Статті в журналах з теми "Розширення Європейського Союзу"

У статті проаналізовано сутнісні аспекти та еволюційний розвиток положень Ніццького договору 2001 р. – ревізійного акта, що зберігає історичне значення як унікальний міжнародний договір інтеграційного типу, який удосконалив правові засади регулювання функціонування Європейського Союзу та його інституцій, підготувавши інтеграційне об’єднання до безпрецедентно масштабного розширення в історії створення Об’єднаної Європи. Висвітлено особливості Хартії Європейського Союзу про основоположні права 2000 р. як політичної декларації та адаптованої редакції Хартії Європейського Союзу про основоположні права 2007 р., наділеної юридично обов’язковою силою, які стали важливими чинниками розбудови європейської інтеграції, становлення та розвитку системи захисту прав людини в Європейському Союзі. Розкрито концептуальні засади зазначених актів, що сприяють усвідомленню логіки еволюції інтеграційного об’єднання та сформованого в його рамках автономного наднаціонального правопорядку.

Трансформація держав Центральної Європи від постсоціалістичних країн із не визначеним майбутнім до чинних членів Європейського Союзу є одним із найвизначніших досягнень євроінтеграційного процесу. Проте і на сьогодні відкритим залишається питання про те чи ця геополітична дія («розширення на Схід») здійснила прагнення її учасників та якою була ціна амбітного політичного кроку в загальноєвропейську спільноту? Звісно, окрім явних учасників проєкту «розширення на Схід» таких, як держави «Вишеградської четвірки» та Європейського Союзу, в даному процесі брали участь і тогочасні держави-лідери Європейського Союзу, що переслідували власні національні інтереси від реалізації проєкту. Отже, переговорний процес про інтеграцію держав Центральної Європи до Європейського Союзу, відбивався у тонкій взаємодії національних інтересів його суб’єктів, що зумовило прийняття компромісних політичних рішень, які заклали подальше майбутнє Європейського Союзу. Дослідження національних інтересів цього євроінтеграційного процесу розкриває перед нами генезис сучасних міжнародних відносин в ЄС, формування проблем та переваг сучасної євроінтеграції та причини поширення дезінтеграційних процесів в Євросоюзі. Окрім цього аналіз реалізації національних інтересів через інтеграцію держав Центральної Європи до ЄС надасть розуміння того в якій мірі ці інтереси виправдались, що своєю чергою підштовхне нас до відповіді про те які подальші перспективи розширення ЄС у східному напрямі та чи перевершують вигоди від членства в Євросоюзі із пов’язаними із цим ризиками для постсоціалістичних держав. В даній статті аналізуються національні інтереси країн «Вишеградської четвірки» в контексті їхнього вступу до ЄС, бажані вигоди, що спричинили політичну зміну у бік ліберальної демократії. Очікування політичних еліт та населення країн ЦЄ від інтеграції до Європейського союзу, які стали основними мотивами для цього політичного кроку. З іншого боку досліджуються політичні та економічні вигоди для ЄС (загалом) та країн-лідерів Альянсу, що спричинили рішення про подальше розширення 2004 року

Охарактеризовано передумови вступу Польщі до Європейського Союзу. Оцінено вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на динаміку інтеграційних процесів у Польщі. Проаналізовано підстави значного зацікавлення Варшави у розширенні східного кордону ЄС. Досліджено витоки та еволюцію польської концепції «східного виміру» політики ЄС. З’ясовано цілі ЄС у Східній Європі. Представлено головні аспекти та напрямки реалізації Європейської політики сусідства. Визначено особливу роль Польщі у формуванні та реалізації цієї міжнародної ініціативи. Оцінено вплив самітів ЄС на ключові рішення в рамках міжнародної співпраці в сфері економіки, культури, освіти тощо. Проаналізовано підсумкові декларації самітів. Наголошено на актуальності заходів з підтримки стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі. Доведено, що у вирішенні спільних для ЄС напрямків роботи активну позицію посідає Польща. Проаналізовано польсько-шведський проект програми Східного партнерства. Простежено внесок Польщі в імплементацію східної політики ЄС. Охарактеризовано особливості польської дипломатії у напрямку розширення ЄС на Схід. Визначено роль Варшави як найбільш дієвого промоутера політики східного виміру.

Стаття присвячена теоретичному дослідженню перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції України крізь призму геополітичних інтересів Європейського Союзу. Метою дослідження було визначення геополітичного місця України в системі просування інтересів ЄС в регіоні та світі загалом. Для досягнення поставленої мети та завдань був застосований міждисциплінарний підхід, який дозволив різнобічно здійснити аналіз, використовуючи історичний, соціологічний, порівняльний та узагальнюючий методи. У результаті проведеного дослідження вдалося виокремити дві конкуруючі позиції щодо необхідності розширення ЄС на схід в позиціях вчених-геополітиків й консервативного крила європейської політичної еліти, які вбачають в східному векторі новий геополітичний концепт осмислення сучасного Європейського Союзу як регіонального лідера та світового актора, та громадської думки пересічних громадян, які орієнтуючись на російську інформаційну пропаганду в цілому негативно сприймають українські інтеграційні прагнення. Були охарактеризовані переваги, що посилюють значення України в просуванні геополітичних інтересів ЄС в регіоні власної могутності, зокрема: соціально-політична готовність українців стати європейцями, геоекономічна доцільність, енергетичне посередництво, технологічна й науково-дослідна спроможність, безпека східних кордонів, демографічна обумовленість зрілої нації. Також доведено, що будь-яке просування на Схід – це результат консолідації не лише держав-членів ЄС, а й оформлення цілісного культурного й ціннісного простору, які Україна сповідує, де рівність, політичний й економічний паритет є рівнозначними критеріями співробітництва. Через обґрунтування важливої геополітичної ролі України як простору, який перебуває в орбіті інтересів ЄС і Росії та провокує їх конкуренцію, було визначено стратегічну обумовленість необхідності інтеграції України до ЄС для побудови космополітичного суспільства, без права посягання на цей життєвий простір жодним національним суб’єктом, що зробить його максимально привабливим та прогресивним.

