Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Регіональна політика держави.
Статті в журналах з теми "Регіональна політика держави"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Регіональна політика держави".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Ковбасюк, Ю. "Регіональна політика залучення іноземних інвестицій в економіку держави". Управління сучасним містом, № 1-2/1-6 (2006): 77–82.
Знайти повний текст джерела
2
Шевченко, О. В. "Активна регіональна політика держави в реалізації соціальних інтересів". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка, вип. 47 (2001): 5–7.
Знайти повний текст джерела
3
Шевченко, О. В. "Активна регіональна політика держави в реалізації соціальних інтересів". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка, вип. 47 (2001): 5–7.
Знайти повний текст джерела
4
Sychenko, Victor, та Valery Marenichenko. "ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ НА ЗАСАДАХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ". Public Administration and Regional Development, № 4 (25 червня 2019): 441–63. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.04.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Визначено сутність розвитку регіонів в сучасній науковій літературі. Проаналізовано європейський досвід управління регіональним розвитком та базові принципи здійснення регіональної політики ЄС. Визначено концептуальні засади Державної стратегії регіонального розвитку на період до трьох років, засновані на європейських стандартах. Наголошено що регіональний розвиток доцільно трактувати як розвиток соціально-економічної територіальної системи у просторовому аспекті, що поряд з просторовим розвитком цілісної системи також включає комплексний розвиток її соціально-економічних територіальних підсистем. Відповідно до цього, регіональне управління має розглядатися як управління просторовим розвитком світу, наднаціональних територіальних формувань, держави або регіонів субнаціонального рівня як цілісними соціально-економічними комплексами та їх підсистемами. Акцентовано увагу на те що регіональне управління, що здійснюється у державі, являє собою діалектичне поєднання державного регіонального управління та самоврядування кожного з регіонів країни. У свою чергу державне регіональне управління включає державне управління цілісним соціальноекономічним територіальним комплексом держави у просторовому аспекті та державне управління кожним регіоном країни як окремою підсистемою.
В результаті проведених досліджень обґрунтовано застосування ефективних механізмів державного управління регіональним розвитком на засадах європейських стандартів в Україні.
5
Задихайло, Д. Д. "Уряд України та регіональна політика держави (конституційно-правові аспекти)". Вісник Академії правових наук України, № 4 (59) (2009): 71–78.
Знайти повний текст джерела
6
Задихайло, Д. Д. "Уряд України та регіональна політика держави (конституційно-правові аспекти)". Вісник Академії правових наук України, № 4 (59) (2009): 71–78.
Знайти повний текст джерела
7
Чаус, В. "Економічна диктатура і регіональна політика держави в умовах війни". Формування ринкової економіки в Україні, Вип. 36 (2016): 125–27.
Знайти повний текст джерела
8
Чаус, В. "Економічна диктатура і регіональна політика держави в умовах війни". Формування ринкової економіки в Україні, Вип. 36 (2016): 125–27.
Знайти повний текст джерела
9
Чаус, В. "Економічна диктатура і регіональна політика держави в умовах війни". Формування ринкової економіки в Україні, Вип. 36 (2016): 125–27.
Знайти повний текст джерела
10
Чаус, В. "Економічна диктатура і регіональна політика держави в умовах війни". Формування ринкової економіки в Україні, Вип. 36 (2016): 125–27.
Знайти повний текст джерела
11
Шеховцова-Бурянова, В. А. "Особливості регіональної ідентичності українців". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 29 (6 липня 2021): 54–58. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.960.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються особливості української регіональної ідентичності. Регіональна ідентичність має коріння в процесах взаємодії, взаємовпливу та часом конфлікту регіональних ідентичностей, котрі утворилися на історичному етапі розвитку, під дією деяких як соціальних, так і економічних, політичних ситуацій, а також були передумовами незвичних геополітичних особливостей України, що і мало вплив на різницю в національному розумінні себе жителями Сходу, Півдня, Центру і Заходу України. Дане розділення сталося через те, що територія України є границею західноєвропейського, східноєвропейського та середземноморського просторів. Регіональний вимір національної ідентичності тісно пов’язаний з особливостями формування регіонального національного складу населення. Однією з регіональних ідентичностей між Заходом та Сходом виступає мова. Вагомим історичним впливом на регіональні відмінності між Західною та Східною Україною характеризується період СРСР, що вплинув на русифікацію та зміну релігійної ідентичності.
