Добірка наукової літератури з теми "Соціокультурний дискурс"

Статтю присвячено проблемі визначення особливостей структурування образу України в суспільно-політичному та соціокультурному дискурсах в різні періоди державної незалежності. Відмінності між образом держави в суспільно-політичному та соціокультурному дискурсах стосуються переважання в суспільно-політичному дискурсі відповідних системних інтенцій та інтересів, себто, переважанням в суспільно-політичному дискурсі прихованих настанов щодо нав’язування громадськості певних ідей, вигідних для представників влади (маніпулятивна складова), яка може реалізовуватись засобами політичної риторики із впливом на громадську свідомість та чуттєво-емоційну складову людини. Соціокультурний дискурс перебуває в зоні наближеності до ознак дискурсу на основі комунікативної раціональності за Габермасом, оскільки є проникним щодо критики та вільнішим (у порівнянні із суспільно-політичним дискурсом) щодо цензурного тиску на суб’єктів комунікації. Таким чином, в суспільно-політичному, або ж просто, політичному дискурсі від початку структурується ситуація, в якій «народжується політична продукція», де беруть участь, з одного боку, «конкуруючі агенти», з іншого - «споживачі політичної продукції», з яких найважливішою продукцією є образ держави.Шарами суспільно-політичного дискурсу в розділі визначено офіційно-державний та історично-історіографічний дискурси. Ці дискурси презентують образ держави в контексті національної історії як джерела, на якому за допомогою цілеспрямованої державної політики формується ідентичність держави та впроваджуються в якості мови інституційного спілкування. Образи держави, які створюються в офіційно-державному та історично-історіографічному дискурсах як сукупності етнічних міфів, фреймів, стереотипів, призначених для формування механізмів сприйняття і інтерпретації минулого своєї країни, використовуються в освітній політиці як інструмент формування національної ідентичності із відповідним йому дискурсом ідентичності. Соціокультурний дискурс та відповідний йому образ держави характеризується вираженою плюральністю, концептуальністю, ідеологічною нецензурованістю, мультипарадигмальністю. В соціокультурному дискурсі відбувається концептуалізація образу держави як складової життєвого світу на противагу суспільно-політичному дискурсу, в якому образ держави постає радше як ідеологічно-догматичний конструкт, який тяжіє до однозначності. При цьому в науковому дискурсі в конструюванні образу держави переважає інтелектуально-концептуальна складова, в той час як в медіадискурсі образ держави формується на базі емоційно-забарвлених соціальних уявлень. Останні поширюються у макротекстах, розрахованих на створення відповідних соціальних настроїв, сенсаціонування, мобілізацію різних соціальних груп на різні акції тощо.

Актуальність розмежування наукового (освітнього) й освітянського дискурсів пов’язана з вагомістю в суспільстві освіти й освітніх програм, із зародженням нових освітянських традицій. Мета статті – окреслити межі освітянського дискурсу. Об’єкт дослідження – різні рівні функціонування української мови; предмет – чітке окреслення теоретичних і практичних засад синтезу в освітянському дискурсі класичних підходів і сучасних напрацювань у ділянці нейролінгвістики, сугестології, нейролінгвістичного програмування, також результатів використання сучасних технічних засобів (телефон, комп’ютер), мережі Інтернет у процесі навчання. На відміну від наукового дискурсу, у межах лінгвоперсонологічної спрямованості нашого дослідження визначаємо освітянський дискурс як особливий тип інституційного спілкування, соціокультурний та когнітивно-комунікативний феномен, у центрі якого перебуває дискурсивна діяльність представників наукової громадськості, спрямована на втілення їхніх інтенцій стосовно передачі фахових знань і досягнення перлокутивного ефекту, тобто здійснення інтелектуального й емоційного впливу на адресанта / адресантів. Виокремлено, на тлі зіставлення з науковим, такі ознаки освітянського дискурсу: статусно некваліфіковані учасники (у науковому дискурсі – статусно кваліфіковані учасники), нелокалізований хронотоп (у науковому дискурсі – чітко локалізований хронотоп), визначена в межах певного соціального інституту мета (тут не простежуємо різниці між аналізованими різновидами дискурсів), ритуально зафіксовані цінності (вони суттєво відрізняються від тих, що властиві науковому дискурсу), інтенційно закріплені стратегії (вони теж відмінні від тих, що характеризують науковий дискурс, оскільки продиктовані форматом нових платформ освіти), необмежена номенклатура жанрів (під впливом сучасних освітніх платформ формуються нові жанри й видозмінюються традиційні), наявний арсенал прецедентних феноменів (він не збігається з арсеналом наукового дискурсу).