У статті проаналізовано перспективи нарощування експорту вітчизняної продукції аграрного сектора в країни Європейського Союзу та можливості розширення збуту вітчизняної аграрної продукції на цьому ринку. Особливість співпраці між Україною і країнами ЄС полягає у скасуванні більшості мит на експорт продукції, запровадженням тарифного квотування. Для успішного розв’язання завдань євроінтеграції аграрний сектор економіки України має достатньо передумов: багатий природно-ресурсний та експортний потенціал, вагомий людський капітал, поступово зростаючу інвестиційну привабливість, збережений уклад сільського життя та багатовікові традиції ведення сільського господарства. У публікації подано алгоритм дій, який дає можливість налагодити співпрацю із іноземними партнерами та вказано напрями підвищення ефективності аграрного виробництва. Наведено основні групи продовольчих товарів, з якими конкуруватиме вітчизняна продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках у результаті спрощення умов для товарообороту між Україною і країнами Європейського Союзу. Основними вітчизняними експортними продуктами є зерно, насіння соняшника, олія, корми для тварин, добрива. В статті описано умови, які необхідно виконувати для реалізації продукції на експорт в ЄС. Завдяки гарантуванню якості та безпеки нашої продукції на рівні європейських стандартів вітчизняний сільськогосподарський виробник зможе ефективно конкурувати на ринку Європейського Союзу. Оскільки доступ на ринок Європейського Союзу може бути отриманий після проходження процедур сертифікації та отримання відповідних дозволів.

Передбачаються роботи в таких напрямах: 1) передача сучасних будівельних технологій у сфе-рі житлового та промислового будівництва; 2) участь у модернізації залізниці та суднобудівної галузі Чор-ногорії, постачання рухомого складу та локомотивів; 3) постачання до Чорногорії міських і міжміських автобусів; 4) експорт продуктів харчування й орга-нізація їх виробництва в Чорногорії; 5) розширення військово-технічного співробітництва; 6) постачання сучасних енергозберігаючих технологій для житлово-го та промислового будівництва, зокрема для готелів; 7) створення виробництва сонячних радіаторів для про-мислових і приватних будинків; 8) активізація інвес-тиційної діяльності; 9) будівництво експлуатація елек-тростанцій та виробництво електроенергії. Підбиваючи підсумок викладеному, уважає-мо, що сьогодні Чорногорія чітко визначила вектор розвитку зовнішньої і внутрішньої політики. Вона є не тільки кандидатом на вступ до Європейського Союзу, а й членом НАТО, що демонструє відсутність альтернативного шляху в бік євразійських партне-рів. До того ж Чорногорія цілком підтримує політи-ку Брюсселя, що проявляється в діях уряду, як-от приєднання до європейських санкцій, накладених на Росію у 2014 році. Тут же має сенс уточнити, що Чорногорія більшою мірою задовольняє вимоги Єв-ропейського Союзу для прийняття її повноцінним членом. Так, згідно зі звітами, Європейський Союз позитивно оцінює виконання Чорногорією відпо-відних вимог, що наближує її вступ до цього Союзу у 2025 році. Саме тому, оцінюючи сучасну чорногор-ську політику, треба зауважити, що вона всеохоплю-ючі спрямована на реалізацію вимог Європейського Союзу, що не дозволяє державі вести більш багато-векторну політику, незважаючи на зростання запиту з боку громадськості.

Проаналізовано окремі напрями розвитку східного партнерства, які дали імпульс для розширення взаємодії Євросоюзу з громадянським сус- пільством, за участю громадських організацій в політичному діалозі. Визна- чено області співробітництва Європейського Союзу в рамках партнерських програм розвитку взаємодії держави та суспільства і доведено, що громадян- ське суспільство стало майже єдиним механізмом, яке дає громадянам мож- ливість зберегти контроль за публічною сферою та водночас захистити ту автономну сферу, на яку держава не може і не повинна впливати. Визначено особливості сучасних європейських стипендіальних грантових програм, які спрямовані на підвищення рівня різносторонніх аспектів життя суспільства, реалізацію їх інтересів в цілому та окремих груп громадян у співпраці з дер- жавою та бізнесом. Соціальна економіка, некомерційний сектор, неурядові та неприбуткові організації є основними сферами цієї діяльності. Досліджено особливості сучасних європейських стипендіальних грантових програм для формування та розвитку громадянського суспільства. Визначено, що у рам- ках реалізації програми Національного музею Берліна пропагуються цінно- сті щодо дотримання свободи, демократії, прав людини, верховенства права і здійснюється наближення суспільного діалогу до загальноєвропейських політичних, економічних і культурних цілей сталого розвитку. Доведено, що робота програми “Falling Walls” ґрунтується на принципах самоорганіза- ції “знизу”, інклюзивності (включеності), прозорості, публічності та субсидіарності. Також у статті розглядаються перспективи для України в напрямі розширення взаємодії із Євросоюзом для розвитку співпраці нашої держави з країнами ЄС для європеїзації нації і зміцнення громадянського суспільства.

Мета дослідження полягає у висвітленні основних проблем, які впливають на формування та реалізацію стратегії Європейського Союзу щодо країн Західних Балкан. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, неупередженості, проблемно-хронологічному викладені наукового матеріалу. Використаний метод порівняльного аналізу різних етапів становлення стратегії Євросоюзу щодо країн Західних Балкан. Наукова новизна. Проведений компаративний аналіз стратегії ЄС щодо різних країн балканського регіону, а також щодо країн “Східного партнерства”. Висновки. Євросоюз не готовий до остаточного включення країн регіону до свого складу. Станом на 2020 р. неврегульованою залишається проблема нового формату відносин ЄС з Великою Британією, вихід якої розбалансував ЄС та посилив суперечності між: “старими” і “новими” країнами-членами ЄС, “багатими” і “бідними”, північними і південними країнами-членами ЄС. Балканське розширення ЄС розширює коло південних країн-членів. складними залишаються перешкоди на шляху до виконання країнами Західних Балкан політичних, економічних і правових критеріїв набуття членства в ЄС. Албанія, Боснія та Герцеговина, Косово, Сербія, Республіка Північна Македонія мають завершити формування інститутів функціональної та ефективної демократії, конкурентоспроможної ринкової економіки і завершити імплементацію норм європейського права до національного законодавства. Також необхідно залишити в історії примари великодержавного шовінізму, який дестабілізує Балкани. Тільки у цьому випадку політичну стратегію Євросоюзу щодо країн Західних Балкан можна буде вважати історично успішною.

У статті проаналізовано шляхи розвитку і нарощення експорту Європейського союзу (ЄС) як одного із ключових показників економічного зростання. Досліджено розвиток мережі торгових угод ЄС, які стимулювали європейську економіку, полегшили ведення бізнесу та забезпечили робочі місця. Досліджено структуру та тенденції розвитку експорту ЄС, шляхи забезпечення прав європейських експортерів на міжнародних ринках. На основі економічних результатів експортної політики ЄС, автором обґрунтовано доцільність врахування досвіду ЄС для України в напрямках розвитку державної підтримки експортерів; створення мережі торгових представництв; розширення мережі торгових угод; орієнтування на експорт високотехнологічної продукції з високою доданою вартістю і ступенем обробки; ефективного захисту вітчизняних експортерів і захисту інтелектуальної власності.

