Статті в журналах з теми "Стиль науковий"

У статті наголошено, що домінантним завданням закладів вищої освіти є формування науково зрілого студента, який здатен створювати і продукувати наукову продукцію; на основі аналізу наукових джерел з’ясовано поняття «науковий текст», який визначено як засіб передавання наукового способу мислення, наукових знань про той чи той науковий предмет дослідження, який впливає на науковий прогрес людства; звернено увагу на поділ текстів за будовою на: первинні (основна мета – передавання первинної інформації, здобутої під час наукових студіювань (монографія, дисертація, дипломні роботи бакалавра та магістра)); вторинні (основна мета – аналіз змісту первинних текстів (наукова стаття, тези, реферати, анотації, огляди, звіти тощо)); охарактеризовано принципи укладання наукових текстів: змістовної насиченості; наукової інформативності; новизни наукового тексту; змістової завершеності; проблемності; доступності фахівцеві тієї чи тієї галузі; інтертекстуальності; доведено, що принцип інтертекстуальності дає можливість виокремити різновиди текстів, які є складниками наукового, а саме оглядового, методологічного, емпірико-фактологічного, теоретичного, пояснювального й додаткового текстів; висвітлено вимоги до наукового тексту: чітка структура; обдумане використання графічного матеріалу; системність у процесі написання тексту; виправдане використання цифр і фактів тощо; розроблено та запропоновано систему завдань, які пропонують роботу над текстами, що є взірцями різних підстилів наукового стилю (власне науковий, науково-методичний, науково-інформаційний, науково- діловий, науково-фантастичний); передбачено, що студенти не тільки аналізуватимуть тексти на лексичному, граматичному та стилістичному рівнях, а й самостійно укладатимуть словник термінів майбутньої професії; працюватимуть над написанням наукових статей та тез, укладаючи список необхідної літератури та reference.

У статті здійснено аналіз науково-педагогічної школи як предмета історико-педагогічного дослідження. Розглянуто основні підходи до визначення понять «наукова школа», «науково-педагогічна школа». Висвітлено методи дослідження наукової школи (метод теоретичного аналізу і синтезу, метод класифікації), подано перелік ознак науково-педагогічних шкіл (розробка нових оригінальних напрямків науки; спільність основних науково-дослідних завдань, які вирішуються науковою школою; спільність провідного принципу і методичного прийому вирішення поставленого науково-дослідного завдання; навчання молодих поколінь учених основам майстерності наукової творчості), проаналізовано основні аспекти діяльності науково-педагогічної школи (педагогічний, виробничий, культурологічний) з метою опису її сутнісних характеристик. Виділено специфічні риси у визначенні сутності науково-педагогічної школи. Виокремлено істотні ознаки, які дозволяють ідентифікувати наукову школу як явище (апробовані механізми в наступності, формування традицій, індивідуальний педагогічний стиль діяльності представників науково-педагогічної школи), а також розкрито основні її функції, а саме: виробництво наукових знань (дослідження і навчання); поширення наукових знань (комунікація); підготовка обдарованих вихованців (відтворення). Висвітлено специфічні принципи ефективної діяльності науково-педагогічної школи, схарактеризовано критерії та показники її сформованості для дотримання єдності підходів у визначенні сутності даного поняття, до яких належать: захист дисертацій, наявність відкриттів, видання монографій, тощо. Визначено перспективи подальшого дослідження : з’ясування ґенези, розвитку і теоретико-методологічних засад науково-педагогічних шкіл у закладах вищої освіти Херсонщини.

Мета роботи: розглянути постать жінки в різних культурах як предмет наукового аналізу на матеріалі документальних та художніх літературних творів (Савако Арійосі, О. Козуля, М. Дочинець та М. Москвіна), що досі не отримали достатнього наукового вивчення. Під час написання статті було використано аналітичний метод, метод опису, порівняння, біографізму та узагальнення. Наукова новизна полягає у введені в науковий обіг нового фактологічного матеріалу, в тому числі підкреслення перспектив наукового аналізу ряду художніх та документальних творів з метою вивчення постаті жінки. Запропонований аналіз виявив значне опертя на документальні матеріали. У розглянутих джерелах відтворено широкий контекст (культурний, соціальний, політичний), що оточував постаті героїнь, а також прослідковано вплив різних обставин на їхні життєві долі. Доведено, що ці твори мають не лише художнє, або наукове значення, але світоглядне та виховне. Художній стиль викладу та поєднання документальних фактів із вигаданими допомогли авторам створити яскравий, насичений образ жінки та привернути до неї увагу читачів.

Стаття присвячена проблемі формування культури (екології) наукового мовлення майбутніх магістрів. Спостереження за мовним освітнім середовищем вишу, а також власний досвід редагування наукових текстів дали підстави для висновку, що рівень наукового мовлення (як усного, так і писемного) майбутніх магістрів є здебільшого середній, а то й низький. У статті проаналізовано типові помилки в студентських наукових текстах, зазначено їх причини та окреслено шляхи їх усунення. За результатами дослідження з’ясовано, що найбільше проблем при укладанні науковоготексту в здобувачів виникає в ділянці терміносистеми, доборі потрібних термінів, умінні правильно ними оперувати, коректно перекласти українською той чи інший термін з російської чи англійської мов, урешті, зредагувати науковий текст. Великий відсоток помилок (94%) зумовлений інтерферентними явищами внаслідок інтенсивного впливу російської мови, якого постійно зазнає українська наукова мова. Переконані, що вміння правильно укладати наукові тексти уможливлять магістрантам глибше засвоїти навчальний матеріал, підвищити якість навчального процесу, сприятимуть формуванню власного наукового стилю та загалом формуванню національно-мовної особистості науковця-початківця.

Стаття присвячена практичному аспекту проблеми культури наукової мови, під якою розуміємо досконалий рівень мовнокомунікативної підготовки майбутніх фахівців інформаційної, бібліотечної та архівної справи, що передбачає дотримання нормативності української літературної мови, володіння науковим стилем тощо. З’ясовано зміст поняття “культура наукового мовлення”, визначено особливості реалізації норм сучасної української літературної мови в науковому стилі, звернено увагу на найбільш типові для студентських наукових текстів помилки. Більшість помилок у писемному мовленні студентів зумовлена інтерференційними явищами внаслідок інтенсивного впливу російської мови на українську наукову мову.

У статті розкриваються теоретичні основи проєктування процесу виховання полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов, в основу якого покладено науковий метод моделювання; обґрунтовано технологію виховання полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов, складовими якої є структурно, змістовно та функціонально пов’язані між собою усі компоненти полікультурності особистості: лінгвокультурологічні знання; полілінгвальна мовна свідомість; інтерсоціальні цінності; соціокультурна толерантність по відношенню до представників іншої культури; емоційна саморегуляція; міжкультурна комунікативна компетентність; культуротворча діяльність. Теоретично обґрунтована структурно-змістовна модель процесу виховання полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов має такі блоки: цільовий, представлений соціальним замовленням, метою і завданнями; концептуальний, представлений науковими підходами, закономірностями і принципами; змістовно-технологічний, представлений змістом освітнього процесу, формами, методами, технологіями, етапами та засобами; критеріально-результативний, що містить компоненти, критерії, показники та рівні сформованості. Структура полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов представлена когнітивним, аксіологічним, комунікативним, саморегуляційним та культуротворчим компонентами та відповідними критеріями з показниками: світоглядно-пізнавальний (система лінгвокультурологічних знань; полілінгвальна свідомість; рівень володіння рідною та іноземними мовами); емоційно-ціннісний (система ціннісних орієнтацій; толерантність як прийняття цінностей іншої людини, іншої культури; налаштованість на діалог і співпрацю; емоційна саморегуляція в процесі міжкультурної комунікації); мотиваційно-комунікативний (позитивна мотивація до полікультурного розвитку; здатність до міжкультурного спілкування; уміння обирати стиль мовної поведінки в полілінгвальному середовищі; діяльнісно-рефлексивний (здатність до використання технологій полікультурного виховання; здатність до професійної та особистої рефлексії, прагнення до самоосвіти, прагнення до професійного мовленнєвого та культурного саморозвитку); мовно-естетичний (сформованість естетичних почуттів та інтересу до вітчизняної та світової культури, художньо-естетична толерантність; уміння аналізувати художньо-естетичні цінності, дати художньо-естетичну оцінку літературним іншомовним текстам). На основі визначених критеріїв та аналізу наукових підходів схарактеризовано три рівні полікультурної вихованості майбутніх викладачів іноземних мов: високий (креативний), середній (репродуктивний), низький (адаптивний).

У статті проаналізовано погляди українських і зарубіжних мовознавців на поняття «стиль» та «дискурс». Акцентовано напрями наукової концептуалізації поняття «стиль» в українській, російській, французькій, німецькій лінгвістичній думці. Проаналізовано особливості розуміння поняття стилю у зв’язку з дискурсом. Окреслено критерії класифікації функційних стилів. Розглянуто співвідношення «стилю» й «дискурсу» в сучасному мовознавстві (взаємодоповнення, взаємовиняток, взаємозаміна чи індиферентність та нерозрізнення). Ключові слова: мова, стиль, функції мови, функційний стиль, функційно-стилістична диференціація, дискурс.