Актуальність теми, а саме розмежування наукового (освітнього) і освітянського дискурсу, полягає у популяризації освітніх програм і освіти, що спричинило випрацювання нових освітянських традицій. Мета статті – окреслити межі нового дискурсу – освітянського. Об’єкт дослідження – різні рівні функціонування української мови, а предмет – чітке окреслення теоретичних і практичних засад синтезу класичних підходів в освітянському дискурсі з сучасними розробками в ділянці нейролінгвістики, сугестології, нейролінгвістичного програмування і сучасних технічних засобів (телефон, комп’ютер) і мережі «Інтернет» у процесі навчання. На відміну від наукового дискурсу в межах лінгвоперсонологічної спрямованості нашого дослідження, визначаємо як особливий тип інституційного спілкування соціокультурний та когнітивно-комунікативний феномен, у центрі якого перебуває дискурсивна діяльність представників наукової громадськості, що забезпечує втілення їхніх інтенцій і досягнення перлокутивного ефекту з метою передачі фахових знань та для інтелектуального й емоційного впливу на адресанта / адресантів. Виокремлено такі ознаки освітянського дискурсу в зіставленні з науковим, як статусно некваліфіковані учасники (у науковому дискурсі – статусно кваліфіковані учасники), нелокалізований хронотоп (у науковому дискурсі – чітко локалізований хронотоп), визначена в межах певного соціального інституту мета (спільне з науковим дискурсом), ритуально зафіксовані цінності (ці цінності відчутно різняться із науковим дискурсом), інтенційно закріплені стратегії (ці стратегії питомо різняться із класичним науковим дискурсом і продиктовані форматом нових платформ освіти), необмежена номенклатура жанрів (під впливом сучасних освітніх платформ формуються нові жанри чи форматуються старі), зумовлений арсенал прецедентних феноменів (цей арсенал відчутно різниться із класичними).

Актуальність. Дослідження змін форм життєдіяльності поколінь, відносних у текст / контекстуальній конгруентності, сприяє розумінню проблематики (не) безпечного конструювання поколіннями історичних сценаріїв соціокультурної реальності, що безперервно змінюється. Мета статті: конкретизація основ конструювання історичних сценаріїв змін соціокультурної реальності. Методологія та наукові підходи. У контексті авторського інтергенеративного підхіду, який організує пізнання поколінності за рахунок міждисциплінарних можливостей соціальних наук проаналізовано механізм конструювання історичних сценаріїв поколіннями (мережами когорт з подібним соціокультурним досвідом, близькими за роками народження та спільним історичним контекстом становлення). Основні результати. На основі виокремлених методологем вивчення феномену поколінності (від XVI до XX століття) та емпіричного дослідження соціокультурної взаємодії поколінь конкретизовано основи конструювання історичних сценаріїв суспільних змін. Зазначається, що дію механізму балансування соціокультурних стилів сучасників опосередковує зміст дуальних процесів соціокультурної взаємодії – поколінного тексту (як презентації соціальних позицій, соціокультурних порядків, артефактів, релевантних певному соціокультурному стилю) та соціокультурного контексту (неієрархічної соціокультурної форми життя часопростору, умов історичних подій, дискурсу). Висновки. Практичне значення результатів полягає у конкретизації основ конструювання історичних сценаріїв змін соціокультурної реальності – результату спільного конструювання акторами самостійних систем поколінних просторів та обґрунтуванні думки, що соціокультурне балансування поколінь не визначається перепоною для взаємодій, культурних комунікацій, не сприяє культурним "розривам" поколінь, але означує необхідність перебудови реальності і подальших соціокультурних рухів. Перспективами подальших досліджень вбачається реалізація ретроспективних історичних аналізів і конкретних умов сучасної реальності щодо наповнення практичним досвідом запропонованих теоретичних конструктів.