The article describes historical features of shaping and implementation of British policy toward the Eastern enlargement of the European Union, its impact on the implementation of the Сommon Foreign and Security Policy in the Central and Eastern Europe region. The author denotes that the history of participation of the UK in implementing Eastern enlargement of the EU not been sufficiently investigated. According to the author’s vision, the policy of the enlargement of the EU is seen as an integral part of united foreign and security policy and as a factor of its implementation in countries of the nearest periphery. The 31 enlargement process is a part of the EU enlargement policy as a geopolitical phenomenon. The United Kingdom became one of the biggest supporters of further enlargement as a permanent phenomenon in its history among countries of the Community, forming their own specific conceptual approaches and strategy. The factors of shaping active and positive positions of the British governments in connection with the enlargement of the EU toward the East have been analyzed. The author came to the conclusion that the Eastern enlargement had questionable effect for the development of the effective CFSP. The UK as one of the leading powers in the EU came to a forefront in this process. The enlargement of the EU has become an integral part of the country’s leadership strategy in the political integration. However, the confrontational European policy of the David Cameron’s government in 2010–2016 has resulted in a loss of the previous governments’ achievements in developing the cooperation and support for the countries of Eastern and Central Europe and escalated the decrease of the country’s original positions in the region.

Важливою особливістю правопорядку Європейського Союзу (ЄС) є те, що його основою є так званий acquis. Особливе значення концепції acquis полягає в забезпеченні однорідності правової системи ЄС, оскільки вона базується на ідеї про те, що її елементи не можуть бути змінені в процесі співпраці з іншими суб’єктами міжнародного права. Загалом це забезпечує цілісність системи та обов’язково однакове застосування законодавства ЄС в усіх державах-членах. Однорідність (гомо генність) права ЄС зберігається, зокрема, в світлі тлумачення, поданого Судом ЄС у кількох його рішеннях. Суд розглядає право ЄС як новий правовий порядок, за яким держави обмежили свої суверенні повноваження та які відрізняються як від міжнародного права, так і від національного законодавства. Недостатня визначеність цього поняття в актах Євросоюзу, насамперед в установчих договорах, та відсутність офіційного тлумачення його Судом ЄС призводять до виникнення різного розуміння такого комплексу, як аcquis. Метою статті є дослідження змісту поняття аcquis у правопорядку ЄС. Аcquis є досить динамічною доктриною, що перебуває у процесі постійного розвитку в напрямі розширення та поглиблення регулятивних конструкцій. Наповнення acquis можна поділити на “конституційне”, яке включає головні принципи структури правового порядку, та “прецедентне” – основні правові позиції Суду ЄС, що утворює недоторканну серцевину acquis і не може бути змінене без шкоди для наднаціональної природи ЄС. “Конституційне” acquis включає принципи дії права ЄС у національних правопорядках: верховенства, прямої дії та прямого застосування; загальні принципи права ЄС: пропорційності, недискримінації, субсидіарності, правової визначеності, легітимних очікувань, поваги прав людини.

Стаття присвячена дослідженню сучасного етапу розвитку європейського приватного права під впливом цифрової революції. Автори здійснюють аналіз передумов необхідності прийняття нового законодавчого інструменту договірного права Європейського Союзу (ЄС) у сфері посередницької діяльності он-лайн платформ. Окрему увагу приділено проекту Директиви ЄС про посередницькі он-лайн платформи (проект Директиви), розробленого вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою. Метою статті є проведення аналізу сучасного етапу розвитку європейського приватного права під впливом цифров ої революції, передумов необхідності прийняття нового законодавчого інструменту договірного права ЄС у сфері посередницької діяльності он-лайн платформ та з’ясування особливостей академічного проек ту Директиви, розробленого вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою. Зростання ринку он-лайн платформ зумовило виникнення наукових дискусій стосовно необхідності регулювання нової форми економічних відносин. За висновками Європейської комісії перешкоду на шляху до стабільного розвитку і рення масштабів діяльності он-лайн платформ (як для постійних гравців ринку, так і для нових учасників) становлять відмінності національного законодавства держав – членів ЄС та фрагментарність регулювання. Сучасний етап розвитку європейського приватного права є багатогранним явищем, що враховує також і вплив цифрової революції, та зумовлює необхідність вироблення нового законодавчого інструменту в сфері договірних відносин за участю посередницьких он-лайн платформ. Належною реакцією на спірні питання, зумовлені революцією цифрового ринку, стало розроблення провідними вченими держав – членів ЄС проекту Директиви. Сьогодні дискусійними серед дослідників залишаються питання виправдання будь-яких регулятивних дій сучасними змінами єдиного цифрового ринку, збереження балансу між захистом прав споживачів, свободою ринку та інновацією, форми майбутнього регуляторного інструменту. Метод роботи над проектом Директиви частково був запозичений із методології Дослідницької групи існуючого приватного права ЄС (Research Group on the Existing EC Private Law (Acquis Group)) і включав порівняльно-правове дослідження сучасного законодавства та судової практики держав – членів ЄС, інструменти “м’якого права” (soft law): стандарти послуг, розроблені національними органами стандартизації; рекомендації, видані національними органами захисту прав споживачів. Проект Директиви складається із семи глав та 29 статей, що охоплюють такі питання: сфера застосування та визначення понять; вимоги до інформації, передбаченої цією Директивою; прозорість лістингу; зв’язок через платформу; репутаційні системи зворотного зв’язку; обов’язок щодо захисту користувачів; імперативний характер; обов’язки оператора платформи стосовно клієнта та постачальника; відповідальність оператора платформи; регрес; прикінцеві положення. Як зазначають розробники проекту Директиви, низка питань все ще залишаються предметом контроверсійних дискусій у середині робочої групи. Зокрема, це питання, що стосуються сфери проекту Директиви, обраного підходу спільного регулювання репутаційної системи зворотного зв’язку, визначення межі відповідальності оператора платформи, розширення сфери захисту прав не тільки споживачів, а й усіх клієнтів он-лайн платформ, включаючи постачальників. Таким чином, протягом останніх двох десятиліть он-лайн платформи докорінно змінили цифрову економіку та продовжують надавати багато переваг у сучасному цифровому суспільстві. Нині важливим є напрацювання ефективного правового масиву, що забезпечить майбутнє економічне зростання та функціонування спільного цифрового ринку ЄС. Вважаємо, що проект Директиви, розроблений вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою, стане новим законодавчим інструментом для цифрового ринку ЄС.

