Статті в журналах: "Строк давності"

1

Гуйван, П. Д. "КРИТИЧНІ МІРКУВАННЯ З ПИТАННЯ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ЛИШЕ ЗА ЗАЯВОЮ СТОРОНИ У ПРОЦЕСІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (26 січня 2022): 78–84. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.718.

Повний текст джерела

Анотація:

Гуйван П. Д. Критичні міркування з питання про застосування позовної давності лише за заявою сторони у процесі. – Стаття. У роботі проведено наукове дослідження питання про правову обґрунтованість і доціль- ність нормативного правила щодо застосування позовної давності лише за заявою сторони в спорі. Автор обстоює тезу, за якою такий підхід є невиваженим і таким, що суперечить основним засадам цивілістики. Так, спотворюється одне з основоположних понять цивіліс- тики – щодо змісту суб’єктивного матеріального права. Адже строк є елементом суб’єктив- ного права особи, а його сплив у зв’язку з вичерпаністю часових характеристик останнього приводить до припинення суб’єктивного права. У разі ж невизначеності із часом позовного домагання (він залежить від волі відповідача й може бути як завгодно довгим або взагалі вічним) втрачається ключова ознака права – його визначеність. Бо заявити про сплив дав- ності можна лише в судовому процесі, а його може взагалі не бути. Тож ставити дієвість матеріального права в залежність від процесуальних діянь недоцільно й сутнісно невірно. Подібна позиція була прийнятною в час, коли існувала концепція єдиної давності, але наразі вона відкинута правовою наукою та законодавством. Критично оцінене правило, яке означає фактичну безстроковість і матеріального права на позов. Тривалість реалізації охоронного повноваження за ним уже не обмежується нормативним строком, адже зовсім не виключено, що кредитор, пред’явивши позов поза межами давнісного строку й не маючи жодних поважних причин для його відновлення, все ж отримає судовий захист з огляду на відсутність заяви відповідача. І така концепція методологічно неправильна. У статті вивчено питання про можливість кваліфікації заяви про сплив давності як прояв принци- пу диспозитивності. Піддано обґрунтованій критиці подібні підходи сучасних науковців. Указується, що диспозитивність полягає у вільному виборі сторонами процесу доказів, які вони використовують в обґрунтуванні своїх вимог чи заперечень. Однак позовна давність не є доказом у справі, а факт спливу позовної давності є звичайним запереченням проти позову, який має розглядатися незалежно від заяви сторони.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Гуйван, П. Д. "ОБЧИСЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ПІСЛЯ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ: ЧИННЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ЙОГО ТЛУМАЧЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(26) (28 листопада 2019): 49–53. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).10.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проведено дослідження реальної правової природи матеріального суб’єктивного права особи на позов. Вивчено темпоральні аспекти, що пов’язані з тривалістю здійснення позовного домагання. Приділено особливу увагу аналізу перебігу давнісного строку після пред’явлення позову. В роботі доводиться помилковість поширеної в науці та правозастосовній практиці тези про переривання давнісного перебігу із пред’явленням позову за тими ж вимогами. Такий підхід неправильний, бо на практиці може призвести до захисту того права, яке не може бути захищеним і у такий спосіб спотворити основоположну ідею юридичної визначеності як елемента верховенства права, закладену колись в основу запровадження інституту позовної давності. Піддано обґрунтованій критиці положення про те, що у разі зміни підстави позову давність за пред’явленою вимогою переривається від часу подання заяви про таку зміну. Адже у разі зміни підстави позову захищається вже зовсім інше порушене право, виникає інша вимога, яка почала задавнюватися від виникнення права на неї, тобто від часу конкретного правопорушення. За наслідками дослідження зроблений висновок, що новий позов аналогічного змісту до тієї ж особи після пред’явлення домагання стає неможливим через пряму вказівку закону. Разом із тим встановлено, що давність переривається тільки у виключних випадках, коли судові вимоги пред’явлені не за всім обсягом обов’язку та не до всіх боржників. Таке переривання відбувається лише стосовно охоронно-правових вимог, не охоплених змістом та спрямованістю позову. Це відбувається, коли з якихось суб’єктивних чи об’єктивних обставин носій охоронного права на позов може пред’явити судове домагання не за всією сумою обов’язку або не до всіх солідарних боржників, зобов’язаних за неподільним боргом. У такому разі вельми справедливим буде правило про переривання давнісного перебігу за рештою вимог або стосовно боржників, не охоплених домаганням. Але то може застосовуватися лише як виняток із загального правового інструментарію, за яким переривання давності під час пред’явлення позову за тими ж вимогами до того ж відповідача неприпустиме. В інших випадках переривання не буде, а позовна давність достроково припиняється, як і будь-який строк у момент своєчасного здійснення обмеженого нею в часі суб’єктивного права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Гуйван, П. Д. "Загальна характеристика строків у цивільно-правовому зобов'язанні". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.695.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутнісні та темпоральні характеристики суб'єктивного права та відповідного юридичного обов'язку учасників цивільного правовідношення. Надаються думки автора стосовно часових вимірів відповідних діянь у межах як регулятивного, так і охоронного відношень. Піддано обгрунтованій критиці юридичний підхід, за яким сплив встановлених строків існування та здійснення права не впливає на можливість його реалізації. Стверджується, що строк дії зобов'язання є невід'ємним елементом змісту суб'єктивного права та визначає час його належної реалізації. Виконання простроченого обов'язку буде вже неналежним і відбудеться в рамках іншого - охоронного правовідношення, спрямованого на припинення порушення і усунення його наслідків. Отже, коли строк зобов'язання встановлений і воно не було виконане своєчасно, то відповідні регулятивні права та обов'язки припиняються. У цьому проявляється значення цивільно-правового строку як елементу змісту суб'єктивного права: його сплив призводить до певних юридично значущих наслідків - вичерпаності права. Натомість після правопорушення в межах охоронного правовідношення, що виникло, у вірителя з'являється можливість протягом позовної давності здійснити судовий захист свого права. Причому темпоральні регулятори відповідного реагування можуть бути різними. Захисна здатність права також залежить від його часових характеристик як елементу змісту суб'єктивного права. У роботі описані певні особливості часового опосередкування окремих нестандартних відносин: речового характеру; коли боржник добровільно усуває наслідки порушення; коли договірні взаємини контрагентів мають триваючий характер. Викладене бачення автора щодо регулювання тривалості та охоронних заходів у кожному з них. Скажімо, в межах абсолютного відношення (яке характерне, зокрема, для відносин власності та інших речових прав) регулятивне повноваження носія загалом продовжує існувати навіть після порушення, підтвердженням чому є притаманні йому правомочності щодо вимагання певної поведінки від будь-якої особи, але з порушення регулятивного абсолютного права власності виникає відносна охоронна матеріально-правова вимога, адресована порушникові.