Статтю присвячено проблемі співвідношення між особливостями структурування образу держави в суспільно­політичному та соціокультурному дискурсі. В авторському розумінні дискурс може бути визначено як раціонально­комунікативний процес, в якому будь­яке висловлюване положення (думка, ідея, концепція тощо) може бути піддане критиці за умови наявності обмежень щодо будь­яких домагань на встановлення домінантного комунікативного впливу в суспільстві, а також розповсюдження і нав’язування штучних щодо соціокультурного простору конкретного соціуму символічних форм. Інтенцією дискурсу є вироблення реального або штучного соціального консенсусу щодо тих чи інших питань суспільно­політичного та соціокультурного життя. Це, звісно, певна «ідеальна модель» дискурсу як такого, зміст якого уточнюється та коригується в його підвидах, зокрема – в суспільно­політичному та соціокультурному дискурсі. В запропонованій автором програмі емпіричного дослідження під дискурсом (як суспільно­політичним, так і соціокультурним) автор розумітиме макротекст, що створюється суб’єктами політичного, наукового та медіапростору задля виконання в соціальній комунікації функції щеплення (внедріння, вживлення) у суспільну свідомість певних соціальних уявлень, які в тій чи іншій мірі відображають моделі (схеми) структурування образу суспільства у відповідності із ідеологічними настановами парадигмальних версій етнічної історії.

У статті проаналізовано теоретичні підходи до феномену соціокультурна ідентичність, визначено психолого-педагогічні засади формування соціокультурної ідентичності учнів гірських шкіл регіону Українських Карпат. З метою дослідження методологічних, концептуальних і методичних підходів, які розкривають різні варіанти характеристики поняття «соціокультурна ідентичність» у контексті міждисциплінарного дискурсу обґрунтовано природу ідентичності, зумовлену потребою зростаючої особистості у визнанні серед інших успішної самореалізації. Метою дослідження є опис регіональних особливостей процесу формування соціокультурної ідентичності учнів гірських шкіл у контексті сталого розвитку регіону Українських Карпат. Наголошується, що конвергентність застосування методологічних підходів, принципів, методів, форм та ідей зумовлює інноваційні шляхи розв’язання проблеми формування соціокультурної ідентичності зростаючої особистості в освітньому процесі та в позакласній діяльності закладу загальної середньої освіти гірського регіону. Акцентується увага на процесі формування соціокультурної ідентичності особистості в сучасному суспільстві, яка є складною і водночас актуальною проблемою, яка уможливлює більш ґрунтовно зрозуміти специфіку взаємин людини й суспільства, людини й середовища та спрогнозувати можливі варіанти розвитку соціальних процесів, розробити теоретичне підґрунтя нових уявлень про соціокультурний розвиток особистості.