Метою статті є аналіз сучасного стану ринку електронної комерції, з’ясування доцільності запровадження оподаткування цифрових послуг, а також розробка практичних заходів щодо підтримки суб’єктів ринку електронної комерції в умовах поглиблення економічної кризи. Наукова новизна. У статті здійснено аналіз сучасного стану ринку електронної комерції в умовах поглиблення економічної кризи в Україні та світі. Проаналізовано пропозиції Організації економічного співробітництва та розвитку, а також рекомендації Організації Об’єднаних Націй для урядів країн щодо посилення уваги до податкової та фіскальної політик в умовах кризи з метою підтримки їхнього стабільного розвитку та оподаткування у майбутньому. Розглянуто доцільність запровадження податку на цифрові послуги (Digital Services Tax) у сфері електронної комерції на прикладі окремих країн-членів Європейського Союзу. Запропоновано заходи щодо стимулювання та підтримки суб’єктів цієї діяльності в Україні. Висновки. За результатами дослідження з’ясовано, що поглиблення економічної кризи внаслідок пандемії, спричиненої коронавірусом COVID-19, призвело до суттєвого падіння економіки. Багато компаній зазнали значних фінансових втрат та потребують державної підтримки. Внаслідок введення жорстких карантинних заходів споживачі та представники бізнесу переорієнтувалися на купівлю (продаж) товарів (робіт, послуг) он-лайн, тож сфера електронної комерції змогла гідно витримати кризові явища. Відмічено, що країни-члени Європейського Союзу формують ґрунтовні підходи до правового регулювання та оподаткування цього сегменту ринку. Запровадження оподаткування цифрових послуг у сфері електронної комерції необхідно здійснювати на основі єдиного підходу, який має бути розроблено на основі міжнародного діалогу. З’ясовано, що запровадження Digital Services Tax окремо взятими державами є недоцільним, оскільки спричинятиме викривлення конкуренції між країнами. З метою врегулювання проблемних питань в частині оподаткування цифрових послуг у сфері електронної комерції в Україні запропоновано зосередитися на наступних напрямах: 1) оподаткування ПДВ електронних послуг, які надаються нерезидентами; 2) продовження та розширення імплементованих заходів анти-BEPS; 3) розробка та упровадження он-лайн системи раннього попередження банкрутства.

Метою статті є аналіз еволюції торговельної політики України та Польщі від періоду переходу до ринкової економіки та в умовах функціонування ринкових законів. Серед методів використано системний для вивчення польської політичної опінії щодо вигідності та перспективності взаємовигідної торгівлі, компаративний аналіз результатів української та польської зовнішньоекономічної діяльності з врахуванням вимог польського (як складового загальноєвропейського), українського законодавства. ПроаналізованопозиціюПольщіщодозміннапрямуукраїнськогостратегічногоспівробітництва (багатовекторності). Доведено, що для України Польща є країною великих очікувань. Офіційний Київ прагне відчутної допомоги від Польщі у протистоянні з Росією. Перемога України означатиме для Польщі покращення безпекової та зовнішньоекономічної ситуації. Наразі саме український кордон є рубежем від експансії Російської Федерації, тому оптимальним для Польщі стане розширення Європейського Союзу та НАТО на Схід задля здобуття нових ринків збуту та джерел сировини. Зроблено висновок, що у польських політиків є розуміння, що просування польської продукції в Україну означатиме зростання м’якої сили на стан прихильності українського суспільства. Зроблено рекомендації, що активні кроки офіційної Варшави щодо зростаючої інвестиційної зацікавленості на українському ринку призвели б до практичного втілення важливих польських національних інтересів. Виділено, що реалізація української експортної політики залежить від стратегій гравців європейського та польського ринків. В умовах російсько-українського конфлікту та анексії Криму польська політика активного торговельного співробітництва сприймається українськими можновладцями як проамериканська, тому офіційний Київ прагне залучити Польщу до вирішення ситуації щодо Північного потоку-2. Отож, Україна та Польща здатні самостійно створити нову якість безпекових та торговельних відносин в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні, з метою перетворитися на найпотужніших гравців.

Здійснено аналіз сучасного стану лісового селекційного насінництва в Україні. Встановлено, що база для ведення насінництва лісових порід, яка успішно формувалася впродовж 1960-х − початку 1990-х років, не набула подальшого розвитку та на сьогодні гостро потребує осучаснення. Відповідні заходи необхідно здійснити у формі виділення та створення нових об’єктів, інвентаризації та генетичної паспортизації наявних об’єктів, а також вдосконалення теоретичних засад лісового насінництва, зокрема, в частині розроблення та запровадження уніфікованого лісонасінного районування і забезпечення комплексного характеру лісового насінництва на основі ширшого використання популяційних методів селекції. Обґрунтовано необхідність розроблення Перспективної програми розвитку лісового насінництва, збереження та відтворення генетичних ресурсів лісових порід, а також осучаснення законодавчої та нормативної бази лісового насінництва, зокрема, чинних «Настанов з лісового насінництва», для запровадження норм та положень, які забезпечували б ефективне збереження та відтворення лісових генетичних ресурсів в умовах глобальних кліматичних змін, інтенсивного антропогенного навантаження та лісокористування, а також несприятливих біотичних процесів, прояв яких спостерігається на території України. У межах зазначеної програми потрібно передбачити розширення мережі дослідних об’єктів “in sity” та “ex sity”, що мають за мету вивчення міжпопуляційної мінливості лісових порід на основі створення системної мережі географічних культур, збереження найцінніших генотипів та популяцій, оцінювання комбінаційної здатності плюсових дерев, з наступним створенням на цій основі лісонасінних плантацій другого порядку; адаптацію діючих актів у сфері лісового насінництва до норм Європейського Союзу.

