Статті в журналах з теми "Соціально-орієнтована система"

У статті узагальнено зарубіжний і вітчизняний накопичений досвід впровадження методу каністерапії з дітьми та молоддю з особливими освітніми потребами. Запропоновано визначення реабілітації дітей з ООП за допомогою каністерапії – як процес і систему психологічних, педагогічних заходів, спрямованих на відновлення та розвиток альтернативних фізичних або психічних функцій, усунення, а також повну компенсацію обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я опосередковано з допомогою взаємодії з собакою, розширюючи тим самим комунікативне поле взаємодії з оточуючим світом. Ця система заходів, що включає соціальну, психологічну і профілактичну компоненту і орієнтована на адаптивну і реабілітаційну роботу з дітьми з ООП. Принципами організації каністерапії як засобу соціально-психологічної реабілітації в умовах закладу освіти та у роботі з сім’єю дитини є: принцип партнерства, принцип різнобічності зусиль, принцип єдності психосоціальних і біологічних методів впливу. Співпраця дитини з собакою виконує ряд функцій: мотивуюча, комунікативна, розслаблююча, навчаюча, пізнавальна, когнітивно-допоміжна, психотерапевтична, ресурсна.

Метою дослідження є проведення структурно-функціонального аналізу соціально-психологічного супроводу військовослужбовців в сучасних умовах соціуму. У дослідженні наведено теоретичне узагальнення та нове розв’язання проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців в умовах трансформаційних змін соціуму. У дослідження було використані ряд методів. Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців, як сукупність заходів, спрямованих на підтримку їх психологічної готовності до професійної діяльності та стійкості до впливу стрес-факторів службово-бойової обстановки. Констатовано, що вирішення проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців зростає з кожним роком, що зумовлено загальними потребами сучасності у створенні армії нового типу – оптимальної за чисельністю та професійно підготовленої, яка буде забезпечена, поряд із високоякісними зразками зброї та обладнання, і спеціально навченими та адаптованими до діяльності в екстремальних умовах військовослужбовцями, здатними протистояти негативному впливу стресових факторів служби, виникненню нервово-психічних розладів. У результатах представлено принципи побудови системи психокорекційної інтервенції для військовослужбовців з невротичними та психосоматичними розладами на госпітальному етапі в умовах мирного часу: застосування психотерапевтичних методів, які спрямовані на відновлення психічних ресурсів, стабілізацію психоемоційного стану та оволодіння навичками саморегуляції фізичного стану; опрацювання конструктивних моделей поведінки в стресових обставинах;психокорекційнаінтревенція особистісно-орієнтована, що у цілому дозволяє пацієнту мати конструктивну внутрішню картину хвороби для збереження психічного здоров’я. Розкрито методологічні та змістовно-процесуальні засади багаторівневої системи соціально-психологічного супроводу військовослужбовців, побудованої за етапним принципом з урахуванням маркерів інформативності та стратифікованої за психокорекційним блоком («стабілізація», «отримання навичок самоорганізації», «психоосвітні заходи»), реконструктивно-відновлювальним та реабілітаційно-профілактичним блоками. У висновках необхідно відмітити, що система соціально-психологічного супроводу військовослужбовців під час виконання службових обов’язків складалася з наступних етапів: психологічної підготовки військовослужбовців до участі у військових конфліктах; адаптації після повернення з бойових дій; реадаптації та реабілітації до умов мирного життя шляхом досягнення конструктивного застосування набутих навичок та адаптивного розуміння травмуючої події і своєї реакції завдяки реконструкції травмуючого досвіду.

Проаналізовано та узагальнено теоретико-методологічних підходів щодо демократизації суспільно-політичних відносин як основи демократизації влади. Розглянуто ключові питання впливу сформованих суспільно-політичних цінностей на розвиток демократії. Визначено, що демократизація ‒ необхідна передумова розвитку духовної культури, всебічного розповсюдження духовного процесу, де акцент робиться на обізнаності культури загальнолюдських цінностей, ідеалів та принципів. Обґрунтовано, що демократизація суспільно-політичних відносин сприятиме задоволенню потреб і інтересів громадян та призведе до підвищення авторитету як владних структур, так і інститутів громадянського суспільства. Для вдосконалення процесу демократизації суспільно-політичних відносин необхідно розвивати та стимулювати формування ключових демократичних цінностей, таких як: професіоналізм керівників урядів на різних рівнях влади; ефективність, підзвітність гілок влади; орієнтація на соціальні потреби країни з урахуванням минулого історичного досвіду; відкрита, прозора, некорумпована та соціально орієнтована система політичних відносин.

