Статті в журналах з теми "Система судів загальної юрисдикції"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Система судів загальної юрисдикції.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-42 статей у журналах для дослідження на тему "Система судів загальної юрисдикції".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Миргород-Карпова, В. В. "Загальні засади організації та діяльності суддів в Україні". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, № 93 (30 березня 2021): 61–69. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.93.61-69.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкрито загальні засади організації і діяльності суддів судів загальної юрисдикції в Україні. Окреслено правовий статус суддів та визначені ключові особливості такого статусу. Обґрунтовано існування моделі «суддя-публічний службовець».У рамках дослідження акцентовано, що саме судді судів загальної юрисдикції безпосередньо реалізують основні функції правосуддя і від рівня їхнього правового статусу залежить авторитет судової влади та ефективність здійснення правосуддя в Україні. Під публічною службою в органах судової влади України запропоновано вбачати в першу чергу політично-нейтральну, професійну діяльність судді в судах, органах суддівського врядування та в інших державних органах системи правосуддя й установах з організації та забезпечення діяльності судів і суддів.
2
Коротун, В. "ВИРІШЕННЯ ПРАВОВИХ СПОРІВ ІЗ ПІДСТАВ ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ПРЕДМЕТНОЇ ЧИ СУБ’ЄКТНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 85–91. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2146.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Верховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах проблема розмежування судової юрисдикції об'єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдикції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Палатою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазначається, що головна відмінність вирішення спорів про судову юрисдикцію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адміністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України.
Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти фор
муванню негативної практики зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення правового спору про судову юрисдикцію.
3
Шапенко, Л. О., та М. В. Райчук. "Принципи правового забезпечення судової влади в умовах євроінтеграції України". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 24–30. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).640.
Повний текст джерелаАнотація:
Авторами статті на підставі аналізу наукової юридичної літератури та законодавчих положень розглянуто принципи організації та діяльності судової влади в Україні, досліджено правову природу принципів правового забезпечення діяльності вітчизняних судів загальної юрисдикції як основи для формування якісно нового конституційно-правового статусу самостійної гілки державної влади в сучасних умовах євроінтеграційних змін у державі та суспільстві.
Особлива увага приділена науковому осмисленню організаційних принципів судоустрою з метою прогнозування нових векторів розвитку системи правосуддя та розроблення подальшої стратегії судової реформи, зокрема, в аспекті підвищення ефективності функціонування судів загальної юрисдикції. Зокрема, вивчено основні характеристики принципів територіаль-ності та спеціалізації як конституційних принципів судоустрою, які є основоположними для побудови системи судів загальної юрисдикції. Також під час дослідження проаналізовано сутність і значення принципу інстанційності для забезпечення розмежування компе-тентностей судів, а також виокремлено принципи етнічності та інтеграційності як невіддільних складників вітчизняної системи правосуддя, без яких унеможливлюється збереження самобутності, унікальності, національних традицій і досвіду судової системи незалежної України в контексті євроінтеграційних прагнень і створення європейських інститутів і політик, які, зі свого боку, еволюціонують у напрямі формування певного наднаціонального центру.
За результатами наукового розроблення принципи правового забезпечення судів загальної юрисдикції визначаються як унікальні основоположні засади судової влади, що зумовлені історико-політичним розвитком держави та спрямовані на створення надійних умов для ефективної реалізації судової системи. Особливістю цих принципів є те, що дія кожного з них створює умови для дії іншого принципу, а це все свідчить про системність та узгодженість їхньої дії.
4
Калюжна, А. О., та О. Ю. Поклонська. "Щодо діяльності третейських судів у господарському судочинстві". Актуальні проблеми держави і права, № 88 (14 січня 2021): 38–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3054.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій статті під час дослідження питання у сфері господарського судочинства передусім зосереджено увагу на знаходженні істини в порушених правовідносинах, вирішенні конфліктів, спо-рів, які виникають між суб’єктами та взагалі. Здійснення правосуддя в Україні належить виключно судам. У нашій державі судова система перебуває на досить високому та професійному рівні. Станов-лення системи судоустрою з історичного погляду почалося з найдавніших часів княжої доби та мало таку структуру: княжий суд, вічевий суд, громадський, або народний суд, приватні землевласні суди та церковні суди. Після розпаду Радянського Союзу в нашій незалежній державі Україні почала фор-муватися судова влада, за весь час незалежної України було чотири судові реформи. На сучасному етапі в Україні положення щодо судоустрою регулюється Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 року No 1402–VIII та Конституцією України. Систему судоустрою становлять суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд. Найвищим судом у системі правосуддя є Верховний Суд. Згідно з Конституцією України, третейські суди не входять до системи загальної юрисдик-ції. Діяльність третейських судів на території України регулює Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року No 1701–IV. Варто зазначити, що даний Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових та немайнових прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Також акцентовано увагу на вдосконаленні законодавства щодо діяльності третейських судів у 2020 році, що полягає у внесенні змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку створення та діяльності третейських судів, що має на меті відновлення довіри до третейського розгляду. На підставі системного аналізу досліджених матеріалів зазначеної проблематики дійшли висновку, що, незважаючи на законодавче врегулювання діяльності третейських судів, усе ж таки у практичній діяльності звернення до даного інституту не є популярним, що доводить статистика.
5
Солодков, А. А. "Роль вищого спеціалізованого суду у системі судів загальної юрисдикції". Часопис цивільного і кримінального судочинства, № 4 (13) (2013): 84–89.
Знайти повний текст джерела
6
РУДИК, ПЕТРО. "Реформування конституційно-правових засад системи судоустрою України в контексті конституційної реформи 2016 року і міжнародних та європейських вимог". Право України, № 2019/11 (2019): 293. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-293.
