Статті в журналах з теми "Стратегічні ходи"

В статті розглянуто роль і місце протиповітряної оборони у системі стратегічних дій та її вплив на забезпечення обороноздатності держави. Вказані проблемні питання, які впливають на організацію та ведення протиповітряної оборони. Розглянуто протиріччя існуючих теоретичних підходів до управління протиповітряною обороною України з практичними можливостями її реалізації. Причини їх виникнення та вплив на ефективність управління протиповітряною обороною. Особливістю питання, що розглядається в статті, є урахування умов управління протиповітряною обороною під час стратегічної операції збройних сил, яка має комплексний характер проведення, в основі якого покладено одночасне застосування міжвидових угруповань військ пов’язаних єдиною стратегічною метою. Розглянуто шляхи їх вирішення та визначені напрямки для подальшого дослідження з метою обґрунтування рекомендацій по підвищенню ефективності управління протиповітряною обороною у ході ведення операції ЗС без зниження ефективності системи протиповітряної оборони держави.

Мета: визначити стратегію розвитку сумо в Харківській області. Матеріал і методи: проаналізовано Статут громадської організації «Харківська обласна федерація сумо» та Націо- нальну стратегію з оздоровчої рухової активності в Україні на період до 2025 року «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» (2016), системний аналіз та метод моделювання дав можливість побудувати стратегічну модель розвитку сумо у Харківській області, соціологічне опитування серед жителів Харківської області сприяло визначенню думки населення щодо сумо та перспектив його розвитку у нашому регіоні, метод експертних оцінок використано для оцінки розробленого в ході дослідження перспективного плану розвитку сумо в Харківській області. Результати: у ході дослідження визначено, що сумо притаманні ознаки європейської моделі професійного спорту: відсутність чіткого поділу між аматорським і професійним напрямом; спортивно-комерційна спрямованість розвитку. Окреслено стратегію розвитку сумо в Харківській області, подано результати попередніх досліджень щодо перспек- тивного плану розвитку сумо та запропоновано стратегічну модель розвитку сумо, яка базується на принципах сис- темності, науковості, цілепокладання, гуманізму, включає мережу організаційно-управлінських заходів, що зумовлю- ють досягнення поставлених завдань, таких як зростання популярності та конкурентоспроможності сумо; покращення спортивних результатів на міжнародних змаганнях сумо; збільшення кількості людей, які займаються сумо. Висновки: Отримані результати доповнюють і розширюють сучасні наукові дані щодо стратегічного управління роз- витком неолімпійського спорту в Україні. Розроблений перспективний план розкриває мережу заходів, які покладені в основу моделі і сприятимуть вирішенню стратегічних завдань щодо розвитку сумо в регіоні. Для ефективного вико- нання перспективного плану ми пропонуємо Громадській організації «Харківська обласна федерація сумо» створити структурний підрозділ «Центр розвитку сумо» зі статусом Юридичної особи, для проведення власної господарської діяльності, що передбачена статутом Федерації та не суперечить діючому законодавству, на який покласти обов’язки роботи із зовнішніх зв’язків та маркетингу. На базі Центру створити структурні підрозділи, які відповідатимуть окремим напрямкам роботи: «Спортивний комплекс», «Академія сумо», «Музей сумо», «Спортивний магазин», «Відділ марке- тингу», «Видавництво» (або видавничий відділ). Запропонована нами стратегічна модель, з урахуванням внутрішніх і зовнішніх ризиків, відображає розвиток неолімпійського спорту, зокрема сумо, ефективний менеджмент сприятиме вирішенню нагальних завдань на кожному етапі та досягненню генеральної мети. Ключові слова сумо, стратегія розвитку, план, модель, федерація, центр розвитку сумо.

У статті розглянуто структуру, функції та завдання військових формувань Народного комісаріату Внутрішніх справ (далі — НКВС)з охорони тилу Червоної армії у період Другої світової війни. Проаналізовано зміст та спрямованість реорганізаційних кроків, визначено результати та ефективність службово-бойової діяльності їх частин і підрозділів упро- довж 1941–1944 рр., зокрема на теренах України. Стратегічні завдання та тактика дій радянських військових охоронних сил у ході війни визначались воєнно-стратегічною ситуацією на фронтах та оперативною обстановкою на театрах воєнних дій, їх організаційно-штатною побудовою, нормативно-правовим забезпеченням функціонування та досвідом службово-бойової діяльності. Розглянуто також роль допоміжних військових формувань — винищувальних батальйонів й груп сприяння їм як приклад народного патріотизму. Ключові слова: прикордонні застави, війська по охороні тилу діючої Червоної армії, внутрішні війська, винищувальні батальйони, загороджувальні загони, застави, комендатури, контрольно-пропускні, фільтраційні пункти.

Для підвищення ефективності реформ в умовах інформацій- ного суспільства необхідно використовувати цифрові платформи. Цифрові- зація стратегічних комунікацій забезпечить ширші можливості для учасни- ків комунікаційних процесів. Постає завдання обґрунтувати роль цифровізації стратегічних комуніка- цій у здійсненні реформ в Україні. За результатами дослідження 2017 р. стосовно деяких реформ від 16 до 37 % громадян знають і підтримують зміни, а від 30 до 48 % знають про них, але не підтримують певні реформи. Частка громадян, які не володіють ін- формацією про реформи, становить від 22 до 47 %. Використання стратегіч- них комунікацій покращить інформування і вплине на ставлення громадян до реформ. У даному разі розглядаємо застосування цифрових форматів стратегічних комунікацій. Під цифровими форматами розумітимемо зокре- ма е-платформи, в межах яких органи публічної влади оперують інформацією, що впливає на реакцію стейкхолдерів. Завдання для стратегічних комунікацій полягатиме в залученні під- тримки груп впливу; ефективнішому використанні цифрових майданчиків для інтенсифікації комунікації; координації повідомлень органів публічної влади. Цифровізація стратегічних комунікацій виявляється у застосуванні е-ресурсів для організації взаємодії влади, громадян і бізнесу, підвищення ефективності роботи державного механізму для досягнення суспільного розвитку. Цифровізація стратегічних комунікацій у публічному управлінні роз- глядається як розширення потенціалу стратегічних комунікацій за рахунок використання інформаційно-комунікаційних технологій та інструментів. Застосування цифрового підходу в стратегічних комунікаціях (е-ресурси для обговорення ходу реформ, оцінювання результатів, опитування тощо) значно інтенсифікує комунікаційні процеси і сприятиме активнішій участі зацікавлених сторін.

Крізь призму сформованих історичною традицією архетипів розглянуто стратегічні пріоритети сталого розвитку як складову страте- гічного планування та об’єкт консолідації зусиль органів публічної влади, бізнес-структур та громадськості на середньо- та довгострокову перспек- тиву і вказано на їх зумовленість. Визначено вимоги для виокремлення етапів кардинальних перетворень, що здійснюються в ході реформування системи публічного управління та проаналізовано їх дотримання в поетап- ності розбудови за роки незалежності. Акцентовано увагу на оптимізацій- них вимогах (комплексності, організаційній гнучкості, стратифікації або ранжуванні цілей, темпах трансформаційних перетворень), що виплива- ють з об’єктивних аспектів, що наявні в сучасному вітчизняному суспіль- стві архетипів. Встановлено, що для вітчизняного досвіду реформування характерними ознаками є: відмова від аналізу власного досвіду; викрив- лення інформаційних потоків; невдачі в реалізації політик та непопуляр- ність перетворень; тенденція до збільшення кількості та складності струк- тур і масштабів завдань, що складно адаптувати до змінних умов; брак ефективного лідерства та навичок управління змінами. Виокремлено про- блемні питання, що виникають у процесі реалізації стратегічних пріоритетів. На основі аналізу причин, що унеможливлюють сталий регіональний розвиток на основі стратегій регіонального розвитку регіонів України на пе- ріод до 2020 р., обґрунтовано потребу в оновленні методичного забезпечення їх розроблення та перегляду існуючих. Досліджено практичний досвід щодо визначення стратегічних пріоритетів сталого розвитку на прикладі м. Вінни- ця. Вказано на об’єктивні (що спираються на сформовані історичною тради- цією архетипи) та суб’єктивні (зумовлені варіативністю та специфічністю їх виявів) чинники непопулярності стратегічних перетворень, причини, що зумовлюють невдачі при здійсненні реформ, негативні наслідки їх вияву, що в сукупності надало змогу визначити основні загрози для реалізації страте- гічних пріоритетів сталого розвитку.

У статті досліджено сучасний стан вітчизняного ринку молока і молочних продуктів та його місце на світовому ринку. Визначено експортний потенціал галузі. В ході досліджень було виявлено, що в сучасних умовах перед підприємствами молокопродуктового підкомплексу виникає пoтрeба трaнсфoрмaції їх органiзаційнoї, управлiнської та виpобничої стрyктyри в межах єдиного виробничого комплексу. Стратегічними орієнтирами ефективного фyнкціонування молочного ринку в такому випадку можуть виступати дивеpсифікація та спеціалізація, було виявлено потенційні можливості вказаних стратегій та актуальність як для великомасштабних виробників так і для малого та середнього бізнесу. Сфера застосування результатів дослідження: pозраховано на економістів і фахівців молокопереробної галузі, органів державної влади, аспірантів, студентів та наукових співробітників. Проведені дослідження дають змогу впроваджувати необхідні інструменти для своєчасного реагування на потенційні загрози для продовольчої безпеки в сучасних умовах.

