Статті в журналах з теми "Складові самоактуалізації"

Проблема самовиховання має особливе значення стосовно того аспекту самоактуалізації та самореалізації, який стосується набуття особистістю суб’єктного статусу в освітній діяльності. Самовиховання та процеси самоактуалізації і самореалізації виступають як взаємообумовлені складові саморозвиваючого навчання. Самовиховання є важливим механізмом поєднання спрямованості освітнього процесу як на пізнавальні потреби, так і на потреби саморозвитку особистості. Концепт самовиховання посилює синергетичний методологічний потенціал понять самоактуалізації та самореалізації, оскільки ґрунтується на синергетичних ідеях самоорганізації Самовиховання, як і самореалізація та самоактуалізація, має інтегративний екзистенційний характер і в цільовому вимірі виходить за межі формальної освітньої діяльності, оскільки характеризує особистість як таку, що постійно перевизначається у своєму саморозвиткові. Концепт самовиховання посилює значення самоактуалізації та самореалізації як цілей неперервної освіти, оскільки відображає пожиттєвий характер процесу самотворення особистості. У контексті синергетичної методології важливим аспектом використання концептів самоактуалізації та самореалізації у процесі цілепокладання виховної діяльності постсучасного зразка є зміни в розумінні девіацій та їх зв’язку з процесом саморозвитку особистості. Самореалізація та самоактуалізація позитивно­девіантної особистості представляється як якісно нове соціальне та освітнє явище.

У статті розкрито особливості перебігу смисложиттєвих орієнтацій та самоактуалізації працівників сфери управління. Показано, що проблема смисложиттєвих орієнтацій висвітлювалися у контексті смислової сфери особистості, що віддзеркалює її спрямованість, цілі, надає усвідомленості процесу здійснення вибору у різних життєвих і професійних ситуаціях. При цьому смисложиттєві орієнтації є складною цілісною динамічною системою, що утворюється за принципом ієрархії, а її складові взаємопов’язані й залучають до себе усвідомленість життя й часову локалізацію, види смислів й суб’єкт-об’єктні орієнтації і взаємопов’язані, зокрема, з професійною діяльністю, міжособистісними взаєминами, гендерними взаємовідносинами. Наголошується, що смисложиттєві орієнтації є вагомим чинником самоактуалізації, проявом суб’єктної активності у відповідній діяльності, зокрема, в управлінській, а якісним рівнем самоактуалізації виступають показники продуктивності життєвого шляху та успішності професійної діяльності загалом. Емпірично досліджено смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління залежно від рівня їх самоактуалізації та здійснено порівняльний аналіз зазначеного звʼязку. Визначено, що загальними компонентами, які сприяють самоактуалізації працівників сфери управління є: ставлення до себе, особливості локусу контролю, задоволеності життям та власної ролі. Показано, що провідним критерієм, який уособлює смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління, є просоціальна ціннісна спрямованість особистості; натомість егоїстичній спрямованості, що протидіє смисложиттєвим орієнтаціям управлінців. Серед чинників, які впливають на смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління визначено самоактуалізаційний, що поєднує пізнавальні потреби,орієнтацію у часі, самоприйняття, креативність, гнучкість поведінки; ціннісно-рефлексивний, що поєднує контактність, спонтанність, сенситивність, гнучкість поведінки; діяльнісно-адаптативний, що поєднує синергію, локус-контролю-Я, локус контролю – життя, процес життя; організаційний, що поєднує результативність життя, ціннісні орієнтації,уявлення про природу людини, прийняття агресії. Більш самоактуалізованими виявилися працівники сфери управління високого рангу та управлінці середньої ланки зі стажем професійної діяльності від 5-ти до 10-ти років, у порівнянні з працівниками сфери управління середньої ланки зі стажем професійної діяльності до 5-ти років. Ключові слова: особистість, смисложиттєві орієнтації, самоактуалізація, професійна діяльність, працівники сфери управління.

У статті представлені результати емпіричного дослідження проблеми особливостей розвитку професійної Я-концепції сучасного вчителя. Актуальністьпоставленої проблеми визначається протиріччям між необхідністю розвитку професійної Я-концепції педагога відповідно до соціальних очікувань і недостатньою визначеністю практики цього процесу.Мета статті: змістовний аналіз структурних компонентів професійної Я концепції сучасного вчителя і визначення на цій підставі критеріїв її позитивної спрямованості. У якості структурної основи дослідження виступила модель розвитку професійної Я-концепції педагога, що включає: когнітивну, оціночну, поведінкову, мотиваційну, духовно-ціннісну складові. Задля досягнення мети використовувалися методики «Хто Я?» М. Куна, Т. Макпартленда, методика діагностики міжособистісних відносин Т. Лірі, методика «Моторна проба» Й. Шварцландера, методика «Індикатор копінг-стратегії» Д. Амірхана, методика діагностики мотивації професійної діяльності К. Замфір, методика діагностики ціннісних орієнтацій М. Рокіча. Проаналізовано особливості змісту і структурної організації професійної Я-концепції вчителя, її когнітивну, оціночну, поведінкову, мотиваційну, духовно-ціннісну складові. Визначено критерії позитивної Я-концепції вчителя: у когнітивній складовій – розвинений рівень рефлексії, професійно-орієнтовані ідентифікації, збалансованість модальностей Я-образів, їх внутрішня цілісність та загальний позитивний зміст; у оцінній складовій – адекватний рівень домагань та адекватна самооцінка; у поведінковій складовій – високий рівень розвитку стратегій розв’язання проблем, пошуку соціальної підтримки та виражені смисло-життєві орієнтації; у мотиваційна складовій – «оптимальний мотиваційний комплекс», спрямованість на особистісне зростання та здійснення внесків у суспільне життя; у духовно-ціннісній складовій – гармонійність структури термінальних і інструментальних цінностей. Окреслено перспективи розробки проблеми: зв’язати дослідження професійної Я-концепції педагогів із параметрами їх адаптованості, життєстійкості, самоактуалізації тощо. Ключові слова: педагог, професійна Я-концепція, рефлексія, ідентичність, образ Я, рівень домагань, мотивація, ціннісні орієнтації.

