Добірка наукової літератури з теми "«світ як текст»"

Стаття присвячена аналізу «музичного» шару роману Діни Рубіної «Біла голубка Кордови». Автор статті дойшов висновку, що цей шар представлений цілою низкою інтермедіальних посилань (intermedial references – І. Раєвська), які реалізовані на різних рівнях тексту. Відповідно до класифікації, запропонованої В. Вульф, їх можна також позначити поняттям «інтермедіальна тематизация». Інтермедіальні посилання виконують у романі Рубіної в першу чергу характерологічну функцію, маючи при цьому найрізноманітніші форми: ім’я персонажа, опис виконання музичного твору або танцювального номера, музичні метафори і порівняння як частина портретної характеристики персонажа тощо. Випадки включення в текст твору слів пісні розглядаються як приклади інтрамедіальності. Музичні прийоми застосовуються для організації художнього світу «Білої голубки Кордови», стають засобом характеристики просторового середовища, у якому розгортається дія. Основу архітектоніки роману становить діалог між головним героєм – художником Кордовіним, який сприймає світ у якості мальовничого полотна, і наратором – професійним музикантом, для якого світ – це гармонія звуків і ритмів. Музичні прийоми визначають будову сюжету, що складається із взаємодії окремих тем, розвиток яких імітує розгортання музичних лейтмотивів і визначає специфіку композиції твору, яку можна порівняти з музичної симфонією. Принципи організації роману, запозичені з інших видів мистецтва – музики, живопису, кінематографу – розглядаються автором статті в якості перспективи подальшого дослідження поетики твору.

У статті розглянуто основні педагогічні метафори, які побутували в Антіохійській школі патристики. Дослідження засноване, насамперед, на матеріалі гомілій свт. Іона Золотоуста De inani gloria, Adversus oppugnatores vitae monasticae, In Matthaeum, Ad populum Antiochenum, а також на окремих творах Феодорита Кирського і Северіана Габальського. Ці твори проаналізовано крізь призму теорії метафори П. Рікера, докладені Н. Райтом та Р. Хейзом до вивчення життєсвіту релігійних громад. Такий аналіз допоміг виявити у творах Золотоуста та інших антіохійців співіснування двох основних педагогічних метафор різного походження. Метафора чистого аркушу, що походить з трактату Аристотеля De anima, розглядає процес освіти в категоріях активного формування педагогом ментальності вихованця. У Золотоуста ця метафора набуває вигляду складного палімпсесту, де первинний текст постійно записується новими шарами, редагується і відновлюється знову. До цього процесу взаємного навчання і редагування свт. Іоан закликає усіх своїх слухачів. Натомість метафора фортеці, укорінена в Павловій антропології і в Платоновій теорії анамнезису, імплікуючи значно більшу самодостатність особистості, застерігає від надмірного педагогічного конструктивізму. Ця парадигма представляє людський ум (νους) як храм або місто, збудоване за Божим задумом, що розвивається за законами, закладеними Творцем. Завдання педагога в такому сценарії – радше оберігати тонкий і складний внутрішній світ дитини від примітивної логіки оточення, щоб не перешкоджати її природному розвитку за Божим задумом. У Золотоуста, Феодорита та інших антіохійців співіснують обидві метафори, але метафора чистого аркушу – переосмисленого як палімпсест – докладається радше до просвіти дорослих християн, тоді як метафора фортеці застосовується стосовно виховання дітей.

Мета статті – опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом – художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махно, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» – це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок – ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, колажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожніми елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