У статті узагальнені питання, що стосуються соціально-економічного розвитку сільських територій. Систематизація літературних джерел та підходів до вирішення проблеми розвитку і функціонування територій на селі свідчить про те, що потребують необхідності вивчення питань, що стосуються з’ясування основних тенденцій розвитку сільських територій в країнах Європи, а також обґрунтування перспектив розвитку сільських територій на Україні. Відповідно метою статті є вивчення особливостей соціально-економічного розвитку сільських території в країнах ЄС та вивчення пріоритетів соціально-економічного розвитку сільських територій для України. Методологічним інструментарієм дослідження слугували: метод аналізу і синтезу, абстрактно-логічний метод, графічний метод. Вивчення особливостей європейського досвіду соціально-економічного розвитку сільських територій дало змогу з’ясувати, що в європейських країнах діють такі моделі розвитку як галузева, особливостями якої є вирівнювання доходів з іншими галузями, збільшення масштабів виробництва та його інтенсифікація, перерозподільча, що передбачає скорочення відмінностей між відсталими сільськими та міськими районами та територіальна, яка орієнтована на використання внутрішнього потенціалу сільських територій та підтримку інвестицій у сільськогосподарське виробництво. У статті встановлено, що основними тенденціями соціально-економічного розвитку сільських територій європейських країн є диверсифікація виробництва, збереження ландшафтів сільських територій, поліпшення соціальної та технічної інфраструктури на селі, сільський туризм, спеціалізована система кредитування та страхування, державна підтримка та спеціально створені фонди. З’ясовано, що в країнах Європи діють такі фонди, як Європейський сільськогосподарський фонд регіонального розвитку сільських районів, Європейський фонд соціального розвитку, Європейський фонд морського і рибного господарства, Фонд згуртування. В дослідженні визначено, що для України основними пріоритетами соціально-економічного розвитку сільських територій є включення землі у матеріально-грошовий обіг, здійснення трансакцій із землею, врахування оціночних показників, розширення міжнародних коридорів, дотримання концепції сталого розвитку, збільшення додаткових капіталовкладень, зменшення енергозатрат на виробництво продукції, впровадження результатів наукових досліджень у практику, посилення ролі місцевого самоврядування, ведення дотаційного господарювання, кваліфікована підготовка і перепідготовка кадрів, інвестиційна привабливість ведення виробництва, впровадження синергетичного підходу, розширення ринків збуту сільськогосподарської продукції, регулювання рентних платежів у різних агрокліматичних зонах тощо. Результати дослідження можуть бути використані в діяльності органів місцевого самоврядування та регіонального розвитку.

У статті розглянуто соціально-педагогічну складову соціальної роботи як пріоритетний вектор соціальної політики суспільства, як методологічну основу міжорганізаційної координації узгодженої діяльності всіх суб’єктів соціальної роботи з надання допомоги індивіду (групі) у соціальному просторі. Метою статті є аналіз розвитку сучасної соціальної роботи через її соціально-педагогічну складову, з’ясування сутності соціально-педагогічного підходу до системи соціального захисту населення. Розкрита соціально-педагогічна (функціональна) спрямованість соціальної роботи, яка дозволяє працювати з представниками соціально стабільних і проблемних соціальних груп, та реалізовувати освітньо-виховну й соціальну політику держави. Особлива увага звернена на те, що соціально-педагогічна модель соціальної роботи координується на наданні допомоги через інтегрований виховний вплив на процес соціалізації особистості або соціальної групи та реалізується соціальними ресурсами. Її можна визначити як модель практики соціальної роботи, яка орієнтована на допомогу індивіду або соціальній групі, що потрапили у складну життєву ситуацію, через систему соціальних інститутів. У публікації висвітлена спрямованість соціально-педагогічної складової сучасної соціальної роботи на підвищення якості життя населення та створення умов для повноцінного соціального функціонування та розвитку членів суспільства. Автор акцентує, що використання соціально-педагогічних технологій сприяє, з одного боку, професійному розвитку надавачів послуг – фахових соціальних працівників, з іншого – озброює їх новими інструментами впливу на клієнтів. Обґрунтована актуальна потреба в оновленні та осучасненні соціально-педагогічної роботи відповідно до трансформаційних процесів в українському соціумі, на засадах клієнтоцентризму, природовідповідності та духовності. Доведена перспективність вирішення актуальних соціальних проблем суспільства засобами соціально-педагогічної діяльності.

