Статті в журналах з теми "Рівність людей"

У статті проаналізовано основні критерії розуміння таких понять, як свобода, рівність, справедливість. Визначено, що свобода, рівність, справедливість як основні екзистенції гуманістичного потенціалу права являють собою конкретизовані у правових ідеалах вищі моральні цінності. Вони визначають систему поведінкових стандартів, за якими члени суспільства мають діяти у відповідних ситуаціях, щоб їх інтереси узгоджувалися з інтересами та потребами інших людей, держави і громадськими інтересами.

У статті досліджено еволюцію християнських поглядів на рівність у контексті узгодженості антропологічних і соціальних чинників та процесів. Теоретичною основою статті є праці отців християнства, соціальні доктрини церков, енцикліки пап Deus Caritas est, Lumen Fidei, Summi Pontificatus, Саritas in Veritate, праці відомих науковців, богословів (Б. Рассел, В. Лоський, Д. Садовський, Софроний (Сахаров), К. Уер, Ю. Чорноморець та ін.). Здійснено аналіз християнського розуміння категорії «рівність» у діалектиці соціального та антропологічного. Показано, що в християнській антропології тлумачення проблеми рівності в ранньому християнстві мало суттєві відмінності від античної філософії, оскільки набуває онтологічного вияву відповідно до вчення про людину як образ та подобу Бога. Розкрито еволюцію уявлень про рівність від початку християнства до сьогодення. Простежено складний взаємозв’язок соціального та антропологічного в цьому процесі. Доведено, що основною характеристикою еволюції уявлень про рівність є перехід від утвердження рівності людей лише в антропологічному контексті як рівної можливості в досягненні Царства Божого до винесення уявлень про рівність за межі дихотомії антропологічного та соціального і утвердження рівних прав та можливостей людини і в соціальній площині.

У статті розглянуто систему гендерної рівності в сучасній армії, досліджено розвиток фізичної підготовки в Національної академії ДПСУ та проведено порівняльну характеристику з іншими правоохоронними органами стосовно впливу на гендер та рівних умов для несення служби військовослужбовцями, виходячи з цього поставленні для з’ясування наступні завдання. З’ясовано, що протягом останнього десятиліття гендерна рівність стає все більш актуальною проблемою для армії. Це завершилося у 2018 році, коли було знято обмеження для жінок, які служать у фронтовій піхоті та спецпідрозділах ближнього бою. Провівши аналіз літератури, законодавства України та міжнародних нормативно-правових документів встановлено, що кожна жінка, як і чоловік має право обирати професію та реалізовувати себе у будь-якій сфері , головне бути впевненим в своїх силах та віддаватись своїй справі повністю. Військова форма, зброя, залізна дисципліна та чітке виконання наказів – це звичайні атрибути професії, притаманні для людей у погонах. Жінок, що свідомо пов’язують своє життя із армією стає дедалі більше. Гендерний підхід у військовій сфері притаманний усім країнам-членам НАТО. Альянс допомагає українській державі з імплементацією національного плану дій щодо резолюції ООН 1325. Цей міжнародний документ забезпечує активну участь жінок у військових і миротворчих процесах. У ДПСУ досить великий відсоток персоналу складають жінки, понад 25 % жінок проходять військову службу в прикордонному відомстві, з яких близько 12% складає офіцерський склад. Для того, щоб дослідити дане питання, було проаналізовано вже опубліковані праці з цього питання , а також проведено аналіз щодо вимог фізичної підготовки. Виходячи з проведеного аналізу, метою дослідження визначено, дослідити та вдосконалити систему гендерної рівності в сучасній армії та розвиток фізичної підготовки, Завдяки проведеному дослідженню, ми довели, що повинні висуватись рівні умови для несення служби та вступу до ВВНЗ жінок та вдосконалення системи фізичної підготовки, яка на даних момент є на етапі реформації. Перспективи подальших досліджень полягають у дослідженні та узагальненні досвіду реалізації гендерної політики країн Європи, порядок проходження служби в військових формуваннях та правоохоронних органах жінками.