У статті показано, шо суттєвими аспектами смисложиттєвих орієнтацій працівників управлінської сфери є соціальна взаємодія, ціннісне самоперетворення, взаємопроникнення процесів життєпроектування індивіда в його соціально-психологічний світ. Доведено, що уособлюючими для понять «смисложиттєві орієнтації» й «самоактуалізація» є цінності та цілі. Саме система цінностей визначає життєві цілі особистості й, власне, життєвий стиль опредмечує смисл життєдіяльності, механізмом реалізації смисложиттєвих орієнтацій є життєві плани та стратегії. Розкривається взаємозв’язок зазначених властивостей з самоактуалізацією й спрямованістю до саморозвитку, й виокремлюються соціально-психологічні параметри смисложиттєвих орієнтацій та самоактуалізації, висвітлюється їх змістовно-критеріальні принципи у працівників сфери управління. Смисложиттєві орієнтації розглядаються як складні психологічні утворення, що є підґрунтям міжособистісних взаємовідносин; превалюючи вектори самореалізації особистості; результат узгодження життєвих цілей та системи цінностей. Доведено, що саме система особистісних смислів сприяє самоактуалізації менеджера. Тобто, власне, ресурс, процес та результат є провідними складовими самоактуалізації фахівця управлінської сфери. Так, ресурс розподіляється на: особистісні ресури (особистісно-професйний потенціал: спрямованість, здібності, риси характеру, креативність тощо); управлінські ресурси (компетентність, управлінський досвід, управлінська позиція, задоволеність управлінською діяльністю, стиль управління тощо); організаційні ресурси (сфера діяльності організації, цілі, організаційна культура, психологічний клімат тощо); суспільні ресурси (умови розвитку суспільства, специфіка ринку праці тощо). У структурі процесу виокремлюються етапи від самовизначення й самовираження до особистісної самоактуалізації впритул до «акме». Здобутком самоактуалізації є особистісна й професійна зрілість; ефективність управлінської моделі й соціально-корисний результат організаційної політики компанії. Таким чином, самоактуалізація розглядається, як спрямованість працівника сфери управління щодо вдосконалення, реалізацію власних здібностей в процесі активності та діяльності, сприяє оформленню автентичності й цілісності особистості через її розкриття, усвідомлення та єдність усіх складових власної індивідуальності. Відповідно, процес становлення самоактуалізації особистості працівника сфери управління здійснюється завдяки набутту статусу суб’єкту індивідуального та соціального розвитку впродовж усього життєвого шляху. Ключові слова: життєвий шлях особистості, працівники сфери управління, самоактуалізація, самореалізація, смисложиттєві орієнтації.

У статті розкрито результативно-змістовні параметри особистісно-професійної адаптації фахівців соціономічної галузі. Визначено діагностичні маркери мотиваційно-ціннісної (мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, установки, ціннісні переживання), генеративність, просоціальна мотивація (орієнтація на альтруїзм), як основа професійної спрямованості особистості фахівця, та її взаємозвʼязок з ціннісними орієнтаціями і рівнем емоційного інтелекту); компетентнісно-функціональної (професійна компетентність (соціально-перцептивна, соціально-психологічна, аутопсихологічна, комунікативна складові); специфіка особистісно-професійного саморозвитку та його звʼязок з самоефективністю, психологічною і комунікативною компетентністю, а також з рефлексією, саморегуляцією і самоставленням; параметри самоактуалізації; рефлексивні і регулятивні особливості фахівця; рівень і структура професійного вигорання (емоційне виснаження, напруженість у роботі, професійний перфекціонізм, професійний розвиток та самовдосконалення, інтегративний індекс вигорання тощо));конативно-стильової (специфіка індивідуального стилю професійної діяльності за стильовими (відмінності складу компонентів, умов і параметрів діяльності, ієрархія механізмів адаптації) і рівневими (діапазон параметрів, кількісний склад компонентів і характер їх взаємозвʼязків) характеристиками; процесуальні показники діяльності за блоками професійної діяльності, професійного спілкування, особистості фахівця;рівні професійної культури; самооцінка індивідуального стилю діяльності за параметрами оригінальності і надситуативності, взаєморозуміння та можливостей корекції стилю діяльності) складових особистісно-професійної адаптації фахівців соціономічного профілю. Проведено аналіз результативно-змістовних параметрів особистісно-професійної адаптації та виокремлено стадії (емпірично-репродуктивну, адаптивно-евристичну, результативно-продуктивну) цього процесу на різних етапах професіоналізації фахівців соціономічного профілю. Ключові слова: фахівці соціономічного профілю, особистісно-професійна адаптація, результативно-змістовні параметри особистісно-професійної адаптації, соціально-психологічні ресурси особистісно-професійної адаптації.

