів – власне суб’єктів,а також зв’язків, з урахуваннямяких вона утворена (критеріївгрупової належності таких суб’єк-тів). В якості критеріїв, з ураху-ванням яких суб’єкти державногоконтролю і нагляду у сфері охорониздоров’я можуть бути розподіленіу відповідні групи, обрано обсягїхньої компетенції. Обґрунтовано,що залежно від такого критеріюсуб’єкти державного контролю інагляду у сфері охорони здоров’яможуть бути розділені на загаль-нодержавні, галузеві, спеціальні.З урахуванням цього системасуб’єктів державного контролюі нагляду у сфері охорони здо-ров’я може бути представленатаким чином: 1) загальнодер-жавні суб’єкти: Верховна РадаУкраїни, комітети Верховної РадиУкраїни, Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини; Пре-зидент України, Рада національноїбезпеки та оборони; Кабінет Міні-стрів України; 2) галузеві суб’єкти:міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, провіднемісце серед яких посідають Мініс-терство внутрішніх справ Укра-їни, Міністерство розвитку громаді територій України, Міністер-ство соціальної політики України;3) спеціальні суб’єкти: Міністер-ство охорони здоров’я України,Державна служба України з лікар-ських засобів і контролю за нарко-тиками, Національна служба здо-ров’я України.
4
Kovalko, N. M., та M. V. Glukh . "Об’єднана територіальна громада як суб’єкт фінансових правовідносин". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (29 грудня 2021): 72–80. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.08.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу об’єднаної територіальної громади (далі – ОТГ) як суб’єкта фінансових правовідносин. Окреслено основні підходи науковців до розуміння поняття «об’єднана територіальна громада». Проаналізовано позиції вчених щодо ознак ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин крізь призму категорії «правосуб’єктність». Наголошено на доцільності надання права ОТГ мати статус юридичної особи. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах».
Метою статті є визначення правового статусу ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері публічної фінансової діяльності.
Наукова новизна зумовлена тим, що до цього часу в Україні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «об’єднана територіальна громада», її функцій і повноважень, особливостей ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, що значно зменшує ефективність і можливість досягнення мети реформи децентралізації влади. Разом із тим одним з основних етапів децентралізації влади в Україні є створення ОТГ. Забезпечення належного рівня життя жителів сіл, селищ, міст можливе за умови ефективної фінансової діяльності ОТГ. З огляду на викладене, аналіз особливостей правового статусу ОТГ як суб’єктів фінансових правовідносин дозволив визначити актуальний стан дослідження вказаного поняття, основні проблемні питання та сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері фінансової діяльності.
Висновки. ОТГ є суб’єктами фінансових правовідносин, від імені та в інтересах яких діють відповідні сільські, селищні чи міські ради. Запропоновано визначати ОТГ як самостійний суб’єкт фінансових правовідносин, що характеризується наявністю особливих прав та обов’язків щодо формування, розподілу, використання й контролю фінансових ресурсів, які становлять основу її фінансової правосуб’єктності та закріпити за ОТГ право набувати статус юридичної особи. Також із метою ефективності проведення реформи децентралізації влади доцільно доповнити Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах», яка б передбачила права та обов’язки ОТГ щодо нагляду та контролю за використанням коштів ОТГ.
5
Маслова, Я. І. "ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ". Знання європейського права, № 2 (30 червня 2021): 75–79. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.209.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню сутності адміністративно-правового статусу Президента України як особливого суб’єкта публічної адміністрації. Встановлено, що в системі суб’єктів публічної адміністрації Президенту України відведено місце серед суб’єктів публічної адміністрації, яких не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але яких наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у сфері публічного адміністрування поряд із Верховною Радою України, Національним Банком України, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, військово-цивільними адміністраціями тощо.
Звернено увагу на те, що з моменту впровадження посади Президента України його роль у функціонуванні органів державної влади постійно переглядалась: від зайняття місця глави виконавчої влади до винесення Президента України за межі тріади гілок влади та надання йому статусу арбітра в системі стримувань та переваг, як це передбачено Основним Законом.
Визначено, що правовий статус Президента України у сфері публічного адміністрування опосередковано його визнанням як глави держави, який діє від її імені; гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина; гаранта реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північно-атлантичного договору.
Встановлено, що правовий статус Президента України, якого закріплено Конституцією України, є основою формування його адміністративно-правового статусу. Змістовне наповнення останнього складають повноваження, визначені у ст. 106 Основного Закону. З огляду на критерій функціонального призначення повноваження Президента України у сфері публічного адміністрування доцільно поділяти на повноваження щодо контролю (п. п. 15, 16, 29, 30); повноваження щодо організації органів виконавчої влади (п. п. 9–14, 22, 28); повноваження щодо керівництва (п. п. 17, 18); повноваження щодо встановлення окремих станів (п. п. 19, 20, 21); інші повноваження (п. п. 24–27).
6
Dukhnevych, V. M. "УЯВЛЕННЯ ПРО ВЛАДУ ЯК ОСНОВА ДЛЯ РОЗГОРТАННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 39(42) (17 липня 2019): 51–59. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi39(42).40.
Повний текст джерелаАнотація:
На основі проведених фокус-групових досліджень аналізуються уявлення молоді про ситуацію в Україні, владу і державу та їх вплив на уявлення молоді про можливі форми власної політико-правової активності. Показано, що влада в цілому сприймається як колективний суб’єкт, який зазвичай перебуває в опозиції до іншого колективного суб’єкта – народу. Встановлено, що інтерес молоді до політики має, у кращому випадку, фрагментарний характер, її політична освіченість є низькою. З’ясовано, що очікування від влади пов’язуються з досить виразними патерналістичними настановленнями: припинення воєнного конфлікту на сході країни, підвищення рівня життя, доходів і гарантування зайнятості, створення можливостей для самореалізації молоді тощо. При цьому відмічається проблема корупції, адже, за оцінками молодих людей, влада лише демонструє наміри, проте всіляко ухиляється від реальних дій щодо подолання корупції. Виявлено, що брак досвіду у вирішенні проблемних питань політико-правового характеру, переконаність у тому, що більшість проблем можна “розв’язати” в неправовий спосіб (хабар, підкуп, “подяка” і т. ін.), формують у молоді негативні настановлення, а саме що “норм закону можна не дотримуватися, оскільки навіть ті, хто приймає закони, їх ігнорують”. Констатовано готовність молоді реалізовувати революційний сценарій розв’язання суспільних суперечностей.
7
Dukhnevych, V. M. "УЯВЛЕННЯ ПРО ВЛАДУ ЯК ОСНОВА ДЛЯ РОЗГОРТАННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 39(42) (17 липня 2019): 51–59. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi39(42).40.
Повний текст джерелаАнотація:
На основі проведених фокус-групових досліджень аналізуються уявлення молоді про ситуацію в Україні, владу і державу та їх вплив на уявлення молоді про можливі форми власної політико-правової активності. Показано, що влада в цілому сприймається як колективний суб’єкт, який зазвичай перебуває в опозиції до іншого колективного суб’єкта – народу. Встановлено, що інтерес молоді до політики має, у кращому випадку, фрагментарний характер, її політична освіченість є низькою. З’ясовано, що очікування від влади пов’язуються з досить виразними патерналістичними настановленнями: припинення воєнного конфлікту на сході країни, підвищення рівня життя, доходів і гарантування зайнятості, створення можливостей для самореалізації молоді тощо. При цьому відмічається проблема корупції, адже, за оцінками молодих людей, влада лише демонструє наміри, проте всіляко ухиляється від реальних дій щодо подолання корупції. Виявлено, що брак досвіду у вирішенні проблемних питань політико-правового характеру, переконаність у тому, що більшість проблем можна “розв’язати” в неправовий спосіб (хабар, підкуп, “подяка” і т. ін.), формують у молоді негативні настановлення, а саме що “норм закону можна не дотримуватися, оскільки навіть ті, хто приймає закони, їх ігнорують”. Констатовано готовність молоді реалізовувати революційний сценарій розв’язання суспільних суперечностей.
8
Khazratova, Nigora, Liudmyla Malimon, Oksana Voitsekhovska та Natalia Borysenko. "Сприймання державної влади як чинник формування громадянської ідентичності особистості". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 47(50) (3 липня 2021): 96–105. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi47(50).215.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою дослідження був теоретичний аналіз впливу сприймання державної влади та їїрішень на характеристики громадянської ідентичності. Методологічно дослідженняґрунтується на вченні про суб’єктність як іманентно притаманну особистості/групі/організаціїпрагнення-здатність бути автором свого життя, джерелом активності, спрямованої нареалізацію свого потенціалу. Звертається увага на те, що сприймання влади часто пов’язане зфрустрацією, спричиненою зовнішнім контролем і примусом. Специфіка образу державноївлади актуалізує ту чи ту парадигму відносин особистості з державою, а залежно від неїформуються певні характеристики громадянської ідентичності. Як один із каналівсприймання державної влади розглядаються ухвалені нею рішення. Зауважено, що політичнірішення сприймаються більш негативно, ніж управлінські, бо передбачають прихованиймотив, пов’язаний з боротьбою за владу, її зміцнення і поширення. Це актуалізує парадигмуоб’єкт-суб’єктних відносин, за яких у сприйманні особистості суб’єктом виступає державнавлада, а об’єктом – громадянин. Таке сприймання зумовлює протестність або, навпаки,громадянську конформність як характеристики громадянської ідентичності. Обидві несприяють діалогу і розробці адекватних способів вплив на владу. Готовність до діалогу звладою має ґрунтуватися на притаманній громадянській зрілості суб’єкт-суб’єктній парадигмівідносин. Результати дослідження можуть бути використані для розробки програмгромадянської освіти; психодіагностичного інструментарію для визначення громадянськоїконформності, протестності, зрілості як характеристик громадянської ідентичності. Основнийнапрям подальших досліджень – встановлення психологічних закономірностей перцепціїгромадянином ухвалених рішень як управлінських чи політичних, а також вивчення впливуперцепції правового поля держави на характеристики громадянської ідентичності. Соціальнінаслідки таких досліджень лежать у полі ціннісного об’єднання громадян і державної влади,що уможливлює спільне бачення проблем і моделей розвитку держави.
9
Matvieienko , I., та V. Kuleshov . "СПІВВІДНЕСЕННЯ ДЕФІНІЦІЇ “ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ” ОРГАНІВ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ВЛАДИ У ВІТЧИЗНЯНИХ НАУКОВИХ ПІДХОДАХ". Theory and Practice of Public Administration 3, № 70 (30 жовтня 2020): 24–33. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.03.03.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано та співвіднесено дефініцію “громадський контроль” органів представницької влади у вітчизняних наукових підходах. Висвітлено наукові погляди як основу формування громадського контролю представницьких органів влади, продемонстровано вітчизняні підходи щодо громадського контролю представницьких органів влади, проведено порівняння вітчизняних наукових суджень щодо громадського контролю представницьких органів влади. Узагальнено вітчизняні погляди щодо розуміння сенсу громадського контролю, який демонструє широкий спектр тлумачень у контексті суб’єкт-об’єктних відносин органів державної влади і місцевого самоврядування. Розмежовано види громадського контролю, які застосовуються у вітчизняній науковій думці.