Широко відомо, що П. Клодель захоплювався збірником “Illuminations” («Осяяння») А. Рембо. Він став початком нового напряму, коли думка Клоделя стала прийнятною, залишивши позаду відоме чотирискладове “Taine-et-Renan”. З цієї ж причини вплив генія А. Рембо виявляється і у драмі “La Ville” («Місто»). Поета причаровують явища взаємодії, навіть ті, що поширюються на невимовне. У дусі релігійного захисту, який ліг в основу християнського екзистенціалізму, Клодель вирушив на пошук зруйнованих відносин між людиною та її початковим зв’язком. Головні герої його драм перебувають у пошуках повнотіння: вони віддані боротьбі між нічим і всім, між нещастям та величчю. Вони втілюють різні обличчя автора, який плекав фундаментальний текст християнської апології. Особа автора була як Бог у творінні: присутня скрізь, але ніде не помітна, оскільки з’являлася під численними обличчями, яких набувала думка драматурга під час бурхливого періоду. Таким чином, “La Ville” репрезентує зрілий синтез талантів молодого Клоделя. Під час створення «Міста» драматург розгортає постулати, котрі він розвинув у поетичному мистецтві і які увінчуються переважанням всевидячого ока, заснованим на традиційній для томізму аналогії зі світлом, символом вічності. У цьому сенсі П. Клодель вводить у драму пару Кевра та Лали. Як поет та його муза, вони мають на меті обезцінити сучасний нечестивий мирський світ заради його мети – і внутрішньої, і кінцевої. Остання, як свідчать протагоністи, є настільки довершеною, що її можна досягати вічно.

Статтю присвячено визначенню статусу теології в межах існуючих видів знання. Методологічно проблема розглядається в контексті філософії теології, як підрозділу філософії релігії та філософської теології. Обгрунтована подібність теології та філософії, що передбачає віднайдення їх локації в більш широкому просторі гуманітарного знання. Автор прийшов до висновку, що, наслідуючи основні ознаки соціо-гуманітарного знання, теологія виробляє власний унікальний його різновид і посідає особливе місце в системі гуманітарного знання. Коли теологія осмислює духовну природу людини і суспільства, вона робить це в інший спосіб ніж соціо-гуманітарні науки. Обгрунтована недоцільність обмеження соціогуманітарного дискурсу суто науковим знанням. У зв’язку з цим з’ясована специфіка теології як ненаукового різновиду соціо-гуманітарного знання. Теологія є комбінованим, синтетичним утворенням, внутрішньо нераціональним феноменом, що базується на вірі, релігійному досвіді, містичних інтуїціях та одкровеннях, на основі яких людина намагається розумно пояснити себе і світ через ідею Бога та практику поклоніння йому. Теологія є дискурсом, що раціоналізує релігійний світогляд і може мати як наукову так і ненаукову форми. Показано, що релігія як культурно-історичний феномен є і соціальною практикою і відповідним соціо-гуманітарним знанням, що виникає на основі релігійного феномену. Теологія є соціальним знанням, вона є знанням гуманітарним та ціннісно зумовленим, включеним, контекстним дискурсом, що визначається конфесійною позицією релігійного мислителя. Теологія є текстом і мовою про релігійний текст – Біблію та Традицію. Доведена комунікативна природа теологічного знання, яке виникає в результаті мовлення, обговорень, оцінювань, суджень та інтерпретацій релігійної спільноти. Теологія є комунікативною раціональністю інтерсуб’єктивної спільноти. Крім того, теологічний комунікативний дискурс є полісемантичним, плюралістичним та альтернативним прочитанням і тлумаченням релігійної реальності. Нарешті, теологія постає як комунікативна практика та прагматика спрямована на духовне перетворення людини в релігійній спільноті.