У змісті статті розглядається проблема з набуття духовності зростаючою особистістю на засадах вивчення й оптимального впровадження відповідного досвіду всесвітньо відомої «вальдорфської педагогіки» у вітчизняних освітньо-виховних закладах. Обґрунтовуються психолого-педагогічні та особистісні аспекти феномену «духовність». Аналізуються відомі визначення ступенів і критеріїв духовності, а також оптимальні методологічні принципи (історизму, системності, розвитку, науковості, всебічного вивчення явищ і процесів, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості) й відповідні методологічні підходи (системний, феноменологічний, антропологічний, аксіологічний, особистісний, діяльнісний, технологічний, культурологічний), необхідні для організації та здійснення процесу набуття духовності зростаючою особистістю. Окрім цього, підкреслюється значущість використання у зазначеному процесі мистецьких творів. Розглядається доцільність визначення дієвості для набуття духовності зростаючою особистістю застосування найефективніших форм і методів (систематизації, синтезу, узагальнення педагогічного досвіду, самовиховання, самоактуалізації, моделювання проблемних ситуацій) та впровадження відомих педагогічних технологій (особистісно-орієнтованої, технології створення ситуації успіху, технології колективної творчості, інтеграції різних видів діяльності та «вальдорфської педагогіки»). Презентуються й обґрунтовуються освітньо-виховні особливості «вальдорфської педагогіки». Визначаються основні складові, критерії та засоби духовно-орієнтованого виховання загалом і презентуються системні, успішні й переконливі форми та методи здійснення духовного розвитку дітей та молоді в умовах традиційних «вальдорфських шкіл» зокрема.

Актуальність дослідження: вбачається у необхідності вивчення інтегральної професійної компетентності соціономістів, яка враховує усі особливості, функції, професійно важливі якості та здатності, що забезпечують ефективність та успішність їх професійної діяльності. Мета дослідження: розробити концептуальну модель професійної компетентності фахівця соціономічного профілю та описати її психологічні складові. Методи дослідження: теоретичні (аналіз наукових літературих джерел, узагальнення теоретичних даних з проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю). Результати дослідження: у статті представлені результати теоретичного аналізу проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю, представлено зміст та основні функції професій соціономічного профілю, подано теоретичну модель професійної компетентності фахівця соціономічного профілю. Висновки:Теоретичний аналіз проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю дозволив визначити основні функції та зміст професійної діяльності, а саме: спрямованість праці на соціальну взаємодію, включеність соціономіста у соціальні стосунки та необхідність постійного спілкування з людьми, оцінки соціальних об’єктів, а також надання соціальної допомоги різного роду (підтримки, супроводу, корекції, організації та управління тощо). Структура професійної компетентності фахівця соціономічного профілю представлена п’ятьома компонентами: емоційним (якості та здатності емоційного інтелекту та емоційної креативності), соціальним (соціально-інтелектуальні здатності, соціальна креативність та організаційні здатності), комунікативним (діалогічність, альтруїзм та комунікативні вміння), діяльнісним (проєкті вміння та якості рольової компетентності) та акмеологічним (екзистенцій на сповненість, потреба у самоактуалізації та духовний інтелект).