Сучасна політична філософія аналітичного спрямування демонструє наявність великого спектру течій, концептуальних підходів та конкретних теорій, які розглядають найрізноманітніші проблеми політичного життя суспільства. Всі ці проблеми зрештою зводяться до проблеми суспільного блага — в чому воно полягає і як його можливо (якщо взагалі можливо) досягти. Суспільне благо слід розуміти тут гранично широко, не як набір якихось конкретних матеріальних або духовних благ, а як те, що Арістотель називав "благим життям", заради якого люди, власне, і об’єднуються в суспільство і яке передбачає вищу ступінь індивідуальної і суспільної досконалості (в першу чергу, моральної). З огляду на те, що досягнення суспільного блага можливе лише за умови, що суспільство грунтується на ідеї справедливості, одним з центральних завдань політичної філософії стає теоретична експлікація саме цієї ідеї — дати пояснення, в чому вона має полягати і яким чином суспільство і держава можуть і повинні їй відповідати. Ця ідея виступає засадничою для інших суспільних цінностей, найважливіші з яких знайшли своє вираження в знаменитому гаслі Великої французької революції: "Свобода, рівність, братерство!". Залежно від того, яка цінність приймається як визначальна для розв’язання проблеми справедливості, можна виділити чотири основні напрями сучасної аналітичної політичної філософії: утилітаризм (користь), лібералізм (свобода), егалітаризм (рівність), комунітаризм (спільність). Згідно з утилітаризмом, в основі справедливості, як і будь-яких інших понять моральної і політичної філософії, лежить принцип корисності. Соціально-політичні концепції ліберального типу визнають свободу за основну політичну цінність. Теорії егалітаризму розрізняються між собою залежно від концепції рівності, яку вони приймають. Відповідно до уявлень комунітаризму, в центрі політико-філософського розгляду взагалі і концепції соціальної справедливості зокрема повинні знаходитися не окремі індивіди, а спільноти людей і суспільство загалом.

Інклюзивний туризм достатньо новий напрямок дослідження, у порівнянні з рекреаційним чи пізнавальним туризмом. Проте, трактування та значення понять, які визначають зміст дефініції «інклюзивний туризм», є предметом наукових дискусій. Аналіз світового досвіду засвідчив, що туристи з особливими потребами займають важливий сегмент туристичного ринку. Інклюзивний туризм є необхідним видом туризму у кожному туристичному регіоні різних рівнів. Це один з найбільш інтенсивно розвиваючих видів туризму. Детального аналізу потребує визначення змісту інклюзивного туризму, теоретичних та прикладних аспектів формування доступного середовища зазначеного виду туризму зважаючи на його специфіку. В статті проаналізовані підходи вчених до трактування поняття «інклюзивний туризм», визначено ключові критерії змістовного наповнення досліджуваного виду туризму (адаптивність, комунікативність, доступність, відповідність, безпека, інфраструктура та раціональність). Проведено аналіз змісту та значення доступного середовища інклюзивного туризму, доведено доцільність його формування, визначено ключові компоненти такого середовища (інституційні, просторові, інформаційні, комунікативно-організаційні). Доведено, що в інклюзивному туризмі, ключову роль відіграють туристичні суб’єкти – туристи, для якого надаються туристичні послуги та фахівці – які надають зазначені туристичні послуги або продають туристичні продукти. Визначено власне бачення поняття «інклюзивний туризм» як специфічний (безпечний) вид туризму, основною метою якого є безбар’єрний доступ до усіх туристичних ресурсів, позитивний психологічний клімат, рівність можливостей усіх туристів, повномасштабне інформування людей з особливими потребами про можливості того чи іншого туристичного об’єкту, а також передбачає швидку здатність суб’єктів туризму перелаштовуватись відповідно до запитів людей з особливими потребами.

Анотація Актуальність обраної теми є очевидною, тому що ґендерна рівність є однією з умов забезпечення суспільного розвитку. Перед суспільством постають нові виклики та можливості, які необхідно використовувати для подальшого розвитку. Ґендерна політика є одним із пріоритетів державної внутрішньої політики, яка направлена на покращення життя людей. Дослідження цього питання обумовлене необхідністю впровадження державної ґендерної політики як важливої умови розвитку демократичного суспільства і становлення ґендерної рівності, де кожному громадянину забезпечується рівний доступ до інформації та знань, розширенню можливостей реалізації власного потенціалу, що сприяє суспільному і особистісному розвиткові, підвищенню якості життя та створює умови для відкритого і прозорого державного управління. Метою дослідження є: здійснити теоретичний аналіз поняття «ґендер»; проаналізувати засади та механізми формування державної ґендерної політики; надати правову оцінку здійснення та закріплення ґендерної політики в Україні; проаналізувати стан державної ґендерної політики в Україні на місцевому та регіональному рівнях; охарактеризувати існуючі правові проблеми розвитку та впровадження ґендерної політики в Україні; розробити пропозиції щодо вдосконалення правового забезпечення ґендерної політики на сучасному етапі. Ключові слова: ґендер, ґендерна політика, ґендерна дискримінація, ґендерне право, ґендерні відносини, ґендерне законодавство.