УДК 339.187; JEL Classification: М29 Мета. Розробка та реалізація ефективної стратегії розвитку, будучи перспективно орієнтованим етапом процесу комерційної діяльності торговельного підприємства, виступаючи підґрунтям для набуття довгострокових конкурентних переваг і максимізації прибутку, залишається надалі актуальною проблемою та визначено основною метою в даному дослідженні. Методика дослідження. Теоретичною і методологічною основою є праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, в яких розглядаються питання стратегічного управління та напрями розвитку торговельних підприємств умовах мінливого зовнішнього середовища. В роботі використано методи узагальнення та абстрагування; метод аналізу і синтезу. Результати. Успішність стратегії розвитку значною мірою залежить від обґрунтованості заходів реагування на зміни та очікування ринку в довгостроковій перспективі, тобто від ефективності стратегічного управління та реалізації системи заходів із забезпечення найбільш раціонального використання стратегічних ресурсів, виявлення резервів та розвитку конкурентного потенціалу торговельного підприємства. Завдяки правильно обраним стратегічним орієнтирам та вчасному провадженій стратегії розвитку торговельне підприємство може боротися за збільшення частки ринку і набуття нових конкурентних переваг. В ході дослідження теоретично підтверджено доцільність постійного перегляду стратегічних орієнтирів розвитку діяльності торговельних підприємств, які створюють умови для реалізації не тільки поточних/ короткострокових цілей і завдань, але й уможливлюють досягнення стратегічних в довгостроковій перспективі. Наукова новизна. Запропоновано визначати стратегію розвитку об’єкта торговельної діяльності, як концепцію діяльності, орієнтовану на збільшення обсягу збуту товарів/послуг та розширення торговельної мережі, що передбачає планування, втілення і контроль за процесом реалізації та доведенням до кінцевого споживача, ґрунтуючись на ефективному використанні стратегічних ресурсів і виявлених резервах конкурентного потенціалу на засадах інноваційності та клієнтоцентричності. Практична значущість. Зважаючи на те, що стратегія розвитку закладає перспективи для торговельного підприємства та визначає його майбутню конкурентну позицію на ринку, в роботі запропоновано алгоритм процесу розробки та реалізації стратегії розвитку, як елемент удосконалення системи стратегічного управління та забезпечення економічного зростання підприємства в цілому.

В статті на основі аналізу стратегічних командно-штабних навчань серії “Кавказ” розглянути завдання, принципи та форми бойового застосування видів збройних сил Російської Федерації та надані характеристика етапів навчанням. Проаналізовані основні етапи стратегічних командно-штабних навчань серії “Кавказ” збройних сил Російської Федерації які є підсумковими заходами оперативної та бойової підготовки збройних сил Російської Федерації. В ході проведення СКШН “Кавказ-2008”, практично були відпрацьовані дії військ (сил) щодо підготовки нападу на Грузію, а також щодо стримування дій США і НАТО в цьому районі. Вторгнення збройних сил РФ до Грузії та відкрита окупація її територій РФ фактично показала, що Чорноморський регіон перебуває в сфері її виключного впливу. Ця позиція була підтверджена РФ також в ході СКШН “Кавказ-2012”. В ході навчань “Кавказ-2016” відпрацьовувались різні варіанти розширення Росією збройної агресії проти України, а також збройного конфлікту зі США та НАТО на Південно-Західному напрямку з можливістю його переростання у широкомасштабну війну, в т. ч. із застосуванням ядерної зброї. Під час проведення СКШН “Кавказ-2020” продовжувалась перевірка елементів Воєнної доктрини Росії щодо ведення операцій, а також внесення в неї необхідних уточнень. Вибірково здійснювалась перевірка здатності командного складу планувати і проводити операції відповідно до цієї доктрини. Також, в рамках підготовки і проведення СКШН “Кавказ-2020”, перевірялась вся система оборони країни. В ході серії стратегічних командно-штабних навчань серії “Кавказ” РФ продемонструвала свій потенціал в разі необхідності досягнення цілей на ключових стратегічних напрямках, конкретніше на південно-західному стратегічному напрямку.

Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.

Мета статті полягає у розробці підходу до діагностики стратегічних пріоритетів просторово-економічного розвитку регіонів України. Аналізуючи, систематизуючи та узагальнюючи наукові праці багатьох науковців, запропоновано модель стратегії сталого розвитку регіону. Проаналізувавши розподіл обсягів фінансування Планів реалізації Стратегій розвитку регіонів України на 2021-2023 роки за передбачуваними проєктами, у ході дослідження виокремлено пріоритети фокусування стратегій розвитку регіонів України. Для більшості регіонів України характерні стратегії ексклюзивного та селективного фокусування; збалансованість розподілу обсягів фінансування між компонентами просторово-економічного розвитку не виявлена у жодному регіоні. На основі даних про розподіл джерел фінансування Планів реалізації Стратегій розвитку регіонів України у 2021-2023 роках (державний бюджет, місцевий бюджет, інші кошти), уточнено реактивну та проактивну моделі реалізації політики просторово-економічного розвитку. Перша з них передбачає покращення умов для просторово-економічного розвитку у переважній більшості за рахунок державних субвенцій та коштів цільових державних програм, друга – спрямована на залучення коштів вітчизняних та іноземних інвесторів та реалізацію розвиткових проєктів. У роботі також проведено оцінку якісних параметрів Планів реалізації регіональних стратегій розвитку: запропоновано та розраховано індекси їх агресивності та розвитковості. Запропонований авторами інструментарій до виокремлення стратегічних пріоритетів просторово-економічного розвитку регіонів може бути використаний органами влади різних рівнів при розробці програмних та стратегічних документів як на короткострокову, так і на довгострокову перспективу.

У статті досліджується оцінка та стратегічне управління конкуренто- спроможністю підприємства. Розглянуті основні концепції управління і питання удосконалення управління інноваціями, що направлені на підви- щення конкурентоспроможності підприємства. Обґрунтовано, що важли- вим аспектом системи забезпечення належного рівня конкурентоспромож- ності підприємства є процес його оцінювання, в ході якого виявляються його сильні і слабкі сторони, приховані можливості та потенційні загрози, що у подальшому дає можливість ефективно планувати та розвивати діяль- ність на основі конкурентних переваг. Визначення рівня конкурентоспро- можності підприємства є початковим моментом планування його діяльності та розробки стратегії конкурентоспроможності. Для функціонування орга- нізаційно-економічного механізму забезпечення конкурентоспроможності підприємства необхідна система оцінки конкурентоспроможності, яка б врахувала інтереси інвесторів, підприємств, споживачів, держави. Акцен- товано увагу на те, що відсутність єдиного розуміння суті поняття конку- рентоспроможності підприємства обумовило неоднозначність трактування даної категорії. В сучасних ринкових умовах підприємства діють в конку- рентному середовищі. Зроблено висновок, що для забезпечення ефектив- ної діяльності підприємствам потрібно вивчати конкурентне середовище, визначати конкурентні переваги та конкурентоспроможність. Визначено, що існують різні підходи до визначення конкурентоспроможності підпри- ємства. Зроблено висновок що конкурентоспроможність підприємства це: порівняльна перевага, відмінність чи відносна характеристика, показник; властивість об’єкта управління (суб’єкта ринкових відносин) задовольняти потреби; система показників конкурентоспроможності та ефективності; підсумковий показник стійкості роботи підприємства, ефективного вико- ристання ресурсів, здатності протистояти чи виробляти і збувати товари і послуги; здатність витримувати конкуренцію на ринку; займана частка ринку; критерій виходу підприємства на товарні ринки; гнучкість і адап- тивність; рівень компетенції підприємства; пріоритетні аспекти конку- рентоспроможності з урахуванням інтересів зацікавлених користувачів інформації про конкурентоспроможність; якість і конкурентоспроможність продукції, що випускається. Зроблено висновки, що важелями підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства є фактори конкурентоспро- можності. Встановлення визначальних факторів конкурентоспроможності здійснюють за їх впливом та в залежності від цілей і завдань управління конкурентоспроможністю.

Аналізується Білоруська стратегічна наступальна операція: обстановка, що склалася на території Білорусії після бойових дій взимку і весною 1944 р.; загальні плани сторін на літньо-осінню кампанію; замисли командувачів фронтів на проведення фронтових операцій і завдання військам; питання взаємодії військ фронтів, загальновійськових армій, рухомих груп, артилерійських і авіаційних з’єднань в ході підготовки та проведення операції і зроблено висновки.

Статтю присвячено вивченню студентської автономії в контексті розвитку компетенцій ХХІ сторіччя. У статті розглядається походження й значення поняття «студентська автономія» та наводиться порівняльна характеристика основних визначень «автономії». Представлено хронологію становлення цього поняття у закордонних та вітчиз- няних наукових працях, яке у загальному розумінні позначає відповідальну роль студента у процесі навчання та його здатність самостійно приймати рішення стосовно навчального процесу. «Автономія» передбачає право вибору, яке надається студенту, що посилює процес формування у нього професійної компетентності і зумовлює використання певної низки стратегій та підходів для її розвитку у студентській аудиторії. У статті поставлено наголос на зміні ролі викладача в освітньому процесі. У контексті цього дослідження стає очевидним перехід від моделі, центрованої на ролі викладача, яка домінувала в освіті багато років, до під- ходу, орієнтованого на студента (“student-oriented approach”) та на понятті «навчання протягом життя» (“life-long learning”). В сучасних умовах студенти повинні вчитися не лише застосовувати різні стратегії навчання, але й також обирати найефективніші з них відповідно до мети та індивідуальної направленості у навчанні. Навчальні завдання мають бути націлені на формування стратегічних навичок та здібностей до самооцінювання. Зокрема, навиків, які роблять людей більш стратегічно компетентними у очікуваних соціо-економічних та технологічних контекстах. На підставі аналізу робіт вчених можна констатувати, що автономія студентів є одним із факторів успішного навчання. Отже, пріоритетним завданням викладачів є формування автономних навиків студентів. Аналіз літературних джерел з питань автономії довів, що не існує єдиного визначення цього поняття у науці. Також було визначено, що більшість вітчизняних фахівців поділяють думку закордонних вчених стосовно фено- мену «автономія».