Згідно з сучасними поглядами на депресивні розлади, метою реабілітації необхідно вважати попередження рецидивів, досягнення та підтримання найможливішого рівня соціального функціонування для конкретного пацієнта, що передбачає після досягнення ремісії продовження терапії, в тому числі з урахуванням резидуальної симптоматики. Мета дослідження – розробити комплексну диференційовану систему реабілітації депресивних розладів з урахуванням клініко-психопатологічних та патопсихологічних особливостей їх перебігу та стандартів терапії. Матеріали і методи. Обстежили 122 пацієнтів із депресивними розладами. Із загальної кількості обстежених 40 осіб були із депресивними епізодами (F 32.0, 32.1, 32.2), 44 – із рекурентними депресивні розладами (F 33.0, 33.1, 33.2), 38 пацієнтів – із дистимією (F 34.1). Діагноз депресивних розладів було встановлено з урахуванням критеріїв МКХ-10. Для проведення дослідження використовували клініко-психопатологічний, психометричний (шкалу Гамільтона (HDRS), шкалу депресій центра епідеміологічних досліджень (CES-D)), психодіагностичний (методику E. Heim для визначення провідних копінг-стратегій, методику “Семантичний диференціал часу”, “Тест самоактуалізації”) методи. Результати досліджень та їх обговорення. Система заходів реабілітації включала медико-психіатричну, психотерапевтичну та соціальну складову й охоплювала стабілізувальний та профілактичний етапи терапії. Медико-психіатрична складова реабілітації включала в себе психофармакотерапію, спрямовану на стабілізацію стану хворих, купірування виражених поведінкових порушень, призначення препарату тривалої терапії. Основними завданнями психотерапевтичної складової реабілітації були: запобігти інвалідизації, розпаду сім’ї, розриву соціальних зв’язків, зберегти соціальне функціонування пацієнта, допомогти в подоланні почуття провини, безнадійності, неприязні. Психосоціальна складова реабілітації була спрямована на удосконалення соціальних навичок пацієнта, розширення кола сприйняття і міжособистісного спілкування (вироблення адекватних форм поведінки, тренування спілкування і підвищення впевненості в собі). Найефективнішими методами для цієї категорії хворих були групова когнітивно-поведінкова психотерапія, група взаємодопомоги й арт-терапія. При виборі технік когнітивно-поведінкової терапії застосовувався диференційований підхід, що спирався на виділення мішеней психотерапевтичного впливу окремо для депресивних епізодів, рекурентних депресивних розладів та дистимії залежно від вираженості та комбінації порушень у специфічних проблемних зонах. Висновки. Застосування комплексної диференційованої системи реабілітаційних заходів у роботі з пацієнтами з депресивними розладами, які базуються на урахуванні особливостей перебігу сучасних депресивних розладів та спираються на стандарти терапії, дає можливість підвищити ефективність надання допомоги для цієї категорії пацієнтів.

Постановка проблеми. Цілісність визначається сукупністю зв’язків внутріш- ніх елементів системи й зовнішніх відношень, зв’язків і взаємодій. Проблема цілісності як сут- тєвої характеристики людського буття і місця людини у світі постає в різні історичні епохи в розмаїтті форм: як своєрідний мікрокосм розглядається частиною макрокосму; уподібненість Божественому; цілісність як уособлення земного і небесного в індивідові, наділеного свободою волі; цілісність людини в раціоналістичному або натуралістичному вимірі, особистісний ас- пект й цілісність буття індивіда. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розвиток прин- ципу цілісного аналізу людської психіки і її динамічних змін в онтогенезі втілився в системному підході в психології, уособився в невід’ємній складовій системно-еволюційного підходу і слугує од- нією з підстав у розробці системно-суб’єктного підходу. Формулювання мети статті. Мета – висвітлення особливостей цілісності особистості як суттєвої передумови її самореалізації з позиції системного підходу, який сприяє визначенню найсуттєвіших особливостей зазначеного явища. Виклад основного матеріалу. Об’єднання двох парадигм – системної й суб’єктно-ді- яльнісної – дозволяє помістити в центр концептуальної схеми психології людину-суб’єкта як стрижня психічної організації. Цілісність представляється як автономність й свідоме функці- онування на основі внутрішніх змінних (життєві значущості, стремління до самоактуалізації, «Я-концепція»). Серед зазначених змінних провідну роль відіграє система особистісних ціннос- тей. Відповідно психологічна зрілість цієї системи є необхідною характеристикою цілісності особистості. Висновки та перспективи подальших досліджень. З позицій системно-ціліс- ного підходу варто здійснити теоретичний аналіз полісистемної цілісності особистості та її загальних складових: субмодальностей, полярних категорій, біполярних категорій. Такими поняттями визначаються ментальні репрезентації цілісності особистості в різних сферах її цілісного світу. В якості провідних чинників доцільно виділити системні поняття ізомерії, багатомірності, ієрархії. У перспективі дослідження – вивчення особливостей становлення по- лісистемної цілісності особистості в онтогенезі з позиції системного підходу.

Інноваційна перебудова суспільства потребує ефективного державногоуправління, ключовим елементом реалізації якого є професійна діяльність лідерів публічноїслужби, заснована на самоактуалізації їх професійно-особистісних компетенцій.Необхідною умовою таких перетворень є належний професійний рівень публічногослужбовця, що підкріплений відповідними професійними навичками та лідерськимиякостями особистості, зокрема достатнім рівнем розвитку емоційного інтелекту. Уроботі розглянуто проблему емоційного інтелекту у становленні професійно важливихякостей особистості лідерів публічної служби, проаналізовано структуру емоційногоінтелекту та його значення в лідерських якостях публічних службовців. Для удосконаленнярізних сторін емоційного інтелекту лідерів публічної служби важливим є розвиток йогоскладових та пов’язаних з ними навичок. Розвиток емоційного інтелекту, у свою чергу,підсилює становлення професійно-особистісних компетенцій та підвищує ефективністьпублічних службовців у діяльності різних рівнів органів публічної влади. У статтіпредставлено результати впровадження психолого-педагогічних заходів щодо формування тарозвитку емоційного інтелекту як складової професійно-особистісних компетенцій студентів таслухачів спеціальності «Публічне управління» у навчальному процесі.