Відмінністю Західної від Східної Україна виступає вплив східної і західної культури на формування регіонального менталітету. Регіональні відмінності між західними і східними українцями сформувалися на різній основі, а саме йдеться про індивідуалістичний та колективістській світогляд. Сьогодні для західних українців ідентичність характеризується орієнтацією на державу та служіння її інтересам. У свою чергу, східні українці характеризується критичним ставленням до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтацією на самоорганізацію в рамках громади.
Однією з відмінностей у регіональній ідентичності Заходу та Сходу є різні релігійні конфесії. На релігійний світогляд вплинули історичні фактори, для Західної України більше притаманний католицизм, у свою чергу, Східна Україна – більш православна.
Відмінністю регіональною ідентичністю між Заходом та Сходом виступає мова. На Західній Україні переважає українська мова. Але на Східній Україні переважно прослідковується російська мова, яка є виявленням таких історичних чинників: русифікації українців, імперської політики царської Росії та політики влади радянського періоду.
12
Лопушинський, І. П., В. Д. Філіппова та Р. М. Плющ. "Регіональна політика та розвиток сільських територій на сучасному етапі становлення української держави". Вісник Херсонського національного технічного університету 79, № 4 (2021): 169–74. http://dx.doi.org/10.35546/kntu2078-4481.2021.4.19.
Повний текст джерела
13
Канцур, І. Г., А. М. Гусятинська та В. О. Повч. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ". Збірник наукових праць Університету державної фіскальної служби України, № 2 (12 лютого 2020): 96–108. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5940.2.2019.96-108.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сучасний стан державної політики регіонального розвитку України. Визначено, що регіональна політика є невід’ємною частиною державної політики, яка здійснює регулювання відносин між державою та регіонами і спрямована на організаційне забезпечення території відповідно до державної стратегії розвитку. Встановлено проблеми розвитку регіонів України та окреслено напрями їх розвитку. Досліджено досвід регіональної політики Європейського Союзу та встановлено, що стратегічним завданням української влади є посилення результативності процесів співпраці з Євросоюзом у контексті ефективної реалізації державної регіональної політики. Встановлено, що удосконалення регіональної політики та механізмів її реалізації має відбуватись за умов забезпечення комплексного підходу до управління регіональним розвитком.
14
Pashkov, Viktor, та Valeriy Mischenko. "БЛИЗЬКИЙ СХІД НА ПЕРЕТИНІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ВЕЛИКИХ ДЕРЖАВ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (9) (9 лютого 2021): 18–33. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2021-01-18-33.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовані інтереси та зовнішньополітичні стратегії великих держав у регіоні Близький Схід. Визначені основні протиріччя та виклики, які визначають архітектуру регіональної системи міжнародних відносин в останні 50 років. Послідовно розкриті позиції та інтереси США, Великої Британії, Франції, Росії та Туреччини щодо близькосхідних країн. Визначено, що з останньої чверті ХХ ст. на Близькому Сході утвердилось лідерство США у визначенні політичного порядку денного. Американська геополітична стратегія у регіоні полягає у підтримці сильних союзницьких держав (Ізраїлю, Єгипту, Саудівської Аравії), збереженні військової присутності та стримуванні регіональних амбіцій Туреччини та Ірану.
Стратегічні інтереси Британії на Близькому Сході полягають у можливості впливати на нафтову цінову політику та боротьбі з міжнародним тероризмом. Виходячи з домінування США, Лондон з початку 1970-х рр. тісно координує свою позицію з Вашингтоном, виступаючи його надійним союзником.
Французька зовнішня політика у регіоні балансує між інтересами США, власними пріоритетами і збереженням підтримки в арабському світі. Основними інтересами Парижу на Близькому Сході є просування французьких компаній, боротьба з міжнародним тероризмом, стримування потоку мігрантів з регіону до Європи. Франція прагне зберегти домінуючий вплив у деяких країнах регіону, які у минулому входили до її колоніальної імперії (Ліван, країни Магрибу). Дипломатична стратегія Франції включає як двосторонню комунікацію, так і спроби створення неформальних альянсів.
Туреччина з початку 2000-х рр. активно поширює свій вплив на близькосхідні країни шляхом нарощення товарообороту з ними та розгортання військової присутності. Метою Анкари є повернення вагомого впливу на справи на Близькому Сході (неосманізм) та перетворення на регіональну державу. У цьому контексті інтереси Туреччини протирічать американському домінуванню у регіоні.
Участь у близькосхідній політиці розглядається російськими політичними колами як один із атрибутів великої держави. РФ послідовно виступає проти військових інтервенцій західних держав у країни Близького Сходу, вважаючи, що такі дії підривають політичну стабільність регіону. Також Москва підтримує регіональні амбіції Ірану на противагу впливу Туреччини та Саудівської Аравії.