У статті окреслено роль професійної освіти у розв’язанні соціально-економічних завдань держави, спрямованих на інтеграцію України до Європейського союзу. Заявлено про актуальність упровадження в освітній процес інноваційних підходів: компе¬тентнісного та проектно-технологічного.З’ясовано, що практико-орієнтована складова компетентнісного підходу передбачає зміну акцентів у професійній підготовці майбутніх фахівців: перехід від традиційної практики поєднання теоретичного та практичного навчання до навчальної проектно-технологічної діяльності, орієнтованої на формування у здобувачів освіти професійних вмінь і навичок з відповідної професії та практичну підготовку до професійної діяльності в умовах розвитку високотехнологічного виробництва. Схарактеризовано проектні технології навчання, використання яких забезпечує співвідношення професійної підготовки із інноваційними тенденціями розвитку різних галузей виробництва, передбачає удосконалення теоретичних знань у процесі планування і виконання практичних робіт, узгоджується із потребами та здатностями особистості. Розкрито значення STEM-освіти, яка органічно поєднується із ресурсними можливостями проектно-технологічного підходу та є важливою для учнів у виборі майбутньої професії, а для учнів/студентів закладів професійної освіти – сприяє розвитку індивідуальної освітньої траєкторії на вищих рівнях освіти.Узагальнено, що дидактичний, методичний, практико-орієнтований потенціал проектно-технологічного підходу віддзеркалюється в освітньому процесі системним поєднанням теоретичної й практичної складових навчання, зміст яких узгоджується із нововведеннями у сфері виробництва, й реалізується у закладах освіти на основі активного упровадження проектних технологій, STEM-програм, інших сучасних педагогічних та інформаційних технологій.

Метою статті є визначення чинників формування фахівців у системі мотиваційно-ціннісних ставлень осо- бистості в сучасному просторі соціально-економічних відношень суб’єктів педагогічної діяльності. Розгляну- ті питання підвищення ефективності функціонування вищого навчального закладу, формування нових ціннісних настанов у студентів та безпосередньо у вищому навчальному закладі, створення нових інструментів забез- печення якості освіти як парадигми вищого навчального закладу, формування шляхом підготовки спеціалістів, які гармонійно поєднують високий професійний рівень із гуманістичним мисленням і поведінкою, властивос- тей студентів відповідати цій парадигмі. Розкривається сутність таких понять, як «мотивація», «внутрішні та зовнішні мотиви», «мотиваційний механізм», «професійна підготовка», «якість освіти», «інноваційна куль- тура», «особистісно орієнтована освіта». У процесі наукового пошуку були задіяні методи системного аналізу науково-методичних джерел та узагаль- нення наукових поглядів на проблему дослідження. Здійснено аналіз, синтез і узагальнення теоретичних положень на принципах системного підходу. Це дозволяє стверджувати, що формування цілей, інтересу й мотивів майбутніх фахівців відбувається як під впливом зовніш- нього середовища, так і викликається внутрішніми спонуканнями. Зовнішні мотиви із часом повинні перетворюва- тися на внутрішні й тоді інтерес і цілі починають діяти в системній єдності та здатні формувати особистісні якості студента через формування стійких ціннісних орієнтирів. Висновки. Доведено, що в нових соціально-еконо- мічних умовах змінилися тенденції суспільного розвитку, які неминуче привели до зміни освітніх орієнтирів як дер- жавної політики, так і окремих індивідуумів. Це визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, створення умов для вільного розвитку особистості, здатної бути найбільш ефективною й затребуваною продуктивною силою.

Метою статті є обґрунтування особливостей та перспектив організаційно-інституційного забезпечення державної політики розвитку сільського зеленого туризму в Україні в умовах пандемії COVID-19. Наукова новизна. Запропоновано концептуальний підхід до визначення стратегічних напрямків підтримки розвитку сільського зеленого туризму в Україні у контексті формування дієвих інструментів та засобів організаційно-інституційного забезпечення в умовах пандемії COVID-19. Висновки. Досліджено особливості державного регулювання розвитку сільського зеленого туризму в Україні в умовах пандемії COVID-19. Через виникнення на глобальному рівні безпрецедентної надзвичайної ситуації, спровокованої спалахом пандемії COVID-19, яка має масштабний вплив на всі сфери соціально-економічного розвитку країн світу, туристична індустрія потрапила до числа найбільш постраждалих секторів світових економік, а тому вимагає термінового впровадження відповідних заходів із відновлення та підтримки. Саме тому рівень державного стимулювання та підтримки розвитку сільського зеленого туризму визначає масштаби туристичних потоків у відповідних регіонах України і на глобальному рівні. Результати досліджень показують, що в кризових умовах розвиток сільського зеленого туризму супроводжується постійними динамічними інституційними змінами, а саме зміною правил, неофіційних обмежень, особливостей характеру та дотримання таких правил учасниками соціально-економічного процесу щодо обміну людськими, фінансовими, інформаційними й іншими ресурсами. Сформульовані основні положення організаційно-інституційної моделі розвитку сільського зеленого туризму в Україні в умовах пандемії COVID-19, яка орієнтована на досягнення консенсусу ключових груп суб’єктів економічних інтересів досліджуваної галузі, а саме: 1) інституційні форми (сільський зелений туристичний бізнес, держава, громадськість); 2) складові системи державного регулювання розвитку сільського зеленого туризму (фінансово-економічна, функціональна, споживацька, інтелектуальна-інноваційна).