У статті аналізуються ресурси і стимули педагогічного дискурсу в сучасному українському суспільстві, визначається його роль з огляду на виконання системою освіти загального призначення – залучення людини до досягнень культури, системи знань, процесу формування компетенцій. За визначенням автора, освіта – це насамперед процес поширення наукових знань серед тих, хто навчається, освоєння ними системи наукових понять і духовних цінностей, яка відтворює картину природи, суспільства та мислення. Всі вони далекі від однозначності, а тому потребують інтерпретації, дискурсу. Головним ресурсом педагогічного дискурсу є інноваційна педагогічна діяльність як особливий вид творчої діяльності, яка спрямована на оновлення системи освіти. У межах педагогічного дискурсу водночас функціонують науковий та освітній дискурс, тому потужним ресурсом дискурсу педагогічного має стати дискурс науковий. Отже, у царині освітянської комунікації педагогічний дискурс є інтегрованим утворенням, яке поєднує в собі складові наукового та освітнього дискурсу. Характерна риса сучасного етапу розвитку педагогічного дискурсу – пошук нового міжпредметного полікультурного діалогу. Педагогічний дискурс є там, де відбувається інтеракція між учителем і учнем і де здійснюється пізнання. Дискурс – це типова соціальна подія, що полягає у взаємодії учасників комунікації за допомогою вербальних текстів та інших знакових комплексів у певній ситуації і в певних соціокультурних умовах спілкування. Ресурсним ядром та основоположною сутнісною характеристикою педагогічного дискурсу є інтелектуальна взаємодія базової пари учасників комунікації – викладача і учня, кожен з яких здійснює свою інтелектуальну діяльність. Взаємодія – це вид безпосередніх чи опосередкованих, зовнішніх або внутрішніх відносин, зв'язків. Інтелектуальна взаємодія викладача й учня в педагогічному дискурсі передбачає взаємний розумовий вплив суб'єктів освітнього процесу один на одного в їх спільній діяльності і міжособистісних відносинах, що призводить до зміни інтелектуального стану одного або обох суб'єктів. Педагогічний дискурс у структурі інноваційних процесів у системі освіти є водночас і одиницею навчання, і комунікативною моделлю мовної діяльності учасників ситуації навчання. Ця діяльність одержує мовне втілення як система думок, цінностей, інтересів. Дискурс можна вважати довершеною формою комунікації. Отже, усі наявні в суспільстві ресурси і стимули функціонування педагогічного дискурсу мають сприяти розгортанню взаємодії його основних суб’єктів.

Аніканова Л. О. Мовна особистість Боріса Джонсона: лінгвопрагматичний і соціокультурний аспекти : кваліфікаційна робота магістра спеціональності 035 "Філологія" / наук. керівник С. М. Єнікєєва. Запоріжжя : ЗНУ, 2021. 65 с.
EN : The work is presented on 65 pages of printed text, contains 2 applications. The list of references includes 66 sources. The presented paper is dedicated to the analysis of such a topical problem as the linguo-pragmatic and socio-lingual aspects of an individual language personality. The object of the work can be defined as Boris Johnson’s language personality. The main aim of the paper consists in analyzing the linguo-pragmatic and socio-lingual characteristics of Boris Johnson’s speech as well as the linguistic means of their realization. It determined the accomplishment of such objectives as: - defining the terms language personality, linguo-pragmatics, communicative intention, communicative strategy, communicative tactics, sociolinguistics; - describe a language personality structure; - analyzing of the verbal-semantic level of Boris Johnson’s language personality; - analyzing of the politician’s communicative intentions, strategies and tactics; - analyzing the socio-lingual aspects of Boris Johnson’s language personality; - generalizing the results of the analysis. The definition of a “language personality” is offered in the work. Three levels of the structure of a language personality are distinguished: verbal-semantic, thesaurus and pragmatic. The author proves that such a multifacet linguistic phenomenon as a langage personality should be studied from the points of view of different aspects. The scientific novelty of the presented research lies in the investigation of the linguo-pragmatic and socio-lingual aspects of Boris Johnson’s language personality.
UA : Робота викладена на 65 сторінках друкованого тексту, містить 2 додатки. Перелік посилань включає 66 джерел. Об’єкт дослідження: мовна особистість Бориса Джонсона. Мета роботи: виявлення лінгвопрагматичних та соціолінгвальних характеристик мовлення Бориса Джонсона та висвітлення засобів їх об’єктивації. Теоретико-методологічні засади: дослідники у галузі лінгвоперсонології аналізують різні риси мовної особистості: національно-культурні національно-культурні [Караулов 2010; Normudorova 2018; Slavova 2015; Vasylieva 2016], психолінгвістичні [Загнітко 2017; Куранова 2012], соціолінгвальні [Дубовицкая, Филатова 2019; Чучвара 2016; Maureen, Mikael 2019; Sunderland 2020], комунікативні [Ананко 2018; Богатирьова 2014; Павлова, Тарасова 2018; Khrystyna 2013], звертаючи увагу тільки на окремі складові цих характеристик. На нашу думку, недостатньо вивченим є лінгвопрагматичний та соціолінгвальний аспекти, а також їхня взаємозалежніть у системі й організації мовної особистості. Отримані результати: мовлення Бориса Джонсона базується на лінгвістичній нормі, але при цьому значну роль відіграють девіації, які виконують в офіційних промовах голови уряду експресивну функцію. Найбільш частотними є відхилення від вимог офіційного стилю, загальноприйнятого у політичному дискурсі. Для аналізу соціолінгвістичних параметрів мовної особистості Бориса Джонсона ми описали те, як він висловлює своє ставлення до сучасних соціальних тенденцій (толерантність та різноманіття), різних соціогруп (представників іншої раси, етнічної групи та статі, різних релігій, професійних прошарків і стилів життя) і народних традицій та цінностей. Лінгвопрагматичні та соціолінгвістичні параметри є взаємопов’язаними, тому доцільним є їхній комплексний аналіз.

