Добірка наукової літератури з теми "Суб’єкти військового управління"

У статті на основі аналізу правового статусу суб’єктів військового управління України виокремлено спеціальні повноваження суб’єктів військового управління у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, убезпечення національного інформаційного простору від інформаційних диверсій та інших недоброзичливих дій, що можуть призвести до негативних наслідків

Почасти ті, кого безпосередньо це стосується, неспроможні самотужки локалізувати надзвичайні ситуації та ліквідувати їхні наслідки. Саме тому всі причетні до цього процесу суб’єкти (органи державного управління, органи місцевого самоврядування, представники бізнесу) мають консолідувати свої ресурси та зусилля, аби належним чином реагувати на ймовірні та наявні надзвичайні ситуації, тим самим мінімізуючи негативні ефекти від них. Забезпечено подальший розвиток сутності поняття «надзвичайні ситуації» як повне чи часткове унеможливлення життєдіяльності на певній території чи акваторії унаслідок негативного впливу подій техногенного, природного, соціального чи військового характеру, що призводить до істотних соціальних, економічних, екологічних і політичних втрат, мінімізація яких можлива за умови належного реагування органів публічного управління. Витлумачено поняття «механізми публічного управління реагуванням на надзвичайні ситуації» як сукупність доступних способів, методів і засобів регуляторного впливу наділених владою інституцій, які їх використовуються для зменшення негативних ефектів від ймовірних і наявних надзвичайних ситуацій. Механізми публічного управління реагуванням на надзвичайні ситуації складаються з таких елементів: суб’єкти, об’єкти, функції, цілі, принципи, методи та засоби регуляторного випливу. Систематизовано види таких механізмів залежно від: рівня, способу, суб’єкту, об’єкту та цілей впливу. Своєю більшістю, означені механізми використовуються або одночасно (доповнюючи один одного), або ж послідовно (вирішуючи конкретне завдання), залежно від наявної ситуації. Окрім науково обґрунтованого методологічного (розуміння: що, коли, хто і як саме має діяти), також необхідне належне кадрове, організаційне, матеріально-технічне, правове та інформаційне забезпечення.

У статті запропоновано авторський варіант визначення категорії «адміністрування процесу реформування сектору безпеки і оборони» як системи взаємоузгоджених управлінсько-правових заходів, яких вживають вищі органи політичного керівництва держави, а також суб’єкти військового управління задля організаційного, кадрового, інформаційного, технологічного, матеріально-технічного забезпечення структурно-функціональних перетворень органів і служб, які входять до сектору безпеки і оборони держави. Наведено перелік і розкрито сутність основних напрямів адміністрування реформи сектору безпеки і оборони України в аспекті розвитку і подальшого поглиблення відносин з НАТО. Зокрема, це: розбудова спроможностей оборонних інституцій України, комп’ютеризація структур управління, зв’язку, а також посилення спроможностей у галузі військового командування, створення узгодженої та ефективної системи логістичної підтримки з фокусом на поліпшення спроможностей України щодо управління системою постачання та стандартизації, посилення рівня кібербезпеки сектору безпеки і оборони, посилення енергетичної безпеки воєнної інфраструктури, впровадження ефективної системи медичної підтримки за Євроатлантичними стандартами, знешкодження саморобних вибухових пристроїв, боєприпасів, що не вибухнули, та їх розмінування, активізація наукової і освітньої діяльності в сфері оборони і національної безпеки, посилення спроможностей національних сил оборони України в галузі стратегічних комунікацій, підвищення потенціалу України у протидії гібридним війнам, реформа Служби безпеки України, надання підтримки з боку НАТО Державній службі України з надзвичайних ситуацій у розбудові спроможностей у галузі захисту цивільного населення. Окремо акцентовано увагу на тому, що одним із найскладніших завдань адміністрування реформи сектору безпеки і оборони України у контексті поглиблення співпраці з НАТО є перехід Збройних сил України на стандарти НАТО, які називаються універсальною абревіатурою «STANAG» («Standardization Agreement»). Зазначено, що впровадження «STANAG» забезпечує планомірне нарощування рівня боєздатно-сті частин і підрозділів Збройних сил України, сприяє підвищенню ефективності використання державних ресурсів у сфері оборони, удосконалює систему підготовки військових частин і підрозділів, що входять до складу багатонаціональних військових формувань, та зростанню авторитету України на міжнародному рівні.

