Добірка наукової літератури з теми "Строк давності"

Гуйван П. Д. Критичні міркування з питання про застосування позовної давності лише за заявою сторони у процесі. – Стаття. У роботі проведено наукове дослідження питання про правову обґрунтованість і доціль- ність нормативного правила щодо застосування позовної давності лише за заявою сторони в спорі. Автор обстоює тезу, за якою такий підхід є невиваженим і таким, що суперечить основним засадам цивілістики. Так, спотворюється одне з основоположних понять цивіліс- тики – щодо змісту суб’єктивного матеріального права. Адже строк є елементом суб’єктив- ного права особи, а його сплив у зв’язку з вичерпаністю часових характеристик останнього приводить до припинення суб’єктивного права. У разі ж невизначеності із часом позовного домагання (він залежить від волі відповідача й може бути як завгодно довгим або взагалі вічним) втрачається ключова ознака права – його визначеність. Бо заявити про сплив дав- ності можна лише в судовому процесі, а його може взагалі не бути. Тож ставити дієвість матеріального права в залежність від процесуальних діянь недоцільно й сутнісно невірно. Подібна позиція була прийнятною в час, коли існувала концепція єдиної давності, але наразі вона відкинута правовою наукою та законодавством. Критично оцінене правило, яке означає фактичну безстроковість і матеріального права на позов. Тривалість реалізації охоронного повноваження за ним уже не обмежується нормативним строком, адже зовсім не виключено, що кредитор, пред’явивши позов поза межами давнісного строку й не маючи жодних поважних причин для його відновлення, все ж отримає судовий захист з огляду на відсутність заяви відповідача. І така концепція методологічно неправильна. У статті вивчено питання про можливість кваліфікації заяви про сплив давності як прояв принци- пу диспозитивності. Піддано обґрунтованій критиці подібні підходи сучасних науковців. Указується, що диспозитивність полягає у вільному виборі сторонами процесу доказів, які вони використовують в обґрунтуванні своїх вимог чи заперечень. Однак позовна давність не є доказом у справі, а факт спливу позовної давності є звичайним запереченням проти позову, який має розглядатися незалежно від заяви сторони.

У статті проведено дослідження реальної правової природи матеріального суб’єктивного права особи на позов. Вивчено темпоральні аспекти, що пов’язані з тривалістю здійснення позовного домагання. Приділено особливу увагу аналізу перебігу давнісного строку після пред’явлення позову. В роботі доводиться помилковість поширеної в науці та правозастосовній практиці тези про переривання давнісного перебігу із пред’явленням позову за тими ж вимогами. Такий підхід неправильний, бо на практиці може призвести до захисту того права, яке не може бути захищеним і у такий спосіб спотворити основоположну ідею юридичної визначеності як елемента верховенства права, закладену колись в основу запровадження інституту позовної давності. Піддано обґрунтованій критиці положення про те, що у разі зміни підстави позову давність за пред’явленою вимогою переривається від часу подання заяви про таку зміну. Адже у разі зміни підстави позову захищається вже зовсім інше порушене право, виникає інша вимога, яка почала задавнюватися від виникнення права на неї, тобто від часу конкретного правопорушення. За наслідками дослідження зроблений висновок, що новий позов аналогічного змісту до тієї ж особи після пред’явлення домагання стає неможливим через пряму вказівку закону. Разом із тим встановлено, що давність переривається тільки у виключних випадках, коли судові вимоги пред’явлені не за всім обсягом обов’язку та не до всіх боржників. Таке переривання відбувається лише стосовно охоронно-правових вимог, не охоплених змістом та спрямованістю позову. Це відбувається, коли з якихось суб’єктивних чи об’єктивних обставин носій охоронного права на позов може пред’явити судове домагання не за всією сумою обов’язку або не до всіх солідарних боржників, зобов’язаних за неподільним боргом. У такому разі вельми справедливим буде правило про переривання давнісного перебігу за рештою вимог або стосовно боржників, не охоплених домаганням. Але то може застосовуватися лише як виняток із загального правового інструментарію, за яким переривання давності під час пред’явлення позову за тими ж вимогами до того ж відповідача неприпустиме. В інших випадках переривання не буде, а позовна давність достроково припиняється, як і будь-який строк у момент своєчасного здійснення обмеженого нею в часі суб’єктивного права.

Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутнісні та темпоральні характеристики суб'єктивного права та відповідного юридичного обов'язку учасників цивільного правовідношення. Надаються думки автора стосовно часових вимірів відповідних діянь у межах як регулятивного, так і охоронного відношень. Піддано обгрунтованій критиці юридичний підхід, за яким сплив встановлених строків існування та здійснення права не впливає на можливість його реалізації. Стверджується, що строк дії зобов'язання є невід'ємним елементом змісту суб'єктивного права та визначає час його належної реалізації. Виконання простроченого обов'язку буде вже неналежним і відбудеться в рамках іншого - охоронного правовідношення, спрямованого на припинення порушення і усунення його наслідків. Отже, коли строк зобов'язання встановлений і воно не було виконане своєчасно, то відповідні регулятивні права та обов'язки припиняються. У цьому проявляється значення цивільно-правового строку як елементу змісту суб'єктивного права: його сплив призводить до певних юридично значущих наслідків - вичерпаності права. Натомість після правопорушення в межах охоронного правовідношення, що виникло, у вірителя з'являється можливість протягом позовної давності здійснити судовий захист свого права. Причому темпоральні регулятори відповідного реагування можуть бути різними. Захисна здатність права також залежить від його часових характеристик як елементу змісту суб'єктивного права. У роботі описані певні особливості часового опосередкування окремих нестандартних відносин: речового характеру; коли боржник добровільно усуває наслідки порушення; коли договірні взаємини контрагентів мають триваючий характер. Викладене бачення автора щодо регулювання тривалості та охоронних заходів у кожному з них. Скажімо, в межах абсолютного відношення (яке характерне, зокрема, для відносин власності та інших речових прав) регулятивне повноваження носія загалом продовжує існувати навіть після порушення, підтвердженням чому є притаманні йому правомочності щодо вимагання певної поведінки від будь-якої особи, але з порушення регулятивного абсолютного права власності виникає відносна охоронна матеріально-правова вимога, адресована порушникові.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про часові виміри здій- снення регулятивного цивільного права та його співвідношення із тривалістю права на захист у разі порушення, зокрема і шляхом пред’явлення позовного домагання. Вивчено історич- ний поступ науки щодо інтерпретацій суспільного сприйняття періоду їхнього існування. Установлено, що первинно як наукова думка, так і відповідне законодавство грунтувалися на концепції єдиної давності як явищі, що руйнує навіть безспірне право. Уважалося, що погашення суб’єктивного права давністю є умовою, що супроводжує саме його виникнення. Проте розвиток цивілістичної науки, ґрунтуючись на відмінностях як правової природи, так і окремого юридичного регулювання інститутів набувальної та позовної давностей, привів до усвідомлення необхідності роздільного правового регулювання цих двох інститутів. Це відо- бразилося на науковому сприйнятті взаємозв’язків між виникненням та припиненням періоду існування позовного домагання та тривалістю самого суб’єктивного права, що зазнало пору- шення. Тривалий час у науці обстоювалася теза про те, що в момент порушення суб’єктивне право трансформується у право на позов, існує у такому стані упродовж встановленого строку, а потім разом із закінченням позовної давності припиняється. Однак еволюція чин- ного законодавства зумовила зміну концепції і цього разу, адже неможливо стало пояснити правило про належність виконання задавненого зобовязання після спливу позовної давності (частина 1 статті 267 Цивільного кодексу України). Тож нині найбільш прийнятною є теза про те, що позовною давністю погашається лише право на позов, а не саме суб’єктивне матеріальне право, тобто про продовження існування після збігу давнісного строку позбав- леного судового захисту суб’єктивного матеріального права. Добровільне виконання в цей час обов’язку боржником є належним, і останній не має права вимагати повернення вико- наного. Але для ефективності даної правової побудови обов’язково варто додати, що про- довжує існувати не порушене регулятивне право, а охоронне, яке втратило свою примусову здатність до реалізації. Добровільне здійснення саме цього права буде належним.