Висвітлюються соціально-психологічні проблеми інвалідів, важливі не так самі по собі, як, перш за все, у контексті вивчення механізмів інтеграції осіб з інвалідністю в соціум, створення рівних можливостей для інвалідів, забезпечення оптимальних умов для розкриття їхніх компенсаторних можливостей, ефективної адаптації та соціалізації. Розглянуто причини ускладнення соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, пов’язані з низкою труднощів соціально-психологічного характеру. Висловлюється припущення, що такий стан речей головним чином зумовила медично орієнтована модель інвалідності, яка до недавнього часу панувала в нашому суспільстві. У зв’язку з цим у соціумі сформувався відповідний стереотип – соціальна стигма, що представляє інвалідів як “хворих”, які потребують постійного стороннього догляду і доля яких – перебувати в установах інтернатного типу. Звертається також увага і на негативні наслідки іншої моделі інвалідності – соціально орієнтованої, відповідно до якої особи з інвалідністю сприймалися як “соціально слабкі” люди, не здатні до самостійного життя, що тягло за собою посилення контролю за їхньою життєдіяльністю, який нерідко переходив у гіперопіку. Обґрунтовується думка про те, що сьогодні на часі зміна парадигми щодо надання допомоги людям з інвалідністю, перехід до більш сучасної біопсихосоціальної моделі інвалідності. Наголошується, що дискримінація з боку суспільства призводить до виникнення фізичних та соціальних бар’єрів, які гальмують, обмежують особистий вибір людини з інвалідністю; а проте ефективність процесу соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями залежить не тільки від умов середовища, його лояльності щодо адаптанта, а й від зусиль самої особи з інвалідністю, її здібностей і бажання опановувати ситуацію, долучатися до системи соціальних відносин. Стверджується, що психологічний аспект інвалідності відображає як особистісно-психологічну спрямованість самого інваліда, так і емоційно-психологічне сприйняття проблеми інвалідності суспільством. Соціальна незахищеність осіб з інвалідністю пов’язується ще й з впливом психологічного чинника, що формує їхнє ставлення до суспільства й утруднює адекватний контакт із ним. Підкреслюється, що розглянуті психологічні проблеми осіб з інвалідністю перешкоджають нормальним відносинам з оточенням, негативно позначаються на їхній працездатності, загалом світосприйнятті, чим посилюють їхню соціальну ізоляцію. Висловлюється сподівання, що, вирішуючи основні соціальні проблеми інвалідів, а саме: підвищення їхнього соціального статусу, поліпшення матеріального становища, професійної затребуваності тощо, – фахівці обов’язково будуть брати до уваги вищезазначені особистісні психологічні проблеми.

Анотація. У статті визначено тенденції професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища вищих навчальних закладів: соціально-педагогічна зумовленість процесу підготовки майбутніх логопедів, яка орієнтована на міждисциплінарну інтеграцію в освітньому процесі; фундаменталізація загальної та спеціальної підготовки майбутніх логопедів; переорієнтація зі знаннєвої освітньої парадигми на діяльнісну, орієнтовану на формування готовності майбутнього логопеда до професійної діяльності; гуманістична спрямованість процесу підготовки фахівців до освіти дітей з порушеннями мовлення; інформатизація професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища; неперервність професійної підготовки майбутніх логопедів; інноваційний характер сучасної вищої освіти. Виокремлено, що до специфічних тенденцій у професійній підготовці майбутнього логопеда віднесено такі: переорієнтацію ціннісних смислів, інтенсифікацію освіти, необхідність управління педагогічним процесом, кризу спеціальної освіти, що складається під дією «зовнішніх» і «внутрішніх» чинників. Основою професійної компетентності логопеда є фундаментальні знання і вироблені на їхній основі вміння, які виступають, безумовно, в тісному єднанні з його особистісними якостями. У результаті системного аналізу традиційної практики освіти виявлено ряд проблем і суперечностей, характерних для лінійної освітньої системи, незалежно від індивідуальних особливостей і властивостей її суб’єктів. Серед них: проблема визначення мети в освіті; проблема відбору змісту освіти; проблема організації процесу навчання; проблема інтенсифікації процесу навчання в умовах переважаючої фронтальної взаємодії викладача та студентської групи.