Повний текст джерелаАнотація:
Нормативно-правовою підставою функціонування системи судоустрою України є нова редакція Конституції України, інші оновлені та новоприйняті закони, пов’язані з конституційною реформою 2016 р. у частині правосуддя. Основні проблеми судової реформи в Україні вже стали предметом вивчення вчених-науковців. Метою статті є комплексний аналіз основних оновлених положень Конституції і законів України щодо нової системи судоустрою, видів судів загальної юрисдикції, складу судів нових рівнів, їхніх інстанційних повноважень у контексті сучасних конституційної реформи в Україні та міжнародних стандартів. Міжнародні вимоги щодо системи судоустрою викладені в низці міжнародних і європейських документів. Відповідно до них внесено зміни до Конституції і Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, прийнято нові закони. Система судоустрою країни зазнала суттєвих змін як за змістом, так і за формою. Її зміст наповнився положеннями, що переважно відповідають міжнародним стандартам, про що зазначила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Розширено принципи, за якими будується судоустрій. За багаторазовим наполяганням Європейської Комісії “За демок ратію через право” (Венеційська Комісія) відбувся перехід від чотирирівневої системи судоустрою (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) до трирівневої (місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд). Законом України “Про судоустрій і статус суддів” у новій редакції ліквідовані вищі спеціалізовані суди й розширено структуру Верховного Суду, у складі якого діють касаційні суди з розгляду категорій справ, що раніше належали до відання вищих спеціалізованих судів, які існували у галузі цивільного, кримінального, адміністративного та господарського права. Таку позицію Парламенту України схвалила й ОБСЄ. Для розгляду окремих категорій справ у системі судоустрою на конкурсній основі створено і діє Вищий антикорупційний суд, триває конкурс до Вищого суду з питань інтелектуальної власності та його Апеляційної палати. Вони мають розглядати справи, що віднесені до їхньої юрисдикції процесуальним законом. Розкривається процедура їхнього створення як судів першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ, структура та особливості формування. Акцентується увага на важливості створення Вищого антикорупційного суду, особливій ролі у його формуванні Громадської ради міжнародних експертів. Одним із найважливіших елементів судової реформи є ліквідація Верховного Суду України і створення нового Верховного Суду. Внесені зміни до Конституції України вдосконалили його структуру та оновили зміст роботи. Верховний Суд став єдиним судом касаційної інстанції. Він залишається найвищим судом у системі судоустрою України, котрий забезпечує сталість та єдність судової практики, що схвально сприйняла ОБСЄ. Розширено повноваження Верховного Суду, кількісно та якісно сформовано новий склад, який згідно з внесеними змінами від 16 жовтня 2019 р. передбачено знову оновити, докорінно змінилася структура, підвищилася роль його Пленуму тощо. З метою деполітизації та ліквідації тиску на судову владу й відповідно до рекомендацій Венеційської Комісії змінено суб’єкт утворення і ліквідації судів (нині ним є Верховна Рада України, а не Президент України). Схваливши позитивні елементи реформування системи судоустрою, ОБСЄ у своєму висновку від 30 червня 2017 р. зазначила, що деякі положення закону про судоустрій і статус суддів потребують перегляду або подальшого удосконалення. Вона наголосила на необхідності створення детального процесуального законодавства, яке регулювало б функціонування нової системи судоустрою. Зауважено, що при проведенні судової реформи виникло чимало проблем: кваліфікаційне оцінювання кандидатів на посаду суді здійснюється повільно та не завжди прозоро, у новостворених місцевих судах й апеляційних судах гостро не вистачає суддівських кадрів, зростає на них навантаження справами, що погіршує оперативність та якість розгляду справ, шкодить реалізації принципу доступу громадян до суду. Автор вважає, що на поліпшення складу Верховного Суду й суддівського врядування спрямовані внесені зміни до законів України про судоустрій і статус суддів та Вищу раду правосуддя від 16 жовтня 2019 р. тощо.
7
Різник, Сергій. "Перевірка судами загальної юрисдикції конституційності законів України як проміжна форма конституційного контролю (у контексті права особи на конституційну скаргу)". Право України, № 12/2018 (2018): 163. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-163.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена широко обговорюваній у фаховому середовищі, однак недостатньо дослідженій, проблемі перевірки судами загальної юрисдикції правових актів, що підлягають застосуванню при розгляді судових справ на предмет їх відповідності Конституції України. Мета статті полягає у з’ясуванні змісту та особливостей здійснення судами загальної юрисдикції повноваження з перевірки конституційності законів під час вирішення юридичних спорів у нових умовах чергового етапу правового реформування України, а також в аналізі стану готовності як судової системи загалом, так і суддів зокрема, до виконання своєї частини загальнодержавного завдання з утвердження верховенства Конституції України. Аналізуються труднощі застосування новел процесуальних кодексів, відповідно до яких, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. При цьому підкреслюється, що єдиним органом влади, уповноваженим на визнання правових актів неконституційними був і залишається Конституційний Суд України (КСУ), адже визнання правового акта таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) є офіційним актом (дією) єдиного органу конституційної юрисдикції, здійсненим у результаті встановлення (з’ясування, виявлення) суперечності (невідповідності) правового акта Конституції України, оформленим рішенням КСУ у встановленому Конституцією порядку та має наслідком втрату чинності правового акта повністю чи частково. Натомість відсутність у судів загальної юрисдикції права визнавати правові акти неконституційними не позбавляє їх обов’язку застосовувати лише ті правові акти, які не суперечать Основному Закону, навіть якщо на момент розгляду справи вони й залишаються формально чинними. Аналізуючи динаміку зміни ролі судів в обмеженні державної влади для забезпечення індивідуальних прав і свобод людини та громадянина, колективних прав громад і спільнот, а також усього Українського народу, особливо в контексті запровадження в Україні інституту конституційної скарги, в статті виявляються очевидні та приховані перешкоди ефективного функціонування конституційної юстиції в Україні, проводиться комплексний аналіз проблем, їх причин і наслідків. Послідовно доведено, що Україна, яка сьогодні перебуває на найбільш динамічному етапі правового реформування за всю свою попередню історію, відповідно, потребує якісної, дисциплінованої та високо організованої системи забезпечення конституційності правових актів, єдиним центром, але не єдиним суб’єктом якої має бути КСУ.
8
Рибалкін, Андрій, та Юлія Сєдих. "СИСТЕМА СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗБУДОВІ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ". Молодий вчений, № 5 (93) (31 травня 2021): 334–37. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-5-93-64.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено теоретико-правовий аналіз діяльності органів судової влади у процесі реформації. Визначено конституційно-правові особливості роботи органів судової влади у сучасних умовах. Досліджено зміни, внесені до організації роботи судів внаслідок реформування інституту. Визначено місце судів загальної юрисдикції у системі охорони і захисту прав та свобод людини і громадянинав Україні. Наголошено, що суди мають фундаментальне значення для формування та розвитку демократичної, правової та соціальної держави. Актуалізовано, що реформаційні процеси у сфері судоустрою повинні бути спрямовані на підвищення ролі громадянського суспільства, що забезпечить підвищення довіри до органів судової влади та державних органів в цілому. Визначено, що судові органи сприяють вирішенню найбільш важливих завдань, що виникають перед правовою державою, таких, як захист прав і свобод людини, підтримання режиму правової законності у сфері управління і стабілізації державної влади. У своїй діяльності судові органи знаходяться в постійній взаємодії з законодавчими та виконавчими органами, і у зв'язку з цим потрібно наукове осмислення і законодавче закріплення способів і меж відповідної взаємодії.
9
Кучинська, О. "Проблеми єдності системи судів загальної юрисдикції у світлі Закону України "Про судоустрій і статус суддів"". Право України, № 11 (2010): 200–205.
Знайти повний текст джерела
10
Кошіль, Наталія Михайлівна. "КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО ЕТАПУ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 3 (7 лютого 2020): 55–64. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.22.
Повний текст джерелаАнотація:
У процесі проведення кожної реформи виникають певні проблеми, здебільшого пов’язані з прогалинами у її програмних документах, - адже неможливо приділити однаково прискіпливу увагу усім аспектам, які піддають реформуванню. Не є виключенням і судова реформа. Найновішою подією чергового етапу судової реформи є набуття чинності Законом України від 16 жовтня 2019 року «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування». Сформульовано, що, як і на попередньому етапі судової реформи, на її сучасному етапі найбільшу увагу привертає саме орган, який очолює систему судів загальної юрисдикції – Верховний Суд. Рекомендовано приділити більше уваги судам першої інстанції, що є органами, які вирішують найбільшу кількість справ в Україні.