У статті зроблено історико-ретроспективний аналіз формування та розвитку системи стратегічних комунікацій у секторі безпеки і оборони України та запро-поновано напрямки розвитку державного механізму стратегічних комунікацій (далі – СК) на основі унікального досвіду, отриманого під час роботи у районі бойових дій в ході Антитерористичної операції, операції Об’єднаних сил та досвіду держав – членів НАТО. Проаналізовано специфіку й ефективність найпоширеніших форм комунікацій у Міністерстві оборони та Збройних Силах України, обґрунтовано шляхи удосконалення державного механізму СК у секторі безпеки і оборони України. Особливістю війни гібридного типу є те, що вона добре замаскована і націлена не на фізичне захоплення усієї країни, а на отримання контролю над державою, який досягається через вплив на населення, політиків, бізнес, силові структури. Тому протидія гібридним загрозам вимагає уваги до підвищення стійкості всього суспільства. Базою джерел дослідження стали наукові праці щодо СК, нормативно-правова база та досвід роботи за напрямом СК.Ключові слова: система стратегічних комунікацій, сектор безпеки і оборони України, історія розвитку стратегічних комунікацій в Україні.

УДК 339.187; JEL Classification: М29 Мета. Визначення підходів, принципів і етапів реалізації державного стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури; розроблення типізації інноваційних стратегій на основі встановлення ознак і сутності інноваційної стратегії як ключового елемента в системі стратегічного управління. Методика дослідження. Теоретичною і методологічною основою є праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, в яких розглядаються питання стратегічного державного управління та напрями інноваційного розвитку транспортної інфраструктури. В роботі використано методи узагальнення та абстрагування; метод аналізу і синтезу. Результати. В умовах ринкової економіки, що характеризується зростаючою невизначеністю розвитку зовнішнього середовища, неповнотою і асиметрією інформації, періодами підйому і спаду економічного розвитку, особлива увага приділяється формуванню системи державного стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури. Державне стратегічне управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури – це науково обґрунтований вплив керівників держави, апарату державного управління, політичних і громадських організацій на соціально-економічне середовище транспортного комплексу та інноваційної системи країни, що забезпечує якість і конкурентоспроможність транспортних послуг та сталий розвиток транспортного сектора економіки. В ході дослідження систематизовано основні концептуальні підходи теорії управління, напрямки державного стратегічного управління, принципи стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури. У роботі визначено основні елементи ефективної системи стратегічного державного управління, запропоновано етапи і складові стратегічного управління інноваційним розвитком. На основі накопиченого досвіду у науковій літературі авторами представлено класифікацію інноваційних стратегій. Беручи до уваги накопичений досвід у статті розроблено класифікацію стратегій інноваційного розвитку транспортної інфраструктури, що враховує комплекс пріоритетних критеріїв (направленість результату, тип інновацій, характер дій). Наукова новизна. Удосконалено теоретичні основи стратегічного державного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури, які, на відміну від відомих, включають типізацію інноваційних стратегій за комплексом ознак (корисність результату, тип інновацій, характер дій), що передбачає їх поділ на деструктивні (псевдо- і квазіінноваційні) і конструктивні (адаптивні, оптимізаційні, прогресивні) стратегії. Практична значущість. Запропоновані в статті теоретичні висновки, підходи і рекомендації можуть бути використані для розроблення стратегії інноваційного розвитку транспортної інфраструктури України і дозволять сформувати ефективний інструментарій державного регулювання інноваційних проєктів розвитку інфраструктури транспорту.

Мета. Формування стратегічних засад підвищення конкурентоспроможності продукції та послуг індустрії гостинності регіону на основі побудови ієрархічної платформи взаємодії суб’єктів індустрії гостинності в сучасних умовах. Методика. Дослідження базується на аналізі наукової літератури та точок зору зарубіжних та вітчизняних фахівців у галузі гостинності. Також в дослідженні використані аналітичні дані Всесвітньої ради з подорожей і туризму та Національної туристичної організації України. У ході організації та проведення дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи, як аналіз, синтез, порівняння, при виокремленні деструктивних факторів впливу на стан та розвиток індустрії гостинності. За допомогою структурно-логічного методу представлено бачення впровадження сучасних напрямів підвищення конкурентоспроможності індустрії гостинності в регіонах України в умовах поширення пандемії. Результати. Розглянуто зміст та значення індустрії гостинності в розвитку регіонів. Систематизовано проблемні аспекти формування та реалізації регіональних програм: обмежене залучення громадськості; широкий спектр пріоритетів в програмі; вибір цілей розвитку громади обґрунтований не логікою, а політичними інтересами; неврахування динамічних факторів впливу на розвиток громади; впровадження «чужих» елементів та копіювання розвинутих регіонів без акцентування уваги на місцеві особливості; відсутність ретельного аналізу регіональних ресурсів та активів. Доведено, доцільність створення нових та розвиток існуючих спілок та інших об’єднань, що згуртовують локальних виробників послуг гостинності. Визначено, що сприятиме посиленню конкурентних переваг продукції та послуг, на регіональному рівні, організації з менеджменту дестинації, які активно залучають до вирішення завдань конкурентоспроможності різні зацікавлені сторони. Для посилення конкурентних переваг індустрії гостинності в регіоні, важливим є вироблення організаційних схем реалізації регіональної політики в цій сфері по відношенню до суб’єктів діяльності індустрії гостинності Наукова новизна. Побудована ієрархічна платформа взаємодії суб’єктів індустрії гостинності, яка визначає напрями посилення конкурентоспроможності продукції та послуг досліджуваної сфери на різних ієрархічних рівнях. Практична значимість. Запропоновані напрями підвищення конкурентоспроможності індустрії гостинності є провідними інструментами регіонального розвитку, що дозволить швидко подолати наслідки поширення пандемії, сприятиме соціально-економічному зростанню регіонів та інтеграції регіональних продуктів та послуг до глобального туристичного ринку.

Конкурентне середовище ринку передбачає взаємодію в одному просторі економічних суб’єктів, інтереси яких часто є протилежними за змістом: підприємців, споживачів товарів та послуг, найманих працівників, постачальників сировини та матеріалів, партнерів, соціальних і політичних інституцій та ін. Серед інструментів стратегічного управління, що сприяє оптимальному поєднанню інтересів суб’єктів ринку, – місія підприємства. Вона створює соціально-психологічні умови для гуманізації бізнесу та соціалізації економіки у цілому. У дослідженні розглянуто питання теоретичних засад та практичних особливостей формування місії науково-дослідного господарства. У ході роботи над темою отримано результати, які мають самостійне наукове та практичне значення: запропоновано використовувати метод субоптимізації для обґрунтування місії; визначено відмінності субоптимізації від оптимізації; рекомендовано визначати стратегічні цілі підприємства з урахуванням аналізу вимог учасників мікросередовища.

Міжнародний бізнес в ІТ-сфері займає все більшу й більшу частку світового ринку, значною мірою завдячуючи розвитку міжфірмової інтеграції, формуванню міжнародних стратегічних альянсів. Реалізація міжгалузевих інноваційних проєктів, формування нових умов взаємодії держав і бізнесу, технологічна інтеграція науки та виробництва дозволяють успішно долати бар’єри економічних блоків і кордони країн, освоювати нові міжнародні ринки збуту. В науковій статті було вирішене складне завдання – здійснити видову класифікацію факторів успіху міжнародних стратегічних альянсів у ІТ-сфері в умовах поширення COVID-19. Незважаючи на значну кількість публікацій, присвячених проблематиці формування та розвитку міжнародних стратегічних альянсів, її розкривали частково, визначаючи предметну суть стратегічних альянсів, організаційно-правові умови їх формування, переваги й недоліки створення, особливості управління. Зовсім не вирішеною така проблематика постала для сучасних умов – поширення COVID-19. Й не менш важливим є визначення факторів, які сприяють успіху стратегічних альянсів на міжнародних ринках. Здійснений в роботі аналіз наявної динаміки та прогнозування світових витрат на ІТ в період 2020–2022 рр. виявив значне підвищення інтересу до секторів ІТ-бізнесу в умовах поширення COVID-19, формування сприятливих умов для інвестування в продукти програмного бізнесу, порівняно з тим, як більшість компаній світу все ще зазнають скорочення доходів. Це, безумовно, підкреслює вагомість вивчення факторів, що сприяли виявленим тенденціям розвитку ІТ-бізнесу і ролі в цьому міжнародних стратегічних альянсів, частка компаній яких становить близько 20% загальної їх кількості. В ході дослідження факторів впливу на формування та розвиток міжнародних стратегічних альянсів у ІТ-сфері, було визначено такі, що найбільшою мірою сприяли їх успіху в умовах поширення COVID-19. Здійснена видова класифікація таких факторів на основі наступних класифікаційних ознак їх поділу на внутрішні і зовнішні фактори мотивування створення та розвитку міжнародних стратегічних альянсів: за відмінностями у партнерських відносинах і організаційній культурі, за ступенем суміжності полей бізнесу, за ступенем суміжності управління, за можливостями досягнення синергетичного ефекту, за характером дій з боку керівни­цтва, за економічною ситуацією в світі, за ступенем технологічного розвитку країн, за політичною ситуацією в світі. Рекомендований теоретико-методичний підхід взаємопов’язує та взаємодоповнює внутрішні та зовнішні фактори мотивування створення та розвитку міжнародних стратегічних альянсів у ІТ-сфері. Практичне значення дослідження полягає в необхідності врахування визначених внутрішніх і зовнішніх факторів мотивування створення та розвитку міжнародних стратегічних альянсів у ІТ-сфері з метою виявлення ступеня їх впливу динаміку витрат і доходів ІТ та отримання більш достовірних результатів прогнозування їх зміни на майбутнє.