У статті досліджено ґенезу науково-правових поглядів вітчиз­няних та зарубіжних учених і практиків з питань визначення філософсько-правового феномена справедливості судового розгляду в конституційному праві. Наго­лошено, що, досліджуючи ґенезу філософсько-правового феномена справедливості в конституційному праві співвідношення справедливо­сті і права, великі мислителі мину­лого обґрунтували висновки щодо того, що категорії права і справед­ливості мають багато спільного в походженні, сутності, функціях і змістовому вираженні, водночас було б неправильним ототожню­вати ці поняття, позаяк правові норми не завжди є справедливими, а справедливість не обмежується правовою сферою. Доведено, що справедливість значною мірою зали­шається явищем моралі, соціаль­ним та етичним критерієм права. Аргументовано, що у розумінні більшості філософів і юристів справедливість означає насампе­ред рівність і еквівалентність. Ці поняття конкретизуються в низці правил, встановлених законодав­ством, у тому числі, які регулю­ють здійснення судочинства. До таких правил належать, зокрема, норми про незалежний і неупере- джений суд, про рівне право на звернення до суду, про обов'язок сторони довести ті обставини, на які вона посилається. Визначено, що у сучасному конституційному праві вчені виходять з того, що, незважаючи на нерівність зді­бностей і можливостей людей, вони повинні мати рівні права, і справедливість полягає в тому, наскільки ефективно підтриму­ється баланс таких прав на зако­нодавчому рівні. Обґрунтовано, що Конституція України гарантує кожному рівні права на судовий захист у межах конституційного, цивільного, господарського, адміні­ стративного і кримінального судо­чинства України. Норми, що перед­бачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Однак зазначено, що справедливість поля­гає не тільки в рівності, але у від­повідних ситуаціях і в правильній, прогресивній нерівності. Доведено, що зміст конституційно-правового поняття справедливості зумовле­ний одночасним існуванням загаль­нолюдських цінностей і систем цінностей всередині суспільства. Вивчення справедливості як ети- ко-юридичного феномена може від­крити загальне і незмінне в погля­дах людей, усунути суб'єктивні, тимчасові і випадкові тлумачення, надати цій ідеї вагомої теоретич­ної і практичної значущості.

Людська гідність органічно вплетена у всю систему суспільних відносин, є точкою відліку місця людини у суспільстві й одночасно забезпечення певного рівня людської гідності визнається метою існування всієї суспільної організації. Зміст людської гідності в усі часи становила міра свободи людини у суспільстві, тобто її можливості й права, тоді як кількість, зміст і обсяг цих прав постійно змінюються разом зі зміною і розвитком суспільства. Людська гідність визнана багатьма державами і міжнародним правом основною соціальною цінністю та джерелом прав людини, проте кожного дня трапляються непоодинокі випадки її порушення. Мета статті полягає у розкритті гносеологічних, онтологічних та аксіологічних особливостей людської гідності, формування цілісного філософсько-правового підходу до розкриття її змісту й практичного застосування як частини позитивного права. Проведений аналіз дав змогу зробити висновок, що людська гідність, започаткована як філософська ідея, знайшла свій розвиток у праві як принцип права (об’єктивне явище) та право людини (суб’єктивне явище). Фундаментальний характер людської гідності пояснюється взаємозв’язком із правами людини, зокрема її джерельним характером щодо прав і свобод. Водночас тлумачення людської гідності як джерела прав людини чи стовбура, з якого виростають права людини, не заперечує, а навіть підсилює суб’єктивне право на гідність кожної людини (гідність людини). На підставі аналізу сучасної наукової літератури, позитивного права та практики його тлумачення наведено додаткові аргументи стосовно того, що ідею людської гідності слід пов’язувати із цінністю людини та оцінкою її значення і місця у сус пільстві та державі. Моральна і правова оцінка є важливим інструментом моделювання поведінки людини, на основі якого і формуються вимоги до дій людей. Ці вимоги інтеріоризуються, коли вони забезпечуються, перш за все, внутрішнім переконанням людини в їхній корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей. Таким чином, через усвідомлення людиною своєї цінності відбувається формування її права на гідність (гідність людини). Через уявлення про гідність кожної людини формується “загальний каталог цінного” для всіх людей, який у підсумку набуває свого вираження як об’єктивний принцип людської гідності. Змістовне наповнення цього принципу змінюється разом зі зміною уявлень про місце і значення людини у суспільстві. При цьому принцип людської гідності здійснює вплив на розуміння кожною людиною своєї гідності (права на гідність). Таким чином відбувається взаємозв’язок і взаємовплив принципу людської гідності та права людини на гідність, їх прогресивний розвиток і розширення змісту у відповідь на зміну соціальних умов. Запропоновано розглядати людську гідність як самоцінність і суспільну значущість людини, яка визначається існуючими рівнем суспільних відносин, загальносуспільними уявленнями про свободу, справедливість, рівність та яка є джерелом прав і свобод людини.

