Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Самостійний суб'єкт.
Статті в журналах з теми "Самостійний суб'єкт"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-23 статей у журналах для дослідження на тему "Самостійний суб'єкт".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Воротинцева, І. "Щодо визначення поняття ФОП як суб’єкта цивільного права". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 280–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1634.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначається, що розвиток ринкової економіки зумовив появу нових соціальних зв'язків, які вимагають правового регулювання. Як регулятор цих цивільних зв'язків виступає цивільне право. Отже, цивільні зв'язки є цивільно-правовими відносинами, які, у свою чергу, складаються з елементів - суб'єктів та об'єктів правовідносин. Суб'єктом права є індивід або організація, що володіють закріпленим у законі комплексом прав та обов'язків і здатні вступати у правові відносини.
Найбільш часто використовується розподіл суб'єктів права на фізичних осіб і юридичних осіб. Громадяни (фізичні особи) є природними суб'єктами права, вони виникли й існують незалежно від належності до певних форм політичних товариств. На противагу цій категорії суб'єктів виступають юридичні особи (організації), які являють собою штучні суб'єкти й можуть існувати тільки там, де існує право. Це підтверджується також і моментом виникнення цих двох категорій суб'єктів, і моментом припинення їхньої правоздатності. Фізична особа-підприємець визначається як суб'єкт підприємництва. Вивчення суб'єкта підприємницької діяльності передбачає попереднє пізнання статусу суб'єкта цивільного права, правовий режим якого повністю поширюється й на суб'єкта підприємницької діяльності. Іншими словами, перш ніж стати суб'єктом підприємницької діяльності, особа є суб'єктом цивільного права.
Пропонується таке визначення поняття: фізична особа-підприємець - це дієздатна фізична особа, зареєстрована в установленому порядку в статусі фізичної особи-під-приємця без статусу юридичної особи, яка здійснює на свій ризик і під свою майнову відповідальність самостійну, професійну, підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку від такої діяльності, має певні права й обов'язки, обумовлені підприємницькою діяльністю.
2
Козярук, О. "Суб’єкт контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсів або фальсифікованих лікарських засобів". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 351–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2066.
Повний текст джерелаАнотація:
Суб'єкт злочину разом з об'єктом, об'єктивною та суб'єктивною сторонами є обов'язковим і самостійним елементом будь-якого складу злочину, зокрема, передбаченого ст. 305 КК України. Відсутність суб'єкта виключає наявність складу злочину загалом і зумовлює відсутність підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Ознаки, що характеризують суб'єкта, нерозривно пов'язані з усіма іншими елементами складу злочину. Саме своїм суспільно небезпечним діянням суб'єкт завдає шкоди об'єкту посягання, діючи при цьому винно.
Незважаючи на те, що положення стосовно суб'єкта злочину є досить усталеними у кримінальному праві, все одно на теоретичному й нормативному рівнях виникають дискусійні питання, пов'язані з визначенням поняття суб'єкта злочину, передбаченого ст. 305 КК України, спеціального суб'єкта злочину, їх ознак та змістовної характеристики, а також доцільності визначення юридичних осіб суб'єктом злочину, що є актуальною проблемою та метою нашого дослідження.
У статті проаналізовано теоретичні підходи вітчизняних науковців до визначення поняття суб'єкта злочину, його ознак, встановлено відмінності між загальним та спеціальним суб'єктами злочину, передбаченого ст. 305 КК України. Встановлено та охарактеризовано основні риси відповідальності юридичних осіб зарубіжних держав, виділено значущі ознаки, які можна запозичити для українського законодавства. Водночас наведено позитивні приклади намагань впровадження до вітчизняного законодавства відповідальності юридичних осіб, які, на жаль, поки що не набули реалізації у практичній діяльності.
В результаті аналізу вищезазначених думок, положень, позитивного зарубіжного досвіду, враховуючи реалії сьогодення, пропонуємо удосконалення чинного законодавства шляхом впровадження до ст. 305 КК України відповідальності, окрім загального та спеціального суб'єктів, відповідальності юридичних осіб, які виступатимуть як додаткове покарання, не звільняючи від відповідальності винних фізичних осіб.
3
Пілецький, Віктор. "Акмеологічна модель професійної діяльності практичного психолога". Теоретичні і прикладні проблеми психології, № 3(56)Т2 (2021): 216–26. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2021-56-3-2-216-226.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена важливій комплексній психологічній проблемі - формування готовності психолога до практичної діяльності. Важливою є проектування акмеологічної моделі професійної діяльності практичного психолога. Автор зазначає, що якість підготовки фахівця, його готовність до виконання своїх соціальних і професійних обов'язків оцінюється системою специфічних критеріїв і показників, провідними серед яких є акмеологічні детермінанти. Виокремлено особистісні професійно значущі якості, які, з одного боку, виступають самостійними чинниками ефективності в досягненні особистості акме, професійного розвитку і вдосконалення, а з іншого боку, вони самі обумовлені рівнем розвитку акмеологічної культури. До найбільш значущих акмеологічних детермінант автор відносить: орієнтацію особистості на творчий саморозвиток, професійну компетентність, гуманізм, професійну ментальність, позитивне настановлення на професійну діяльність, акмеологічну культуру. Ефективність процесу професійного розвитку забезпечується реалізацією в навчальному процесі акмеологічного і андрагогічного підходів. Зазначено, що ознаки готовності до професійної діяльності виявляються через ступінь сформованості у людини таких основних психічних регуляторів діяльності: «образ об'єкта», «образ суб'єкта», образ суб'єктно-суб'єктних і суб'єктно-об'єктних відносин. Для оцінки визначених образів ми використано методику Ч. Осгуда «Семантичний диференціал». Ключові слова: практичний психолог, професійна діяльність, акмеологія, теоретична модель, професійна кар’єра.
