Добірка наукової літератури з теми "Сторони публічно-правового спору"

Статтю присвячено визначенню правової природи, сутності та структури митного спору. Установлено, що етимологічно категорія «спір» пов’язується з існуванням певних суперечностей, зітк­ненням протилежно направлених інтересів, змагань задля доведення своєї позиції. Зазначено, що поняття «спір» можна розглядати із соціологічного, економіч­ного, логічного, філософського та правового поглядів. Зауважено, що сутністю правового спору є конфлікт про права та обов’язки або інтереси, що охороняються законом. Наголошено, що у юридичній літературі виді­ляють правові спори у сфері публічного та приватного права (залежно від поділу системи права на приватне та публічне право). Зважаючи на те, що за своїм змістом митні право­відносини засновані на принципах владності і підпо­рядкування, їм властивий публічно-правовий характер і вони є різновидом публічних відносин, констатовано, що митний спір є видом публічно-правового спору. Визначено, що елементами структури митного спо­ру є суб’єкти, предмет та підстави. Предметом митного спору є суб’єктивні права учасників митних відносин. Підставами митного спору є сукупність юридичних фактів, що свідчать про переконання однієї зі сторін про порушення її прав та існування обґрунтованих ви­мог щодо їх захисту. Такими підставами є: порушення законодавства України з питань митної справи одним із суб’єктів митних правовідносин; звернення заці­кавленої сторони до митного або судового органу; при­йняття митним або судовим органом звернення до роз­гляду. Специфікою суб’єктного складу митного спору є наявність у ньому, з одного боку, фізичної чи юридич­ної особи, яка переміщує предмети через митний кор­дон України і якій дійсно або ймовірно належать спірні права, а з іншого - суб’єкт владних повноважень, мит­ний орган, який безпосередньо здійснює митну справу. Запропоновано під митним спором розуміти публіч­но-правовий спір, що виникає між учасниками мит­них відносин у зв’язку з порушенням, застосуванням чи тлумаченням норм законодавства України з питань митної справи. Зроблено висновок, що митний спір виникає з мит­них відносин та характеризується спеціальним право­вим регулюванням, а також особливим порядком роз­гляду і вирішення спорів у сфері митних відносин.

Стаття присвячена характеристиці адміністративно-процесуальної правосуб’єктності сторін публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин, формулюванню пропозицій щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства. Виділено загальну адміністративну процесуальну правосуб’єктність сторони та спеціальну. Загальна складається із загальної адміністративної правоздатності та дієздатності. Спеціальна складається зі спеціальної адміністративної процесуальної правоздатності та дієздатності. Умовою наявності у суб’єкта владних повноважень адміністративної процесуальної правоздатності є організаційний характер виконуваних ним повноважень, що можуть носити характер; безпосередньої організації певної підсистеми в системі державної служби; підтримання зазначеної підсистеми в актуальному стані. Виділення спеціальної адміністративної правоздатності зумовлюється адміністративним матеріальним статусом особи як державного службовця конкретного виду державної служби, зокрема висуванням до неї додаткових вимог, зумовлених характером конкретного виду державної служби. Виявлено, що з метою забезпечення правового регулювання вирішення судом звернень позивачів – центрів зайнятості населення до органів державної влади зі зворотною вимогою про відшкодування сум виплаченої допомоги по безробіттю в разі поновлення на службі державного службовця, доцільно: внести зміни до назви ст. 283 Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши її в наступній редакції: «Особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів, центрів зайнятості населення»; внести відповідні зміни до тексту зазначеної статті. Перспективним напрямом подальших наукових досліджень є організаційний характер діяльності суб’єкта владних повноважень як критерій віднесення публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин до юрисдикції адміністративного суду.

У статті досліджено сутність та ознаки примирення сторін публічно-правового спору через застосування медіативних процедур. Визначено відмінності угоди про примирення в адміністративному судочинстві ті за наслідками медіації. Обґрунтовано недоцільність нормативного закріплення зобов'язливих механізмів виконання угоди, досягнутої за результатами медіативного врегулювання публічно-правового спору. Проаналізовано зв'язок медіативного врегулювання спору та даміністративного судочинства з обґрунтуванняя пропозиції визнати звернення сторін до медіації підставою для поновлення строку звернення до адміністративного суду.