Визначено актуальність дослідження соціальної складової сталого розвитку. Наведено довгострокові економічні та соціальні тен- денції. Схарактеризовано поняття “сталий розвиток”. Запропоновано схе- матичний вигляд сталого розвитку та його складових. Визначено та роз- глянуто важливість концепції сталого розвитку, його загальні проблеми, ключові принципи та головні цілі. Окреслено інтегруючу роль соціальної складової сталого розвитку щодо економічної та екологічної складових. Обґрунтовано необхідність впровадження в Україні стратегії сталого роз- витку, зумовлені чинниками як внутрішнього, так і зовнішнього характе- ру. Сучасний перехід до сталого розвитку — це процес зміни ціннісних орі- єнтацій багатьох людей. Міжнародними фундаментальними цінностями роз- витку визнано свободу, рівність, солідарність, толерантність, повагу до при- роди, спільну відповідальність. Національні цілі сталого розвитку базуються на політичних, економічних, соціальних, екологічних, моральних і культур- них цінностях, властивих українському суспільству. Вони визначають спря- мованість стратегії на турботу про спільне благо та захист національних ін- тересів України. Викладено перелік векторів, визначених у Стратегії сталого розвит- ку “Україна–2020”. Підкреслено, що стратегічне бачення сталого розвитку України ґрунтується на забезпеченні національних інтересів та виконанні міжнародних зобов’язань України щодо переходу до сталого розвитку. Наголошено на необхідності довишівської освіти у контексті сталого роз- витку. Підкреслено, що ключове завдання освіти у ХХІ столітті — розвиток мислення, орієнтованого на стале майбутнє та відповідні життєві цінності і пріоритети, та схарактеризовано важливість випереджаючої освіти сталого розвитку. Сталий розвиток орієнтований насамперед на людину та поліп- шення якості її життя у сприятливому соціально-економічному середовищі та екологічно чистому природному довкіллі.

Автор статті виходить з того, що філософія Томаса Гоббса не втрачає своєї актуальності. Саме життя за доби «вірусократії», боротьби як за безпеку, так і за свободу, потребує відповідей на питання про співвідношення прав, свободи, страху, безпеки, тобто тих проблем, до яких постійно звертався Томас Гоббс. Означені аспекти філософської спадщини Гоббса стануть предметом даної статі та поглиблять роздуми вітчизняних дослідників про сенс ідеї суспільного угоди Гоббса та закладених в ній ще малодосліджених алгоритмів формування справедливої правової держави. Адже саме з політичної філософії Гоббса розпочинається притаманне модерній політичній філософії та філософії права глибинне зрушення в розумінні природи людини та її свободи. Запропонована Гоббсом політична антропологія виходить з тези про природну рівність людей, а також з прагнення обґрунтувати необхідність усвідомлення індивідом обмеження власного егоїзму та свободи заради колективної волі інших громадян. Йдеться також про актуальність для сучасної філософії та нашого вітчизняного простору розробленого Гоббсом принципу суспільної угоди як нового суспільного принципу регуляції людського буття, який став втіленням істотного переходу від телеологічних до правових уявлень про людину, її свободу та справедливість. У політичній філософії Т. Гоббса було розроблено ідею про внутрішню непокору, свободу совісті як «права людини і громадянина», про те, що державна влада мусить визнавати, а не просто дозволяти персональну незалежність своїх громадян, їх права діяти на власний розсуд. Проте для подальшого розвитку цієї ідеї потрібно було вийти за межі філософії Т. Гоббса, що й судилося зробити Ж.-Ж. Руссо.