Практична складність питання визнання та виконання іноземного судо вого рішення полягає у тому, що судове рішення як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано й виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Сучасні міжнародні правові договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу при вирішенні сімейних спорів, втілюють такі два положення: з одного боку, держава бере на себе обов’язок визнавати та виконувати іноземні судові рішення, керуючись при цьому такими мотивами, як необхідність розвитку міжнародних зв’язків та забезпечення прав особи; з другого боку, кожна держава встановлює певні межі такого визнання і виконання, визначаючи перелік можливих підстав для відмови у визнанні і виконанні іноземного судового рішення. Метою статті є визначення сучасного стану уніфікації норм інституту визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів, окреслення кола принципів, які становлять основу цього інституту права. Окрему увагу сконцентровано на тлумаченні та застосуванні принципу взаємності та застереження про публічний порядок на основі аналізу доктрини та судової практики. Визначено, що на рівні Гаазьких дитячих конвенцій, регламентів Європейського Союзу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, уніфіковано такі принципи сучасного інституту визнання і виконання іноземних судових рішень із сімейно-правових спорів: остаточність судового рішення (res judicata) і неможливість перегляду його по суті на стадії визнання і виконання у запитуваній державі; взаємність; неможливість перегляду судом запитуваної держави фактичних обставин, якими суд держави походження рішення обґрунтовував свою юрисдикцію; застосування lex fori до процедури визнання і виконання іноземного судового рішення; можливість часткового визнання і виконання іноземного судового рішення; необхідність застосовувати просту і швидку процедуру визнання та ефективні заходи виконання судового рішення; розширене визначення категорії“рішення суду”, що передбачає поширення цієї категорії “рішення суду” також на затверджені судом мирові угоди і договори, укладені сторонами аліментного зобов’язання. Позитивний ефект положень статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України 2017 р. розглянуто з двох позицій: 1) із позиції держави і розвитку міжнародного правового співробітництва, – це відхід від політики ізольованості і намір сприйняти міжнародні та, зокрема, європейські стандарти у сфері забезпечення прав людини; 2) із позиції пересічних громадян України – суб’єктів цивільних, зокре ма й сімейних, відносин, – це розширення можливості визнання в Україні рішень, ухвалених іноземними судами, та можливості ставити питання про визнання і виконання за кордоном рішень українських судів на умовах взаємності.

У статті аналізується участь Німеччини у вирішенні проблеми української кризи 2013-2015 рр. та представлені деякі підходи до визначення самого поняття «українська криза». Розкрито причини, які спонукають Німеччину займати активну позицію у вирішенні українського питання. Характеризується еволюція німецько-російських відносин від 90-х рр. до 2014 рр., в рамках якої розглянуто «Петербурзький діалог», «Пакт Путіна-Шрьодера», «Веймарський трикутник», «Партнерство для модернізації», російсько-грузинський конфлікт 2008 р. Надається аналіз нової стратегії зовнішньої політики Німеччини 2012 р. «Сприяти глобалізації – розвивати партнерство – розділяти відповідальність» та нової парадигми зовнішньої політики ФРН представленої в 2014 р.у рамках Мюнхенської конференції з питань політики безпеки. Розглядається роль ФРН у процесі євроінтеграції України протягом подій Євромайдану, підписання Угоди про асоціацію України з ЄС, її ратифікації та подальших перспектив розширення Європейського Союзу за рахунок країн Східного партнерства. Представлені результати суспільної думки населення Німеччини з цього питання. Аналізується позиція уряду Німеччини щодо анексії Криму, незаконних референдумів у Донецькій та Луганській областях та військової агресії Російської Федерації проти України. Надано характеристику ролі ФРН у процесі дипломатичного врегулювання військового конфлікту на Сході України в рамках Нормандської четвірки. На прикладі соцопитувань розглянута громадська думка населення Німеччини щодо можливих способів врегулювання української кризи. Представлена офіційна позиція президента ФРН Й. Гаука, канцлера А. Меркель, голови МЗС Ф.-В. Штайнмайєра та міністра фінансів В. Шойбле щодо окремих питань української кризи та продовження санкцій проти Російської Федерації як один зі шляхів її подолання.

Анотація. У статті досліджено нормативно-правове регулювання електронних грошей в Україні. Виділено основні ознаки, які визначають особливості електронних грошей. Проаналізовано визначення поняття «електронні гроші» в національному законодавстві та Директивах Європейського Союзу. Розглянуто основні підходи представників науки фінансового права до визначення поняття «електронні гроші». Визначено переваги використання електронних грошей у порівнянні з традиційними платіжними засобами. Акцентовано увагу, що відповідно до чинного законодавства України емітентами електронних грошей є виключно банки. Проаналізовано перелік функцій, які здійснюють банки як емітенти електронних грошей. Зазначено коло установ, які можуть здійснювати емісію електронних грошей відповідно до нового Закону України «Про платіжні послуги». Встановлено, що користувачами електронних грошей можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, які стають власниками електронних грошей, купуючи їх у емітента чи комерційного агента з розповсюдження, і мають право використовувати їх для придбання товарів та здійснення необхідних переказів. Виокремлено проблеми правового регулювання обігу електронних коштів, такі як: відсутність визначення правового статусу емітентів електронних грошей, відсутність органу державної влади, який координує вказану діяльність, низький рівень доступності електронних грошей і розширення сфери їх застосування. Зроблено висновки, що для вдосконалення правового регулювання використання електронних грошей в Україні необхідно адаптувати національне законодавства до вимог європейських стандартів у сфері використання електронних грошей. Підсумовано, що для успішного розвитку використання електронних грошей в Україні необхідно створити окремий координуючий орган, який буде наділений повноваженнями щодо регулювання використання електронних грошей та контролю за електронними розрахунками. Також рекомендовано розробити порядок повернення коштів споживачам, у випадку технічних проблем при проведенні електронних розрахунків та зменшення ризиковості таких операцій.

У статті проведено аналіз міжнародних практик державного регулювання розвитку аграрного сектору. Встановлено динаміку форм та методів регулювання, цільовий вплив яких спрямовується на доходи суб’єктів господарювання, ринкові відносини, безпосередньо сільськогосподарське виробництво, міжгалузеві зв'язки тощо. Державне регулювання розвитку аграрного сектору в Україні реалізується через механізми прямої бюджетної підтримки шляхом субсидіювання та дотування, податкових пільг та регулювання ціноутворення. Серед означених механізмів основним, починаючи з 1998 р., були податкові пільги, при цьому до 2017 р. діяв ще спеціальний режим оподаткування ПДВ у сільському господарстві. Визначено, що безпосередній вплив на результативність державного регулювання розвитку аграрного сектору здійснює стан розвитку економіки, можливості бюджетів, стан законодавчого забезпечення, рівень сформованості пріоритетів галузевого та територіального розвитку. Встановлено, що для України доцільним є часткове використання інструментів різних підходів для формування комплексної моделі, орієнтованої на розширення страхових та фінансово-кредитних інструментів, поглиблення рівня інноваційності виробництва, сталий розвиток сільських територій тощо. Визначено, що за показником PSE (%) найбільший рівень державної підтримки виробників у Японії. Однак рівень державної підтримки зменшився в 2020 р. порівняно з 2000 р. на 26,6%. Аналогічною є тенденція і щодо зменшення рівня державної підтримки виробників аграрного сектору в 2020 р. порівняно з 2000 р. у країнах Європейського Союзу на 36,3%. У межах оцінки рівня державної підтримки виробників аграрного сектору в США підтверджено узагальнену тенденцію щодо скорочення обсягів підтримки в 2020 р. порівняно з 2000 р. майже вдвічі. За результатами оцінки встановлено, що державна підтримка виробників аграрного сектору в Україні є найменшою, характеризується наявністю від’ємних значень протягом досліджуваного періоду та відсутністю сталої тенденції. Підтверджено, що інструменти державного регулювання аграрного сектору економіки України є зіставними з міжнародною практикою регуляторної політики.