У статті розглянута суть податкової оптимізації з точки зору господарюючого суб’єкту та державних органів. У ході дослідження проаналізовано законодавчу і нормативно-правову базу та визначені наявні інструменти зменшення податкового тиску на платників податків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, шляхом наданих законодавством пільг та інших можливостей оптимізації податкових платежів. Розглянуті наступні інструменти податкової оптимізації суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності: стратегічне планування діяльності, враховуючи міжнародні договори України стосовно уникнення подвійного оподаткування; врахування місця постачання товарів і послуг; окремі специфічні підходи до організації бізнесу; планування розрахунку з брокером для збереження права на податковий кредит та ін. Обґрунтовано, що превентивні методи направлені на уникнення надмірної сплати податків або отримання штрафів та пені.

ORCID 0000-0001-9502-9604 У статті на основі міжнародного досвіду застосування інфографіки як засобу візуальної комунікації в ході підготовки фахівців із видавничої справи та редагування узагальнено наукові підходи щодо використання інфографіки як нового інструмента візуалізації інформації; акцентовано, що цифровий формат робить більш доступними для широкої аудиторії як текстові дані, так і зображальні, що підвищує загальний рівень візуальної грамотності. Спираючись на думки науковців, зазначено, що використання інфографіки у професійній діяльності фахівців із видавничої справа та редагування, на способи її подачі, види, графічні засоби впливає тип ЗМІ, його завдання, технологічні можливості редакції, наявність мобільної та інтернет-версії, географія поширення тощо. Сформульовано основні вимоги до застосування інфографіки в освітньому процесі в закладах вищої освіти, оскільки розвиток системи освіти на сьогодні здійснюється за рахунок впровадження інформаційних технологій, злиття традиційної освіти та таких інноваційних його форм, як інтернет-технології, інтерактивні технології, медіа-освіта тощо. У рамках цієї модернізації посилюється також значимість різних засобів перетворення навчальної інформації, одним із найбільш перспективних напрямів якого є візуалізація, що розглядається і як стратегічно важливий напрям розвитку освіти, і як найважливіший напрям удосконалення дидактичних засобів. Зроблено висновки, що використання інфографіки дозволяє істотно зекономити час навчального заняття, але при цьому методика заняття із застосуванням інструментів інформаційного дизайну передбачає попередню підготовку візуальних матеріалів відповідно до змісту.

У статті в контексті сучасної агресивної політики Російської Федерації на міжнародній арені подано систем- ний аналіз причин та передумов російської експансії щодо тюркських та угро-фінських народів на різних етапах історії, які зумовили подальший асиміляційний ухил політики щодо них. Розкрито стратегічне значення про- сторів Середньої Азії та Сибіру для Російської імперії, що визначало особливості її політики щодо цих терито- рій. З’ясовано, що всі завоювання супроводжувалися ретельним збиранням відомостей про підкорювані народи, у зв’язку з чим продемонстровано особливості роботи чиновництва в цьому напрямі та висвітлено основні групи джерел відомостей про населення і території тюркських та угро-фінських державних утворень, серед яких – спо- гади і щоденники учасників військових походів, записки і щоденники мандрівників, а також статистичні відомо- сті та аналітичні матеріали органів влади, створених після захоплення територій. При цьому вказано, що систе- матичне і впорядковане накопичення царським урядом докладних відомостей про стан справ у азіатських народів завжди відбувалося з використанням налагодженої системи постійних інформаторів. Підкреслено наявність потужного ідеологічного підґрунтя російського експансіонізму, яке проявилось і у випадку з цими етносами. Наголошено на особливій ролі пропагандистського складника в забезпеченні передумов для російської експансії, а також на ретельній попередній роботі з місцевим населенням. Виходячи з проаналізованих у ході дослідження документальних джерел та імперської історіографії, висвітлено фактори, котрі, з точки зору представників царату, зумовлювали важливе воєнно-стратегічне значення тюркських та угро-фінських територій для Російської імперії. У процесі дослідження автор дійшов висновку, що причини та передумови російської експансії щодо тюркських та угро-фінських народів у різні часи опосередковувалися такими факторами, як «цивілізаційна місія» Москви, колоніалізм як основа її зовнішньої політики, а також необхідність «захисту кордонів» (причому як власних, так і західноєвропейських держав).

В умовах глобальної фінансово-економічної кризи, при падінні обсягів продажів і прибутковості підприємства, маркетинговий підхід в управлінні, як стратегічний інструмент, стає особливо актуальним. Метою статті є дослідження основних підходів поліпшення управління оборотними активами промислових підприємств в контексті реалізації маркетингової стратегії. На основі аналізу фінансового стану підприємства виділено основні проблемні аспекти управління оборотними активами промислових підприємств. В ході дослідження виділено сучасні підходи та запропоновано основні напрямки поліпшення управління оборотними активами промислових підприємств для реалізації маркетингової стратегії. Доведено, що особливої уваги потребує політика підприємства щодо управління операційними та фінансовими ризиками, спрямована на їх мінімізацію. Для промислового підприємства вкрай важливо мати можливість формувати необхідні запаси матеріальних ресурсів, які потім використовуються у процесах виробництва і надання послуг. В якості інструментів поліпшення управління оборотними активами підприємства пропонується впроваджувати планування та бюджетування грошових потоків, використовувати для цих цілей платіжний календар, що дозволить контролювати ліквідність підприємства.

У статті здійснюється аналіз основних проблем функціонування та взаємодії суб'єктів правовідносин у сфері органічного виробництва. Стаття присвячена проблемним питанням взаємодії суб'єктів правовідносин у сфері органічного виробництва в Україні, а саме виробників органічної продукції між собою, зі споживачами, а також з органами держави, які контролюють цю сферу. Метою цієї статті є аналіз функціонування та взаємодії суб'єктів правовідносин у сфері органічного виробництва продукції, а також сучасного законодавства у цій сфері, з урахуванням нововведень та змін у чинному законодавстві України. У наш час в Україні спостерігається тенденція активного розповсюдження органічного виробництва. Тому надзвичайно актуальним постає питання щодо функціонування суб'єктів цієї сфери, взаємодії між ними та безпосередньо зі споживачами. У ході дослідження з'ясовано, що необхідним у якості стратегічних орієнтирів убачається вдосконалити сучасне законодавство України, що відповідатиме світовим стандартам та дасть можливість гарантувати якість і безпечність споживачам органічної продукції. Необхідно запровадити систему державної підтримки фермерських та особистих селянських господарств, що трансформують власне виробництво та знаходяться на перехідному етапі. Через запропоновані освітні заходи в Україні буде формуватися нова культура екологічної та правової свідомості споживачів, зокрема щодо органічної продукції. Досі в цьому контексті існувало певне підґрунтя для недостатньої поінформованості споживачів у цій сфері. А тепер використання запропонованих вище заходів та способів більш ефективної взаємодії суб'єктів органічного виробництва буде сприяти покращенню економічної, соціальної та екологічної сфер в Україні.

Визначено та проаналізовано сучасні підходи до державного регулювання будівельної галузі, що дає змогу виявити основні тенденції розвитку системи державного регулювання галузі, сформувати пріоритет- ні напрями сучасної економічної політики держави у цій сфері. Розглянуто механізми державного регулювання соціально-економічних відносин у бу- дівництві, що характеризуються стратегічним та тактичним плануванням, а також своєчасним моніторингом. Визначено підходи до регулювання со- ціально-економічних відносин у будівництві: дерегуляція підприємниць- кої діяльності, децентралізація управління будівництвом, регіональний розвиток та розвиток місцевих громад, перехід від функціонального до проектного управління, управління проектами на принципах ризик-ме- неджменту тощо. Застосування підходу дерегуляції сприятиме створенню жорстокого конкурентного середовища у будівництві. Результатом проце- су децентралізації є можливість громад самостійно розпоряджатися ресур- сами, що сприятиме реалізації громадами спільних проектів будівництва та покращенню інфраструктури. В рамках регіонального розвитку та роз- витку місцевих громад спостерігається розвиток житлового забезпечення на регіональному та місцевому рівнях, як результат розвитку житлового будівництва. Визначено, що впровадження проектно-орієнтованого під- ходу до управління є актуальним питанням. Застосування ж системного підходу до виявлення причин виникнення ризиків та вибір оптимальних методів їх оцінювання сприятиме забезпеченню ефективнішого управлін- ня проектами в будівельній галузі. Таким чином, на сьогодні зростає необхідність у системному застосуван- ні сучасних підходів до регулювання соціально-економічних відносин у бу- дівництві та своєчасному моніторингу будівельної галузі, що надасть змогу обрати основні напрями її подальшої модернізації.