Порушена проблематика застосування публічно-правових спо- рів як можливого механізму встановлення, формування та реалізацій по- вноважень органів публічної влади. Зокрема, йдеться про поняття “суб’єкт владних повноважень” з позиції аналізу його інституційних та статусних змістових характеристик як однієї зі сторін публічно-правового спору з ме- тою можливого подальшого застосування у сфері встановлення, розмежу- вання та реалізації компетенцій, а у вузькому значенні повноважень органів публічної влади. У статті здійснено узагальнену характеристику суб’єктного складу пу- блічно-правових спорів. Зокрема, йдеться про статус суб’єктів владних по- вноважень, який є однією з основних ознак для питань визначення, аналізу та вивчення способів вирішення публічно-правових спорів. Публічно-право- ві спори виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та органами публічної влади, з іншого. У статті піднято проблематику визна- чення суб’єктної складової публічно-правових спорів як органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб та інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції на основі зако- нодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За функціо- нальною ознакою виявлено інституції, які наділені представницькими функ- ціями, у той час як інші суб’єкти володіють управлінськими функціями, що вказує на наявність владних повноважень для їх реалізації. Акцентовано увагу на такій позиції, за якою захист інтересів держави ма- ють здійснювати відповідні суб'єкти владних повноважень та розглянуто випадки неможливості здійснення такого захисту. Узагальнення норматив- но-правової основи діяльності суб’єкта владних повноважень як однієї зі сто- рін у розгляді публічно-правових спорів дозволило виявити особливості та недоліки інституційного та статусного характеру у формуванні суб’єктного складу правовідносин у публічно-правових спорах.

Статтю присвячено дослідженню юридичної природи правових відносин, що складаються в процесі реалізації державної податкової політики. Увагу приділено адміністративно-правовому аспекту цих відносин. Розглянуто нормативну базу, на якій ґрунтується регулювання податкової політики. Відмічено тісний зв’язок даної галузі з усіма сферами правової дійсності суспільства. Проаналізовано поняття «правові відносини» та «правове регулювання». Охарактеризовано зміст правового регулювання податкової галузі через дослідження публічно-сервісної, правоохоронної та юрисдикційної діяльності держави в податковій сфері. Визначено, що правове регулювання у сфері податкової політики включає в себе публічно-сервісну, правоохоронну та юрисдикційну діяльність держави, яка має на меті задоволення прав і законних інтересів людини. Така діяльність полягає у забезпеченні високого рівня якості життя людей на всій території України, а також передбачає досягнення оптимального балансу між наповненням бюджету та підтримкою умов економічного зростання і підвищення суспільного добробуту. Сфера податків впливає на забезпечення національних інтересів України. Отже, відносини, які виникають у сфері оподаткування, мають вкрай важливе значення. Досліджено особливості адміністративно-правових відносин та доведено, що відносини у сфері регулювання державної податкової політики за своєю сутністю є адміністративно-правовими. Зроблено висновок, що відносини у сфері регулювання державної податкової політики мають такі ознаки: ці відносини передбача-ють обов’язкову участь держави, потребують для свого задоволення відповідних дій виконавчо-розпорядчого характеру, можуть виникати з ініціативи кожної із сторін незалежно від волевиявлення іншої сторони; спори між сторонами правових відносин, як правило, вирішуються в адміністративному порядку, а порушення однією із сторін правових відносин вимог пра-вової норми тягне за собою юридичну відповідальність; відносини, що виникають між органами виконавчої влади та іншими учасниками правових відносин у сфері здійснення державної податкової політики, не завжди є відносинами, що здійснюються за методом влади та підпорядкування.

Фінансове навантаження на дер-жавний бюджет, втрата довіри доздатності захистити права черезсуд, відсутність достатньої інфор-мації про інші, окрім суду, безпечніможливі варіанти вирішення роз-біжностей (спорів) – усе це поси-лює роздратування у суспільствіпри самій лише думці про судовийпроцес. Зосередженість на спробідовести неправоту іншої сторониспору не дає можливості сфокусу-ватись на пошуку варіантів вирі-шення і врегулювання проблемноїситуації. Застосування альтерна-тивних підходів дало б змогу змен-шити рівень напруження у відноси-нах між сторонами щодо наявнихспорів та змістити фокус уваги наподальшу взаємодію і співпрацю увирішенні спору.І хоча для деяких видів спорівсудовий розгляд може залиши-тись єдиним способом врегулю-вання, але для багатьох претен-зій судовий розгляд, де сторонизмагаються і встановлюють, хтовинен, а хто переможець, з часомможе трансформуватися із судо-вого процесу зі змагальністю упідхід, де врегулювання ситуаціїта зміна обставин, а також без-посередньо самі взаємовідносини,будуть мати більшу цінність, щонадалі призведе до позитивнихзрушень у виборі альтернативнихметодів врегулювання спорів, а якнаслідок – і до розвитку еконо-міки країни та відобразиться наміжнародній співпраці.Адже за статистикою та ана-лізом судової практики станом на2019 рік ситуація виглядає так,що суди неспроможні впоратисьіз навантаженням. А це показуєнам, що кількість адміністратив-них справ, а саме до них ми відно-симо категорію публічно-правовихспорів, свідчить про перевищеннякількості справ, які надходять нарозгляд до суду, що призводитьдо накопичення нерозглянутихсправ. Зменшення темпів прова-дження є показником і того, щозначна частика бізнесу є частковопаралізованою, змушена шукатиінші шляхи для отримання при-бутку, що впливає на наповненнябюджету через податки, з одногобоку, та збільшує рівень невдово-лення щодо спроможності державиу створені умов для доступностіврегулювання спорів, з іншого.Суди перевантажені справами натретину щодо своєї функціональ-ної спроможності. Отже, такітемпи розгляду потребують залу-чення додаткових ресурсів, такихяк альтернативні методи, щосприятиме врегулюванню публіч-но-правових спорів ще на почат-кових етапах, а це суттєво відо-бразиться на розвитку країни вцілому.