10
Khar , I. O. "Суб’єкт кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (2 жовтня 2021): 89–98. http://dx.doi.org/10.32886/10.32886/instzak.2021.05.10.
Повний текст джерелаАнотація:
Питання, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК України (далі – ст. 400 КК), важливі як для теорії кримінального права, так і для існуючої практики. Проте, на фоні помітних успіхів у вивченні теоретичних і методологічних питань про кримінальне правопорушення, суб’єкт як елемент складу кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, не отримав належного аналізу.
Метою статті є дослідження суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, з урахуванням сучасних реалій істотних змін в законодавстві про кримінальну відповідальність.
Наукова новизна полягає у тому, що в сучасних умовах розвитку Української держави та вирішення завдання запобігання злочинності кримінально-правові проблеми, зокрема, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, потребують нових теоретичних розробок і практичного застосування. На сьогоднішній день відсутній теоретико-методологічний і системний аналізи основних положень про суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК.
Висновки. Суб’єктом кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, слід розуміти: 1) фізичну осудну, приватну, неслужбову особу (громадянина України, особу без громадянства, громадянина іноземної держави), яка до вчинення кримінального правопорушення досягла 14-річного віку; 2) якщо кримінальне правопорушення, передбачене ст. 400 КК, вчинила службова особа при перевищенні влади або службових повноважень, її діяння слід кваліфікувати за сукупністю кримінальних правопорушень – за ч. 3 ст. 365 та ст. 400 КК.
11
Iuskov, G. "ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМУ ЗВОРОТНОГО ЗВ’ЯЗКУ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ". Theory and Practice of Public Administration, № 4 (67) (26 листопада 2019): 90–97. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.04.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Зазначено, що в системі зв’язку з громадськістю в державних органах влади і управління системотворчою є функція управління як реалізація сукупності завдань, підлеглих щодо головної мети впливу на громадську думку, на корпоративні відносини. Підкреслено, що у сфері Public Relations об’єкт і суб’єкт управління мають рівні права.
Доводиться, що забезпечення системної взаємодії між органами влади та громадськістю – одна з найважливіших вимог до управління в демократичному суспільстві.
12
Брусакова, О. "Суб’єкти державного регулювання в галузі авіаційного транспорту та їх адміністративно-правовий статус". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 2 (13 серпня 2020): 59–73. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.2.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Дослідження присвячено аналізу правового змісту поняття суб’єкт управління. Уточнено властивості, характеристики і особливості, що притаманні «суб’єктам адміністративного регулювання в галузі авіації», викладене авторське визначення цього поняття. Зроблено висновок, що основна особливість управління галуззю авіаційного транспорту полягає у складності системи, що утворюють органи виконавчої влади на яких законодавством покладається функція з її регулювання. Акцентовано увагу, що характерною для діяльності зазначених органів є необхідність вироблення спільних рішень у межах розподілу їх компетенції, наприклад, у питаннях створення нормативно-правових актів з питань використання повітряного простору України відповідними уповноваженими органами.
13
Пономаренко, О. В. "КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОГРОЗУ АБО НАСИЛЬСТВО ЩОДО СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ ЧИ ГРОМАДЯНИНА, ЯКИЙ ВИКОНУЄ ГРОМАДСЬКИЙ ОБОВ’ЯЗОК, ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 118–22. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.243.
Повний текст джерелаАнотація:
Порівняльно-правове дослідження законодавства зарубіжних держав про кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, дало можливість з’ясувати позитивні аспекти щодо визначення: об’єктів посягання; форм проявів об’єктивної сторони, її факультативних ознак; суб’єкта кримінального правопорушення та його ознак; форми вини та її ознак.
Родовим об’єктом погрози або насильства щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, є державна влада (порядок здійснення державної влади), а видовим об’єктом - порядок управління (порядок державного управління). Потерпілим може бути посадова особа, представник влади, їхні родичі. Об’єктивна сторона досліджуваного кримінального правопорушення проявляється у таких формах, як: заподіяння тілесних ушкоджень, застосування насильства або напад із застосуванням насильства; погроза застосування насильства, застосування насильства або заподіяння тілесних ушкоджень; погроза застосування насильства чи знищення або пошкодження майна, застосування насильства або заподіяння тілесних ушкоджень; шантаж або погроза застосування насильства, застосування насильства або заподіяння тілесних ушкоджень; психічний тиск, застосування насильства або заподіяння тілесних ушкоджень.
Суб’єкт зазначеного кримінального правопорушення загальний. Вчинення погрози або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, службовою особою є кваліфікуючою ознакою. Суб’єктивна сторона характеризується виною у формі умислу (як прямого, так і непрямого). Мотивом вчинення досліджуваного кримінального правопорушення є невдоволення діяльністю представника влади (державного службовця), а метою - перешкоджання здійсненню законної діяльності такими особами або змінення характеру такої діяльності (вчинення чи не вчинення певних дій).
Зазначені результати використані під час формулювання пропозицій щодо вдосконалення ст. 350 КК України, що передбачає кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок.
14
Козаков, Володимир, та Олександр Лук’янюк. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ". Public management 20, № 5 (29 грудня 2020): 124–34. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-5(20)-124-134.
Повний текст джерелаАнотація:
Обґрунтовано особливості функціонування державно-громад- ської комунікації у сфері захисту прав споживачів та наданні практичних рекомендацій щодо їх впровадження у практику демократичного врядуван- ня в Україні. Особливу увагу приділено аналізу концепції державної по- літики у сфері захисту прав споживачів, а також напрямів удосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства у захисті прав спожива- чів. Визначено, що на противагу звичної практики державного управлін- ня, яка спирається на ієрархії та передбачає безумовне виконання наказів та розпоряджень, головними параметрами публічно-комунікативної сфери (публічна політика, публічне врядування, публічна комунікація) стають зго- да і договір. Традиційна адміністративно-управлінська діяльність приділяє переважно увагу праву та регламентам, публічно-комунікативна — нормам, колективним рекомендаціям, цінностям, пропозиціям, моральним угодам.
Змінити існуючу піраміду влади, зробити її відповідальною за розпоря- дження суспільними справами, а не бути розпорядником власності грома- дян, їхньої життєвої долі, загальнонародних ресурсів, — це сучасний шлях організації влади, реальний механізм її демократизації, підконтрольності суспільству і справжнього самоврядування. З’ясовано, що запорукою успі- ху для досягнення високих стандартів якості життя є співпраця державних органів, громадських організацій та споживачів. Споживчій культурі необ- хідно привчати дітей змалечку, адже належна якість товарів та послуг — це не тільки безпека для життя та здоров’я, а й повага до гідності людини.
Доведено, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудову- ватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі– керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єк- тних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної”, що передбачає як головну демокра- тичну процедуру “діалогову комунікацію” державної влади і “вільної гро- мадськості”. Головна “відмінність діалогової моделі полягає в тому, що вона припускає своєрідну “горизонтальну рівність” учасників інформаційного обміну, на противагу “вертикальному” принципу “керівництва-підпорядку- вання”, властивого для моделі “віщання”.
15
Науменко, Костянтин. "ДО СУТІ МОДЕЛЕЙ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ: ПОСТАНОВЧИЙ АСПЕКТ". Public management 25, № 5 (29 грудня 2020): 174–81. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-174-181.
Повний текст джерелаАнотація:
Здійснено аналіз моделей місцевого самоврядування в епоху постмодернізму. Визначено, що за багатовічну історію людства сформува- лися багато специфічних моделей територіальної організації влади в краї- нах загалом, які досить детально аналізують, наприклад, українські науковці В. Солових і Є. Солових. Вони роблять наголос на тому, що територіальна організація влади обумовлюється такими основними чинниками, як: а) адмі- ністративно-територіальний устрій країни (держави унітарні і федеративні); б) безпосередньо моделями самоврядування (громадівська (англосаксон- ська, англо-американська), державницька (континентальна (французька) та змішана модель). Доведено, що поділ влади — це подія єдиної державної влади (вона зали- шається неподільною) між основними її гілками у державі, а розподіл влад- них повноважень — це розподіл таких повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади.
Зазначено, що концептуально (за різних моделей) місцеве самоврядуван- ня як складний суспільний феномен було і залишається незмінним, оскільки це: а) право на внутрішнє управління людьми місцевими справами; б) право вирішувати справи внутрішнього управління за власними законами в межах національної території; в) автономія. Ще більш точним і вдалим є таке визна- чення поняття “місцеве самоврядування”: це “тип соціального управління, за якого суб’єкт і об’єкт управління збігаються, тобто самі люди управля- ють своїми справами, спільно приймають рішення та діють з метою їх реалі- зації”. Обґрунтовано, що в своєму концептуальному, базовому значенні незмін- ними в моделях місцевого самоврядування були і залишаються основопо- ложні принципи його здійснення, які збагачуються, набувають все значу- щості адекватно потребам часу і соціальної практики впорядкування життя людських спільностей.
16
Александров, М. Є. "МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (25 січня 2022): 3–9. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.709.
Повний текст джерелаАнотація:
Александров М. Є. Міністерство оборони України як суб’єкт адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання. – Стаття.
У статті розглянуто особливості статусу Міністерства оборони України як суб’єкта адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання. Патріотичне виховання громадян України сьогодні є важливим завданням державної політики, до виконання якого залучені органи державної влади, зокрема й у сфері національної безпеки і оборони України.
Актуальність теми зумовлена реалізацією Стратегії національно-патріотичного виховання на 2020–2025 роки, для успішного виконання завдань якої необхідно розробити усі питання, що стосуються патріотичного виховання (зокрема, адміністративно-правовий статус його учасників). Автор на основі аналізу наукової літератури визначає, які органи та посадові особи можуть бути суб’єктами адміністративно-правового регулювання, а також окреслює складники статусу таких суб’єктів, до яких належать повноваження, права, обов’язки та відповідальність таких суб’єктів. Застосовуючи метод документального аналізу, автор на основі чинних нормативно-правових актів визначає повноваження, які Міністерство оборони України має у сфері адміністративно-правового регулювання досліджуваної галузі; аналізує завдання відомства щодо військово-патріотичного та національно-патріотичного
виховання; наводить приклади участі Міністерства оборони України в адміністративно-пра-
вовому регулюванні патріотичного виховання.
Наукова новизна дослідження полягає у розробленні авторського визначення суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання як органів, що наділені відповідними владними й організаційними повноваженнями, за допомогою яких вони впливають на суспільні відносини у сфері патріотичного виховання. У висновках автор на підставі проведеного дослідження окреслює коло повноважень Міністерства оборони України щодо адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання на підставі чинних нормативно-правових актів. Подальше дослідження можливе за напрямом визначення місця та ролі Міністерства оборони України в системі суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері патріотичного виховання.