4
Дишкантюк, Ю. "Поняття й ознаки послуги як предмета господарсько-правового регулювання". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 285–91. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1635.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено нормативне визначення змісту господарської діяльності, у якому виокремлюється складник предмета господарського права - надання послуг вартісного характеру як самостійної правової категорії. Послуги є привабливою та поширеною формою господарювання, метою надання яких є, як правило, отримання прибутку або задоволення економіко-соціальних потреб. Деякі послуги є формою владно-розпорядчих повноважень спеціально уповноважених державних органів, наприклад, стосовно легалізації суб'єктів господарювання або/та їхньої діяльності.
Здійснено обґрунтування уніфікованого підходу до розуміння сутності поняття «послуга» задля окреслення фундаментальних засад щодо її змістової характеристики, умов і порядку застосування та регулювання в умовах ринкової економіки. Для ефективного розвитку й удосконалення інституту послуг необхідним є здійснення постійного моніторингу задля виявлення попиту на будь-які послуги або задоволення сучасних економіко-соціальних потреб.
Проаналізовано такі положення: послуга використовується різноманітними галузями права (адміністративним правом, цивільним, земельним, фінансовим і господарським правом), що дає змогу виокремити її комплексний характер; суб'єкти господарювання є особами, які надають послуги на умовах і в порядку, визначених нормами чинного законодавства, з урахуванням міжнародного досвіду. Також виокремлюються особи, які є споживачами послуг і/або їх замовниками, якими також можуть бути й суб'єкти господарювання. Специфічними ознаками послуги є такі: споживання в момент її надання, вартісний характер, економіко-соціальний характер, договірна форма.
5
Щиголь, О. "НОВА КОНЦЕПЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАНОВИЩА ПОТЕРПІЛОГО ТА ЙОГО ПРЕДСТАВНИКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ З УРАХУВАННЯМ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ВІКТИМОЦЕНТРИЗМУ". Юридичний вісник, № 2 (6 липня 2021): 177–85. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2171.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлюються проблемні питання, пов'язані з недосконалістю законодавчої регламентації процесуального становища потерпілого та його представників у кримінальному провадженні. Робиться висновок, що наразі останні є надто обмеженими в своїх можливостях, особливо порівняно зі сторонами обвинувачення й захисту. Водночас наявні процесуальні права часто є неефективними (недостатньо ефективними), створюючи для потерпілого та його представників невиправдані перешкоди. В умовах змагальності потерпілий виведений з протиборства (протистояння) сторін, не маючи здатності реально впливати на хід провадження та відстоювати в ньому свої права й
інтереси. У ряді випадків потерпілий залежить від сторони обвинувачення, що нівелює його самостійний, автономний статус.
Відтак обґрунтовується необхідність перегляду чинної нормативної моделі, а також запровадження якісно нової концепції, котра б надавала потерпілому і його представникам широкий спектр процесуальних прав та їх гарантій, дозволяючи їм ефективно здійснювати кримінальну процесуальну діяльність та загалом досягати поставлених цілей у кримінальному провадженні.
Із цією метою автор: 1) пропонує виокремити самостійну засаду кримінального провадження - процесуальний віктимоцентризм - та закріпити її в КПК України. Зміст останньої полягатиме в якнайкращому забезпеченні прав та законних інтересів потерпілого у ході здійснення кримінального провадження. Зазначена засада має стати панівною ідеєю, базисом концепції процесуального становища потерпілого та його представників. Її неухильне дотримання в правозастосовній площині слугуватиме запорукою належного захисту прав потерпілого та досягнення завдань кримінального провадження; 2) формує нову концепцію процесуального становища потерпілого та його представників, згідно з якою останні будуть представлені у кримінальному провадженні в ролі самостійної сторони, діючи нарівні зі стороною обвинувачення та стороною захисту. Потерпіла сторона стане рівноправним суб'єктом кримінального процесу, беручи повноцінну участь у доказуванні, а також вирішенні всіх питань, котрі так чи інакше стосуються інтересів потерпілого.
6
Гончаренко, Г. А. "Громадський контроль за сектором безпеки: адміністративно-правові засади, суб'єкти та проблеми реалізації". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 160–67. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.321.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.