15
Malykha, I. M. "До проблеми сутності поняття «внутрішньо переміщені особи»: державна політика та регіональна практика". Grani 18, № 8 (13 червня 2015): 6–11. http://dx.doi.org/10.15421/1715147.
Повний текст джерелаАнотація:
Автором обґрунтовано актуальність дослідження поняття «внутрішньо переміщена особа» в умовах сучасних реалій українського суспільства. У статті пояснена необхідність визначення статусу так званих вимушених мігрантів – категорії населення, нової для історії незалежної України. Наголошується на необхідності створення власної нормативноправової бази, яка б відповідала міжнародним стандартам і врегульовувала б механізми надання допомоги внутрішньо переміщеним особам. Розглянуто проблеми вищезазначеної категорії населення та способи їх вирішення у Волинській області. За умов ведення війни на території країни, кризового стану економіки Україна постала перед рядом викликів та загроз, які необхідно вирішувати оперативно та злагоджено. Внутрішньо переміщені особи – категорія населення, яка вперше з’явилась за час існування незалежної України. Стаття пояснює необхідність визначення законного статусу даної категорії населення та регламентування реалізації її прав та свобод. Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – особи, що були змушені покинути своє постійне місце проживання, але не залишили територію (визначену кордонами) держави. Автором обумовлена актуальність дослідження статусу вимушених мігрантів на території України та на регіональному рівні, зокрема, у зв’язку із постійним збільшенням чисельності ВПО через анексію Криму та військові дії на Сході. Прийняття Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» стало позитивним зрушенням, проте вимагає подальшої роботи із виконання задекларованих норм.
16
Каткова, T., Н. Ткачова, K. Київська, О. Добровольська та K. Редько. "ДО ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ В УМОВАХ РЕФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД, УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (31 березня 2022): 324–34. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3707.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Розглянуто визначення сутності економічної безпеки України як основоположного елементу національної безпеки країни. Проаналізовано досвід різних країн у сфері забезпечення економічної безпеки національної економіки. Визначено основні складові елементи економічної безпеки держави та основні проблеми забезпечення економічної безпеки держави в умовах реформаційних змін. Висвітлено особливості механізму державного управління економічною безпекою України, зважаючи на регіональну специфікацію. Проаналізовано, що державна політика, направлена на розвиток економічної безпеки, передбачає формування національної стратегії в напрямі модернізації національної економіки, створення не тільки умов протидії та упередження можливих загроз, проблем і викликів економічної безпеки країни, а й процедур їх подолання та нівелювання за рахунок забезпечення структурного реформування економіки країни, гармонізації законодавчої бази, формування інноваційного розвитку. Подальше зміцнення механізму системи державного управління економічною безпекою країни лежить у площині розроблення законодавчої бази, яка враховуватиме регіональну направленість економіки країни, розвиток кожного окремого регіону в контексті загального розвитку країни, посилення конкурентоспроможності країни на світовому ринку, залучення прямих іноземних інвестицій, захисту національних пріоритетів, ефективного державного регулювання. Зважаючи на світовий досвід реалізації систем і моделей економічної безпеки як основоположного і визначального конкурентні переваги держави, запропоновано ефективний механізм визначення і врахування загроз національним економічним інтересам крізь призму регіональної рівноваги, що дозволить урахувати специфіку розвитку економіки регіонів країни, дотримання інтересів регіональної специфікації шляхом розрахунку індексу інклюзивного розвитку регіону і врахування його під час розрахунку інтегрального індексу економічної безпеки України. Ключові слова: економічна безпека, державна політика, національна економіка, державне управління, механізми державного управління, зарубіжний досвід. Формул: 0; рис.: 2; табл.: 1; бібл.: 19.