17
Піхоцька, М. Р. "Бюро економічної безпеки як новітній суб’єкт державного фінансового контролю". Економічний вісник. Серія: фінанси, облік, оподаткування, № 7 (14 вересня 2021): 117–25. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5932.7.2021.117-125.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто правовий статус Бюро економічної безпеки як центрального органу виконавчої влади, повноваження якого охоплюють собою аналітичну та правоохоронну діяльність. Проаналізовано теоретичні підходи до визначення «державний фінансовий контроль», на основі чого подано власне визначення. Сформульовано перелік завдань державного фінансового контролю, виконання яких покладено на Бюро економічної безпеки. Охарактеризовано функції, на виконання яких спрямована діяльність досліджуваного правоохоронного органу. Правоохоронна функція Бюро економічної безпеки полягає у забезпеченні виявлення, розкритті та попередженні фінансових злочинів. Доведено, що аналітична функція Бюро економічної безпеки проявляється через проведення комплексного аналізу фінансової обстановки у державі. Встановлено, що економічна безпека проявляється через реалізацію державної економічної політики. Інформаційна функція проявляється через гносеологічно-прогностичні повноваження Бюро економічної безпеки.
18
МОРОЗ, ОЛЕКСАНДР. "Держава і місцеве самоврядування в Україні як інститути утвердження влади народу (питання взаємодії)". Право України, № 2021/02 (2021): 42. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-042.
Повний текст джерелаАнотація:
Серед багатьох вад української державності визначальною є відсутність необхідної системи влади, тієї системи, за допомогою якої Україна могла би стати насправді правовою, демократичною і соціальною державою. У суспільному житті, в державному управлінні відсутність такої системи підмінюється її сурогатами, що мають формальні ознаки необхідних елементів влади, але суттю своєю протилежні декларованому в дефініціях змісту. Це небезпечно не лише спотворенням важливих категорій (рада, партія, демократія, право, вибори, справедливість тощо), а й виродженням державних інституцій у свою протилежність, при певних умовах – втратою державності. Як суб’єкт периферійного капіталізму, Україна небезпечно наблизилася до такої перспективи, набуваючи ознак колонії з її закономірними атрибутами: зовнішнім управлінням, експортно-орієнтованою сировинною економікою, безробіттям, фінансовою, енергетичною, військовою та іншими залежностями. Похідними такого стану стали втрата контролю над частиною територій, деіндустріалізація, занепад науки і всієї соціальної сфери, небувала трудова міграція, порушення прав людини, неймовірна корупція (“генератором” якої є державні, найперше правоохоронні, органи), озлидніння більшості населення при фантастичному збагаченні окремих. Бізнес, кримінал і влада створюють конгломерат, чий інтерес протилежний інтересам переважної більшості населення, між владою і народом розширюється прірва. Зрозуміло, що така держава не має майбутнього. Вона може епізодично прислужуватися зовнішнім силам, будучи подразником для підігрівання конфліктів при геополітичному протистоянні відомих держав. Власне, те і спостерігається. Як запобігти катастрофі? Ключ до порятунку – реформа системи влади, розвиток реального спроможного самоврядування. Тим самим розпочинається перетворення людини в громадянина, населення – у народ. Ідеться про один з основних напрямів для досягнення цієї мети.
19
Єрмаков, Ю. В. "ДЕРЖАВНА МІГРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЯК ОСНОВНИЙ СУБ’ЄКТ ЗДІЙСНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ У СФЕРІ МІГРАЦІЇ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (23 березня 2020): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).357.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена характеристиці повноважень Державної міграційної служби України як основного суб’єкта здійснення адміністративної процедури у сфері міграції.
Доведено, що на ЦНАП мають покладатися повнова-ження в аспекті паспортного обслуговування населення. Коло компетенцій органів ДМС має бути зосереджене на наданні адміністративних послуг громадянам України, що виїжджають за кордон для постійного перебування, та іноземцям і особам без громадянства, що бажають мешкати в Україні. Такий розподіл повноважень дозволить кожному з названих органів сконцентрувати увагу на власній ділянці роботи відповідно до принципу предметної компетенції. Діяльність же державного підприємства «Документ» у цій галузі, на нашу думку, має бути припинена як потенційно корупціогенна.
Виявлено суттєвий структурно-функціональний недолік в аспекті паспортизації населення, що проявляється у фактичному дублюванні функцій територіальними управліннями ДМС України та ЦНАП. Усунення цього недоліку прямо пов’язане з чіткім розподілом компетенцій між зазначеними суб’єктами. Функції з поточного обліку населення та здійснення відповідних адміністративних процедур оформлення (заміни) паспортів мають бути закріплені за ЦНАП, а функції з міграційного обліку та реалізації відповідних адміністративних процедур – за управліннями ДМС. Єдиним винятком мають стати лише процедури паспортизації громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях. З огляду на актуальний стан речей цей аспект сьогодні прямо пов’язаний із питаннями національної безпеки, що виходять за межі компетенції місцевих органів публічної влади, тому паспортизація громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях, має залишатися у віданні підрозділів центральних органів виконавчої влади, тобто управлінь ДМС.
20
Маджет, Хассун Мухамед Абдель. "АНАЛІЗ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН". Науковий вісник: Державне управління 3, № 5 (15 вересня 2020): 239–49. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-239-249.
Повний текст джерелаАнотація:
визначено, що, на сучасному етапі розвитку державного управління у сфері дипломатичних відносин, важливим аспектом дослідження є аналіз науково-теоретичних основ механізмів державного управління цього напряму: дефініцій термінів «державна політика», «механізм державного управління», «дипломатія», «дипломатичні відносини» та інших з цим пов’язаних визначень, що дозволить збільшити результативність діяльності системи державного управління, у цілому. Обгрунтовано, що державна політика комплексно характеризує діяльність держави у відповідній сфері, визначає стратегічні цілі та завдання влади, а розв’язання конкретних громадських проблемних питань є однією з її частин.
Відмічено, що головним засобом впровадження державно-виконавчої влади є саме механізм управління нею. Одночасно, будучи єдиним комплексом окремих елементів соціуму у їх органічному взаємозв’язку, а, також, поєднанням певних процесів та закономірностей, суб’єкт цього механізму визначає інтереси та потреби суспільного розвитку, утверджує рішення та дії, на цій основі, і, нарешті, впроваджує у життя рішення відповідних проблем, зважаючи на державно-владний контекст.
Обгрунтовано, що у ракурсі системної концепції, механізм державного управління включає взаємозв’язки між її суб’єктом і об’єктом управління, забезпечує здійснення функцій держави у рамках законодавчо закріпленої сфери державно-управлінського впливу та сприяє цілісності системи державного адміністрування. Зроблено висновок про те, що в енциклопедичних визначеннях дипломатія використовується як синонім зовнішньої політики держави. Отже, поняття дипломатичної діяльності ототожнюється з поняттям зовнішньої політики. Однак, така точка зору не досить детально розкриває зміст терміну та є не цілком коректною. Адже визначення дипломатії є набагато вужчим, аніж визначення зовнішньої політики і є, скоріше, однією зі складових зовнішньої політики, засобом її здійснення, що встановлює взаємозв’язки між суб’єктами зовнішньополітичних зносин.
21
Tkachenko, N. "МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА". Juridical science 2, № 5(107) (3 квітня 2020): 84–91. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що нa cyчacнoмy eтaпi в Укрaïнi cклaлиcя пeвнi ocoбливocтi cycпiльниx вiднocин, внacлiдoк якиx нaйвищoю цiннicтю yкpaïнcькoгo cycпiльcтвa є пoтpeби тa пpaвa iндивiдa. Ocoбливoю цiннicтю кoжнoгo cycпiльcтвa є дiти, ocкiльки caмe вoни є ocнoвoю мaйбyтньoгo кpaïни. Дepжaвa чepeз нopмaтивнo-пpaвoвy бaзy й opгaни влaди пoвиннa зaбeзпeчити кoжнiй дитинi гiднe життя тa cтвopити yмoви для вceбiчнoгo poзвиткy. Пpoтe icнyє cитyaцiя, кoли дiти з piзниx пpичин зaлишaютьcя бeз бaтькiвcькoгo пiклyвaння, тoдi вiдcтoяти влacнi пpaвa тa iнтepecи ïм вкpaй тяжкo. У тaкиx cитyaцiяx дepжaвa бepe нa ceбe зобoв'язaння щoдo yтpимaння тa виxoвaння дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння. Cтaвлeння дepжaви дo пpoблeм дiтeй, a ocoбливo дo пpoблeм дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння, є пoкaзникoм poзвиткy cycпiльcтвa. Мета статті полягає у тому, щоб на основі аналізу досягнень юридичної науки, положень вітчизняного законодавства та правозастосовної практики, визначити та дослідити проблемні питання щодо місця Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. У статті визначено місце Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. Адміністративно-правовий статус Мінсоцполітики складається з таких елементів: мета, завдання та функції, порядок утворення, реорганізації, ліквідації органу, його компетенція, структура, лінійна і функціональна підпорядкованість. Визначено завдання Директорату розвитку соціальних послуг та захисту прав дітей, який є самостійним структурним підрозділом апарату Мінсоцполітики. Зроблено висновок, що незважаючи на значні успіхи з боку держави в особі уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, Мінсоцполітики щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства, доцільно звернути увагу на те, що соціальна політика держави залежить від злагодженої взаємодії зазначених органів ті повинна бути спрямована на посилення соціального захисту сімей в умовах соціально-економічної трансформації українського суспільства.
22
Михайловська, О. В. "Наукові підходи до розуміння сутності поняття «взаємодія» в системі «влада-громадськість»". Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, № 2 (5 січня 2022): 71–75. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue2-2021-13.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті узагальнено підходи науковців до розуміння сутності поняття «взаємодія» в системі публічного управління. Встановлено, що у наукових джерелах термін «взаємодія» часто використовують для опису взаємодії, що виникає в процесі спільної діяльності між співробітниками, службами, органами. З’ясовано, що погляди науковців щодо трактування дефініції «взаємодія» не суперечать один одному. Виокремлено спільні для багатьох визначень ознаки взаємодії: спільна діяльність; наявність декількох елементів; погодженість змісту завдань, що виконуються суб’єктами взаємодії. Наголошено, що взаємодія може відбуватись не внаслідок заздалегідь скоординованої діяльності чи регламентації в нормативному акті, а в результаті прояву ініціативи одного з суб’єктів взаємодії. Підкреслено, що мета різних елементів взаємодії може мати розбіжності, які характеризується складністю соціальних систем. Зазначено, що управлінська система – це єдине ціле, що існує і розвивається завдяки взаємодії його компонентів. За такого підходу взаємодію у широкому розумінні визначають як взаємозв’язок керуючої системи (суб’єкт управління) і тієї системи, якою керують (об’єкт управління). Доведено, що взаємодія у більшості випадків розглядається з точки зору процесного підходу. З’ясовано, що взаємодія є необхідною умовою підвищення ефективності та результативності системи публічного управління. Констатовано, що розвиток громадянського суспільства пов’язаний з координацією структурних елементів в системі публічного управління. Водночас завдання, які стоять перед органами публічної влади, не можуть бути реалізовані без використання сумісної діяльності з інститутами громадянського суспільства. Запропоновано авторське трактування таких понять як «взаємодія» та «публічно-партнерська взаємодія».