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Ус, О. "Заміна довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у разі незастосування судом давності виконання обвинувального вироку". Вісник Академії правових наук України, № 3 (70) (2012): 214–21.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Ус, О. "Заміна довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у разі незастосування судом давності виконання обвинувального вироку". Вісник Академії правових наук України, № 3 (70) (2012): 214–21.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Ус, О. "Заміна довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у разі незастосування судом давності виконання обвинувального вироку". Вісник Академії правових наук України, № 3 (70) (2012): 214–21.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕМПОРАЛЬНІ ЧИННИКИ ЗДІЙСНЕННЯ СУБ’ЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ". New Ukrainian Law, № 5 (29 листопада 2021): 15–21. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.2.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про часові виміри здій- снення регулятивного цивільного права та його співвідношення із тривалістю права на захист у разі порушення, зокрема і шляхом пред’явлення позовного домагання. Вивчено історич- ний поступ науки щодо інтерпретацій суспільного сприйняття періоду їхнього існування. Установлено, що первинно як наукова думка, так і відповідне законодавство грунтувалися на концепції єдиної давності як явищі, що руйнує навіть безспірне право. Уважалося, що погашення суб’єктивного права давністю є умовою, що супроводжує саме його виникнення. Проте розвиток цивілістичної науки, ґрунтуючись на відмінностях як правової природи, так і окремого юридичного регулювання інститутів набувальної та позовної давностей, привів до усвідомлення необхідності роздільного правового регулювання цих двох інститутів. Це відо- бразилося на науковому сприйнятті взаємозв’язків між виникненням та припиненням періоду існування позовного домагання та тривалістю самого суб’єктивного права, що зазнало пору- шення. Тривалий час у науці обстоювалася теза про те, що в момент порушення суб’єктивне право трансформується у право на позов, існує у такому стані упродовж встановленого строку, а потім разом із закінченням позовної давності припиняється. Однак еволюція чин- ного законодавства зумовила зміну концепції і цього разу, адже неможливо стало пояснити правило про належність виконання задавненого зобовязання після спливу позовної давності (частина 1 статті 267 Цивільного кодексу України). Тож нині найбільш прийнятною є теза про те, що позовною давністю погашається лише право на позов, а не саме суб’єктивне матеріальне право, тобто про продовження існування після збігу давнісного строку позбав- леного судового захисту суб’єктивного матеріального права. Добровільне виконання в цей час обов’язку боржником є належним, і останній не має права вимагати повернення вико- наного. Але для ефективності даної правової побудови обов’язково варто додати, що про- довжує існувати не порушене регулятивне право, а охоронне, яке втратило свою примусову здатність до реалізації. Добровільне здійснення саме цього права буде належним.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Гуйван, Петро Дмитрович. "ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ Й ПРИВАТНОПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 3 (12 листопада 2021): 59–63. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.3.10.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про відмінності й спільні риси такого мате- ріально-правового інституту, як позовна давність у відносинах, що регулюються нормами приватного (цивільного) й публічного (податкового) права. Зроблений порівняльний аналіз юридичних механізмів, які опосередковують порядок і момент виникнення в особи права на позов, і часу виникнення та відбиття в податковому обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості. Установлено, що дати виникнення обліковуваної підприємством заборгованості й дати початку перебігу позовної давності не збігаються, не збігаються також між собою і встановлені податковим зако- нодавством терміни виникнення дебіторської та кредиторської заборгованостей: в основу обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості в податковому законодавстві покладено момент фактичного виконання обов’язку, в той час, як перебіг позовної давності пов’язаний із моментом порушення права. Також з’ясоване питання про сутнісну від- мінність таких правових явищ, як сплив позовної давності й визнання заборгованості безнадійною. Установлено, що позовна давність визначає лише час для звернення до суду з вимогою про примусове виконання боржником охоронного обов’язку, вона не впливає на фізичне погашення зобов’язання, просто у випадку пропуску давнісного строку обов’язок вже не може бути виконаним за допомогою державного юрисдикційного органу. Якщо він не виконується добровіль- но, може йтися про незаконне збагачення боржника, отже, від моменту спливу позовної давності в нього виникнуть додаткові податкові обов’язки: коли кредиторська заборгованість за отриманий, але не сплачений товар стане без- надійною, з податкового боку вона трансформується в безповоротну фінансову допомогу. Отже, можна зробити висновок про те, що помилковим є припущення, за яким строки, запроваджені законодавцем у податковому праві, визначають темпоральні кордони існування суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Токар, Н. "Визначення початку перебігу строку позовної давності а цивільному праві України". Підприємництво, господарство і право, № 9 (2006): 16–20.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Суханов, Максим. "ПЕРЕВАЖНІ ПРАВА УЧАСНИКА ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 2, № 8 (13 липня 2021): 209–14. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.2.33.