17
Буканов, Григорій. "ІНСТРУМЕНТИ ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ". Public management 25, № 5 (1 грудня 2020): 42–52. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-42-52.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто інструменти екологічного менеджменту в контексті реалізації державної екологічної політики і сталого розвитку регіонів. Державна екологічна політика — це діяльність органів державної влади, спрямована на формування та розвиток екологічного виробництва/споживання та екологічної культури життєдіяльності людини. Для реалізації регіональної екологічної політики використовуються такі механізми: законодавчо-правовий, управлінський, економічний, громадсько-просвітницький. Визначено, що екологічний менеджмент є складовою загальної системи екологічного управління, системою ринкового управління довкіллям, функціонує на територіальному ієрархічному рівні в рамках глобальної екологічної політики, держави в цілому, регіону, окремої території (місто, селище, окрема природна зона), корпорації, підприємств у сферах з ринковими відносинами. Екологічний менеджмент на рівні держави являє собою державну систему управління, яка спрямована на створення правових норм та засад з охорони навколишнього середовища, забезпечення формування у населення свідомості щодо раціонального використання природніх ресурсів, підтримку екологічних інноваційних та технологічних проектів. Виділено наступні групи інструментів екологічного мененджменту, які регулюються національним екологічним законодавством та імплементованими міжнарод- ними угодами і конвенціями: перша група пов’язана із системою міжнародних і державних екологічних стандартів ISO та ДСТУ (екологічний аудит, екологічна сертифікація, екологічне маркування), друга група представляє системну оцінку екологічного стану навколишнього середовища і впливу техногенного фактора (стратегічна екологічна оцінка, екологічний моніторинг, оцінка впливу на довкілля), третя група пов’язана із екологічним розвитком регіону, територій, підприємств (екологічний маркетинг).
18
Марчук, М. І. "ТЕРИТОРІАЛЬНЕ САМОВРЯДУВАННЯ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА ЯК СКЛАДНИК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 50–54. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).318.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті полягає у з’ясуванні особливостей впливу євроінтеграційних процесів на систему місцевого (територіального) самоврядування Республіки Польща. З переходом Польщі до побудови капіталістичних відносин поступово виникла потреба в оптимізації її самоврядних структур із врахуванням особливостей діяльності місцевих органів влади в Західній Європі. У статті досліджено основні напрями демократизації локальних самоврядних інституцій Польської Республіки та новітні досягнення європейської регіональної стратегії. Виокремлено основні негативні фактори, що мають суттєвий вплив на економічні, соціальні та територіальні засоби згуртованості. З’ясовано, що польська система регіонального розвитку нині недостатньо дозволяє реалізовувати національні та регіональні стратегії розвитку, оскільки вона надмірно зосереджена на освоєнні європейських коштів та на виконанні вказівок і рекомендацій Європейського Союзу. Така слабкість польської регіональної політики може створювати труднощі у визначенні інших національних і регіональних пріоритетів у сфері розвитку. Визначено, що для ефективної реалізації регіональної політики польським посадовцям доцільно першочергово зробити повну реконструкцію системи державних фінансів у такий спосіб, щоб центральна та місцева влада отримала власні кошти й інвестиційні фонди, адже дотація з боку ЄС закінчиться у 2020 р. Недоліком включення місцевого (територіального) самоврядування Республіки Польща до євроінтеграційного процесу є те, що реформування фінансової системи Польщі майже не дозволило провести децентралізацію державних коштів для збільшення доходів на місцях. Наголошено, що регіоналізація і децентралізація є важливими передумовами економічної конкуренції між окремими населеними пунктами і регіонами. Така конкуренція в українських реаліях могла б стати оптимальною базою для подальшого економічного розвитку держави та зміцнити її позиції в умовах міжнародної конкуренції. На підставі з’ясованих особливостей зроблено висновок про те, що не вирівнювання диспропорцій між регіонами є основою для політики регіональної єдності, а саме усунення факторів, що зумовлюють таку нерівність.
19
Kalnutska, M. A. "Суб'єкти реалізації державної політики соціального розвитку". Scientific Bulletin of UNFU 28, № 4 (26 квітня 2018): 74–77. http://dx.doi.org/10.15421/40280413.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто суб'єкти реалізації державної політики соціального розвитку. Зважаючи на ефективність реалізації державної політики соціального розвитку, важливою є характеристика тих інституцій, які розробляють та впроваджують соціальні програми. Зазначено, що об'єкти та суб'єкти державної політики соціального розвитку характеризуються різноманітністю, а їх особливості залежать від багатьох чинників. Поряд з існуванням потужного соціального інституту в особі державних органів, важливим для покращення державної політики соціального розвитку є підвищення ролі недержавних організацій. Визначено особливість впливу діяльності громадських організацій на реалізацію державної політики соціального розвитку. Якщо на макрорівні головним суб'єктом державної політики соціального розвитку виступає держава, то на мезорівні – органи регіональної влади, а на мікрорівні – особа та сім'я. За існування ієрархічної взаємозалежності між суб'єктами регулювання, суб'єкти нижчого рівня стають об'єктами політики, що проводиться суб'єктами вищого рівня. Зроблено висновок про те, що соціальна політика є однією з найважливіших функцій будь-якої держави, а особливості діяльності суб'єктів державної політики соціального розвитку на сучасному етапі та в сучасних умовах, із залученням громадського сектору, полягають у мінімізації функцій оперативного втручання в різні сфери життя, способи та форми реалізації людиною свого потенціалу.