7
Пчеліна, О. В. "Обставини, що підлягають з'ясуванню під час розслідування кримінальних правопорушень, і їхнє місце у структурі окремої криміналістичної методики". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (4 вересня 2020): 187–90. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).590.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті встановлено, що питання про включення обставин, які підлягають з'ясуванню під час розслідування кримінальних правопорушень, до структури окремої криміналістичної методики та визначення їх місця залишається дискусійним. Обставини, які підлягають з'ясуванню під час розслідування кримінальних правопорушень, відіграють важливу роль у діяльності з виявлення, розкриття та розслідування злочинів. Це пояснюється тим, що кримінальне провадження є програмою дій уповноважених суб'єктів, націлених на збирання достовірних, достатніх, допустимих і належних доказів. Наголошено, що визначення таких обставин надає розслідуванню злочинів цілеспрямованості. Встановлено, що сформувалося декілька підходів до вирішення питання про визначення місця обставин, які підлягають з'ясуванню, у структурі окремої криміналістичної методики. Одна група вчених виділяє обставини, що підлягають з'ясуванню, як самостійні структурні елементи окремої криміналістичної методики, друга - включає їх до складу інших структурних елементів методики розслідування злочинів окремого виду (групи). Деякі науковці розділяють думку про те, що криміналістична характеристика злочинів як елемент окремої криміналістичної методики органічно включає до свого складу перелік обставин, які підлягають встановленню (з'ясуванню), а отже, недоцільно вносити згадані обставини до структури окремої методики. Акцентовано увагу на необхідності включення обставин, що підлягають з'ясуванню під час розслідування кримінальних правопорушень, до структури криміналістичної методики. Запропоновано вказані обставини не виокремлювати як самостійний елемент окремої криміналістичної методики, а висвітлювати поряд із типовими криміналістичними ситуаціями, тактичними завданнями, версіями, особливостями планування тощо в тій частині методики розслідування злочинів окремих видів (груп), де йдеться про особливості здійснення досудового розслідування на етапі збирання та перевірки інформації про злочин, початковому та наступному етапах.
8
ВЕРІТОВ, Олександр. "ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНОГО КОМПОНЕНТА ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ БАКАЛАВРІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ". Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 3 (грудень 2020): 204–14. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2020-1-3-204-214.
Повний текст джерелаАнотація:
АНОТАЦІЯ Актуальність проблеми обумовлена тим, що формування високого рівня підприємницької культури майбутніх бакалаврів фізичної культури і спорту не можливе без забезпечення певного рівня медійної та інформаційної грамотності, володіння інформаційними технологіями, обізнаності щодо основних засобів маркетингових комунікацій у спортивно-оздоровчій діяльності. З огляду на стрімкий розвиток інформаційних технологій інформаційно-комунікаційні навички здобувачів вищої освіти мають вплив на формування підприємницької культури, як і знання економічних законів та управлінських технологій. Метою статті є розроблення змістовного наповнення навчального модуля "Цифрове забезпечення підприємництва" та визначення доцільних форм і методів освітнього процесу як педагогічних умов формування інформаційно-комунікаційного компонента підприємницької культури бакалаврів фізичної культури і спорту. Для досягнення поставленої мети було використано абстрактно-логічний та системно-структурний методи дослідження. Відповідно до авторської концепції процес формування підприємницької культури здобувачів вищої освіти передбачає реалізацію підготовчого, теоретичного та практичного етапів. Визначено, що засвоєння навчального матеріалу дисципліни "Інформаційні технології у фізичній культурі і спорті", зокрема її змістовного модуля "Цифрове забезпечення підприємництва", може бути підготовчим етапом процесу формування підприємницької культури майбутніх бакалаврів фізичної культури і спорту. Структура зазначеного модуля містить три теми, засвоєння змісту яких передбачає проведення лекцій (6 год.), практичних занять (6 год.) та самостійну роботу студентів (18 год.). Головними навчальними завданнями аудиторної та позааудиторної роботи є: ознайомлення майбутніх бакалаврів з можливостями інформаційних систем управління проєктами, сервісів для створення сайтів, складання ментальних мап та прикладних комунікаційних програм для мобільних пристроїв. Формами і методами навчання визначено: традиційна лекція, лекція-прес-конференція, лекція-візуалізація, метод проєктів з використанням комп'ютерної програми "OpenProject", презентація і захист результатів самостійної роботи. Визначено, що самостійну роботу здобувачів вищої освіти доцільно спрямувати на розвиток термінологічної бази, яка необхідна для рефлексії та організації освітнього процесу. Зазначені форми й методи навчання дозволяють сформувати в студентів усвідомлення себе як суб'єктів творчості та значно активізувати їхню пізнавальну діяльність. Ключові слова: підприємницька культура; інформаційно-комунікаційні навички; інформаційні технології; форми і методи навчання; управління проєктами; створення сайту
9
Бедрій, Мар'ян Миронович. "СТАТТЯ 7 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ КРІЗЬ ПРИЗМУ ФЕНОМЕНУ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА". Часопис цивілістики, № 38 (7 вересня 2020): 18–25. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.362.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена взаємодії тексту Цивільного кодексу України (зокрема ст. 7) зі звичаєвим правом як суспільним явищем. Досліджено співвідношення понять звичаю та правового звичаю в контексті регулювання цивільних відносин. Обґрунтовано тезу про те, що регулятором цивільних відносин є звичай загалом, а джерелом цивільного права - правовий звичай як його вид. Поняття звичаю, вказане у ст. 7 ЦК України, визнано вдалим, адже воно включає як правові звичаї (регулюють правовідносини як юридичні норми), так і звичаї релевантні праву (мають значення у правозастосуванні).
Виконано порівняння звичаїв загального характеру та правил персональної ділової практики конкретних контрагентів. Зроблено висновок про те, що звичай як правило, утворене загальною діловою практикою (більшість підприємців відповідної галузі чи регіону), не є тотожним правилу, утвореною персональною діловою практикою сторін. Персональна ділова практика сторін здатна сформувати правило, що за юридичними наслідками прирівнюється до умови договору, укладеного між ними. Натомість загальна (деперсоніфікована) ділова практика утворює правовий звичай, який прирівнюється за юридичним значенням до норми законодавства (загальнодержавної, місцевої чи галузевої).