У статті робиться спроба роз-криття індивідуалізму у філо-софії права Джона Локка. Філо-софсько-правова думка доби Просвітництва перебувала під величезним впливом локківської інтерпретації природнього стану суспільства, в якому вчений роз-глядає основні права людини і, чи не вперше, відносить туди право власності, яке має як буржуазний, так і індивідуалістичний відті-нок. Дж. Локк, продовжуючи ідею договірного походження держави, на відмінну від Т. Гоббса, більше акцентував на індивідуалістичних тенденціях, аніж суспільних, вва-жаючи, що індивід повинен мати політичну, духовну та економічну самостійність і бути вільним суб’єктом вибору та дії. Зосереджуючись на індивідуаліс-тичному аспекті спадщини англій-ського філософа, звернено увагу на його основні філософсько-правові постулати: індивідуальні права на життя, свободу і власність є фундаментальними за своєю суттю та нероздільними одне від інших; свобода є основою всіх інших прав; ця свобода передбачає свободу від різних відносин з іншими, крім тих, в які індивід вступає добро-вільно з урахуванням власного інте-ресу; свобода від залежності щодо інших робить нас людьми; свобода кожного індивіда може бути обме-жена тільки такими правилами і обов’язками, які необхідні для того, щоб забезпечити таку ж свободу іншим; рівність не зрівнює, а обері-гає і стимулює природну несхожість людей; люди є рівноправними суб’єк-тами щодо економічної, духовної та політичної сфери і власної долі; людина має право задовольнити свободу тим способом, якими йому до вподоби, а не порушувати зако-нів справедливості; по суті, інди-від є власником своєї особистості і здібностей, і в цьому відношенні він нічим не зобов’язаний суспільству; лише сам індивід може визначити, в чому полягає його власне благо; право власності є антропологічною константою, а праця – це первинна умова задоволення потреб; людське суспільство складається з ринкових відносин; держава є результатом суспільної домовленості для захи-сту власності індивіда в його особі і у вигляді благ, і отже, збереження впорядкованих відносин обміну між індивідами, які розглядаються як власники самих себе; невтручання держави у приватне життя та осо-бисте процвітання людей.

Статтю присвячено розкриттю аксіологічних засад системи освіти у країнах Західної Європи. Наголошено на важливості формування цінностей у молодого покоління, оскільки вони є своєрідною «сировиною», яка впливає на розвиток мотиваційно-поведінкової і чуттєво-емоційної сфер особистості та формування соціуму загалом. З’ясовано, що європейські країни спираються на ліберальні цінності й права людини, що становлять аксіологічні стовпи системи освіти й розвитку європейського суспільства. Визначено основні цінності, на формування яких спрямовується система освіти у країнах Західної Європи, а саме: рівність для всіх людей як основна європейська цінність; солідарність; гуманізм, який розглядає людину як абсолютну цінність; права людини; толерантність до різних соціальних та культурних груп; свобода, яка проголошує людину вільною від впливу державної влади, релігійної ієрархії тощо; представництво та верховенства право; демократія; недискримінація; антирасизм; інклюзивне суспільство; міжособистісні стосунки; мир і міжнародне взаєморозуміння; міжкультурна освіта; екологічна обізнаність тощо. Установлено, що у процесі формування цінностей важливою є національна орієнтація цінностей, що спричинена історичними, політичними, релігійними, культурними та соціальними особливостями системи освіти в різних країнах Західної Європи. Відзначено, що ефективними шляхами формування цінностей особистості у країнах Західної Європи є: викладання ціннісно-орієнтованих навчальних дисциплін; інтеграція суміжних навчальних дисциплін; міжпредметні заходи, що встановлюють зв’язок із громадою; демократична культура закладу освіти, що включає орієнтацію на використання в навчанні діалогічних форм взаємодії суб’єктів освітнього процесу; інклюзивна освіта, що об’єднує різні групи учнів та вчителів; участь дітей у повсякденній практичній діяльності та спеціальних ситуаціях колективного управління, які створюються й контролюються іншими учасниками освітнього процесу (батьками, учителями, священиками).

Розглянуто норми регулювання кримінального права, принципи здійснення судочинства, викладені в Першому Литовському Статуті 1529 р. Ця пам’ятка права базувалася на положеннях Руської Правди, нормах звичаєвого права і ряді норм польського і німецького судебників. Норми кримінального права в Литовському Статуті 1529 р. були поміщені в дванадцятий і тринадцятий розділи. Однак по кримінально-правові норми також містилися і в інших розділах Статуту. Розглянуто нововведення в загальних положеннях кримінального права, які дозволяють зробити висновок про те, що норми Литовського Статуту 1529 р. увібрали в себе гуманістичні ідеї рівності всіх перед законом, однак на практиці реалізація цих норм залишилася не здійсненою. В частині регулювання майнових покарань нововведенням стала головщина, однак і це покарання застосовувалося лише як додаткове. Перший Статут Великого Князівства Литовського у своїх нормах був значним прогресом у процесі систематизації та кодифікації середньовічного кримінального права не лише на теренах України, але і всієї Європи. При розробці Статуту були вперше вирішені такі складні теоретичні і практичні питання, як поділ норм права по галузях, розміщення їх в певній системі. Хоча в Статуті 1529 р. і передбачалося збереження привілеїв і пільг у галузі кримінального права для панівних верств населення, проте його норми проголошували загальний правопорядок, що, безумовно, було значним кроком для розвитку тогочасного права. Законодавець у Литовському Статуті 1529 р. передбачив нові для кримінального права принципи і продовжив розвивати попередні, зокрема, на законодавчому рівні була проголошена рівність всіх вільних людей перед законом, притягнення до відповідальності тільки в судовому порядку та індивідуалізація покарання.