У статті досліджуються індивідуальні особливості стилю американської письменниці Луїз Ердріч на прикладі її роману «Love medicine». Визначення індивідуального стилю автора є одним із найактуальніших завдань у галузі прикладної лінгвістики, що відіграє провідну роль для розробки сучасних засобів машинної обробки тексту. Індивідуальний стиль автора відображає неповторні риси у творчості митця, що відрізняють його твори від літературної спадщини інших письменників. Він розкриває особистість творця, його життєвий досвід, цінності, погляди та упередження, а також культуру його краю та характерні риси тогочасного суспільства. Луїз Ердріч є однією з найвідоміших американських письменниць індіанського походження, яка, вивчаючи історію предків, відображає її у своїх творах, втілює в образах різних персонажів. Упродовж дослідження визначено вплив культурного та особистісного досвіду письменниці на творчий доробок, проаналізовано вибір синтаксичних конструкцій, граматичних та лексичних засобів. Для проведення дослідження здійснено вибірку прикладів уживання художніх засобів та визначено їх значення в контексті твору. Проаналізовано використані автором метафори, порівняння, гіперболи, символи, анафору та ономатопею, їх вплив на текст, пробудження емоцій та почуттів у читачів. Ми виявили, що частка метафор у нашому тексті становить приблизно 40%, тоді як епітети та порівняння трапляються у 16% та 15% випадків уживання художніх засобів. До того ж діаграма ілюструє, що персоніфікація та анафора досить часто використовуються автором. Художні засоби відіграють неабияку роль у творі, адже саме вони дозволяють читачеві поринути у світ слова та переживати події разом із його героями, глибше пізнаючи кожного із них. За їх допомогою автор підкреслює індивідуальні та неповторні риси персонажів та надзвичайно тонко зображує їхні почуття, переживання та теплі стосунки між героями твору Луїз Едріч, що пронизують читачів до глибини душі. Робота має теоретичну цінність із точки зору вивчення унікальних рис, притаманних конкретному авторові, та практичну цінність під час застосування результатів дослідження в автоматизованих системах аналізу текстів та лінгвістичних корпусах.

В статті аналізовано особливості пародійної творчості Роальда Дала на основі його віршованої збірки дитячих віршів «Revolting Rhymes». Автор статті узагальнює відомості, які стосуються жанру пародії, простежує розвиток сюжетних ліній творів. Місце пародійного начала у спадщині Роальда Дала займає важливе складове місце. Усім досліджуваним творам притаманний комічний стиль, для якого слова є не лише засобом вираження змісту, а способом нового поетичного мовлення, спрямованого на «свого» читача. Проте, крім розважальної користі, ці твори несуть в собі серйозний зміст. Автор ховає під пародійною маскою об’єктивний світ, який стає фантастично-натуралістичним. Пародійна поезія британського письменника Роальда Дала репрезентує незвичні сюжетні лінії, які поєднані з фольклорним матеріалом, звичними нам з дитинства героями. Текст віршованих казок слугує засобом впливу на читача, синтезуючи сучасні досягнення масової культури. Різноманітні словесно-художні коди переплетені, утворюючи своєрідний значеннєвий дискурс. Характерними рисами пародійної творчості Роальда Дала є жанрова еволюція віршованих казок, порушення табуйованих тем. У композиційній структурі віршів Роальда Дала простежуємо, напруженість інтриги, втаємничення змісту. При всій казковості сюжету вірші Дала відрізняють сучаснимиі деталі та мову головних героїв твору. Звертаючись до казкових мотивів, Р. Дал трансформував їх, вводив притаманні сьогоденню речі, дрібниці побуту. Комізм на рівні текстів віршів Р. Дала реалізовано за допомогою мовних засобів для створення ситуативного та лінгвістичного комізму: епітетів, метафор, порівнянь, гіпербол. Завдяки вживанню сленгу, вульгаризмів, твори набувають іронічного колориту. Сприйняття повідомлень як персонажами всередині тексту, так і читачем, визначається ступенем інформованості кожного з них. Для індивідуального стилю Р. Даля є характерним широке використання засобів друкарської виразності: різних шрифтів, курсиву, дужок і капіталізації. Мову Роальда Даля вирізняє простота і лаконічність, яка досягається завдяки підбору слів, що забезпечують точність викладу думки.

