Добірка наукової літератури з теми "Складові самоактуалізації"

Проблема самовиховання має особливе значення стосовно того аспекту самоактуалізації та самореалізації, який стосується набуття особистістю суб’єктного статусу в освітній діяльності. Самовиховання та процеси самоактуалізації і самореалізації виступають як взаємообумовлені складові саморозвиваючого навчання. Самовиховання є важливим механізмом поєднання спрямованості освітнього процесу як на пізнавальні потреби, так і на потреби саморозвитку особистості. Концепт самовиховання посилює синергетичний методологічний потенціал понять самоактуалізації та самореалізації, оскільки ґрунтується на синергетичних ідеях самоорганізації Самовиховання, як і самореалізація та самоактуалізація, має інтегративний екзистенційний характер і в цільовому вимірі виходить за межі формальної освітньої діяльності, оскільки характеризує особистість як таку, що постійно перевизначається у своєму саморозвиткові. Концепт самовиховання посилює значення самоактуалізації та самореалізації як цілей неперервної освіти, оскільки відображає пожиттєвий характер процесу самотворення особистості. У контексті синергетичної методології важливим аспектом використання концептів самоактуалізації та самореалізації у процесі цілепокладання виховної діяльності постсучасного зразка є зміни в розумінні девіацій та їх зв’язку з процесом саморозвитку особистості. Самореалізація та самоактуалізація позитивно­девіантної особистості представляється як якісно нове соціальне та освітнє явище.

У статті розкрито особливості перебігу смисложиттєвих орієнтацій та самоактуалізації працівників сфери управління. Показано, що проблема смисложиттєвих орієнтацій висвітлювалися у контексті смислової сфери особистості, що віддзеркалює її спрямованість, цілі, надає усвідомленості процесу здійснення вибору у різних життєвих і професійних ситуаціях. При цьому смисложиттєві орієнтації є складною цілісною динамічною системою, що утворюється за принципом ієрархії, а її складові взаємопов’язані й залучають до себе усвідомленість життя й часову локалізацію, види смислів й суб’єкт-об’єктні орієнтації і взаємопов’язані, зокрема, з професійною діяльністю, міжособистісними взаєминами, гендерними взаємовідносинами. Наголошується, що смисложиттєві орієнтації є вагомим чинником самоактуалізації, проявом суб’єктної активності у відповідній діяльності, зокрема, в управлінській, а якісним рівнем самоактуалізації виступають показники продуктивності життєвого шляху та успішності професійної діяльності загалом. Емпірично досліджено смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління залежно від рівня їх самоактуалізації та здійснено порівняльний аналіз зазначеного звʼязку. Визначено, що загальними компонентами, які сприяють самоактуалізації працівників сфери управління є: ставлення до себе, особливості локусу контролю, задоволеності життям та власної ролі. Показано, що провідним критерієм, який уособлює смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління, є просоціальна ціннісна спрямованість особистості; натомість егоїстичній спрямованості, що протидіє смисложиттєвим орієнтаціям управлінців. Серед чинників, які впливають на смисложиттєві орієнтації працівників сфери управління визначено самоактуалізаційний, що поєднує пізнавальні потреби,орієнтацію у часі, самоприйняття, креативність, гнучкість поведінки; ціннісно-рефлексивний, що поєднує контактність, спонтанність, сенситивність, гнучкість поведінки; діяльнісно-адаптативний, що поєднує синергію, локус-контролю-Я, локус контролю – життя, процес життя; організаційний, що поєднує результативність життя, ціннісні орієнтації,уявлення про природу людини, прийняття агресії. Більш самоактуалізованими виявилися працівники сфери управління високого рангу та управлінці середньої ланки зі стажем професійної діяльності від 5-ти до 10-ти років, у порівнянні з працівниками сфери управління середньої ланки зі стажем професійної діяльності до 5-ти років. Ключові слова: особистість, смисложиттєві орієнтації, самоактуалізація, професійна діяльність, працівники сфери управління.