Проаналізовано поняття звичаїв ділового обороту та доцільність його використання в тексті Цивільного кодексу України. За результатами цього аналізу звичаями ділового обороту окреслено ті, що були утворені за участю суб'єкта підприємницької діяльності. Запропоновано усунути відсилання до звичаїв ділового обороту з тексту кодексу та замінити їх у відповідних статтях відсиланнями до звичаїв загалом. Оскільки звичай набуває чинності у цивільних правовідносинах за умови його фактичної усталеності, ця характеристика звичаю повинна бути збережена в тексті Цивільного кодексу України.
Висвітлено можливість письмової фіксації звичаїв у документах, які не мають статусу самостійних джерел права. Запропоновано доповненити текст Цивільного кодексу України окремою статтею про узанси в розумінні звичаїв, які зафіксовані у документарній формі торгово-промисловими палатами й іншими авторитетними організаціями. Розглянуто проблему конкуренції законодавчих і звичаєвих норм у ході регулювання цивільних відносин. При згаданій конкуренції повинна застосовуватися норма законодавства, якщо компетентним суб'єктом не буде встановлено, що така норма є неконституційною чи неправовою.
10
Токовило, Тетяна. "ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ. ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ В СУЧАСНОМУ СВІТ І". Молодий вчений, № 3 (91) (31 березня 2021): 111–14. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто застосування математичної статистики в дослідженні виробничих процесів, їх ефективність, а саме пошук закономірностей величин різних технологічних процесів і прогнозування їх зміни. Показані можливі напрямки науково-дослідної та самостійної роботи студентів при вивченні математичної статистики. Математичні методи є основним механізмом аналізу виробничих процесів, спрямованих на розробку теоретичних моделей, що дасть можливість відображати існуючі зв'язки в житті, прогнозувати поведінку суб'єктів. Математичне моделювання стає мовою сучасного життя, однаково зрозумілим для вчених всіх країн світу. Використання методів математичної статистики в житті надзвичайно широко і різноманітно.
11
Галіцина, Н. "Інститут адміністративної відповідальності у соціальній сфері". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 20–32. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.1998.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено призначення інституту адміністративної відповідальності в соціальній сфері. Показано суб'єктивний склад осіб, яких можна притягати до адміністративної відповідальності за проступки, що посягають на адміністративно-правовий механізм реалізації концепції соціальної держави. Доведено доцільність виокремлення юридичних осіб як самостійного суб'єкта, якого можна притягти за вчинення адміністративних деліктів у галузі соціального захисту, що цілком узгоджується із практикою країн-членів ЄС.
Вказано, що для соціальної сфери примус має владно-управлінську природу, здійснюється на основі норм публічного права (адміністративно-правових), вимагає існування елементу державної влади, публічної адміністрації та відповідних методологічних настанов у реалізації нею своєї компетенції. Проілюстровано, що для належного гарантування реалізації концепції соціальної держави слід говорити саме про адміністративно-правовий примус, стосовно розуміння сутності якого можна виокремити доктринальні позиції щодо сприйняття його у владно-управлінському, інструментальному та прагматичному плані.
Запропоновано під штрафом розуміти вид адміністративної штрафної санкції в грошовому еквіваленті, що оперативно стягується в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законами України, за вчинені адміністративні делікти з метою виховання та покарання правопорушників, попередження вчинення ними адміністративних проступків у майбутньому. З'ясовано, що це основний та самостійний вид адміністративного стягнення за делікти, вчинені в галузі соціального захисту, надання соціальних послуг. Його основними властивостями у відповідних відносинах є превентивна роль і стримувальний характер.
Запропоновано критерії відмежування від штрафних санкцій адміністративно-господарських санкцій, які застосовуються до порушників норм соціального права. Доведено, що процедура під час їх застосування є адміністративною, тобто має офіційний і публічно-владний характер, а порядок застосування може бути й судовим, але за правилами адміністративного судочинства. Встановлено, що адміністративно-господарські санкції мають публічну (адміністративну) правову природу та відносно самостійний правозахис-ний характер, виконують охоронну функцію в частині забезпечення соціальної справедливості та підтримання громадського порядку в соціальній сфері.
12
Lobodynska, O. M., та I. P. Magazynshchykova. "РОЛЬ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАКТИК У ФОРМУВАННІ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ФАХІВЦЯ З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ". Scientific Bulletin of UNFU 28, № 2 (29 березня 2018): 167–71. http://dx.doi.org/10.15421/40280232.
Повний текст джерелаАнотація:
На засадах компетентнісного підходу та основ теорії соціальної практики обґрунтовано можливість використання поняття екологічна практика для вирішення актуальної проблеми формування у процесі навчання діяльнісної (поведінкової) складової компетентності майбутнього фахівця, а також її діагностики як результату навчання. У контексті концепції сталого розвитку запропоновано теоретичну інтерпретацію поняття екологічна практика, підходи до структурного аналізу екологічних практик, що застосовують у різних сферах життєдіяльності людини. Наведено результати соціологічного аналізу конкретних виявів екологічної активності студентів. Згідно з концепцією дослідження, зміни у поведінці відбуваються під впливом екологізації навчання, індикаторами цих змін є обізнаність студентів зі спектром екологічних практик, готовність їх використовувати та набутий у процесі навчання досвід їх застосування. Окреслено можливості методу портфоліо як засобу формування та оцінювання рівня екологічної компетентності студента. Доведено необхідність педагогічної підтримки використання студентами екологічних практик, яка полягає у підвищенні рівня обізнаності студентів про ефективні практики ресурсозбереження та природоохоронної діяльності, застосуванні спеціальних форм організації самостійної роботи студентів та їх практичної підготовки, використанні різних форм суб'єкт-суб'єктної взаємодії викладача і студента, реалізації принципу навчання спільною дією – від спільної дослідницько-інноваційної діяльності до спільної громадської, волонтерської роботи, спрямованої на захист природи та покращення стану довкілля.