Майже кожний Глава держави в Україні робить свій внесок у розвиток судової системи, пропонуючи черговий етап судової реформи. Ця реформа триває майже безперервно з моменту проголошення незалежності країни. Її необхідність спочатку була викликана нагальністю реформування такої, що «дісталась» у спадок, радянської судової системи. Очевидно, що судова система антидемократичної держави не узгоджувалась з демократичним режимом, а пізніше – з конституційними цінностями та принципами Основного Закону України 1996 р. Необхідність останніх етапів цієї реформи обґрунтовується прагненням підвищити рівень довіри до органів судової влади. У процесі проведення кожної реформи виникають певні проблеми, здебільшого пов’язані з прогалинами у її програмних документах, - адже неможливо приділити однаково прискіпливу увагу усім аспектам, які піддають реформуванню. Не є виключенням і судова реформа.
11
Фвдоренко, В. Л. "Інститут судів загальної юрисдикції в системі конституційного права України (теоретико-методолопчні аспекти)". Держава та регіони. Право, № 2 (2006): 9–14.
Знайти повний текст джерела
12
Шаптала, Наталя. "Проблеми подальшого законодавчого врегулювання діяльності Конституційного Суду України". Право України, № 12/2018 (2018): 220. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-220.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена вивченню проблем законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що, незважаючи на значну кількість публікацій та наукових праць, окремі актуальні питання, які стосуються філософсько-методологічного обґрунтування та законодавчого врегулювання процесу й правил реалізації Конституційним Судом України (КСУ) функції забезпечення верховенства Конституції на всій території Української держави, все ще лишаються малодослідженими. Мета статті полягає у тому, щоб вивчити проблеми законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі; окреслити шляхи та засоби подолання проблем законодавчого врегулювання діяльності КСУ, зокрема й тих, що пов’язані з доказуванням у конституційному судовому процесі. Автор звертає увагу на певний юридичний казус, який має місце у чинній Конституції України. Йдеться про те, що, з одного боку, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України діяльність КСУ повинна бути зорієнтована на дотримання принципу верховенства права, а з другого – на гарантування верховенства Конституції України (ч. 2 ст. 8). Однак, як наголошує автор, принцип верховенства права та верховенства конституції не є тотожними, як не є тотожними право та конституція. Окрема частина статті присвячена de facto виключенню юридичних осіб публічного права, до яких, зокрема, належать місцеві ради, які утворені територіальними громадами, та певні інститути громадянського суспільства, з кола суб’єктів звернення до КСУ. Пропонується внести зміни до статей 147 та 150 Конституції України, додавши до повноважень КСУ тлумачення законів України конституційними поданнями органів місцевого самоврядування та громадських організацій, які є юридичними особами публічного права. Автор вважає необхідним також здійснити низку заходів щодо створення сучасної системи нормативно-правого забезпечення реалізації КСУ своїх функцій у галузі гарантування верховенства конституційних засад, принципів та загальнолюдських цінностей, проголошених Основним Законом України як демократичної, правової та соціальної держави. Зокрема, пропонується за аналогією із законодавством, яким врегульовано діяльність судів загальної юрисдикції, а також за прикладом Республіки Грузія, роз робити та прийняти окремі закони з питань: по-перше, статусу конституційної юрисдикції та суддів КСУ; по-друге, повноважень КСУ та порядку звернення до нього; по-третє, конституційного судового процесу. Порушується питання, пов’язане з поновленням справедливості щодо осіб, чиї права або свободи, гарантовані Конституції України, було порушено унаслідок застосування актів або дій із боку органів державної влади, що є вкрай актуальним у зв’язку з запровадженням інституту конституційної скарги. Констатується, що Конституція України не відносить до повноважень КСУ оцінку рівня впливу положень закону, визнаного неконституційним, на рішення суду загальної юрисдикції та не передбачає автоматичного його скасування.
13
Ігонін, Р. В. "Органи суддівського самоврядування як суб"єкт адміністративно-правового забезпечення функціонування системи судів загальної юрисдикції". Адвокат, № 10 (121) (2010): 17–22.
Знайти повний текст джерела
14
Погорецький, М. А. "Місце та повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції". Право України, № 11/12 (2012): 35–41.
Знайти повний текст джерела
15
Сердюк, В. В. "Апарат Верховного Суду України як складова частина найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип.333 (2006): 60–71.
Знайти повний текст джерела
16
БЕВЗЕНКО, ВОЛОДИМИР. "Адміністративна юрисдикція та Кодекс адміністративного судочинства України у редакції 2017 р.: розв’язання проблеми по-новому чи неподолані виклики минулого?" Право України, № 2018/02 (2018): 11. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-011.
Повний текст джерелаАнотація:
Адміністративну юрисдикцію як інститут адміністративного процесуального права передбачено в Кодексі адміністративного судочинства України. Адміністративна юрисдикція має принципове значення не лише для адміністративного процесу, а й для системи судоустрою України загалом. Однак до сьогодні цей інститут недостатньо визначений змістовно. Метою статті є формування пропозицій щодо вироблення єдиних, загальноприйнятих критеріїв визначення належності певного публічно-правового спору до юрисдикції адміністративного суду для гарантування ефективного захисту прав, свобод, інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, здійснення права на справедливий суд, забезпечення єдності судової практики, стабільності функціонування судів судової системи. У свою чергу, про належність (неналежність) конкретного публічно-правового спору до юрисдикції адміністративного суду, як і про можливість її відмежування від інших видів судової юрисдикції, варто зазначати за сукупної наявності зовнішніх ознак публічно-правових відносин, із яких виник цей спір. Оцінюючи статті Кодексу адміністративного судочинства України в редакції 2005 р., нескладно пересвідчитися в тому, що законодавець у загальному вигляді задекларував критерії визначення адміністративної юрисдикції, межі та зміст компетенції адміністративних судів. Утім, такі критерії не дають змоги дійти однозначного висновку про вид і природу конкретного публічно-правового спору. Зміст адміністративної юрисдикції доповнено – він охоплює предметну юрисдикцію, інстанційну юрисдикцію та територіальну юрисдикцію (підсудність). Проте критерії визначення перелічених видів юрисдикції залишаються, по суті, незмінними: предмет спору, суб’єкт (учасник) спору, судова інстанція, місце проживання (перебування, знаходження). Зроблено припущення, що об’єктивно наявна проблема визначення адміністративної юрисдикції, та її відмежування від інших судових юрисдикцій існуватиме й надалі. Це пояснюється передусім запереченням наявності складних, різногалузевих правовідносин; невиробленим єдиним і загальноприйнятим розумінням природи усіх можливих рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень, видів таких суб’єктів. Існує думка, що природа правовідносин і вид судової юрисдикції визначаються правовим результатом цих правовідносин.
17
ПАВЛУНЕНКО, КАТЕРИНА. "Значення і роль акта податкової перевірки та його вплив на податкові правовідносини". Право України, № 2020/04 (2020): 115. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-115.