Вивчення досвіду зарубіжних країн дає підстави стверджувати, що нині відбувається переорієнтація освітніх програм та педагогічних технологій на компетентісний підхід. Відомі міжнародні організації, що працюють у сфері освіти, активно досліджують питання компетентнісно зорієнтованої освіти, з-поміж них – ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ПРООН, Рада Європи, Організація європейського співробітництва та розвитку, Міжнародний департамент стандартів тощо.У зв’язку з переходом до кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищій школі рівень інформаційно-комунікаційних компетентностей студентів вважається одним із головних чинників розвитку всієї системи освіти.Компетентнісний підхід визнаний ключовим положенням у реформуванні освіти країн Європейського Союзу і розглядається як базова конструктивна ідея безперервної освіти.Упровадження компетентнісного підходу в навчально-виховний процес вищої школи України є одним із провідних напрямів оновлення змісту освіти. Як зазначає І. Зязюн, головною метою вищої освіти має бути становлення цілісної і цілеспрямованої особистості, готової до вільного гуманістичного орієнтованого вибору та індивідуального інтелектуального зусилля, що володіє багатофункціональними компетентностями [2].Використання інноваційних технологій освіти у навчально-виховному процесі – одна з умов реалізації компетентісного підходу.Аналіз наукової літератури свідчить про те, що питання інформаційно-комунікаційних компетентностей привертає увагу багатьох дослідників (М. І. Жалдак, О. М. Спірін, Ю. В. Триус та ін.)Проте, незважаючи на достатньо широкий спектр публікацій, присвячених даній проблемі, полеміка навколо визначення шляхів формування інформаційно-комунікаційних компетентностей триває. Це пов’язано із тим, що формування інформаційно-комунікаційних компетентностей у студентів, зокрема у тих, що не зорієнтовані на інформатику як на фах, стає атрибутивною компонентою навчального-виховного процесу ВНЗ.Активізація процесу навчання прямо пропорційно пов’язана із розвитком інформаційних технологій та розширенням функціональних можливостей сучасної техніки, адже комп’ютери сьогодні широко застосовуються на усіх етапах навчально-виховного процесу.Ю. І. Машбиць виділяє такі позитивні аспекти використання комп’ютерної техніки в освітньому процесі:– розширення можливостей подання даних;– можливість посилити мотивацію навчання;– гнучкість керування навчальним процесом і, як результат, якісна зміна контролю за діяльністю студентів;– формування у студентів рефлексії своєї діяльності тощо [3].Застосування ІКТ у навчальній діяльності сприяє формуванню таких якостей особистості як гнучкість, структурність, креативність мислення. Це створює можливості нового, нетрадиційного сприйняття очевидних фактів, встановлення зв’язків між новими та старою інформацією, а також формуванню інформаційно-комунікаційних компетентностей.О. М. Спірін подає таке тлумачення поняття інформаційно-комунікаційної компетентності (ІКК): це підтверджена здатність особистості автономно і відповідально використовувати на практиці інформаційно-комунікаційні технології для задоволення власних індивідуальних потреб і розв’язування суспільно значущих, зокрема професійних, задач у певній предметній галузі або виді діяльності.П. Мерріл визначає інформаційно-комунікаційну компетентність («ICT competence») як готовність застосовувати на практиці засвоєні знання та навички в галузі інформаційних і комунікаційних технологій [4].І. О. Зимня виділяє поняття «компетентності в галузі інформаційних технологій», до якого входять: прийом, переробка, видача інформації; перетворення інформації, мультимедійні технології, комп’ютерна грамотність; володіння електронною, Інтернет-технологією [1].Зміст інформаційно-комунікаційних компетентностей науковці розуміють як володіння сучасними інформаційними технологіями загального призначення, вміння користуватись інструментарієм і продуктами інформаційних технологій загального вжитку, а також володіння технологіями пошуку, введення, обробки та виведення інформації.Проаналізувавши та узагальнивши різні визначення інформаційно-комунікаційної компетентності, запропоновані дослідниками, пропонуємо своє бачення даного поняття, а саме інформаційно-комунікаційна компетентність – це впевнене та раціональне застосування ІКТ для створення, зберігання, пошуку та обміну інформацією у навчально-дослідницькій діяльності, на роботі та дозвіллі.Структурними складовими ІК компетентностей визначено такі компоненти: мотиваційно-ціннісний (зацікавленість в ІКТ, схильність до діяльності у сфері ІКТ, усвідомлення мотивів і мети цієї діяльності); змістовно-проектувальний (теоретичні знання, уміння, навички, пізнавальна активність); когнітивно-операційний (ступінь освоєння ІКТ і науково-методологічними основами їх використання в професійній діяльності); особистісно-рефлексивний (власний стиль, здатність оцінювати власну діяльність та її результати, самоосвіта) [5].Зважаючи на велику кількість проектів та установ, що оцінюють ІК компетентність, у різних країнах європейського простору, у 2006 році за участю «Qualifications and Curriculum Authority» було створено єдині стандарти для оцінки ІКТ-компетентності. Вони містять у собі загальні розділи (теми), рівні та детальні дескриптори оцінки ІК компетентностей, а саме: використання ІК; знаходження та відбір інформації; використання ІК для комунікації.Якісне формування ІК компетентностей студентів ВНЗ буде можливим за умов:здійснення моніторингу рівня сформованості інформаційно-комунікаційних компетентностей;застосування інноваційних, особистісно зорієнтованих технологій навчання;наявності відповідної технологічної та методичної навчальної бази;комплексного використання різних форм та методів навчання.