13
Піддубний, О. Ю. "До питання про розмежування цивільних і господарських договорів і його вплив на інші види договорів". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (3 вересня 2020): 48–51. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).563.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено традиційній проблемі розмежування цивільного та господарсько-правового договору і можливому впливу такого розмежування на розуміння місця інших видів договорів із погляду низки універсальних критеріїв.
Пропонується всі майнові договори поділити на три види - ординарний, споживчий і господарський. Враховуючи, що всі три види є цивільно-правовими у своїй основі, але споживчий і господарський договори відрізняються як між собою, так і щодо базового цивільного договору, запропоновано присвоїти йому типологічне найменування «ординарний» на противагу іншим двом, котрі мають свої особливості.
Як риса, яка є універсальною для всіх запропонованих видів, висувається їх майновий характер і визначається, що він є родовим. Іншою спільною рисою всіх майнових договорів є їхня цивільно-правова основа. Отже, всі означені договори є насамперед цивільно-правовими. Згідно з авторською класифікацією із застосуванням запропонованих критеріїв до цивільно-правових належать ординарний і споживчий договір, що існують як понятя одного порядку з господарським договором. Підтримується думка науковців, які стверджують, що господарський договір є також різновидом цивільно-правового договору, але має додаткову господарсько-правову специфіку.
Специфіка господарського договору вбачається автору у господарській діяльності й одночасно у її суб'єктах, для яких така діяльність є єдиною можливою.
Для розмежування ординарних і споживчих договорів, за авторським твердженням, неможливо обійтися без критерію предмету договору, а саме стандартизованого чи індивідуального товару або послуги. Також для споживчих договорів відзначається дисбаланс у правах і обов'язках сторін, що створює достатньо підстав, щоб розглядати такі договори як самостійне явище одного класифікаційного порядку з ординарним і господарським договорами.
Аналізується можливий вплив такої класифікації на місце трудового й адміністративного договору. Встановлено, що останній залежно від наявності чи відсутності майнового характеру може виступати як самостійне родове поняття або бути ознакою майнового договору.
14
Барсукова, Т. "Деякі питання визначення спортивного права за законодавством України". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 244–49. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.998.
Повний текст джерелаАнотація:
У запропонованій статті надається загальна характеристика спортивного права як самостійної галузі права. Наголошується, що постійний розвиток спорту в Україні, зумовлює необхідність удосконалення та кодифікації законодавства, яким регулюються спортивні правовідносини. Звертається увага на те, що нормативно-правові акти країн ЄС є комплексними актами, які вельми детально регулюють питання правового статусу суб'єктів спортивних правовідносин, спортивної підготовки та освіти в галузі фізичної культури і спорту, захисту здоров'я спортсменів і протидії вживанню допінгу, організації занять спортом, обов'язків, пов'язаних із спортивною діяльністю, порядку проведення спортивних заходів і їхнього висвітлення в засобах масової інформації, фінансування і державної підтримки спорту (особливо – масового спорту і спорту вищих досягнень), правопорушень в галузі спорту і відповідальності за їх здійснення. Українське законодавство, своєю чергою, також регламентує права громадян у сфері фізичної культури і спорту, засади державної політики та управління у цій сфері. Чинні норми регулюють лише загальні стани і їх практично неможливо застосувати в конкретних випадках на практиці. Враховуючи низку проблем, існуючих в українському спорті, визначеного законодавчого врегулювання, недостатньо, а окремі положення нормативно-правових актів вимагають перегляду і істотного доопрацювання. Надається загальне визначення спортивного права як комплексної галузі права, що має своїм предметом суспільні відносини з приводу організації і розвитку фізичної культури і спорту, а також що складаються в процесі організації і проведення змагань.
15
Маслова, А. Б. "ПУБЛІЧНА АДМІНІСТРАЦІЯ ЯК СИСТЕМНЕ УТВОРЕННЯ: АНАЛІЗ МЕТИ, КОМПОНЕНТІВ ТА СТРУКТУРИ". Знання європейського права, № 2 (27 жовтня 2020): 50–55. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.74.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на підставі узагальненого аналізу наукових та публіцистичних джерел визначено мету, компоненти та структуру публічної адміністрації як системного утворення. Зауважено, що з активним розвитком реформаційних процесів у сфері публічної адміністрації та її діяльності суттєво посилюється необхідність у науковому осмисленні вказаних процесів та створенні теоретичного фундаменту для збалансованого та виваженого реформування. Водночас підкреслено, що одною з найважливіших умов ефективної трансформації будь-якого публічного чи державного інституту є послідовність та цілісність таких змін, яка, зокрема, забезпечується системним (комплексним) дослідженням об'єкта реформування.