Повний текст джерелаАнотація:
Теоретичне осмислення та питання практичного застосування здійснен ня податкових перевірок і їх оформлення пройшло декілька етапів протягом розвит ку та становлення податкової системи України. Наша держава завжди прагла до створення ефективної податкової системи, яка б мала, серед іншого, ефективну систему виявлення порушень у сфері податкового законодавства. Актуальність порушеної проблематики та поглиблена увага фахівців-практиків до проблеми значення акта податкової перевірки та його подальшого впливу на податкові правовідносини спричинена суперечливим ставленням до цього документа у процесі правозастосування протягом багатьох років. Метою статті є розкриття сутності та змісту акта податкової перевірки та аналіз його впливу на подальші можливі податкові правовідносини з метою напрацювання єдиного підходу у правозастосуванні та судовій практиці з розгляду податкових спорів, а також напрацювання пропозицій щодо подальшого законодавчого закріплення належного регулювання цього явища. Стаття розкриває сутність і зміст поняття акта податкової перевірки й аналізує три основні аспекти податкових правовідносин, у яких буде задіяний акт податкової перевірки після його оформлення. Авторка звертає увагу на суперечливе визначення акта податкової перевірки у профільному законодавстві та у судовій практиці, і детально аналізує акт як службовий документ податкового органу, який засвідчує факт проведення перевірки, та окремо як документ, який документує виявлені порушення податкового законодавства. Причому наголошує, що думка суддів адміністративної юрисдикції стосовно того, що сам собою акт не породжує для платника податків настання будь-яких юридичних наслідків та не впливає на його права, обов’язки та законні інтереси, не є однозначно правильним. Перший аспект – це розгляд справи про адміністративне правопорушення, в якому авторка звертає увагу, зокрема, на існуючу проблему розмежування компетенції адміністративних судів і судів загальної юрисдикції при встановленні факту наявності порушень податкового законодавства. Другий аспект – роль аналітичної роботи органів податкової служби та, у зв’язку з цим, опосередкований вплив акта податкової перевірки на подальші правовідносини об’єкта перевірки – платника податків. Третій аспект – акт податкової перевірки як підстава для відкриття досудового розслідування за ст. 212 Кримінального кодексу України. Авторка доходить висновку про те, що в кожному з варіантів існує неузгодженість із основними нормами та іншими процесами розвитку правовідносин, яку породжує акт перевірки, а тому питання належної ролі акта податкової перевірки не є нині достатньо врегульованим та пропонує конкретні зміни для врегулювання суперечностей.
18
ЄВГРАФОВА, ЄЛИЗАВЕТА, та ЄВГЕН ТЕПТЮК. "Судовим реформам в Україні – науково-доктринальну основу". Право України, № 2021/02 (2021): 75. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-075.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є визначення доктринальних орієнтирів для комплексної судової реформи як складової процесу втілення в життя принципу конституційної законності. Стаття присвячена дослідженню актуальних питань забезпечення ефективності судової системи, незалежності судової влади та необхідності формування науково обґрунтованої, вільної від суб’єктивних уподобань концепції розвитку судової системи. У статті стверджується, що внаслідок так званих “судових реформ” в останнє десятиліття національна судова влада виявилася розбалансованою, спотворено функцію правосуддя. Наголошено, що захист права у правовій державі, якої прагне Україна, має розпочинатися на конституційному рівні – із захисту самої Конституції та втілення в життя принципу конституційної законності. Як головне завдання судової реформи в доктрині визначається максимальне зменшення адміністративно-бюрократичного впливу на судову владу та істотне посилення підконтрольності судової системи установчій і контрольній владі народу та його представницьким органам. Серед важливих чинників забезпечення ефективності судової системи у статті визначаються легітимне й повноцінне представництво громадянського суспільства та його інститутів у процесі судочинства, зокрема народних засідателів і присяжних, а також унормування праці судді та оплати цієї праці, яка б стимулювала зростання професійної кваліфікації суддів. Відстоюється необхідність спрощення судової системи, а також відзначено потребу відновити систему військового правосуддя. Обґрунтовується необхідність розроблення на єдиних концептуальних основах комплексного реформування правоохоронної системи та послідовна реалізація низки реформ за окремими напрямами (реформа слідства, реформа конституційної юстиції, реформа судів загальної юрисдикції, реформа прокуратури тощо), синхронізуючи їх із проведенням інших видів судової (правоохоронної) реформи, з одночасним узгодженням із парламентською, адміністративними та муніципальними реформами. Зроблено висновок, що тільки системний комплексний підхід до реформи судової влади в Україні можна вважати насправді науково обґрунтованим, і саме на такий підхід повинна орієнтувати законодавця юридична доктрина України.
19
Ігонін, Р. В. "Проблема відносності принципу поділу влади та його значення для удосконалення адміністративно-правового забезпечення функціонування системи судів загальної юрисдикції". Часопис Київського університету права, № 3 (2010): 86–89.
Знайти повний текст джерела
20
Шаповалова, О. А. ""Повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та їх реалізація у сфері кримінального судочинства"". Судова практика, № 9/10 (2013): 7–17.
Знайти повний текст джерела
21
Єдаменко, С. "Досвід створення екологічних судів у Чилі". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 271–77. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2056.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено досвід Республіки Чилі щодо створення спеціалізованих екологічних судів. Цікавість процесу формування системи екологічних судів у Чилі для вітчизняної науки обумовлена як порівняно невеликим обсягом досліджень самого явища екологічного правосуддя на прикладі різних країн, так і незначним висвітленням юридичної системи Чилі, що є однією з найбільш розвинених країн Латинської Америки.
Екологічні суди було створено лише 2012 року, і досі в чилійській юридичній науці точиться дискусія щодо їхнього місця в судовій системі країни. Створення самостійних екологічних судів у цій країні пов'язано з відсутністю єдиної системи адміністративних та господарських судів і відповідає загальній для Чилі тенденції до створення спеціалізованих судів. У ході реформи було створено три екологічних суди, юрисдикція кожного з яких поширюється на певну частину країни. Кожен суд має п'ять членів, троє з яких мають бути адвокатами, а двоє - фахівцями у галузі охорони довкілля. При цьому судді призначаються Президентом за згодою Сенату. Керівну позицію щодо екологічних судів обіймає Верховний суд Чилі, який є вищою інстанцією для оскарження їхніх рішень по суті. Натомість щодо процесуальних питань розгляду справ рішення цих судів оскаржуються у відповідних апеляційних судах за місцем розташування кожного екологічного суду. Таким чином, екологічні суди в Чилі дещо подібні до звичайних судів першої інстанції, водночас мають окремий від них статус.
Перевагами діяльності екологічних судів є поглиблена спеціалізація суддів, залучення їх до пошуку найбільш прийнятного для довкілля рішення, що ґрунтується не лише на правових нормах, але й на технічних регламентах. Серед недоліків цієї системи слід назвати високу централізацію судових установ, порівняно невелику кількість суддів, обмежені можливості оскарження судових рішень. За підсумками дослідження зроблено висновок про недоцільність впровадження подібної системи в Україні, а також про необхідність подальшого удосконалення порядку розгляду спорів у сфері охорони довкілля.