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про відмінності й спільні риси такого мате- ріально-правового інституту, як позовна давність у відносинах, що регулюються нормами приватного (цивільного) й публічного (податкового) права. Зроблений порівняльний аналіз юридичних механізмів, які опосередковують порядок і момент виникнення в особи права на позов, і часу виникнення та відбиття в податковому обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості. Установлено, що дати виникнення обліковуваної підприємством заборгованості й дати початку перебігу позовної давності не збігаються, не збігаються також між собою і встановлені податковим зако- нодавством терміни виникнення дебіторської та кредиторської заборгованостей: в основу обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості в податковому законодавстві покладено момент фактичного виконання обов’язку, в той час, як перебіг позовної давності пов’язаний із моментом порушення права. Також з’ясоване питання про сутнісну від- мінність таких правових явищ, як сплив позовної давності й визнання заборгованості безнадійною. Установлено, що позовна давність визначає лише час для звернення до суду з вимогою про примусове виконання боржником охоронного обов’язку, вона не впливає на фізичне погашення зобов’язання, просто у випадку пропуску давнісного строку обов’язок вже не може бути виконаним за допомогою державного юрисдикційного органу. Якщо він не виконується добровіль- но, може йтися про незаконне збагачення боржника, отже, від моменту спливу позовної давності в нього виникнуть додаткові податкові обов’язки: коли кредиторська заборгованість за отриманий, але не сплачений товар стане без- надійною, з податкового боку вона трансформується в безповоротну фінансову допомогу. Отже, можна зробити висновок про те, що помилковим є припущення, за яким строки, запроваджені законодавцем у податковому праві, визначають темпоральні кордони існування суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності.

У положеннях наукової статті автор проводить аналіз законодавства та наукової літератури щодо переважного права придбання частки (її частини) іншого учасника товариства з обмеженою відповідальністю, що продається третій особі. Пропонується позбавлення учасників права включати до корпоративного договору положення про позбавлення переважного права учасника на придбання частки іншого учасника. Наголошено на необхідності уніфікації нормативно-правових актів щодо строку позовної давності зі зверненням до суду з позо- вними вимогами про захист переважного права учасників товариства з обмеженою відповідальністю шляхом встановлення такого строку тривалістю у три місяці. Додатково обґрунтовано віднесення до договорів про від- чуження частки (її частини) у статутному капіталі ТОВ договору міни та дарування.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2021. У дисертаційній роботі досліджено давність та давнісні строки у цивільному праві. Розглянуто генезис понять «давність» та «давнісні строки» у цивільному праві, надано загальну характеристику різним видам давнісних строків в цивільному праві. Запропоновано авторське визначення понять «давність», «давнісні строки», «давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку». Виокремлено етапи становлення та розвитку давності та давнісних строків у цивільному праві України. Підсилено теорію «абстрактної (загальної) давності» на підставі системного та компаративного аналізу сучасних нормативних джерел, спеціальної літератури та правозастосовної практики. Встановлено, що давність є міжгалузевим інститутом, що проявляється через систему таких ознак, як предметна єдність суспільних відносин, підхід міжгалузевого правового регулювання, наявність власних правових принципів галузі, наявність норм галузевої приналежності й процедурного характеру, комплексність нормативно-правових актів галузі. Аргументовано, що давнісні строки у приватному праві мають матеріально-правову природу, які, на відміну від процесуальних строків, підпорядковуються особливим правилам обчислення, зупинення, переривання та встановлення юридичних матеріальних наслідків їх спливу. Розроблено класифікацію давнісних строків за різними підставами.