У статті розглядається стиль бідермаєр, що існував в Європі в 1815-1848 рр., в епоху інтенсивного розвитку буржуазної культури. У цьому стилі відображені буржуазні цінності: працьовитість, чесність, вірність обов'язку, сімейність, індивідуалізм. Важливу роль відіграє сфера приватного як простору затишку, спокою і гармонії, що захищає людину від конфліктів і загроз зовнішнього світу. Стаття присвячена питанням щодо особливостей та художніх рис бідермайєру як інтер’єрного стилю його історії, визначенню місця зародження та поширення, першої половини ⅪⅩ століття, адже період бідермаєру називали «епохою світлого дерева». Меблі бідермайєру знов набувають природних форм і плавних ліній. Вони вже не предмет прикраси, а добрий послужливий друг. Досліджено його значущість для світового мистецтва того періоду. Ознайомлено з всесвітньо відомими творами, що належать до цього стилю і чи можна називати бідермаєр саме архітектурним стилем, адже деякі науковці визначають бідермайєр «виключно» інтер’єрним стилем, бо він найяскравіше відобразився саме в інтер’єрі. Проаналізовано всі думки щодо бідермайєру як стилю.

Мета статті — визначити особливості становлення стилю рококо та дослідити його культурологічну специфіку у французькій драматургії. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю в українській культурології наукових робіт, які б висвітлювали проблематику формування стилю рококо у французькій та західноєвропейській драматургії. Також недостатньо представленим в українських наукових роботах лишається і вивчення діяльності Італійської комедії у Франції з 1660 по 1697 роки. Методологія дослідження передбачає вивчення культурної специфіки франкомовної драматургії Італійської комедії (1660–1697) інтердисциплінарними методами культурологічного та порівняльно-філологічного аналізу. В статті проаналізовано лінгвістичні особливості тексту першоджерела з огляду на той факт, що з 1682 року п’єси для Італійської комедії писали сумішшю французької та італійської мов. Наукова новизна полягає у вивченні взаємодії французьких та італійських культурно-стилістичних елементів у п’єсах Анн Модюї де Фатувіля та ролі цієї взаємодії у формуванні у французькій культурі нового стилю — рококо. У дослідженні використано неперекладену п’єсу «Арлекін, імператор на Місяці» Анн Модюї де Фатувіля. Результати дослідження демонструють, що письменник вживав у п’єсі, написаній французькою мовою, італійські слова і вислови не лише для збереження італійського колориту, але і з метою досягнення комічного ефекту. Висновки. Французькі автори почали імітувати стиль італійських комедій та імпортували культурний колорит Італії, однак пом’якшували грубий гумор італійських комедій і пристосовували його до французьких смаків, заклавши цим ідеологічні основи нового стилю рококо. Анн Модюї де Фатувіль може вважатися одним із перших засновників і представників стилю літературного рококо.

Наукове дослідження. присвячене темі стильового канону в мистецтві. Канон – один із найважливіших та основоположних принципів, яким керуються під час створення церковного мистецтва. Була врахована християнська сакральна культура східного обряду, на основі якої сформувався іконографічний канон. Думки Г. Вагнера були використані для обґрунтування наукових досліджень. Проблема дослідження лежить у межах таких дисциплін як історія, культурологія, богослов’я та мистецтво. Проаналізовано стан наукового вивчення канону в мистецтві. На сьогодні, вивчення іконографічного канону залишається надзвичайно актуальним в українському мистецтві та богословському дослідженні. Перші наукові розробки були зроблені на початку ХХ ст. Першим дослідником стильового канону був Г. Вагнер. Тема стильового канону в іконографії вперше досліджується в Україні.

У статті проаналізовано наукову літературу з даної теми та порівняно особливості використання фразеологічних одиниць у заголовках. Виділено основні типи функціонально-стилістичних груп фразеологічних одиниць. Дослідження показало, що основними типами трансформації фразеологічних одиниць є найпростіші зміни елементів синтаксичних одиниць, які є результатом їх перестановки, заміщення, додавання та скорочення. Аналіз наукових джерел показав, що поняття «фразеологічна одиниця» розглядалося багатьма вченими і трактується як стійка фраза або вираз, що характеризується відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю поєднання слів та прихованим значенням. В статті авторами виділено основні типи функціонально-стилістичних груп фразеологічних одиниць. Суть семантичної трансформації фразеологізму полягає у введенні нових семантичних відтінків або грі слів у фразеологізми. Основні типи аналітичної трансформації можна визначити наступним чином: синтаксичні; лексичний; забруднення. Крім того, фразеологізми висвітлюють проблеми в більш м’якому світлі, забарвлюючи назву журналістського тексту, тим самим привертаючи до нього увагу. Аналіз заголовків у «The New York Times» показав, що в сучасній журналістській практиці використання фразеологічних одиниць є популярним метод просування тексту. Доведено, що автори у своїх роботах використовують майже всі стилі та типи фразеологічних одиниць, але найчастіше в українській мові вживаються розмовний стиль та жаргонні слова, рідше педантичний стиль та практично відсутні міжстильові фразеологізми, а в англійській мові більшість часто розмовний і педантичний стилі, рідше використовується розмовний. Фразеологічні одиниці складають ядро фразеологічного фундаменту будь-якої мови, містять історичну та культурну інформацію та відображають динаміку розвитку мовлення.

Актуальність теми. Реформування системи освіти потребує впровадження інноваційних методів навчання в педагогічний процес, які б стимулювали й мотивували студентів до особистісного розвитку. Використання сучасних методик під час навчання основ здоровʼя дає змогу сформувати здоров’язберігальні компетентності в студентів, підвищити інтерес до предметів здоров’язберігального спрямування та змінити їхнє ставлення до власного здоровʼя й здоров’я навколишніх. Методика формування здорового способу життя студентів у процесі навчання основ здоровʼя націлена на пізнання та розвиток особистісних якостей, а також на розкриття творчого та фізичного потенціалів особистості. Мета роботи – розробка методики формування здорового стилю життя сту- дентів у процесі навчання основ здоровʼя. Методи – аналіз наукових публікацій, бесіда, анкетування. Резуль- тати. У роботі експліковано та визначено відмінності й особливості застосування категорій «здоровий стиль життя» та «здоровий спосіб життя». Розглянуто мету й завдання методики формування здорового стилю життя студентів у процесі навчання основ здоров’я, визначено методи навчання, обґрунтовано теоретико-методологічні підходи до формування здорового стилю життя, установлено результати сформованості здорового стилю життя студентів та уточнено критерії й показники: мотиваційно-ціннісний, когнітивно-теоретичний, операційно-техно- логічний, рефлексивно-оцінний. Методика формування здорового стилю життя студентів у процесі навчання основ здоровʼя підвищує в студентів пізнавальну й творчу активність, стимулює розвиток фізичного, морального та інтелектуального потенціалів, допомагає визначити стильові особливості особистості й формує нові поведінко- ві навички. Висновки. Реалізація цієї методики сприяє зростанню зацікавленості студентів проблемами здоровʼя, дає змогу оволодіти культурою здоровʼя, усвідомити неповторну цінність самого феномену «здоровʼя» та сформу- вати власний здоровий стиль життя.

Стаття присвячена 100-річчю від дня народження відомого хіміка-органіка, фахівця з вивчення гетероциклічних сполук, зокрема 1,5-бензодіазепінів, доктора хімічних наук, заслуженого професора Дніпровського університету Зінаїди Пилипівни Соломко (1921–2001). Розглянуто основні віхи життєвого шляху вченої. Проаналізовано основні напрями наукових досліджень. До сфери наукових інтересів З. П. Соломко, в першу чергу, слід віднести вивчення хімічних властивостей та методів синтезу 1,5-бензодіазепінів та їх похідних, які виявили біологічну активність і можуть використовуватись у медичній практиці як транквілізатори, діуретики, сульфамідні препарати. За цим напрямом вона створила свою наукову школу. Також З. П. Соломко займалася вивченням хімії фосфор- і сульфурорганічних сполук, властивостей амінокислот, сульфонанілідів тощо. Вона є авторкою близько 250 наукових публікацій, 38 свідоцтв на винаходи, підручника для вищої школи «Органічна хімія і основи статичної біохімії». В статті розкриваються також деякі риси особистості З. П. Соломко, наводяться спогади колег та учнів про неї, підходи до постановки експериментальних досліджень, стиль керівництва аспірантами, педагогічну та суспільно-громадську діяльність. Під час написання статті використовувались матеріали з архіву Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (ДНУ), архіву-музею хімічного факультету, наукові публікації З. П. Соломко та її учнів. Ключові слова: З. П. Соломко, гетероциклічні сполуки, 1,5-бензодіазепіни, біологічна активність.