У дисертації досліджено телесеріал як культурний феномен, виявлено особливості його соціокультурного дискурсу як самобутнього і функціонально самодостатнього медіа. Продемонстровано, що соціокультурний дискурс телесеріалу, який значною мірою рефлексивно самомоделюється, створює для глядачів спільну емоційну атмосферу, через яку транслюються смисли і цінності. Запропоновано і апробовано пізнавальну модель дослідження телесеріалів, яка виокремлює іконічні, індексальні і символічні серіали. Телесеріал представлено «холодним» медіа.

У магістерській роботі здійснено комплексне дослідження мовної, жанрової та соціокультурної специфіки сучасного англомовного економічного дискурсу на прикладі популярного економічного видання «The Economist».
The thesis provides a profound study of modern English economic discourse through the aspect of its linguistic, genre and sociocultural specificity, based on a popular economic journal “The Economist”.

У монографії розглянуто багатонаціональний суспільно-політичний, соціокультурний простір України 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. у науковому дискурсі вчених, полілозі державних органів і громадських рухів. Проведене комплексне дослідження національних меншин як суб’єкту українського державотворення, визначального чинника соціокультурного поступу, соціально-політичних трансформацій і водночас політичної нестабільності в умовах зовнішньополітичних викликів 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст., яка наближає українське суспільство до своєрідної точки біфуркації – нового стану, перспективних рішень для розв’язання конфліктних ситуацій. Монографія є першим спеціальним дослідженням історії національних меншин України в контексті суспільно-політичних трансформацій 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. з використанням значного масиву історико-політичних матеріалів і введених у науковий обіг архівних документів. Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів і всіх, хто цікавиться історією.

Мета роботи полягає в осмисленні творчої діяльності Миколи Самокиша у світлі соціокультурних взаємодій доби національного українського відродження, визначенні особистого внеску митця до розвитку національного стилю в мистецтві як визначного явища української художньої культури кінця XIX - початку XX ст. Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові принципи, на яких ґрунтуються сучасні дослідження культурно-мистецької спадщини. Застосовано теоретичний, культурологічний, аналітичний, мистецтвознавчий, порівняльний методи для досягнення означеної мети дослідження. Наукова новизна. У статті вперше комплексно досліджено феномен творчості М. Самокиша в дискурсі українського “національного романтизму” як концептуального та культурно-мистецького напряму кінця XIX - початку XX ст. з урахуванням регіональної специфіки.