Повний текст джерела

Анотація:

У положеннях наукової статті автор проводить аналіз законодавства та наукової літератури щодо переважного права придбання частки (її частини) іншого учасника товариства з обмеженою відповідальністю, що продається третій особі. Пропонується позбавлення учасників права включати до корпоративного договору положення про позбавлення переважного права учасника на придбання частки іншого учасника. Наголошено на необхідності уніфікації нормативно-правових актів щодо строку позовної давності зі зверненням до суду з позо- вними вимогами про захист переважного права учасників товариства з обмеженою відповідальністю шляхом встановлення такого строку тривалістю у три місяці. Додатково обґрунтовано віднесення до договорів про від- чуження частки (її частини) у статутному капіталі ТОВ договору міни та дарування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Гуйван, П. Д. "ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОБМЕЖЕННЯ В ЧАСІ ЗАХИСНОЇ ЗДАТНОСТІ СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА". Знання європейського права, № 4 (10 листопада 2021): 19–23. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.254.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про тривалість суб’єктивного матеріальногоцивільного права й строки його здійснення. Позаяк нині в цивілістичній доктрині безспірною видається теза,за якою сплив позовної давності не тягне припинення матеріального правовідношення, вивчено проблему припи-нення юридичного обов’язку й відповідного суб’єктивного права, що становлять зміст правовідношення за загаль-ним правилом глави 50 Цивільного кодексу. Установлено, що після закінчення перебігу позовної давності мате-ріальне право не може бути примусово здійснене, але воно, не припиняючись за змістом, набуває так званого«натурального» характеру. Однак за таких обставин виникає питання: скільки часу буде існувати охоронно-пра-вове зобов’язання, що становить зміст подібного відношення? Адже вічне існування задавненого обов’язку, якийтим більше не можна виконати в примусовому порядку, не сприяє правовій визначеності й пожвавленню діло-вого обороту. Тож у роботі проведений серйозний аналіз теоретичних положень учених, які обстоювали теоріюпро припинення існування матеріального права з втратою цим правом суттєвої його характеристики – можливостіпримусової реалізації. Водночас ми відійшли від невірної по суті тези про пов’язаність періоду існування суб’єк-тивного матеріального права з тривалістю позовної давності й прискіпливо оцінили висновки про недоцільністьвічного існування незабезпеченого позовним захистом права. Доведено, що нормативне чи договірне задавнен-ня охоронного права, що втратило примусову здатність, безперечно, буде відповідати інтересам як суспільствав цілому, так і самого вірителя. Зроблено висновок, що на законодавчому рівні слід визначити якусь іншу суспіль-но прийнятну точку зворотного відліку, за якою вже повністю втрачається соціальний інтерес до існування само-го задавненого суб’єктивного права. Пропонується таким строком вказати п’ять років після закінчення перебігупозовної давності за відповідними вимогами. Факт, що максимальна тривалість задавненого суб’єктивного правамусить бути встановлена, на наше переконання, очевидний. Це сприятиме як визначеності матеріального оборо-ту, так і стабілізації самих відносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Гуйван, П. "Питання взаємозв’язку та сутнісних відмінностей між регулятивними й охоронними правовідношеннями: історичний аспект та часові чинники". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 64–71. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2003.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена науковому вивченню актуального питання про сутнісні особливості розвитку та реалізації суб'єктивних повноважень правоволодільця та кореспондуючих обов'язків боржника в регулятивних і охоронних право-відношеннях. Надані загальні та глибинні характеристики відповідних відносин, за якими регулятивними є взаємодії, що встановлюють порядок правильної, належної поведінки суб'єктів цивільних відносин, тоді як охоронні - спрямовані на захист досягнутого, вони забезпечують правову можливість припинити порушення суб'єктивного права, усунення негативних наслідків такого порушення. Значна увага в роботі приділена відмежуванню досліджуваних взаємин за ознакою застосування до їх опосередкування темпоральних вимірів, зокрема інституту позовної давності. Встановлено, що позовна здатність, тобто властивість права бути реалізованим примусово в межах визначеного законом періоду, належить виключно