Анотація. Метою дослідження є акцентування уваги науковців на необхідності урахування положень загальнотеоретичної правничої науки при визначенні напрямів удосконалення діяльності щодо забезпечення прав дитини. На аналізі статистичних даних, відзначається, що проблематика протидії насиллю щодо дітей (зокрема, у контексті запобігання) є вкрай актуальною для українського суспільства та потребує нагального розв’язання. Увага науковців переважно зосереджена на вирішенні галузевих аспектів протидії насиллю щодо дітей. Вказується на важливість системного та послідовного реформування сфери забезпечення захисту дитини, яке має здійснюватися на науково обґрунтованих положеннях, що враховують здобутки загальнотеоретичної правничої науки. Застосування діяльнісного підходу дослідження правових явищ передбачає чітке розуміння мети заходів, що мають бути вжиті для забезпечення прав дитини. Передбачення лише кримінально-правових засобів протидії насиллю щодо дітей, без урахування адміністративно-правових, сімейно-правових та ін. не буде мати належного результату. Виокремлюється два основні положення загальнотеоретичної правничої науки, на яких має ґрунтуватися концепція протидії насиллю щодо дітей положеннях. Вихідною позицією здійснення реформування у сфері протидії насиллю щодо дітей має бути сприйняття дитини як людини з властивими їй людськими правами та основоположними свободами. До сьогодні дитина переважно сприймається як «об’єкт», який потребує «особливого» ставлення. Необхідно сприймати інтереси дитини та ураховувати їх при прийняття рішень, що впливають на становище дитини. Дитина в силу свого віку та особливостей організму і сприйняття потребує додаткового захисту. Саме у цьому контексті й варто вести мову про права дитини, які мають сприйматися як додаткові гарантії для усебічного розвитку дитини. Резюмується, що саме недостатність комплексних теоретико-правових досліджень проблеми протидії насиллю щодо дітей є тим фактором, що визначає неефективність відповідного напряму діяльності держави та вказує на потребу правничої науки ліквідувати існуючі прогалини у пізнанні окресленого предмету. Державне реформування соціальної сфери щодо забезпечення прав дитини має виходити з постулату про рівність у правах всіх людей, незалежно від віку, а права дитини є субсидіарним явищем, що ураховує особливості становища дитини та передбачає додаткові зобов’язання (негативні та значною мірою позитивні) органів публічної влади.

Поняття «самоврядування» визначається як соціальний інститут, що забезпечує цілісність суспільного організму, виявлення інтересів і волі різних спільнот, участь усіх верств населення у здійсненні влади, прийнятті управлінських рішень і їхньої реалізації. Самоврядування базується на тих самих принципах, що й демократія: пріоритет більшості, формальна рівність, вільне виявлення інтересів, загальноприйняті права й обов’язки, поєднання елементів представництва та прямого волевиявлення. Студентське самоврядування як один з найдієвіших напрямків соціального становлення молоді на території нашої держави бере початок з другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. В соціально-політичних умовах розвитку країни цього періоду студентські автономні кооперації стали основою сучасних студентських організацій. Особливістю цих об’єднань була організація культурно-освітньої діяльності, а також активна боротьба за демократію та автономію університету, захист прав та інтересів студентів. Історичне походження сучасної моделі студентського самоврядування можна простежити з останніх років Радянського Союзу, розвитку молодіжного руху опору та політизації студентського середовища. Здатність до самоорганізації та рішучість молодих людей свідчать про те, що народження в Україні нового покоління акумулювало необхідні ресурси для іншого шляху національного розвитку. Студентське самоврядування у ЗВО – це особлива форма самостійної суспільної діяльності студентів і аспірантів з реалізації функцій управління життям студентського колективу у відповідності з метою і задачами, що стоять перед ним. Метою студентського самоврядування є створення умов для самореалізації особистості студентів і формування в них організаторських навичок, лідерських якостей, відповідальності за результат своєї праці тощо. Діяльність органів студентського самоврядування спрямована на удосконалення навчального процесу, підвищення його якості, забезпечення виховання духовності та культури студентів, зростання у студентської молоді соціальної активності. Використання всіх можливостей студентського самоврядування згідно з чинним законодавством дозволить: налагодити ефективну співпрацю між адміністрацією ЗВО і студентами з широкого спектру питань; створити додаткові умови для зростання якості підготовки фахівців у системі професійної освіти в Україні; забезпечити подальшу інтеграцію національної освітньої системи до європейського та світового освітнього простору. Таким чином, з огляду на вищевказане, можна стверджувати, що від того, наскільки буде усвідомлена необхідність в ефективній системі студентського самоврядування в Україні, значною мірою залежить успішність подальшої інтеграції нашої держави до європейського та світового освітньо-наукового простору.