У статті проаналізовано впливдецентралізації публічної влади наставлення громадян до Європей-ського Союзу з метою оцінити, чиіснує потенційний компроміс між«локалізмом» та „європеїзмом”.Автором зазначено, що децентра-лізація традиційно розглядаласяяк ключовий фактор, який визна-чає просування справедливостіта ефективності на місцевому,регіональному, національному таєвропейському рівнях, але ступіньдецентралізації у країнах і регіо-нах Європи залишається нерівно-мірним. У результаті дослідженнявизначено, що відмінності в реалі-зації регіональної влади впливаютьна ступінь прихильності громадяндо європейського проекту. Децен-тралізацію у країнах ЄС розгля-дають як один із сприятливихнаслідків європейського проєкту,але збільшення субнаціональноїавтономії підживлює «локалізм»,часто на шкоду європейській єдно-сті. Визначено, що у кризові пері-оди громадяни більш скептичновідносяться до оцінки переваг євро-пейської інтеграції, а під час еко-номічного зростання – частішепідтримують європейську інтегра-цію. З іншого боку, децентраліза-ція і регіональна автономія здатніпідірвати можливості централь-ної влади держав ЄС у виконанніважливої функції – вирівнюваннясоціальних можливостей громадянрізних регіонів. У дослідженні наго-лошено, що відмінності в підтримцірізними державами європейськоїінтеграції зросли після розширенняЄС та економічної кризи, причомубільшість дослідників погоджу-ються з негативною роллю еконо-мічної кризи в посиленні опозиціїєвропейській інтеграції. Потенцій-ний вплив децентралізації владина сприйняття громадянами ЄСавтор пояснює теорією утилітар-них оцінок інтегративної політики,оскільки громадяни ЄС по-різномувідчувають плюси й мінуси децен-тралізації, отже, з цих відміннос-тей формується їхнє сприйняття іставлення до європейської інтегра-ції. Зроблено висновок про суттєвірозбіжності у ставленні громадяндо цієї спільноти у просторі й часів кожній країні-члені ЄС.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

У статті досліджено особливості акцизного оподаткування в Україні. Обґрунтовано потребу у вивченні та впровадженні позитивного досвіду країн ЄС щодо оподаткування акцизним податком продуктів з високим вмістом солі, цукру, кофеїну та штучних підсолоджувачів. Запропоновано започаткування практики оподаткування безалкогольних напоїв в Україні, а також продуктів, що містять високий рівень солі, цукру, кофеїну або штучних підсолоджувачів, з метою забезпечення захисту здоров’я населення, цілісного контролю за обігом підакцизних продуктів, попередження ухилення від сплати податків. Доведена необхідність встановлення визначеного переліку шкідливих для здоров’я продуктів, які можуть використовуватися як сировина для виробництва продуктів харчування та напоїв, з відповідним розширенням та включенням їх до переліку підакцизних товарів.

У статті систематизовано та узагальнено сучасні науково-методологічні підходи щодо понять «правовий статус особи» та «конституційно-правовий статус особи», та питання конституційно-правового статусу іноземців в Україні. Визначено сутність і принципи конституційно-правового статусу іноземців в Україні. Здійснено загальну характеристику їхніх прав і свобод. З’ясовано обсяг конституційних обов’язків іноземців, які постійно проживають на території України. Зауважено, що на території України на законних підставах можуть постійно або тимчасово проживати такі категорії осіб, як іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці, особи, які потребують тимчасового або додаткового захисту. Конституційно-правовий статус цих осіб базується на загальному правовому статусі людини і визначається Конституцією України та відповідними законодавчими актами. Актуальність питання вдосконалення вітчизняного законодавства щодо обсягу, змісту, механізмів реалізації та відповідності світовим стандартам основних прав і свобод іноземців є невід’ємною передумовою для розширення співробітництва України із зарубіжними країнами та її прагнення до повноцінного членства в Європейському Союзі.

У сучасній науці господарського права нерідко можна натрапити на різні та зовсім протилежні твердження науковців стосовно квінтесенції державної допомоги суб’єктам господарювання та її співвідношення з державною підтримкою. Законодавче визначення державної допомоги не повною мірою розкриває сутність державної допомоги, яка закладена багаторічною європейською судовою практикою. Водночас легальне визначення поняття “державна допомога суб’єктам господарювання” не сприйняло усталеного підходу до розуміння його основних змістовних компонентів, напрацьованого й у межах науки господарського права. Зокрема, зазначене виявляється у положенні, що свідчить про некоректне розмежування понять державної допомоги та державної підтримки суб’єктів господарювання. Метою статті є аналіз сутності поняття державної допомоги, її законодавчого визначення, упорядкування, сформованих європейською судовою практикою, визначальних компонентів державної допомоги та підготовка на цій основі пропозицій до чинного законодавства. У статті наголошується на відмінних рисах, яким має відповідати державна до Союзу, а також прецедентних судових справ з метою виявлення кваліфікуючих елементів державної допомоги. За результатами дослідження виявлено, що державний захід підтримки може розглядатись як державна допомога суб’єктам господарювання у разі, якщо відповідатиме таким ознакам: 1) факт передачі ресурсів держави; 2) набуття суб’єктом господарювання економічної переваги; 3) селективність характеру заходу щодо конкретних суб’єктів господарювання; 4) спричинення спотворення конкуренції та найголовніше – вплив на торгівлю (ст. 107 (1) Договору про функціонування ЄС). Зазначено, що практично всі вказані компоненти враховано у законодавчо визначеному понятті “державна допомога суб’єктам господарювання” окрім впливу на торгівлю. Справедливо зауважується, що українська система права сфери державної допомоги розглядає державну допомогу як будь-яку підтримку, що спотворює або загрожує спотворенням внутрішньої економічної конкуренції усередині країни і яка водночас може і не впливати на міжнародну торгівлю, що фактично спричинило розширення визначення державної допомоги. У зв’язку з цим запропоновано уточнити визначення поняття “державна допомога суб’єктам господарювання”, наведене у Законі України “Про державну допомогу суб’єктам господарювання”, виклавши його у новій редакції з обов’язковим додаванням компоненту впливу на міжнародну торгівлю.