Актуальність дослідження зумовлена суттєвими змінами у функціонуванні закладів вищої освіти щодо під- готовки нової генерації фахівців. Можливість концептуально осмислити об’єктивні зв’язки між елементами, компонентами, етапами процесу підготовки педагогічних кадрів дозволяє вивчення історичного досвіду розвине- них країн світу. Мета статті – на основі наукових ідей теоретично обґрунтувати основні тенденції професійної підготовки педагогічних кадрів у розвинених країнах світу в ХІХ–ХХ століттях. Під час проведення дослідження було застосовано такі методи науково-педагогічного дослідження: конкретно-пошуковий, логіко-історичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний. Історико-педагогічний науковий пошук дозволив констатувати, що провідними тенденціями підготовки аме- риканських та західноєвропейських учителів: у ХІХ столітті – першій половині ХХ століття була тенденція зневажливого ставлення до освіти; у 60–90-х роках ХХ століття – тенденція визнання освіти найвищою дер- жавною цінністю, пріоритетним напрямом державної політики, результатом якої стало впровадження нових освітніх парадигм – концепції меритократичної освіти, концепції мультикультурної освіти, гуманістичного навчання тощо; на початку ХХІ століття – Болонський процес, що об’єднав Європу, сприяв появі низки тенден- цій: тенденції продовження обов’язкової освіти після школи; тенденції до диверсифікації структур вищої освіти; тенденції безперервної освіти; тенденції до розширення завдань закладів вищої освіти; тенденції вдосконалення та розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти; тенденції запровадження компетентнісного під- ходу в навчанні; тенденції надання якісних освітніх послуг тощо. Результати дослідження: важливим джерелом для визначення стратегічних напрямів розвитку педагогічної освіти в Україні є вивчення й аналіз досвіду підготовки вчителів за кордоном для створення загальноєвропейсько- го освітнього простору на сучасному етапі.

Дослідження мало на меті визначити тактичні та методологічні аспекти комунікації між владою та громадянами України на прикладі однієї з найбільш кризових ситуацій 2014 р. — Іловайської трагедії — та окреслити напрями удосконалення комунікації. У ході аналізу було досліджено процес комунікації держави із громадянами України під час кризових ситуацій, які пов’язані із боями за Іловайськ (серпень–вересень 2014 р.). Виявлено, які аспекти тактичної комунікації були правильні з боку держави, а які елементи необхідно удосконалювати. Контент-аналіз проводився у системі державних ЗМІ, офіційних сайтів державних органів влади та офіційних сторінок в соціальних мережах Facebook, Vkontakte, Instagram та Twitter офіційних осіб держави, які напряму відповідали за ліквідацію кризи. Проаналізовано хронологічні особливості реагування держави на кризу у комунікативному вимірі та встановлено загальну кількість повідомлень, що їх продукували відповідні державні інституції через державні канали комунікації. Проаналізовано тактику реагування на системні кризи з урахуванням концептуальних підходів до стратегій реагування на кризові події, що дало змогу більш поглиблено дослідити тактичні аспекти реагування на системні кризи в українських реаліях. Цей вид аналізу уможливив висновки, чи застосовувала українська влада професійні комунікативні прийоми із подолання кризи. Кількісний контент-аналіз показав, що загальна кількість повідомлень державних ЗМІ, які були пов’язані із темою кризи від 4 серпня до 14 вересня 2014 р. складає 4889 повідомлень, тоді як частка повідомлень недержавних ЗМІ суттєво більша: загалом, ця цифра складає 97653 повідомлень. Отже, присутність держави у інформаційному просторі за темою Іловайську була у 20 разів менша, ніж недержавних ЗМІ. Обираючи стратегії реагування на кризу під час Іловайської трагедії, керівництво України допустило низку помилок, що призвело до неефективної комунікації з громадськістю. Визначено, що у ситуації з Іловайськом керівництво країни припустилось декількох помилок: 1) не завжди комунікатори були чесними із громадськістю, що спричинило додаткове непорозуміння між громадськістю та керівництвом; 2) не відразу були вжиті заходи щодо піклування про постраждалих внаслідок кризи; 3) частка державного телебачення та радіо виявилась критично низькою для ефективної комунікації з громадськістю; 4) було залучено занадто велику кількість спікерів, що невиправдано збільшило кількість різних точок зору на події. Найбільш вагомою помилкою було те, що українське керівництво обрало стратегію відкидання кризи, хоча така була наявна: спочатку постійно відбувалось заперечення кризи, після чого найбільшу кількість разів було використано стратегію визнання кризи. Це критично знизило рівень довіри до вищого та військового керівництва країни. Ефективними у цьому випадку були б стратегії атаки у відповідь та мінімізації паніки. Вважаємо, що владі також потрібно було використовувати прийом інградації для того, аби знижувати рівень негативу та психологічної напруги в українському суспільстві.

Сучасна динаміка соціально-економічного розвитку актуалізувала питання підвищення ефективності державної інноваційної політики, її адекватності сучасним пріоритетам і проблемам розвитку країни. Доцільне і актуальне питання – систематизація знань, одержаних під час дослідження теоретичних основ державної інноваційної політики, і результативність її впровадження залежно від методів реалізації.Мета роботи – узагальнити теоретико-методологічні основи державної інноваційної політики.Автор розглянув типи державної інноваційної політики, фактори, що впливають на її формування, складники розробки та здійснення державної інноваційної політики. Зазначено, що реалізація державної інноваційної політики підпорядкована стратегії інноваційного розвитку й вказано стратегічні напрями інноваційного розвитку національної економіки. Окрему увагу автор звернув на етапи формування державної інноваційної політики в індустріально розвинених країнах та охарактеризував методи реалізації державної інноваційної політики. На основі отриманих результатів наукового дослідження запропоновано основні напрями інноваційної політики для України в умовах сьогодення.Зроблено висновок, що державна інноваційна політика являє собою сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених форм, механізмів, інструментів, технологій впливу держави на процеси формування, розвитку та реалізації науково-технічного, технологічного й інноваційного потенціалу країни, заснованих на перспективних світових тенденціях науково-технологічного розвитку. Реалізація державної інноваційної політики підпорядкована стратегії інноваційного розвитку, головна функція якої полягає у визначенні основних довготривалих напрямків наукових розробок, упровадженні нововведень, забезпеченні ресурсами для досягнення поставлених цілей. Держава, реалізуючи інноваційну політику, перш за все у сфері регулювання НДДКР, застосовує два основні типи методів: адміністративні й програмно-цільові. У ході розвитку програмно-цільових методів сформувалося кілька варіантів їх реалізації: система субсидій, інституційних програм і кооперативних впроваджувальних програм.Наукова новизна дослідження полягає у визначенні методології державної інноваційної політики, яка охоплює інтегровану систему методів, способів, засобів її реалізації, із урахуванням пріоритетів сучасного інноваційного розвитку індустріально розвинених країн.Практичне значення дослідження – використання особливостей теоретико-методологічних основ державної інноваційної політики для вибору таких напрямів і методів реалізації інноваційної політики, які найбільш прийнятні для України в сучасних економічних умовах.

Завдяки своїм запасам нафти й газу Каспійський басейн перебував у колі геополітичних інтересів понад 30 держав регіону та світу. Не випадково лідери прикаспійських держав розглядають вуглеводневі ресурси Каспію як інструмент благополуччя своїх країн, а також як гарант стабільності й незалежності в регіоні. Водно- час прикаспійські держави (окрім Росії) прагнуть поповнити ряди рівноправних суб’єктів міжнародного права, поклавши край своїй політичній та економічній залежності від Росії у зв’язку з нафтовим фактором. Відомі політичні зміни, що відбулися в 90-х рр. ХХ ст., привели до створення трьох республік (Азербайджану, Грузії та Вірменії), які взяли різні напрями в реалізації зовнішньої політики. Регіон перетворився на арену боротьби великих держав за каспійську нафту та характеризується геополітичним суперництвом. Головними учасниками цієї боротьби стали Росія, США, Туреччина та Іран. Після розпаду СРСР Росія вела боротьбу за відновлення втрачених позицій і спільно з Іраном – за недопущення країн Заходу до нафти Азербайджану. Тим часом США приєдналися до боротьби за використання енергетичних запасів регіону, спрямованої на ослаблення в ньому позиції Росії, ізоляцію Ірану та встановлення за допомогою стратегічного партнера Азербайджану – Туреччи- ни – свого впливу на Південному Кавказі. В одному зі стратегічно важливих регіонів світу почалася боротьба за нафту та геополітичний вплив між великими державами Південного Кавказу, яка поступово переросла в потуж- ну інформаційну війну. Сьогодні США, Росія, Туреччина та Іран відіграють ключову роль в інформаційній війні на Південному Кавказі, хоча кількість її учасників набагато більша. Саме в ході цієї боротьби за ресурси вірмено- азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах опинився в руках протиборчих сторін як інструмент впливу на Азербайджан. Однак у результаті 44-денної війни Азербайджан припинив 30-річну окупацію та створив нову геополітичну ситуацію на Південному Кавказі.