У періоди радикальних змін у суспільстві загострюється проблема цінностей, світ яких є багатоманітним. Він охоплює цінності матеріальні та духовні, соціальні й політичні, етичні та естетичні. Ціннісний зміст життя узагальнюється в художніх цінностях, котрі яскраво його втілюють завдяки художній образності творів мистецтва, звертаючись до почуттів і розуму людини, і таким чином стимулюють осмислення певної ціннісної проблеми, яка в результаті стане чи не стане власним надбанням реципієнта. Надаючи можливість пережити непрожите, стискаючи суспільний та історичний досвід поколінь до концентрації й форм, доступних для особистісного прилучення до нього, мистецтво є своєрідним “банком даних” щодо архетипів поведінки, архетипів сприймання реальності та культури. І все це молода людина опановує через найнадійніше входження людини в соціум – мову. Слово мовлене характеризує як людину, так і суспільство, в якому вона живе. У кожного народу мова своєрідна і незрівнянна, але спільним для всіх є те, що вона виражає думки і почуття людини, містить у собі творче начало. Передбачаємо декілька нових технологічних прийомів, які, на нашу думку, допоможуть через слово прилучитися до художніх цінностей світу в процесі викладання гуманітарних дисциплін у мистецьких ВНЗ, розширивши нескінченну багатовимірність молодої людини: іншомовна мистецька терміно-ідіоматична “інкрустація” теоретичних гуманітарних дисциплін, що може слугувати засобом міжнародного спілкування і взаєморозуміння. Будучи раціональним осягненням цінностей і джерелом інформації, яке забезпечує процес пізнання фіксованих одиниць мови, оперування термінами в галузі мистецтва допоможе культурній орієнтації студента, його здатності спілкуватися іноземною мовою, не поводитись “асиметрично” в певних ситуаціях, що свідчитиме про мовну коректність і сприятиме подальшому розвитку чуття мови. 2) Мистецтво літературно-художнього перекладу (у нашому випадку це стосується світового театру і світової драматургії, поезії). Звертаємо увагу студентів на той факт, що, на відміну від музики, живопису, танцю, літературний твір чи не єдиний з видів мистецтва, що замкнений мовними межами. Українською мовою герої грецьких трагедій почали розмовляти завдяки видатним українським перекладачам Василеві Сімовичу, Андрію Содоморі, Борисові Тену, Тарасові Франку та ін. Студенти мають зрозуміти сутність праці перекладача художнього твору: виконання перекладу – не технічна справа, не «фото» тексту, який потребує буквального перекладу кожного слова, а використання перекладачем своїх вмінь і таланту для донесення читачам (глядачам, слухачам) максимальної близькості до смислів оригіналу. Якщо така мета досягнута, відбувається не лише популяризація тексту, а й розбудова мови, в сферу якої завдяки перекладу вноситься цей текст, мобілізуючи почуття мовного патріотизму читача. 3) Діалог культур як фундаментальна потреба людської спільноти, що дає можливість уникнути одномірності мови; дає змогу інтерпретувати думки, посилювати їх, обмірковувати, сперечатися тощо. Запропонована технологія представляє нові ракурси та акценти приєднання студентів до культурних традиційних та інноваційних практик спілкування і регулювання взаємовідносин з наявним буттям.

Поетичний переклад відноситься до найскладнішого напряму перекладу, оскільки він вимагає передачу ритму, рифи та й самого поетичного слова. Особливою складністю в поетичному перекладі є передача форми та змісту, що несе за собою певні «втрати». Пере- кладачу досить часто доводиться нехтувати формою заради пере- дачі змісту. Проте також простежується тенденція до зміни змісту заради збереження форми тексту оригіналу. Як зазначають дослід- ники, поетичний переклад передає концептуальний зміст, однак при цьому втрачається так звана емоційна забарвленість. Тому перед перекладачем поетичного твору постає завдання створити пере- клад, що зможе передати також і настрій тексту оригіналу, а це ста- новить певні складнощі, оскільки при цьому необхідно зберегти як зміст, так і форму тексту оригіналу. Ще одним завданням, яке постає перед перекладачем поетичного твору, є пошук лексичного еквіва- ленту. При цьому необхідно враховувати різницю в семантичному обсязі слів, що належать до різних мов. Таким чином, поетичний переклад являє собою відтворення метричної форми, об’єднаної з правильними словами. Слова та фрази тексту перекладу мають бути розподілені так, щоб мати відповідність до тексту оригіналу задля збереження поділу й з’єднання, установлених оригіналом. При заміні тексту оригіналу мовою перекладу важливо зберегти пев- ний інваріант задля визначення міри еквівалентності тексту пере- кладу. Текст перекладу поетичного твору є відмінним від оригіналу через використання перекладачем прийому інтерпретації, а також етнокультурну специфіку самого перекладача. У поетичному творі індивідуально-авторська картина світу отримує в тексті перекладу відображений характер, вона більш суб’єктивна й несе риси мов- но-етнокультурної особистості її творця. Отже, ми можемо гово- рити про наявність акценту на фігуративному вираженні. Разом із цим у тексті перекладу простежується тенденція до використання експресивних засобів і стилістичних прийомів, а також переклада- цьких замін. Таким чином, задля створення якісного поетичного перекладу використовується концептуальний аналіз трансформацій, що виникають при перекладі поетичного твору з однієї мови іншою.