Міжнародні стандарти прав і свобод людини можна розглядати як загальновизнані положення міжнародних актів обов'язкового та рекомендаційного характеру, а також принципи міжнародного права, що закріплюють фундаментальні права особистості, які мають визначальне значення для захисту людини від незаконних і необґрунтованих дій із боку держави, посадових та інших осіб, порушують або обмежують ці права, а також виконують функцію орієнтира для усіх держав у регламентації та забезпеченні прав своїх громадян. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини продовжують розвиватися одночасно із процесом формування нових правових систем, які декларують у своїх конституціях ідеї верховенства права та поваги до прав людини. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини розглядають як міжнародні стандарти, оскільки вони розробляються на підставі звичаєвих норм, що сформувалися внаслідок визнання державами юридичної сили правил поведінки, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій чи рекомендацій. Міжнародні стандарти у галузі прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або припустимого їх обмеження. Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального прогресу. В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини. Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише політичні права, потім - економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав. Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.

Youth to old age: respect or depreciation? Namir! by Lubko DereshThis article deals the problem of old age in the novel Namir! by Ukrainian writer Lubko Deresh. To accomplish this research task, at the beginning of the presentation problem of how the elderly was presented in culture and literature over the centuries was analyzed, and then was analyzed the novel itself. Studies have shown that in his book the author raised the question of a confrontation of youth with an old age. Our analyzes of Namir! by Deresh turned out that it repeats the patterns of mass culture, showing atendency to devaluation the elderly. During the study revealed, however, achange in approach to the problems of old age, which is visible attitude of respect for the elderly linked to equality in the face of inevitable death.Молодість перед старістю: пошана чи зневага? Намір! Любка ДерешаМетою цієї статті є спроба показати проблему старості в романі українського пись­менника Любка Дереша Намір! Щоб успішно висвітлити так окреслене завдання, на по­чатку було звернено особливу вагу на те, як питання старості представлялося культурою та літературою протягом століть, і тільки тоді було звернено увагу на саму повість. Дослі­дження показали, що в своїй книзі автор використав питання конфронтації молодого віку із старістю. Під час аналізу нами було встановлено, що Намір! повторює схеми масової куль­тури та показує виразну схильність автора до девальвації літніх людей. Наше дослідження показало, однак, певну зміну в підході до проблеми старості, а саме, що зміна зневаги на ставлення з повагою до літніх людей пов’язана із рівністю всіх людей перед обличчям не­минучої смерті.