Вивчено еволюцію відносин Туреччини та ОАЕ на тлі комплексу проблем регіону Близького Сходу. Акцентовано на змінах зовнішньополітичного курсу Туреччини, починаючи від 2002 р. (прихід до влади Партії справедливості й розвитку): відродження ідеології пантюркізму (неопантюркізм), розповсюдження ідей неоосманізму, озвучення претензій на регіональне лідерство на Близькому Сході, претендування на роль посередника у вирішенні складних регіональних конфліктів і т. ін. Відзначено, що в ході цих процесів близькосхідна політика Туреччини щораз частіше вступає в конфронтацію з інтересами як провідних акторів міжнародної політики, так і країн регіону. ОАЕ визначено серед тих держав, у відносинах із якими наявна висхідна динаміка розбіжностей та напруги. Відтак мета дослідження – вивчення точок зіткнення інтересів Туреччини та ОАЕ, виявлення принципових відмінностей інтересів двох країн у регіоні Близького Сходу, а також наслідків зіткнень цих інтересів. Аргументовано, що нинішні відносини Туреччини й ОАЕ характеризуються мінливим поєднанням доволі агресивної ідеологічної та геополітичної конкуренції, з одного боку, і ситуативної стратегічної співпраці – з іншого. Підкреслено, що ОАЕ є в групі опозиційно налаштованих до нинішнього зовнішньополітичного курсу Р. Т. Ердогана держав. Констатовано зниження від початку «Арабської весни» показників співпраці Туреччини та ОАЕ за одночасного наростання міждержавної конфронтації. Це відбувається попри відсутність в ОАЕ, на відміну від багатьох держав Близького Сходу, османського минулого й трагічно забарвленої історичної пам’яті щодо турків. Відмінності між державами наявні в частині ставлення до руху «Братів-мусульман», військового перевороту 2013 р. у Єгипті, проблеми блокади Катару, створення буферної зони на північному сході Сирії, конкуренції інтересів у країнах Африканського Рогу, відносин зі сторонами громадянської війни в Лівії тощо. Аналіз специфіки відносин Туреччини з ОАЕ дає підставу припустити про відхід Туреччина від курсу на побудову політики «нуль проблем із сусідами», а відтак – посилення геополітичної ізоляції Туреччини.

У статті розглядаються правові основи та основні напрямки діяльності правоохоронних організацій у сучасних умовах. Визначено, що у світі створено глобальну поліцейську інформаційну мережу, її цілі та завдання реалізуються переважно шляхом інформаційного забезпечення міжнародного розшуку та ведення міжнародних криміналістичних обліків, а також інформаційного забезпечення боротьби з окремими видами злочинів. Однак сучасні тенденції злочинності, їх міжнародна складова частина вимагають не тільки інформації, але й спільних дій із недопущення й розкриття злочинів. Це зумовило формування регіональних організацій по співпраці між сучасними правоохоронними органами. У статті доведено, що сучасні глобалізаційні процеси у світі та розвиток інформаційного суспільства, новітні засоби комунікації та цифрові технології актуалізують питання транснаціональної злочинності та виводять її на зовсім інший рівень. У статті охарактеризовано, що під впливом різних інститутів громадянського суспільства, а також наростаючої терористичної загрози, збільшення обсягів кримінальної торгівлі зброєю, наркотиками і легалізації (відмивання) коштів, отриманих злочинним шляхом, які останнім часом набули транснаціонального характеру, державні органи змушені з усією відповідальністю поставитися до забезпечення громадської і державної безпеки через підвищення професіоналізму співробітників правоохоронних органів. Виділено основні характеристики сучасної організованої злочинності, серед яких: стійкий та довготривалий характер, жага до отримання надприбутків, попереднє планування своєї діяльності та визначення ролі кожного члена у групі, чітка диференціація на керівників різного рівня та виконавців, організація спільних грошових страхових запасів. У статті доведено, що співпраця в напрямку протидії та запобігання транснаціональній злочинності ведеться відносно певних категорій злочинів. Вказано, що, крім того, здійснюється обмін досвідом, нормативно-правовими актами та методичними посібниками, організовуються спільні семінари, ознайомчі візити та консультації. У статті проаналізовано, що сторони у ході міжнародного співробітництва можуть обмінюватися стратегічною та технічною інформацією, яка становить взаємний інтерес, а також аналітичними матеріалами з різних аспектів боротьби з організованою транснаціональною злочинністю, в тому числі з міжнародним тероризмом.

Мета дослідження – дослідити бойове застосування бронетанкових і механізованих військ під час Вісло-Одерської наступальної операції та їх внесок у розвиток оперативного мистецтва з теорії і практики розчленування і знищення крупних угруповань противника. Методологія дослідження полягає у використанні сукупності методів: діалектичного, аналітичного, історичного, біографічного, порівняльного. Означений методологічний підхід дав змогу ретроспективно проаналізувати удосконалення способів застосування великих рухомих з’єднань (об’єднань) під час введення у бій рухомих груп армій і фронтів та в ході розчленування і знищення великих угруповань противника, яке відбувалося як єдиний процес. А також використання рухомих груп під час бою за тактичну зону оборони противника. Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному аналізі процесу з підготовки і проведення наступальної операції двох фронтів із застосуванням чотирьох танкових армій, що зумовлено відсутністю у вітчизняній історіографії спеціальних історичних узагальнювальних праць з визначеної тематики у вказаних хронологічних межах. Дано об’єктивну оцінку значення Вісло-Одерської наступальної операції для розвитку воєнного мистецтва в операціях щодо їх масованого застосування зі стрімкого і маневреного характеру, що призвело до розчленування угруповання противника на частини і швидкого їх розгрому. Висновки. Наступ військ Червоної армії від Вісли до Одеру став зразком найбільшої стратегічної наступальної операції. Вона розвивалася практично без пауз з середньодобовим темпом 25–30 км на добу, а танковими арміями – до 70 км. Значний вклад у досягнення успіху в операції внесли бронетанкові і механізовані війська. Танкові армії, окремі танкові і механізовані корпуси були основною силою розвитку успіху і виступали потужним авангардом 1 УФ і 1 БФ, які діяли на значному відриві від загальновійськових армій. Особливістю бойового застосування бронетанкових і механізованих військ є залучення двох танкових армій на одному оперативному напрямку, чим примножили силу ударних угруповань фронтів.

Невід’ємний інструмент підвищення ефективності промислового виробництва – активізація інноваційної діяльності, яка заснована на застосуванні досягнень науково-технічного прогресу (НТП). Саме це обумовлює необхідність розробки науково обґрунтованих підходів до управління інноваційною діяльністю, спрямованою на підвищення ефективності використання ресурсів і результатів діяльності промислових підприємств, а також визначення напрямів її організації. Підвищення ефективності діяльності підприємства пов’язане із його умінням пристосовуватися до особливостей сучасної конкуренції і швидких змін ринкового середовища, своєчасно реагувати на ці зміни, визначати стратегічні напрями діяльності, зокрема такі, як застосування нових технологій і створення ефективних механізмів упровадження інновацій.Мета роботи – моделювання впливу технологічних нововведень на підвищення ефективності виробництва шляхом математичного опису закономірностей взаємодії інноваційної і виробничої діяльності промислового підприємства та визначення кількісного впливу впроваджених нових технологій на зниження ресурсомісткості продукції і поліпшення результатів роботи суб’єктів господарювання промислового сектора економіки.Досліджено вплив технологічних нововведень на показники витрат ресурсів виробництва на основі економіко-математичного моделювання взаємодії виробничого та інноваційного процесів. Розроблено моделі кореляційної залежності ресурсомісткості виробництва від упровадження нових технологій на промисловому підприємстві Дніпропетровської області (Україна), за допомогою яких встановлено та математично описано закономірність впливу технологічних нововведень на величину економічних показників виробничої діяльності промислового підприємства. Створені економіко-математичні моделі дозволили розрахувати кількісне співвідношення витратомісткості продукції та інвестиційних витрат на прогресивне технологічне оновлення виробництва, а встановлені інтервальні межі – прогнозувати можливі зміни показників виробництва в результаті впровадження нових технологій і планувати результати діяльності підприємства залежно від його інвестиційно-інноваційної активності. У ході аналізу розраховано параметри, які характеризують якість розроблених моделей і свідчать про їх адекватність і можливість застосування на практиці.Наукова новизна дослідження – встановлено й надано математичне пояснення закономірностей взаємодії показників інноваційної та виробничої діяльності, оцінний кількісний вплив нових технологій на зростання ефективності роботи промислових підприємств.Практичне значення дослідження – розроблені моделі дозволяють обчислювати величину показників ресурсомісткості та ефективності виробництва, які відповідають певній сумі інвестицій у нові технології, та визначати зміну величини показників виробничої діяльності в результаті впливу зміни обсягу інвестицій у технологічні нововведення, а отже, прогнозувати і планувати результати і ступінь зростання ефективності виробництва на основі наявних інвестиційних ресурсів. Їх кількісне співвідношення дозволяє оцінити якісний і кількісний вплив упроваджених нових технологій на підвищення ефективності роботи підприємства.Перспективним напрямом подальших досліджень за темою даної роботи можна вважати створення механізму управління інвестиційно-інноваційною діяльністю і ефективністю виробництва на основі техніко-технологічного оновлення матеріально-технічної бази підприємства.

Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати положення Європейського кодексу електронних комунікацій, прийнятого Європейським Парламентом та Радою в 2018 році, причини та наслідки його появи з точки зору актуальних реформ у сфері регулювання Інтернету в ЄС. Наукова новизна роботи полягає в аналізі змісту Європейського кодексу електронних комунікацій як одного з найважливіших етапів реформ регулювання Інтернету в ЄС, що може стати основою для подальших наукових досліджень у ході імплементації його положень в законодавство України. Висновки. Прийнятий Європейським Парламентом та Радою 11 грудня 2018 року Європейський кодекс електронних комунікацій (European Electronic Communications Code) – всеохоплюючий документ, що є частиною реформ в рамках створення єдиного цифрового простору ЄС. Основні його положення направлені на встановлення чітких правил щодо використання Інтернету на всій території ЄС, підвищення якості надання послуг, сприяння інвестиціям, рівності для усіх надавачів послуг в Інтернеті, надання чіткого визначення та розмежування понять, формування взаємної довіри між зацікавленими особами у реагуванні на нові ризики. Важливе місце виділяється наближенню джерел європейського права у сфері регулювання Інтернету до вимог технічного прогресу. Так, з точки зору перспектив підключення 5G, Кодексом було урегульовано надання довгострокових ліцензій на використання радіочастотного ресурсу для бездротового широкосмугового доступу та встановлено чіткі правила відновлення прав; доповнено попередні умови більш жорсткими вимогами щодо користування радіочастотним ресурсом; посилено координацію та експертну оцінку запланованих національних призначень радіочастотного спектру по всьому ЄС (в рамках групи з питань радіочастотної політики (RSPG). Оскільки до 30 червня 2020 року мобільні оператори отримали ексклюзивний доступ до частот 700 МГц, Кодекс продовжує координування використання діапазону для підвищення швидкості та забезпечення більш якісного покриття. Важливим є також те, що Кодекс діє на недискримінаційній основі та не втручається в сам зміст послуг, які надаються, хоча це і дещо уповільнює реформи на національних рівнях. Для вирішення цих проблем у низці європейських країн вживаються спеціальні заходи, які локально вирішують проблемні питання. Таким чином, ЄС проводить комплексну політику у сфері цифрової економіки та цифрової трансформації, створюючи повноцінну систему. Тому для України важливо намагатися напрацьовувати власні координовані з ЄС стратегії розвитку, беручи до уваги стратегічні документи, акти ЄС та задекларовані цілі. Для того, щоб стати повноцінною частиною загального процесу та врахувати на рівні державних інститутів Європейську стратегію 2030 «Digital Compass: the European way for the Digital Decade», необхідно опрацювати існуючі на сьогодні основоположні джерела та наблизитися до визначених ними стандартів.