Метою статті є філософська рефлексія мето- дом екстраполяції основних дефініцій компетентнісної парадиг- ми в контексті глобалізації. Методологічними засадами дослі- дження стали загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, абстрагування й узагальнення, типізації та класифікації, метод екстраполяції. Наукова новизна. В умовах динамічних процесів глобалізації визначено, що компетентнісна парадигма стає однією із пріоритетних інновацій сучасного освітнього просто- ру. Переакцентовано базові елементи компетентності «здат- ність» та «готовність» з індивідуального виміру до глобального. Визначено, що у глобальному вимірі компетентності здатність до самоактуалізації та самовдосконалення є найперспектив- нішою здібністю особистості до метамотивації інноваційної діяльності та розвитку самотрансценденції. Обґрунтовано, що в умовах інформагенезу особистість не може інтегрува- тись у глобальний простір також без компонентів мобілізацій- ної готовності (ініціативність, стійкі позитивні настанови, динамічність і адекватність встановлення комунікативного контакту, почуття відповідальності), що забезпечують ефек- тивність виконання дій та успішність результату в умовах глобальних перетворень. Висновки. Філософські рефлектуючи щодо компетентнісної парадигми, можна підвести результую- чу риску та зробити висновок, що нині немає системного й узго- дженого переліку компетентностей. У результаті проведеного аналізу рефлексійного нашарування структурних складових час- тин компетентнісної парадигми, яке здійснювалось упродовж останніх десятиліть, зазначимо, що вважаємо стержневим визначення, що компетентність – здатність особи успішно соціалізуватися, навчатися, провадити професійну діяльність, яка виникає на основі динамічної комбінації знань, умінь, нави- чок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей. Наведене визначення компетентності затверджене законодавчими документами держави і має бути основною базовою дефініцією в науковому дискурсі із проблем компетент- нісної парадигми. Екстраполяція компетентнісної парадигми з поля педагогіки на світоглядні азимути філософії є спробою реконструкції традиційної освітньої матриці компетентнос- тей в адекватну суспільну реальність. З огляду на соціальну значущість компетентнісної парадигми для трансформацій- них процесів в українському освітньому просторі та підвищен- ня статусу глобальних вимірів у світовій спільноті визначено, що світоглядні, громадянські, колективні й інформаційні ком- петентності потребують філософсько-методологічного пере- осмислення на змістовному та якісному рівнях, де здатність до самоактуалізації стає провідним чинником формування компе- тентностей нового рівня в умовах глобалізації.

Стаття присвячена дослідженню розвитку асертивності у студентської молоді та виявленню чинників, які впливають на розвиток асертивної поведінки. Підкреслюється актуальність формування та розвитку асертивності у студентської молоді. У статті розкриваються сучасні підходи в дослідженні питання структури асертивної поведінки. У досліджені взяли участь 179 студентів І-ІІІ курсів з різним професійним спрямуванням. Представлений діагностичний інструментарій емпіричного дослідження, до якого увійшли: методика діагностики рівня рефлексивності (А. Карпов), методика діагностики «перешкод» у встановлені емоційних контактів (В. Бойко), тест впевненості в собі В. Ромека, методика «Ціннісні орієнтації» (М. Рокича), тест на визначення рівня самоактуалізації особистості. Продемонстровано результати розвитку показників асертивності у студентів, здійснена інтерпретація отриманих даних. Теоретичний огляд проблеми та емпіричне дослідження дозволили уточнити чинники які опосередковують формування асертивної поведінки. Теоретичний аналіз літературних джерел дозволив нам виділити особистісні риси, які характеризують асертивність і є компонентами асертивності. За допомогою емпіричного дослідження, узагальнено показники розвитку складових асертивної поведінки, та визначено рівні прояву асертивності у студентської молоді. Аналіз результатів свідчить про те, що в досліджуваній вибірці переважає середній рівень розвитку емоційно-регулятивного і конативного компонентів і низький рівень розвитку когнітивного компонента прояву асертивної поведінки у респондентів.

У статті висвітлюються актуальні питання щодо проблем викладання дисциплін, пов’язаних з безпекою людини у закладах вищої освіти. Визначено, від чого залежить ефективність навчально-виховного процесу з безпекознавчих дисциплін, на виконання яких завдань потрібно спрямовувати викладачів задля вирішення сучасних проблем підготовки з безпеки життєдіяльності майбутніх педагогів професійного навчання. Виокремлено комплекс методів навчання, які доцільно використовувати під час проведення будь-якого типу заняття з безпеки життєдіяльності. Зроблено висновки, що цикл дисциплін «Безпека життєдіяльності» як система забезпечення та збереження життя є найважливішою складовою професійної освіти і може бути реформована та доповнена з урахуванням спеціалізації закладів вищої освіти або напряму підготовки студентів. Окрім того, при підготовці фахівців не слід недооцінювати роль безпекознавчих наук у формуванні професійних навичок майбутніх фахівців усіх галузей. У ЗВО доцільно дотримуватися саме ступеневої схеми вивчення циклу безпекознавчих дисциплін та мати найвищий пріоритет, тому що безпека – є важливою складовою життя людини, що гарантується Конституцією України. Запропоновано можливі шляхи усунення проблем. У сучасних умовах посилення інтеграційних процесів з Європейським Союзом та впровадження європейської системи неперервної освіти програми нормативних дисциплін і відповідні освітньо-професійні програми повинні враховувати положення досконалої європейської системи нормативно-правових актів з безпеки людини. Тому, розглядаючи проблеми викладання дисциплін, пов’язаних з безпекою людей, у процесі занять з предметів «Безпека життєдіяльності», «Основи охорони праці» та «Цивільний захист» необхідно передбачати пошук оптимальних форм і методів навчально-виховного процесу з реалізації міжпредметних зв’язків і збільшення практичної підготовки на основі сучасної нормативної бази, розробки спеціальних технологій формування професійної компетентності фахівців усіх спрямувань, удосконалювати методики підготовки студентів за теоретичною та практичною складовими з цілеспрямованим формуванням у них фахової компетентності, а також постійно активізовувати професійне самовдосконалення студентів, що сприяє їх самоактуалізації, формуванню професійних потреб, мотивів та мотивацій.