Стаття присвячена висвітлитленню основних положень концепції цілеспрямованого формування професійної компетентності майбутніх інженерів з механізації сільського господарства в аграрному вищому навчальному закладі. Розкриваються головні ідеї, мета, завдання, гіпотеза, методологічні підходи, прнципи, фактори, педагогічні умови системного формування феномену. Охарактеризовано провідні ідеї концепції: визнання унікальності й цінності особистості студента, який має бути суб‘єктом освітнього процесу; ідеї формування культурної особистості з урахуванням її потреб та інтересів, узгоджене з потребами суспільства; концепт пріоритетних цілей у підготовці висококваліфікованого фахівця, спроможного у своїй соціально-професійній діяльності до самоактуалізації, самореалізації, самоуправління й саморозвитку. В основу запропонованої концепції формування професійної компетентності майбутніх інженерів з механізації сільського господарства покладено ідею психологів розглядати це особистісне утворення як інтегративну властивість особистості, що виявляється в інженерно-технічній діяльності, поведінці та вчинках людини і зумовлює готовність і здатність фахівця кваліфіковано виконувати функції інженера аграрного виробництва за рахунок збалансованого поєднання комплексу знань, умінь, потреб та мотивів самовдосконалення, моральноетичних цінностей та необхідних особистісно-професійних якостей. Визначено провідні напрями формування професійної компетентності майбутніх інженерів з механізації сільського господарства: технологізація професійної підготовки майбутніх інженерів; інформатизація освітнього процесу аграрного вищого навчального закладу, створення інформаційноосвітнього середовища; науково-дослідна робота студентів; педагогічна інтеграція; стандартизація аграрноінженерної освіти; практико-орієнтована підготовка студентів. Наведено концептуальну модель педагогічної системи, що унаочнює напрями розв‘язання проблеми, слугує засобом визначення стратегії подальшого наукового пошуку та інструментом більш детального вивчення феномену.

Зосереджується увага на розгляді тенденцій професіоналізму і кар’єрної динаміки фахівців публічного управління. Визначено проблема- тику організації публічної служби в умовах загальносуспільних та соціаль- но-політичних змін. Акцентується на необхідності поліпшення функціонування органів дер- жавно-публічної влади, удосконалення сфери управління у напрямі соці- ально-економічної та політичної модернізації сучасної України. Визначено умови та чинники проведення цілеспрямованої державної по- літики у різноманітних сферах життєдіяльності, а особливо у сфері форму- вання професіоналізму службовців у сфері публічного управління. Зазначено, що основною серед тенденцій та факторів реформування пу- блічного управління є провідна роль держави. Встановлено, що орієнтована політика держави уособлює діалог влади і суспільства, спрямовує довіру і взаємодію між державою, роботодавцями, соціально-політичними інститу- тами та окремими громадянами. Акцентовано увагу на важливості активної державної політики, спрямо- ваної на вдосконалення успішності кар’єри службовців у сфері публічного управління, позитивної динаміки його професійного розвитку — просуван- ня по службі, що пов’язано з набуттям професіоналізму, досвіду, ділової ак- тивності, реалізації особистісного потенціалу та досягнення відповідного статусу. Доведено, що функціонування ефективної системи підготовки публічних службовців має передбачати сучасні підходи до навчання, дотримання стан- дартів, а також формування освітнього простору для забезпечення освітніх потреб публічних службовців відповідно до кваліфікації та виду діяльності. Аналіз свідчить, що одним з центральних аспектів кадрового забезпе- чення публічного управління є пошук нових шляхів його реформування. Результатом реалізації нових напрямів реформування мають стати як під- вищення ефективності публічної служби, публічного управління у цілому, так і реалізована потреба суспільства у кваліфікованих кадрах у сфері пу- блічного управління, розвиток сучасних підходів до професійного розвитку персоналу органів публічної влади. Визначальним фактором ефективності реформування системи публічного управління є професіоналізм публічних службовців, і саме професіоналізація є необхідною складовою розвитку пу- блічної служби в Україні.

У статті актуалізовано проблему виховання дітей-сиріт, які перебувають у держаних закладах опіки. Наголошується на необхідності застосування особистісно-орієнтованого підходу до виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. Особистісно-орієнтована парадигма виховання виступає своєрідним методологічним імперативом, що відповідає потребам розвитку і самореалізації духовного начала людини в новій соціокультурній ситуації. В центрі особистісно-орієнтованої педагогіки - особистість дитини, її самобутність, самоцінність. Здійснено аналіз теоретико-методологічних положень особистісно-орієнтованої парадигми виховання дітей-сиріт у соціокультурному вимірі. Виховання дітей в умовах державних закладів опіки накладає специфічний відбиток на розвиток особистості дитини та зумовлює певні труднощі у здійсненні її цілісної соціалізації. Депривація розглядається як механізм обмеження соціалізуючих процесів, дефіцит материнсько-батьківської опіки, недостатність емоційно-стимульного та соціального досвіду у дітей-сиріт. Наголошується, що соціалізація та виховання особистості дитини є невід’ємною частиною її розвитку, спрямовані на засвоєння нею сукупності знань, уявлень, поцінувань, умінь використовувати адекватні соціальним ситуаціям способи поведінки на засадах творчої інтерпретації соціального досвіду. Для підвищення ефективності соціалізації в умовах державних закладів опіки процес освоєння дитиною-сиротою зовнішньої сфери має співвідноситися з ціннісним аспектом її внутрішньої сфери (упорядкованої системи цінностей), завдяки врахуванню зовнішніх вимог до виховання, які визначають спрямованість цього процесу. Така спрямованість створює основу для особистісного розвитку дитини-сироти, в процесі якого зміст виховання, а отже, й соціалізації, перетворюється на її індивідуальне надбання. Моральне становлення особистості дитини є духовним змістом її соціалізації, а соціалізація – всеосяжною формою морального розвитку особистості. Лише за умов осягнення такої єдності процесу соціалізації можна надати педагогічно доцільну спрямованість, а вихованню – реальний соціально-культурний зміст.