зобов'язанням, які перебувають у порушеному стані. Що ж стосується регулятивних відносин, то, хоча до їхнього змісту закладені певні вимоги управненої особи й обов'язки іншої, такі вимоги не мають позовного забезпечення, на них не поширюється дія позовної давності. А передбачена в угоді можливість ужиття заходів примусового впливу має абстрактний характер і не передбачає державного примусу. У статті наданий детальний історичний аналіз становлення вчення про різну природу вказаних відносин, вивчені різні цивілістич-ні підходи до ключового питання: що відбувається із суб'єктивним право носія в разі його порушення. Автор критично оцінює теорію про перехід права внаслідок його порушення в так званий «напружений» стан, яка домінувала багато років. Теза про те, що після настання строку виконання нереалізоване право набуває позовного характеру і щодо його здійснення починається перебіг позовної давності за відповідними вимогами не узгоджується із сучасними правовими концепціями. На переконання автора, від моменту порушення регулятивне право припиняється, натомість виникає нове суб'єктивне право -охоронне, яке від часу появи має захисну примусову властивість.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Герасименко, М. "Деякі аспекти притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення геноциду". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 3 (9 грудня 2020): 130–36. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.3.13.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», Конвенція «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства». Акцентується увага на тому, що збирання доказів на підтвердження вчинення геноциду являє собою складний процес, який потребує кропіткої праці з боку органу досудового розслідування. У статті приділяється особлива увага працям українських науковців, серед яких: Ю.В. Аносова, В. А. Василенко, В. Н. Кубальський, Н. В. Мадзігон, В. І. Марочко, Д. І. Радомська, В. І. Сергійчук, О. В. Курінний, А. М. Козицький. Зазначені дослідники досліджували питання нормативно-правового регулювання притягнення до відповідальності осіб за вчинення геноциду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Гуйван, Петро Дмитрович. "ОКРЕМІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНОГО КОРЕГУВАННЯ ПОРЯДКУ ОБЧИСЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 29–34. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.4.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про обґрунтованість та адекватність дійсних способів спеціального обчислення тривалості позовного домагання в контексті сутності такого правового явища, як позовна давність. У цьому контексті оцінено мораторій як передбачений ч. 2) ст. 263 ЦКУ спосіб відстрочення виконання зобов’язання. На базі ретельного дослідження можливого впливу мораторію на можливість подання позову, його розгляду чи виконання судового рішення автор дійшов висновку, що в нормативно встановленому вигляді він ніяк не може у цій іпостасі виступати як правова підстава для зупинення давності. За своєю правової ідеєю мораторій має встановлювати заборону на виконання (зокрема, примусове) такого зобов’язання і впливати не на стан самого цивільного правовідношення, а на можливість його реалізації. Отже, за своєю сутністю він є не відстроченням виконання обов’язку, а забороною вчиняти певні види діяльності. А якщо так, то зупинення позовної давності у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини, вже врегульовано пунктом 3 ч. 1 ст. 263 ЦКУ, тому відбувається невиправдане дублювання законодавчих правил. Також у роботі висвітлено стан проблеми з перериванням строку давності внаслідок визнання боргу боржником. Особлива увага приділена такому способу фіксації наявного боргу, як укладення договору на нових умовах щодо строків виконання за заявою до кредитора про відстрочення обов’язку. Установлено, що тут ідеться про відтермінування вже простроченого зобов’язання, з якого почалася позовна давність, але яким не завершилася. Цей правочин прийнято кваліфікувати як різновид дії боржника, що свідчить про визнання ним боргу, від моменту її укладення пропонується обчислювати новий давнісний перебіг. Однак виявлено, що така конструкція суперечить фактичній природі коментованих відносин, адже за такої угоди відбувається реструктуризація охоронного (порушеного) обов’язку, але виконання (зокрема, примусове) ще не може відбутися.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ БЕЗТИТУЛЬНОГО ВОЛОДІННЯ УПРОДОВЖ ПЕРЕБІГУ НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 10–15. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.342.