У статті розглянуто концептуальні засади децентралізації публічної влади. Встановлено, що різноманітність позицій щодо визначення концептуальних засад децентралізації влади обумовлена різними причинами запровадження децентралізації влади в країнах світу. Здійснено огляд реформи місцевого самоврядування на засадах децентралізації публічної влади. Визначено позитивні сторони та основні вади реформаторських дій. Наголошено, що децентралізація сама по собі не є панацеєю для вирішення всіх проблем, які роками накопичувалися на місцевому рівні. Децентралізація буде ефективною лише за умови наявності централізації влади, тобто їх ефективного поєднання. Саме належний їх баланс є важливим для ефективного та результативного функціонування державного управління та формування спроможних інститутів місцевого самоврядування. Визначено, що успішність реформи децентралізації залежить не лише від інституційної спроможності та політичної волі місцевих посадовців та депутатів, а й від рівня безпосередньої активності та участі мешканців у реалізації реформи на усіх її етапах. Децентралізація влади посідає стратегічне місце у забезпеченні ефективності функціонування системи державного управління, основним критерієм результативності якої є реалізація інтересів та потреб громади. За умови законодавчого забезпечення та створення умов для співпраці влади, бізнесу та громадянського суспільства, децентралізація буде поштовхом до мобілізації суспільства, що призведе до підвищення його активності у процесах прийняття та реалізації управлінських рішень, а з іншої сторони сприятиме підвищенню ефективності роботи державного механізму й активізації розвитку регіонів через прийняття складних та оперативних рішень, запит на які дає суспільство. У статті визначено чинники спротиву децентралізації влади, серед них: - недостатнє залучення громадськості до практичного втілення реформи; брак інформації на початку реформи, нерозуміння її сутності; недостатнє усвідомлення щодо подальших перспектив та наслідків втілення реформи; відсутність нормативно-правового поля та його прийняття по ходу реалізації реформаторських дій; відсутність стратегічного бачення розвитку країни після 2020 року; неготовність та неприйняття місцевих керівників запроваджуваних змін;небажання змін, як до суспільних настроїв так і управлінської еліти та ін. Здійснено огляд нормативно-правового забезпечення реформи та запропоновано зміни щодо удосконалення законодавстваз питань децентралізації влади в Україні. Визначено подальші кроки децентралізації публічної влади в контексті сучасного розвитку України: завершити формування та ухвалення нормативно-правової бази реформи; визначити механізм вирівнювання диспропорцій у рівнях розвитку регіонів України; вирішити питання забезпечення кваліфікованими кадрами; затвердити заходи щодо попередження корупції на місцевому рівні; сприяти формуванню сприятливого бізнес-середовища та інвестиційної привабливості тощо.

У методиці при оцінці відносної кількості важливих державних об’єктів, ураження яких при веденні бойових дій може бути відвернене, враховані основні складові процесу ураження і сподіваних типів ураження таких об’єктів. Наведені практичні результати розрахунків, виконані за методикою, свідчать на користь можливості її використання для оцінки ефективності функціонування підсистем зенітного ракетно-артилерійського й авіаційного прикриття у системі ППО країни.У початковий період оборонних військових дій задача угруповань військ і сил може включати відмобілізування, розгортання і створення на основних напрямках дій противника таких угруповань військ, які виявляться здатними зірвати просування противника вглиб території країни, а також захоплення їм стратегічної ініціативи у війні. Для протидії виконанню цих завдань противник може застосувати масовані удари з повітря по військах і об’єктах і використовувати пілотовані та безпілотні засоби повітряного нападу. У системі ППО для знищення ЗПН створюються підсистеми ЗРВ і ВА, а також підсистеми радіолокаційної розвідки і радіоелектронної боротьби. Такі підсистеми повинні забезпечити захист ВДО і Збройних Сил у місцях їх дислокації та розгортання, а також оперативне створення угруповань військ і сил на основних напрямках дій противника.Надійність виконання завдань системою ППО залежить від її складу, організаційної структури, дислокації, вогневої та інформаційної взаємодії елементів її підсистем, від умов пори року, доби і від погодних умов, а також від складу і дислокації об’єктів і угруповань військ, які прикриваються, і від параметрів дій повітряного противника. Частина ЗПН противника в ході ударів мають своєю метою випереджаюче ураження елементів системи ППО. Отже, система ППО захист від ударів з повітря виконує, однак гарантувати своєчасне знищення всіх ЗПН не може. Частина ЗПН противника може подолати зони дії засобів системи ППО і виконати удари по угрупованнях військ і ВДО, які прикриваються, що визначає необхідність оцінки можливих наслідків таких ударів.У методиці, поданій у статті, при оцінці відносної кількості ВДО, ураження яких при веденні бойових дій може бути відвернене, враховані основні складові процесу ураження і сподіваних типів ураження таких об’єктів. Практичні результати розрахунків, що виконані за методикою, свідчать на користь можливості її використання для оцінки ефективності функціонування підсистем зенітного ракетно-артилерійського й авіаційного прикриття в системі ППО держави.

Відзначається, що агресія з боку Російської Федерації стала суттєвою несподіванкою для українського суспільства, а сучасний російсько-український конфлікт має офіційний статус АТО, але, на жаль, це єдина можливість охарактеризувати «гібридну війну» на правовому рівні. Аналізуючи ступінь наукової розробки дослідження проблеми, констатуємо, що загалом у політичній науці обмаль наукових розвідок щодо поняття «гібридна війна». Застосовуючи системний та історичний підходи до аналізу поняття «гібридна війна», наголошено на необхідності комплексного підходу до вивчення зазначеного явища. Указано, що для вирішення конфліктних питань або задоволення геополітичних інтересів виступати відкрито для держави-агресора стало досить невигідним в економічному та небезпечним у політичному плані, тому наприкінці XX ст. людство зіткнулося з новим способом ведення збройних конфліктів, що отримало неофіційну назву «гібридною». Цей термін пояснює нову військову стратегію, яка поєднує в собі «звичайну війну», «малу війну» та «кібервійну» і служить для поєднання дій із залученням ядерної, біологічної, хімічної зброї та засобів інформаційної війни. Застосовуючи сучасні підходи до вивчення феномену «гібридної війни», інтерпретуємо це явище як сукупність заздалегідь підготовлених та оперативно реалізованих державою дій військового, дипломатичного та інформаційного характеру, спрямованих на досягнення стратегічних цілей. При цьому важливе значення має відсутність необхідності в розробці нових систем зброї й військової техніки. Гібридна війна включає реалізацію комплексу гібридних загроз різного виду, а саме: традиційні, нестандартні, масштабний тероризм, а також підривні дії, у ході яких використовують інноваційні технології для протидії військовій силі супротивника, такі як масовані кібератаки, підривні дії в енергетичній, економічній сферах тощо. Зазначено, що відмінність між класичними війнами та гібридними полягає не лише в способі їх ведення, а й у засобах та цілях, які переслідує агресор, оскільки метою «гібридної війни» є не контроль території, а економічна та політична дестабілізація держави, тримання в страху населення в цілому, яке проживає за межами безпосереднього конфлікту. Дестабілізація країни в усіх цих аспектах удається завдяки терористичним і диверсійним актам, активній пропаганді серед місцевого населення, ведення повномасштабних бойових дій на певній території країни, а кінцевою метою є схилення легального уряду країни до вигідних для агресора дій або його зміни. Усі вищевказані етапи підготовки та реалізації військових дій неможливі без участі засобів масової комунікації, які безпосередньо є технологічним інструментом організації та проведення «гібридних війн».