Gutnikova T.Y. A world and a man concept in Ukrainian art nouveau novel of the 90s of the XX th century. – The manuscript rights. The dissertation for the degree of Candidate of Philological Studies, speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – V. N. Karazin Kharkiv National University, Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, Kharkiv, 2012. In the dissertation the author studies the concept of the world and a man in the literature of the late 90s of the XXth century through the prism of post modern point of view. The main materials of the analysis are the novels by Y. Andrukhovich, Y. Izdrick,V. Kozhelyanko,O. Zabuzhko, Y. Pashkovskiy, O. Ulyanenko.
Гутнікова Т. Ю. Концепція світу і людини в українському постмодерністському романі 90-х років ХХ століття. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації досліджено концепцію світу й людини в літературі 90-х років ХХ століття крізь призму постмодерністського світобачення. Основним матеріалом аналізу виступають романи Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, В. Кожелянка, О. Забужко, Є. Пашковського, О. Ульяненка. Визначено, що концепція світу українського постмодерністського роману 1990-х років поєднує як загальноприйняті світові ознаки даного напрямку (цитатність, принципи гри, іронії, пародії, особлива форма побудови творів, «світ як текст», експериментування з мовою тощо), так і свої національні особливості, зумовлені культурними та суспільними умовами: часткова трансформація інваріантних положень постмодерну з пошуком конструктивних ідей, самоідентифікації, збереження самобутності, відкриття в літературі нових шляхів до подолання культурної і духовної кризи, пошуки цілісності буття. На підставі здійсненого аналізу виявлено принципово нову концепцію людини романістики 1990-х: фрагментарний, гібридний, деперсоналізований образ. Основними засобами його відображення стають нарцистичність, дискурсивність, гротескність, монологічність, антикалізм, оголення процесу творчості, відкрита взаємодія з читачем, звертання до архетипів, міфу (соціального, релігійного, народного), підвищений інтерес до ірраціонального й підсвідомого, автобіографічність. Як найпоширеніші у вітчизняних постмодерністських текстах виділено мотиви втечі, блукання, ловів, нереалізованості, самотності, страху, зайвості, розпачу, болю, сну, марення, видіння тощо, що є маркерами екзистенційної загубленості, фіктивності, знівельованості людського індивіда у ворожому світі.

У роботі було розглянуто підходи до класифікацій засобів реалізації інтертекстуальної іронії. Інтертекстуальність як текстова категорія, що відображає діалогічну взаємодію текстів, є важливою складовою літературно-перекладацького аналізу. Її вивчення становить одну з центральних проблем літературознавства та перекладознаства, особливо в контексті відтворення постмодерних художніх текстів. Найбільшк увагу зосереджено на алюзію як форму вираження міжтекстовихзв’язків та способах їх перекладу. До аналізу був залучений роман Джуліана Барнса «Історія світу в 10½ розділах».

У публікації досліджено метафоричне мовлення українського письменника Юрія Клена як засіб презентації індивідуально-авторської мовної картини світу в аспекті антропоцентричної лінгвістики; проаналізовано бінарну концептуалізацію метафоричної системи поета, типи метафор, способи їх реалізації; доведено, що текст художнього твору може являти собою складну й багатошарову метафору.