У статті представлені результати емпіричного дослідження проблеми особливостей розвитку професійної Я-концепції сучасного вчителя. Актуальністьпоставленої проблеми визначається протиріччям між необхідністю розвитку професійної Я-концепції педагога відповідно до соціальних очікувань і недостатньою визначеністю практики цього процесу.Мета статті: змістовний аналіз структурних компонентів професійної Я концепції сучасного вчителя і визначення на цій підставі критеріїв її позитивної спрямованості. У якості структурної основи дослідження виступила модель розвитку професійної Я-концепції педагога, що включає: когнітивну, оціночну, поведінкову, мотиваційну, духовно-ціннісну складові. Задля досягнення мети використовувалися методики «Хто Я?» М. Куна, Т. Макпартленда, методика діагностики міжособистісних відносин Т. Лірі, методика «Моторна проба» Й. Шварцландера, методика «Індикатор копінг-стратегії» Д. Амірхана, методика діагностики мотивації професійної діяльності К. Замфір, методика діагностики ціннісних орієнтацій М. Рокіча. Проаналізовано особливості змісту і структурної організації професійної Я-концепції вчителя, її когнітивну, оціночну, поведінкову, мотиваційну, духовно-ціннісну складові. Визначено критерії позитивної Я-концепції вчителя: у когнітивній складовій – розвинений рівень рефлексії, професійно-орієнтовані ідентифікації, збалансованість модальностей Я-образів, їх внутрішня цілісність та загальний позитивний зміст; у оцінній складовій – адекватний рівень домагань та адекватна самооцінка; у поведінковій складовій – високий рівень розвитку стратегій розв’язання проблем, пошуку соціальної підтримки та виражені смисло-життєві орієнтації; у мотиваційна складовій – «оптимальний мотиваційний комплекс», спрямованість на особистісне зростання та здійснення внесків у суспільне життя; у духовно-ціннісній складовій – гармонійність структури термінальних і інструментальних цінностей. Окреслено перспективи розробки проблеми: зв’язати дослідження професійної Я-концепції педагогів із параметрами їх адаптованості, життєстійкості, самоактуалізації тощо. Ключові слова: педагог, професійна Я-концепція, рефлексія, ідентичність, образ Я, рівень домагань, мотивація, ціннісні орієнтації.

У статті показано, шо суттєвими аспектами смисложиттєвих орієнтацій працівників управлінської сфери є соціальна взаємодія, ціннісне самоперетворення, взаємопроникнення процесів життєпроектування індивіда в його соціально-психологічний світ. Доведено, що уособлюючими для понять «смисложиттєві орієнтації» й «самоактуалізація» є цінності та цілі. Саме система цінностей визначає життєві цілі особистості й, власне, життєвий стиль опредмечує смисл життєдіяльності, механізмом реалізації смисложиттєвих орієнтацій є життєві плани та стратегії. Розкривається взаємозв’язок зазначених властивостей з самоактуалізацією й спрямованістю до саморозвитку, й виокремлюються соціально-психологічні параметри смисложиттєвих орієнтацій та самоактуалізації, висвітлюється їх змістовно-критеріальні принципи у працівників сфери управління. Смисложиттєві орієнтації розглядаються як складні психологічні утворення, що є підґрунтям міжособистісних взаємовідносин; превалюючи вектори самореалізації особистості; результат узгодження життєвих цілей та системи цінностей. Доведено, що саме система особистісних смислів сприяє самоактуалізації менеджера. Тобто, власне, ресурс, процес та результат є провідними складовими самоактуалізації фахівця управлінської сфери. Так, ресурс розподіляється на: особистісні ресури (особистісно-професйний потенціал: спрямованість, здібності, риси характеру, креативність тощо); управлінські ресурси (компетентність, управлінський досвід, управлінська позиція, задоволеність управлінською діяльністю, стиль управління тощо); організаційні ресурси (сфера діяльності організації, цілі, організаційна культура, психологічний клімат тощо); суспільні ресурси (умови розвитку суспільства, специфіка ринку праці тощо). У структурі процесу виокремлюються етапи від самовизначення й самовираження до особистісної самоактуалізації впритул до «акме». Здобутком самоактуалізації є особистісна й професійна зрілість; ефективність управлінської моделі й соціально-корисний результат організаційної політики компанії. Таким чином, самоактуалізація розглядається, як спрямованість працівника сфери управління щодо вдосконалення, реалізацію власних здібностей в процесі активності та діяльності, сприяє оформленню автентичності й цілісності особистості через її розкриття, усвідомлення та єдність усіх складових власної індивідуальності. Відповідно, процес становлення самоактуалізації особистості працівника сфери управління здійснюється завдяки набутту статусу суб’єкту індивідуального та соціального розвитку впродовж усього життєвого шляху. Ключові слова: життєвий шлях особистості, працівники сфери управління, самоактуалізація, самореалізація, смисложиттєві орієнтації.