Зазначено, що правова природа публічної адміністрації протягом усього періоду формування та розвитку адміністративно-правової доктрини завжди привертала увагу вчених-адміністративістів, а також представників інших галузевих як юридичних, так і неюридичних наук. Предметом дослідження, як правило, є окремі аспекти або ж загальна проблематика публічного адміністрування, публічної адміністрації та її суб'єктів тощо. Зокрема, вказаними питаннями в різні історичні періоди розвитку юридичної науки займалась значна кількість уче-них-правників. Водночас констатовано, що лише в окремих наукових працях здійснено спроби проаналізувати публічну адміністрацію як певну систему з перманентними їй ознаками.
Установлено, що в найзагальнішому вигляді публічна адміністрація як системне утворення являє собою самостійну відокремлену систему, функціонування якої опосередковано певною метою, склад представлений компонентами - елементами й підсистемами, а структура - зв'язками (внутрішніми й зовнішніми), які, власне, й надають публічній адміністрації властивості, необхідні для її системності, стійкості, упорядкованості та цілісності.
16
Птащенко, О. В., та К. І. Куценко. "Використання стратегічного маркетингового інструментарію в межах торговельного співробітництва". ВІСНИК СХІДНОУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені Володимира Даля, № 3 (267) (10 квітня 2021): 141–44. http://dx.doi.org/10.33216/1998-7927-2021-267-3-141-144.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто стратегічний маркетинговий інструментарій, який використовують підприємства в межах здійснення торговельного співробітництва.
Визначено, міжнародний маркетинг є самостійною галуззю діяльності підприємства за умови виходу на зовнішні ринки, яка є системою планування, реалізації, контролю та аналізу заходів по впливу на багатонаціональне ринкове середовище і пристосування до її умов на підприємстві, яке здійснює свою діяльність більш ніж в одній країні. Представлено розгляд основного інструментарію міжнародного маркетингу.
Відтворювальна відкритість країни при використанні міжнародного маркетингу залежить від наявності в державі природних багатств – енергетичних ресурсів, сировини для промисловості, продовольства для населення. Рівень відтворювальної відкритості держави тим вищий, чим вищий рівень її техніко-економічного розвитку та чим менша величина її ВВП і забезпеченість власними природними ресурсами.
Тому за таких умов розвитку світової економіки залучення технологій розглядають як один з головних чинників зростання економіки як трансформаційних країн, так і розвинутих. Вивчення міжнародного ринку сучасних технологій, зокрема процесів еволюції, формування елементів та їх структури, є актуальним питанням сьогодення. Активна участь на міжнародному ринку й є запорукою доступу до передових знань, стимулювання внутрішньої інноваційної діяльності, підвищення продуктивності економічних процесів. З огляду на зазначене, можна стверджувати, що міжнародний маркетинг – це така система організації діяльності суб'єктів виробничої сфери, яка сприяє оптимізації функціонального поєднання виробничих цілей і поточних потреб різних груп споживачів, координації приватних інтересів у всіх сферах економічного життя – виробничої, посередницької, споживчої по відношенню – до глобального міжнародного ринку.
17
АШИТОК, Надія. "ФОРМУВАННЯ ІНКЛЮЗИВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПОЗИЦІЇ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ". Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 2, № 2 (2020): 11–20. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2020-1-2-11-20.
Повний текст джерелаАнотація:
АНОТАЦІЯ Поняття цілісності і диференціації педагогічного процесу у наш час еволюціонують. Спочатку ці поняття аналізувались у контексті розмежування функцій вихователя і вчителя. Згодом при трактуванні цих понять йшлося про єдність адміністративної, навчальної та виховної складових навчальної діяльності. У ХХ столітті навчання і виховання аналізувались як відносно самостійні процеси у нових соціально-економічних і політичних умовах. З середини 70-х років ХХ століття вивчення цілісності педагогічного процесу стало відбуватися з точки зору оптимізаційного, діяльнісного, системного, індивідуально-особистісного підходів. У наш час найчастіше цій процес досліджується на основі методології системного підходу. Особливої актуальності проблема цілісності педагогічного процесу в сучасній Україні набуває у зв’язку із впровадженням інклюзивної освіти. В умовах реформування освіти України актуалізується необхідність зміни традиційних уявлень про педагогічний процес, усвідомлення доцільності змін його структури. У статті обґрунтовується необхідність вибору належних диференційованих засобів навчання, які б дозволили зберегти цілісність педагогічного процесу та забезпечити зв’язок між його структурними та функціональними компонентами. Необхідність перегляду змісту елементів педагогічного процесу стає важливою умовою збереження його цілісності як системи та запорукою успішності функціонування. Основна мета статті – обґрунтування методологічних засад побудови сучасної стратегії системного підходу до вивчення та проектування педагогічного процесу в інклюзивних школах. У статті аналізуються елементи педагогічного процесу і окреслюються шляхи збереження цілісності педагогічного процесу. Автором обґрунтована необхідність підготовки суб'єктів освітнього процесу до прийняття стратегічних цілей сучасної освіти, освоєння нових форм організації освітнього процесу в зв'язку з потребою організації діяльності з метою включення дітей з особливими освітніми потребами до освітнього процесу. Key words: педагогічний процес; інклюзія; діти з особливими освітніми потребами; системний підхід.
18
Deneha, O. "МІСЦЕ ДЕРЖАВИ СЕРЕД ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 305–13. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.37.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.