Метою статті є вивчення системи управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва. В межах визначеної мети дослідження основним завданням вбачається розкриття, на основі структурно-функціонального методу, окремих елементів вказаної системи та аналіз їхньої взаємодії і залежності між ними в рамках єдиного цілого.Наукова новизна статті полягає у використанні структурно-функціонального методу як найбільш прийнятного у дослідженні суб’єктів управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва, оскільки за допомогою визначення компетенції вказаних суб’єктів можливо проаналізувати їх регулюючий вплив на об’єкт управління, а саме на установи, задіяні в процесі підготовки фахівців цивільно-військового співробітництва як структурні елементи системи військової освіти та безпосередньо на самих фахівців цивільно-військового співробітництва.Висновки. У статті визначено, що систему цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України очолює Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України, яке є органом військового управління Збройних Сил України та одночасно органом, що координує діяльність військових навчальних закладів щодо підготовки фахівців із цивільно-військового співробітництва. Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України є замовником на підготовку фахівців із цивільно-військового співробітництва у вищих військових навчальних закладах та одночасно здійснює управлінські (адміністративно-правові повноваження) у сфері такої підготовки.Управлінська компетенція – це сукупність правових засобів, які надаються суб’єкту управління (Управлінню цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України) для виконання відповідних функцій (завдань), повноважень у сфері публічного управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва, в тому числі з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників такої підготовки. Компетенція Управління цивільно-військового співробітництва реалізується в актах і діях та включає функції та повноваження, а адміністративні або управлінські повноваження зводяться в основному до вирішення представницьких, організаційних та координаційних питань.Аргументовано, що для побудови ефективної системи управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва необхідне досягнення таких цілей: 1) створення умов для підготовки фахівців цивільно-військового співробітництва в рамках програм міжнародного співробітництва, а також запровадження системи підготовки військових фахівців для системи цивільно-військового співробітництва у вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти; 2) створення кадрового резерву з військовослужбовців та працівників Збройних Сил України, які мають досвід цивільно-військового співробітництва, для їх оперативного використання в інтересах забезпечення діяльності Збройних Сил України; 3) розробка стандартів діяльності груп цивільно-військового співробітництва та протоколів дій у штатних ситуаціях взаємодії; розробка структури та механізму залучення цивільного потенціалу в інтересах діяльності Збройних Сил України.