Мета статті – виявити місце феномена кавера у жанрово-стильовій системі музичного мистецтва. Методологія дослідження передбачає поєд- нання історичного та теоретичного музикознавчих підходів, зумовлюється проблемами жанрово-стильової природи музики та виконавського стилю. До кола методів залучається інтерпретативний підхід у єдності з питан- нями про авторське призначення музично-виконавської творчості. Наукова новизна зумовлюється тим, що кавер розглянуто з позицій його одночасної жанрової та стильової приналежності. З огляду на те, що кавер-музика зародилася завдяки виконавській інтерпретації, ми пропонуємо розгляда- ти її як категорію суто виконавської поетики. Кавер визначається як інтерпретативний стиль, що відповідний новому жанровому напряму ви- конавської творчості. Так виникає нове виконавське уявлення про катего- рію жанрового стилю. Як жанровий стиль кавер виникає завдяки тому, що провідним стає виконавське авторське начало, тобто специфічний жанровий образ виконавця. Саме тут кавер-стиль набуває авторських рис, але ці авторські риси залишаються у жанрових умовах кавер-музики, кавер-виконавства. Висновки. Кавер перетнув межу у русі від жанру до стилю, адже він є одночасно виконавським і жанром, і стилем. Спочатку це був окремий прийом, але потім кавер-способи самі по собі стали ціка- вими виконавцям, котрі бажали власними мовними засобами привертати увагу слухацької та глядацької аудиторії, зосереджуючи сприйняття на собі, потім на тому музичному матеріалі, який використовується. Як ав- тономна жанрова сфера кавер-музика базується на виконавській поетиці, що примушує рухатися від прийому-способу-методу до нового цілісного об- раза, тобто до стильового рішення. Кавер за своєю природою тяжіє саме до виконавського розуміння жанрового стилю, тобто як музично-творча категорія постає виконавським жанром, що передбачає власні автономні способи (засоби) композиції.

У статті досліджуються комунікативні аспекти в системі вищої освіти та психолого-педагогічні особливості спілкування у міжособистісній взаємодії викладачів і студентів. Аналізуються основні стилі педагогічного спілкування, серед яких найефективнішим є демократичний стиль, що ґрунтується на повазі, довірі, орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу. Доведено, що «суб'єкт-суб'єктна» педагогічна взаємодія спрямована на гуманізацію стосунків зі студентами, сприяє розкриттю їх творчого потенціалу. Зазначено, що організація продуктивної співпраці викладача і студентів на основі діалогу сприяє підвищенню ефективності навчального процесу у вищому навчальному закладі, створенню умов для самоактуалізації та самореалізації кожного студента. Визначено перспективи подальших наукових досліджень.

Метою статті є спроба розглянути прикладний аспект методики викладання української морфеміки та словотвору іноземним студентам технічних закладів вищої освіти під час опанування ними наукового стилю мовлення. Вибір теми дослідження зумовлено практичними потребами вищої школи, що перебуває в стані пошуку ефективних методик викладання української мови як іноземної. Незважаючи на певну кількість наукових праць, присвячених дослідженню різних аспектів викладання українського словотвору як перспективного способу засвоєння мови й розширення лексичного запасу іноземних студентів, треба констатувати, що поза увагою в науковій літературі залишився аспект, пов’язаний з викладанням словотвору різним цільовим аудиторіям. Об’єктом дослідження стала навчально-методична література з вивчення української мови як іноземної, застосовувана в закладах вищої освіти технічного спрямування. Предметом дослідження є навчальні завдання з української морфеміки та словотвору. Аналіз досліджуваного матеріалу здійснено переважно описовим методом, який реалізовано способами класифікації, лінгвістичного спостереження над застосуванням засобів та способів українського словотвору. У статті проаналізовані методичні принципи, покладені в основу розгляду цього аспекту, та запропонована послідовність застосування різноманітних вправ, що дозволяють розширити лексичний запас іноземних студентів і полегшити розуміння ними семантико-дериваційних процесів, притаманних науково-технічному різновиду наукового стилю української мови. Таким чином, дослідження дозволило сформулювати висновки про те, що вивчення словотвору на заняттях з мови в іноземній аудиторії, що отримує освіту за технічним спрямуванням, має дещо відрізнятися від роботи гуманітаріїв над цим аспектом. Зібраний та опрацьований матеріал сприятиме вдосконаленню навчального процесу з вивчення української мови іноземними громадянами, що навчаються в технічних закладах вищої освіти. Результатом цього дослідження в майбутньому може бути узагальнення базових засобів словотворення, притаманних науково-технічному різновиду наукового стилю української мови.

Художньо-виражальні засоби творення сценічної образності в оперному мистецтві тісно пов’язані зі стилістикою оперного співу виконавця, невід’ємною складовою якого є вокальна інтерпретація. Мета дослідження – проаналізувати сучасний стан наукових досліджень вокальної інтерпретації як невід’ємної складової оперного мистецтва. Методологія дослідження спирається як на загальнонаукові, так і на спеціальні методи дослідження: аналіз – для з’ясування змісту досліджень з проблем оперної вокально-сценічної інтерпретації; історико-генетичний – для розуміння значення вокальної інтерпретації в історії розвитку оперного мистецтва; дедуктивний – спрямував дослідження від узагальненого розуміння теорії оперного жанру до конкретного, зокрема ролі вокальної інтерпретації як складової оперно-виконавського мистецтва; компаративний – для порівняння характеристик вокальної інтерпретаційної стилістики виконавців. Наукова новизна. Ця робота є спробою осягнути науково-аналітичний досвід у царині сценічної оперно-вокальної інтерпретації. Висновки. Вокально-сценічна, образно-творча діяльність оперного співака як виконавця-інтерпретатора вимагає глибокого аналізу та розуміння виконуваного музичного твору в культурно-історичному контексті епохи поруч із високою майстерністю та яскравістю самовираження під час розв’язання комплексу художньо- виконавських і технічних завдань. Зважаючи на це, оперний виконавець створює власну інтерпретаційну версію вокального твору, яка має бути різноманітною, але визначеною межами традицій. Інтерпретаційні версії визначаються особливостями донесення змісту художнього тексту, емоційного підтексту оперної партії за допомогою різних комплексів експресивних засобів, прийомів вокальної техніки та ступенем занурення в історичний контекст. Чіткість артикуляції та дикція в сукупності з іншими засобами художньої виразності та індивідуальними особливостями звуковидобування визначають оригінальний стиль оперного співака-інтерпретатора. Використання нових і традиційних вокально-інтерпретаційних моделей відкриває широкі можливості для дослідження історико-теоретичного аспекту оперного мистецтва різних періодів, його композиторських шкіл та жанрів. Аналіз наукових досліджень показав, що у них питання оперної вокально-сценічної інтерпретації висвітлювались або дотично, у контексті вивчення інших проблем оперного мистецтва, або на відповідному етапі його історичного розвитку. Наразі перед сучасною науковою думкою постає завдання комплексного осмислення ролі вокальної інтерпретації в процесі створення сценічної образності в оперному мистецтві з визначенням різних вокально-інтерпретаційних

Мета даної роботи – обгрунтувати шляхи вивчення фортепіанної музики Ф. Шопена як «мистецтва гри», що має широкі стильові витоки, тому передбачає особливі способи інтерпретації, синтез інтерпретативних оцінок та виконавських прийомів. Методологія статті зумовлена культурологічним національно-стильовим та композиційно-стилістичним підходами, передбачає залучення епістемологічної позиції, дозволяє виокремлювати стильове мислення Шопена як унікальний образно-когнітивний феномен. Наукова новизна статті полягає у визначенні піаністичного стилю Шопена як авторського на засадах епістемологічної класифікації, вилучені його провідних показників у єдності з динамікою звукотворчого хроноартикуляційного процесу. Висновки вказують на особливе місце фортепіанної творчості Ф. Шопена в розвитку романтичного методу та наданні даному методу значущості історичної домінанти фортепіанно-виконавської культури, що тісним чином пов’язана з музично-виразовою системою, тобто висловлює себе, насамперед, музичною мовою.Ключові слова: фортепіанне мистецтво, стиль Ф. Шопена, інтерпретація, когнітивний стиль, романтичний метод, музично-стильова домінанта.

У результаті проведеної аналітичної роботи доведено доцільність поглиблення наукових уявлень про процес формування професійної компетентності вчителя початкової школи, зокрема, в аспекті здатності до оцінювальної фахової діяльності через вплив на позитивну динаміку розвитку його науково-педагогічного стилю мислення засобами задіяності ресурсів контекстного навчання у вищій школі. Висвітлено авторську позицію щодо феноменології науково-педагогічного стилю мислення майбутнього вчителя, де системо утворювальне значення надано духовності особистості, а формування творчої особистості студента розглядається важливим новоутворенням, виявом якого є здатність до компетентного здійснення у тому числі й оцінювальної діяльності. Схарактеризовано деякі засоби контекстного навчання, котрим притаманний значний педагогічний потенціал щодо розвитку готовності майбутніх учителів початкової школи реалізовувати аналітично-контрольні функції.