Концепція соціально-економічного розвитку завжди базується на науково-технічному прогресі, що передбачає підвищення якості підготовки та кваліфікації спеціалістів галузей знань «Охорона здоров'я» та «Біологія» на базі сучасних досягнень науки та техніки. Революційним явищем кінця XX та початку ХХІ століття стало розроблення та широке впровадження інформаційно-комунікаціних технологій (ІКТ) і компьтерної техники. Сьогодні їх застосовують спеціалісти в усіх галузях народного господарства, зокрема охорони здоров'я. Зрозуміло, що нестача сучасних засобів обчислювальної техніки суттєво гальмує процес поліпшення надання медичної допомоги, не дає у повному обсязі використовувати досягнення науки в охороні здоров'я. Проте, ще більшою перепоною є недостатність комп'ютерної освіти у керівників закладів охорони здоров'я (ЗОЗ), лікарів, фармацевтів, біологів різних профілів, а також наукових, педагогічних і науково-педагогічних працівників системи освіти галузей знань «Охорона здоров'я» та «Біологія», їх недостатня інформованість про можливості застосування інформаційних технологій (ІТ) у практичній діяльності. Зазначене й обумовило необхідність розроблення спеціальної уніфікованої освітньої програми в галузях знань 22 «Охорона здоров'я» та 09 «Біологія», що поєднані узагальненим об'єктом вивчення — людина з її психофізіологічними особливостями, здоров'я людини, здоров'я населення — та напрямами додипломної і післяди-пломної підготовки лікарів різних спеціальностей/ спеціалізацій, фармацевтів, педагогічних і науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти (ЗВО) і факультетів удосконалення лікарів (ФУЛ), керівників закладів охорони здоров'я, наукових співробітників та інженерно-технічного складу обчислювальних центрів системи охорони здоров'я. Така програма й була розроблена кафедрою медичної інформатики Національного університету охорони здоров'я (НУОЗ) України імені П. Л. Шупика. Освітня програма виконана в форматі уніфікованої (як комплекс освітніх програм, об'єднаних змістом курсів), ураховує 35-річний досвід проведення занять різної спрямованості науково-педагогічними працівниками кафедри. Уніфікована освітня програма передбачає проведення циклів тематичного вдосконалення та навчальних дисциплін, що формуються з відповідних блоків курсів. Курси програми поділено на розділи, розділи на теми, для кожної з яких наведено перелік елементів. На основі уніфікованої освітньої програми розроблено навчальні плани циклів тематичного вдосконалення та робочі програми навчальних дисциплін, частина яких відноситься до професійно-тематичного типу й орієнтована на підготовку однорідних за спеціальністю та посадою контингентів слухачів: - лікарів-хірургів, анестезіологів, реаніматологів, функціональних діагностів, онкологів тощо, робота яких безпосередньо пов'язана з використанням обчислювальної техніки; - спеціалістів фізіологів, біохіміків, біологів, генетиків та інших біомедичних теоретичних напрямів; - керівників органів і закладів охорони здоров'я, лікарів-статистиків, інженерів, математиків, фармацевтів і фармакологів. Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових документів розроблено нові робочі програми підготовки здобувачів вищої освіти для всіх форм навчання. Враховуючи надзвичайну важливість підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників (НПП) закладів вищої медичної освіти, в запропонованій уніфікованій освітній програмі значна увага приділяється циклам тематичного вдосконалення для цих контингентів слухачів. Зокрема, виділено цикли базової та цикли повторної підготовки НПП. Важливим уявляється підвищення кваліфікації наукових співробітників. Тому до уніфікованої освітньої програми включено цикли тематичного вдосконалення для наукових співробітників, що відрізняються поглибленим вивченням питань аналізу й оброблення медичної інформації, доказової медицини тощо. Частина циклів відноситься до проблемно-цільового типу й орієнтована на навчання слухачів із вирішення складних пріоритетних міжвідомчих питань охорони здоров'я. Склад слухачів таких циклів досить різноманітний і визначається залежно від специфіки розроблюваної проблеми: це і лікарі-статистики, організатори охорони здоров'я, наукові співробітники, НПП ЗВО та ФУЛів, математики та інженери, які працюють в системі охорони здоров'я. Не дивлячись на те, що технологія організації та проведення професійно-тематичних і проблемно-цільових циклів суттєво відрізняється, загальною залишається орієнтація на активні форми навчання. Передбачено різні форми проведення занять на навчальних циклах і дисциплінах, включених до уніфікованої освітньої програми, а саме: очна, очно-заочна, дистанційна, що включає попередню підготовку/самостійну роботу, потім і очну сесію, а також самостійне навчання та навчання на робочому місці. Зміст інформації, що повинна бути надана на навчальних циклах і дисциплінах, позначено набором елементів. За будь-яких форм і видів навчання обов'язковим перед початком занять є визначення базисних знань осіб, які навчаються. В процесі навчання проводиться етапний і заключний контролі знань, результати яких повинні бути використані для коригування навчальних планів наступних циклів і дисциплін. При необхідності, за згодою завідувача кафедри, навчальні/ робочі програми можуть бути скориговані в межах 15-20 % від загального обсягу часу навчання.Певні курси та модулі навчальних/робочих програм можуть бути використані при складанні навчальних програм для безперервного професійного розвитку.

Мета роботи – розглянути основні шляхи підвищення якісного рівня вищої освіти та застосування інноваційних педагогічних технологій під час підготовки майбутніх фахівців у системі вищої медичної освіти.Основна частина. Якісний рівень освіти значною мірою залежить від якості навчальної та навчально-методичної роботи. Перше, що тут варто було б відзначити, – це перехід на нові освітні стандарти. У кожному вищому навчальному закладі затверджені вченими радами плани заходів щодо навчально-методичного, інформаційного і матеріально-технічного забезпечення нових стандартів із усіх спеціальностей і напрямів.Кінцеву мету освіти можна представити у вигляді проектованої моделі фахівця. Головні складові такої моделі – професійні знання й уміння, соціально-психологічні й духовно-творчі якості особистості фахівця, що визначать його здатність працювати в умовах ринкових відносин, домагаючись результатів, адекватних вимогам суспільного й науково-технічного прогресу.Якщо говорити про професійні складові моделі фахівця, то, крім кваліфікаційних вимог, детально розроблених у державних стандартах, вона повинна містити в собі такі характеристики, як інтелектуальна компетентність, інтелектуальна ініціатива, самоорганізація й саморегуляція.Розробка моделі фахівця дозволить забезпечити наукове обґрунтування навчальних планів і програм, стратегії і методів виховної роботи, способів інтеграції навчального процесу і виховної роботи, що втілюють у собі принципи гуманізму. Реалізація цих принципів, відповідно до моделі випускника, стане основою формування у майбутнього фахівця таких якостей, яких вимагають нове століття, нове тисячоліття.Особистісно-орієнтована освіта має на меті забезпечення розвитку й саморозвитку особистості того, кого навчають, виходячи з його індивідуальних особливостей, і надає йому право вибору власного шляху навчання. Ця модель освіти представлена низкою як загальнопредметних технологій, так і предметних.Особистісно-орієнтована парадигма освіти обумовлює і формування нових теоретико-методологічних принципів побудови освітніх систем. Їх реалізація вимагає спеціальних зусиль щодо їх технологізації. Конструктивно-технологічною формою організації особистісно-орієнтованої концепції в освіті може служити відповідна модель навчання (розвиваючого, продуктивного, збагачуючого тощо).Висновки. Одним із основних завдань на сьогоднішньому етапі модернізації вищої медичної освіти України є впровадження компетентнісного підходу. Розв’язання цього завдання можливе за умови зміни педагогічних методик та впровадження інноваційних педагогічних технологій.

