Статті в журналах з теми "Соціокультурна інтеграція"

СОЦІОКУЛЬТУРНА ІНТЕГРАЦІЯ КРАЇН ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ Наголошено на актуальності визначення соціокультурної інтеграції в контексті пострадянського простору, зокрема прослідковуються можливості інтенсифікації культурних взаємодій. Надається аналіз специфіки формування діалогу культур у контексті регіональних конфліктів та агресивної культурної політики. Соціокультурний простір інтеграції характеризує себе в рамках інституцій, або інституціональних структур. Це, зокрема розповсюдження мас-медійних комплексів, діяльність, пов’язана з функцією галерей, дистриб’юторів, продюсерів та ін. Чинники інтеграції в культурному плані мають як імпліцитні, так і експліцитні форми. Пострадянський простір культури в контексті глобалізації та інтегративних процесів не є сформованим, він лише формується в цілісність, яку потрібно визначати як глобалістські, інтегративні та локалістські, регіональні тенденції культуротворчості Ключові слова: культура, пострадянський простір, глобалізація, інтеграція. SOCIO-CULTURAL INTEGRATI0N OF POST-SOVIET COUNTRIES The importance of defining socio-cultural integration in the context of the post-Soviet space is emphasized, in particular, the possibilities of intensification of cultural interactions are being explored. An analysis of the specificities of cultural dialogue formation in the context of regional conflicts and of aggressive cultural policy is provided. It can be argued that the socio-cultural space of integration characterizes itself within institutions, or institutional structures. These include distribution of media complexes, activities related to the function of galleries, distributors, producers, etc. That is, cultural integration factors themselves have both implicit and explicit forms. The post-Soviet space of culture in the context of globalization and integrative processes is not formed; Key words: culture, post-soviet space, globalization, integration.

В умовах глобальної інтеграції різних культур іноземна мова відіграє вирішальну роль у спілкуванні та при порозумінні представників різних мов, культур та соціальних сфер. Упродовж останніх десятиліть в галузі освіти відбуваються якісні зміни. Вища освіта, зокрема економічна, починає все більш орієнтуватися на самостійний розвиток особистості, на творчу ініціативу та мобільність майбутніх фахівців. Тому у представників різних наук зріс інтерес до проблеми формування соціокультурної компетентності у майбутніх фахівців. Сучасна соціокультурна ситуація у світі знайшла відгук в українському суспільстві. Зміни в інформаційній та технологічній галузях привели весь світ, а також і українське суспільство, до встановлення нового типу міжкультурних відносин, для якого однобічне традиційне розуміння освіти втратило свою ефективність. З’явилися нові можливості та перспективи співпраці із зарубіжними країнами, що сприяє розвитку діалогу культур, взаємодії та розумінню інших культурних цінностей. Саме тому соціокультурний аспект стає визначальним при підготовці майбутніх бакалаврів з бізнес-економіки, які повинні мати не тільки певну систему знань, духовний та особистий досвід, а також уміти творчо проектувати реально життєві ситуації та самостійно вирішувати міжкультурні й соціокультурні труднощі при спілкуванні з представниками різних мов та культур, почуватися впевнено та комфортно в іншомовному соціокультурному середовищі. У даній статті проаналізовано визначення поняття «навички» та визначено види навичок, які формуються у студентів економічних ВНЗ у процесі вивчення англійської мови. Наслідком формування навичок є компетентність майбутніх спеціалістів. Поняття «компетенція» та «компетентність», сформульовані вітчизняними й зарубіжними вченими, мають певну спільну основу, а водночас, і суттєві відмінності, які розглянуто та проаналізовано в даній статті. Також зроблено спробу формулювання авторського визначення соціокультурної компетентності майбутніх бакалаврів з бізнес-економіки відповідно до ...

У статті зазначено, що актуальність міжрегіональної інтеграції для підвищення ефективності політики регіонального розвитку зумовлена можливостями зміцнення економічних зв’язків між регіонами, оптимізації побудови інфраструктури на основі спільних цілей розвитку, зменшення фінансових витрат, мінімізації негативного впливу міжрегіональної конкуренції на просування регіонів у глобальному економічному просторі, об’єднання потенціалів регіонів для реалізації міжрегіональних інвестиційних проектів, більш ефективного використання спільних ресурсів, обміну прогресивним досвідом у сфері регіонального розвитку тощо. Акцентовано увагу на тому, що органами влади недостатньо використовуються можливості впливу на інтеграційні процеси, які мають суттєвий потенціал для підвищення ефективності політики регіонального розвитку, через що існує необхідність активізації наукових розвідок у цій сфері. Автором поставлена мета – визначити методологічні складові частини дослідження процесів міжрегіональної інтеграції. Визначено, що у сучасних дослідженнях поняття інтеграції пов’язане зі зміцненням взаємозалежності та злагодженості елементів соціальної системи, її основу становить міжсистемна взаємодія суспільно-політичної, соціально-економічної, науково-технологічної, соціокультурної сфер суспільного життя. Встановлено, що особливою формою інтеграції, обмеженої територіальними рамками, є міжрегіональна інтеграція. На думку автора, методологічно міжрегіональна інтеграція має включати сутність, принципи, суб’єкти й об’єкти, головні фактори розвитку міжрегіональної інтеграції, основні напрями, а також форми та механізми міжрегіональної взаємодії, у тому числі її інституційно-правове забезпечення. Зроблено висновки про те, що використання наведених методологічних складових частин міжрегіональної інтеграції має посісти належне місце у діяльності органів публічного управління з метою формування ефективної політики регіонального розвитку. Такий підхід сприятиме визначенню перспективних напрямів міжрегіонального співробітництва, становленню нових форм і механізмів міжрегіональної взаємодії та ін.

Міждисциплінарний підхід в освітньому просторі має значну кількість переваг, які зумовлюють необхідність його застосування в морських закладах вищої освіти під час вивчення дисципліни «Англійська мова (за професійним спрямуванням)». У статті проаналізовано можливості впровадження міждисциплінарної інтеграції як важливої дидактичної умови формування міжкультурної компетентності майбутніх фахівців морської галузі. Акцентовано увагу, що це послідовний процес зміни особистості в процесі опанування комплексу дисциплін, спрямований на розвиток здатностей пізнавати, описувати, оцінювати, перетворювати навколишню дійсність, ефективно спілкуватися засобами іноземної мови в іншомовній дискусійній діяльності. У роботі описано реалізацію принципів професійної спрямованості, наочності, соціокультурної та міжкультурної взаємодій у межах міждисциплінарного підходу. Ключові слова: педагогічні умови, міждисциплінарна інтеграція, дидактичні принципи навчання, професійна компетентність, фахівці морської галузі.

У статті розглянуто проблему формування соціокультурної компетентності майбутніх учителів початкової школи з використанням інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Обґрунтовано актуальність формування соціокультурної компетентності як складової професійної компетентності майбутніх учителів початкової школи. Виокремлено чинники, які ефективно впливають на мобільність педагогів. Розроблено алгоритм формування соціокультурної компетентності майбутніх учителів початкової школи засобами ІКТ в рамках ознайомлення з комунікативним етикетом: реалізація міжпредметних зв’язків дисциплін гуманітарного циклу; організація навчання як дослідження (проєктна технологія); аналіз автентичних текстів та моделювання соціальних ролей; створення навчально-дослідних груп (онлайн групи); співпраця в процесі навчання (обговорення на платформі «Стіна»). Визначено основні форми та методи формування соціокультурної компетентності майбутніх учителів початкових класів засобами ІКТ. З метою вивчення стану формування соціокультурної компетентності викладачів ЗВО, учителів початкової школи, здобувачів вищої педагогічної освіти (рівень бакалавр) проведено дослідження щодо ефективності використання засобів ІКТ у цьому процесі. Запропоновано викладання дисциплін гуманітарного циклу (сучасна українська мова, методика навчання української мови, англійська мова, методика навчання англійської мови, педагогіка родознавства, країнознавство) на основі інтеграції окремих тем, що стосуються соціокультурних реалій. Особливу увагу приділено організації групового проєкту студентів із використанням паперових та електронних носіїв. Описано використання програми PowerPoint для створення кінцевого продукту – проєкту «Комунікативний етикет як складова соціокультурної компетентності». Виокремлено можливості використання системи Moodle для викладачів і студентів. Наголошено, що найбільш поширеним і ефективним стало використання програмного забезпечення Microsoft PowerPoint, яке дозволяє швидко і якісно створити мультимедійну презентацію, котра, крім тексту, може містити й комп'ютерну анімацію, картинки, графіки, таблиці, відео та музичний супровід. Зроблено висновок про те, що комплексне використання ІКТ сприяє формуванню в майбутніх учителів початкових класів соціокультурної та інформаційно-комунікаційної компетентностей та готує їх до педагогічної діяльності в полікультурному середовищі. Визначено перспективи подальших досліджень.

Інформатизація суспільства вимагає швидкого переходу на якісну підготовку управлінців в соціокультурній діяльності, що потребує нового високого і якісного рівня її цифровізації. У професійному просторі діяльності менеджерів СКД постійно впроваджуються інновації, що потребує вдосконалення їх знань, умінь, компетенцій та професіоналізму як в своїх, так і в суміжних сферах, зокрема в нашому дослідженні – в індустрії гостинності.Сучасні стратегії України спрямовано на подальший розвиток національної системи освіти, адаптацію її до умов соціально-орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію у європейське і світове освітнє співтовариство. Менеджерська освіта України має інтегруватися в єдиний європейський освітній простір.Оскільки освітні контексти все більше і більше збагачуються електронними та мобільними технологіями, то дослідження в галузі цифровізації освіти можуть запропонувати більше основних напрямів навчальної практики. У сучасних умовах цифровізації орієнтації суспільства основою змісту й організації освітньої діяльності виступає соціальне замовлення на індивідуалізацію навчання, а також потреби студентів у творчій самореалізації за допомогою засобів інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) [4].У статті проаналізовано питання розробки, упровадження та використання електронних підручників у професійній підготовці менеджерів соціокультурної діяльності для індустрії гостинності. Обґрунтовано особливості проектування електронних підручників для професійної підготовки менеджерів соціокультурної діяльності. Проаналізовано сучасні підходи до створення електронних підручників, систематизовано структурні елементи електронного підручника, визначено програмні засоби для створення електронного підручника.

У статті досліджується роль іншомовної освіти впродовж життя у світлі сучасної парадигми розвитку безперервної освіти. Доведено, що іншомовна освіта є базовою складовою успішного формування професійної компетентності майбутніх фахівців технічного та гуманітарного спрямувань. Проаналізовано вплив комунікативної компетенції поряд із соціально-політичною, інформаційною та соціокультурною компетенціями на становлення сучасного висококваліфікованого фахівця у системі вищої освіти. Визначено, що іншомовна освіта впродовж життя служить також акумулятором базових компетенцій, без яких майбутній фахівець не може адаптуватися до реалій дорослого життя. Розглянуто перспективи та виклики безперервної освіти у рамках сучасних стратегій розвитку вищої освіти в Україні та виокремлено сім першочергових кроків, що включають модернізацію системи управління освітою із забезпеченням автономії закладів вищої освіти; збалансованість ринку праці фахівців з вищою освітою; забезпечення якості й доступності вищої освіти, включаючи іншомовну; інтеграцію науки, освіти і бізнесу з метою економічного зростання країни; розвиток кадрового потенціалу ЗВО; розвиток системи безперервної освіти та навчання впродовж життя; інтеграцію вищої освіти України в європейський та світовий освітній простір з урахуванням національних інтересів. Акцентовано, що іншомовна освіта впродовж життя є засобом формування соціально-політичної, інформаційної, комунікативної та соціокультурної компетенцій, які вважають визначальними у формуванні профілю сучасного фахівця в усіх сферах вищої освіти.

Поняття «самоврядування» визначається як соціальний інститут, що забезпечує цілісність суспільного організму, виявлення інтересів і волі різних спільнот, участь усіх верств населення у здійсненні влади, прийнятті управлінських рішень і їхньої реалізації. Самоврядування базується на тих самих принципах, що й демократія: пріоритет більшості, формальна рівність, вільне виявлення інтересів, загальноприйняті права й обов’язки, поєднання елементів представництва та прямого волевиявлення. Студентське самоврядування як один з найдієвіших напрямків соціального становлення молоді на території нашої держави бере початок з другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. В соціально-політичних умовах розвитку країни цього періоду студентські автономні кооперації стали основою сучасних студентських організацій. Особливістю цих об’єднань була організація культурно-освітньої діяльності, а також активна боротьба за демократію та автономію університету, захист прав та інтересів студентів. Історичне походження сучасної моделі студентського самоврядування можна простежити з останніх років Радянського Союзу, розвитку молодіжного руху опору та політизації студентського середовища. Здатність до самоорганізації та рішучість молодих людей свідчать про те, що народження в Україні нового покоління акумулювало необхідні ресурси для іншого шляху національного розвитку. Студентське самоврядування у ЗВО – це особлива форма самостійної суспільної діяльності студентів і аспірантів з реалізації функцій управління життям студентського колективу у відповідності з метою і задачами, що стоять перед ним. Метою студентського самоврядування є створення умов для самореалізації особистості студентів і формування в них організаторських навичок, лідерських якостей, відповідальності за результат своєї праці тощо. Діяльність органів студентського самоврядування спрямована на удосконалення навчального процесу, підвищення його якості, забезпечення виховання духовності та культури студентів, зростання у студентської молоді соціальної активності. Використання всіх можливостей студентського самоврядування згідно з чинним законодавством дозволить: налагодити ефективну співпрацю між адміністрацією ЗВО і студентами з широкого спектру питань; створити додаткові умови для зростання якості підготовки фахівців у системі професійної освіти в Україні; забезпечити подальшу інтеграцію національної освітньої системи до європейського та світового освітнього простору. Таким чином, з огляду на вищевказане, можна стверджувати, що від того, наскільки буде усвідомлена необхідність в ефективній системі студентського самоврядування в Україні, значною мірою залежить успішність подальшої інтеграції нашої держави до європейського та світового освітньо-наукового простору.

Інтеграція в європейський соціокультурний і освітній простір потребує значного підвищення ефективності навчально-виховного процесу, зокрема підвищення фахової підготовки викладача–початківця як спеціаліста своєї справи. Одним з напрямів методичної роботи з молодими викладачами є організація наставництва. У статті здійснено обґрунтування основних, найбільш вагомих, теоретичних та прикладних аспектів наставництва у педагогічних колективах кафедр вищого військового навчального закладу.

Важливість послуг екосистем для добробуту людини у все більшій мірі визнається у політиці багатьох країн на місцевому, національному та міжнародному рівнях. В Україні ця концепція все ще не отримала належної уваги, а тому і не знайшла практичного застосування. Незважаючи на деякі обмеження та методологічні проблеми оцінювання послуг екосистем, інтеграція таких оцінок у процеси прийняття управлінських рішень має стати пріоритетним завданням у сфері менеджменту природних ресурсів, зокрема у сфері планування землекористування. Роль лісового та аграрного секторів особливо важлива у цьому контексті, оскільки в Україні послуги екосистем у лісовому господарстві до уваги не беруться, а термін «послуги агроекосистем» ще навіть не набув поширення у наукових публікаціях, а тим більше на практиці. Оцінювання послуг екосистем необхідно здійснювати на засадах системного підходу шляхом інтеграції екологічних, економічних і соціокультурних оцінок. Це дасть змогу забезпечити розуміння вигод, отриманих від екосистем, і витрат, пов'язаних з їх використанням. Врахування вартості послуг екосистем внаслідок збереження певних типів рослинності у ландшафті (напр., лісів) та вигід від відмови заподіяння шкоди довкіллю дає змогу розрахувати еколого-економічні вигоди від впровадження нових технологій виробництва. Як приклад у статті розрахована еколого-економічна вигода від впровадження технології виготовлення деревинно-солом’яних плит на основі врахування вартості послуг лісових екосистем та вартості екологічних вигод від відмови заподіяння шкоди довкіллю спалюванням соломи і післяжнивних решток.

Проаналізовано друковані джерела (офіційна преса та самвидав) що підтверджують існування у 1980-х роках в м. Івано-Франківську потужного пласта альтернативної культури, в якому рок-культура посідала одне з чільних місць та була важливим інструментом мотивації й формування суспільної свідомості. Досліджено самоідентифікація, соціокультурні напрями роботи рок-клубу, особливості мовного питання, інноваційна діяльність. Особливу увагу приділено вивченню інформаційного чинника комунікації та інтеграції в умовах ідеологічно закритої системи соціалізму.

Гаманюк В. А., Амеліна С. М. Стандартизація іншомовної підготовки в контексті інтеграції до загальноєвропейського освітнього простору. У статті досліджується питання впровадження європейських освітніх стандартів в галузі іншомовного навчання у системі вищої немовної освіти в Україні. Аналізуються рамкові програми з англійської та німецької мов для професійного спілкування з огляду на соціокультурний компонент та орієнтацію на автономне навчання.

У статті проаналізовано безпосередній вплив соціального оточення на розвиток внутрішніх навичок особистості, які сприяють її формуванню як професійного елемента сучасного ринку праці. Крім того, розглянута природа особистості, що криється в комплексі певних рис іноземного студента, що використовуються при взаємодії з навколишнім середовищем, та наявності навичок міжособистісної діяльності, яка спрямована на виконання комунікативного процесу з оточуючими особистостями. У зв’язку з тим, що іноземний студент при взаємодії з оточенням перебуває під впливом культурного шоку, необхідно застосування певних підходів, які сприятимуть більш ефективній соціалізації та інтеграції до нового академічного та соціокультурного середовища. Одним з основних підходів є компетентнісний, що дозволяє сформувати такі особистісні навички, які б сприяли можливості проведення найбільш якісно вибудуваної міжособистісної та міжкультурної взаємодії. Розглянуто погляди вчених щодо терміна “компетентнісний підхід”, що дозволило прийти до власного визначення поняття як можливості індивіда використовувати набуті компетенції в практичній площині для вирішення тих чи інших проблем та питань адаптаційного характеру. Виявлено, що компетентнісний підхід надає можливість його використання не тільки в рамках освітнього процесу в університеті або коледжі (що стосується розвитку певного набору компетенцій, як в теоретичному, так і в практичному плані, а також виконання діяльності аналітичного характеру з виявлення ймовірних помилок у підготовчих програмах та подальшому їх усуненню), а й по завершенню освітнього процесу, при відборі кандидатів на певні посади. Досліджено відмінності між поняттями “компетенція” та “компетентність”, що дозволило прийти до висновку, що компетенції є елементами, які надають допомогу при проведенні діяльності певного типу, крім того, кількість таких сформованих елементів може відрізнятися від направленості та складності ймовірної діяльності. У свою чергу, компетентність представлена у якості спроможності особистості проводити управління компетенціями у процесі проведення академічної або соціокультурної діяльності. Ключові слова: компетенція, компетентність, особистість, компетентнісний підхід, освітній (академічний) процес, соціокультурна діяльність.

Вступ. Актуальність дослідження обумовлена потребою у підготовці менеджерів із системною адаптивною здатністю до оперування технологіями, знаннями та інформацією, умінням змінюватися і пристосовуватися до нових потреб соціокультурної реальності в умовах інтеграції у світовий інформаційний простір. Мета і методи. Мета статті – визначення когнітивно-стильових особливостей особистості менеджера, обґрунтування їх ролі в його професійному становленні та розвитку в умовах навчання. Методологічною основою є принципи наукового пізнання (детермінізму, системності, розвитку), положення діяльнісного, системного та особистісно-орієнтованого підходів. Результати. Систематизовано наукові підходи до визначення когнітивних стилів як стратегії пізнання, когнітивно-стильового виміру особистості, що обумовлює способи постановки та розв’язання задач, прийняття рішення та цілепокладання. Обґрунтовано роль когнітивно-стильової складової навчання у професійному становленні та розвитку особистості менеджера. Виокремлені психологічні параметри та характеристики когнітивно-стильових особливостей, фактори когнітивно-стильового розвитку особистості менеджера в умовах навчання. Висновки. Наукова новизна полягає у визначенні поняття когнітивно-стильової складової професійного становлення та розвитку особистості менеджера; виокремленні оптимальних параметрів і характеристик когнітивних стилів для його успішного функціонування, а практичне значення – у розкритті можливостей застосування знань про когнітивно-стильові особливості в оптимізації навчання, розвитку пізнавальної активності менеджерів соціокультурної сфери.

У статті висвітлено теоретичні основи виховання полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов. Обґрунтовано значення педагогічних умов, які у створеному полікультурному та полілінгвальному середовищі закладу вищої освіти забезпечують формування полікультурної особистості викладача іноземних мов на основі соціокультурної ідентифікації особистості, освоєння студентами системи знань, понять і уявлень про полікультурність, полікультурне середовище, розвиток навичок соціального спілкування і позитивного ставлення до різноманіття культур. Обґрунтовано комплекс педагогічних умов, що сприяють вихованню полікультурності майбутніх викладачів іноземних мов: побудова процесу навчання іноземним мовам на принципі інтеграції навчальних дисциплін з наявністю полікультурного компонента у відповідності із завданнями і основними компонентами полікультурності; застосування інтерактивних технологій для формування соціокультурної і полікультурної компетенції, яка передбачає білінгвізм, полілінгвізм (дидактичні умови); створення полікультурного освітнього середовища ЗВО; діалогічна взаємодія в процесі соціокультурної діяльності (виховні); мотивування та установка на полікультурний і полілінгвальний саморозвиток, готовність до опанування кількома мовами; застосування і коуч-технологій до розвитку саморефлексії набутих знань та саморегуляції вчинків з позицій норм і правил міжкультурної взаємодії (акмеологічні умови). Зроблено висновок, що для формування конкурентоспроможного фахівця, комунікабельної позитивної особистості, здатної до активної і ефективної життєдіяльності в полікультурному середовищі, що володіє розвиненим розумінням і почуттям поваги інших культур, умінням жити в мирі та злагоді, необхідно розвивати перш за все якості полікультурної особистості.

Здійснено культурологічний аналіз сучасного театрального мистецтва України. На основі дослідження діяльності українських театральних студій першого двадцятиліття ХХІ ст. виявлено процеси трансформації класичного театру та появу нових театральних проєктів, медіатизацію, комерціалізацію та масовізацію театральної діяльності, інтеграцію у світовий театральний простір, пошуки нових змістів і форм комунікації та репрезентації. Проаналізовано вплив медіа та івент-технологій на театральну культуру в контексті сучасних викликів пандемії. Визначено амбівалентність медіатрансформацій та застосування івент-технологій у театрі. Здійснено спробу виявити перспективи розвитку нового українського театру в контексті соціокультурних змін.

У статті описано соціокультурний компонент професійно-орієнтованої комунікативної компетенції фахівців морської галузі. Встановлено, що іншомовна комунікативна компетенція є багатокомпонентним утворенням, а отже, аналіз її структури сприяє визначенню шляхів її формування та удосконалення. Виокремлення в структурі професійно-орієнтованої комунікативної компетенції на ряду з ядерними периферійних компонентів уможливлює покращення рівня ефективності професійно-орієнтованого спілкування серед фахівців морської галузі. Встановлено, що мовленнєва культура комунікантів має важливе значення для досягнення мети комунікації, а тому у якості необхідного компоненту структури професійно-орієнтованої комунікативної компетенції мореплавців слід виокремлювати уміння встановлювати контакти з членами суднового екіпажу, представниками інших суден та берегових служб, уникати конфліктних ситуацій у спілкуванні, володіння службовим етикетом і культурою мови. У статті уточнено поняття міжкультурної комунікації та обґрунтовано використання терміну «соціокультурний» на позначення компоненту структури комунікативної компетенції майбутніх фахівців морської галузі. Необхідність виокремлення соціокультурного компоненту як окремої складової професійно-орієнтованої комунікативної компетенції зумовлена поширенням світової інтеграції та взаємодії різних культур. Встановлено, що до основних принципів формування соціокультурного компоненту ПОКК у вищому морському навчальному закладі належить виховання взаємного культурного розуміння та толерантності між представниками різних етнічних (мовних, релігійних, культурних) груп у професійному суспільстві (члени екіпажу, працівники порту, представники судновласника тощо). Метою формування соціокультурного компоненту професійно-орієнтованої комунікативної компетенції визнається розширення знань студентів щодо норм комунікативної поведінки представників різних народів та культур, мовного етикету, звичаїв, особливостей спілкування та розвиток таких особистісних якостей, як повага до інших, готовність визнавати іншого, толерантність, готовність до конструктивної взаємодії.

Стаття присвячена теоретичному аналізу вивчення проблеми соціокультурної адаптації мігрантів в іншокультурному середовищі. Розглянуто поняття соціокультурної адаптації та акультурації, окреслено кореляцію між цими двома поняттями та їх взаємозалежність. Надано узагальнену міждисциплінарну теоретичну типологізацію моделей адаптації від початку XX століття до сьогодення, що нараховує більше 120 варіацій конструктів моделей адаптації. Зроблено висновки про те, що, незважаючи на значну кількість наявних конструктів моделей адаптації, більшість авторів схиляється до так званого ідеального конструкту, що складається з чотирьох моделей адаптації мігрантів до приймаючого середовища, а саме асиміляції, тобто повного прийняття умов суспільства країни міграції, його норм, цінностей та культури і відмови від власних; сепарації, тобто повної відмови прийняти вимоги, норми, цінності та культуру нового суспільства, натомість повного збереження власних ціннісних преференцій та культурно-побутових практик; інтеграції, тобто часткового прийняття культурних кодів нового суспільства та збереження власних ціннісних орієнтацій; маргіналізації, тобто відмови від власних норм, цінностей та культури і несприйняття нових, загальноприйнятих у новому суспільстві. Проаналізовано головні концептуальні ідеї дослідників адаптаційних конструктів, найбільш дотичних до соціологічних емпіричних досліджень. Особливу увагу приділено соціологам, котрі виходять за рамки ідеального конструкту чотирьох моделей адаптації та пропонують розширені варіанти адаптаційних конструктів за рахунок поглибленого вивчення бі- або мультикультурних адаптаційних моделей внаслідок двостороннього впливу на процес адаптації як з боку спільноти, що адаптується, так і з боку суспільства, що приймає. Виявлено, що лише невелика частина наявних адаптаційних конструктів цитується авторами кожного нового конструкту, що спонукає до необхідності поширення інформації про наявні адаптаційні конструкти для їх подальшого поглибленого вивчення та емпіричної верифікації.

Зміцнення незалежності української держави пов’язане з необхідністю вирішення низки нагальних економічних, політичних, соціокультурних проблем. У царині політики ці проблеми концентруються навколо поняття «демократія». Зміцнення демократії неодмінно посилить відкритість українського суспільства, сприятиме звеличенню свободи. Автор статті обгрунтовує тезу, що коли йдеться про утвердження в Україні демократично-правового суспільства, інститутів, правил і процедур, одним з фундаментальних питань є повноцінне закріплення європейських демократично-гуманістичних цінностей у суспільній свідомості, ментальності українців. Відзначається, що історично українці є європейською нацією, однак протягом тривалого часу перебували у складі державного утворення, в якому аксіологічні орієнтири значно різнилися від європейських, що, звісно, гальмувало інтеграцію України в єдину сім’ю європейських народів. У статті аналізуються різні проблеми світоглядно-аксіологічного стану українського суспільства, які перешкоджають поступу до європейських цінностей демократичного суспільства.

Мета статті: проаналізувати трансформації традиційного фольклору під впливом різноманітних соціокультурних чинників; описати тенденції появи й розвитку варіативних форм сценічної трансформації фольклорної традиції; виокремити різновиди втілення автентичного фольклору на сцені — від наближеного до автентичного звучання та поведінкових стереотипів виконання науково-етнографічних колективів до фольклорного театру та стилізацій, а також використання народно-музичної традиції в творчості сучасних музичних гуртів різних жанрів і стилів. Методологія дослідження: у процесі аналізу можливостей застосування фольклорно-етнографічної спадщини українського народу на естрадній сцені використано метод аналогії. Аналітичний метод застосовано для формулювання фундаментальних засад створення фольклористичних творчих проєктів у сучасних соціокультурних умовах. Наукова новизна: визначено та ґрунтовно осмислено тенденції сценічної трансформації фольклорної традиції та різновиди її втілення в сценічну практику на українській естраді. Висновки. Не зважаючи на соціально-економічні труднощі останніх десятиріч, в Україні спостерігається підвищення зацікавленості населення до збереження й поширення народної пісенної культури, що проявляється в її адаптації до сучасних соціокультурних вимог, у підтримці духовної й культурної спадкоємності поколінь. У сучасному суспільстві народна пісенна традиція спроможна виконувати найважливішу соціальну функцію повної чи часткової соціалізації особистості, інтеграції з національною свідомістю. Народна пісня не потребує штучного, насильницького «оновлення» чи консервації. Її розвиток і трансформації в сценічній творчості сучасних аматорських, напівпрофесійних (вторинних) та професійних виконавських колективів / солістів завжди мали й мають природний характер, оскільки народна пісня містить у собі живі, незмінні цінності, збереження яких має надважливе значення для існування українського народу. Історично створені форми фольклору в сучасному суспільстві в значній мірі визначають цілісність, своєрідність і неперервність національної культурної традиції, що обумовлює актуальність розробки системи заходів і технологій збереження, розвитку, поширення й популяризації народної пісні.

The study considers specifics of sociocultural integration and adaptation of internally displaced persons (IDPs) in new territorial communities. As a result of the military and political conflict caused by the armed aggression of the Russian Federation, Ukraine since 2014 has been facing the problem of mass internal migration. The investigation of differences in values, socio-cultural attitudes and expectations of hosting communities in regard to IDPs (and vice versa, those of IDPs in regard to hosting communities) is important, as these attitudes and expectations significantly influence socio-cultural and overall communal atmosphere. The knowledge of socio-cultural moods and expectations of these social subjects serves as a scientific ground for the support of well-balanced relations between IDPs and hosting communities, including prevention of conflicts related to the discrimination of forced migrants. Adaptation of IDPs to the life in new communities depends on the reality of their expectations: both high and low, they negatively influence the process of adjusting to the new environment. It must be noted that most public and private initiatives aimed at helping IDPs have been successful, although such activities have been unsystematic, spontaneous, occasional, and fragmented. The sufficient level of satisfying of social, educational, and cultural needs is an important factor in adaptation of IDPs in new places of residence. This is especially indicated by school enrollment and psychological assistance provided to families with children. Most forced internal migrants state that employment constitutes for them the key problem, sometimes even greater than that of accommodation and social protection. Usually, such reasons for employment denial are mentioned: unwillingness to hire a person returned from the ATO zone due to their mental differences and mal-adaptation to local conditions. Thus, an account for sociocultural needs and value priorities as of IDPs so of local residents in the public and social life of the territorial community will have a positive influence on the overcoming of problems arising in the process of integration and adaptation of IDPs to their new life; prevent conflicts; increase the level of communication, and, in a larger sense, facilitate national unity and reconciliation.

Найактуальнішою проблема становлення суб’єкта саморозвитку стає в юнацькому віці, коли вирішуються найбільш важливі завдання розвитку особистості: інтеграція і побудова цілісного образу Я, досягнення самоідентичності, особистісне, соціальне і професійне самовизначення. Стаття присвячена визначенню особливості юнацького віку особистості та категорії «студентства» як особливої соціокультурної спільноти. Метою є експериментально дослідити самооцінку реалізації життєвих цілей студентів-психологів. Саморозвиток студентів-психологів є інтегральним психологічним новоутворенням, яке характеризує міру підготовленості особистості до діяльності. Становлення сучасного фахівця можливе тільки за умови єдності розширення професійних знань, вдосконалення вмінь та постійного особистісного зростання. Фах психолога особливий тим, що у ньому рівень професіоналізму пов’язаний з особистісною неординарністю спеціаліста. Діагностичний інструментарій включає основні сфери розвитку особистості, пов’язані з новоутвореннями юнацького віку – вибір професії та кар’єра, створення сім’ї, людські взаємини. Констатовано переважання низького та нижче середнього рівня готовності студентів до постановки стратегічних життєвих цілей з професійного самовизначення, з вибору шлюбного партнера та визначення власної життєвої позиції.

У статті висвітлюються зв’язки між гастрономічною культурою та процесами громадянської ідентифікації, як наслідок, формування солідарного суспільства, консолідованої демократії. Зроблено наголос, що гастрономічні маркери репрезентації суспільства мають, з­поміж іншого, вагомий праксеологічний потенціал, насамперед для інституціоналізації соціально спаяного соціуму, підвищення якості життя масової особи. На прикладі теоретичного аналізу наукової/документальної літератури виокремлюються дані, які свідчать, що гастрономічне, з одного боку, може прискорювати процеси формування нової ідентичності, а з іншого – виступати в якості потужного ідентитету, який зберігає почуття традиційної приналежності до певної соціокультурної спільноти. Підкреслюється, що на цьому тлі практики харчування, окрім задоволення фізіологічних потреб людини в макро­ та мікроелементах, тлумачаться як продовження соціокультурного контексту, суспільний феномен, отже, мають неабияку соціалізаційну силу. Зважаючи на це, зроблено висновок, що такі практики дозволяють як активізувати внутрішньогрупову взаємодію/інтеграцію, так і набувати важливого сенсу в процесах іншування.

В роботі проаналізовано основні фактори, що мають вплив на міграційні потоки. В процесі трансграничних пересувань люди часто не втрачають своїх історичних коренів, колишньої культури, зв'язків з батьківщиною, з родичами і друзями, що мешкають в інших країнах, і не асимілюються повністю в новий соціум. Засвоюючи правила праці і побуту, елементи культури різних країн проживання, вони придбавають множинні національні, культурні і тому подібне референції і вибудовують гібридні ідентичності, які потім зазнають метаморфози у нащадків мігрантів. Це ще сильніше розцвічує палітру різноманітності, що привноситься імміграцією. При цьому чимала частина мігрантів не прагнуть пустити корені в країнах призначення, не аффілюються з якою-небудь одній з них, так і залишаючись мандрівниками, космополітичними номадами, що орієнтуються на транснаціональні канони професійної діяльності і повсякденного життя. Відносно "текучих" мігрантів не працюють ні асиміляційна, ні мультикультуралістична моделі інтеграції, розраховані на поселенців. Це вимагає від приймаючих держав перегляду традиційних підходів до соціокультурної інкорпорації приїжджих, пошуку моделей, що поєднують принципи цивільної інтеграції і інтеркультуралізму. Складається нова географія міграції, що характеризується зрушенням людських потоків на глобальний Південь і їх регіоналізацією, тяжінням до інтеграційних платформ. Регіоналізація пересувань на Півдні диктує необхідність не лише розробки і здійснення державами імміграційної і інтеграційної політики, що розвиваються, але і розвитку субглобальних механізмів регулювання таких потоків. Більше того, формування нової моделі міграції вимагає конструювання адекватної цієї моделі архітектури глобального управління переміщеннями населення.

Стаття присвячена аналізу особливостей фахової підготовки майбутнього вчителя-філолога в процесі вивчення окремих фундаментальних лінгвістичних дисциплін. У статті узагальнено характеристику змісту лінгвістичної підготовки майбутнього вчителя-філолога; здійснено аналіз навчального плану підготовки філолога – майбутнього вчителя іноземних мов; навчально-методичного забезпечення для фахової підготовки майбутнього вчителя-філолога в процесі вивчення окремих фундаментальних лінгвістичних дисциплін, особливостей підготовки вчителів-філологів у зарубіжних країнах, обґрунтовано особливості фахової підготовки майбутнього вчителя-філолога в процесі вивчення таких окремих спеціальних лінгвістичних дисциплін, як “Вступ до германського мовознавства”, “Історія англійської мови”, “Історія лінгвістичних вчень” “Актуальні проблеми англійської філології”, “Практика усного та писемного мовлення”. Охарактеризовано чинники, які впливають на якісну професійну підготовку майбутнього вчителя філолога, також обґрунтовано роль мовної, лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної складових, що є результатом вивчення певних лінгвістичних дисциплін, та їх вплив на підготовку майбутнього вчителя іноземної мови.На основі узагальнення досвіду характеристики змісту лінгвістичної підготовки бакалаврів в університетах Швейцарської Конфедерації, зазначено про активне використання полікультурного підходу (англійська мова вивчається в контексті розуміння її як засобу взаємодії в умовах освітньої та культурної інтеграції народів світу та засобу конструктивно полілогу в державі), виховання ціннісного ставлення до культурної та мовної інакшості. Обґрунтовано розуміння та використання мови як засобу спілкування, та компетентнісного підходу, в процесі якого формуються лінгвістична та соціокультурна компетенції.

Мета дослідження – виявити генезу та динаміку сучасного розвитку Міжнародного фестивалю жіночих монодрам «Марія», визначити його місце і роль у системі театрального фестивального руху України та Європейського Співтовариства, з’ясувати специфіку організаційної, мистецької та соціокультурної складової фестивалю. Методологія дослідження полягає в застосуванні системного, театрознавчого та культурологічного підходів, а також низки методів: культурно- історичного, класифікації, проблемно-хронологічного, спостереження, порівняння. Наукова новизна дослідження полягає в його системності, комплексності, здійсненні класифікації театральних фестивалів і ґрунтовному аналізі складових фестивалю «Марія», з’ясуванні його феномену. Висновки. Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія» – єдиний в Європі жіночий фестиваль моновистав, територія діалогу та полілогу, успішного проєкту, який об’єднує мисткинь різних країн і різних культур, територія культурної дипломатії, наповнена певними смислами, енергіями. Репертуар фестивальних моновистав відзначається різножанровістю, високим професіоналізмом виконавців, сучасним режисерським прочитанням. Це організований на високому рівні щорічний культурно- мистецький форум, у межах якого відбуваються науково-творчі конференції та круглі столи, майстер-класи, тематичні виставки, творчі дискусії, презентації книг з теорії та історії театру. Фестиваль сприяє інтеграції українського театру до європейського культурного простору, надає глядачам можливість побачити кращі моновистави за участі українських і зарубіжних виконавців.

Статтю присвячено проблемі формування мовної, мовленнєвої, комунікативної й соціокультурної компетентностей студента-медика. У розвідці апельовано до невіддільності комунікативної вправності від актуалізації завдання системного використання інноваційних дидактичних методів і прийомів, а також форм роботи, навальних ресурсів, що забезпечують залучення студентів до діалогу культур з метою їх успішної інтеграції до вітчизняного інтелектуально-освітнього простору. У праці акцентовано на невіддільності комунікативної вправності від лінгвокультурологічних знань і актуалізації завдання системного використання інноваційних дидактичних методів і прийомів, а також форм роботи, навчальних ресурсів, що забезпечують залучення студентів до діалогу культур з метою успішної інтеграції студентів-іноземців до вітчизняного інтелектуально-освітнього простору. У цій розвідці зосереджено увагу на впровадженні різноманітних інформаційно-комунікаційних технологій у вишівський навчально-виховний процес. Указано на переваги педагогічної інноватики в порівнянні з традиційними методами подачі навчальної інформації. У полі зору авторів пропонованої статті – технологія подкастингу. Дослідниками витлумачено термін подкаст, проаналізовано теоретико-методологічну базу, наведено й проаналізовано узуальні типологічні парадигми подкастів. Обґрунтовано доцільність і раціональність використання подкастів українознавчої тематики на заняттях з дисципліни «Українська мова як іноземна» в медичному закладі вищої освіти. Крім цього, детально описано особливості послуговування подкастами, що містять етномаркіровані лінгвоодиниці. Доведено, що раціональне й систематичне впровадження інформаційно-комунікаційних технологій на заняттях з дисципліни «Українська мова як іноземна» – це спосіб підвищення якості нефахової, мовної і лінгвокультурознавчої підготовки студентів-іноземців. Умотивовано послуговування подкастами, які містять етнокомпонент, під час вивчення української мови як іноземної у медичному закладі вищої освіти. У праці запропоновано стенограму подкасту, який можна використовувати під час вивчення дисципліни «Українська мова як іноземна» (ІІ курс, спеціальність «Медицина»), розроблено й представлено систему вправ до нього. Дослідження виконано в межах сучасної наукової парадигми. У праці використано описово-аналітичний метод, загальнолінгвістичний метод наукового опису, метод порівняння, узагальнення.

У статті розглянуто окремі ознаки релігійно-тради-ційного типу системи кримінального процесу. Автором визначено, що глобалізація та інтеграція відбувають-ся у різних правових системах, а це створює окремі наукові проблеми для їх вивчення, в тому числі юри-дичною наукою. Автором для дослідження обрано ана-ліз окремих ознак релігійно-традиційного типу кримі-нального процесу за допомогою ізолюючої абстракції самостійних і нетипових для континентальної системи кримінального процесу елементів. Автор звернув увагу на окремі особливості таких країн, як Індія, Індонезія, Японія, Китай, Ізраїль, Ні-герія, Малаві, Афганістан, Іран і Саудівська Аравія. При порівнянні визначено деякі особливості систем кримінального процесу цих країн, які є атиповими для України. На підставі аналізу наукових джерел проаналізо-вано деякі нетипові для вітчизняного кримінально-го процесу особливості кримінально-процесуальних систем релігійно-традиційного типу. Сформульовано висновки про те, що кримінальний процес цих країн засновується на традиціях, звичаях, релігійних нор-мах, а також враховує соціально-економічну формацію кожної країни. Автор визначив, що відбувається збли-ження усіх кримінальних процесів окремих країн (осо-бливо тих, які географічно близькі) та гармонізація із міжнародними стандартами кримінального судочин-ства. Проте на такі процеси впливають економічні та соціокультурні реалії кожної окремої держави. Автор зазначає про необхідність враховувати, що країни традиційного типу кримінального процесу більш лояльні до запозичення елементів криміналь-ного процесу англо-американської (континентальної) правової системи, а країни релігійного типу таке запо-зичення здійснюють за умови повної трансформації релігійного типу у інший тип кримінального процесу.

Формування екологічно доцільної поведінки як невід’ємного складника екологізації сучасної освіти є головним викликом часу. У статті проаналізовано еколого-освітнє середовище як чинник ефективності професійної підготовки майбутніх вихователів. З’ясовано, що аналіз поняття «освітнє середовище» здійснюється через такі родові ознаки, як: конкретне середовище навчального закладу; умова і засіб навчання та виховання; система впливів й умов формування особистості; сукупність матеріальних, педагогічних та психологічних чинників розвитку і саморозвитку особистості; багаторівнева система умов, що забезпечує оптимальні параметри освітньої діяльності; природно та штучно створене соціокультурне оточення людини; субстрат індивідуалізованої діяльності, що є перехідним від навчальної ситуації до життя, тощо. Визначено, власне, поняття «освітнє середовище» – це сукупність умов, чинників, впливів і можливостей, що створюють оптимальний простір та ситуацію для розвитку потреб, інтересів і здібностей студентів, забезпечують їхню активну позицію в освітньому процесі, особистісно-професійний розвиток та саморозвиток. Зроблено висновок, що значення еколого-освітнього середовища у професійній підготовці майбутнього вихователя є джерелом екологічної освіти, місцем розгортання навчальної та позанавчальної діяльності, проведення екологічних й еколого-педагогічних досліджень, організації різних екологічних практик студентів, створення творчої сприятливої атмосфери для навчання, спілкування, наукового пошуку всіх суб’єктів освітнього процесу, а моделювання та організація доцільного еколого-освітнього середовища сприятиме інтеграції компонентів готовності студентів у виховання екологічно відповідальної поведінки дошкільників, опануванню професійних та екологічних цінностей, розвитку готовності як особистісно-професійної якості майбутнього фахівця.

В останні десятиліття дослідження наративного дискурсу привертають надзвичайну увагу науковців по всьому світу. У статті досліджується процес конструювання наративу й нарації (вербалізації наративу) як когнітивно-комунікативної події, що виникає в певному контексті. Спираючись на впливові праці Тойна ван Дейка про ментальні моделі подій і вплив контексту на процес комунікації, теорію концептуальної інтеграції Жиля Фоконьє і Марка Тернера та ідеї Роналда Ленекера про когнітивні операції конструювання, провели теоретичний аналіз з метою пояснити, як може функціонувати конкретна подія в суб’єктивній ментальній моделі мовця, який потім залежно від умов (а часто й обмежень) безпосереднього контексту комунікативної події робить певний вибір щодо того, що саме і як розповідати, спираючись на арсенал когнітивних операцій конструювання. По-перше, необхідно було дослідити механізм побудови ментальної моделі події, а також охарактеризувати її компоненти; по-друге, розглянути елементи контекстуальної моделі, які можуть впливати на те, що саме розповідає мовець при конструюванні своєї оповіді (включаючи як безпосередню комунікативну ситуацію, так і соціокультурні параметри); і, нарешті, описати когнітивні операції конструювання, які використовуються мовцем, щоб вивести на передній план – експлікувати, імплікувати, або навіть повністю приховати певні деталі подій, про які вони розповідають. У результаті аналітичної розвідки встановлено, що нарація як вербалізація наративу про певні події виникає в результаті когнітивних операцій конструювання (а саме специфікації, фокусування, промінантності й перспективізації), які дають можливість мовцю виділити з ментальної моделі подій відповідні елементи й організувати їх певним чином у розповідь, що робить наратив зрозумілим для реципієнта відповідно до прагматичних цілей мовця.

В Україні трансформується сфера освіти. Неабиякого значення набуває проблема інтеграції вищої освіти в європейське і світове співтовариство. Сучасному світу властиві тенденції інтенсивної міжкультурної комунікації, глобалізації. Україна, проголосивши європейський вибір, потребує виховання молоді, здатної самореалізуватися в полікультурному суспільстві, а іноземна мова стає одним з джерел знань про країни та світ. Саме тому особливої актуальності набуває роль громадських об’єднань, таких як полікультурні Євроклуби, що є дієвими осередками полікультурного виховання. У представленому дослідженні полікультурний Євроклуб розглядається як різновид студентського громадського об’єднання, спрямованого на пізнання та прийняття особистістю цінностей різних культур світу, діяльність його ґрунтується на принципах добровільності та особистої орієнтації, толерантності, взаєморозумінні та взаємоповазі, здійснюється як в навчальний так і поза навчальний час. Через це автор акцентує увагу на тому, що сучасний навчальний процес має стати таким процесом, в якому відбувається соціалізація індивіда, його входження в європейську соціокультуру. У статті надано аналіз діяльності полікультурних Євроклубів у закладах вищої освіти, зокрема у Донецькому національному медичному університеті, яка спрямована на виховання взаємоповаги до міжнародної спільноти, дає змогу правильно поводитися у конкретних ситуаціях, використовувати словниковий запас, розуміти значення слів у контексті обраної спеціальності, вибирати відповідну форму соціального етикету. Доведено вплив на організацію та роботу полікультурних Євроклубів викладачів, які сприяють полікультурному діалогу, зануренню в різні культури, зосередженні на досягненнях в медичній галузі, проведенні спільних наукових досліджень, створенні спільних освітніх і наукових програм з іноземними закладами вищої освіти, науковими установами.

У роботі представлені результати теоретичного дослідження проблеми соціально-психологічної адаптації іноземних студентів до умов освітнього середовища закладу вищої освіти. Зазначено, що якісна підготовка фахівців та відносна доступність вищої освіти заохочують іноземних студентів до навчання в освітніх закладах України. Метою роботи є теоретико-методологічний аналіз вивчення проблеми соціально-психологічної адаптації іноземних студентів до умов освітнього середовища у зарубіжній та вітчизняній психологічній літературі. Для досягнення поставленої мети використано комплекс методів дослідження: аналіз, синтез, порівняння сучасних наукових й емпіричних досліджень з проблеми адаптації студентів, зокрема й іноземних, до навчання у вищих навчальних закладах, а також їх узагальнення й систематизація. Розкрито труднощі адаптації іноземних студентів – вони залежать від національних та регіональних характеристик і змінюються від курсу до курсу. Процес ускладнюється декількома проблемами: налагодженням соціальних контактів, подоланням мовного бар’єру, самореалізацією у новому соціумі та інтеграції у ньому, позбавленням від стереотипного сприйняття представників іншої культури, розвитком толерантного ставлення до учасників міжкультурного спілкування та взаємодії, подоланням культурного шоку, а також пристосуванням до цінностей нового суспільства. Визначено, що соціально-психологічна адаптація є процесом активного пристосування до вимог середовища. З позицій системного підходу це явище розглядається як безперервний процес взаємозумовлювального впливу людини та її соціального оточення, успішність і адекватність якого залежить як від індивідуально-психологічних особливостей, так і від чинників середовища. Зазначено, що психофізіологічна, інтелектуальна, соціокультурна та інші сфери адаптації, постають окремими аспектами єдиного процесу соціально-психологічної адаптації. Як правило, в природних умовах ЗВО щодо іноземних студентів діє не окремий фактор, а багатошаровий комплекс факторів середовища в якому вони опинились. Встановлено, що соціально-психологічна адаптація іноземних студентів, як складне, міждисциплінарне, процесуальне утворення – є результатом активності студента і включає концентрування та використання його особистісних регулятивних можливостей.

Статтю присвячено дослідженню сутності концепції «срібної економіки» як нового підходу до вирішення проблеми старіння населення, з якою стикнувся і світ, і Україна. Методологією проведення дослідження стали методи факторного аналізу та синтезу, діалектичний, логіко-семантичний, графічний, методи порівняння та узагальнення. Традиційно старіюче населення сприймається як фінансовий тягар для економіки та загроза благополуччю майбутніх поколінь. В складних демографічних умовах розвинені країни світу почали реалізовувати спеціальну політику, спрямовану на підтримку старіючого населення. Розглянуто принципи ООН щодо людей похилого віку, основна теза яких полягає у створенні умов для максимальної самореалізації в суспільстві, унеможливленні вікової дискримінації, які в комплексі забезпечать гідне життя для українців похилого віку. Доведено, що старіння населення, крім негативних наслідків, може стати новим ресурсом економічного зростання країни за рахунок розширення ринку праці, збільшення споживання та зростання виробництва. Розглянуто важливі економічні, соціокультурні та політико-правові чинники становлення та розвитку «срібної економіки». Зазначено, що такий процес має відбуватись в рамках державного регулювання. Відповідно окреслено основні напрями державної політики, які сприятимуть розвитку «срібної економіки» в країні. Встановлено вплив «срібної економіки» на ефективність розвитку системи пенсійного забезпечення в країні. Визначено, що пенсійна реформа є методом захисту стійкості пенсійної системи через підвищення рівня зайнятості людей літнього віку. Доведено, що в умовах пенсійного реформування люди «срібного віку» становлять прихований потенціал для розв’язання фінансових проблем системи пенсійного забезпечення і можуть стати джерелом збалансування такої системи. Зроблено висновок про те, що позитивний вплив «срібної економіки» можливий лише при умові усвідомлення сучасним суспільством необхідності зміни ставлення до людей літнього віку і повноцінної інтеграції їх у соціальне та економічне життя суспільства.

АНОТАЦІЯ Стаття присвячена розгляду основних проблем і перспектив розвитку концепції синтезу мистецтв у контексті мистецької освіти майбутнього вчителя початкової школи. Відображено, що впровадження концепції синтезу мистецтв у мистецьку освіту вчителя початкової школи трактується як феномен, зумовлений процесами глобалізації, що охоплює всі сфери сучасного суспільства. Визначено, що глобальне мислення вимагає нових способів інтегрування та сучасної подачі інформації, що, у свою чергу, зумовлює новий зміст, форми та методи мистецької освіти. У статті зосереджено увагу на тому, що синтез мистецтв має загальні риси еволюційного процесу у творчості та освіті, який сприяє комплексному опануванню майбутніми вчителями початкової школи різноманітних аспектів навколишньої дійсності засобами духовної та культурної спадщини. Зроблено висновок, що вдосконалення та оновлення методологічного підґрунтя в контексті синтезу мистецтв буде сприяти оптимізації мистецької підготовки майбутнього фахівця початкової освіти та ефективному формуванню його загальнокультурної компетентності. Зосереджено увагу на необхідності застосування системи підходів до впровадження концепції синтезу мистецтв у художньо-естетичній підготовці здобувача вищої освіти зі спеціальності 013 Початкова освіта. Зроблено висновок, що оптимальною структурою системи методологічних підходів до впровадження концепції синтезу мистецтв у художньо-естетичній підготовці майбутнього вчителя початкової школи буде така, що органічно поєднує інтегративний, креативний, культурологічний, діяльнісний, особистісний, аксіологічний підходи. Аргументовано, що домінантним елементом ув структурі цієї системи є інтегративний підхід, який визначає вектори інших методологічних підходів та є вихідним чинником для визначення педагогічних ознак і якісних характеристик комплексного освітнього простору в цілому. На підставі теоретико-емпіричного дослідження проаналізовано спільні функції, які виконує в освітньому процесі педагогічного закладу вищої освіти система вищезазначених підходів. У результаті дослідження було зроблено висновок, що стратегія синтезу мистецтв у мистецькій освіті дозволяє предметно реалізовувати сучасні соціокультурні цінності в процесі художньо-естетичної діяльності майбутнього вчителя початкової школи. Ключові слова: синтез мистецтв, інтеграція мистецтв в освітньому просторі педагогічного закладу вищої освіти, мистецька освіта вчителя початкової школи, загальнокультурна компетентність учителя початкової школи, методологічні підходи в мистецькій освіті, інтегративний підхід.

У статті розглянуто освітньо-педагогічні аспекти діяльності віртуальних університетів у європейському освітньому просторі. Досліджено історичну ретроспективу розвитку технологій відкритого й дистанційного навчання в європейських країнах. Проаналізовано роль комп’ютерних і телекомунікаційних технологій у розвитку університетської освіти. Підкреслено, що віртуальна освіта сприяє розвитку якісно нового за змістовими характеристиками спілкування, у контексті якого формується символічний образ сучасної особистості. З’ясовано, що віртуальний університет – це корпоративний навчальний центр, некомерційна державна освітня установа, яка функціонує з метою забезпечення багатовекторної, багатонаціональної та міжнародної навчальної співпраці на основі дистанційного навчання. Це надає можливість студентам отримати освітній досвід та відповідну підтримку частково або повністю онлайн. Проаналізовано напрями використання систем віртуальної освіти в міжнародній практиці. Наведено приклади діяльності навчальних закладів, яка ґрунтується: на використанні інтернет-технологій, інтернет-ресурсів як внутрішнього комунікаційного середовища, поєднанні традиційних форм навчання з технологічними інтернет-нововведеннями. Підкреслено, що в умовах ефективного здійснення та поширення в розвинених країнах світу віртуалізації системи навчання розпочато діяльність щодо створення віртуальних університетів в Україні. Зроблено висновок, що інформаційне суспільство забезпечує активізацію ресурсів, які були незалежні від попередньої соціокультурної парадигми, що вимагає переходу до віртуального способу передачі, освіти, зберігання інформації в усіх сферах людської діяльності. Суб’єктивна потреба у віртуальних способах передавання, інтеріоризації,використання та зберігання інформації в усіх сферах людської діяльності, включно й сфері освіти, визначається необхідністю технічної інтеграції або диференціації концептуального і технологічного моделювання діяльності людини. Ці процеси своєю чергою уможливлюють реалізацію дій і явищ мікро- і макросвіту у великому діапазоні реального часу й простору, сприяють віртуалізації культури і вираженню в образно-символічній формі норм, ідеалів, цінностей.

Актуальність теми дослідження. В умовах трансформації українського суспільства перфекціонізм стає важливою характеристикою сучасної людини, сприяє розвитку відповідальності, конкурентоспроможності та професіоналізму. Разом з тим надмірно виражене, неадекватне реальній ситуації прагнення до ідеалу може порушувати міжособистісні зв’язки та викликати труднощі в процесі життєздійснення особистості. Постановка проблеми. Незважаючи на велику кількість досліджень в психологічній науці залишається необхідність інтеграції та систематизації знань щодо феномену перфекціонізму. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Прихильники різних концепцій перфекціонізму (Г. Іванчеко, О. Соколова, І. Гуляс, Т. Юдєєва), тією чи іншою мірою торкаються аспекту соціокультурної детермінованості цього феномену. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. В психологічній науці не існує узгодженості у трактуванні сутності, структури, чинників розвитку, критеріїв адаптивності перфекціонізму. Постановка завдання. Завданням нашого дослідження є здійснення теоретичного аналізу розвитку уявлень про перфекціонізм в площині соціогуманітарного знання. Виклад основного матеріалу. Розкрито уявлення про перфекціонізм в етичному та культурологічному вимірі. Акцентовано на важливості історико-філософського аспекту проблеми перфекціонізму. Розкрито динаміку змін змісту і форм філософських концепцій вдосконалення людини у естетичній, релігійний, онтологічний площинах. Естетичний підхід є характерний для філософських систем Античності де досконалість пов’язувалась перш за все з гармонією Космосу, та філософії епохи Ренесансу, що передбачає тісний зв’язок досконалості і творчості. Онтологічний підхід згідно якому вдосконалення людини здійснюються на основі цінностей соціуму, бере свій початок з філософських студій Нового часу. Проаналізовано тогочасні філософські студії Німеччини, в центрі вивчення яких стала теорія морально-етичного перфекціонізму. Релігійне розуміння прагнення людини до досконалості постійно трансформується разом зі змінам в історичному поступі людства. Висновки. Визначено, що в основу перфекціоністських уявлень сьогодення покладено ідеї філософії прагматизму. Саме ідея перфекціонізму виступає у філософії прагматизму не тільки як світоглядна позиція, але і як певна діяльнісна настанова. Історично сформовані на підґрунті протестантизму цінності зовнішнього успіху та прагнення індивідуальних досягнень, стали істотними цінностями сучасної європейської цивілізації Теоретичним підґрунтям для розвитку проблеми перфекціонізму в психології визначено роботи представників психодинамічного напрямку А. Адлера та К. Хорні.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].Провідним орієнтиром в ХХІ столітті в суспільстві знань постають гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, а першочергового значення набувають знання та інформація. Актуальність проблеми обумовлюється перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. З огляду на динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі, які детермінували нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентностей фахівців, сьогодні на національну вищу освіту покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити відтворення та розвиток інноваційного потенціалу демократизації суспільства.Реорганізація освіти відповідно до вимог сучасності – комплексне завдання. Воно включає модернізацію управління як всієї системи освіти, так і окремими її закладами; зміну форм і методів навчального процесу; підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів тощо. Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [2].Актуальні проблеми становлення сучасної освітньої парадигми та модернізаційних зрушень в системі вищої освіти проаналізовані в роботах В. П. Андрущенка, М. З. Згуровського, І. А. Зязюна, С. Ф. Клепка, К. В. Корсака, В. Г. Кременя, В. І. Лугового та інших вітчизняних науковців. В роботах Д. Белла, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, У. Дайзарда, Ж. Еллюля, Г. Кана, Г. Кіссінджера, Р. Коена, Ж.-Ф.Ліотара, Т. Куна, М. Макклюєна, Й. Масуди, Р. Рорті, Т. Стоуньєра, А. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Фукуями, Ю. Хаяші, Ф. Хіггса, П. Штомпки, К. Ясперса відображено проблеми концептуальних засад глобальних змін суспільства, визначено теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.Ключові проблеми інформатизації освіти як складової інформатизації суспільства, аналіз педагогічного потенціалу інформатизації навчального процесу розкрито в працях В. Ю. Бикова, А. Ф. Верланя, А. М. Гуржія, Ю. О. Дорошенка, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. О. Жука, Ю. І. Машбиця, І. Ф. Прокопенка, В. Д. Руденка, О. В. Співаковського та багатьох інших науковців.Аналіз проблем інформатичної освіти, дослідження теоретичних і методичних аспектів навчання інформатики в сучасних умовах знайшли відображення в працях А. П. Єршова, М. І. Жалдака, К. К. Коліна, Е. І. Кузнєцова, О. А. Кузнєцова, М. П. Лапчика, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, О. О. Ракітіної, Ю. С. Рамського, С. А. Ракова, C.О. Семерікова, В. Ф. Сухіної, Ю.В. Триуса та інших.Проте, не зважаючи на достатню кількість наукових публікацій з численних питань реформування національної вищої освіти, сьогодні чітко окреслюється коло проблем, які потребують подальшого осмислення й аналізу.Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох його документах зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.Аналіз теорії та практики архітектурної освіти свідчить, що рівень професійної підготовки молодих архітекторів не відповідає міжнародним вимогам, що негативно позначається на продуктах архітектурної діяльності, а отже, на якості навколишнього середовища та життя суспільства в цілому. Це зумовлено суперечністю між потребою послідовного, цілеспрямованого залучення майбутніх фахівців до професійного та соціокультурного досвіду, опанування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та відсутністю ефективних освітніх технологій формування професійної культури майбутніх архітекторів [3].Світовий і вітчизняний досвід сучасної архітектури свідчить про те, що єдиний процес інформатизації в архітектурі розвивається по двох паралельних руслах: перше – технологічний супровід проектування, істотно інтенсифікує і змінює його процесуальне зміст. Друге – дослідження, що проводяться у віртуальному середовищі (або віртуальні дослідження), що активізують творчий потенціал проектувальника і формують професійну мову сучасного архітектора. Вітчизняна практика вищої архітектурної освіти розвивається в основному в першому руслі – спонтанного впровадження цифрових технологій шляхом вивчення пакетів комп’ютерних програм. Це задовольняє, насамперед, попит архітектурно-будівельного ринку на фахівця, що володіє ремеслом, необхідним для оформлення проектної документації в електронному вигляді. Однак така спеціалізація не служить розвитку художньої складової архітектурної професії [4].Різним теоретичним і методичним аспектам підготовки архітекторів у системі вищої освіти присвячено дослідження К. С. Алабяна, Ю. С. Асєєва, Л. Г. Бачинської, М. Г. Бархіна, Є. Д. Білоусова, Ю. М. Бі­локоня, В. М. Вадимова, Ю. П. Волчок, Н. В. Докучаєва, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, О. В. Кащенка, Л. М. Ковальського, Г. І. Лаврика, І. Г. Лежави, В. П. Мироненка, В. Є. Михайленка, Д. Л. Мелодинського, Н. Ф. Метленкова, Т. Ф. Панченка, О. С. Слєпцова, Г. Ю. Сомова, В. О. Тімохіна, В. В. Товбича, М. А. Туркуса, В. П. Уреньова, В. Р. Усова, Г. Й. Фільварова, У. А. Кисельової, І. С. Ніколаєва, М. В. Никольського, Н. Ф. Нечаєва, Е. А. Левінсона, С. О. Хан-Магомедова, Л. П. Холодової, М. І. Яковлєва, О. В. Чемакіна, Ю. О. Дорошенка, Ю. М. Ковальова, О. А. Трошкіна, Л. М. Бармашина, Г. І. Болотова.Проблеми архітектури і архітектурної освіти також постійно знаходяться в центрі уваги міжнародних суспільних та професійних організацій. Зокрема, ці проблеми представлено в Хартії Міжнародного Союзу архітекторів та ЮНЕСКО «Про освіту архітекторів», яка прийнята на XIX Міжнародному конгресі МСА в Барселоні в 1996 році; у міжнародних програмах ЮНЕСКО «Всесвітнє природне і культурне надбання в руках молодих», у програмі МСА «Архітектори у школі».Проблемам навчання майбутніх архітекторів власне комп’ютерних технологій архітектурного проектування та візуалізації спроектованих об’єктів донині приділяється вкрай мало уваги. Зазначене пояснюється певною консервативністю архітекторів щодо активного використання інноваційних засобів і технологій у своїй діяльності, відсутністю належної підготовки у більшості науково-педагогічних працівників та певним запізненням щодо розробки та впровадження у практику інструментальних програмних засобів архітектурного проектування порівняно з інженерними САПР. Разом з тим, можна назвати публікації, присвячені навчанню майбутніх архітекторів сучасних комп’ютерних технологій архітектурного проектування та опануванню відповідного програмного інструментарію [3; 4; 5]. Проте таких робіт досить мало, а їх зміст не відповідає повною мірою на запити освітньої практики та свідчить про недостатню кваліфікацію (щодо розв’язуваної проблеми) їх авторів і неповне розуміння ними актуалізованих завдань модернізації вищої архітектурної освіти у плані її інформатизації.Роль і значення архітектурної освіти неухильно зростає, вона стає предметом досліджень, у тому числі й дисертаційних, у соціології, психології, культурології тощо. У педагогічній науці архітектурна освіта представлена ідеями та діяльністю різних дослідників, які розглядають теоретичні аспекти та навчально-методичні основи архітектурної освіти, методологію креативного навчання, вивчають архітектурну освіту за кордоном, розробляють конкретні методики архітектурно-художньої освіти, зокрема, професійної підготовки майбутнього архітектора засобами образотворчого мистецтва.У сучасних умовах інформатична освіта набуває особливого значення у професійній підготовці майбутніх архітекторів, оскільки швидкий процес інформатизації практики архітектурного проектування потребує від сучасного архітектора знань і умінь щодо доцільного й ефективного застосування інформатичних засобів, методів і технологій у власній професійній діяльності, що загалом визначає фахово-інформатичну компетентність архітектора. Тому предметом інформатичної освіти у структурі вищої архітектурної освіти є інтелектуальні технології створення архітектурного проекту за допомогою комп’ютерно-комунікаційних апаратних та програмних засобів.Отже, нинішня зміна освітніх цілей та ціннісних орієнтирів потребує кардинального оновлення змісту вищої архітектурної освіти. Згідно чинного законодавства України про освіту структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Вивчення стану вищої архітектурної освіти в Україні показало, що фахівців галузі знань «Будівництво та архітектура», «Мистецтво» готують сьогодні у вищих навчальних закладах І-IV рівнів акредитації у відповідності з напрямами, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра (табл. 1).Вищими навчальними закладами, згідно чинного законодавства в Україні є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. [1]Таблиця 1Перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та спеціаліста ГалузьМолодші спеціалістиБакалавриСпеціалістиМагістри0601Будівництво та архітектура будівництво та експлуатація будівель і споруд 5.06010101архітектура6.060102архітектура будівель і споруд7.06010201 архітектура будівель і споруд8.06010201 містобудування 7.06010202 містобудування8.06010202архітектурне проектування та внутрішній інтер’єр5.06010201дизайн архітектурного середовища7.06010203 дизайн архітектурного середовища8.06010203реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури7.06010204реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури8.060102040202Мистецтводизайн5.02020701дизайн (за видами)6.020207дизайн (за видами)7.02020701дизайн (за видами)8.02020701 Відповідно до статусу вищих навчальних закладів законодавчо встановлено чотири рівні акредитації:перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – молодший спеціаліст);другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр);третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – спеціаліст, магістр). [1]Загальносвітові процеси глобалізації та становлення інформаційного суспільства призводять до адекватної зміни освітніх цілей та ціннісних орієнтирів особистості, що у свою чергу зумовлює відповідне оновлення змісту освіти та здійснення навчального процесу. Основою такого оновлення в світовій практиці нині прийнято компетентнісний підхід.Формування і розвиток інформатично-комунікативної компетентності майбутнього архітектора та її складової – фахово-інформатичної компетентності – здійснюється під час наскрізної інформатичної підготовки: спочатку у середній загальноосвітній школі, затим, ступенево-поетапно, в університеті, потім, за потребою – у післядипломній освіті, під час професійної діяльності. Відповідно до сказаного виділятимемо такі етапні рівні: початкова загальноосвітня інформатична компетентність  базова інформатична компетентність  фахово-інформатична компетентність  акмеологічна фахово-інформатична компетентність. Тобто, компетентнісний підхід трансформується у акмеологічний підхід.Архітектор навчається все життя і при цьому має постійно слідкувати за новітніми науковими розробками. Тобто, архітектурна освіта, як ніяка інша відповідає нинішній освітній концепції навчання впродовж життя.Зважаючи на різноплановість фахової підготовки та складність професійного й духовного становлення молодого архітектора, системна інтеграція художніх, наукових і технічних (інженерних) знань має відбуватися впродовж усього процесу формування, становлення і розвитку архітектора як професіонала: спочатку під час допрофесійного (пропедевтичного) навчання, затим – під час фахової підготовки у вищих навчальних закладах, насамкінець, у процесі професійного (акмеологічного) зростання і саморозвитку під час виробничої діяльності.Процес підготовки майбутніх архітекторів до професійної діяльності розглядаємо як складну динамічну систему, яка ґрунтується на комплексі теоретико-методологічних підходів і забезпечує формування компетентного креативного фахівця нової генерації, підготовленого для здійснення професійної діяльності із застосуванням комп’ютерних засобів та інформатичних технологій, а також здатного до активної конкуренції на ринку праці та безстресової соціалізації.Концептуальні положення підготовки майбутніх архітекторів проявляються у формі провідних тенденцій і визначають стратегію цього процесу. До таких насамперед можна віднести: гуманізацію; гуманітаризацію; фундаменталізацію; забезпечення неперервності освіти; міждисциплінарний та інтернауковий характер знань; інтелектуалізацію навчальної і професійної діяльності; динамізацію.Реформаційні заходи в системі архітектурної освіти на сучасному етапі можуть прислужитися активізації індивідуально-орієнтованого навчання та особистісного підходу до розвитку творчих здібностей студентів, забезпечити в процесі навчання формування самостійного аналітичного мислення студентів, слугувати вдосконаленню професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, якою мірою майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Адже кінцевим результатом діяльності усіх рівнів освіти є всебічно осв

Анотація. У статті розглянуто державне управління освітою як функція організованих систем, що забезпечує збереження структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програм, досягнення цілей та ґрунтується на єдності цілей, завдань, принципів і програм з основних напрямів діяльності державних органів управління освітою. Вибір методів державного управління в системі освіти залежить від стратегічних і тактичних цілей держави у сфері соціальної політики, до яких віднесено: наповнення реформ, які проводяться у вищій школі, соціальним змістом; розвиток демократичних засад та реалізацію прав людини щодо одержання освіти всіх рівнів; активізацію соціальної ролі держави та відпрацьовування взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері; створення можливостей для реалізації здібностей людини; оптимізацію ситуації на ринку освітніх послуг; розвиток інфраструктури системи освіти; модернізацію системи освіти; зближення академічної науки з освітою і промисловістю; оптимізацію структури людського капіталу. Реформування освіти і науки зумовлене необхідністю впровадження кардинальних змін, спрямованих на підвищення якості, доступності та конкурентоспроможності освіти в нових економічних і соціокультурних умовах, прискорення інтеграції України в міжнародний освітній простір і є цілеспрямованим співробітництвом органів влади, суб’єктів вищої школи та суспільства в цілому. Систематизовано напрями реформування системи вищої освіти України, а саме: оптимжізація мережі навчальних закладів з урахуванням демографічних та економічних реалій, узгодження кваліфікаційних характеристик, стандартів і навчальних програм з освітньо-кваліфікаційними вимогами робочих місць та мотивація роботодавців до участі в підготовці навчальних програм, узгодження з ними освітніх і професійних стандартів; переорієнтація навчальних планів на збільшення частини практичного компонента; масштабне запровадження програм стажування на виробництві. Отримано цілісне бачення стану освіти та основних проблем. До головних можна віднести: державну монополію та надмірну централізацію, невідповідність освіти сучасним вимогам та ринку праці, відсутність партнерських зв’язків із роботодавцями та експериментально-навчальної бази, якість та конкурентність вищої освіти, ефективність використання наявного науково-технічного персоналу та підвищення престижу наукової діяльності. Ключові слова: освіта, система освіти, управління освітою, державне управління, державне управління освітою, реформування системи освіти, навчальні заклади, заклади вищої освіти.

Статтю присвячено теоретичному аналізу концепту справедливість та його ролі в контексті психологічних досліджень у гендерній психології. Проведений науковий пошук засвідчив існування різних підходів до розуміння змісту та сутності поняття справедливості у гуманітарних науках. Осмислення цього концепту залежить від історичної епохи, соціально-політичного устрою, економічних факторів функціонування суспільства. Показано існування взаємозв’язку між мораллю, правом та справедливістю як базовим принципом взаємодій людей у суспільстві. Критерієм справедливості часто виступала рівність. Виявлено, що в різні історичні епохи панував принцип справедливої нерівності, коли одні мали привілеї, а інші були їх позбавлені. Особливо гостро це стосувалося представниць жіночої статі. Зазначено, що у філософії справедливість позначається як вищий принцип людського життя й основа для автономії і розвитку особистості. Визначено, що поруч із поняттям справедливість для філософської та психологічної науки важливим є концепт соціальна справедливість, який пояснює процес справедливої взаємодії між людиною і суспільством. Простежується, що у межах соціальних подій ХХ століття відбувся зсув парадигми розуміння принципів справедливості від «рівних можливостей» до «рівних результатів». Обґрунтовано, що дотримання гендерної рівності не може відбуватись без опори на принцип соціальної справедливості, зокрема, гендерної справедливості. В Україні на законодавчому рівні утверджена гендерна рівність і вимоги до її дотримання. Визначено, що сутність гендерної справедливості пов’язана з рівноправ’ям і справедливістю у розподілі благ та відповідальності між чоловіками і жінками. Підкреслено, що вивчення впливу психологічних і соціальних чинників на розгортання гендерної справедливості здійснюється у межах гендерної психології з використанням гендерного підходу. Стверджується, що використання принципу гендерної справедливості веде до становлення гендерної рівності. Література Аболіна, Т.Г. (2012). Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики. В.І. Панченко (Ред.), Прикладна етика (с. 5–41). Київ : Центр учбової літератури. Августин, А. (1998). О граде Божием. Книги ХІV–ХХІІ. Творения. (Т. 4.) Киев : УЦИММ-пресс. Аквінський, Т. (2003). Коментарі до Арістотелевої «Політики». Київ : Основи. Арістотель. (2000). Політика. Київ : Либідь. Бендас, Т.В. (2006). Гендерная психология. Санкт-Петербург : Питер. Бутенко, А.П. (Ред.). (1988). Социализм: социальная справедливость и равенство. Москва : Знание. Власова, О. (2009). Гендерное равенство как ресурс теории справедливости. Грані. Філософія, 5(67), 67–69. Режим доступу: http://eadnurt.diit.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/995/1/F-6.pdf Власюк, Ж.І. (2015). Виховання почуття справедливості у молодших школярів у позаурочній діяльності. Житомир : ЖДУ ім. І. Франка. Гегель, Г.В.Ф. (2004). Феноменологія духу. Київ : Основи. Гулевич, О. (2011). Социальная психология справедливости. Москва : Изд-во «Институт психологии РАН». Данильян, О.Г. (Ред.). (2005). Философия права. Москва : Изд-во Эксмо. Дынник, М.А. (Ред.). (1955). Материалисты Древней Греции: собр. текстов Гераклита, Демокрита, Эпикура. Москва : Государственное издательство политической литературы. Загальна декларація прав людини. ООН. (1948). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». (2005). №2866-ІV. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text Кант, И. (2000). Лекции по этике. Москва : Республика. Кашников, Б.Н. (2001). Концепция общей справедливости Аристотеля: опыт реконструкции. Этическая мысль. Москва : РАН, Институт философии. Клочек, Л.В. (2019). Психологія соціальної справедливості у педагогічній взаємодії. (Дис. д-ра психол. наук). Київ. Конституція України. (1996). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws Манхейм, К. (1994). Идеология и утопия: Диагноз нашего времени. Москва : Юрист. Маркс, К. & Энгельс, Ф. (1961). Сочинения. Москва : Государственное издательство политической литературы. Марценюк, Т. (2019). Інтеграція гендерної складової в аналітичні матеріали. Київ : МФ «Відродження». МОЗ розіслало в Telegram сексистські постери про карантин. (2020). Режим доступу: https://zmina.info/news/moz-rozislalo-u-telegram-seksystski-postery-pro-karantyn/ Мор, Т., & Кампанелла, Т. (1988). Утопія. Місто сонця. Київ : Видавництво художньої літератури «Дніпро». Оганесян, А.К. (1990). Равенство и справедливость (концепции Д. Роулса и Д. Белла). Москва : Изд-во политической литературы. Потапова, О. & Салахова, Я. (2018). Від дискримінації до гендерної справедливості. Київ : МОМ. Під час пандемії жінки частіше потерпають від домашнього насильства. (2020). Укрінформ. Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/ Платон. (2000). Держава. Київ : Либідь. Рогожа, М. (2009). Соціальна мораль: колізії мінімалізму. (Монографія). Київ : Парапан. Руссо, Ж.-Ж. (2016). Эмиль, или о воспитании. Москва : Литрес. Сидоренко, І. (2014). Історичні інтерпретації принципу справедливості. Культура і сучасність, 5, 8–12. Сумченко, І.В. (2012). Філософські концепції справедливості: особливості інтерпретації. Філософія і політологія в контексті сучасної культури, 4(2), 212–218. Ткалич, М. (2011). Гендерна психологія. Київ : Академвидав. Тофтул, М. Г. (2014). Сучасний словник з етики. Житомир : ЖДУ. Фальковська, Л.М. (2011). Справедливість як предмет соціально-психологічного дослідження. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави, 11, 290–299. Цыганкова, Г.П. (2009). Психология гендерного воспитания в высшем колледже. Минск : МГВРК. Шведова, Н.А. (2002). Просто о сложном: гендерное просвещение. Режим доступa: http://www.owl.ru/win/books/easygender/part1_2.html Шевченко, З.В. (2016). Словник ґендерних термінів. Черкаси : видавець Чабаненко Ю. Bryson, V. (2007). Gender and the politics of time: feminist theory and contemporary debates. Bristol, UK : The Policy Press. Burn, Sh. (1995). The social psychology of gender. McGraw-Hill Humanities. Locke, J. (2003). Two Treatises of Government. Cambridge : CUP. Popper, K. (2020). The Open Society and Its Enemies. Princeton : PUP. Foucault, M. (1985). The History of Sexuality. Chicago : University Press. Hobbes, Th. (2008). Leviathan. Oxford : Oxford University Press. Rawls, J. (1971). A Theory of Justice. Cambridge : Mass. Valdeavilla, E. & Manapat, F. (2001). Breaking New Grounds for Women's Empowerment. Manila : NCRFW.