Ця стаття – український переклад першого розділу книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття». Переклад було виконано з навчальною метою: ознайомити студентів із філософськими поглядами К. Поппера та навчити їх аналізувати та перекладати першоджерела. Переклад виконано в рамках проєкту кафедри філософії, спрямованого на розвиток творчого потенціалу студентів у студентських проблемних групах та наукових гуртках у Криворізькому державному педагогічному університеті. Перекладачі намагалися дотримуватися структури оригіналу та авторського стилю. Цей розділ містить основні гносеологічні ідеї філософії К. Поппера: його погляди щодо ненадійності індукції як методу наукового дослідження, введення фальсифікації як критерію демаркації та спроба розв’язати проблему «емпіричного базису». Стаття складається з восьми розділів: (1) проблема індукції, (2) відмова від психологізму, (3) дедуктивна перевірка теорій, (4) проблема демаркації, (5) досвід як метод, (6) фальсифікованість як критерій демаркації, (7) проблема «емпіричного базису», (8) наукова об'єктивність і суб'єктивна переконаність. К. Поппер вважає проблемним обґрунтування індуктивного умовиводу, тобто умовиводу, який робиться посилок – одиничних суджень. Науковцям необхідно з’ясувати, за яких умов таке обґрунтування є надійним. Ця проблема відома як проблема індукції. На думку Поппера, науковець не може уникнути цієї проблеми, оскільки наукова робота полягає у висуванні та перевірці теорій. Можливий спосіб усунути її – розробити дедуктивну перевірку. Задля виконання цього завдання К. Поппер розробляє процедуру дедуктивної перевірки теорій. Він висуває фальсифікацію як дедуктивний метод перевірки. Фальсифікованість означає потенційну можливість спростування висновків і умовиводів, зроблених з одиничних суджень. К. Поппер пропонує її як критерій демаркації, тобто процедури, яка відмежовує наукове знання від ненаукових поглядів, що називаються «метафізичними». Характерною рисою наукового знання є його об’єктивність. На думку К. Поппера, об’єктивне знання передбачає інтерсуб’єктивну перевірку. Він визнає, що така перевірка може тривати вічно, а це також породжує проблему. А втім, наукові твердження повинні бути здатними до такої перевірки.

Мета статті — виявити унікальну роль технології у створенні художнього твору та організації творчого процесу, з’ясувати її специфіку у виробництві художніх творів. Методологія ґрунтується на застосуванні аналітичного, теоретичного і концептуального методів дослідження значення технології як способу організації художнього процесу в культурному становленні людства. Наукова новизна полягає в теоретичному осмисленні поняття «технологія» як творчого методу. Виявлена формотворча роль технології у з’ясуванні стилю та жанру художнього твору. Висновки. Сучасне розуміння технології полягає у синтезі математичних, природничих наук та культурних надбань, яке застосовується скрізь, де йдеться про прогрес людства. Доведено, що технологія є методом художньої творчості — вона визначає специфіку твору з практичного боку. Тому впродовж культурного становлення людства відбувається поступове технологічне вдосконалення мистецтва. Виявлено, що техніко-технологічні відмінності не тільки впливають на формування різних видів і напрямів мистецтва, але й призводять до утворення різноманітних жанрів та їх диференціації, а також класифікації жанрово-стилістичного розмаїття. Застосування певної виробничої техніки в творчості формує художній стиль. Встановлено, що художній стиль являє собою «застиглий» у творі відбиток техніки та технології його виготовлення, виробництва. Тобто поняття художнього стилю невід’ємне від технології організації художнього процесу. Визначено, що специфіка технології обумовлюється витратним матеріалом. Зокрема, відповідно до цього назви живописних технік часто збігаються з витратними матеріалами. Зауважено, що у мистецтві скульптури також простежується формоутворювальна роль технології у процесі художнього виробництва.

Мета роботи – виявлення особливостей трансформації полістиліс- тичного методу в творчості Валентина Сильвестрова, розгляд механіз- мів стильових взаємодій у його сонаті для скрипки і фортепіано “Post Scriptum”. Методологія. У роботі застосовано комплексний підхід, який ґрунтується на поєднанні системно-історичного, жанрово-стильового, семантичного та порівняльно-аналітичного методів. Наукова новизна роботи полягає в поглибленні розуміння специфіки композиторського стилю В. Сильвестрова. Розгляд індивідуально-авторського типу сти- льового синтезу в творчості композитора залишається, як правило, на периферії дослідницьких інтересів. Однак саме цей підхід допомагає більш глибокому, всебічному розумінню унікальності композиторського стилю В. Сильвестрова. Саме він зумовлює якісно нову сферу образності, яка сформувалася в творчості автора, багато в чому завдяки використанню алюзивної техніки. Висновки. Сучасну ситуацію в музиці В. Сильвестров вважає передоднем, станом напередодні якогось всеосяжного універсаль- ного стилю. Цей стиль для нього – своєрідна постлюдія, збирання від- звуків, відповідь на вже сказане, коментар і до життя, і до музики. У спрямованості на цей універсальний стиль відкриваються деякі за- гальні властивості музики як звукової форми, як звучання. Інтерес до них багато в чому пояснює інтерес В. Сильвестрова і до конкретних композиційних форм, і до способів їх використання. Полістилістичний діалог у музиці В. Сильвестрова відбувається і як діалог «свого–чужого», здійснюючи який композитор прагне знайти нову близькість, новий сту- пінь тотожності; і як «зустріч» старого і нового – вже відомого, навіть традиційного, і несподіваного, індивідуалізованого у смислових значеннях і композиційно-стилістичної організації музичних образів. В. Сильве- стров створює свою модель полістилістики, робить свої висновки, що і є у формуванні глибинної ідеї полістилістики найважливішим факто- ром і дозволяє вийти на рівень естетичного узагальнення. З цих позицій ми можемо говорити про наявність нової лірики у В. Сильвестрова – деперсоніфікованої, але медитативно-поглибленої.

Мета статті полягає у визначенні ораторіальних якостей музично-виконавської форми як важливого чинника розвитку фортепіанно-виконавського стилю. Методологія роботи зумовлена поєднанням узагальнююче теоретико-гуманітарного, зокрема типологічного ноетичного, та конкретно-емпіричного, а саме аналітичного музикознавчого, підходів. Наукова новизна дослідження визначається вивченням ораторіальності як безпосереднього рупору художньої авторської ідеї, що поєднує інтенціональні плани композиторської свідомості та виконавського інтерпретативного мислення, підтвердженням даної концепції на прикладі фортепіанного методу С. Рахманінова. Висновки роботи дозволяють стверджувати що квалітативними ознаками ораторіальності, котрі виявляють її образно-смислову виконавсько-інтерпретативну широту, є: піднесеність, форсована значущість, ефект об’єктивності художнього вчинку, водночас підвищена загальна сугестивність, авторитарність, укрупненість почуття, філософічність – інтелектуалізація.Ключові слова: ораторіальність, фортепіанно-виконавський стиль, інтерпретативне мислення, квалітативні ознаки ораторіальності, фортепіанний метод С. Рахманінова.

У статті проаналізовано психологічні особливості прояву стресостійкості у здобувачів вищої освіти з різними когнітивними стилями. Визначено, що проблема дослідження стресостійкості для сучасної молоді є актуальною, особливо під час навчальної діяльності. Розглянуто основні теоретичні підходи до визначення стресостійкості та когнітивних стилів у сучасній психологічній науці. Зроблено акцент на тому, що науковці описують близько двох десятків різних когнітивних стилів, проте основу їх становлять десять біполярних шкал. У роботі визначено актуальність дослідження взаємозв’язку когнітивних стилів і рівня стресостійкості. Проведено емпіричне дослідження особливостей стресостійкості сучасних здобувачів вищої освіти, які навчаються на 1 курсі та мають різні когнітивні стилі. Визначено специфіку стресостійкості здобувачів вищої освіти, котрі мають різний рівень стресостійкості з такими когнітивними стилями, як: аналітичність – холістичність, полезалежність – поленезалежність, гнучкий пізнавальний контроль – ригідний пізнавальний контроль. Було встановлено значиму різницю у рівнях стресостійкості між групою респондентів із ригідним пізнавальним контролем і респондентів із гнучким пізнавальним контролем Особи юнацького віку, які мають такі показники когнітивного стилю, як гнучкий пізнавальний контроль, поленезалежність, аналітичність, мають вищий рівень стресостійкості, ніж особи, що мають полярні показники цих когнітивних стилів. Зазначені перспективи подальших наукових досліджень через поглиблення теоретичного й емпіричного аналізу стійкості сформованих когнітивних стилів і факторів, які впливають на формування стресостійкості та когнітивних стилів залежно від сфери діяльності та віку особистості.

Мета статті – виявити теоретичні засади вивчення фортепіанного мислення як форми та способу музичного мислення, тобто враховуючи загальні онтологічні та ціннісно-пізнавальні властивості музичнотворчого процесу, художньо-знакової форми музики. Методологія роботи передбачає поєднання естетико-культурологічного та семантичного музикознавчого підходів, виявляє метод жанрово-стильового аналізу у його новому типологічному значенні, скерована до цілісності предметного виявлення фортепіанного мислення. Наукова новизна дослідження полягає у розробці стильової концепції фортепіанного мислення, що базується на визначенні контекстуальних та інтекстуальних – інтенціональних ознаках й властивостях музичного стилю, дозволяє поглиблювати феноменологічний підхід до форми та змісту фортепіанної творчості, визначати їх відповідність до образних та смислових параметрів композиторської та виконавської поетики як єдності методичних та знакоутворюючих виразових засобів. Висновки. Специфіка музичного мислення зумовлює провідне значення історико-типологічного та структурно-семіотичного підходів, а вони наголошують домінування стильового начала у музичному змістоутворенні, також дозволяють визначати своєрідність образної форми музичної, зокрема фортепіанної, творчості. «Зовнішня», тобто контекстуальна, обумовленість музичного стилю з боку художньої культури, естетичних домінант епохи відкриває його ціннісні пріоритети, що існують як сталі образні утворення у межах певних жанрових структур, причому останні визначаються насамперед з їх виконавської сторони. Тому виокремлюється аспект фортепіанно-виконавського мислення як жанрово-стилього феномена, що потребує особливих способів виявлення та вивчення.Ключові слова: музичне мислення, фортепіанне мислення, стиль, жанрова структура, образна форма, контекстуальні та інтекстуальні властивості музичного стилю.