22
Басалаєва, А. В. "МІСЦЕВІ СУДИ ЯК СУБ’ЄКТИ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ВИБОРЧИХ ПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (23 березня 2020): 20–24. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).350.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автором визначено роль та значення міс-цевих судів у системі врегулювання виборчих спорів в Україні. Автором визначено, що попри переслідування «благих» цілей, які вирішуються через надання окремих повноважень місцевим загальним судам із розгляду та вирішення окремих різновидів виборчих спорів, очевидними негативними наслідками такого законодавчого врегулювання цієї групи правовідносин є нівелювання унікальної природи адміністративної юстиції як спеціалізованої системи судів, діяльність яких є важелем системи «стримувань та противаг» у механізмі публічного управління. До проблем функціонування загальних місцевих судів у системі розгляду та вирішення виборчих спорів віднесено необхідність застосування чотирьох процедурних форм врегулювання правових спорів, що на них покладаються. Автором зазначено, що судді загальних місцевих судів «змушені» розглядати справи у порядку цивільного, кримінально-процесуального судочинства, вирішувати окремі категорії публічно-правових спорів у порядку адміністративного судочинства та розглядати справи про застосування заходів адміністративної відповідальності, що створює надзвичайно складні умови для реалізації принципу спеціалізації у їх професійній діяльності, а отже, негативно впливає на рівні ефективності та якості їх правозахисної діяльності. Автором підкреслено, що віднесення до предметної юрисдикції загальних місцевих судів окремих категорій виборчих спорів має бути визнано вимушеним заходом, застосування якого в сучасних реаліях сприяє вирішенню проблеми доступу до правосуддя на засадах оперативності та рівності. Автором зроблено висновок, що надалі необхідно відмовитися від такого «вимушеного» заходу шляхом поступового запровадження системи електронного голосування та доступу до електронного реєстру виборців України. Автором підкреслено, що запровадження та ефективне використання електронного реєстру виборців (Державного реєстру виборців України) сприяє не лише вирішенню проблеми збереження унікальної предметної спеціалізації адміністративних судів, а і вирішіть проблему голосування «мертвих душ», що врештірешт є базисом для створення дієвої системи публічного управління, що формується на засадах прозорості, відкритості та всебічного громадського контролю. Автором зроблено висновок, що ефективність здійснення судового контролю загальними місцевими судами залежить від розуміння необхідності відповідності їх рішень вимогам верховенства права та недоцільності надмірного формалізованого підходу до розгляду та вирішення виборчих спорів, що вимагає врахування їх специфіки.
23
Сидоров, І. "Поняття функцій судів загальної юрисдикції". Вісник прокуратури, № 1 (2003): 97–103.
Знайти повний текст джерела
24
Nestor, Ya V. "Конституційні принципи здійснення судочинства у практиці судів загальної юрисдикції". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (2 серпня 2017): 38–43. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2017.04.06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується проблематика застосування конституційних принципів здійснення судочинства у практиці судів загальної юрисдикції в Україні. Особлива увага приділяється фундаментальним принципам верховенства права та незалежності судової влади. Встановлено, що у практиці судів загальної юрисдикції в Україні широко застосовуються конституційні принципи здійснення судочинства, передбачені частиною другою статті 129 Конституції України.
25
ЄЗЕРОВ, АЛЬБЕРТ, та ДМИТРО ТЕРЛЕЦЬКИЙ. "Суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України: питання взаємодії". Право України, № 2020/08 (2020): 223. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-223.
Повний текст джерелаАнотація:
Україна, яка запровадила концентровану модель конституційного контролю, стикнулася із винятково складним і не менш важливим завданням розподілу повноважень судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України (КСУ). Метою статті є доведення позиції, за якою інституційний дизайн забезпечення верховенства Конституції України визначає не жорстке відособлення, а взаємодію судів загальної юрисдикції та КСУ. Сприйняття концентрованої моделі конституційного контролю як такої, що заперечує дієву участь інших, окрім КСУ, суб’єктів у тлумаченні та захисті Конституції від порушень, видається помилковим. КСУ являє собою єдиний центр, але він не є єдиним суб’єктом такої діяльності. Іншими значущими учасниками виступають суди загальної юрисдикції, які зобов’язані забезпечувати дієвість Конституції способом її прямого застосування. Здійснюючи правосуддя, суди загальної юрисдикції мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з погляду відповідності Конституції, і в усіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії та найвищої юридичної сили. Це не повинно сприйматись як порушення ними виключної юрисдикції КСУ. Натомість ідеться про функціональну взаємодію різних суб’єктів забезпечення конституційної безпеки, спільний захист конституційних прав і свобод особи безпосередньо на підставі Конституції. Насамперед суди загальної юрисдикції мають прагнути витлумачити правові акти, які підлягають застосуванню, у такий спосіб, аби узгодити із Конституцією, а у разі явного й очевидного протиріччя, яке не може бути жодним способом узгоджене із Конституцією, – відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії. Це стало можливим у контексті процесуальної реформи 2017 р., яка, закріпивши таке повноваження за судами загальної юрисдикції, засвідчила безспірний відступ від процедури інцидентного контролю, традиційної в межах концентрованої моделі, її еволюційний розвиток. Обов’язковим наслідком такої відмови має бути, як і визначено актами процесуального законодавства, звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення подання щодо конституційності до КСУ. Безсумнівно, це вимагає від Верховного Суду ретельного аналізу кожного звернення та обґрунтованого й послідовного здійснення права на звернення до КСУ.
26
Нестор, Я. В. "Конституційні принципи здійснення судочинства у практиці судів загальної юрисдикції". Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, № 4 (2017): 38–43.
Знайти повний текст джерела
27
Kopylenko, O. L., та H. P. Sereda. "Рецензія на підручник «Судові, правоохоронні, контрольно-наглядові та правозахисні органи України» за загальною редакцією доктора юридичних наук, професора С. М. Гусарова". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 123–24. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.14.
Повний текст джерелаАнотація:
Дисципліна «Судові та правоохоронні органи», для навчально-методичного забезпечення якої підготовлено підручник, має важливе значення в контексті формування професійної компетентності майбутніх юристів.
За добу незалежної України створено чимало підручників та посібників з організації діяльності судових та правоохоронних органів, автори яких пропонують різні підходи щодо визначення їх переліку. Наприклад, авторський колектив навчального посібника для курсантів та студентів НАВСУ виділяє органи судової влади, прокуратуру, органи Служби безпеки України, Національну поліцію та інші органи МВС України, органи досудового розслідування, адвокатуру, а також долучає міжнародну організацію кримінальної поліції – Інтерпол[1]. У посібнику львівських фахівців розглядаються суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, прокуратура, органи внутрішніх справ, адвокатура, нотаріат, органи юстиції[2]. Одеські вчені у своєму виданні звернули увагу на органи, діяльність яких спрямовується та координується міністром юстиції України[3].
Неодноразово здійснювалися спроби корегування предмета названої дисципліни через розширення кола інститутів, які вивчалися, і виокремлення, крім суду та правоохоронних органів, ще і контролюючих та правозахисних[4].
На нашу думку, в умовах перманентного реформування в Україні органів та установ, діяльність яких спрямовано на забезпечення прав і свобод людини та громадянина, актуалізується питання подальшої розробки відповідних сучасних навчальних матеріалів для закладів вищої освіти юридичного профілю.
З огляду на це слід відзначити комплексний підхід авторського колективу до вивчення правового статусу цих інституцій. Зокрема, здійснено спробу в межах підручника поєднати особливості організації та діяльності широкого спектру уповноважених суб’єктів: судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та правозахисних. При цьому автори обґрунтовують власну позицію щодо відповідної класифікації. Запропонований дискурс сприятиме становленню наукового світогляду здобувачів вищої юридичної освіти.
Структура підручника, який рецензується, у цілому відповідає освітній, виховній та управлінській функціям навчального процесу. Доречним є виокремлення в кожній главі питань для самоконтролю.