19
Ліпинський, В. "Адміністративний штраф за порушення митних правил: правова основа та перспективи вдосконалення їх тлумачення". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 183–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2044.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтовано нагальну необхідність тлумачення положень митного законодавства про адміністративний штраф так, щоб його розмір відповідав обставинам справи щодо тяжкості правопорушення, ступеня вини правопорушника та його індивідуального становища, на противагу механічному застосуванню цього адміністративного стягнення митними органами та судами у встановленому законом єдиному можливому розмірі. Застосовуючи нормативно-догматичний, системний, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання, автор висловлює аргументи на користь того, що, незважаючи на буквальний зміст положень митного законодавства про застосування штрафів за порушення митних правил, вони мають тлумачитися з урахуванням принципу пропорційності, який вимагає забезпечення відповідності адміністративних стягнень за порушення митних правил обставинам справи, а також обмеження вжиттям якомога більш м'яких заходів державного реагування на ці правопорушення, достатніх для досягнення цілей адміністративних стягнень за порушення митних правил. З огляду на пріоритетність верховенства права перед приписами позитивного законодавства абсолютно визначений розмір штрафів за порушення митного законодавства не може знімати із суб'єктів правозастосування обов'язок, керуючись принципами права, зважувати ступінь інтенсивності державних репресивно-превентивних заходів з урахуванням особливих обставин справи. Як показує досвід найбільш розвинених країн, обтяжуючими обставинами можна вважати, зокрема, негативну історію взаємодії з митними органами, умисне перешкоджання розслідуванню митних органів утриманням доказів чи введенням посадових осіб митних органів в оману. Натомість обставинами, що пом'якшують адміністративну відповідальність за порушення митних правил, слід визнавати вчинення правопорушення вперше з необережною формою вини або без значних наслідків для державного бюджету через недоотриман-ня доходів; тяжкі події особистого характеру у людини, яка самостійно веде підприємницьку діяльність або має вирішальний вплив на бізнес-рішення; вжиття усіх можливих заходів для уникнення правопорушення, зокрема звернення до митних органів з проханням про консультацію чи іншу допомогу; добросовісну помилку у складних питань митного адміністрування через недосвідченість; зв'язок правопорушення з комплементарною помилкою митних органів, співпрацю під час розслідування митних органів; негайне виправлення порушення; позитивну історію взаємодії з митними органами.
20
Анненко, О., та П. Зубаков. "Концептуальні проблеми інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді за кримінально-процесуальним законодавством України". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1702.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій статті розглядаються проблеми застосування інституту відмови прокурора від публічного обвинувачення. Аргументується висновок щодо доцільності законодавчого закріплення наслідків відмови прокурора від публічного обвинувачення у кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 121 Конституції України, однією з функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов'язкову участь прокурора у розгляді в суді кожного кримінального провадження, яке надійшло з обвинувальним актом, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності.
В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінального провадження приватного обвинувачення. Але не в кожному кримінальному провадженні можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожному провадженні особу притягують до відповідальності обґрунтовано.
Водночас помилки досудового слідства не обов'язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях - відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінального провадження.
Тривалий час у науковій літературі точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, тему відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і зміни обвинувачення в суді не можна вважати вичерпаною. Зокрема, потребують з'ясування питання щодо можливості та процесуальних наслідків відмови прокурора від обвинувачення під час судового розгляду.
Як правило полеміка ведеться навколо того, чи повинен суд у разі відмови прокурора від обвинувачення продовжувати розгляд кримінального провадження по суті і вирішити його на свій розсуд, керуючись керівними засадами ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, чи негайно закрити кримінальне провадження, зважаючи на відсутність спору як такого.
Питання, повязані з інститутом відмови прокурора від обвинувачення, дуже глибокі, концептуальні й іноді знаходяться не лише в юридичній площині, а й у політичній.
КПК України відтворює американський підхід до вирішення легітимності обвинувальної діяльності прокурора, відповідно до якого прокурор вправі відмовитися від обвинувачення, а суд зобов'язаний закрити кримінальне провадження у зв^язку з відсутністю спору між сторонами. При цьому на відміну від США український кримінальний процес не створює для такого підходу сприятливих умов, оскільки, по-перше, в Україні відсутня політична відповідальність прокурорів перед виборцями, що відразу ставить під сумнів легітимність їхніх рішень про відмову від підтримання державного обвинувачення.
По-друге, відповідно до чинного КПК України, потерпілий є самостійним суб'єктом кримінального процесу з широкими повноваженнями, що надають йому можливість активної участі в кримінальному судочинстві.
Ураховуючи природню відсутність «американських елементів» у системі українського кримінально-процесуального законодавства, зазначену проблему можна вирішити не шляхом модифікації інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді, а шляхом повної відмови від нього як теоретично нікчемного (неспроможного).
Прокурор повинен бути вільний у викладені перед судом своєї персональної позиції за підсумками судового розгляду, але позбавлений права відмовлятися від підтримання обвинувачення, оскільки він діє як представник суспільства, доручення якого забороняє йому відмовлятися від обвинувачення.
21
Українська, Лариса. "Державне регулювання інформаційного простору". Adaptive Management Theory and Practice Economics 13, № 26 (10 лютого 2022). http://dx.doi.org/10.33296/2707-0654-13(26)-04.