20
Lisovsky, Volodymyr. "ВИНИКНЕННЯ СЕПАРАТИЗМУ ТА ЙОГО РОЛЬ У ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ ПОЛІЕТНІЧНИХ ДЕРЖАВ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (7) (18 березня 2020): 148–65. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-148-165.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано концептуальний підхід до дослідження сепаратизму, що передбачає територіально-політичний рух, мета котрого – відокремлення від країни частини її території та створення незалежної держави. Сепаратизм призводить до порушення єдності, суверенітету й територіальної цілісності держави, принципу непорушності кордонів. Уточнено сутність поняття досліджуваного феномену. Визначено терміни «сепаратизм» і «політика сепаратизму», виявлено специфіку сепаратизму в контексті інших етнооб’єднавчих і етнороз’єднавчих рухів. Виокремлено функціональні моделі політики сепаратизму, що проводяться з урахуванням характеру стратегічних цілей суб’єктів сепаратизму й типу панівних у певний історичний період міжнародних відносин. Розкрито суть подвійної природи сепаратизму, його специфіку на двох рівнях – внутрішньополітичному та міжнароднополітичному. Звертається увага на регіональні різновиди сепаратизму: західноєвропейський (нараховує вісім проявів сепаратизму); східноєвропейський (13 проявів сепаратизму); ісламський (шість проявів сепаратизму); азіатський (14 проявів сепаратизму); африканський (шість проявів сепаратизму); американський (чотири прояви сепаратизму). Доведено, що сепаратизм має глибокі історичні корені, котрі пов’язані з існуванням суперечності між історичними традиціями взаємодії держав на принципах державного суверенітету й непорушності кордонів, з одного боку, та принципах права націй на самовизначення, що утвердилися в практиці міжнародних відносин і передбачають можливість формування незалежних держав, осередків сепаратизму у світі, накладають відбиток на політико-географічне положення території. До вироблення конкретних рекомендацій стосовно зниження ризиків сепаратизму може призвести розуміння механізмів цього впливу.
21
Smorzhevska, A. G. "Проблема лідерства Індонезії в політико-безпековому співробітництві АСЕАН". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 5(145) (13 липня 2017): 48. http://dx.doi.org/10.15421/171774.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується проблема реалізації лідерства Індонезії в ході проведення багатосторонньої дипломатії в Південно-Східній Азії. Розглядаються концептуальні засади і практичні аспекти здійснення політики Джакарти в питанні посилення регіональної інтеграції в безпековій сфері в АСЕАН. Виявлено, що ключова роль Індонезії у розбудові Політико-безпекової спільноти АСЕАН полягає у забезпеченні інноваційних ідей та політичних концепцій, а також у формуванні регіонального порядку денного, у зв’язку з чим було імплементовано відповідні угоди та висунуто ряд регіональних ініціатив у сфері зовнішньої політики та оборони. Особливу увагу в статті приділено посередництву Індонезії у врегулюванні конфліктів та кризових ситуацій між державами-членами АСЕАН і її активній участі у боротьбі з тероризмом.Автором зроблено висновок, що характер лідерства Індонезії, а саме її схильність до використання інструментів «м’якої сили», зумовлений основоположними принципами функціонування АСЕАН і може бути ефективним при відповідності загальноприйнятим інтересам, ідентичностям та цілям інших держав-членів. У цьому зв’язку перспективним напрямком для подальших досліджень є проблема вибіркового лідерства держав у рамках АСЕАН та його вплив на перебіг інтеграційних процесів у регіоні.