23
БАТАНОВ, ОЛЕКСАНДР. "Народовладдя та муніципальна влада: феноменологія співвідношення і взаємодії". Право України, № 2019/10 (2019): 175. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-175.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються конституційно-правові проблеми організації та функціонування муніципальної влади в контексті її співвідношення з феноменом народовладдя. Висвітлюється еволюція системи уявлень про місцеве самоврядування у вітчизняній та зарубіжній юридичній думці в аспекті теоретико-методологічного розуміння вчення про муніципальну владу. Така постановка питання обумовлюється тим, що питання щодо місця і ролі муніципальної влади у системі народовладдя, її правової природи, співвідношення та взаємодії таких феноменів, як народовладдя та громадоправство, відносяться до найбільш дискусійних у сучасній конституційній теорії. Метою статті є поглиблення концептуально-конституційних основ муніципальної влади як загальноправової категорії, категорії сучасного конституційного права та народовладдя, а також як виду публічної влади. Отримати найпродуктивніші результати та зробити найоптимальніші висновки щодо проблем муніципальної влади у межах загальної теорії народовладдя можна тільки за умови використання комплексного концептуально-конституційного підходу, розглядаючи, наприклад, становлення і розвиток місцевого самоврядування та муніципальної влади у межах еволюційного процесу розвитку природи та суспіль ства як цілісного організму. За такого методологічного підходу муніципальну владу необхідно розглядати як політико-правовий та соціально-культурний феномен, який виникає у результаті еволюції людства. З цієї точки зору муніципальна влада – це вже не результат акту октроювання державою або породження суб’єктивної волі більшості, а прояв об’єктивних (закономірних) явищ соціально-політичного розвитку, які необхідно враховувати. Робиться висновок, що публічна влада не є винятково прерогативою держави, існує кілька її видів. Диференціація публічної влади обумовлена її специфічними ознаками, видовими та формальними, суб’єктно-об’єктними та функціональними характеристиками. Відзначаючи багатовимірність і багатоаспектність феномена влади, автор ґрунтується на концептуальній позиції, згідно з якою джерелом влади є організація суспільства, для якого вона є важливою функцією, що забезпечує впорядковуючий, регулюючий вплив на всі основні сфери суспільного життя. Стверджується, що в основі сучасного вчення про публічну владу має бути покладено ідею щодо форм, видів та рівнів публічної влади, зокрема наявності трьох форм публічної влади (безпосереднє народовладдя, народне представництво, непредставницькі форми функціонування публічної влади, або так зване професійне владарювання), трьох видів публічної влади (публічна влада Українського народу, державна влада та муніципальна влада) і трьох рівнів її здійснення (загальнодержавна, регіональна та локальна). Аналіз концептуальних проблем організації та функціонування публічної влади в сучасній Україні, які обумовлені формуванням демократичної соціально-правової держави та інститутів громадянського суспільства, показує, що в основі цих процесів – визнання і гарантування місцевого самоврядування як самостійного рівня здійснення Українським народом належної йому влади та організаційно й функціонально відокремленого від держави виду публічної влади територіальної громади, яку (владу) доцільно розглядати як муніципальну. У цьому контексті розкривається конституційно-правова природа муніципальної влади як виду публічної влади в Україні.
24
Марченко, Людмила. "ДЕРЖАВНА КАЗНАЧЕЙСЬКА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ НАДАННЯ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ В СУЧАСНОМУ — ПОСТМОДЕРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ (АРХЕТИПНИЙ ПІДХІД)". Public management 21, № 1 (29 травня 2020): 192–202. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-1(21)-192-202.
Повний текст джерелаАнотація:
Схарактеризовано ознаки постмодернового суспільства: змен- шення ролі матеріального виробництва; стрімкий розвиток сектору послуг та інформації; зміна характеру людської діяльності та типів ресурсів, що залучаються до виробництва; суттєва модифікація традиційної соціальної структури, і наголошено на важливості ролі архетипів. Архетипіка як наука та архетипи розглядаються як рушій прогресу в сучасному процесі держа- вотворення. Визначено завдання та повноваження Державної казначейської служби України відповідно до існуючих законодавчих актів. Узагальнено теоретичні підходи до виконання функцій Державної казначейської служби України. Обґрунтовано включення обслуговуючої функції. Запропонова- но закріпити на законодавчому рівні такі функції Державної казначейської служби України: нормотворча; обслуговуюча; облікова; контрольна; профі- лактична (превентивна); інформаційна; управлінська. Зазначено, що в пост- модерному суспільстві ефективність функціонування Державної казначей- ської служби України залежить від професійного, якісного складу персоналу. Зазначено, що людина — працівник Казначейства, який виконує завдання і функції, покладені на Казначейство, відіграє досить важливу роль в порядку взаємодії з урядом, органами державної влади та органами місцевого само- врядування, бюджетними установами, організаціями, підприємствами, фі- зичними особами — підприємцями та громадянами з метою прийняття сво- єчасних та ефективних управлінських рішень. Обґрунтовано необхідність професійного навчання державних службовців на основі компетентнісного підходу. Визначено сучасні форми навчання та освітні програми, за якими відбувається підвищення кваліфікації державних службовців. Проаналізо- вано процедуру прийняття на роботу до органів Казначейства на конкурс- них засадах, яка засвідчує проблему в частині тестових завдань, які мають не предметний, а загальний характер. Рекомендовано наблизити зміст завдань в тестах до виконуваних функцій в органах Казначейства.
25
Василенко, Юлія Вікторівна. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ МЕХАНІЗМІВ РОЗВИТКУ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ МЕДИЧНОЇ ОСВІТИ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (10 травня 2022): 113–18. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2022.1.17.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено науковий огляд сучасних досліджень у галузі публічного управління з проблем розвитку післядипломної медичної освіти та виокремлено перспективи подальшого розгляду механізмів її реформування. Узагальнено аспекти соціальної значущості розвитку післядипломної медичної освіти як підґрунтя для визначення підходів до вирішення актуальних теоретичних і практичних завдань у цій сфері. Виявлено низку проблем державного управління у сфері охорони здоров’я, що пов’язуються науковцями з удосконаленням післядипломної медичної освіти: розвиток інтенсивного навчання всіх груп фахівців цієї галузі, навчання в установах охорони здоров’я, самостійного навчання, забезпечення якості підготовки керівних кадрів органів управління охороною здоров’я, закладів охорони здоров’я, удосконалення механізмів формування державного замовлення на підготовку кадрів. Підтверджено необхідність більшого врахування специфіки механізмів розвитку післядипломної медичної освіти, зумовленої міжгалузевим характером управління (охорона здоров’я, освіта). Зазначене дозволило окреслити завдання поглиблення знань про механізми міжгалузевого управління з урахуванням розвитку сучасної теорії публічного управління й запитів суспільства. Робиться висновок про необхідність узагальнення теорії та практики запровадження механізмів державного управління в умовах утвердження концепту «публічності». Реформування післядипломної медичної освіти в Україні пов’язуються з запровадженням механізмів інноваційного розвитку системи охорони здоров’я. Еволюція теоретичних поглядів на механізми державного управління розглядається у контексті пошуку нових ідей щодо запровадження засобів, важелів, стимулів впливу влади на систему медичної освіти з точки зору поглиблення суб’єкт-суб’єктних відносин у процесі управління суспільними справами та в умовах міжсекторального підходу. Підкреслюється важливість вивчення впливів демократизації державно-суспільних відносин, децентралізації влади на вибір механізмів публічного управління.
26
Олейников, Сергій. "ПРАВОВІ ОБМЕЖУВАЛЬНІ ІМПЕРАТИВИ ДЛЯ ВЛАДИ: ВИДИ ТА СКЛАД". ГРААЛЬ НАУКИ, № 5 (13 червня 2021): 60–67. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.04.06.2021.011.
Повний текст джерелаАнотація:
Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.
27
Константинов, О. О. "ОСОБЛИВОСТІ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ДІЯННЯ ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 211 КК УКРАЇНИ ВИДАЧА НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЩО ЗМЕНШУЮТЬ НАДХОДЖЕННЯ БЮДЖЕТУ АБО ЗБІЛЬШУЮТЬ ВИТРАТИ БЮДЖЕТУ ВСУПЕРЕЧ ЗАКОНУ". Juridical science, № 2(104) (14 липня 2021): 35–42. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.05.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено аналіз об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 211 Кримінального кодексу України, «Видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону». Автором визначено, що закінченим дане кримінальне правопорушення має вважатись не з моменту видання зазначеного в диспозиції ч. 1 ст. 211 Кримінального кодексу України нормативно-правового акта, а в залежності від настання наслідків, які на теперішній час хоча і згадуються у статті, однак лише у зв’язку з предметом даного діяння. З’ясовано, що під виданням нормативно-правових актів слід розуміти: підписання службовою особою, наділеною відповідними повноваженнями, актів, які містять приписи, обов’язкові для виконання необмеженим колом об’єктів управління (фізичних та юридичних осіб); затвердження службовою особою своїми наказами актів (постанов, правил, порядку, інструкцій, роз’яснень тощо), прийнятих (схвалених, рекомендованих) колегіальними дорадчими органами (колегіями міністерств, центральних відомств), рішення яких впроваджуються керівниками відповідних органів виконавчої влади, оскільки саме вони несуть персональну відповідальність за виконання завдань і здійснення функцій, покладених на ці органи. Видання нормативно- правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету, визнається злочином, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, а саме сума, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Наголошено, що коло суб’єктів бюджетних правопорушень є специфічним. Це викликано особливістю самих бюджетних правовідносин. Суб’єкт бюджетного права і бюджетного правопорушення не співпадають. Суб’єктами бюджетних правопорушень можуть бути як фізичні особи (керівники чи інші відповідальні посадові особи, залежно від характеру вчинених ними діянь), так і колективні утворення. Слід більш чіткіше як у Бюджетному кодексі України так і в Кримінальному законодавстві визначити суб’єктів бюджетних правопорушень, не посилатись на загальну фразу “учасники бюджетного процесу”.
28
Zabrodina, О. V. "Політико-правова еволюція української суверенної бюрократії". Grani 18, № 3 (23 лютого 2015): 6–12. http://dx.doi.org/10.15421/1715050.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті простежується еволюція української суверенної бюрократії в контексті формування її політико-правових засад. Визначено, що для України притаманнє поєднання «східної» та «західної» моделі бюрократії. Зокрема, «західна» модель переважала в періоди існування України як незалежної держави, тоді як «східна» модель домінувала в періоди втрати нею свого незалежного статусу. Виділено етапи розвитку української суверенної бюрократії. На початкових етапах бюрократизації державного управління відбувається трансформація української бюрократії з радянського чиновництва в суверенну бюрократію (1990-ті роки). Українське чиновництво стало самостійною силою, яке характеризується високим ступенем знеособленості. Ідеальний профіль українського чиновника – це технократ, не пов’язаний ідеологічними зобов’язаннями і який при прийнятті рішень використовує критерії економічної й соціальної ефективності. В умовах, коли старі авторитарні механізми політичного керівництва зруйновані, а нові, демократичні або ще не створені, або мають низьку ефективність, чиновництво перетворюється на потужну групу інтересів, що протистоїть як політичному класу, так і громадянському суспільству, метою якої є використання привласнених посадових позицій для розширення соціально-політичного впливу й максимізації зисків від адміністративної ренти. Державне будівництво у незалежній Україні призвело до того, що бюрократія поступово перетворюється з дієвого інструмента реалізації урядової політики в самостійний суб’єкт соціально-політичних відносин, сукупність інституціональних груп інтересів, які приватизують окремі структури й функції системи державного управління. Показово, що для української бюрократії, особливо її вищих щаблів, притаманний високий рівень політизованості. У своїй діяльності бюрократія підпорядковується потребам боротьби за політичну владу, вона втягується у політичне протистояння, в результаті чого відбувається неадекватне функціям та призначенню бюрократії розширення її меж повноважень, компетенції, сфери відповідальності і тим самим порушуються функціонально-рольові та статусні засади бюрократичної організації. Обґрунтовано, що сучасний етап бюрократизації управлінських структур в Україні пов’язаний з подіями кінця 2004 – початку 2005 рр., у ході яких до влади прийшла нова політична команда, яка актуалізувала процес адаптації бюрократичних структур до європейських стандартів. Цей процес ускладнюється надзвичайною політизованістю бюрократичного апарату, проявами соціально-психологічної втомленості від нескінченних змін. Ця втомленість викликає стурбованість, апатію, агресивність у населення. Перебуваючи тривалий час у режимі очікування змін на краще, громадяни зневірилися в благих намірах влади і чинять спротив будь-яким змінам, навіть які виправдані. По суті, на сучасному етапі державотворення є шанст на подолання наслідків зрощення авторитаризму з бюрократизмом, що приводить до культивування серед чиновництва рабської покори, догматизму мислення, консерватизму, соціальної апатії, спостерігається зниження довіри до політико-владної еліти в суспільстві.