Запровадження електронного судочинства стало провідною темою наукових дискусій останнього часу. Основним сьогодні залишається запитання: чи зможе електронне судочинство підвищити рівень захисту прав людини, особливо в адміністративних справах, де однією зі сторін правового спору є приватна особа, якій протистоїть суб’єкт владних повноважень? Загалом інформаційні технології дають змогу створювати нові форми організації діяльності та взаємодії органів публічної влади з суспільством, запроваджувати інноваційні рішення щодо правового регулювання та організації публічно-правових відносин. Метою статті є з’ясувати, по-перше, які реальні можливості створюють інноваційні законодавчі норми про електронне адміністративне судочинство для учасників адміністративного процесу, по-друге, якими мають бути подальші кроки органів публічної влади, зокрема і законодавця, для того щоб відбулася реалізація положень про запровадження електронного адміністративного судочинства. На законодавчому рівні відбулося закріплення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має стати основою впровадження усіх наступних елементів електронного адміністративного судочинства. Вперше закріплено положення про те, що суд здійснює розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Учасникам адміністративного процесу надано можливість подавати докази в електронній формі та використовувати електронний цифровий підпис. Крім того, документи можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак неоднозначним залишається правова регламентація можливості звернення до адміністративного суду з електронним позовом. У статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України чітко вказано, що позовна заява подається у письмовій формі. Хоча письмова форма фактично не виключає можливості створення електронного документа, однак те, що законодавець прямо не передбачив такої можливості, як звернення до суду шляхом подання електронного адміністративного позову, лише свідчить про неготовність публічної влади до реальних перетворень судових процесів за допомогою інформаційних технологій. Судові процеси зокрема та система загалом є чи не найконсервативнішою з публічних інституцій. У процесі розвитку суспільства базові елементи судового процесу зами є зробити використання інформаційних технологій максимально безпечним для прав людини, а також використати можливості цифрового світу для полегшення складних юридичних процедур. Отже, зі змінами, які внесені у КАС України, фактично відбулося запровадження окремих елементів електронного судочинства в адміністративний процес. Однак докорінних змін не сталося, оскільки на законодавчому рівні закріплені положення, які досі регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами. Наст судової інформаційно-телекомунікаційної системи, посилення захисту персональних даних і відповідальності за незаконне втручання у роботу систем електронного судочинства.

Глобалізація світової економіки та розширення міжнародного співробітництва, розвиток транспортної галузі, системи транспортного забезпечення сприяють формуванню великих транспортних організацій, і найважливішим фактором економічного розвитку стає інтеграція, здійснювана як на галузевому і регіональному, так і на міжгалузевому, міжрегіональному та міжнародному рівнях. Актуальність зумовлена великим значенням перевезень залізничним транспортом, недосконалістю правового регулювання відносин, пов'язаних із перевезеннями вантажів, багажу, пошти та пасажирів залізничним транспортом, і відсутністю сучасних комплексних наукових досліджень із цієї теми. Нині існує необхідність визначення й однозначного розуміння базових понять перевезення транспортом, зокрема залізничним. ЦК України та ГК України внесли низку істотних новел у правове регулювання договірних зобов'язань у транспортній галузі, викликаних потребами сучасних реформ. На практиці виникає чимало труднощів у застосуванні положень ЦК і ГК України. Надзвичайної актуальності набуває проблема узгодження норм ЦК України та ГК України. Нині залізничний і автомобільний транспорт займають особливе місце в системі цивільного та господарського комплексу будь-якої країни і є найважливішими сферами суспільного виробництва. За неузгодженості транспортного законодавства з ЦК та ГК України виникають спори щодо здійснення перевезення транспортом і неправильного застосування норм законодавства про транспорт. Формуючи національне законодавство, необхідно враховувати процеси світової економічної інтеграції. Зближення законодавства проводиться на основі принципів рівності сторін, взаємності, неухильного дотримання суверенітету і національних інтересів. Уніфікація і гармонізація українського законодавства в рамках рекодіфікаціі як складники процесу поступового зближення правових систем повинні мати характер скоординованого, науково обґрунтованого та публічно взаємозбагачуваного, а не механічного запозичення і використання правових норм інших держав. Таким чином, прийняття комплексного законодавчого акта, який би регулював діяльність усіх видів транспорту, зокрема «Транспортного кодексу України», призвело б до уніфікації термінологічних визначень, рекодифікації нормативно-правових актів у сфері транспортної та цивільно-господарської діяльності, покращення цивільної практики застосування законодавства, усунення суперечностей і дублювання правових приписів.