У статті розкрито результативно-змістовні параметри особистісно-професійної адаптації фахівців соціономічної галузі. Визначено діагностичні маркери мотиваційно-ціннісної (мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, установки, ціннісні переживання), генеративність, просоціальна мотивація (орієнтація на альтруїзм), як основа професійної спрямованості особистості фахівця, та її взаємозвʼязок з ціннісними орієнтаціями і рівнем емоційного інтелекту); компетентнісно-функціональної (професійна компетентність (соціально-перцептивна, соціально-психологічна, аутопсихологічна, комунікативна складові); специфіка особистісно-професійного саморозвитку та його звʼязок з самоефективністю, психологічною і комунікативною компетентністю, а також з рефлексією, саморегуляцією і самоставленням; параметри самоактуалізації; рефлексивні і регулятивні особливості фахівця; рівень і структура професійного вигорання (емоційне виснаження, напруженість у роботі, професійний перфекціонізм, професійний розвиток та самовдосконалення, інтегративний індекс вигорання тощо));конативно-стильової (специфіка індивідуального стилю професійної діяльності за стильовими (відмінності складу компонентів, умов і параметрів діяльності, ієрархія механізмів адаптації) і рівневими (діапазон параметрів, кількісний склад компонентів і характер їх взаємозвʼязків) характеристиками; процесуальні показники діяльності за блоками професійної діяльності, професійного спілкування, особистості фахівця;рівні професійної культури; самооцінка індивідуального стилю діяльності за параметрами оригінальності і надситуативності, взаєморозуміння та можливостей корекції стилю діяльності) складових особистісно-професійної адаптації фахівців соціономічного профілю. Проведено аналіз результативно-змістовних параметрів особистісно-професійної адаптації та виокремлено стадії (емпірично-репродуктивну, адаптивно-евристичну, результативно-продуктивну) цього процесу на різних етапах професіоналізації фахівців соціономічного профілю. Ключові слова: фахівці соціономічного профілю, особистісно-професійна адаптація, результативно-змістовні параметри особистісно-професійної адаптації, соціально-психологічні ресурси особистісно-професійної адаптації.

У змісті статті розглядається проблема з набуття духовності зростаючою особистістю на засадах вивчення й оптимального впровадження відповідного досвіду всесвітньо відомої «вальдорфської педагогіки» у вітчизняних освітньо-виховних закладах. Обґрунтовуються психолого-педагогічні та особистісні аспекти феномену «духовність». Аналізуються відомі визначення ступенів і критеріїв духовності, а також оптимальні методологічні принципи (історизму, системності, розвитку, науковості, всебічного вивчення явищ і процесів, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості) й відповідні методологічні підходи (системний, феноменологічний, антропологічний, аксіологічний, особистісний, діяльнісний, технологічний, культурологічний), необхідні для організації та здійснення процесу набуття духовності зростаючою особистістю. Окрім цього, підкреслюється значущість використання у зазначеному процесі мистецьких творів. Розглядається доцільність визначення дієвості для набуття духовності зростаючою особистістю застосування найефективніших форм і методів (систематизації, синтезу, узагальнення педагогічного досвіду, самовиховання, самоактуалізації, моделювання проблемних ситуацій) та впровадження відомих педагогічних технологій (особистісно-орієнтованої, технології створення ситуації успіху, технології колективної творчості, інтеграції різних видів діяльності та «вальдорфської педагогіки»). Презентуються й обґрунтовуються освітньо-виховні особливості «вальдорфської педагогіки». Визначаються основні складові, критерії та засоби духовно-орієнтованого виховання загалом і презентуються системні, успішні й переконливі форми та методи здійснення духовного розвитку дітей та молоді в умовах традиційних «вальдорфських шкіл» зокрема.

Актуальність дослідження: вбачається у необхідності вивчення інтегральної професійної компетентності соціономістів, яка враховує усі особливості, функції, професійно важливі якості та здатності, що забезпечують ефективність та успішність їх професійної діяльності. Мета дослідження: розробити концептуальну модель професійної компетентності фахівця соціономічного профілю та описати її психологічні складові. Методи дослідження: теоретичні (аналіз наукових літературих джерел, узагальнення теоретичних даних з проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю). Результати дослідження: у статті представлені результати теоретичного аналізу проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю, представлено зміст та основні функції професій соціономічного профілю, подано теоретичну модель професійної компетентності фахівця соціономічного профілю. Висновки:Теоретичний аналіз проблеми професійної компетентності фахівця соціономічного профілю дозволив визначити основні функції та зміст професійної діяльності, а саме: спрямованість праці на соціальну взаємодію, включеність соціономіста у соціальні стосунки та необхідність постійного спілкування з людьми, оцінки соціальних об’єктів, а також надання соціальної допомоги різного роду (підтримки, супроводу, корекції, організації та управління тощо). Структура професійної компетентності фахівця соціономічного профілю представлена п’ятьома компонентами: емоційним (якості та здатності емоційного інтелекту та емоційної креативності), соціальним (соціально-інтелектуальні здатності, соціальна креативність та організаційні здатності), комунікативним (діалогічність, альтруїзм та комунікативні вміння), діяльнісним (проєкті вміння та якості рольової компетентності) та акмеологічним (екзистенцій на сповненість, потреба у самоактуалізації та духовний інтелект).