Мета: встановити взаємозв’язок показників спеціальної фізичної підготовленості кваліфікованих спортсменів «мейн класу контактного стилю» та структурних компонентів змагальних програм в акробатичному рок-н-ролі. Матеріал і методи: у дослідженні взяли участь 16 кваліфікованих спортсменів віком 14-17 років, 8 чоловіків та 8 жінок (8 спортивних пар). Методи дослідження: аналіз і узагальнення даних науково-методичної літератури, педагогічне спостереження, педагогічне тестування, педагогічний експеримент і методи математичної статистики. Результати: досліджено змагальні програми та показники рівня спеціальної фізичної підготовленості квалі-фікованих спортсменів. Виявлено і встановлено достовірні зв’язки між складовими компонентами змагальної програми та показниками спеціальної фізичної підготовленості. Експериментально доведено та математично підтверджено, що розроблені та апробовані тести є найбільш інформативними для визначення готовності до зма-гальної діяльності кваліфікованих спортсменів та є об’єктивними критеріями відбору та орієнтації спортсменів у системі підготовки і змагальній діяльності в акробатичному рок-н-ролі. Висновки: отримані дані систематизують засоби спеціальної фізичної підготовки спортсменів і дають можли-вість спланувати алгоритм корекції та вдосконалення змагальних програм кваліфікованих спортсменів «мейн класу контактного стилю». Використовуються тренерами спортивних клубів для оцінки стану підготовленості спортсменів і вдосконалення змагальних програм спортивних пар категорії «мейн клас контактної стилю» в акробатичному рок-н-ролі. Ключові слова: акробатичний рок-н-рол, «мейн клас контактний стиль», кваліфіковані спортсмени, структурні компоненти змагальної програми, спеціальна фізична підготовка, кореляційний аналіз.

У статті показано можливості застосування інформаційно-комунікаційних технологій у роботі педагога позашкільного у ході розробки STEM-проєктів природничо-географічного спрямування. Дослідження базується на власних напрацюваннях колективу авторів, які мають досвід керування секціями дослідницько-експериментального характеру Малої академії наук України та географічними гуртками. Проаналізовано можливості виконання практичних робіт з використанням електронних баз геопросторових даних. Описано окремі особливості роботи з прикладними сервісами та програмами, які дозволяють розробляти учнівські наукові проєкти в галузі метеорології, кліматології, географії, геології та геоекології. Окреслено перелік можливих практичних робіт з цими сервісами. Наведено приклади практичних завдань для учнів у ході виконання ними власних STEM-проєктів. Розроблено навчальні алгоритми роботи з рядом прикладних онлайн-сервісів (наприклад, Blitzortung). Проаналізовано типи завдань для виконання наукових досліджень та розробки власних STEM-проєктів з урахуванням вікових особливостей учнів. Показано можливості вдосконалення виконання практичних та лабораторних робіт з дисциплін географічного та геоекологічного циклу за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій у закладах позашкільної освіти. Висвітлено досвід власних напрацювань щодо можливостей удосконалення дидактичних прийомів та методів розробки і проведення практичних гурткових занять географічного та геоекологічного напрямку. Показано, що процес впровадження STEM-проєктів потребує вирішення багатьох організаційних, психолого-педагогічних, навчально-методичних питань: розробки відповідної навчально-методичної підтримки, формування культури пошукової наукової роботи, розвитку творчих здібностей, пізнавальної та креативної активності слухачів, формування індивідуального стилю їх наукової діяльності. Оцінено особливу роль використання ІКТ у позашкільній освіті дослідницько-експериментального напрямку, що сприяє появі нових освітніх можливостей, перспективних форм, методів і засобів навчання.

Резюме. Розглянуто проблеми, пов’язані з виникненням ожиріння, та сучасні стратегії його профілактики та лікування. Мета. Визначити значення реабілітаційної комплаєнтності пацієнтів у довготривалій модифікації стилю життя у процесі корекції маси тіла в рамках програми фізичної терапії. Методи. Аналіз науково-методичної літератури, анкетування, обстеження. Результати. Обстежено осіб другого зрілого віку з аліментарно-екзогенним ожирінням І–ІІІ ступеня, яких було розподілено на дві групи. За допомогою анкетування визначали поширеність модифікованих факторів ризику виникнення ожиріння у стилі життя. Після впровадження реабілітаційної програми повторно визначали їх поширеність; ефективність програми визначали за динамікою індексу маси тіла. Початкове анкетування показало значне поширення модифікованих етіологічних факторів ожиріння. У пацієнтів основної групи після річного періоду спостереження за всіма запитаннями анкети визначалося значне зменшення поширеності факторів ризику ожиріння. На фоні застосування програми реабілітації з використанням заходів для утримання комплаєнсу на високому рівні досягнуто статистично значущого покращення індексу маси тіла. Високий рівень комплаєнсу сприяє тривалій модифікації стилю життя хворих на ожиріння, виконанню ними наданих рекомендацій і, як наслідок, значному зменшенню маси тіла. Низький рівень комплаєнсу супроводжується невиконанням рекомендацій щодо модифікації стилю життя та відсутністю зменшення маси тіла.Ключові слова: фізична терапія, реабілітація, ожиріння, модифікація стилю життя.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

Мета статті – характеристика творів єврейської тематики в фортепіанній та вокальній творчості одного з буковинських композиторів сучасності – Йосипа Ельгісера. Методологія. Застосовано методи історико-культурологічного, теоретичного та жанрово-стильового аналізу, що дозволило визначити особливості творів єврейської тематики в контексті дослідження музики композитора. Наукова новизна полягає у висвітленні єврейської тематики в музиці, аналізі творів Йосипа Ельгісера – буковинського композитора, творчий стиль якого малодосліджений у сучасному музикознавстві. Висновки. Творчість Йосипа Ельгісера надзвичайно оригінальна та самобутня. Більша частина його творчості – це фортепіанна музика, у різних жанрах якої розкрилися особливості його творчого стилю. Основна частина доробку Ельгісера – програмна музика, яка тісно пов’язана з життям композитора. Особливо важливою темою його творчості стала трагічна доля єврейського народу. Створюючи музичні картини та портрети у вигляді фортепіанних мініатюр, Ельгісер поєднував їх в цикли під загальними програмними назвами.Ключові слова: єврейська народна пісня, обробки єврейських пісень, єврейська фортепіанна музика, фортепіанний цикл, композитори Буковини, творчість Й. Ельгісера.

Мета роботи – висвітлити загальні стильові тенденції розвитку камерних вокальних жанрів у творчості російських композиторів XIX – початку ХХ століть як показові для становлення національного стилю музичного мистецтва, виокремити якість перехідності у стильовій системі російської музики даного періоду. Методологія роботи утворена перетином трьох головних методичних настанов: історико-культурологічної, жанрово-стильової мистецтвознавчої та семіологічної музикознавчої. Наукова новизна статті визначається спробою вибудувати жанрово-стильову модель мовної (семіотичної) перехідності в музиці на матеріалі російської музики, визначити тенденції перехідності, які вливають на розвиток камерно-вокальних жанрів та зумовлюють їх входження до системи вторинної композиторської творчості. Висновки роботи дозволяють проектувати визначення національно-стильових засад російської музики її класичного періоду до сфери камерно-вокальної творчості, відкривати в жанровій площині камерно-вокальної музики естетичні та мовні пролегомени національної музичної свідомості.Ключові слова: камерно-вокальна творчість, жанрова галузь, перехідність, стиль, національна музична свідомість, музична мова, класичний період.

Аргументовано, що процеси глобалізації культури є важливим стимулом розвитку наукових досліджень сучасної культури, її функціональ- ної та технологічної специфіки. Підкреслено, що культурний розвиток люд- ської цивілізації завжди реально обумовлювався впливом різних субкультур. Саме тому особливе значення набувають спеціалізовані наукові дослідження, спрямовані на обґрунтування архетипного статусу культури та субкультури як детермінант соціальних дій та соціального управління. Надано докази ак- тивного використання вченими таких понять, як “глобальна культура”, “муль- тикультуралізм”, “транскультуралізм”, “міжкультурна комунікація” “культурний капітал”, “субкультурний капітал”, “субкультурний життєвий стиль” є позитивним чинником розробки інноваційних наукових програм аналізу он- тологічної специфіки архетипів культури та субкультури в контексті тенден- цій глобалізації, віртуалізації та індивідуалізації суспільного життя. Визна- чено суперечності конфліктологічної інтерпретації субкультури як “культури соціальної меншості”, поява якої спричинена такими соціальними явищами як соціальне відчуження, маргіналізація та бідність. Автор визначає архетип субкультури як поліфункціональне соціальне явище, що виникає та відтво- рюється в суспільстві як атрибутивний наслідок культурної диференціації. Аргументовано, що важливою інноваційною проблемою соціального менедж- менту є розробка технологій ефективного соціального контролю різних форм активності субкультурних груп, приймаючи до уваги ту обставину, що ця ак- тивність демонструє як критичне ставлення людей до існуючого соціального порядку, так і є виразом креативних цінностей соціального конструктивізму.