У статті обґрунтовано необхідність здійснення в Україні системних змін в освітній сфері з урахуванням прогресивного досвіду розвитку зарубіжних систем професійної освіти і навчання, зокрема країн Європейського Союзу (ЄС). Розкрито особливості підготовки учнівської молоді до вибору майбутнього професійного напряму шляхом профільного навчання, відвідування центрів професійної орієнтації (Нідерланди), отримання профорієнтаційних послуг від бірж праці (Німеччина). Схарактеризовано методичні основи професійного навчання випускників шкіл і гімназій в дуальній системі, що передбачає одночасне навчання і на виробництві, і в професійних школах Німеччини. Розглянуто критерії, згідно з якими підприємства можуть займатися професійним навчанням. Обґрунтовано зміст професійної освіти, сучасні підходи до формування навчальних планів і програм у професійних школах і на виробництві. Наголошено на практичній спрямованості змісту професійного навчання в дуальній системі. Це сприяє розширенню можливостей для працевлаштування випускників закладів професійної освіти у країнах ЄС, навіть в тих, що нещодавно приєдналися до ЄС. Визначено роль викладачів і майстрів виробничого навчання в організації професійної підготовки кваліфікованих робітників і спеціалістів у професійних школах і на виробництві. Проаналізовано законодавство Нідерландів у сфері професійної освіти та освіти дорослих, обґрунтовано моделі навчання «school – based» та «work – based», що використовуються в регіональних центрах професійної освіти. Розкрито гнучкість системи професійної освіти Данії, особливості формування освітніх програм за дуальним принципом. Обґрунтовано форми оцінювання результатів навчання студентів у закладах професійної освіти Данії, а також особливості проведення іспитів торговопромисловими та ремісничими палатами Німеччини. Наголошено на необхідності запровадження в Україні дуальної форми навчання майбутніх фахівців на основі налагодження взаємодії із соціальними партнерами, використання перевіреного в країнах ЄС прогресивного досвіду в сфері професійної освіти.

У статті висвітлюються питання інституційного та законодавчого забезпечення реалізації вимог ЄС у сфері санітарних та фітосанітарних заходів в Україні, зокрема, здійснено аналіз законодавства крізь призму «Всеохоплюючої Стратегії імплементації Глави 4 Угоди про асоціацію з ЄС». Наслідком реалізації заходів щодо імплементації права ЄС в законодавство України є постійне зростання обсягів торгівлі аграрною і харчової продукції між Україною і ЄС. За результатами січня- жовтня 2018 року вартість такої продукції, що експортується в ЄС, зросла на 1,3%. Крім того, постійно зростає число підприємств, що мають дозвіл на експорт в ЄС. Приведення санітарних і фітосанітарних заходів та системи контролю безпеки харчових продуктів в Україні у відповідність з європейськими вимогами і практик сприятиме підвищенню рівня захисту життя і здоров'я людей, тварин і рослин в Україні, посилення захисту прав українських споживачів харчової продукції, а також розширенню експорту сільськогосподарської продукції до країн ЄС і третіх країн. У той же час, поки особливо актуальні такі проблеми, як забезпечення повної прозорості щодо санітарних та фітосанітарних заходів, що застосовуються у торгівлі; наближення законів України до законів Європейського Союзу; визнання стану здоров'я тварин і рослин Сторін і застосування принципу регіоналізації; встановлення механізму визнання еквівалентності щодо санітарних та фітосанітарних заходів, що застосовуються Сторонами. Найбільша частина зобов’язань України в межах Угоди про асоціацію з ЄС пов’язана з прийняттям регулятивних норм ЄС в аграрному секторі. Їх можна згрупувати у три блоки, а саме: технічні вимоги – це вимоги до безпеки продукції, технічної стандартизації, упаковки та маркування продукції; санітарні та фітосанітарні вимоги стосуються безпеки продуктів харчування та кормів, захисту здоров’я та безпеки людей, тварин, рослин; екологічні вимоги – вимоги та регламентації до імпорту на територію ЄС добрив, засобів захисту рослин, вимираючих видів тварин, відходів аграрного сектору.

У статті вивчено основні аспекти застосування новітніх освітніх технологій у процесі професійної підготовки бакалаврів готельного та ресторанного бізнесу. Встановлено, що найчастіше використовуються проблемні лекції та навчальні дискусії, а також лекція-візуалізація, семінар-диспут, але найменш популярним серед студентів та викладачів є метод мозкового штурму. Нині відбуваються соціальні, освітні та технологічні трансформації в суспільстві, ріст сектору освітніх послуг, які, звісно, вимагають якісних змін в концептуальних основах професійної підготовки бакалаврів в закладі вищої освіти: пошук нових форм, методів та технологій професійної підготовки студентів, впровадження в навчальних процес новітніх освітніх технологій. Різноплановість функцій, що стосуються саме освітніх технологій, пояснюється різною варіацією їх структури, компонентами якої є новітні та традиційні освітні засоби, включаючи спілкування та інформацію, а також дистанційне навчання, інтерактивні методи тощо, що набули популярності в Україні та Європейському Союзі. Дослідники в галузі досліджень освітніх технологій вважали, що добре обґрунтовані нові способи спільної діяльності викладачів та студентів забезпечують бажаний результат, незалежно від рівня обдарованості вчителя та його професійної майстерності. Досвід використання технологічного підходу переконує в якості навчального процесу підготовки майбутніх фахівців в галузі готельного та ресторанного бізнесу, що залежить передусім від професійної майстерності викладача та здібностей студентів. Проте освітні технології є орієнтиром у науковій діяльності і сприяють удосконаленню педагогічної праці викладачів. Варто наголосити, що саме розвиток туризму в цілому та ресторанний бізнес, зокрема, залежать від розробки і впровадження інноваційних технологій, направлених на розширення споживчих властивостей і якісних параметрів екскурсійного продукту, вдосконалення в цілому обслуговування потенційних клієнтів в закладах. Сьогодні телекомунікаційна інфраструктура дає можливість створювати новітні системи, технології масового навчання впродовж життя, загального обміну інформацією, незалежно від часових та просторових поясів. Вищі навчальні заклади України розробляють та впроваджують методичні аспекти створення курсів дистанційного навчання, вивчають можливі шляхи організації занять, вирішують питання технічного забезпечення організації навчання.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Стаття містить інформацію про ІІІ Зимову школу «Європейські індикатори якості освітніх досліджень», яка відбулася із 27 січня по 1 лютого 2020 р. на базі Луцького національного технічного університету в рамках реалізації проєкту Європейського Союзу Еразмус+ напряму Жан Моне «Європейські індикатори якості освітніх досліджень для розширення можливостей освітян в Україні» (№ 587032-EPP-1-2017-1-UA-EPPJMO-SUPPA), який здійснює Українська асоціація дослідників освіти (УАДО). Під час роботи школи 25 її учасників, які були відібрані на конкурсній основі та представляли вітчизняні заклади вищої освіти різних регіонів, мали можливість ознайомитись із сучасними підходами до освітніх досліджень, а також ресурсами, що допомагають становленню молодого науковця у європейському та глобальному академічному просторі. Викладачами зимової школи стали авторитетні вітчизняні експерти в галузі освітніх досліджень, зокрема представник Національної академії педагогічних наук України.