Метою написання статті є викладення результатів дослідження теоретико-методологічних аспектів розробки етапів стратегії збалансованого розвитку промислового підприємства та визначення основних напрямів цього розвитку. Дослідження виконано за допомогою методів синтезу й аналізу, дедукції та індукції.Розкрито суть концепції стратегії збалансованого розвитку підприємства та основних її компонентів. Стратегію збалансованого розвитку запропоновано розглядати у двох аспектах: економічному і соціальному. Установлено, що підприємство вступає в новий рівень конкурентного керування і виникає оперативний ефект синергії. Доведено, що формування розвитку підприємства має ґрунтуватися на синергетичній гармонії з умовами і цілями підприємства в цілому і з кожною функціональною одиницею.Охарактеризовано етапи формування та реалізації стратегії збалансованого розвитку промислового підприємства. Розглянуто специфіку визначення стратегічного положення, формування стратегії розвитку підприємства, виявлення можливостей і особливостей застосування експрес-тесту фактичного фінансового стану. Запропоновано застосовувати швидкий експрес-тест, який дозволяє виявити ознаки дисбалансу на підприємстві без значних розрахунків для діагностики фактичного фінансового стану. Для того щоб забезпечити швидке і неупереджене тестування фактичного фінансового стану, доцільно відновити практику соціальної сертифікації в галузі.Доведено, що важливим аспектом у формуванні та реалізації збалансованої стратегії розвитку є розробка концепції збалансованого стратегічного керування промисловими підприємствами. Концепція дозволяє встановити методологічні основи принципів керування та методологічні основи керувальних технологій і інструментів для окремих компаній. Установлено, що стратегія збалансованого розвитку промислових підприємств повинна ґрунтуватися на довгостроковій програмі збалансованого розвитку, яка є стратегічний документ, що містить низку скоординованих у просторі і часі дій із залучення ресурсів.Доведено, що здійснення збалансованої стратегії розвитку передбачає цілеспрямоване поліпшення економічних, організаційних, технічних, технологічних, виробничих, ринкових, соціальних, адміністративних, екологічних та інших компонентів системи. Перетворення, які відбуваються в ході реалізації стратегії під впливом зовнішніх факторів, набувають нової якості, підвищується економічна ефективність і конкурентоспроможність підприємства на ринку.Наукова новизна дослідження полягає у розробці концепції стратегічного керування збалансованим розвитком промислового підприємства, що базується на цілеспрямованому поліпшенні економічних, організаційних, технічних, технологічних, виробничих, ринкових, соціальних, адміністративних, екологічних та інших компонентів системи, що у сукупності дає синергетичний ефект.Практична значущість роботи полягає у можливості формування і реалізації стратегії збалансованого розвитку промислового підприємства як ефективної системи керування, що дозволить своєчасно передбачати цілеспрямоване й поступово удосконалення економічних, організаційних, техніко-технологічних, виробничих, соціальних, управлінських, ринкових, екологічних та інших складників цієї системи, які в процесі впровадження нововведень будуть набувати нових якостей.

The key tasks to be solved in the process of financial and economic activity of the enterprise are to ensure its economic development and strengthen its competitive position. The solution of such important tasks is taking place today in the financial and economic crisis, high dynamics of the external environment, the significant influence of risk factors, which necessitates the search for optimal management methods. In such conditions, the use of the principles of adaptive enterprise management, which are the most suitable tools for use in conditions of a high level of uncertainty and unstable business environment, becomes es-pecially relevant. A wide range of scientific works is devoted to the study of theoretical and practical issues of forming the optimal system of enterprise management in conditions of uncertainty, however, the analysis of scientific literature indicates insufficient study of the potential of adaptive models in the management of financial and economic activities. The purpose of the study is to study scientific approaches to the use of adaptive tools in the management of financial and economic activities of the enterprise. The article studies theoretical and methodological approaches to the implementation of the adaptive principle in the management of the financial and economic activities of an enterprise. In the course of the study, an adaptive-functional model for managing the financial and economic activities of an enterprise has been developed. The presented model provides an increase in the effective-ness of the management system of the financial and economic activities of the enterprise based on a combination of adaptive and functional approaches to enterprise management, and also helps to reduce the level of risk generated in the process of financial and economic activities of the enterprise by reducing the degree of uncertainty in the economic environment and increasing the level of adaptability of the system management. Further research can be aimed at optimizing analytical tools for adaptive management of financial and economic activities of the enterprise.Keywords: model, principles of enterprise management, economic efficiency, risk, strategic management, adaptation, adap-tive-functional management model, adaptive management, the concept of managing financial and economic activities. У статті проведено дослідження теоретичних та методичних підходів до реалізації адаптивного принципу в управлінні фінансово-господарською діяльністю підприємства. В ході проведеного дослідження розроблено адаптивно-функціональну модель управління фінансово-господарською діяльністю підприємства. Представлена модель забезпечує підвищення результативності системи управління фінансово-господарською діяльністю підприємства на основі поєднання адаптивного та функціонального підходів до управління підприємством, а також сприяє зниженню рівня ризику, що генерується в процесі фінансово-господарської діяльності підприємства на основі зменшення ступеню невизначеності економічного середовища та підвищення рівня адаптивності системи управління.Ключові слова: модель, принципи управління підприємством, економічна ефективність, ризик, стратегічне управління, адаптація, адаптивно-функціональна модель управління, адаптивне управління, концепція управління фінансово-господарською діяльністю.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Стаття присвячена питанню створення стратегічних альянсів у готельному бізнесі, виявленню критеріїв віднесення до категорії «стратегічний альянс», виявленню переваг та недоліків подібного роду об’єднань та дослідженню найбільших стратегічних альянсів готельного бізнесу. Визначено якими об'єктивними критеріями обґрунтовані інтеграційні процеси в сфері готельного господарства. В ході проведеного аналізу було виявлено чотири основні види альянсів в готельному бізнесі. Наведено приклади стратегічних альянсів: «The Leading Hotels of the World», «Historic Hotels of America», «Small Luxury Hotels of the World», «Historic Hotels of Europe», «Best Eastern Hotels», «The Small Leading Hotels of the World», «Luxury Alliance», «The Leading SPAs of the World», «Global Hotel Alliance», «Alliance City» та «Alliance Resorts» від Reikartz Hotel Group та інш. У топ-10 стратегічних альянсів готельного бізнесу потрапили об’єднання з США, Франції, Великобританії, Іспанії, ОАЕ.

У статті проаналізовано взаємозв’язок між управлінням зворотними матеріальними потоками та концепцією циркулярної економіки. Наведено схему функціонування зворотних потоків в умовах циркулярної економіки, охарактеризовано основні категорії зворотних потоків та відповідні до них циркулярні рішення, проілюстровано етапи управління реверсивними потоками в умовах циркулярної економіки. Обґрунтовано важливість залучення споживача до повернення продуктів та їх компонентів в кінці терміну їх експлуатації. Ідентифіковано бар’єри в управлінні зворотними потоками в умовах циркулярної економіки, а також стратегічні завдання, які постають перед менеджерами в ході проектування зворотної логістики. Наведено способи оптимізації зворотної логістики для покращення ресурсної ефективності виробництва, підкреслено важливість впровадження хмарних технологій та автоматизації в процесі управління зворотними потоками.

У статті охарактеризовано систему законодавства України щодо забезпечення реадмісії осіб. Визначено, що успіх діяльності уповноважених державних органів у загальній системі правозастосування у сфері реадмісії осіб багато у чому визначається наявністю чіткої та ефективно діючої правової бази. Правове регулювання у цій сфері передбачає собою, перш за все, одночасне реагування на всі випадки приймання-передавання нелегальних мігрантів, а по-друге, використання у ході такої діяльності нормативно-правових актів різного рівня, включаючи Конституцію України, кодекси, закони та міжнародні договори України, інші нормативно-правові акти. Загалом до системи законодавства України у сфері забезпечення реадмісії осіб віднесено: 1) Конституцію України; 2) міжнародні угоди України про реадмісію осіб; 3) Кодекс адміністративного судочинства України; 4) Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»; 5) укази Президента України; 6) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; 7) накази Міністерства внутрішніх справ України як міністерства, яке координує діяльність обох органів, уповноважених в Україні на практичну реалізацію реадмісії осіб, – ДМС і Держприкордонслужби України. Перспективним кодифікованим нормативно-правовим актом, що визначатиме основні засади міграційної політики України, а також інші питання у сфері міграції, включаючи реадмісію осіб, має стати Міграційний кодекс України, опрацювання якого є стратегічною метою нашої держави.

В ході дослідження автором сформовано конценцію холістичного управління адаптивністю підприємства в умовах циклічної економіки, а також виокремлено стани підприємства в умовах циклічної економіки та взаємодію між всіма учасниками, які є єдиним цілим. Визначено основні принципи холістичного управління та запропоновано систему формування адаптивності підприємства, що дають можливість оптимізувати діяльність підприємств в умовах циклічної економіки. Під системою формування адаптивності підприємства, слід розуміти сукупність методів, критеріїв, принципів та цілей, а також напрямів забезпечення адаптивності підприємства залежно від його стану, що дозволить йому пристосуватися до умов зовнішнього і внутрішнього середовища на основі саморегулювання. Циклічність економічних процесів впливає на формування стійких умов розвитку підприємства, які змушені адаптуватися шляхом систематизації, оцінки та аналізу змін, що відбуваються під дією факторів циклічності. Ефективне функціонування підприємства є стратегічним планом його розвитку і являє собою концепцію дій, що зорієнтовані на підвищення ефективності, результативності, продуктивності функціонування діяльності у відповідності сучасним тенденціям. Таким чином, саме холістичне управління здатне забезпечити конкурентні переваги та суттєво підвищити ефективність функціонування підприємств в умовах циклічної економіки, а також мінімізувати вплив зовнішнього середовища, оскільки спрямоване на вирішення конкретних завдань та розроблення конкретних заходів, які сприятимуть інноваційній активності підприємства. Розроблено алгоритм холістичного підходу до управління підприємством в умовах циклічної економіки. Таким чином, запропонований алгоритм передбачає адаптацію підприємства з урахуванням фактора циклічності, створення якісних механізмів реагування на динаміку зовнішнього середовища з метою запобігання різким циклічним «стрибкам» у процесі діяльності підприємства та забезпечення максимально повного, раціонального використання внутрішніх можливостей. Досягнення стійкого функціонування та розвитку підприємства в умовах циклічної економіки є запорукою до інноваційного розвитку.