Повний текст джерела

Анотація:

Робота присвячена науковому дослідженню актуального питання правового статусу добросовісного набувача чужої речі в період, доки він здійснює давнісне володіння в межах набувального строку. Автор детально аналізує наукову полеміку щодо того, є нетитульне володіння фактичним станом чи суб’єктивним правом. На користь кожного з цих підходів у літературі висловлені думки поважних вчених. Зазначається, що питання отримало ще більшої актуальності та гостроти, враховуючи відновлення цивільного інституту набувальної давності. Натепер наукові концепції почали ґрунтувалися на правовій регламентації описуваного явища в нормах чинного законодавства. З огляду на це все більш очевидним стає факт, що здійснювати володіння не титульний набувач може лише в межах свого суб’єктивного права навіть попри бажання та волю власника майна. Це підтверджується запровадженням (на жаль, поки що декларативним) і правової можливості захисту такого права у випадку вимушеної втрати володіння. Автор статті також дотримується цієї юридичної позиції. У статті вказано на непослідовність і кволість законодавця, який не надає задекларованому ним праву реального практичного механізму втілення. В той же час реальні правовідносини за наявності протилежних інтересів неволодіючого власника і володіючого добросовісного окупанта часто опиняються в тупиковій ситуації. За таких обставин єдино продуктивним є цивілістичний посил, згідно з яким чинні правові акти покликані регулювати не якесь абстрактно існуюче, випадкове явище, об’єктивний стан матерії, а конкретний соціально допустимий рівень взаємодій, які хоча і виникли всупереч праву, але з огляду на їхню специфіку заслуговують на нормативну забезпеченість та охорону. Тобто, має бути забезпечений дієвий інструментарій здійснення та захисту суб’єктивного права на давнісне володіння чужим майном. Автор вбачає вирішення цього питання у площині запровадження конкретного механізму посесорного захисту такого володіння. При цьому має враховуватися, що позовне домагання може виникати лише при порушенні певного суб’єктивного права, у цьому випадку – речового. Отримавши нове речове право, володілець набуває не тільки можливість безпосереднього фізичного тримання речі, а й певну міру майнової влади, він має право відбивати зазіхання на своє володіння третіх осіб і навіть власника.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Яблокова, О. І. "ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТВОРІВ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.226.