У першому розділі надано загальну характеристику судової, правоохоронної, контрольно-наглядової та правозахисної діяльності. Автори пропонують власні визначення категорій, які вивчаються в межах дисципліни. Другий розділ присвячено особливостям судової системи України, повноваженням судів та суддів усіх рівнів. Окремо наголошується на важливості організаційно-кадрового забезпечення функціонування судових органів. Найбільший за обсягом матеріалу третій розділ, предметом якого є правоохоронні органи: функції, структура, повноваження, порядок організації. У цьому розділі акцентовано увагу на центральних органах виконавчої влади, діяльність яких координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України. Певною новацією для навчальної літератури є використання одночасно таких двох груп інститутів, як контрольно-наглядові та правозахисні (четвертий та п’ятий розділи). Значну увагу приділено правовому статусу органів, їх завданням, особливості утворення та підпорядкування, кадровому забезпеченню та взаємодії тощо.
Разом із тим деякі положення підручника мають дискусійний характер. Насамперед, необхідна більш чітка кореляція запропонованої класифікації інституцій відповідно до чинного законодавства. Доречно сформулювати чіткі критерії визначення таких груп як контрольно-наглядові та правозахисні органи. На нашу думку, у подальшому варто висвітлювати питання полеміки щодо правового регулювання діяльності деяких інститутів держави. Так, залишилася поза увагою авторів актуальна проблема співвідношення конституційних понять «судова влада» (ст. 6) та «правосуддя» (розділ VIII).
Утім, викладені вище зауваження та рекомендації не впливають на загальну високу оцінку підручника, що рецензується.
[1] Удалова Л. Д., Рожнова В. В., Заїка С. О., Мельник О. В., Форостяний А. В., Ключник К. П. Мультимедійний посібник «Судові та правоохоронні органи України». НАВСУ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/SPOU/index.html
[2] Ковалів М. В., Єсімов С. С., Назар Ю. С., Гаврильців М. Т., Лук’янова Г. Ю., Годяк А. І., Бліхар М. М. Судові та правоохоронні органи : навчальний посібник. Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2016. 388 с.
[3] Ярова Л. В., Матвєєвський О. В. Організація судових та правоохоронних органів України : навчальний посібник. Одеса : Фенікс, 2018. 296 с.
[4] Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : навч.посіб. / В. Т. Білоус [та ін.] ; ред. Я. Кондратьєв ; Національна академія внутрішніх справ України. К. : Юрінком інтер, 2002. 320 с.;
Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / [В. Т. Білоус та ін.] ; відп. ред. В. Т. Маляренко, д-р юрид. наук, проф., чл.-кор. Акад. прав. наук України. 3-тє вид., переробл. і допов. К. : Юрінком Інтер, 2007. 350 с.
28
Колюх, В. В. "УДОСКОНАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ СУДДІВ - КЛЮЧОВА ЛАНКА СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 18 (4 листопада 2019): 102–9. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v18i0.472.
Повний текст джерелаАнотація:
На основі Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII виокремлюються та аналізуються запроваджені ним основні зміни в конституційному статусі суддів судів загальної юрисдикції в Україні. Запроваджені конституційні зміни аналізуються в порівнянні з аналогічними положеннями конституцій колишніх республік СРСР, що стали незалежними державами.
29
Тесленко, М. "Окремі аспекти взаємовідносин Конституційного Суду України із- судів загальної юрисдикції". Право України, № 12 (2003): 6–11.
Знайти повний текст джерела
30
Карпечкін, П. "Співвідношення функцій судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України в контексті судової реформи". Судоустрій і судочинство в Україні, № 2 (2007): 12–17.
Знайти повний текст джерела
31
Факас, І. В. "Поняття та класифікація конституційно-правових принципів організації і діяльності судів загальної юрисдикції в Україні". Часопис Київського університету права, № 3 (2008): 126–31.
Знайти повний текст джерела
32
Козирєва, В. П. "ПРОБЛЕМАТИКА ЮРИСДИКЦІЇ В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.170.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто поняття «підвідомчість», «підсудність», «компетенція» та «юрисдикція» та проаналізовано їх співвідношення у гоcподaрcькому процесі, адже досить часто ці поняття вважають рівноправними, що є не зовсім вірно. Доведено актуальність, новизну наукового дослідження та досягнуто його соціальну значущість. Узагальнено підходи до квaлiфiкaцiї видів підсудності, які існують у гоcподaрcькому процес. Також було доціджено тa проaнaлiзовaно деякі проблеми визначення підсудності в гоcподaрcькому cудочинcтвi тa їх вплив нa подaльший розгляд cпрaви. Адже під час розуміння та практичного застосування правил юрисдикції слід ще раз підкреслити, що господарські суди - це суди спеціальної компетенції. Господарські суди, як і Конституційний Суд України, має право розглядати тільки ті справи, які прямо віднесені до їх компетенції відповідно до законодавства.
Оскільки юрисдикція в господарському судочинстві відіграє основоположну, базисну роль для всього господарського процесу, то проблема визначення юрисдикції господарських спорів вимагає уніфікації наукових підходів та судової практики (наприклад, види господарських спорів відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень). Вирішення зазначених питань дозволить удосконалити зміст ст. 20 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України, яка містить перелік справ, підвідомчих господарським судам, а також привести у відповідність ст. 20 ГПК України та Постанову Пленуму ВГСУ від 24 жовтня 2011 р. № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» щодо переліку спорів, підвідомчих господарським судам. Окрім того, для поглибленого розуміння юрисдикції її необхідно більш детально розглянути в контексті загальної та спеціальної компетенції господарських судів як елементів судової гілки влади.
33
Санжаров, В. А. "ІНСТИТУЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ ПАПСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ З ПОВНОПРАВНОЮ ЮРИСДИКЦІЄЮ У XIV СТОЛІТТІ". Актуальні проблеми держави і права, № 93 (20 квітня 2022): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3312.
Повний текст джерелаАнотація:
Санжаров В. А. Інституційне оформлення папського правосуддя з повноправною юрисдикцією у XIV ст.: Римська Рота. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню історії судової системи католицької церкви і проблеми розвитку папського трибуналу, Римської Роти, як інституту; правил звичайної, кримінальної та скороченої процедури розгляду справ; етапів процесу і судової практики розвинутого Середньовіччя. Автором констатовано, що у авіньйонський період організаційна структура папського правосуддя набула закінченого вигляду. Нагальною необхідністю стали спеціалізація та поділ судової влади. До цього повноваження та функції суддів були делегованими (папою) та обмеженими: вони лише проводили розслідування та слухання справи. Вироки за нечастими винятками виносив сам понтифік. Стаття доводить, що за понтифікатів Клемента V та Іоанна XXII папське правосуддя, навпаки, отримало організаційне оформлення з повноправною юрисдикцією. Стверджується, що аудітори апостольського палацу, як і інші куріалісти, утворили колегію, об’єднану не лише завдяки дотриманню загальної дисципліни та літургічним практикам, а й завдяки характеру та методам роботи. Компетенція аудіторів Роти охоплює всі сфери церковного життя, а прийняті ними рішення стають правовими прецедентами. Висловлено думку, що правознавці займають чільне місце при папському дворі як через їх особисті якості, так і через значущість їх функції – стежити за дотриманням закону. Просопографічний та біографічний аналіз колегії аудіторів папського трибуналу демонструє, що завершенням кар’єри багатьох середньовічних церковних суддів були єпископські сани або інші прелатури. Істотною ознакою діяльності Римської Роти є розробка процесуальних норм ordo iudiciarius або римсько-канонічного процесуального права. Збірки рішень суддів папського трибунала отримали офіційний або напівофіційний характер і незабаром набули широкого визнання в Європі. Автор доходить висновку, що організація, процедури судочинства та фіксація прийнятих рішень Римської Роти стали прикладом для наслідування для тогочасних світських судових установ.