Актуалізовано проблематику особистісної ресурсності. Наголошено, що фахівець формується у виконуваній професійній діяльності, де особистісна ресурсність виступає важливою детермінантою його професійного розвитку, самоактуалізації та самореалізації. Підкреслено, що обрана тематика особливо актуальна під час розроблення психологічних засад діяльності в особливих умовах. В даній роботі зміщено акцент з психологічної ресурсності як характеристики особистості на особистісну ресурсність як складову психологічної ресурсності. Обґрунтовано, що особистісна ресурсність є віддзеркаленням особистості працівника правоохоронного органу, тим особистісним утворенням, яке допомагає правоохоронцю якісно виконувати професійні обов’язки, з легкістю адаптовуватися до мінливих умов професійної діяльності, підтримувати самодетермінацію, самоефективність, саморефлексію. Представлення особистісної ресурсності побудовано навколо теорії особистості С. Рубінштейна. Виокремлено такі компоненти особистісної ресурсності як спонукальний, інструментальний, характерологічний, рефлексивний. Спонукальний компонент особистісної ресурсності виявляється в потягах, бажаннях, інтересах, схильностях, ідеалах, світогляді, переконаннях працівника правоохоронного органу, при цьому проявляється і формується в ході його діяльності встановлюючи професійні орієнтири та проявляючись в діях. Інструментальний компонент особистісної ресурсності складає основу сукупності тих якостей правоохоронців, які обумовлюють саморегуляцію діяльності, яка здійснює функцію операційного програмування професійної діяльності. Характерологічний компонент особистісної ресурсності охоплює сукупність індивідуальних особливостей працівника правоохоронного органу, які формуються та знаходять свій вияв в діяльності, обумовлюючи способи поведінки. Рефлексивний компонент зорієнтований на усвідомлення правоохоронцем своєї поведінки і діяльності та визначає його готовність до самопізнання й саморозвитку. Представлені результати є відповіддю на виклики щодо розроблення особистісної ресурсності як мобілізаційного потенціалу особистості з метою якісного виконання професійної діяльності. Ключові слова: особистість, професійна діяльність, ресурсність, особистісна ресурсність, працівники правоохоронних органів.

У статті акцентовано увагу на ціннісних орієнтаціях як основній складовій частині професійного іміджу майбутнього вчителя, адже стратегія формування професійного іміджу вчителя є нині однією з провідних у вітчизняній освіті, оскільки в його структурі, як і в структурі особистості педагога, цінності займають особливе місце. Доводиться, що в структурі професійного іміджу ціннісні орієнтації постають внутрішнім каркасом всієї його структури. Розкрито сутність поняття професійний імідж, виходячи з аксіологічних позицій. Обґрунтовано важливість аксіологічного підходу у спрямованості педагогічної діяльності на формування системи гуманістичних, соціальних, морально-духовних, професійних та особистісних ціннісних орієнтацій особистості, без якої неможливий особистісний та професійний розвиток майбутнього педагога. Зосереджено увагу на аксіологічних орієнтирах, які дають змогу розкривати особистісний потенціал на основі цінностей та організувати процес конструювання професійного іміджу майбутнього педагога в рамках ціннісних координат, властивих українській освіті та культурі, а також акцентувати на ціннісному компоненті, що включає формування особистісних якостей, відповідних педагогічній діяльності. Розглянуто процес створення іміджу як складної комплексної діяльності, значна частина якої здійснюється в просторі внутрішнього світу людини. Сутність ж педагогічної діяльності полягає в тому, що вона не може бути тільки для себе, її сенс у переході діяльності «для себе» в діяльність для іншого, в залученні іншого до цінностей культури, у сприйнятті іншого як цінності. Природний і усталений механізм формування професійного іміджу дає змогу визначати його як спеціально сформований образ, як результат діяльності когнітивної та афективної сфери майбутнього педагога. Доведено, що імідж аксіологічно орієнтованого майбутнього педагога, його психологічні та візуальні характеристики, які виявляються в педагогічній діяльності, говорять про готовність майбутнього педагога до самоствердження, самоактуалізації, самовизначення.

Статтю присвячено вивченню взаємозв’язку психологічної стійкості й психосоматичного здоров’я. Здійснено теоретичне узагальнення підходів до проблеми психологічної стійкості особистості. Виявлено чинники та структуру психологічної стійкості особистості. Розглядається проблема взаємозв'язку психологічної стійкості особистості та психосоматичного здоров'я. Показано, що збереження психосоматичного здоров'я можливо за умови відповідності фізіологічних, особистісних і соціальних норм психологічного потенціалу людини, в основі якого є стійкість. Проаналізовано потенційний ризик розвитку соматичних хвороб щодо деструкції психіки людини. Визначено методики вимірювання проявів психологічної стійкості, представлено і апробовано відповідний комплекс методів психодіагностики. Емпірично встановлено зв’язок між рівнем сформованості психологічної стійкості та психосоматичним здоров’ям у дослідженні контрольної групи та аналогічними показниками в дослідженні експериментальної групи. Доведено, що збереження психологічної стійкості особистості є актуальною проблемою, розв’язання якої означає досягнення особистістю гармонійного розвитку, підтримання оптимального психічногоздоров’я протягом всього життя. Вказано, що під час захворювання відбувається переструктурування, зміна інформаційних і соціальних установок стану. Доведено, що деструктивні розлади є передумовою виникнення соматичних захворювань. Їх первинний генезис становить нозологічну форму прояву й відображає центральні переживання людини за складом важкості психологічного стану. Відзначено, що соматичне захворювання не прямо моделює відповідно стану переживання, а відображає процес складний і опосередкований. Досліджено, що зміни відбуваються у самих станах й інтерпретуються в психопатологічні порушення. Безпосередньо результати за показниками цього дослідження мають значимість у створенні міжнародної співпраці щодо вивчення програм і проектів у контексті трансформації системи охорони здоров’я згідно стандартів міжнародного партнерства та впровадження програми культурного обміну, яка здійснюється у справах розвитку освіти та культури між країнами. Ключові слова: психологічна стійкість особистості, самоактуалізація, психосоматичні кореляти, психологічне здоров’я, рефлексивні механізми.

Актуальність теми обумовлена задачами, поставленими перед вітчизняною вищою військовою школою в умовах проголошеного стратегічного курсу держави на інтеграцію в ЄС і НАТО, ведення бойових дій на Сході країни щодо організації ефективної підготовки військових фахівців загалом і офіцерів служби ракетно-артилерійського озброєння (РАО) зокрема.У статті проаналізовано методологічні засади підготовки до майбутньої професійної діяльності офіцерів служби РАО в сучасних умовах адаптації до військовоосвітнього простору країн-членів НАТО як комплекс базових наукових підходів, а саме: системного, концептуального, логістичного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, синергетичного, акмеологічного і підходу з позицій розвитку лідерства, та відповідних їм принципів організації підготовки.Концептуальний підхід як підхід з позицій Концепції підготовки Збройних Сил України, підготовленої відповідно до Воєнної доктрини-2015, групується на принципах: професійної спрямованості, яка ґрунтується на стандартах НАТО та відповідає критерію високої ефективності за прийнятних витрат; науковості; систематичності і послідовності; комплексності; доступності і наочності; максимального наближення умов навчання до обстановки реальних бойових дій; а також індивідуального підходу до тих, хто навчається.Принципи компетентнісного підходу впливають на організацію підготовки офіцерів РАО таким чином: принцип метазнань та фундаменталізації військової освіти обумовлює введення метапредметів, їх зв’язок із іншими навчальними курсами, поєднання військової та цивільної освіти; принцип професійної мобільності передбачає таку побудову змісту органічно поєднаних військової та цивільної освіти, за якою майбутній офіцер РАО буде здатним опановувати нові спеціальності, підвищувати свою кваліфікацію в умовах швидкозмінних поколінь військової техніки і нових технологій; принцип адаптованості до вимог і потреб суспільства реалізується через посилення практичної складової підготовки, залучення до викладання й оцінювання результатів навчання фахівців з досвідом АТО і ООС, залучення курсантів до наукової діяльності.За синергетичним підходом, організація підготовки офіцерів РАО полягає у створенні умов, які є необхідними і достатніми для їхнього цілеспрямованого саморозвитку, раніше, аніж під якимось іншим впливом у них сформуються протилежні тенденції. Принципи самоактуалізації, самоорганізації комунікативності, цілісності передбачають посилення самостійної і творчої роботи курсантів, формування в них навиків, потрібних для навчання впродовж всього життя, що реалізується через організацію підготовки на основі інноваційних педагогічних технологій, сумісних із застосовуваними в країнах-членах НАТО, в інтерактивних формах, координацію викладачем їхньої самостійної роботи, а принцип відкритості спрямовує організацію підготовки на залучення кращого вітчизняного та зарубіжного досвіду.Акмеологічний підхід передбачає організацію підготовки офіцерів РАО на пріоритеті та органічному поєднанні принципів професіоналізму, порядності, патріотизму.Логістичний підхід до організації підготовки офіцерів РАО полягає в розробці оптимізаційних методів їх навчання для вирішення ряду практичних завдань на основі принципів: системності, функціональності (домінуючі функції: навчання, виховання, формування і розвиток ключових компетенцій, контроль і оцінка результатів); інтеграції та інтегрального визначення цілей навчання; вирішення інформаційних проблем шляхом стандартизації даних відповідно до стандартів НАТО; пріоритету потреб тих, хто навчається, і потреб ринку праці (в аспекті майбутнього працевлаштування, мобільності на ринку праці, що обумовлює обов’язковість органічного взає280мозв’язку вищої військової і вищої цивільної освіти, відповідно стандартам підготовки офіцерського складу у військовому училищі Вест-Пойнт (США)); взаємодії всіх компонентів системи підготовки і координації дій спеціалістів різних підрозділів ВВНЗ, орієнтації на кінцевий результат, що фіксується в досягненні майбутніми офіцерами РАО заданої якості підготовки і рівня сформованості ключових компетенцій; варіативності стратегій, методів і методик організації підготовки, спрямованих на зазначений кінцевий результат. Принципи “точно в термін” (JIT – just in time) і “джит-надійності” (JIT–reliability) обумовлюють оптимізацію і надійність функціонування системи підготовки шляхом резервування інформації (наявності надлишкової інформації), що треба закладати у зміст і методику навчання.Підхід з позицій розвитку лідерства передбачає організацію і впровадження курсу лідерства, аналогічного прийнятому у навчальних закладах країн-членів НАТО. Даний курс має складатися із теоретичної частини, в якій аналізуються сутність лідерства і сучасні теоретичні концепції та форми (стилі) лідерства, і практичної частини, в якій розробляється методика або алгоритм розвитку лідерства майбутніх офіцерів за етапами навчання у ВВНЗ.На цих засадах уперше розроблено методику розвитку лідерства майбутніх офіцерів РАО у процесі навчання за структурно-логічною схемою їхньої підготовки у ВВНЗ, яка спрямована змістовно та за часом на отримання ними необхідних компетенцій, що мають прив’язку до конкретних посад у військах.