22
Kavunnyk, A. L. "Регіональні аспекти міжнародної політики Європейського Союзу в контексті "Східного партнерства"". Literature and Culture of Polissya 99, № 13i (29 травня 2020): 133–43. http://dx.doi.org/10.31654/2520-6966-2020-13i-99-133-143.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті в контексті історичних фактів з минулого та сьогодення України, країн-учасниць ініціативи ЄС "Східне партнерство" розкрито регіональні аспекти міжнародної політики країн Співдружності. Стверджено актуальність дослідження документальних джерел, соціокомунікативного,територіального, безпекового аспектів міжнародної політики інституцій ЄС та країн-учасниць ініціативи "СхП". Виокремлено діяльність інституцій,Фондів ЄС, функції громадянського суспільства країн східного партнерства як важливих регіональних чинників у розвитку ініціативи ЄС "СхП". Проаналізовано праці вітчизняних, зарубіжних вчених, політиків інституцій ЄС та країн-партнерів "СхП" з акцентом на стрижневих питаннях. Охарактеризовано ключові позиції очільників Єврокомісії, директорату з регіональної політики, Комітету ЄС, Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України з ЄС. Опрацьовано напрямки-стратегії, джерела адресного фінансування відповідних фондів в контексті регіональних аспектів розвитку ініціативи "СхП". Висвітлено значення самітів, конференцій, форумів як практичних форм розвитку регіональних аспектів імплементації "СхП". Наведено приклади документальних джерел інституцій ЄС: "Комунікації", "Інформаційне повідомлення", Спільна Декларація ЄК; акти; протоколи ЄПД; звіти, програми: ініціатива ЄС "Чорноморська синергія", Німеччини "ЄПС плюс" (ENP Plus), Програма Франції "Середземноморський Союз". Виокремлено значення діяльності представників урядових, неурядових організацій в Україні, І–ІV Форумів громадянського суспільства при ЄС щодо рішень в підтримку аспектів регіонального розвитку, як-от: діяльність кримського регіонального напряму, 2008–2014 рр. – одного з перших вімплементації "СхП", освітні програми в ЗВО, як-от: Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет "Острозька академія", Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя в Україні
23
Yashna, N. O. "Зіткнення інтересів провідних держав світу в Арктичному регіоні". Grani 18, № 1 (13 грудня 2014): 136–41. http://dx.doi.org/10.15421/1715025.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено аналізу сучасного політичного становища в Арктичному регіоні. У сучасному світі спостерігається активне формування нового геополітичного простору зі своєю регіональною політикою, населенням та культурою – Арктики. Освоєння цієї території провідними державами світу спричиняє посилення конфліктності в даному регіоні. У представленій статті автором розглядається політика Канади, США, Норвегії, Данії та Російської Федерації у контексті виокремлення питань, пов’язаних зі зіткненням інтересів у регіоні та визначенням напрямків подальшої співпраці у формуванні спільної, збалансованої політики міжнародного співробітництва зі сторони провідних держав світу. У статті наголошується, що актуальність даного питання обумовлена тим, що глобальне потепління, яке надає можливості для видобутку енергоносіїв та розвитку нових транспортних шляхів, а також невизначеність правового статусу Арктики приводить до посилення конфліктів у даному регіоні. Ці фактори спричиняють зазіхання й інших держав та організацій на освоєння даної території. Окрім приарктичних держав, серед яких Швеція, Фінляндія, Ісландія, Канада, США, Норвегія, Данія та Росія амбіції проявляють також Китай та ЄС.
24
Ясінська, Аліна. "РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА ЛЬВІВЩИНИ: ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ (1990–2019 РР.)". Society Document Communication, № 13 (10 січня 2022): 257–90. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2021-13-257-290.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено особливості становлення регіональної політичної еліти Львівщини у період з 1990 р. до 2019 р. Основну увагу зосереджено на трьох завданнях: кого варто відносити до категорії «політичної еліти» Львівщини; які основні шляхи її формування, починаючи з періоду становлення України як держави і до сучасного етапу; якою є кількісна оцінка політичної еліти Львівщини.
Зокрема, було визначено, кого варто вважати політичною елітою регіону. За допомогою, використаного у дослідженні, методу позиційного аналізу, було класифіковано регіональну політичну еліту на формальну та неформальну. Визначено, що формальна політична еліта займає певні посади у владній вертикалі, що формалізує її причетність до прийняття політичних рішень. Натомість неформальна еліта представлена особами, які не займаючи керівних посад, формують певний тип відносин з масами, посідають вагоме місце у процесі прийняття важливих рішень та впливають на здійснення політичної влади в регіоні завдяки ресурсам, якими вони володіють (фінансовий капітал, авторитет, доступ до формування суспільної думки та маніпулювання нею тощо).
Проаналізовано процес оновлення львівської формальної політичної еліти починаючи з 1990 р. та виявлено, що саме в цей період у регіоні спостерігаються зародки демократичних процесів та перехід до багатопартійності. Помічено, що досить часто регіональна політична еліта Львівщини використовувала представницькі органи області як стартовий майданчик для подальшого кар’єрного росту, що призводило до постійного руху та припливу нових обличь.
Досліджено, що серед неформальної політичної еліти найбільш потужною групою можна вважати бізнес-еліту, яка окрім фінансових важелів впливу часто використовує також маніпулювання громадською думкою через доступ до медіа-ресурсів. Відзначено, що оновлення в цій групі еліти відбувається значно повільніше, ніж серед формальної політичної еліти.