У статті представлено теоретичний огляд специфіки мовленнєвої діяльності психолога, особливостей його професійного висловлювання, яке виступає як одиниця психологічного впливу на клієнта в процесі психологічного консультування. Визначено критерії професійного висловлювання психолога. Представлені результати виявлення рівнів сформованості вміння формулювати професійне висловлювання у майбутніх психологів як складової їх комунікативно-мовленнєвої компетентності. Наголошено на тому, що підготовка майбутнього фахівця повинна бути орієнтована на формування психолога-професіонала, який має високий рівень професійної культури, культури мовленнєвого спілкування, повинен володіти компетентністю взагалі, комунікативною компетентністю, і, зокрема, комунікативно-мовленнєвою компетентністю. Культура мовленнєвого спілкування психолога є комплексним утворенням особистості фахівця, яке виступає складовою поведінкового компоненту його культури спілкування, і має місце на фазі реалізації ним мовленнєвих дій за допомогою мовленнєвих засобів, адекватних цілям професійного спілкування. Тому майбутній психолог повинен прагнути до постійного вдосконалення власної мовленнєвої діяльності. В результаті експериментального дослідження рівнів сформованості вміння формулювати професійні висловлювання у майбутніх психологів за допомогою розроблених нами методів дослідження та на основі визначених нами критеріїв професійного висловлювання психолога було виявлено недоліки професійної комунікативно-мовленнєвої підготовки майбутніх фахівців у ЗВО. Констатовано значну кількість студентів з низьким рівнем сформованості вміння формулювати професійні висловлювання. Доведено необхідність розробки й впровадження психотехнологій формування та розвитку комунікативно-мовленнєвої компетентності в освітній процес з метою підвищення ефективності комунікативно-мовленнєвої підготовки майбутніх психологів. Зокрема, доцільно впроваджувати активні методи навчання з метою набуття студентами професійних навичок мовленнєвої взаємодії та оволодіння ними вмінням формулювати професійні висловлювання у вирішенні практичних ситуацій, наближених до реальних умов професійної діяльності. Література Абрамова, Г.С. (2003). Практическая психология : учебник [для студ. вузов]. Москва : Академический проект. Артемова, О.І. (2014). Формування комунікативної компетенції майбутніх психологів у процесі професійної підготовки. Психолінгвістика. Психолингвистика. Psycholinguistics, 5, 10–16. Бондаренко, А.Ф. (1991). Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). Киев. Bondarenko, A.F., & Fedko, S.L. (2017). Соціокультурна компетентність практикуючих психологів: сучасний стан і перспективи. Психолінгвістика, 21(1), 23–40. https://psycholing-journal.com/index.php/journal/article/view/39. Варфоломєєва, О.В. (2007). Концептуальні принципи професійного становлення психотерапевтів: акмеологічний підхід. Вісн. НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка : збірник наукових праць, 2(20), Ч.1., 60–63. Василюк, Ф.Е.(1996). От психологической практики к психотехнической теории. Московский психотерапевтический журнал. 1,15–32. Васьковская, С.В., & Горностай, П.П. (1996). Психологическое консультирование: ситуационные задачи. Киев : Вища школа ISBN 5-11-004695-6. Васьківська, С.В. (2011). Основи психологічного консультування : підручник для студ. вищ. навч. закладів. Київ : Ніка-Центр. Герасіна,С. (2017). Ділова компетентність як детермінанта соціально-комунікативної компетентності студентської молоді. Психолінгвістика. Психолингвистика, 22(1), 43–57. https://doi.org/10.5281/zenodo.1087466 Горностай, П.П. (2000). Консультативная психология : Теория и практика проблемного подхода.Киев. ISBN 978-966-521-720-6. Калина, Н.Ф. (2000). Лингвистическая психотерапия. Киев Пов’якель, Н.І., & Федоренко, А.Ф. (2010). Практична психологія професійної адаптації/ дезадаптації: навчальний посібник (для студентів психологічних спеціальностей). Київ : НПУ імені М.П.Драгоманова. Семиченко, В.А. (1998). Психология речи. Киев. Терлецька, Л.Г. (1997). Ігри, в які грають дорослі (досвід навчання практичних психологів системи освіти). Практична психологія : теорія, методи, технології. Київ, 220–226. Ханецька, Т.І. (2010). Культура мовленнєвого спілкування психолога : навчальний посібник (для студентів психологічних спеціальностей). Київ : НПУ імені М.П.Драгоманова. Чепелєва, Н.В. (1997). Формування професійної культури майбутніх практичних психологів. Методи підготовки фахівців до професійного спілкування. Черкаси, Кн. 1, 34–42. Чепелєва, Н.В. (1999). Формування професійної компетентності в процесі вузівської підготовки психолога-практика. Актуальні проблеми психології : наук. записки. Київ, 19, 271–278. Шевченко, Н.Ф. (2003). Особливості професійного висловлювання психолога-консультанта. Проблеми загальної та теоретичної психології : зб. наук. праць. Київ, Т. 5. Ч. 1, 293–299. Carroll, D.W. (2007). Patterns of student writing in a critical thinking course: A quantitative analysis. Assessing Writing, 12, 213–227. Lord, S.P., Sheng, E., Imel, Z.E., Baer, J., & Atkins, D.C. (2015). More than reflections : Empathy in motivational interviewing includes language style synchrony between therapist and client. Behavior therapy, 46(3), 296–303. Vygranka, Т. (2019). The features of formation of speech c ompetence of future philologists in the educational process of institution of higher education. International Academy Journal Web of Scholar. 5(35), 26–30. https://doi.org/10.31435/rsglobal_wos/31052019/6502