29
Кононенко, Ю. С., та С. В. Джолос. "ДЕРЖАВНА ВЛАДА ЯК РІЗНОВИД ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (21 квітня 2020): 18–23. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).428.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті з’ясовано сутність, основні засади співвідно-шення і взаємодії державної і політичної влади. Окрес-лено єство монополії на законне застосування насиль-ства як однієї з визначальних рис держави. Виявлено властивості, що якісно відрізняють державну владу від політичної. Вказано на виключні прерогативи держав-ної влади. Зроблено застереження стосовно небезпеки зазіхання політичної влади на виключні прерогативи державної влади, а також стосовно небезпеки одер-жавлення всієї повноти та багатоманітності політичної влади тощо.
Автори дійшли висновку, що державна влада – це основний різновид політичної влади, що перебуває в руках панівного «режиму», здійснюється органами державної влади, визначає політику держави в пе-ріод свого правління (яка, в ідеалі, має відповідати ін-тересам держави) та володіє монополією на законне насильство. Головною рисою державної влади є моно-полія на законне застосування насильства, водночас насильство є джерелом утворення держави, знаряддям її панування та тим благом, що убезпечує суспільство від насильства з боку неуповноважених суб’єктів, зо-крема зовнішніх ворогів і злочинців. Тож, справедливе і виправдане в розумних межах державне насильство є благом.
Автори дійшли висновку, що основними властивос-тями, що якісно відрізняють державну владу від по-літичної є: служіння державному інтересу, виключне право на законне насильство, представництво всього народу, первинність, універсальний характер, створен-ня права державою, єдність державної влади в межах певної території, згуртованість суспільства державою, належність державі суверенітету та виключних преро-гатив тощо. Підкреслено неприпустимість злиття дер-жавної та політичної влади.
30
Kotsur, Vitalii. "НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ В НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ 90-Х РР. ХХ СТ. – ПОЧ. ХХІ СТ." Scientific notes on Ukrainian history, № 46 (10 липня 2019): 232–50. http://dx.doi.org/10.31470/2415-3567-2019-46-232-250.
Повний текст джерелаАнотація:
У запропонованому історіографічному огляді проблематика національних меншин України дослідників 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. розглядається через низку проблемно-змістових блоків, які визначали пріоритети дослідницьких практик на тому чи іншому етапі українського державотворення під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. У дослідженні виявлено, що у наявному українському та зарубіжному науковому дискурсі ґрунтовно і багатогранно розкриваються національні меншини як суб’єкт українського державотворення в умовах соціально-політичних трансформацій, політичної нестабільності та зовнішньополітичних викликів 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. Водночас досі належним чином не репрезентовано великий спектр поглядів, думок, оцінок, які належать представникам національних меншин та етнічних груп, що й актуалізує подальші дослідницькі практики в нових історичних реаліях. На сучасному етапі розвитку України сформувалася сучасна плеяда учених з новим науковим мисленням в царині вивчення етнонаціональної проблематики, які прагнуть не лише об’єктивно її інтерпретувати, а й протистояти деструктивним силам, експансії ідеології «русского мира», відповідально прогнозувати майбутнє та орієнтуватися на практичні результати. Саме в орієнтації на практичні результати вбачається можлива площина продуктивної взаємодії історика і влади в царині етнонаціональної проблематики в умовах міжнародних, соціально-економічних і політичних викликів для України в ХХІ ст.
31
Янушевич, Я. В. "ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІНСЬКОГО ВПЛИВУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 167–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).711.
Повний текст джерелаАнотація:
Янушевич Я. В. Особливості управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. - Стаття.
У статті розглянуто теоретико-правові засади управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. Встановлено, що детальне вивчення правового статусу Президента України дає підстави розцінювати його не лише в контексті представника інституту президенства, а ще і як повноцінного суб’єкта публічної адміністрації.
Акцентовано увагу на тому, що ціннісно-функціональне призначення Президента України в державі та суспільстві розкривається через його місце в системі державної влади України і визначається такими характеристиками: у системі поділу державної влади не належить ані до законодавчої, ані до виконавчої, ані до судової влади, займаючи особливе самостійне місце в державному механізмі, але за змістом своїх повноважень Президент України є найбільш наближеним до виконавчої влади; влада Президента України є похідною від влади народу України, який є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, що забезпечує формальну незалежність Президента України від інших вищих органів державної влади; забезпечує єдність державної влади і державної політики, цілісність державного механізму; є рівноправним суб’єктом у системі державної влади; зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, які передбачено Конституцією та законами України.
Доведено, що Президент України в інституційному механізмі забезпечення сфери оподаткування займає особливе місце, адже є суб’єктом, якого не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але якого наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у вказаній сфері, здійснює інституційне забезпечення сфери оподаткування на загальнодержавному рівні.
32
Bukach , V. V., та N. V. Kaminska . "Структурна характеристика державної влади як інституту конституційного права України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 19–28. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Державна влада завжди була однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правовий інститут державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки в Україні не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави.
Метою статті є розкриття змісту структурних елементів та обґрунтування правових категорій щодо функціонування державної влади як самостійного інституту конституційного права України, а також викладення власного бачення щодо оптимальної методологічної основи для визначення конституційного інституту державної влади. Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові влади в Україні, які у своїй сукупності допоможуть сформулювати визначення цього конституційно-правового інституту.
Наукова новизна полягає у тому, що сучасний період розвитку України характеризується діяльністю органів державної влади в умовах парламентсько-президентської форми правління, а тому з огляду на зазначене виникає необхідність дослідити теоретичні питання щодо структурної характеристики самостійного конституційно-правового інституту конституційного права України та запропонувати новітні шляхи його удосконалення на основі інтеграції держави в європейський простір. Наукою конституційного права України не достатньо ґрунтовно досліджена структурна характеристика конституційно-правового інституту державної влади, а тому питання правових категорій, що розкривають її зміст, потребують подальшого вивчення та удосконалення.
Висновки. Державна влада як конституційно-правовий інститут є комплексним поняттям, яке розглядається як різновид поняття «соціальна влада», як інтелектуальне підґрунтя будь-якої системи політичного та юридичного знання. Зміст влади характеризується відносинами, що виникають між суб’єктами й об’єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: передавання або нав’язування влади суб’єкта щодо об’єктів і підпорядкування об’єктів влади суб’єктам влади. Отже, структуру конституційно-правового інституту державної влади можна визначити як його внутрішню будову. Тобто, структура конституційного інституту державної влади говорить про те, як він побудований і з яких елементів складається. Структуру інституту державної влади розглядається з трьох точок зору: з погляду структури влади, з урахуванням принципу поділу влади і з урахуванням власної структури або структури відносин влади.
33
ХЛІБОРОБ, НАТАЛІЯ. "Запровадження електронного адміністративного судочинства в Україні: інновації та перспективи". Право України, № 2018/02 (2018): 102. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-102.
Повний текст джерелаАнотація:
Запровадження електронного судочинства стало провідною темою наукових дискусій останнього часу. Основним сьогодні залишається запитання: чи зможе електронне судочинство підвищити рівень захисту прав людини, особливо в адміністративних справах, де однією зі сторін правового спору є приватна особа, якій протистоїть суб’єкт владних повноважень? Загалом інформаційні технології дають змогу створювати нові форми організації діяльності та взаємодії органів публічної влади з суспільством, запроваджувати інноваційні рішення щодо правового регулювання та організації публічно-правових відносин. Метою статті є з’ясувати, по-перше, які реальні можливості створюють інноваційні законодавчі норми про електронне адміністративне судочинство для учасників адміністративного процесу, по-друге, якими мають бути подальші кроки органів публічної влади, зокрема і законодавця, для того щоб відбулася реалізація положень про запровадження електронного адміністративного судочинства. На законодавчому рівні відбулося закріплення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має стати основою впровадження усіх наступних елементів електронного адміністративного судочинства. Вперше закріплено положення про те, що суд здійснює розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Учасникам адміністративного процесу надано можливість подавати докази в електронній формі та використовувати електронний цифровий підпис. Крім того, документи можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак неоднозначним залишається правова регламентація можливості звернення до адміністративного суду з електронним позовом. У статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України чітко вказано, що позовна заява подається у письмовій формі. Хоча письмова форма фактично не виключає можливості створення електронного документа, однак те, що законодавець прямо не передбачив такої можливості, як звернення до суду шляхом подання електронного адміністративного позову, лише свідчить про неготовність публічної влади до реальних перетворень судових процесів за допомогою інформаційних технологій. Судові процеси зокрема та система загалом є чи не найконсервативнішою з публічних інституцій. У процесі розвитку суспільства базові елементи судового процесу зами є зробити використання інформаційних технологій максимально безпечним для прав людини, а також використати можливості цифрового світу для полегшення складних юридичних процедур. Отже, зі змінами, які внесені у КАС України, фактично відбулося запровадження окремих елементів електронного судочинства в адміністративний процес. Однак докорінних змін не сталося, оскільки на законодавчому рівні закріплені положення, які досі регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами. Наст судової інформаційно-телекомунікаційної системи, посилення захисту персональних даних і відповідальності за незаконне втручання у роботу систем електронного судочинства.
34
Берназюк, Я. О. "ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЗВЕРНЕННЯ СУБ’ЄКТА ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ З ПОЗОВОМ ДО СУБ’ЄКТА ПРИВАТНОГО ПРАВА". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, № 89 (6 березня 2020): 121–34. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.89.121-134.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено визначенню правових підстав звернення суб’єкта владних по-вноважень з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права. Встановлено, що суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду із відпо-відним позовом виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України, та з метою реалізації покладених на нього повноважень. Обґрунтовано, що у виняткових випадках та з метою захисту суспільного інтересу, якщо це не суперечить закону та здій-снюється для реалізації визначених законом завдань та функцій, суб’єкт владних пов-новажень також може звернутися з позовом до суб’єкта приватного права без наявності прямої вказівки на це в законі. Досліджено судову практику у справах, у яких суб’єкт влад-них повноважень звертається з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права.