Мета дослідження – розглянути та проаналізувати творчу спадщину актора театру й кіно Юрія Євсюкова. Методи дослідження. Історико-біографічний – для визначення основних етапів творчого зростання актора Ю. Євсюкова; хронологічний – для розкриття послідовності висвітлення творчих здобутків митця в наукових джерелах; аналітичний – під час дослідження особливостей акторського стилю Ю. Євсюкова в театральних виставах і кінострічках різних періодів. Наукова новизна полягає в тому, що вперше проаналізовано етапи становлення творчої спадщини актора Ю. Євсюкова й окреслено жанрово-стилістичні особливості його деяких ролей у театрі та в кіно. Висновки. У статті виокремлено важливі етапи творчої спадщини актора Ю. Євсюкова. Перший – робота в Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі, де заклалися основи його акторського стилю. Тут актор опанував арсенал традиційних засобів сценічної виразності, переважно в межах комедійного жанру. Для другого періоду характерною є співпраця з режисером О. Біляцьким, під час якої розкрилися нові грані обдарування митця, а саме здатність його психофізичного апарату до імпровізації. Третій – режисура А. Васильєва, що сприяла розвиткові навичок «текстової драматургії» та «текстової імпровізації» як форми «живого театру».

У запропонованій науковій статті розглянуто особливості вживання фразових дієслів в англійській мові. Фразові дієслова розглядаються як багаточленні лексичні одиниці, які складаються з дієслів, що виражають життєво важливі поняття та мають високу частотність уживання, та прислівників, що позначають напрямок дії або післялогів. Фразові дієслова – це інтегральна семантична одиниця, що є одним членом речення. Найчастіше значення фразових дієслів значно відрізняється від значення основних. Із точки зору комунікативної цінності їх уналежнюють до розмовного стилю. Значущість вивчення фразових дієслів уважається вагомою. Для підтвердження наведено діалог, у якому продемонстровано належність фразових дієслів до розмовного стилю. Уживання фразових дієслів завжди спрямоване на розмовне мовлення, «живу», повсякденну англійську мову, тобто на ту мову, якою послуговуються більшість її носіїв. Цілеспрямоване використання фразових дієслів дозволить уникнути певних застарілих виразів та значно збагатить мовлення словами та синонімами розмовного стилю. Значущість і висока частотність уживання фразових дієслів полягає у впізнанні і легкості у використанні елементів фразових дієслів. З’ясовано, що належне знання цього пласту англійської лексики дозволяє тому, хто говорить, не тільки висловити велику кількість понять, а й зробити це, використовуючи мінімальну кількість початкових елементів. Фразові дієслова полісемічні. Наявна багатозначність при цьому не завжди визначає очевидний семантичний зв’язок. Початковими значеннями є значення переміщення в просторі і результати дії. Тому одним із їх складників є велика кількість саме дієслів зі значенням переміщення у просторі. Виявлено, що до складу фразових дієслів входить дієслово високої частотності вживання (to be, to do, to bring, to carry, to give, to make, to get, to take, to put, to set, to keep, to hold, to throw, to come, to go, to fall, to turn, to see, to look та інші) та одного (up, down та інші) або кількох (up from behind, out from under та інші) післялогів (часток, що утворились від омонімічних їм прислівників). Фразові дієслова також можуть містити прийменники. Представляючи розмовний стиль, фразові дієслова сприятимуть природності та різноманітності комунікації.

Мета роботи – на основі детально вивченої камерно-інструментальної спадщини композитора розкрити ретрансляцію принципів Ренасім’єнто в синтезі індивідуального стилю з традиціями іспанської композиторської школи. У процесі дослідження використані такі методи: історичний (вивчення генези жанру); джерелознавчий (опрацювання музикознавчих праць із дотичних питань); аналітичний та структурно-логічний (осмислення та висвітлення хронології історичного аспекту проблеми, освоєння специфіки стилю митця); метод теоретичного узагальнення (для підбиття підсумків). Наукова новизна – уперше в українському мистецтвознавстві комплексно досліджена стильова специфіка камерно-ансамблевої творчості Хоакіна Туріни в аспекті взаємозв’язків з ідеями епохи «нового відродження» Іспанії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Висновки. У результаті ретельного вивчення камерно- інструментального доробку іспанських композиторів зазначеного періоду встановили, що музика країни, увібравши в себе традиції візантійського церковного співу, арабські наспіви, елементи циганського фольклору, еволюціонувала у самобутній культурний феномен. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став для неї революційним та якісно новим етапом у формуванні багатьох жанрів на специфічно іспанському підґрунті. Серед групи митців епохи Ренасім’єнто окреме місце належить Х. Туріні – фундатору камерно-інструментальної спадщини на ниві андалуського фольклору. Музика цього регіону – одна з найбільш колоритних, екзотичних, привабливих для композитора, сприяла яскраво індивідуальному висловлюванню, стала художньо-образним втіленням життя та побуту народу, спрямувала його стиль на розкриття конкретної образності, картинності, пейзажності, портретності. У своїй креативній діяльності автор збагатив та значно розширив традиції ансамблевої музики завдяки майстерному поєднанню класичних європейських жанрів, романтичної манери висловлювання, імпресіоністичної барвистості гармонійної мови, орнаментальній мелодиці, багатій ритміці.

Мета статті – виявити та осмислити особливості специфічної сутності гіперболи, а також її стилістичну роль стосовно художньо-виражальної функції. Актуальність статті зумовлена тим, що саме гіперболічні конструкції, які домінують у поетичних текстах А. Фета, є багатою джерельною базою, мовна природа якої потребує докладного вивчення. Завдання статті – розглянути гіперболу як засіб відображення індивідуально-авторського стилю А. Фета; визначити основні детермінанти гіперболи; виявити особливості вживання гіперболи як специфічного засобу поетичної мови; описати функції гіперболи як моделі відображення індивідуально-авторського стилю; проаналізувати та типологізувати гіперболічні конструкції, що формують індивідуально-авторський стиль А. Фета. У дослідженні використано комплекс лінгвістичних методів, провідними серед яких є когнітивний (забезпечив моделювання концептуальної картини світу та мовної картини світу автора), семантико-стилістичний (уможливив аналіз гіперболічних конструкцій), описовий, що допоміг не лише подати перелік художньо-експресивних можливостей цього мовного явища, а й представити його як частину певної художньої системи (збір, аналіз, виклад даних та їх характеристика). Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому запропоновано опис гіперболи як стилістичної фігури та здійснено типологію гіперболічних конструкцій у поетичному мовленні А. Фета. Теоретична значущість роботи полягає в тому, що матеріали дослідження доповнюють курс стилістики в ділянці вивчення тропів та фігур і можуть послугувати доповненням до спецкурсів та спецсемінарів із стилістики поетичної мови та мови художньої літератури, а також бути використані в курсах «Лінгвістичний аналіз художнього тексту» та «Риторика». У висновках описано результати, отримані в процесі написання статті, подано класифікацію гіперболічних конструкцій, виявлених у поетичній мові А. Фета.

Мета роботи – обґрунтування феномена універсальності історичної подієвості у творчості українських композиторів ХХІ ст., а також дослідження багатогранності музичного мислення сучасних українських композиторів художнього епохального відображення у своїх компози- торських прикладах. Методологія дослідження спирається на вивчен- ня музичних творів сучасних українських композиторів та їх художнє мислення у відображенні історичної подієвості. Методологічною осно- вою дослідження є комплексний аналіз композиторського стилю, який відображається в історичній подієвості із залученням контексту ком- позиторської творчості сучасних митців ХХІ століття та суджень ви- датних діячів культурно-мистецької методології. Аналізуючи проблеми історичної подієвості як художнього явища, зокрема композиторської творчості (В. Антонюка, Є. Станковича, Т. Оскоменко–Парулави, К. Крепака, В. Степурко, А. Сташевського, С. Зажитько, І. Щербакова та ін.), вивчення наукових досліджень у галузі мистецтвознавства, музичного, зокрема українського мистецтва, культурології – надають можливість обґрунтування проблеми художнього відображення істо- ричної подієвості. (Б. Асаф’єв, М. Арановський, О. Рудницька). Наукова новизна – обґрунтування багатофункціонального композиторського за- думу у творах сучасних українських композиторів, зумовленого семан- тичними розрізненнями у художньо-виконавському відображенні істо- ричної подієвості. Висновки. Характеризуючи сучасний розвиток нашої держави і суспільства, як політики, так і науковці вказують на значне затягування перехідного процесу становлення цивілізованої, демокра- тичної, політичної системи в Україні, що породжує підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності. Сьогодні історичну подієвість більшістю науковців визначають як природний стан суспільства, демократизація якого дозволяє постій- ну необхідність боротьби за соціальні, економічні, культурні перетво- рення – вони стають нормами життя. Сучасна музика українських композиторів ХХІ століття ілюструє множинність художньо-творчих рішень, в яких відбиваються ознаки соціально-політичного конфлікту в історичній подієвості.