Окремо йдеться про кількісну оцінку регіональної політичної еліти Львівщини. Оскільки про конкретні кількісні підрахунки говорити важко, зазначено, що до цієї категорії можна віднести як відносно невелику когорту осіб (від кількох сотень), які контролюють більшість ресурсів та нав’язали міцні зв’язки на регіональному та загальнодержавному рівнях, так і значно розширити її кількістю осіб (до тисячі двохсот), серед яких найвпливовіші політики (народні депутати України), очільники та депутати місцевих рад, керівництво ОДА та її департаментів, голови регіональних організацій політичних партій та основні неформальні лідери в регіоні.
25
Клочко, О. А. "АНАЛІЗ ДОСВІДУ ДЕРЖАВНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ПОЛЬЩІ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 4 (15 квітня 2022): 74–80. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.4.11.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано досвід державного співробітництва Польщі у забезпеченні національної безпеки. Державна політика національної безпеки Польщі зосереджена на проведенні конкретних дій щодо виявлення, попередження та протидії можливим викликам, ризикам і загрозам. Розкрито сутність основних напрямів реформування сектору безпеки Польщі в аспекті забезпечення членства в НАТО. Окремо акцентовано увагу на тому, що Польща як країна – член Північноатлантичного альянсу проводить активну безпекову політику з приводу участі Збройних Сил країни у міжнародних операціях та місіях. Зазначено, що Польща створила таку систему колективної безпеки, завдяки якій вдалося гарантувати безпеку багатьох держав у світі та запобігти низці військових конфліктів. Наголошено на тому, що Польща є центральною ланкою східного флангу НАТО, на території якої, зокрема, розташований штаб багатонаціональної дивізії. Польща не тільки приймає союзні війська на своїй території, а й забезпечує присутність військового контингенту на території інших країн, виступаючи донором безпеки. Завдяки цьому Польща посіла особливе місце в регіональній системі безпеці. Обраний шлях євроатлантичної інтеграції Польщі є незмінним компонентом державного управління безпековою політикою. Необхідним елементом реформування державного управління безпековою політикою в Польщі є підвищення її інституційної спроможності, що передбачає забезпечення стійкості державних органів від дії потенційних криз. Зміст та принципи державного управління безпековою політикою в Польщі базуються на окресленні стратегічних цілей і національних інтересів. Вказано, що вдосконалення системи державного управління безпековою політикою України у сфері міжнародного співробітництва має відбуватися з урахуванням досвіду Польщі.
26
Alieksieiev, S. O. "Імплементація норм міжнародного права як конституційно-правовий засіб взаємодії міжнародного та національного конституційного права". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (10 жовтня 2019): 60–74. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.05.07.
Повний текст джерелаАнотація:
В умовах правової глобалізації активізуються процеси взаємодії та взаємовпливу національного конституційного права держав і міжнародного публічного права, результатом чого виступає формування та прояв стійкої тенденції конституціоналізації міжнародного публічного права і інтернаціоналізації конституційного правопорядку держав. Єдиним засобом взаємодії норм цих двох самостійних та автономних правових систем є запозичення норм міжнародного права національними правовими системами держав через механізм імплементації, коли норми міжнародного права входять до національної системи законодавства, отримуючи статус його норм.
Метою статі виступає дослідження імплементації норм міжнародного права як конституційно-правового засобу взаємодії міжнародного та національного конституційного права.
Наукова новизна. У статті розкрита роль і значення феноменології імплементації як міжнародного та конституційно-правового інституту, стратегії державного управління, державної політики, технологічного засобу у вузькому розумінні (прийом юридичної техніки) та технологічного засобу в широкому розумінні (як технології поведінки держави).