35
Плакса, Віра. "ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ВЗАЄМОДІЇ СУБ’ЄКТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ІНІЦІАТИВИ З ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА СУДДІВСЬКОГО ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 228–33. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.37.
Повний текст джерелаАнотація:
Historical aspect of interaction of subjects of legislative initiative with public authorities and judicial government in UkraineУ статті проведено історичний аналіз взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з органами державної влади та суддівського врядування в Україні, на підставі якого визначено певну формулу такої взаємодії. Визначе- но, що, з одного боку, законодавча влада визначає правові засади організації та функціонування органів судової влади, зокрема органів суддівського врядування, а з іншого – органи суддівського врядування мають вплив на законотворчий процес Верховної Ради України. Такий вплив нині проявляється в наданні Вищою радою право- суддя консультативних висновків щодо законопроєктів із питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів. Звертається увага на те, що суб’єкти законодавчої ініціативи беруть безпосеред- ню участь у формуванні Вищої ради правосуддя. У статті зауважується, що, окрім іншого, Вища рада право- суддя вносить подання про призначення судді на посаду, а значимість такого повноваження продемонстровано через представлення статистичних результатів діяльності органу щодо прийняття рішень із цього питання. В аспекті вивчення історичного досвіду регулювання питання взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з орга- нами державної влади та суддівського врядування в Україні в роботі зауважується, що до створення Вищої ради правосуддя повноваження щодо внесення подання про призначення судді на посаду мала Вища рада юстиції. Акцентовано, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України не має прямих форм взаємодії із суб’єктами законодавчої ініціативи. За результатами дослідження питання історичного аспекту взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з органами державної влади та суддівського врядування в Україні зроблено спробу вио- кремити три історичні етапи розвитку такої, спираючись на зміни в нормативно-правовому регулюванні цього питання.
36
Кучеренко, І. Г. "ФОРМИ ТА МЕТОДИ КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 192–203. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.23.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства, що регулює контрольно-наглядову діяльність у сфері публічних закупівель в Україні, позиції практиків та вчених адміністративного права визначити та проаналізувати форми та методи вказаної діяльності у визначеній сфері. У статті аналізується чинне законодавство України та погляди науковців-адміністративістів щодо визначення поняття, класифікації форм та методів контрольно-наглядової діяльності у сфері публічних закупівель. В адміністративно-правовій науці існує два підходи до розуміння категорії «адміністративно-правова форма» які використовуються при характеристиці діяльності у сфері виконавчої влади. Відповідно до широкого підходу, зовні виражені дії (форма) притаманні не тільки органу виконавчої влади (суб’єкту державного управління), а й іншим суб’єктам адміністративного права – громадянам, громадським об’єднанням тощо, представники вузького підходу вважають, що адміністративно-правова форма характерна лише для діяльності органів виконавчої влади. Автором доводиться, що широкий підхід до трактуван- ня «адміністративно-правової форми» є виправданим, адже адміністра- тивна наука вже давно почала відходити від «радянського» ставлення до адміністративної діяльності, як суто діяльності органів виконавчої влади з використанням своїх владних повноважень. Рух в сторону сервіс- ності та більш широкого залучення громадського сектору для прозорої та ефективної діяльності різних суб’єктів адміністративної діяльності взагалі та суб’єктів контрольно-наглядової діяльності – зокрема, обумо- вило обрання вказаного вектору. Визначається, що особливістю вчинення юридично значущих дій суб’єктами контрольно-наглядової діяльності у сфері публічних закупівель є те, що вони в основному вчиняються за допомогою електронної платформи «ProZorro» та інших інформаційних ресурсів. В свою чергу методами контрольно-наглядової діяльності у вказаній сфері є сукупність конкретних процедурно-процесуальних дій (позитивного та примусового характеру), які використовуються на всіх стадія публічної закупівлі та передують закріпленню результатів діяльності контролюючих суб’єктів.
37
Коссак, Володимир. "Правосуб’єктність державних органів і створюваних ними юридичних осіб у механізмі регулювання цивільної відповідальності". Право України, № 1/2019 (2019): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-154.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності держави і створюваних нею юридичних осіб у приватних відносинах. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання, – юридичну рівність учасників приватних відносин. Юридична рівність полягає у тому, що кожна зі сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Держава як учасник цивільних правовідносин має універсальну правосуб’єктність, яку реалізує через систему своїх органів та юридичних осіб публічного і приватного права. Метою статті є аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності держави та створених нею юридичних осіб публічного і приватного права. Критерієм визначення статусу державного органу як суб’єкта права є порядок виникнення і наявність владних повноважень, необхідних для виконання передбачених нормативними актами функцій. Юридичні особи публічного і приватного права, які створюються державою, є самостійними учасниками цивільного обороту. Такими ж суб’єктами приватного права будуть органи державної влади в цивільних правовідносинах. Тому важливе значення має встановлення суб’єкта і розміру відповідальності у відносинах за участю органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. Для цього законодавець у нормативних актах повинен конкретизувати правовий статус орга нів державної влади та юридичних осіб, створених органами державної влади. При цьому необхідно враховувати певні передумови. До них належать: 1) законодавче визначення правового статусу органів державної влади; 2) встановлення їх компетенції як регулятора суспільних відносин; 3) функціональні повноваження та обов’язки; 4) можливість бути самостійним суб’єктом цивільної відповідальності. Встановлено, що особливості правосуб’єктності органу державної влади у відносинах цивільної відповідальності охоплюють: 1) встановлення обставин, які є підставою для виникнення майнової відповідальності; 2) з’ясування правомірності дій органів державної влади; 3) визначення меж майнової відповідальності; 4) заборону застосування окремих штрафних санкцій до органів державної влади. Заходи цивільної відповідальності повинні застосовуватися з однакових засад для всіх суб’єктів приватних відносин. Для цього в законодавстві необхідно змінити підхід до розмежування цивільної відповідальності органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. У цивільних відносинах, у разі необхідності, субсидіарну майнову відповідальність повинні нести органи державної влади за зобов’язаннями юридичних осіб, які створені у розпорядчому порядку.
38
Кирбят’єв, О. О. "ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА ПЕРЕВИЩЕННЯ НИМИ ВЛАДИ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ВИМІР". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (25 березня 2020): 147–51. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).377.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуті види правоохоронних органів, працівники яких є суб’єктом перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу. Визначені ознаки кримінологічної характеристики його особи. Серед цих ознак виділені найпоширеніші у цьому злочині ознаки особи злочинця.
Стаття 365 КК України передбачає кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу. Констатовано, що ознаки спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 365 КК України, визначені у диспозиції цієї статті словосполученням «працівник правоохоронного органу». Це визначення не містить усіх ознак суб’єкта аналізованого злочину. Для їх з’ясування необхідно звертатись до інших нормативно-правових актів. Тобто диспозиція ст. 365 КК України є бланкетною.
Вивчені статистичні дані щодо кримінальних проваджень, відкритих за ст. 365 КК України з 2014 р., свідчать про майже нульовий відсоток таких проваджень, направлених до суду з обвинувальним актом, після внесених у 2014 р. змін до КК України щодо по-нять істотної шкоди та тяжких наслідків, передбачених приміткою до ст. 364 КК України.
Для особи злочинця – працівника правоохоронного органу, який перевищує владу або службові повноваження, основною ознакою є приналежність до того чи іншого правоохоронного органу. Матеріали вивчених кримінальних справ та проваджень свідчать, що у 86% випадків перевищення влади або службових повноважень вчиняли працівники колишньої міліції або чинної Національної поліції.
Попередження та усунення професійної деформації як загального феномену передбачає зусилля на рівні держави, правоохоронних органів у цілому, їх служб та підрозділів, які за своїми функціями покликані здійснювати контроль за станом дисципліни та законності, психологічним станом працівників.
39
Прав, Юрій. "БУДІВЕЛЬНА ГАЛУЗЬ ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 230–40. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-230-240.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядаються актуальні питання розвитку будівельної галузі України з урахуванням трансформаційних процесів національної економіки та переходу на євроінтеграційний вектор розвитку. Будівельна галузь є од- нією з галузей мультиплікаторів, які здатні забезпечити зростання супутніх галузей народного господарства (для галузі будівництва це понад 70 галузей промисловості), забезпечити інвестиційну привабливість економіки. Акту- альність розвитку будівельної галузі також полягає у соціальному забезпеченні через реалізацію проектів будівництва комерційної нерухомості з ме- тою розвитку малого та середнього бізнесу та житлових площ для вирішення соціально-побутових питань населення. Таким чином, актуальність розвитку будівельної галузі визначає необхідність пошуку механізмів державного ре- гулювання у будівництві з метою забезпечення ефективного функціонуван- ня будівельної сфери. Дієвим механізмом забезпечення розвитку економіки є налагодження раціональної системи державного управління. Система дер- жавного управління включає у себе комплекс взаємоузгоджуваних механіз- мів впливу на суб’єкт управління з метою реалізації управлінських функцій держави: планування, прогнозування, регулювання, організації, моніторин- гу, контролю — шляхом наділення владними повноваженнями органи дер- жавної влади відповідно до ієрархічної структури чи делегування владних повноважень у межах, зазначених чинним законодавством, органам громад- ського контролю або приватним структурам. Реалізація управлінських цілей полягає у розробці організаційно-економічного механізму через реалізацію управлінських функцій, застосування інформаційно-аналітичного забезпе- чення та формування умов для їх практичного впровадження. Отже, у статті розглядаються теоретико-методичні підходи до розвитку ефективних ме- ханізмів державного управління галуззю будівництва з урахуванням вимог національного будівельного ринку, стратегічних цілей розвитку економічної системи країни та максимальної реалізації потенціалу будівельної галузі для забезпечення її конкурентоспроможності в умовах євроінтеграційних проце- сів та виходу на світові ринки збуту
40
Тетерін, Костянтин. "СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ". Молодий вчений, № 1 (89) (29 січня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-10.
Повний текст джерелаАнотація:
На сучасному етапі існування Української держави важливим показником ефективності функціонування державної влади є забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Для оцінки стану забезпечення прав людини та громадянина важливим показником являються статистичні спостереження в рамках розгляду адміністративних справ, так як у таких справах однією із сторін – суб’єкт владних повноважень, тобто держава. Завдяки багаторівневій судовій системі частково забезпечуються основні права людини. Тенденції виникнення спорів між людиною та державою в Україні стабільно високі, про що свідчать статистичні спостереження розгляду адміністративних справ судами України та Європейським судом з прав людини. Аналізуючи кількісні показники стану справ у сфері дотримання прав людини і громадянина, можна зробити припущення про необхідність вдосконалення принципів і механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. Забезпечення прав людини в Україні стало одним із головних болючих питань українського суспільства. Проблема забезпечення прав людини та громадянина пов’язана з недостатнім рівнем дотримання закріплених у Конституції України прав і свобод особи з боку держави. Під конституційно-правовим статусом особи слід розуміти закріплену в Конституції систему взаємовідносин між особою та державою, що має такі складові елементи, як конституційні права, свободи та обов’язки, основні принципи конституційно-правового статусу особи. Для проведення аналізу сучасного стану дотримання прав та свобод людини та громадянина важливо розглянути статистичні спостереження, які проводились останні роки в сфері розгляду судових справ. У Конституції України закріплюється та проголошується якісно новий підхід до розуміння взаємовідносин держави й особистості, що модифікує нові взаємовідносини між зазначеними суб’єктами, в яких на перше місце висувається людина, а не держава.