Стаття має на меті охарактеризувати таку інновацію, як «банк академічних фраз», а також можливості його застосування при написанні і/ або редагуванні англійської академічної прози. Йдеться, зокрема, про жанри наукової статті й дисертації. Концепція «банк академічних фраз» базується на підході до аналізу академічних текстів, запропонованому видатним британським лінгвістом Джоном Свейлсом (John Swales) у 1980 рр. Він виявив деякі риторичні звороти, а також «крок» як частину тексту, що виконує конкретну комунікативну функцію. Джон Свейлс прагнув показати специфіку, а також універсальний характер мови, яка при цьому використовується. «Крок» як одиниця риторичного аналізу вживається зараз як основна складова банку академічних фраз. Вважається, що сучасна академічна англійська мова містить значне фразеологічне нашарування. Банк академічних фраз складає загальний ресурс для науково-педагогічних працівників. Він спроможний надати їм фразеологічні компоненти, організовані за принципом головних розділів наукової статті або дисертації. Використання фразових банків допомагає авторам правильно організувати академічні роботи, вставляючи готові фрази туди, де це доцільно. У цій роботі предметом дослідження є стилістика та фразеологія науково-технічної прози відповідно до класичних розділів академічної роботи, а саме: Анотація, Вступ, Матеріали і Методи, Результати, Обговорення результатів роботи і Висновки. Викладено критерії добору фраз, придатних до застосування у фразових банках. Розглянуто питання плагіату при написанні академічних текстів. На конкретних прикладах проаналізовано особливості стилю науково-технічних документів, які знайшли своє відображення у фразових банках. Надано універсальні рекомендації щодо вживання банків академічних фраз незалежно від предметної галузі, жанру та обсягу роботи.

Мета. Метою наукової роботи є визначення стану обов'язковості носіння шкільної форми у сучасних закладах початкової та повної загальної середньої освіти України (ліцеї, гімназії тощо), а також аналітичне дослідження нормативно-правових актів, що регулюють вимоги до якості, гігієнічності та безпечності швейних виробів із асортименту шкільної форми. Методика. Під час дослідження здійснювався детальний аналіз наукової літератури і технічних джерел інформації, тобто діючих нормативних актів, в яких передбачено перелік вимог до якості шкільної форми, за допомогою інформаційних ресурсів та пошукових сервісів в комп’ютерній мережі Internet. Результати. У статті подано аналітичну оцінку чинної в Україні нормативної документації щодо контролю й оцінювання відповідності форменого одягу та інших видів асортименту одягу для дівчат і хлопців шкільного віку. Здійснено аналіз практичного досвіду використання уніформи школярів у закладах початкової та повної загальної середньої освіти України, а також визначено їх недоліки і переваги, згідно найбільш розповсюдженій думці у суспільстві. Виявлено, що основними недоліками носіння шкільної форми, є позбавлення учнів індивідуального стилю, урівнюючи всіх, незручність, а в наслідок потреби її частого прання є економічно недоцільною. Головними перевагами даної уніформи являється те, що вона дисциплінує, привчає дітей зі шкільного віку до ділового стилю, не відволікає під час навчання, дозволяє не акцентувати увагу та демонструвати заможність батьків і формує єдність та відчуття однієї команди в межах певного закладу початкової чи повної загальної середньої освіти. На основі проведеного аналізу, в роботі доведена необхідність створення цільових нормативних документів щодо загальних вимог показників якості шкільної форми, у зв’язку з їх відсутністю, адже певною кількістю закладів початкової та повної загальної середньої освіти все ж таки запроваджено носіння відповідного форменого одягу, як основний костюм школяра. Наукова новизна. У науковій роботі досліджено нормативно-правові акти України, що регулюють гігієнічність, безпеку і оцінку відповідності форменого одягу школярів у сучасних закладах початкової та повної загальної середньої освіти нашої держави. Висвітлено основні вимоги МОЗ України щодо додержання медичних норм та правил безпеки виготовлення шкільної форми згідно Наказу від 29.12.2012 р. №1138 «Про затвердження Державних санітарних норм та правил «Матеріали та вироби текстильні, шкіряні і хутрові. Основні гігієнічні вимоги». Практична значимість. Результати досліджень і аналітична оцінка державного регулювання безпечності та якості шкільної форми можуть бути використані під час розробки цільової технічної документації. Окреслення переліку основних якісних характеристик допоможуть батькам школярів придбати не тільки комфортну, але й безпечну шкільну уніформу, адміністрації закладів початкової та повної загальної середньої освіти свідомо формувати єдині вимоги до зовнішнього вигляду учня у процесі затвердження форменого одягу, а також виробництвам – дотримуватись норм і правил під час технологій виготовлення шкільної форми.

Висвітлено особливості балетмейстерської діяльності народного артиста України Олексія Гомона в контекстірозвитку народно-сценічного танцювального мистецтва України. Проаналізовано його творчий доробок –хореографічні номери в репертуарі професійних та аматорських танцювальних колективів, ансамблів пісні і танцю.Висновки про характерні особливості хореографічних творів митця та власний стиль роботи балетмейстера зробленона основі аналізу наукових праць, періодичних видань, а також спогадів колишніх артистів і колег.

Стаття присвячена визначенню й обґрунтуванню методичних рекомендацій щодо здійснення самоосвітньої підготовки вчителів до формування ключових компетентностей учнів у закладах загальної середньої освіти.Представлені у статті результати проведеного дослідження щодо готовності вчителів до формування ключових компететностей учнів, що полягали у пошуку труднощів у здійсненні цієї діяльності та констатації даних щодо сучасного стану цієї готовності, зокрема, незначна кількість вчителів (26 %) готові формувати ключові компетентності учнів. Для вирішення проблеми обрано самоосвітню підготовку як ефективний спосіб підвищення професійної компетентності педагога. Представлено розроблені методичні рекомендації, що сприяють якісному здійсненню самоосвітньої підготовки: виробити індивідуальний стиль; вивчати літературу; займатися самопізнанням; аналізувати освітній процес; здійснювати самоосвітню діяльність та ін.Акцентовано, що впровадження розроблених методичних рекомендацій у самоосвітню практику педагогів ефективно здійснювати шляхом використання науково-методичного забезпечення, яке представлене сукупністю форм і методів (вправи для самопідготовки, тренінги, творчі індивідуальні і групові завдання, практикуми, семінари та ін.), що сприяють підвищенню рівня фахової підготовки вчителя.Визначено найбільш продуктивні форми самоосвітньої підготовки, професійний саморозвиток серед індивідуальних, мережеві педагогічні спільноти серед групових. Зроблено висновок про те, що визначені рекомендації і форми самоосвітньої підготовки сприяють активізації когнітивної, емоційної і змістової діяльності педагогів, а також є основною рушійною силою особистісного і професійного розвитку, що проявляється у формуванні власного стилю професійної діяльності, самовдосконаленні та становленні професіонала.

Мета статті – виявити характерні стилістичні особливості в драматургічній спадщині письменника Тауфіка аль-Хакіма та проаналізувати причини, що їх викликали. Методологія дослідження. Для досягнення мети використано такі загальнонаукові методи: аналітичний (щоб зрозуміти процес розвитку та формування концептуального фокуса письменника); типологічно-структурні (для вивчення складових письменницьких засобів і художніх прийомів); феноменологічний (для визначення особливостей стилю авторського твору). Наукова новизна полягає в теоретичному обґрунтуванні особливостей творчого літературного стилю Тауфіка аль-Хакіма як драматурга. Він формувався під впливом як західної, так і східної цивілізацій: соціально-політичних трансформацій, досягнень культури та мистецтва, релігійного світогляду, що не могло не позначитися на його самобутності. Висновки. Незважаючи на плідні результати Тауфіка аль-Хакіма в галузі літератури та драматургії, європейські письменники й критики не приділяли йому достатньої уваги. Хоча є багато поціновувачів літератури, філософських принципів і поглядів Тауфіка аль-Хакіма, його творчий доробок недостатньо досліджений з огляду на кількість, різноманітність джерел і вчень. Однією з причин цього може бути велика кількість його творів (понад вісімдесят), які він писав протягом шістдесяти років. Більшість його робіт представляє різні етапи освітнього, політичного та соціального розвитку в Єгипті, що ускладнює їх аналіз. На Тауфіка аль-Хакіма впливали як західні, так і східні релігійні, політичні, соціальні й навіть психологічні чинники. Вони становлять деякі з причин, через які Тауфіка аль-Хакіма важко вивчати, якщо критик або дослідник не вибере для аналізу конкретну рису письменника. Тауфік аль-Хакім заклав основу для всіх видів сучасної арабської літератури; його твори виявилися відмінними від літератури, що передувала йому, бо вона йшла по сходах європейської літератури. Отже, він здобув репутацію автора та драматурга, який використовував низку міфічних, історичних і соціальних джерел, різні світові й релігійно-філософські підходи, різноманітні стилі.