Необхідність спрямування післядипломної освіти на професійний саморозвиток педагога потребує розроблення та впровадження моделі його супроводу, побудованого на психолого-андрагогічних засадах та інтерактивних технологіях, що сприяють постійному самовдосконаленню вчителів. Представлена у статті теоретична модель описує психолого-андрагогічний супровід професійного саморозвитку педагога в умовах післядипломної освіти через такі складові: мету – створення сприятливих умов щодо професійної самоактуалізації та самореалізації педагогів; концептуальні засади – підходи і принципи реалізації супроводу; завдання, що спрямовані на створення умов щодо саморозвитку професійних компетентностей; андрагогічні умови як способи підвищення ефективності супроводу; засоби супроводу, які реалізуються через інтерактивні технології навчання; критерії ефективності супроводу та його загальний результат.

Мета. У статті представлені результати україномовної адаптації опитувальника «Шкала оцінки духовного здоров’я», розробленого в 2014 році Др. К. Л. Гаур (Індія), призначеного для вимірювання стану духовного здоров’я особистості. Шкала містить три субшкали для вимірювання духовного здоров’я: саморозвиток, самоактуалізація та самореалізація. Кожна субшкала містить сім тверджень, що стосуються означених понять. Основна мета цього дослідження – переклад, адаптація та стандартизація опитувальника для української вибірки. Методи. Теоретичний аналіз дав змогу систематизувати сучасне розуміння духовності та духовного здоров’я особистості, а також проаналізувати складові компоненти цього конструкту в англомовній версії опитувальника, показники його надійності та валідності. Було розглянуто потенціал розвитку духовності під час одужання пацієнтів із різними видами фізичних та психічних розладів у клінічній практиці. Емпіричний аналіз полягав у перевірці психометричних властивостей україномовної версії опитувальника. Для цього було проведено процедуру подвійного перекладу тексту та його експертної оцінки, перевірку валідності та надійності тесту відповідно до психометричних вимог, а також стандартизацію тесту на неклінічній вибірці. Результати. Процедура адаптації опитувальника SHAS продемонструвала високі психометричні властивості: показники надійності та конструктної валідності цілком відповідають психометричним вимогам. Показник внутрішньої узгодженості (Коефіцієнт Кронбаха альфа) становить 0,79, показник ретестової надійності – r = 0,76, p < 0,01. Конструктна валідність оцінювалася шляхом кореляції субшкал методики зі шкалами інших психодіагностичних методик та продемонструвала задовільні показники значущості за більшістю показників. Отже, «Шкала оцінки духовного здоров’я» може бути якісним інструментом вимірювання рівня духовного здоров’я особистості. Висновки. Створення україномовної адаптації психодіагностичної методики «Шкала оцінки духовного здоров’я» дає змогу зробити висновки про можливість та доцільність подальшого використання україномовної версії опитувальника як психодіагностичного інструменту для визначення об’єктивного рівня розвитку духовного здоров’я особистості. Цей інструмент привабливий для психотерапевтичної практики, адже містить відносно небагато тверджень і водночас описує найважливіші компоненти духовного здоров’я особистості. Шкалу можна використовувати для визначення прогресу клієнта в терапіях різних напрямів. У перспективі наукових пошуків – адаптація та можлива специфікація опитувальника для вузьких груп населення, зокрема тих, які мають психічні розлади на клінічній вибірці.