The relevance of the study is due to the introduction of changes and innovations, the transition to a competency-based educational paradigm, which causes changes in the direction of development, reorientation from knowledge-centric to the creative component, strengthening technology in higher military education, interactivity, intersubjectivity, creativity educational and professional training programs for future military managment masters. Despite the large number of pedagogical and psychological works devoted to the study of the development of intercultural competence, it should be noted that in the field of higher military education no model of development of intercultural competence of future military management masters has been proposed. The author’s model of development of intercultural competence of future military management masters in professional training is presented in the article; the main blocks (structural components) of this model are given and substantiated; outlines the main factors that determine the importance of the development of intercultural competence in modern conditions; the means and tools that ensure the maximum efficiency of the model implementation are identified.Purpose. The aim of the article is description of development model of intercultural competence of future military management master’s in professional training.Methods. Such methods of research are applied in the article, as: analysis of the systems and scientific literature, informative sources on issue of research; synthesis and generalization, design.Conclusions. The development of intercultural competence of future military management masters will be facilitated by a combination of innovative, traditional, interactive technologies, and the use of the case method will contribute to the improvement of soft skills that affect the effectiveness of intercultural communication. The developed author’s model will contribute to the achievement of a high level of development of intercultural competence of future military management masters and orientation to self-realization. Introduction of the author’s model of development of intercultural competence provides transition from ethnocentric view to ethnorelativistic perception of other cultures based on acquisition by subjects of intercultural competence and ability to interact in the difficult intercultural (multicultural) environment.Knowledge of the principles and foundations of intercultural communication, perception of differences of other cultures, tolerance of their understanding, improvisation, application of communicative strategies, cultural empathy, awareness of different contexts of emotions, ability to conduct intercultural dialogue are the basic characteristics of future military management masters. The introduction of such a model in the system of professional training of future military management masters, its approbation in the educational process will determine the prospects for further research.Key words: design, model, model of development of intercultural competence, professional competence, professional preparation of future master’s degrees of military management, intercultural competence, intercultural communication. Актуальність дослідження зумовлена впровадженням змін та інновацій, переходом на компетентнісну освітню парадигму, що зумовлює зміни напряму розвитку, переорієнтації зі «знаннєвоцентричного» на творчий компонент, посилення технологізації у сфері вищої військової освіти, застосування інтерактивності, інтерсуб’єктності, креативності освітнього процесу під час формування освітньо-професій-них програм підготовки майбутніх МВУ. Незважаючи на велику кількість педагогічних і психологічних праць, присвячених дослідженню розвитку міжкультурної компетентності, необхідно констатувати, що в галузі вищої військової освіти так і не запропоновано моделі розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління. У статті презентовано авторську модель розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління у професійній підготовці; наве-дено та обґрунтовано основні блоки (структурні компоненти) цієї моделі; окреслено основні фактори, що зумовлюють значення розвитку міжкультурної компетентності в умовах сучасності; визначено засоби та інструменти, що забезпечують максимальну ефективність реалізації моделі.Метою статті є опис розроблення моделі розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління у професійній підготовці.У статті застосовано такі методи дослідження, як: системний аналіз психолого-педагогічної та наукової літератури, інформаційних джерел з проблеми дослідження; синтез та узагальнення, моделювання.Висновки. Розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління сприятимуть поєднання інноваційних, традиційних, інтерактивних технологій, а використання кейс-методу сприятиме саме вдосконаленню «м’яких навичок», наявність яких впливає на ефективність міжкуль-турної комунікації, але розвитком яких нівелюють у вищих військових навчальних закладах. Досягненню високого рівня розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління та спрямованості до самореалізації сприятиме розроблена авторська модель. Впровадження авторської моделі розвитку міжкультурної компетентності забезпечує перехід від етноцентристського погляду до етнорелятивістського сприйняття інших культур, що базуються на набутті суб’єктами міжкультурної компетентності та здатності взаємодіяти у складному міжкультурному (полікультурному) середовищі.Знання принципів і основ міжкультурної комунікації, сприйняття відмінностей інших культур, прояв толерантності до їх розуміння, імпровізаційність, застосування комунікативних стратегій, культурна емпатія, усвідомлення різних контекстів прояву емоцій, уміння вести міжкультурний діалог є базовими якостями характеристики майбутніх магістрів військового управління у професійній підготовці. Впровадження такої моделі в системі професійної підготовки майбутніх магістрів військового управління, її апробація в освітньому процесі визначатимуть перспективу подальших досліджень.Ключові слова: моделювання, модель, модель розвитку міжкультурної компетентності, професійна компетентність, професійна підготовка майбутніх магістрів військового управління, міжкультурна компетентність, міжкультурна комунікація.