34
ЯРОШЕНКО, АРТЕМ, та ОКСАНА КОСТЕНКО. "Визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері". Право України, № 2020/08 (2020): 262. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-262.
Повний текст джерелаАнотація:
Нині у нашій державі відбувається приведення системи публічних закупівель до європейських стандартів. Зокрема, 19 квітня 2020 р. набула чинності нова редакція Закону України “Про публічні закупівлі”. Зміни відбуваються з метою адаптації вітчизняного законодавства до вимог Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, підвищення рівня конкуренції у сфері публічних закупівель та сприяння прозорості використання бюджетних коштів. Від дієвості роботи системи публічних закупівель залежить загальна успішність функціонування державного сектору. Під ефективністю у цьому контексті слід розуміти економію бюджетних коштів при забезпеченні високої якості продукції, товарів, робіт і послуг, що закуповуються. Також публічні закупівліє важливим інструментом впливу на економічні та соціальні процеси. Однак, незважаючи на зміни, що відбуваються у законодавстві, у сфері публічних закупівель залишаються проблемні аспекти, серед яких варто виділити питання визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері. Метою статті є визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері та надання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері. У процесі дослідження з’ясовано, що перешкодою до ефективного вирішення спорів є заплутаність і невизначеність предметної підсудності при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері. Несформована стала практика Верховним Судом із цього питання не дає змоги судам першої та апеляційної інстанцій дійти однакових висновків щодо визначення предметної юрисдикції. Проаналізувавши правову природу рішень Антимонопольного комітету України, робиться висновок про необхідность розгляду справ щодо їх оскарження адміністративними судами, оскільки такі рішення нічим не відрізняються від рішень інших суб’єктів владних повноважень. Узагальнюючи наявні погляди вчених і проаналізовану судову практику, пропонуються зміни до чинного законодавства, а саме до ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, у якій доцільно закрі пити компетенцію адміністративних судів розглядати справи стосовно договорів про публічні закупівлі.
35
Савицький, О. А. "ПОВНОВАЖЕННЯ СУДДІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 439–45. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.49.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена висвітленню деяких структурних елементів правового статусу судді Вищого антикорупційного суду у кримінальному процесі. На основі аналізу поглядів науковців визначено, що зміст правового статусу судді Вищого антикорупційного суду включає сукупність таких елементів як, функції (основні напрями кримінально-процесуальної діяльності), повноваження (права та обов’язки), гарантії діяльності та юридична відповідальність. Особливу увагу приділено питанню повноважень досліджуваного учасника кримінального провадження. З’ясовано, що суддя Вищого антикорупційного суду є специфічною посадовою особою, представником суддівського корпусу, який у передбаченій законом процесуальній формі здійснює правосуддя в кримінальних провадженнях. Сфокусовано увагу на тому, що особливістю правого статусу судді Вищого антикорупційного суду є сфера реалізації прав та виконання обов’язків. Це обумовлене завданнями Вищого антикорупційного суду, які поляга- ють у здійсненні правосуддя відповідно до визначених законом засад та процедур судочинства з метою захисту особи, суспільства та держави від корупційних і пов’язаних із ними кримінальних правопорушень та судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у таких кримінальних провадженнях. З’ясовано, що ні законодавство, ні правова доктрина не наводить системного визначення повноважень судді. Крім того законодавцем не закріплено у положеннях Кримінального процесуального кодексу коло специфічних прав та обов’язків саме для суддів Вищого антикорупційного суду. Визначено, що основним призначенням Вищого антикорупційного суду є здійснення правосуддя у чітко визначеному переліку категорій справ, причиною виділення яких став саме неефективний їх розгляд у судах загальної юрисдикції та порушення розумних строків розгляду. В цьому сенсі запропоновано встановлення обов’язку для суддів Вищого антикорупційного суду дотримання конкретних строків судового розгляду кримінальних проваджень щодо корупційних кримінальних правопорушень. Запропоновано спектр процесуальних повноважень судді Вищого антикорупційного суду поділити на загальний (охоплює ознаки правового статусу, притаманні всім суддям у системі правосуддя) та спеціальний (спрямований на деталізацію та конкретизацію прав та обов’язків саме судді Вищого антикорупційного суду) блоки.
36
Тесленко, М. "Окремі питання взаємодії Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції в аспекті надання ефективного правового захисту". Вісник Конституційного Суду України, № 1 (2004): 110–15.
Знайти повний текст джерела
37
Вербицький, О. "Система суб’єктів забезпечення власної безпеки в органах поліції". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 288–95. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2058.
Повний текст джерелаАнотація:
Сьогодні захист поліцейських є однією з важливих умов ефективної діяльності Національної поліції. Соціально-політичні перетворення в нашій країні та проведення інституційних реформ у системі правоохоронних органів обумовлюють потребу в уточненні суб'єктного складу (інституційної складової частини) адміністративно-правового механізму забезпечення власної безпеки в органах поліції. Об'єктом цього дослідження є суспільні відносини у сфері забезпечення власної безпеки поліцейських від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними службових обов'язків. Метою статті є визначення поняття системи суб'єктів забезпечення власної безпеки в органах поліції, окреслення переліку таких суб'єктів та їх систематизація. Для досягнення поставленої мети використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового пошуку. За результатами дослідження сформульовано поняття системи суб'єктів забезпечення власної безпеки в органах поліції. Встановлено, що систему таких суб'єктів утворюють органи (інституції) загальної та галузевої компетенції, такі як Верховна Рада України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, Кабінет Міністрів України, МВС України, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи спеціальної (функціональної) компетенції, такі як прокуратура України, Служба Безпеки України, Державна кримінально-виконавча служба України, Національна поліція України, у складі якої можна виділити основні спеціальні органи та допоміжні спеціальні органи; безпосередньо керівники органів та підрозділів поліції щодо забезпечення власної безпеки в цих органах (підрозділах) та підлеглих працівників.
38
Рудик, П. А. "Модернізація конституційно-правового регулювання конкурсного добору суддів судів загальної юрисдикції України в контексті європейських стандартів на сучасному етапі". Держава і право. Серія "Юридичні науки", вип. 82 (2018): 50–62.
Знайти повний текст джерела
39
СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Держава як незалежний арбітр у сфері земельних правовідносин". Право України, № 2020/10 (2020): 155. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-155.