Повний текст джерела

Анотація:

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова Твори мистецтва, літератури й науки як об'єкти авторського права підлягають правовій охороні, що встановлює чіткі правила використання цих об'єктів цивільного права особами, яким автор передав майнові права. Використання виключних прав на будь-який вид творів без відповідного дозволу не є правомірним. При цьому, згідно з положеннями, установленими ст. 444 ГК України й ст. 21-25 Закону України «Про авторське право й суміжні права», допускаються випадки вільного використання творів. Основним критерієм для вільного використання твору є використання без наміру одержувати дохід. Безумовно, мають місце випадки, коли просити дозволу в автора твору є недоцільним. Зокрема, коли користувач відтворює твір в особистих цілях або для навчання. У таких випадках користувач не одержує якого-небудь доходу від такого відтворення. Крім того, подібне використання свідчить про цінність і значущість твору, отже, його автор користується відповідною репутацією та популярністю. Також допускається вільне використання твору після закінчення строку охорони майнових прав (усе життя автора (співавторів) і 70 років після смерті). При цьому вільне використання твору вказує на дотримання рівноваги між майновими інтересами автора і немайновими інтересами членів суспільства загалом. Однак закінчення строку охорони майнових прав ніяк не впливає на охорону особистих немайнових прав авторів. Інакше кажучи, вільне використання твору після закінчення 70 років не дає можливості користувачеві яким-небудь чином спотворювати, переробляти твір, якщо це буде здійснено на шкоду репутації цього об'єкта авторського права. Дотримання особистих немайнових прав автора після його смерті є обов'язковим для всіх потенційних користувачів. Це пояснюється не тільки тим, що особисті немайнові права не мають строку давності, але й тим, що необхідно зберігати задум і сутність первісного твору. Вважаємо, що це є однією з основних вимог до використання об'єкта авторського права після закінчення встановленого законом строку охорони майнових прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Гуйван, Петро Дмитрович. "ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДОБРОЇ СОВІСТІ ДЛЯ ДАВНІСНОГО ВОЛОДІЛЬЦЯ, ЙОГО ОБҐРУНТУВАННЯ З ПОЗИЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ ВИДИМОСТІ ПРАВА". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 11–16. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.374.

Повний текст джерела

Анотація:

Дана наукова стаття присвячена дослідженню питання про юридичне значення такої категорії правового статусу набувача чужої речі, як його добросовісність. Вивчено сутність цього явища, встановлено, що саме критерій добросовісності надає істотного значення претензіям учасників даних взаємин на набуття чи збереження приватного речового права. У праці підкреслюється, що, окрім значення доброї совісті на момент заволодіння чужою річчю, що надає правової визначеності можливості оформлення титулу і є складовою частинного фактичного складу для набуття власності чи права давнісного володіння, bona fides також характеризує порядок поведінки окупанта і впродовж набувальної давності. При цьому добра совість тільки тоді має якісь правові наслідки, коли вона протиставлена суб'єктивному праву. За таких умов вона придбаває безпосереднє юридичне значення, в тому числі і як умова набуття та захисту права. Добросовісність володіння чужою річчю є внутрішнім показником усвідомлення певного майнового стану самим суб'єктом. У цьому сенсі у статті зроблена оцінка вказаного статусу з позицій наукової концепції про видимість права. За посилами цієї теорії давність також розглядається як наслідок видимості права, попри те, що вона виникає та триває всупереч волі учасників відносин та незважаючи на їхнє усвідомлення цього факту. Відтак добросовісне безперервне та відкрите володіння майном як власним упродовж строку набувальної давності найпоказовіше пов'язувалось із видимістю власності. Тож поняття добросовісності в сенсі особистісного сприйняття реально наявних ціннісних орієнтацій тісно пов'язано із принципом захисту видимості права, оскільки спрямована на усвідомлення його третіми особами. У роботі відмічені певні відмінності під час застосування теорії видимості права при набутті власності добросовісним набувачем від неповноважного відчужувана та за набувальною давністю. Наголошується, що подібний механізм мусить застосовуватися під час презумування відношення до речі як власної з боку володільця рухомого майна. Але із правила повинні бути виключення, зокрема, в разі, коли у власника є підстави для віндикації речі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Klymenko, O. M., та L. M. Kakaulina. "Проблеми правового забезпечення права власно- сті в умовах тимчасової окупації частини території України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (13 березня 2020): 15–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.02.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є окреслення ряду проблем, пов’язаних із порушеннями в Україні права власності в умовах тимчасової окупації Автономної Республіки Крим і частини територій Донецької та Луганської областей, а також формування пропозицій щодо шляхів їх правового вирішення. Наукова новизна полягає в спробі висвітлення неординарних в юридичному аспекті питань, що потребують ґрунтовного аналізу з позицій конституційного та міжнародного права, зокрема щодо захисту права власності Українського народу й держави на об’єкти, які перебувають у межах окупованих територій у зв’язку з тимчасовою окупацією частини території України, за відкритого порушення РФ територіальної цілісності України та в умовах тривалої «гібридної» війни. Висновки. У складних політико-економічних умовах «гібридної» війни, наслідками якої є окупації частини території, Україною використовуються можливості міжнародно-правових засобів захисту права власності та формується законодавче поле для його забезпечення. Головним акцентом в діяльності державних органів є необхідність впровадження системних заходів, зокрема передбачених Стратегією інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року та спрямованих на розв’язання існуючих у цій сфері проблем. Найпершим кроком має бути створення спеціального реєстру незаконно захопленого, зруйнованого та/або пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації нерухомого (приватного, державного та комунального) майна. Відповідні факти мають бути підтверджені судовими рішеннями, що є гарантією забезпечення його повернення законним власникам або відновлення їх правового становища шляхом компенсації за втрати. Вітчизняне законодавство потребує внесення змін стосовно встановлення, а також відновлення строку позовної давності для справ, пов’язаних із порушенням права власності у контексті окупації частини територій України. При цьому відповідальність щодо компенсацій власникам втраченого внаслідок окупації приватного майна держава має взяти на себе з чітко визначеними джерелами фінансування (на початковому етапі це можуть бути кошти державного бюджету, що в перспективі можуть бути відшкодовані за рахунок стягнення коштів з країни-агресора).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Хорина, Галина Петровна. "Октябрь 1917: идеология революции". Znanie. Ponimanie. Umenie, № 4 (20 грудня 2017). http://dx.doi.org/10.17805/zpu.2017.4.10.

Повний текст джерела

Анотація:

Статья посвящена анализу события столетней давности, которое изменило политическую карту мира, — Великой Октябрьской социалистической революции. Автор рассматривает причины и духовные основания социалистической революции, опираясь на труды мыслителей, участников и очевидцев тех событий. Монархический строй, просуществовавший в России более трех столетий, не сумел ответить на вызовы времени. Слабость и историческую исчерпанность самодержавия показала Русско-японская война, в которой Россия понесла огромные потери, потерпела поражение. Первая русская революция 1905–1907 гг. не ликвидировала самодержавие, практически не решила многие социально-экономические и другие вопросы. В стране не было самолетов, машин, в армии главным средством передвижения был гужевой транспорт; крайне низкой была грамотность населения. Россия как была страной «второго эшелона» капитализма, так и осталась. Эти и другие факторы через десять лет привели к Февральской буржуазно-демократической революции.Февральская революция 1917 г., либеральная по своей сути, покончила с самодержавием. Россия на короткое время стала самой свободной и демократической страной в мире, но не сумела решить проблемы земли, войны и мира, национальный вопрос. Временное правительство, которое оказалось у руля государственной власти, в силу различных идеологических взглядов не смогло выработать общие цели и задачи, единую тактику по выводу России из системного кризиса. Оно не имело необходимых полномочий для проведения широких преобразований в стране и поэтому не получило поддержки народа, теряло свою и без того невысокую популярность. В результате это привело к Октябрьской революции, которая изменила вектор социокультурного развития России.В силу российской культурной специфики Октябрьская революция была неизбежной. Так считали многие участники тех событий, несмотря на принадлежность к разным идеологическим партиям и организациям. Это был выход из тупика, в котором оказалась Россия. Революция ликвидировала неравенство в потреблении социальных благ, создала люфт социальных возможностей. Она показала всему миру, что не только высшие слои общества, элита способны делать историю, но и творческий порыв народа. Октябрьская революция была «революцией Модерна», благодаря ей Россия превратилось в современное по мировым стандартам государство.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Строк давності"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями