Добірка наукової літератури з теми "Соціально-правова держава"

Стаття присвячена характеристиці процесів становлення та розвитку права у Галицько-Волинській державі (1199–1349 рр.). Зазначено, що створення Галицько-Волинської держави – важливий етап в історії Української державності. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури увійшла до когорти найпередовіших країн тогочасної Європи. Значну увагу приділено аналізу звичаєвого права, “Руської правди”, князівського законодавства, магдебурзького права, церковного права Галицько-Волинської держави. В основі правового регулювання суспільних відносин у Галицько-Волинській державі були джерела права Київської Русі. Галицько-Волинська держава використовувала джерела права Київської Русі, оскільки вони відповідали її соціальноекономічному розвитку. Проте під впливом нових соціально-економічних, культурних і політичних відносин галицько-волинські князі видавали грамоти, які розвивали та вдосконалювали чимало положень руського права. Мала місце наступність у розвитку державно-правових інститутів Галицько-Волинської держави, що передбачала зв’язок, наявність спільних рис у процесі становлення і розвитку державно-правових інститутів, котрі їх не розмежовували, а об’єднували, робили подібними. У цей час мав місце розвиток державно-правових інститутів від попереднього періоду розвитку держави до наступного, те, що відбувається послідовно, почергово. Це безперервність державно-правових процесів, явищ тощо. Вияви наступності в праві ГалицькоВолинської держави мали специфіку, оскільки визначальна роль у її забезпеченні належала наступності державних і самоврядних органів, законодавства. Тому в нових державно-правових інститутах Галицько-Волинської держави зберігалися основні риси, ознаки, властивості попередніх державно-правових інститутів Київської Русі (князівська влада, віче, звичаєве право, князівське законодавство, “Руська правда”, канонічне право й інші джерела права, які відповідали новим соціально-економічним і політичним відносинам). Показано, що станом на 1199 р. у Галицько-Волинській державі формувалася українська правова традиція, зокрема й щодо регулювання цивільних, кримінальних і процесуальних відносин.

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

Верховенство права є фундаментальним принципом, на якому будується демократична правова держава і функціонування судової влади в ній. Верховенство права як соціально-природний феномен, як основоположний принцип правової і політичної систем України, як основоположний принцип судової влади, як правова категорія активно привертає до себе увагу правників. Проте внесення останнім часом змін до процесуального законодавства України, початок роботи нового Верховного Суду й формування новітньої правозастосовної практики істотно змінює й підходи до тлумачення принципу верховенства права та особливостей його застосування, зокрема в цивільному судочинстві. Мета статті полягає у визначенні особливостей реалізації принципу верховенства права в цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя. З’ясовано, що утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя такі вимоги, як повага до прав і свобод людини, верховенство Конституції, принцип поділу влади, законність, обмеження дискреційних повноважень, принцип правової визначеності, незалежність суду і суддів. Встановлено, що верховенство права є основною засадою (принципом) цивільного судочинства, застосовуючи яку суд забезпечує справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відсутнє універсальне визначення принципу верховенства права, його тлумачення здійснено Конституційним Судом України, Європейським судом з прав людини. Доведено, що загальновизнаним є те, що основними елементами верховенства права є: 1) законність; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля; 4) доступ до правосуддя перед незалежними та неупередженими судами; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом. Саме зазначені властивості верховенства права й повинні бути враховані судом при здійсненні правосуддя у цивільному судочинстві.

Проблематика розвитку інституту “pro bono” у професійній діяльності адвоката на сучасному етапі розвитку України актуальна як ніколи. Часто держава не в змозі надати якісну юридичну допомогу соціально незахищеним категоріям осіб. Як наслідок, у суспільстві виникає недовіра до таких аксіологічних основ правосуддя, як верховенство права, справедливість, законність тощо. У такій ситуації система надання юридичної допомоги “pro bono” є, з одного боку, так би мовити, компенсаторним механізмом для осіб, які потребують безоплатної професійної юридичної допомоги, а з другого – це своєрідний маркер, який демонструє ступінь зрілості суспільства і його ставлення до засад правової рівності. Нині у вітчизняній правовій системі деякі з означених моделей правової допомоги не повною мірою відповідають вимозі доступності, тож простежується об’єктивний недолік ресурсів державного механізму надання безоплатної юридичної допомоги, її явний брак. А це, безперечно, є перешкодою для реалізації конституційного права громадян на кваліфіковану юридичну допомогу. Розвиток доступності повноцінного представництва вимагає нових способів комунікації між адвокатами та клієнтами, а також збільшення кількості адвокатів, що надають послуги громадянам із середніми або низькими доходами (саме “pro bono” є тут ключовим компонентом). Доступність юридичних послуг має вирішальне значення для суспільства, яке визнає верховенство права. Без кардинальних змін у юридичній системі ми не можемо гарантувати, що система правосуддя служитиме всім без винятку і законність буде дотримана. Наголошується, що характерною рисою “pro bono” є надання саме професійної допомоги. Це лежить в основі відмежування цього інституту від благодійності та волонтерства, оскільки останні передбачають допомогу від будь-якої людини, незалежно від професійних якостей. Юридичні послуги “pro bono” надаються безкош товно, сюди не входить інша благодійна діяльність, не пов’язана з безпосереднім застосуванням навичок юриста. Мета статті полягає у формуванні оновленого погляду на інститут “pro bono” з позицій забезпечення балансу між служінням інтересам окремого клієнта та суспільства загалом, із дотриманням при цьому високого етичного стандарту. Зроблено висновок, що правова допомога на безоплатних умовах є соціально корисним явищем. “Pro bono” – це своєрідний індикатор забезпеченості рівності прав людини та їх захисту. Для подальшого розвитку цього інституту потрібно відшуковувати дієві механізми стимулювання надання юридичних послуг “pro bono”. І в цьому може допомогти досвід низки країн, де такий інститут вже історично вкоренився і без існування якого неможливий доступ до правосуддя. Зараз, як ніколи, Україна потребує якісної системи надання правової допомоги незахищеним верствам населення. І міжнародний досвід може дати відповідь на питання, як саме її організувати без бюрократичного втручання держави. У країнах Європи, в Австралії, Північній і Південній Америці надання послуг за принципами “pro bono” збільшує свої масштаби і вдосконалюється з року в рік. Можливість для вітчизняних адвокатів вчитися на цих прикладах може стати цінним методом заохочення, що сприятиме розширенню практики надання послуг на засадах “pro bono” у місцевому масштабі.

Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.

Децентралізація влади, що розпочалася в Україні, дала старт реформуванню усієї держави. Проте належної стратегії цього реформування суспільство ще не виробило, як і поки що достовірно не з’ясувало, яку саме державу воно де-факто має нині. Важливі знання про цю державу може дати аналіз її податково-правової природи. Адже згідно з однією з найпоширеніших теорій держави саме у податках втілено її економічно виражене існування. Безпосереднім предметом статті є аналіз правової природи сучасної фіскальної держави Україна. Метою статті є з’ясування найзагальніших причин та закономірностей появи цієї держави, її найголовніших цілей і правових властивостей. Предмет, мета і завдання дослідження визначили методологію статті, а саме антропосоціокультурний підхід. Аналіз причин і закономірностей появи фіскальної держави Україна, її правових властивостей дав змогу зробити такі висновки: фіскальна держава є якісно виокремленим видом роду податкової держави. Її поява не має жорсткої прив’язки до певного типу цивілізації чи соціально-економічної формації. Вона виникає внаслідок деформації і трансформації через сукупність конкретно-історичних причин істинно публічно-правових цінностей у цінності квазіпублічно-правові. Останні зазвичай проявляються назовні у формі “державних” цінностей. Кардинально відрізняються між собою також основоположні цілі і засоби їх досягнення податкової та фіскальної держав. Якщо у першому випадку сама податкова держава є основним засобом реалізації податкової політики, а платники податків із їхніми потребами виступають у ролі цінностей та цілей цієї держави (саме тому у ХХ–ХХІ ст. за такою державою закріпилася назва соціальної держави), то у фіскальній державі платникам податків та їй самій належать протилежні ролі. Не є винятком і фіскальна держава Україна. Передумови її появи почали формуватися переважно ще у лоні радянського суспільства та завершили у початковий пострадянський період розвитку України. Їй притаманні такі основоположні властивості: захоплення державою податкового права платників податків та соціуму загалом; фіскальний суверенітет держави; примусовий характер податкового обов’язку платників податків перед фіскальною державою; фіскальна природа її податкового права; асиметричність податкового права фіскальної держави.

У статті досліджено питання розвитку доктрини природного права людини та його реалізації в конституційних актах Української Народної Республіки 1917-1918 років. У статті були пояснені при­чини змін у ставленні до проблеми захисту природних прав людини на початку ХХ ст. Керівники Україн­ської Центральної Ради добре розу­міли, що відродження національної державності є неможливим без чіткого юридичного визначення статусу громадянина України. Особливо актуальною ця проблема стала після проголошення Тре­тього універсалу, коли відбулось оголошення про відродження Укра­їнської держави. Українська влада встала на захист життя людини та її гідності, свободи слова, друку, віросповідання. Громадя­нам країни гарантувались певні політичні і соціальні права без різ­ниці статі та віку громадян. Але впроваджуючи новаторські для того часу погляди, члени Україн­ської Центральної Ради вагалися стосовно остаточного вирішення питання застосування «трудового принципу». Він фактично впрова­джував нерівність громадян дер­жави за ознаками їх соціально-кла­сового походження, що є відвертим порушенням основного принципу правової держави - рівності усіх громадян перед законом. Частина рішень, реалізованих у конститу­ційних актах УНР, таких, напри­клад, як запровадження націона­лізації землі, приватних фабрик, заводів і банків, коли приватний власник лишався беззахисним перед державою, неможливо наз­вати правовими. Зміст багатьох конституційних актів, виданих УЦР, містить положення щодо захисту прав представників наці­ональних меншин і це невипадково, бо в УНР добре усвідомлювали необхідність врегулювання «наці­онального питання» як одного з найскладніших у державі. Але на заваді успішного розвитку док­трини захисту основних прав людини і громадянина в Україн­ській Народній Республіці постали не тільки такі чинники, як брак правників та низька правова обі­знаність громадян країни. Реальне обмеження прав людини і громадя­нина в Українській Народній Рес­публіці було запроваджено коман­дуванням німецьких окупаційних військ всупереч волі українського легітимного уряду.

У статті досліджуються конституційно-правові проблеми організації та функціонування муніципальної влади в контексті її співвідношення з феноменом народовладдя. Висвітлюється еволюція системи уявлень про місцеве самоврядування у вітчизняній та зарубіжній юридичній думці в аспекті теоретико-методологічного розуміння вчення про муніципальну владу. Така постановка питання обумовлюється тим, що питання щодо місця і ролі муніципальної влади у системі народовладдя, її правової природи, співвідношення та взаємодії таких феноменів, як народовладдя та громадоправство, відносяться до найбільш дискусійних у сучасній конституційній теорії. Метою статті є поглиблення концептуально-конституційних основ муніципальної влади як загальноправової категорії, категорії сучасного конституційного права та народовладдя, а також як виду публічної влади. Отримати найпродуктивніші результати та зробити найоптимальніші висновки щодо проблем муніципальної влади у межах загальної теорії народовладдя можна тільки за умови використання комплексного концептуально-конституційного підходу, розглядаючи, наприклад, становлення і розвиток місцевого самоврядування та муніципальної влади у межах еволюційного процесу розвитку природи та суспіль ства як цілісного організму. За такого методологічного підходу муніципальну владу необхідно розглядати як політико-правовий та соціально-культурний феномен, який виникає у результаті еволюції людства. З цієї точки зору муніципальна влада – це вже не результат акту октроювання державою або породження суб’єктивної волі більшості, а прояв об’єктивних (закономірних) явищ соціально-політичного розвитку, які необхідно враховувати. Робиться висновок, що публічна влада не є винятково прерогативою держави, існує кілька її видів. Диференціація публічної влади обумовлена її специфічними ознаками, видовими та формальними, суб’єктно-об’єктними та функціональними характеристиками. Відзначаючи багатовимірність і багатоаспектність феномена влади, автор ґрунтується на концептуальній позиції, згідно з якою джерелом влади є організація суспільства, для якого вона є важливою функцією, що забезпечує впорядковуючий, регулюючий вплив на всі основні сфери суспільного життя. Стверджується, що в основі сучасного вчення про публічну владу має бути покладено ідею щодо форм, видів та рівнів публічної влади, зокрема наявності трьох форм публічної влади (безпосереднє народовладдя, народне представництво, непредставницькі форми функціонування публічної влади, або так зване професійне владарювання), трьох видів публічної влади (публічна влада Українського народу, державна влада та муніципальна влада) і трьох рівнів її здійснення (загальнодержавна, регіональна та локальна). Аналіз концептуальних проблем організації та функціонування публічної влади в сучасній Україні, які обумовлені формуванням демократичної соціально-правової держави та інститутів громадянського суспільства, показує, що в основі цих процесів – визнання і гарантування місцевого самоврядування як самостійного рівня здійснення Українським народом належної йому влади та організаційно й функціонально відокремленого від держави виду публічної влади територіальної громади, яку (владу) доцільно розглядати як муніципальну. У цьому контексті розкривається конституційно-правова природа муніципальної влади як виду публічної влади в Україні.

У статті розкрито зміст універсальних міжнарод-но-правових стандартів здійснення суверенними дер-жавами управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки. На основі аналізу документів Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини, а також актів ООН із питань регулювання інформаційних процесів, встановлено, що універсальні стандарти є похідни-ми від загальних принципів здійснення державного управління, які визнано ООН як універсальні (пріори-тет дотримання прав людини, демократизм політичної системи, верховенство закону і т.д.).Визначено, що основними універсальними міжна-родно-правовими стандартами державного управління у сфері забезпечення інформаційної безпеки є: гаран-тування права кожному вільно шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засоба-ми; вільне висловлення власної думки; забезпечення балансу між правоохоронними інтересами і повагою до основних прав людини; сприяння ефективності кримінальних розслідувань і переслідувань, що стосу-ються кримінальних правопорушень, пов’язаних із комп’ютерними системами; криміналізація діянь, що пов’язані з посяганням на кіберпростір; сприяння визнанню юридичної сили інформації, яка міститься в електронних повідомленнях, що використовуються в процесі налагодження міжнародної торгівлі; забез-печення гендерної рівності в доступі і використанні інформаційних технологій; гарантування державою можливості недостатньо соціально забезпеченим вер-ствам населення користуватися інформаційними технологіями, налагодження державно-приватного партнерства у фінансуванні розвитку інформацій-но-комунікаційної інфраструктури.Акцентовано на тому, що практичне втілення уні-версальних стандартів стане потужним чинником збіль-шення рівня доступності інформаційно-комунікацій-них технологій для всіх верств населення держав світу, буде сприяти розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури суверенних держав, дасть додатковийімпульс для законодавчої регламентації забезпечення інформаційної безпеки на національному рівні. Зазна-чено, що міжнародно-правова основа здійснення дер-жавного управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки потребує вдосконалення в частині розробки і затвердженні окремого акта міжнародного права, який би містив уніфікований перелік рекомендованих стандартів для суверенних держав, які б втілювалися задля забезпечення інформаційної безпеки на націо-нальному рівні. Означені питання мають стати пріо-ритетним напрямом подальших наукових розробок.

Закон – це регулятор суспільних відносин, він захищає права громадян і держави. Неможливо уявити існування і функціонування країни без системи законодавства, адже громадські відносини не будуть впорядковані належним чином. Здійснювати який-небудь вид діяльності поза системою загальнообов’язкових правил не можливо. Регулювання внутрішніх взаємин у державному механізмі та оформлення структури держави – це обов’язки права. Принцип верховенства права будь-яким чином не порівнюється з принципом «верховенства закону», який означає пріоритетність законів перед іншими формами правового регулювання суспільних відносин. Характеризуючи розуміння принципу верховенства права, можна стверджувати, що це - вольові рішення вищих суб’єктів державної влади, даючи цьому тлумаченню більш гуманістичних елементів теорії природного права.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Київ; Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. У дисертації проведено загальнотеоретичний аналіз участі професійних спілок у розбудові соціально-правової держави. Розроблено теоретичні та практичні рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності профспілок у сфері забезпечення прав людини і громадянина. У дисертаційній роботі обґрунтовано висновок про те, що особлива роль професійних спілок у процесі розбудови соціально-правової держави полягає насамперед у налагодженні зв’язку суспільства і держави, зокрема шляхом участі профспілок у процесі розробки та прийняття нормативно-правових актів, здійсненні громадського контролю за діяльністю суб’єктів владних повноважень, наданні правової допомоги, представництві інтересів громадян, правоосвітній роботі, виконанні ролі регулятора суспільних конфліктів. Доведено, що взаємодія профспілок і держави, яка ґрунтується на принципах рівноправного партнерства, прозорості, довіри, залучення профспілок до прийняття рішень із соціально-трудових питань, сприяє реалізації основних засад соціально-правової держави, зокрема налагодженню дієвого механізму захисту прав і свобод людини і громадянина, демократизації суспільних процесів, високому рівню розвитку соціального законодавства, загальному добробуту населення. Виявлено прогалини в законодавстві, яке регулює відносини за участю профспілок, та надано пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази у цій сфері.