Згідно з сучасними поглядами на депресивні розлади, метою реабілітації необхідно вважати попередження рецидивів, досягнення та підтримання найможливішого рівня соціального функціонування для конкретного пацієнта, що передбачає після досягнення ремісії продовження терапії, в тому числі з урахуванням резидуальної симптоматики. Мета дослідження – розробити комплексну диференційовану систему реабілітації депресивних розладів з урахуванням клініко-психопатологічних та патопсихологічних особливостей їх перебігу та стандартів терапії. Матеріали і методи. Обстежили 122 пацієнтів із депресивними розладами. Із загальної кількості обстежених 40 осіб були із депресивними епізодами (F 32.0, 32.1, 32.2), 44 – із рекурентними депресивні розладами (F 33.0, 33.1, 33.2), 38 пацієнтів – із дистимією (F 34.1). Діагноз депресивних розладів було встановлено з урахуванням критеріїв МКХ-10. Для проведення дослідження використовували клініко-психопатологічний, психометричний (шкалу Гамільтона (HDRS), шкалу депресій центра епідеміологічних досліджень (CES-D)), психодіагностичний (методику E. Heim для визначення провідних копінг-стратегій, методику “Семантичний диференціал часу”, “Тест самоактуалізації”) методи. Результати досліджень та їх обговорення. Система заходів реабілітації включала медико-психіатричну, психотерапевтичну та соціальну складову й охоплювала стабілізувальний та профілактичний етапи терапії. Медико-психіатрична складова реабілітації включала в себе психофармакотерапію, спрямовану на стабілізацію стану хворих, купірування виражених поведінкових порушень, призначення препарату тривалої терапії. Основними завданнями психотерапевтичної складової реабілітації були: запобігти інвалідизації, розпаду сім’ї, розриву соціальних зв’язків, зберегти соціальне функціонування пацієнта, допомогти в подоланні почуття провини, безнадійності, неприязні. Психосоціальна складова реабілітації була спрямована на удосконалення соціальних навичок пацієнта, розширення кола сприйняття і міжособистісного спілкування (вироблення адекватних форм поведінки, тренування спілкування і підвищення впевненості в собі). Найефективнішими методами для цієї категорії хворих були групова когнітивно-поведінкова психотерапія, група взаємодопомоги й арт-терапія. При виборі технік когнітивно-поведінкової терапії застосовувався диференційований підхід, що спирався на виділення мішеней психотерапевтичного впливу окремо для депресивних епізодів, рекурентних депресивних розладів та дистимії залежно від вираженості та комбінації порушень у специфічних проблемних зонах. Висновки. Застосування комплексної диференційованої системи реабілітаційних заходів у роботі з пацієнтами з депресивними розладами, які базуються на урахуванні особливостей перебігу сучасних депресивних розладів та спираються на стандарти терапії, дає можливість підвищити ефективність надання допомоги для цієї категорії пацієнтів.

Постановка проблеми. Цілісність визначається сукупністю зв’язків внутріш- ніх елементів системи й зовнішніх відношень, зв’язків і взаємодій. Проблема цілісності як сут- тєвої характеристики людського буття і місця людини у світі постає в різні історичні епохи в розмаїтті форм: як своєрідний мікрокосм розглядається частиною макрокосму; уподібненість Божественому; цілісність як уособлення земного і небесного в індивідові, наділеного свободою волі; цілісність людини в раціоналістичному або натуралістичному вимірі, особистісний ас- пект й цілісність буття індивіда. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розвиток прин- ципу цілісного аналізу людської психіки і її динамічних змін в онтогенезі втілився в системному підході в психології, уособився в невід’ємній складовій системно-еволюційного підходу і слугує од- нією з підстав у розробці системно-суб’єктного підходу. Формулювання мети статті. Мета – висвітлення особливостей цілісності особистості як суттєвої передумови її самореалізації з позиції системного підходу, який сприяє визначенню найсуттєвіших особливостей зазначеного явища. Виклад основного матеріалу. Об’єднання двох парадигм – системної й суб’єктно-ді- яльнісної – дозволяє помістити в центр концептуальної схеми психології людину-суб’єкта як стрижня психічної організації. Цілісність представляється як автономність й свідоме функці- онування на основі внутрішніх змінних (життєві значущості, стремління до самоактуалізації, «Я-концепція»). Серед зазначених змінних провідну роль відіграє система особистісних ціннос- тей. Відповідно психологічна зрілість цієї системи є необхідною характеристикою цілісності особистості. Висновки та перспективи подальших досліджень. З позицій системно-ціліс- ного підходу варто здійснити теоретичний аналіз полісистемної цілісності особистості та її загальних складових: субмодальностей, полярних категорій, біполярних категорій. Такими поняттями визначаються ментальні репрезентації цілісності особистості в різних сферах її цілісного світу. В якості провідних чинників доцільно виділити системні поняття ізомерії, багатомірності, ієрархії. У перспективі дослідження – вивчення особливостей становлення по- лісистемної цілісності особистості в онтогенезі з позиції системного підходу.