Scientific discourse in the 21st century. Neutralization of typical features of style analysis of a communicative situation in the sphere of a modern scientific eventThe article focuses on the changes that are observed in a speech of a scientific style, a scientific communication. The research is based on the verbatim record of a Round-table discussion that took place in a leading Russian higher educational institution in 2008. A scientific speech, expressed in an oral form, was investigated. The results of the analysis prove the fact of neutralization and deforma­tion of the parameter features of a scientific style. A standard communicative situation is changed into a non-standard one. A post-modern culture probably influences the process of modelling of a post-modern linguistic culture, modern scientific speech transforming it, making it more democratic, “carnivalizing” it, making it rough and intimate, actualizing emotional and ideological evaluations. A new type of speech is formed, the discourse which is restricted of the definite parameters of a sci­entific communication. The neutralization of the style features has been traced. This neutralization causes the process of modelling of a new discourse of a syncretic type.Научный дискурс ХХI ст.: нейтрализация типичных стилевых признаков анализ коммуникативной ситуации во время проведения современного организационно-научного мероприятияВ статье речь идет об изменениях, наблюдающихся в научном стиле речи, научной ком­муникации. Материал исследования — стенограмма Круглого стола, который проводился в одном из ведущих высших учебных заведений России 2008г.. Исследованию подверглась научная речь, выраженная в устной форме. Проведенный анализ подтверждает, что парамет-ральные черты научного стиля нейтрализуются и деформируются. Стандартная коммуника­тивная ситуация превращается в нестандартную. Культура постмодернизма, очевидно, влия­ет и на моделирование посмодернистской лингвокультуры, влияет на современную научную речь, видоизменяя ее — демократизируя, «карнавализируя», делая более грубой, интимизируя ее и актуализируя эмоциональные и идеологические оценки. Формируется новый тип речи, дискурс, лишенный четких параметров научной коммуникации. Прослеживаем нейтрализа­цию стилевых признаков и, как следствие, моделирование дискурса синкретического типа.

Мета статті полягає у визначенні особливостей стилістики ка- мерно-вокальних творів В. Косенка, які комплексно утворюють спе- цифіку індивідуально-авторського трактування цієї жанрової тради- ції. Методологія дослідження. Методологічною основою дослідження є системний метод, що дає змогу розглядати окремі елементи стиліс- тики романсів українського композитора як складники цілісного явища індивідуального композиторського стилю і його прояву в інтерпретації жанрової традиції, а також музикознавчий метод жанрово-стильо- вого аналізу, який спрямований на виявлення стилістичного комплек- су творів В. Косенка. Також використовується біографічний метод, який дає змогу співвідносити особливості творчої біографії компози- тора з індивідуальним стильовим виглядом його камерно-вокальної лі- рики. Наукова новизна статті визначається теоретичною розробкою камерно-вокальної спадщини В. Косенка в аспекті специфіки індивіду- ально-композиторського стилю, який утворює ключову рушійну силу в історичній динаміці жанрової традиції. Зазначений аспект знач- ною мірою заповнює «загальний» погляд на вокальну лірику видатного українського Майстра малих форм, що переважає в вітчизняних му- зикознавчих дослідженнях. Висновки. Стилістика романсів В. Косен- ка вибудовується за принципом успадкування і творчої інтерпретації класичних жанрових канонів європейської камерно-вокальної лірики. Індивідуально-композиторське трактування жанрової традиції пов’я- зане переважно з ідеєю збагачення «романтичного духу» малої вокальної форми мелодійною виразністю, властивою українському солоспіву. Та- кож суттєвою для В. Косенка виявляється спадкоємність від традицій російської камерно-вокальної лірики, зокрема від стилістики романсів С. Рахманінова, яка надає творам українського композитора традиці- оналистські стильові характеристики. Це дає змогу розглядати камер- но-вокальну спадщину В. Косенка та індивідуально-стильові орієнтири українського композитора як їхню «охоронну» функцію, що спрямована на збереження і зміцнення базових жанрових принципів і жанрового стилю камерно-вокальної лірики в умовах активного поновлення музич- но-естетичних канонів на межі ХІХ–ХХ ст.

У статті розглянуто питання вдосконалення сучасної університетської системи управління з китайськими характеристиками. Звернено увагу, що в ефективності адміністративного управління коледжами та університетами Китаю реалізація цінностей відіграє важливу роль. Зазначено, що організаційна культура є іманентною складовою системи управління закладом вищої освіти і, одночасно, інтегральною характеристикою організаційного оточення науково-педагогічних працівників та студентів. Надано розуміння сутності поняття «організаційної культури» та її ролі в адміністративному управлінні закладами вищої освіти в Китаї. З’ясовано, що доречним для дослідження є таке визначення: організаційна культура – набір найважливіших спрямованих на членів колективу припущень, що набувають вираження в цінностях, декларованих організацією, і задають людям орієнтири їх поведінки та дій. Організаційна культура університетів включає такі поняття цінностей, які передбачають норми-стандарти та вимоги, що відображено адміністративним департаментом управління та його персоналом. Встановлено, що зріла система повинна суворо реалізовувати цінності для досягнення розвитку всіх рівнів управління закладами вищої освіти. Академічний стиль, академічний характер, освітнє середовище відображається в багатьох відділах та робочих зв’язках в університеті. Надано характеристику цінностей управління університетської адміністрації, які включають: створення динамічного, інтелектуального, стандартизованого, ефективного адміністративного офісу; наявність ефективного стилю управління, починаючи з першого рівня; постійний професійний розвиток співробітників організації; створення умов, які підкреслюють орієнтацію на людину, її фізичне та психічне здоров’я, оптимістичне ставлення до життя та роботи, що забезпечує якість професійної діяльності. Ключові слова: організаційна культура, адміністративний менеджмент, цінності управління, університет.

Мета статті – з’ясувати стан наукової розробленості процесу формування та розвитку неопластицизму як художнього напряму в цілому та групи «Де Стиль» зокрема; осмислити основні віхи й переломні моменти неопластицизму, розглянути проєктну діяльність його представників кінця ХХ – початку ХХ ст. Методи дослідження. Застосовано історико-порівняльний метод, що сприяв виявленню передумов формування неопластицизму в Європі на початку XX ст.; історико-порівняльний метод використовувався у зв’язку з хронологічним методом, що дало змогу докладно розглянути основні історичні віхи мистецького спрямування неопластицизму в часовій послідовності; завдяки методу художньо-композиційного аналізу на основі художніх творів різних періодів життя П. Мондріана простежено розвиток неопластицизму. Наукова новизна роботи полягає в комплексному дослідженні джерел, що розкривають вплив неопластицизму на проєктно-художню культуру кінця XX – початку XXI ст.; висвітлено основні віхи й переломні моменти неопластицизму в розрізі проєктної діяльності його представників; представлено прояв його перших міждисциплінарних ознак, оскільки саме цей аспект є недостатньо розкритим в навчальній та професійній літературі з дизайну. Висновки. Естетика неопластицизму, що сформувалася на основі художніх та ідеологічних пошуків П. Мондріана, із самого початку знайшла відображення не тільки в образотворчому мистецтві, але й у графіці (Т. Дусбург), скульптурі (Ж. Вантонгерло), дизайні та архітектурі (Г. Рітвельд), що свідчить про набуття цим художнім напрямом перших міждисциплінарних ознак. Теоретичний внесок П. Мондріана в започаткування та функціювання неопластицизму є безперечним, проте саме активна діяльність Т. Дусбурга сприяла поширенню неопластичного мистецтва та забезпечувала цілісність і спільність представників творчої групи «Де Стиль». Г. Рітвельд один із перших докладно трансформував ідеологічні і художні константи П. Мондріана з двовимірної площини образотворчого мистецтва в тривимірний світ об’єктів дизайну та архітектурних споруд.

Актуальність сучасних підходів до проекологічної освіти зумовлює сучасний стан природного довкілля. Традиційно її розглядають у руслі завдань ознайомлення дітей з природою. Основи екологічної спрямованості змісту знань про живу і неживу природу закладені у працях відомих педагогів – представників європейських освітніх систем: Я.А.Коменський, Ф.Фребель, С.Френе, а також послідовників їхніх ідей в Україні: С.Русова, В.Сухомлинський, К.Ушинський та ін. Спираючись на наукові підходи біологів, екологів, фахівців у галузі охорони природи для дітей дошкільного віку рекомендовані знання, які доступні для їхнього сприйняття. Це знання про атмосферу, ґрунти, води, рослин і тварин та ін. включно із процесами, які у них відбуваються. Відповідно природне довкілля постає перед дошкільником як цілісне і неподільне з яким людина взаємодіє, пізнає і охороняє. Природа є її житлом, їжею, одягом, натхненням для творчості і діяльності. Згубний вплив на рослини, тварини, озера і ріки обмежує позитивний і об’єктивний погляд у майбутнє. Відповідно проекологічну освіту слід розпочинати змалку для того, щоб кожна дитина оволоділа не лише знаннями про природу, а й практичними навичками її охорони.Зміст проекологічної освіти є досить багатогранним і різностороннім, отож дітям її визначають як знання про світ, у якому вони живуть; про повітря, яким вони дихають; про їжу, якою вони харчуються; про оточення дорослих і однолітків, з якими вони спілкуються; про стиль життя їхньої сім’ї і родини.Новітні освітні технології передбачають неподільну єдність між науковими знаннями та виховними цілями, які вони реалізують. Відповідно вони взмозі змінювати стиль і якість життя дітей та їхніх батьків. Проекологічна освіта опирається на наукові основи організації керівництва нею у закладах дошкільної освіти та на принципи дошкільної дидактики. Її зміст може бути зреалізований у різних формах. У статті наведено приклад організації зеленого дошкілля у Республіці Польща в руслі ініціатив Міжнародної фундації прихильників природи “Children and Nature Network”. Практика зеленого (лісового) дитячого садка спрямована на максимальне залучення дітей до використання проектних методів пошуково-дослідницької діяльності у пізнанні природного довкілля. Такі методи покликані забезпечити дітям широкий обсяг інформації як основи їх проекологічної освіти. Досвід колег із Республіки Польща спонукає теоретиків і практиків дошкільної освіти до активних пошуків форм співпраці.