41
Віговський, С. І. "ЩОДО МОЖЛИВОСТЕЙ СТВОРЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ ПРО КОНТРОЛЬ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ СУДУ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 99–107. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена формулювання пропозицій стосовно створення та прийняття у процесі поточної судово-правової реформи проєкту Закону України «Про контроль за діяльністю суду». Автором детально розкривається структура запропонованого проєкту Закону. В «Основних положеннях» пропонується визначити: поняття «контроль за діяльністю судів»; сферу застосування відповідного законопроєкту; нормативну основу та правові принципи контролю за діяльністю судів; об’єкт і предмет тако- го контролю; основні вимоги до здійснення контролю. У розділі «Суб’єкти, які здійснюють контроль за діяльністю суду» законопроєкту закріплюються: перелік суб’єктів, які здійснюють контроль за діяльністю суду; основні права та обов’язки цих суб’єктів; обов’язковість оцінювання результативності та ефективності здійснення контролю; правовий статус суб’єктів контролю, що знаходяться поза межами системи правосуддя. Розділом «Суб’єкти, щодо яких застосовуються заходи контролю за діяльністю суду» проєкту Закону пропонується визначити: коло підконтрольних суб’єктів у межах контролю за діяльністю суду; обсяг прав підконтрольних суб’єктів. У розділі «Здійснення контролю за діяльністю суду» проєкту Закону пропонується визначити: загальні підстави та умови для контролю за діяльністю судів; форми та процедури контролю; сутність та особливості профілактики ризиків відхилення підконтрольного суб’єкта від його норми діяльності. Окрема увага в законопроєкті приділяється особливостям здійснення громадського контролю за діяльністю суду, що наразі досить часто використовується в якості інструменту тиску на судову владу в Україні. У висновках до статті автором вказується на те, що прийняття проєкту Закону України «Про контроль за діяльністю суду» сприятиме нормативному закріпленню адміністративно-правових засад такого контролю, встановлюватиме рамки цієї владної діяльності, що унеможливлюватиме використання на практиці контролю в якості інструменту неправомірного тиску на суд з метою спотворення правосуддя, звуження незалежності суду та самостійності суддів.
42
Мішин, Сергій. "ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 60–77. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.188.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто місцеве самоврядування, як комплексна галузь українського права, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і ре-гулюють суспільні відносини, що виникають у процесі організації місцевого самоврядування і вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування.Встановлено, що необхідною умовою динамічного розвитку України є інституційне реформування органів влади на місцях. Це дозволить подо-лати їхнє дублювання функцій і нестаток прозорості, а також призведе їх у відповідність до ринкових умов. Особливої уваги при цьому, як у теоретичному, так і у практичному сенсі заслуговує вивчення особливостей впливу посттоталітарної спадщини на розвиток владних інституцій, механізми досягнення балансу між легалізацією та легітимацією влади за допомогою ефективного розв’язання існуючих протиріч.У науково-теоретичному аспекті місцеве самоврядування характеризується як особливий інститут, який у своїй основі має не державу чидержавну владу, які засновані на матеріальній базі державної власності, а громадську спільноту, общину, матеріальною базою якої є зовсім інша формавласності – муніципальна.Місцеве самоврядування на практиці втілює інтереси територіальних громад. При цьому роль місцевого самоврядування для процесів просторовоїорганізації публічної влади пояснюється тим, що влада територіальних громад, будучи самостійним видом публічної влади, за своїм суб’єктно-об’єктним складом, своєю природою та сутністю, діапазоном здійснюваних нею функцій є найбільш соціально орієнтованою формою здійсненняпублічної влади, а також виступає потужним каталізатором формування громадянського суспільства, оскільки свідома участь жителів у процесіутворення гідних умов життя на певній території сприяє формуванню у них відповідальності за вирішення місцевих проблем і тим самим підвищує їх загальну соціальну та громадянську активність
43
Dreval , V. Yu. "Сутність та особливості постання інституту громадянського суспільства". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (21 липня 2021): 123–29. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.04.13.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто сукупність факторів становлення та розвитку громадянського суспільства. При з’ясуванні даного питання наголос зроблено на поєднанні реальних змін в соціально-економічному та суспільному розвиткові з тими ідеями, які висловлювалися та обґрунтовувалися тогочасними мислителями.
Метою статті визначено уточнення сутності та особливостей постання інституту громадянського суспільства у зв’язку з формуванням сучасного типу державно-владних відносин.
Наукова новизна дослідження полягає в додатковому аргументуванні положення про те, що реальні зрушення в постанні громадянського суспільства припадають на Нові часи і завдячують тогочасним системним змінам в соціально-економічній, суспільно-політичній та ідеологічній сферах.Висновки. Первинним формам державного владарювання не були властиві будь-які форми самоорганізації населення. Упродовж достатньо тривалого часу держава як суб’єкт владних відносин виступала єдиною формою організації суспільного життя, організовуючи і направляючи всяку соціально значиму діяльність людей. Витоки становлення та осмислення того явища, яке у пізніші часи отримало назву «громадянське суспільство», припадають на давні часи і були запозичені з політичного розвитку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Проте реальні зрушення в постанні громадянського суспільства припадають на Нові часи, що завдячує тогочасним системним змінам в соціально-економічній, суспільно-політичній та ідеологічній сферах. Першочергово це новації в соціально-економічному розвиткові, фактори економічного прогресу, приватної власності, усвідомлення працівниками та роботодавцями необхідності спільних дій для відстоювання власних соціально-трудових прав, разом з тим ідея невідчужуваності природних прав, поява феномену правової держави та оновлене розуміння місця людини у розвиткові державно-владних відносин. До останніх найперше слід віднести вже частково реалізовані ідеї конституціоналізму, розподілу гілок влади, парламентаризму, правової держави, врешті конституційного правління, обмеженого правом на користь громадянського суспільства.
44
Ганчук, О. М. "Інституціоналізація прав людини як основа правопорядку". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 8–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).506.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини:
1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб;
2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини;
3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини;
4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації;
5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.
45
ЛЮБЧЕНКО, ПАВЛО. "Муніципально-правові відносини: поняття, сутність, види". Право України, № 2020/10 (2020): 49. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-049.
Повний текст джерелаАнотація:
Руйнування радянської моделі державного управління на початку 90-х років XX ст. і реформування влади на місцях поступово склали необхідні передумови для становлення та розвитку місцевого самоврядування, а згодом і виникнення якісно нової галузі – муніципального права. Базисом для формування інституту місцевого самоврядування і розвитку нової галузі права стали: теорія правової держави; ідеї суспільного договору як ідеї правління, заснованого на згоді; розвиток концепції поділу публічної влади по горизонталі та вертикалі; теорія громадянського суспільства; лібералізм, який проголошує, що ініціативна (активна), вільна економічна й політична діяльність осіб є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Цим зумовлене становлення місцевого самоврядування не тільки як форми вирішення громадянами найважливіших справ територіального колективу, а й сприйняття його властивостей як одного з основних інститутів формування української державності. Метою статті є узагальнений аналіз підходів до формулювання поняття “муніципально-правові відносини”, виокремлення специфічних ознак муніципальноправових відносин як предмета муніципального права, розроблення теоретичних і прикладних рекомендацій щодо вдосконалення регулювання муніципально-правових відносин. Розглянуто теоретичні проблеми доведення самостійності муніципального права, виявлення і розкриття специфіки блоку соціальних і правових зв’язків, які встановлюють відмінні, специфічні ознаки відносин, характерних лише предмету муніципально-правового регулювання. Доведено, що у науковій літературі при визначенні поняття, сутності і видів муніципально-правових відносин спостерігається переважно панування публічно-правового нахилу, що не повною мірою відображає специфіку муніципального права, адже залишаються неохопленими ще суспільні відносини, які виникають у зв’язку з самоорганізацією та самоуправлінням територіальних колективів і спільнот для розв’язання питань місцевого значення (самооподаткування, вирішення інших питань на загальних зборах громадян за місцем проживання, співробітництво територіальних громад тощо). Проаналізовано проблему співвідношення місцевого самоврядування і муніципального права. Обґрунтовано, що місцеве самоврядування є матеріальною основою формування муніципального права. Із розвитком місцевого самоврядування з’являється широкий спектр суспільних відносин публічного (владно-політичного) характеру, пов’язаний із функціонуванням органів і посадових осіб місцевого самоврядування, та приватних відносин, які виникають у результаті самоорганізації населення для розв’язання питань місцевого значення, ведення господарської, підприємницької та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством України. Регламентація суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування здійснюється за допомогою норм права, і не лише муніципального, а й цивільного, фінансового, трудового тощо, а тому, незважаючи на тісний зв’язок цих двох понять, ототожнювати їх не можна. Виокремлення специфічних ознак муніципально-правових відносин, їх якісної однорідності, на основі таких елементів, як суб’єкт, об’єкт і зміст суспільних відносин, подальше удосконалення системи муніципального права має ключове значення для сталого розвитку місцевого самоврядування в Україні.
46
Оверко, Г. Я. "ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРАВІ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 71–79. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3264.
Повний текст джерелаАнотація:
Оверко Г. Я. Відшкодування збитків у господарському праві. – Стаття.У цій статті розглянуто поняття збитків, досліджено співвідношення поняття реальних збитків за цивільним та господарським законодавством, окремі питання практики відшкодування збитків, вивчено роз’яснення вищих судів з цієї проблематики, оцінено та досліджено практику відшкодуванняокремих видів збитків. Зауважено, що умовами (підставами) відшкодування збитків у практиці господарських судів є: наявність правопорушення; наявність виду збитку; причинно-наслідковий зв’язок між правопорушенням і збитком; наявність вини правопорушника. Встановлено, що за господарським законодавством до збитків, як однієї з найпоширеніших господарсько-правових санкцій, належать і моральна шкода, заподіяна суб’єкту господарювання, і вартість майна, що могло бути або пошкодженим, або знищеним, і витрати, що додатково понесені, як-то штрафні санкції, сплачені іншим контрагентам, і неодержані прибутки, що називаються втраченою вигодою. Збитки можуть виникнути у разі будь-якого господарського правопорушення, якщо інше прямо не передбачено законом, незалежно від того чи це договірні чи позадоговірні відносини. Наведено перелік випадків заподіяння моральної (немайнової) шкоди суб’єкту господарювання. Зауважено, що до складу збитків, що є додатковимивитратами, відносять штрафні санкції, що сплачені іншим суб’єктам. Такі штрафні санкції підлягають компенсації лише за наявності доказів фактичної їх сплати за умови їх безпосереднього зв’язку з конкретним правопорушенням. На практиці суди приділяють окрему увагу вирішенню спорів про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди. Суди повинні дослідити, чи могли такі збитки бути реально понесені кредитором та чи вживав кредитор заходів щодо їх відшкодування. Збитки у вигляді недоотриманого прибутку, втраченої вигоди, що були спричинені незаконною перевіркою представників органів державної влади, безпідставно накладеними арештами на майно та рахунки суб’єкта господарювання чи інше, відшкодовуються за загальним правилом, як і шкода, що заподіяна протиправною поведінкою представників органів державної влади. У такому разі збитки відшкодовуються з державного чи місцевого бюджету.