Повний текст джерелаАнотація:
У Верховній Раді України 31 березня 2020 р. зареєстровано проєкт Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна” (Законопроєкт № 3296). Предметний аналіз положень цього документа дає підстави вважати, що вони є сумнівними з позицій їхньої відповідності окремим нормам Конституції України. Аналіз досліджень і публікацій показав, що останнім часом різні аспекти земельних правовідносин досить активно вивчаються політиками, науковцями і навіть суб’єктами господарювання і завдяки цьому було предметно висвітлено окремі аспекти теорії та практики цих правовідносин. Проте питання визначення місця і ролі держави у сфері земельних правовідносин крізь призму положень Законопроєкту № 3296 залишилося поза дослідницькою увагою науковців і практиків. Метою статті є здійснення системно-змістовного аналізу цитованих вище положень Законопроєкту № 3296 у поєднанні з нормами чинного законодавства України, з урахуванням вимог міжнародного права та сформованою практикою Європейського суду з прав людини, а також, з огляду на юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), на предмет їхньої конституційності, тобто відповідності вимогам Конституції України. У процесі дослідження було використано методи аналізу, порівняння, системний метод, прогностичний, а також методи логіки і моделювання. Уперше на основі узагальнення норм Конституції України, юридичних позицій КСУ та інших джерел права сформовано правовий підхід, відповідно до якого встановлено, що положення Законопроєкту № 3296 суперечать низці норм Консти-туції України, оскільки нівелюють публічно-правовий статус України як незалежної, суверенної, демократичної і правової держави, що покладає на неї виконання відповідних конституційних обов’язків, зокрема: забезпечення особливої охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України визнана основним національним багатством, що також вимагає від держави здійснення правового урегулювання земельних відносин, виконання функцій незалежного арбітра у сфері цих правовідносин, збереження основного національного багатства для майбутніх поколінь тощо; повноцінно не забезпечують правовий режим землі, особливість якого полягає у подвійній правовій природі такого об’єкта, в основі якого поєднано публічноправовий і приватноправовий аспекти, а саме: земля є неоціненним об’єктом природи, загальне користування яким Конституцією України (ч. 2 ст. 13) гарантується державою кожному (публічно-правовий аспект правового режиму землі), і водночас земля є об’єктом господарювання, право власності на який може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України) (приватноправовий аспект правового режиму землі) тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень автором публікації встановлено: 1) положення п. 2 Законопроєкту № 3296, які передбачають розширення юрисдикції господарських судів в аспекті вирішення спорів у сфері земельних відносин, зокрема й тих, які виникають щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, є неконституційними через їхню невідповідність положенням статей 13, 14 і частинам 1, 5 ст. 125 Конституції України; 2) приписи п. 2 Законопроєкту № 3296 порушують конституційний принцип спеціалізації судів, і, по суті, підміняють публічноправові відносини приватноправовими. Такі “законодавчі новели” безпідставно і в неконституційний спосіб звужують предметну компетенцію адміністративних судів в Україні і неправомірно розширюють юрисдикцію господарських судів; 3) публічно-правовий статус держави зобов’язує її бути незалежним арбітром у сфері земельних правовідносин, дбати про збереження землі як основного національного багатства, що має виключно важливу цінність для майбутніх поколінь, натомість практична реалізація приписів п. 2 Законопроєкту № 3296 призведе до незабезпечення виконання державою своїх конституційних обов’язків в аспекті гарантування особливої охорони землі, забезпечення прав людини, що зрештою зумовить підрив авторитету України як самостійної, незалежної і демократичної держави.
40
ЛУСПЕНИК, ДМИТРО. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики". Право України, № 10/2018 (2018): 86. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-086.
Повний текст джерелаАнотація:
Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.
41
Миколаївна, Залізко Оксана. "АРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІ". Часопис цивілістики, № 42 (7 жовтня 2021): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.435.
Повний текст джерелаАнотація:
Залізко Оксана МиколаївнаАРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІСтаття присвячена визначенню сутності арбітражної угоди в спорті. Проаналізовано наукові позиції та між-народні акти щодо поняття арбітражної угоди. Автором запропоновано власне визначення поняття «арбітражнаугода в сфері спорту» – угода сторін про передачу спору, який виник чи може виникнути між ними в майбутньому,на розгляд до органів здійснення спортивного правосуддя, що має наслідком виключення юрисдикції держав-них судів. Арбітражна угода може бути самостійною угодою або частиною інших документів (арбітражне засте-реження). Арбітражне застереження може міститися в договорі (укладеному між посередником і спортсменомабо між спортсменом і клубом тощо), у статутних і регламентних документах спортивних організацій, заявках научасть у спортивних подіях (Entry form). Обґрунтовується теза, що арбітражна угода, з якої випливає компетенціяорганів здійснення спортивного правосуддя, відрізняється від арбітражних угод, що є підставами для передачіспорів до міжнародних комерційних арбітражів. Посилання передати спортивний спір на розгляд до органу спор-тивного правосуддя може міститися в арбітражному застереженні, прописаному в договорі або регламенті, абов окремо укладеній пізніше арбітражній угоді (арбітражний розгляд у першій інстанції), або в результаті апеляції,поданої на рішення федерації, асоціації або іншого спортивного органу, якщо статут, або регламентні документитаких органів, або окрема угода передбачають можливість подання апеляції (апеляційний арбітражний розгляд).Установлено, що суб’єкти спорту переважно звертаються до відповідних органів спортивних організацій, ком-петенція яких передбачена статутами (регламентами, положеннями) відповідних спортивних організацій. Такийпідхід пояснюється тим, що в спорті існує власна система органів здійснення спортивного правосуддя, які хочне є недержавними, однак є не менш дієвим, а більш компетентним та оперативним способом урегулюванняспортивних спорів.Зазначено, що майже в усіх статутних і регламентних документах спортивних організацій міститься арбіт-ражне застереження, яке передбачає, що рішення можуть бути оскаржені до CAS як останньої інстанції.
42
Крушельницька, Г. Л. "Закриття провадження у цивільній справі у зв’язку з відсутністю предмета спору". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.122.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена дослідженню новели цивільного процесуального законодавства – за-криттю провадження у справі на підставі відсутності предмета спору. Шляхом аналізу загальних норм цивільного процесуального права та застосування аналогії закону автор досліджує можливість виро-блення науково обґрунтованих пропозицій для удосконалення цивільного процесуального законодав-ства.Обґрунтовується необхідність розмежування понять предмета позову та предмета спору та недопу-стимість їх ототожнення. У статті проаналізовано різні доктринальні підходи до визначення поняття предмета позову та предмета спору. З’ясовано, що предметом позову називають матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення, при цьому предмет позову з ре-човим об’єктом позову не ототожнюється. У свою чергу предметом спору є суб’єктивні права, свободи чи інтереси, щодо яких виник конфлікт, а також матеріальний об’єкт спору.Окрему увагу автором приділено дослідженню визначення моменту, на який має бути відсутній предмет спору, для того, щоб слугувати підставою для закриття провадження. Проаналізовано судову практику, виявлено суперечності у підходах господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо припинення провадження у зв’язку із відсутністю предмета спору.З’ясовано, що у господарському судочинстві провадження підлягає закриттю, якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. У ци-вільному судочинстві існує позиція, згідно якої у випадку, якщо предмет спору був відсутній на час пред’явлення позову, суд закриває провадження у справі. З’ясовано, що обидва підходи є правильними, що відносить відсутність предмета спору одразу до двох груп підстав для закриття провадження: коли справа в суді виникла незаконно і коли справа виникла правомірно, але далі її розглядати недоцільно. Досліджено, що суд закриває провадження у справі у зв’язку із відсутністю предмета спору на будь-якій стадії після відкриття провадження, коли судом буде встановлено, що предмет спору відсутній взагалі або припинив своє існування у процесі розгляду цивільної справи.