Хрестоматія містить наукові статті учасників фундаментального проекту «Лінгвальний простір духовного коду», які свого часу були опубліковані в різних виданнях, однак не завжди є доступними для наукової спільноти, зокрема й для студентства. Зібраний науковий доробок репрезентує мову (слово) як найважливіший чинник національної свідомості, що забезпечує комфортне існування людини в суспільстві, дає змогу виробити систему загальнонародних, національно зумовлених уявлень, пізнати національний характер. Запропоновані читачеві праці поглиблюють теоретичні відомості про семантичну структуру лінгвем у контексті національно-мовної картини світу. Дослідження лінгвального простору духовного коду ґрунтується передусім на осмисленні мовних знаків в системно-структурній та антропоцентричній (когнітивно-дискурсивній) парадигмах, що сприяє з’ясуванню когнітивних механізмів формування найважливіших соціокультурних стереотипів, виявленню культурно зумовлених компонентів мовних значень, інтерпретованих системою моральних норм, поведінки і принципами виховання і т. ін. Книжка стане в нагоді передусім студентам-словесникам під час вивчення навчальної дисципліни «Етнолінгвістика».

У статті акцентовано на дискусійному характері сформованих наукових підходів до визначення фундаментальних принципів аналізу метафор. Досліджено метафоричне мовлення українського письменника Юрія Клена як засіб презентації індивідуально-авторської мовної картини світу в аспекті антропоцентричної лінгвістики; наголошено, що метафора є одним з основних засобів моделювання суб’єктивного авторського погляду на життя та його художньої інтерпретації. Проаналізовано бінарну концептуалізацію метафоричної системи поета, типи метафор, способи їх реалізації; доведено, що текст художнього твору може являти собою складну й багатошарову метафору. Запропоновано класифікацію домінантних типів метафор з урахуванням способів їх морфологічного вираження та синтаксичної організації.

Роботу присвячено особливостям створення психолінгвістичного образу кіноперсонажа за психологічним архетипом «Діва». Розвідка є частиною комплексного дослідження цілісної системи психолінгвістичних кінообразів найбільш касових фільмів ХХІ сторіччя. Роботу виконано на матеріалі фентезі-фільму К. Бака та Дж. Лі Frozen (2013). Вважаємо кінодіалог одним з основних універсальних засобів розкриття образу персонажа в аудіовізуальному тексті. У роботі проаналізовано особливості мовлення принцеси Анни, загальним обсягом 302 репліки. За класифікацією В. Шмідт (2007) відносимо Анну до архетипу «Діва» (the Maiden), для якої визначальними рисами є такі: її життя – легке, не обтяжене рутиною, а ставлення до проблемних ситуацій залишається позитивним; вона любить розважатися, все нове і незвичне вабить її; вона не любить самотності; вона здатна на ризик і не бачить небезпек реального світу; вона не хоче дорослішати, але випробування й психологічні травми змушують її відкрити у собі здатність допомагати іншим та вести за собою; їй завжди потрібна людина, на яку можна покластися. Отримані результати свідчать, що для мовлення принцеси Анни характерні окличні речення (переважно констативи) у поєднанні з позитивною оцінною лексикою, «порожніми» прикметниками та вигуками для вираження захоплення й радості; апелятиви, які визначають важливих для Анни персонажів; вербальна та креолізована гра слів для створення гумористичного ефекту; розмовні одиниці для демонстрації невимушеного, неофіційного стилю спілкування; кооперативний стиль спілкування, який реалізується через частотні тактики прохання та вибачення; лексема please у реквестивах як прояв залежності Анни від допомоги інших персонажів; лексеми sorry та fault для зображення чутливості персонажа до почуттів інших; повтори на синтаксичному рівні у вигляді уточнювальних запитань, множинні асиндетони та апосіопези для демонстрації мислення у формі потоку свідомості, яке демонструє відкритість персонажа, наївність; майже однакова частотність займенників першої особи однини та другої особи для демонстрації з одного боку важливості власного «я», а з іншого – значущості інших персонажів у її житті.