Дисертація присвячена формулюванню теоретико-методологічних засад примирення сторін в адміністративному судочинстві та наданню пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства України в цій сфері в умовах євроінтеграції. В роботі визначено поняття та особливі ознаки примирення сторін в адміністративному судочинстві. Встановлено мету, завдання, функції, принципи досліджуваного примирення. Визначено суб’єктний склад процедури примирення, встановлено умови та підстави, порядок примирення сторін в адміністративному судочинстві. Враховано досвід окремих держав-членів ЄС (Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Франція), а також положення ряду актів ЄС. Узагальнено основні актуальні проблеми в досліджуваній сферіта сформульовано комплекс конкретних пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання примирення сторін в адміністративному судочинстві в умовах євроінтеграції України, враховуючи відсутність в ЄС універсальної моделі примирення сторін публічно-правового спору та фрагментарність регулювання примирення сторін в державах-членах ЄС. The dissertation is devoted to the formulation of theoretical and methodological principles of reconciliation of the parties in administrative proceedings and to provide proposals for improving the administrative legislation of Ukraine in this area in the context of European integration. The paper defines the concept and special features of conciliation of the parties in administrative proceedings. It is established that the purpose of conciliation of the parties, as a process, is manifested in the gradual achievement by the parties of a public law dispute of a real consensus on dispute resolution, and, as a result, in the effective resolution of substantive dispute by conciliation. In this sense, conciliation of the parties performs a set of tasks (creating conditions for dialogue between the parties to the dispute; formation in the negotiations of the parties a specific model of mutual concessions that they realize, want to perform such , stimulating, analytical, information and communication, control and supervision, educational and preventive). The system of principles of conciliation of the parties in administrative proceedings are: 1) common law principles; 2) special principles of resolving the case by conciliation (for example, transparency and informativeness of resolving the case by conciliation; dispositiveness, constructive adversarial nature of the parties to the dispute; mandatory entry into force of conciliation conditions after their approval by the court; reasonable terms of resolving the case, etc.); 3) special principles concerning: a) quality, features of dispute resolution through conciliation; principles of accessibility and efficiency; b) voluntary participation in dispute resolution; good faith of all participants in the dispute resolution procedure); characteristics of the qualities of the conciliator (in particular, the principles of competence; independence, impartiality of the conciliator; compliance with the requirements of confidentiality). It is established that the subjective composition of conciliation of the parties is manifested in three models: "simple" (parties to the dispute; the judge who supervises the conciliation, approves the terms of conciliation); "Relatively complicated" (parties to the dispute; a judge who persuades the parties to conciliation and / or fully performs the role of conciliator); 3) "complicated" (parties to the dispute; judge; conciliator). In modern Ukraine there is a "simple" model of the subjective composition of the reconciliation of the parties, which: is characterized by certain features of the "relatively complicated" model; but at the same time it has the potential to transform into a "complicated" model of the subjective composition of the parties. A set of grounds and conditions for resolving a dispute by conciliation in administrative proceedings has been determined. The system of such conditions consists of: 1) positive conditions (the existence of a public law dispute and filing a lawsuit to resolve it; the integrity of the voluntary intentions of the parties to the attempt to reconcile, the implementation of a specific model of conciliation during negotiations and at the time of conciliation; ; reality and rationality of the agreed conditions of conciliation; the presence of the subjects who apply for reconciliation, the appropriate degree of legal personality); 2) negative conditions (inconsistency with the tasks of administrative proceedings in the form of violation of the interests of third parties; the law). The system of grounds covers: normative (norms of the legislation on conciliation of the parties and on the status of the subjects who are parties to the dispute), factual (implementation by the parties of the public-legal dispute of actions on acquisition and realization of the right to conciliation) and procedural-procedural conciliation, court rulings that determine the emergence and exercise of the right to reconciliation). The stages of implementation of the conciliation procedure of the parties in administrative proceedings are: 1) informal and formal initiation and commencement of the conciliation procedure; 2) negotiations in which the parties make a joint statement of conciliation of the parties; 3) submission for approval and approval of the application for conciliation of the parties, in which the court: explains to the parties the consequences of the court decision in connection with the conciliation of the parties; checks the existence of all conditions and grounds for resolving the dispute by, approves the terms of conciliation closes the proceedings or refuses to approve the terms of conciliation and continues the trial. The main current problems in the research area are summarized and a set of specific proposals for improving the administrative and legal regulation of conciliation of the parties in administrative proceeding.