Повний текст джерелаАнотація:
В досліженнні роскрито взаємозв’язок між становленням та розвитком єдиного інформаційного простору і необхідністю оптимізації механізмів державного регулювання формування і споживання інформаційних продуктів. Інформаційний простір формується разом з інформаційним суспільством, перебуваючи з ним у тісному взаємозв'язку та взаємовпливі. Створення інформаційного суспільства – політична, економічна та культурна мета більшості суб'єктів економіки. Рух до цієї мети стимулюється національними стратегічними програмами, програмами розвитку та великою кількістю інших ініціатив. Одне із завдань, яке має вирішувати держава, – сприяння демонополізації володіння інформацією; також держава повинна гарантувати достовірність інформації, що передається, оскільки від цього залежатиме довіра до неї та оптимальне функціонування самого середовища та процесів усередині неї. Соціально-економічний механізм регулювання єдиного інформаційного простору є системою елементів та взаємозв'язків, які забезпечуватимуть функціонування та розвиток інформаційного середовища суспільства.
Система критеріїв виділення (відокремлення) елементів механізму регулювання єдиного інформаційного простору країни може бути пов'язана з наявністю соціальної групи характерних рис. Розгляд сполучення проблеми відкритості інформаційної сфери та державного регулювання виявляє необхідність пошуку збалансованого рішення між можливістю контролю інформаційного середовища та його самостійним розвитком. Розвиток інформаційного середовища є незаперечним фактом, гальмування якого може призвести лише до гнітючих наслідків в економічному та будь-якому іншому середовищі. Ігнорування закономірностей формування єдиного інформаційного простору є неприпустимим. Зокрема це стосується монополізації інформаційних засобів і технологій, а також доступу до інформації, оскільки суперечить самому визначенню ЄІП та його критеріїв. На даній стадії розвитку інформаційного суспільства виникає необхідність пошуку збалансованого рішення між можливістю контролю інформаційного середовища та його самостійним розвитком на рівні інтегрованого інформаційного простору, де буде враховано інтереси суб'єктів та об'єктів інформаційного простору, а також проблеми відкритості інформаційної сфери та її державного регулювання.
22
Н.О., Полякова. "ПУБЛІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ ФОРМУВАННЯ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ НА РІВНІ РЕГІОНІВ". Bulletin of the National University of Civil Protection of Ukraine. Series: Public Administration, № 2(15)2021 (2021). http://dx.doi.org/10.52363/2414-5866-2021-2-31.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджені управлінські аспекти організаційно- економічних і соціально-трудових стосунків, що складаються з приводу стійкого збалансованого розвитку регіону і праці як чинника його динаміки. Невизначеність ринкового середовища, обумовлена сучасними глобальними кризовими процесами, ініціює посилення вимог до розвитку вітчизняних регіонів як самостійних ринкових суб'єктів саме за рахунок можливостей використання праці як чинника економічної динаміки. Висока результативність трудового чинника як одна з ключових умов стійкого збалансованого розвитку територій спрямована на дотримання імперативу підвищення багаторівневої конкурентоспроможності вітчизняних регіонів на основі раціонального використання матеріальних і нематеріальних чинників регіонального господарювання, структура і динаміка яких трансформується під впливом екзогенних і ендогенних складових ринкової кон'юнктури, а також соціально-економічних програм, що реалізовуються в регіонах. Актуальність і об'єктивна необхідність дослідження ефективності використання праці як чинника економічної динаміки, а також його недостатня теоретико-методическая розробленість зумовили вибір теми і мети дослідження.
23
Лукащук, Світлана. "ВІРТУАЛІЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ". Psychological Prospects Journal, № 38 (20 грудня 2021). http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2021-38-163-176.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета. Здійснити теоретичний аналіз віртуалізації як феномену освітнього простору, розкрити поняття віртуалізації в системі навчального середовища, вказати на характерологічні властивості віртуального простору; проаналізувати роль явища віртуалізації в процесі навчання та всебічного розвитку особистості.
Методи. Для реалізації мети дослідження було застосовано загальнонаукові теоретичні методи дослідження інформації, такі як: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення і класифікація.
Результати. Здійснено спробу аналізу феномену як природного компоненту життєтворчості суб’єктів навчального простору, що зумовлюється системою техногенних, соціокультурних та економічних факторів. Вказано на те, що візуалізація навчального процесу дає можливість прояву нового соціального середовища, ставши таким чином відправною точкою фундаментальних трансформацій процесу освіти. Визначено, що сама природа віртуального має різний характер – віртуалізація, опосередкована індивідом або машиною. У першому випадку явище виникає в процесі безпосередньої взаємодії суб'єктів навчально-виховного процесу. Другий випадок збільшення віртуалізації освітнього простору передбачає зменшення міжособистісного спілкування учасників процесу, самостійне освоєння навчального матеріалу, використання особистістю гаджетів як замінників суб’єктів процесу навчання. Вказано на характерологічні властивості віртуального простору за Д. Івановим: не суттєвість впливу (зображення створює ефекти, характерні для реального); обумовленість якостей і характеристик (предмети штучні та мінливі); ефемерність (свобода входу, вона забезпечує можливість переривати і відновити присутність. Проаналізовано роль явища віртуалізації в процесі навчання та всебічного розвитку особистості, яка дає змогу не лише здійснювати безперервну освіту і саморозвиток протягом усього життя, а й успішно орієнтуватися та функціонувати, як професіонал у сучасному інформаційному світі.
Висновки. Інформатизація та комп'ютеризація освіти, широке використання глобальної мережі Інтернет призведе до радикальних змін у системі освіти в цілому, оскільки така ситуація передбачає всебічний розвиток особистості.