Статтю присвячено теоретичному аналізу концепту справедливість та його ролі в контексті психологічних досліджень у гендерній психології. Проведений науковий пошук засвідчив існування різних підходів до розуміння змісту та сутності поняття справедливості у гуманітарних науках. Осмислення цього концепту залежить від історичної епохи, соціально-політичного устрою, економічних факторів функціонування суспільства. Показано існування взаємозв’язку між мораллю, правом та справедливістю як базовим принципом взаємодій людей у суспільстві. Критерієм справедливості часто виступала рівність. Виявлено, що в різні історичні епохи панував принцип справедливої нерівності, коли одні мали привілеї, а інші були їх позбавлені. Особливо гостро це стосувалося представниць жіночої статі. Зазначено, що у філософії справедливість позначається як вищий принцип людського життя й основа для автономії і розвитку особистості. Визначено, що поруч із поняттям справедливість для філософської та психологічної науки важливим є концепт соціальна справедливість, який пояснює процес справедливої взаємодії між людиною і суспільством. Простежується, що у межах соціальних подій ХХ століття відбувся зсув парадигми розуміння принципів справедливості від «рівних можливостей» до «рівних результатів». Обґрунтовано, що дотримання гендерної рівності не може відбуватись без опори на принцип соціальної справедливості, зокрема, гендерної справедливості. В Україні на законодавчому рівні утверджена гендерна рівність і вимоги до її дотримання. Визначено, що сутність гендерної справедливості пов’язана з рівноправ’ям і справедливістю у розподілі благ та відповідальності між чоловіками і жінками. Підкреслено, що вивчення впливу психологічних і соціальних чинників на розгортання гендерної справедливості здійснюється у межах гендерної психології з використанням гендерного підходу. Стверджується, що використання принципу гендерної справедливості веде до становлення гендерної рівності. Література Аболіна, Т.Г. (2012). Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики. В.І. Панченко (Ред.), Прикладна етика (с. 5–41). Київ : Центр учбової літератури. Августин, А. (1998). О граде Божием. Книги ХІV–ХХІІ. Творения. (Т. 4.) Киев : УЦИММ-пресс. Аквінський, Т. (2003). Коментарі до Арістотелевої «Політики». Київ : Основи. Арістотель. (2000). Політика. Київ : Либідь. Бендас, Т.В. (2006). Гендерная психология. Санкт-Петербург : Питер. Бутенко, А.П. (Ред.). (1988). Социализм: социальная справедливость и равенство. Москва : Знание. Власова, О. (2009). Гендерное равенство как ресурс теории справедливости. Грані. Філософія, 5(67), 67–69. Режим доступу: http://eadnurt.diit.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/995/1/F-6.pdf Власюк, Ж.І. (2015). Виховання почуття справедливості у молодших школярів у позаурочній діяльності. Житомир : ЖДУ ім. І. Франка. Гегель, Г.В.Ф. (2004). Феноменологія духу. Київ : Основи. Гулевич, О. (2011). Социальная психология справедливости. Москва : Изд-во «Институт психологии РАН». Данильян, О.Г. (Ред.). (2005). Философия права. Москва : Изд-во Эксмо. Дынник, М.А. (Ред.). (1955). Материалисты Древней Греции: собр. текстов Гераклита, Демокрита, Эпикура. Москва : Государственное издательство политической литературы. Загальна декларація прав людини. ООН. (1948). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». (2005). №2866-ІV. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text Кант, И. (2000). Лекции по этике. Москва : Республика. Кашников, Б.Н. (2001). Концепция общей справедливости Аристотеля: опыт реконструкции. Этическая мысль. Москва : РАН, Институт философии. Клочек, Л.В. (2019). Психологія соціальної справедливості у педагогічній взаємодії. (Дис. д-ра психол. наук). Київ. Конституція України. (1996). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws Манхейм, К. (1994). Идеология и утопия: Диагноз нашего времени. Москва : Юрист. Маркс, К. & Энгельс, Ф. (1961). Сочинения. Москва : Государственное издательство политической литературы. Марценюк, Т. (2019). Інтеграція гендерної складової в аналітичні матеріали. Київ : МФ «Відродження». МОЗ розіслало в Telegram сексистські постери про карантин. (2020). Режим доступу: https://zmina.info/news/moz-rozislalo-u-telegram-seksystski-postery-pro-karantyn/ Мор, Т., & Кампанелла, Т. (1988). Утопія. Місто сонця. Київ : Видавництво художньої літератури «Дніпро». Оганесян, А.К. (1990). Равенство и справедливость (концепции Д. Роулса и Д. Белла). Москва : Изд-во политической литературы. Потапова, О. & Салахова, Я. (2018). Від дискримінації до гендерної справедливості. Київ : МОМ. Під час пандемії жінки частіше потерпають від домашнього насильства. (2020). Укрінформ. Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/ Платон. (2000). Держава. Київ : Либідь. Рогожа, М. (2009). Соціальна мораль: колізії мінімалізму. (Монографія). Київ : Парапан. Руссо, Ж.-Ж. (2016). Эмиль, или о воспитании. Москва : Литрес. Сидоренко, І. (2014). Історичні інтерпретації принципу справедливості. Культура і сучасність, 5, 8–12. Сумченко, І.В. (2012). Філософські концепції справедливості: особливості інтерпретації. Філософія і політологія в контексті сучасної культури, 4(2), 212–218. Ткалич, М. (2011). Гендерна психологія. Київ : Академвидав. Тофтул, М. Г. (2014). Сучасний словник з етики. Житомир : ЖДУ. Фальковська, Л.М. (2011). Справедливість як предмет соціально-психологічного дослідження. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави, 11, 290–299. Цыганкова, Г.П. (2009). Психология гендерного воспитания в высшем колледже. Минск : МГВРК. Шведова, Н.А. (2002). Просто о сложном: гендерное просвещение. Режим доступa: http://www.owl.ru/win/books/easygender/part1_2.html Шевченко, З.В. (2016). Словник ґендерних термінів. Черкаси : видавець Чабаненко Ю. Bryson, V. (2007). Gender and the politics of time: feminist theory and contemporary debates. Bristol, UK : The Policy Press. Burn, Sh. (1995). The social psychology of gender. McGraw-Hill Humanities. Locke, J. (2003). Two Treatises of Government. Cambridge : CUP. Popper, K. (2020). The Open Society and Its Enemies. Princeton : PUP. Foucault, M. (1985). The History of Sexuality. Chicago : University Press. Hobbes, Th. (2008). Leviathan. Oxford : Oxford University Press. Rawls, J. (1971). A Theory of Justice. Cambridge : Mass. Valdeavilla, E. & Manapat, F. (2001). Breaking New Grounds for Women's Empowerment. Manila : NCRFW.