В статті розглянуто історичні аспекти та сучасний стан ведення лісового господарства на землях, наданих для потреб оборони. Досліджено проблематику організації ведення лісового господарства суб’єктами лісогосподарської діяльності, органом управління яких є Міністерство оборони України. Проведений автором статті аналіз дозволив йому дійти висновку про те, що з 1991 року постійно змінювалась і перекручувалась основна мета створення та функціонування у сфері оборонного відомства лісогосподарських підрозділів. На момент створення у 1949 році військові лісгоспи забезпечували організацію ведення взірцевого лісового господарства та відтворення лісів на землях оборони навколо військових аеродромів, полігонів, арсеналів тощо. Натомість, на цей час основна мета діяльності лісогосподарських суб’єктів господарювання, органом управління яких є Міністерство оборони України, була зведена до отримання прибутку. Крім того, зловживання посадовими особами різних рівнів та бездіяльність оборонного відомства, як органу управління майном, призвели до безпідставного відчуження земельних ділянок та засобів виробництва, якими лісогосподарські підрозділи наділялись при створенні та в процесі функціонування. Безпідставність відчуження майна лісогосподарських підрозділів оборонного відомства, на думку автора, зумовлена особливим статусом майна військових лісгоспів. Аналіз національного законодавства засвідчив, що з набуттям Україною незалежності майно установ і організацій, які увійшли до складу Збройних Сил України набуло статусу військового майна. Отже, відчуження такого майна неможливе без прийняття урядом України відповідних рішень. Також, на думку автора, в реаліях сьогодення ведення лісового господарства на землях оборони має бути організовано неприбутковими лісогосподарськими підрозділами зі сфери управління Міністерства оборони України.

Розроблені схема та пропозиції щодо створення у системі наукового та науково-технічного супроводження державних цільових оборонних програм розвитку озброєння та військової техніки і планів державних оборонних закупівель підсистеми управління ризиками, втілення якої у практику оборонного планування дозволить зменшити випадки необґрунтованого використання державних коштів на виконання заходів, що не забезпечуються наявними в Україні науковими, технологічними, виробничими потенціалами й можливостями її установ, організацій і підприємств. Розроблені зміст, основні завдання та порядок взаємодії суб’єктів системи замовлень у сфері оборони з питань управління ризиками тощо.

Статтю присвячено висвітленню результатів поглядів вітчизняних і зарубіжних вчених щодо проблематики розвитку професійного мислення з використанням методу проблемного навчання. Розкрито та охарактеризовано основні етапи проблемного навчання. За результатами теоретико-методологічного аналізу подано ознаки, умови та рівні оптимізації розвитку професійного мислення під час проблемного навчання. Висвітлено характеристику переліку спеціальних проблемних методів викладання з метою покращення якості навчального процесу в системі професійної освіти вищого військового навчального закладу Державної прикордонної служби України (далі – ДПСУ). З’ясовано, що цей метод є досить дієвим для розвитку професійного мислення майбутніх офіцерів-прикордонників в системі простійної підготовки ДПСУ. Активне впровадження цього методу може здійснюватись без докорінних змін традиційних форм надання освітніх послуг з принципово новою подачею інформації – на засадах проблемного викладання навчального матеріалу. З метою підвищення розвитку професійного мислення майбутніх офіцерів-прикордонників під час проблемного навчання у системі професійної підготовки ДПСУ проаналізовано аспекти застосування психологічних механізмів управління учбовою діяльністю на концептуальних положеннях Ю. І. Машбиця. Визначено, що головними способом розвитку професійного мислення охоронців кордону є розвиток їх здатності до самостійного та групового дослідницького пошуку під час розв’язування професійних задач в системі «викладач – суб’єкт навчання» на основі принципу проблемності засвоєння навчального матеріалу. Під час розвитку професійного мислення суб’єктів навчання викладачеві необхідно будувати інтеракцію з урахуванням психологічних механізмів, які розглянуті в нашому дослідженні.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2020. Дисертація є однією з перших у вітчизняній юридичній доктрині комплексних наукових праць, у якій викладено результати дослідження проблематики реалізації існуючих адміністративно-правових засад організації функціонування суб’єктів військового управління у сфері забезпечення національної безпеки та оборони України. У роботі наведено результати доктринального аналізу здійснення компетенції суб’єктами військового управління як інституціями забезпечення національної безпеки і оборони держави. Обґрунтовано авторські пропозиції щодо удосконалення актів національного законодавства, які регулюють означену сферу відносин і, зокрема, Закон України «Про Збройні Сили України».