47
Matvieieva, A. V., and L. V. Yerofyeyenko. "THE ROLE AND IMPORTANCE OF THE FUNCTIONS OF ECONOMIC PROCEDURAL LAW." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 30–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3311.
Повний текст джерелаАнотація:
Матвєєва А. В., Єрофєєнко Л. В. Роль та значення функцій господарського процесуальногоправа. – Стаття.Стаття присвячена основним проблемам правового визначення місця та ролі функції в системі господарського процесуального права. Авторами проаналізовано історико-правові підвалини розвитку процесуального права, а також розуміння сутності функцій господарського процесу та їх видів. Надано пропозиції щодо тлумачення та класифікації функцій господарського процесуального права.
Сьогодні надзвичайно актуальним є визначення та класифікація функцій господарського процесуального права з метою визначення їх місця та ролі в розрізі аналізу сучасного процесуального права.Природа галузі господарського процесуального права виявляється як соціально-нормативного регулятора. Виходячи з цього, його функції мають велике значення для ефективності захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та набули в установленому порядкустатусу суб’єкта господарювання. суб’єкт господарювання, державні та інші органи, фізичні особи,які не є суб’єктами господарювання. Проте зараз проблема полягає в тому, що результати інтелектуальної праці, виражені в інтелектуальній власності, хоч і повинні приносити відчутний дохід, але незавжди на практиці. Необхідною передумовою отримання прибутку є використання майна, введення його в господарський обіг.Важливим для розуміння сутності функцій господарського процесу є періодизація етапів становлення процесуального права на українських землях: 1) перший період – це часи Київської Русі(давньоруського), коли суд був підпорядковувався адміністрації, тобто був її невід’ємною частиною;2) II період – XIV–XIX ст. (дореволюційний). Створення державних інституцій для вирішення справ, закріплення українського звичаєвого права в нормативно-правових актах та адміністративно-судовій практиці (друга половина XVII ст.), формування т.зв. писаного права; 3) III період – 1917–1991 рр. (радянський). Запровадження нових методів організації економіки та централізованого планування призвело до створення системи державних судів, для яких характерне використання їх як засобу непрямого впливу на суспільні відносини з боку органів державної влади; 4) IV період – з 1991 р. по теперішній час (пострадянський), пов’язаний із здобуттям незалежності України та створенням.Функції держави класифікують за їх соціальною значущістю, тривалістю дії, сферою діяльності, формою консолідації тощо. Переважно всі ці критерії можна застосувати до класифікації функцій економічного процесу з урахуванням його особливостей. Наприклад, за критерієм тривалості функції господарський процес можна поділити на постійні та тимчасові. До постійних належать регуляторна, охоронна, економічна, політична, інформаційна функції, а до тимчасових – моніторингова та інтеграційна. За критерієм меж права функції поділяються на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій економічного процесу відносять економічну, політичну, а внутрішню – регулятивну, охоронну, компенсаційну та оздоровчу.
48
МЕЛЬНИК, РОМАН. "Предмет адміністративного права". Право України, № 2018/03 (2018): 159. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-159.
Повний текст джерелаАнотація:
Точне і правильне розуміння предмета адміністративного права є важливим для сфери адміністративного судочинства, адже предмет адміністративного права надає можливість конкретизувати межі юрисдикції адміністративних судів. Предмет адміністративного права – визначальний чинник і для вивчення адміністративного права студентами та проведення адміністративно-правових досліджень. Викладене обумовлює необхідність формулювання завершеної і досконалої теорії (концепції) предмета адміністративного права. Метою статті є формулювання авторської концепції предмета адміністративного права через призму аналізу історичного досвіду, а також критичного вивчення праць сучасних учених-адміністративістів. Проведено аналіз наукових доробків, присвячених з’ясуванню змісту предмета адміністративного права і підготовлених радянськими вченими. Автору вдалося встановити та пояснити причини введення у науковий обіг категорії “предмет правового регулювання”, що було зроблено професором М. Аржановим на противагу західноєвропейській теорії поділу права на публічне і приватне. На думку автора статті, запропонована радянськими вченими концепція предмета та методу правового регулювання як критерій для розмежування галузей права є штучною і нежиттєздатною. Задля вирішення цього завдання, як наголошується у статті, вчені та юристи-практики мають послуговуватися розробленими європейськими авторами й апробованими практикою правозастосування відповідними теоріями, як-от: теорією субординації, спеціально-правовою теорією та двоступеневою теорією. Доводиться неможливість включення до предмета адміністративного права суспільних відносин: які виникають у внутрішньоорганізаційній діяльності державних підприємств; пов’язаних зі здійсненням адміністративного судочинства та судовою процедурою притягнення фізичних осіб до адміністративної відповідальності. На розвиток сформульованих висновків автор обстоює необхідність суттєвого розширення предмета адміністративного права, який, на його думку, утворюється не лише з відповідних суспільних відносин. Як підсумок робиться висновок про те, що предмет сучасного адміністративного права утворюється за допомогою: відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади Українським народом; відносин, які виникають між приватною особою та суб’єктом публічного адміністрування у разі, коли останній діє щодо приватної особи через використання одного чи сукупності адміністративно-правових інструментів; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування й іншим суб’єктом публічної влади, з яким перший із них не перебуває у відносинах підпорядкування; відносин, які виникають у межах внутрішньо організаційної діяльності органу публічної влади; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування та “особливо підпорядкованими особами”; відносин, пов’язаних із управлінням об’єктами публічної власності (публічним майном); відносин, пов’язаних із матеріальною відповідальністю суб’єкта публічного адміністрування за шкоду, завдану приватній особі рішенням (дією); регулювання фактичних дій; регулювання юридичного статусу суб’єктів адміністративно-правових відносин.
49
Вовчак, О., І. Кулиняк, Л. Гальків, О. Савіцька та Ю. Бондаренко. "МОДЕЛЮВАННЯ ВПЛИВУ ПАНДЕМІЇ COVID-19 НА ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ НА РИНКУ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (31 березня 2022): 250–58. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3717.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Висунуто гіпотезу, яка припускає, що значення показників роботи суб’єктів туристичної діяльності залежать від кількості смертельних випадків від пандемії COVID-19. Метою дослідження є аналізування впливу пандемії COVID-19 на результати роботи суб’єктів туристичної діяльності в регіонах України. Для вирішення завдань використано економетричні методи кореляційно-регресійного аналізу, визначивши при цьому кількісні закономірності та зв’язки між «кількістю суб’єктів туристичної діяльності», «кількістю реалізованих туристичних пакетів», «вартістю реалізованих туристичних пакетів», «кількістю ночівель туристів, що включені до туристичних пакетів», «кількістю обслуговуваних туристів» i «кількістю смертельних випадків від COVID-19». Для моделювання використовувалися статистичні дані з 24-х регіонів України з поділом суб’єктів туристичної діяльності на дві групи: юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців. Побудовано парні лінійні рівняння регресії. Для перевірки якості побудованих економетричних моделей визначено такі показники, як: коефіцієнт кореляції, величина випадкової помилки, коефіцієнт еластичності та коефіцієнт детермінації. Для оцінювання статистичної значущості коефіцієнта кореляції розраховано t-критерій Стьюдента, а для перевірки значущості моделі регресії — F-критерій Фішера. Виявлено зниження за усіма аналізованими фінансово-економічними показниками роботи суб’єктів туристичної діяльності в усіх регіонах України 2020 року. Між усіма аналізованими фінансово-економічними показниками роботи суб’єктів туристичної діяльності та кількістю смертельних випадків від COVID-19 виявлено помітний і високий зворотний зв’язок. Результати емпіричного оцінювання наслідків і моделювання характеру впливу епідемії на індустрію туризму допоможе державним органам влади і суб’єктам туристичної діяльності розробити стратегічні напрями дій, спрямовані на нарощування потенціалу та забезпечення фінансово-економічної стійкості ринку туристичних послуг у відповідь на кризу, спричинену пандемією COVID-19. Ключові слова: пандемія COVID-19, суб’єкти туристичної діяльності, туризм, кореляційно-регресійний аналіз, ринок туристичних послуг. Формул: 1; рис.: 0; табл.: 3; бібл.: 26.
50
Vasiutynskyi, Vadym. "Український ціннісний контекст визначення винуватців корупції". Проблеми політичної психології 24 (30 грудня 2021): 47–61. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol24-year2021-64.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність. Психологічні дослідження корупції зосереджуються на її особистісних та міжособових аспектах. Менше досліджено ціннісну природу корупції як суспільного явища. Завданням психології має бути встановлення відповідних соціально-психологічних залежностей.
Мета дослідження полягає у висвітленні та інтерпретації результатів широкомасштабного психосемантичного вивчення ціннісних аспектів пошуку винуватців корупції.
Методологія. Дослідження проведено в межах психосемантичного моніторингу масової політичної свідомості. За методом «лице-в-лице» опитано 1199 респондентів за всеукраїнською вибіркою (за винятком окупованих Криму та частини Донбасу). Запитання про ймовірних винуватців корупції було корельовано з 52 висловами з приводу різних обставин громадсько-політичного та особистого життя респондентів. Застосовано факторний та порівняльний аналіз.
Результати. Респонденти, які обстоюють проукраїнські цінності, активніше звинувачували громадян України, ніж владу Зеленського або владу Порошенка. Навпаки, проросійські особи більш схильні покладати провину на владу Порошенка, ніж на владу Зеленського або громадян України. Вони також винуватили колишні українські влади або уникали відповідати про винуватців.
Реформаторськи налаштовані респонденти сильніше звинувачували громадян України, ніж владу Зеленського або владу Порошенка. Натомість ті, хто перебуває на антиреформаторських позиціях, приписували більшу провину всім українським владам, ніж громадянам України.
Носії протестних настроїв виразніше наділяли провиною владу Зеленського, ніж громадян України.
Інтернальні респонденти активніше звинувачували владу Порошенка, ніж владу Зеленського або громадян України. Звинувачення з боку екстернальних осіб мали обернений порядок.
Висновки. Ціннісний контекст пошуку винуватців корупції в Україні зумовлено поділом за проукраїнськими і проросійськими цінностями, реформаторськими і антиреформаторськими поставами, рівнем протестних настроїв, локусом контролю поведінки. Прихильність респондентів до певних світоглядних цінностей зумовлює спрямування їхніх оцінок суб’єктів громадсько-політичного життя. Істотним чинником таких оцінок є владно-олігархічний контекст. Простежуються намагання респондентів, що мають вигляд захисних самовиправдань, протиставити себе та загалом пересічних громадян іншим суб’єктам імовірної корупції.
Перспективи досліджень можуть полягати у визначенні причин надмірного зосередження громадян на ціннісних упередженнях та розробці засобів спонукання їх до більш конструктивних способів розв’язання проблем корупції.