Висновки. Підсумовуючи результати дослідження, можна охарактеризувати імплементацію норм міжнародного права в норми національного права як феноменологічне явище, що може бути визначене наступним чином: імплементація – це а) правовий інститут міжнародного публічного і національного конституційного права, що складається із сукупності міжнародних і національних конституційних норм, які регламентують і регулюють відповідні правила поведінки, що виникають в процесі виконання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань, узятих ними в рамках підписаних міжнародних договорів, з метою їх виконання в рамках національного законодавства на своїх теренах; б) це стратегія державного управління, яка запозичена із однієї з найважливіших галузей міжнародного публічного права – права міжнародних договорів, з метою реалізації міжнародно-правової позиції держави по найважливішим питанням зовнішніх та внутрішніх відносин та розвитку у її внутрішньо політичній діяльності через здійснення відповідних організаційних, нормативних та процесуально-процедурних заходів, що здійснюються уповноваженими органами державної влади та державного управління в межах їх компетенційних повноважень; в) державна політика, що може бути визначена як сукупність телеологічно спрямованих дій відповідних уповноважених органів держави, передбачених конституційним законодавством, здійснюваних у відповідних організаційних та процесуально-процедурних формах, метою яких є досягнення відповідного соціального результату з питань взаємного співробітництва держав, що володіє відповідним соціальним ефектом, завдяки реалізації договірних домовленостей з державами-членами міжнародної універсальної чи регіональної спільноти; г) технологічний спосіб (у вузькому розумінні), що містить в собі відповідні діяльнісно-поведінкові та функціонально-інструментальні настанови-предикати, входить до арсеналу юридичної техніки з обслуговування, супроводження та забезпечення реалізації настанов демократичної правової державності, завдяки якому можуть бути здійсненими в практичній діяльності держави її міжнародно-правові зобов’язання за міжнародними договорами; ґ) технологія поведінки держави (у широкому розумінні), завдяки якій реалізується її облігаторно-діяльнісна програма дій на міжнародній арені, що повинні знайти своє відповідне відображення та реалізацію всередині держави у діяльності її органів, посадових та службових осіб, а також всіх інших суб’єктів національного конституційного права.
27
Зварич, І. Т., та О. І. Зварич. "ІНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ У СВІТЛІ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ СИСТЕМ". Підприємництво та інновації, № 16 (26 лютого 2021): 26–31. http://dx.doi.org/10.37320/2415-3583/16.4.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлюється використання відповідних інституційних засад економічного розвитку вітчизняних регіонів у світлі формування інноваційних систем. При цьому встановлено, що на його рівень впливає насамперед історично сформована інституційна основа економічної системи держави. Водночас виходячи з інституційних принципів формування економічного розвитку регіону можна говорити про створення різних типів систем інновацій. У широкому трактуванні концепція інноваційних систем поєднує у собі всі елементи й аспекти економічної структури та інституційного укладу, яким здійснюється істотний влив на процеси навчання, пошуку і використання інновацій в економіці території. Формування регіональної інноваційної політики в Україні значною мірою є процесом, залежним від зовнішніх умов (у тому числі від доступності ресурсів з європейських фондів). Меншою мірою він є результатом низової потреби та переорієнтації регіональної політики на проблеми, пов’язані з інноваційністю економіки. Водночас викликом для неї має стати розповсюдження і ширше використання регіонального прогнозу. Тому регіональний foresight повинен стати загальним та ключовим інструментом стимулювання економічних змін поруч із розширенням моніторингу інноваційних процесів і відкриттям та розповсюдженням доступу до цієї інформації серед широкого кола суб’єктів господарювання, що має стати фундаментом у побудові регіональних систем інновацій. При цьому отримані у результаті цього знання про механізми, функціонуючі у регіональному середовищі, необхідні не лише для розуміння таких процесів, а й мають стати чинниками регіональної інвестиційної політики.
28
Пехник, А. В., та А. В. Кройтор. "Реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні в контексті становлення громадянського суспільства". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 68–75. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.308.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто аспекти ефективності місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні в контексті розвитку громадянського суспільства як невід'ємного елемента процесу демократизації політичної системи держави. Зокрема, проаналізовано сучасний стан та визначено перспективи розвитку регіональної політики в Україні крізь призму реформування місцевого самоврядування, що не лише забезпечить економічну самодостатність місцевих громад, а й дозволить їм стати сучасним механізмом формування місцевих еліт та лідерів, незалежних у своїй діяльності від регіональних та національних; розглянуті питання оцінювання основних чинників, що впливають на ефективність діяльності регіональних та місцевих органів влади. Підкреслюється, що органам місцевого самоврядування завжди необхідно проводити аналіз якості й ефективності своєї діяльності; визначати, чому реальне виконання виявляється гірше очікуваних результатів або перевищує встановлені раніше очікувані результати виконання. Крім того, у статті зазначено, що реформування місцевого самоврядування повинно забезпечити підвищення якості життя громадян через створення умов сталого розвитку громад. Ефективне реформування регіональної політики держави дозволить зменшити ідеолого-політичне протистояння еліт та використання у виборчих кампаніях як регіонального, так і місцевого рівнів історичних, мовних гасел як вдалої маніпулятивної виборчої технології. Гальмом у вирішенні проблеми дисбалансу регіонального розвитку впродовж декількох років було небажання колишнього керівництва держави відмовлятися від ручного управління регіонами. Збереження непрозорості й суб'єктивності в ухваленні рішень щодо регіонального розвитку давало змогу вищим посадовим особам держави необмежено впливати на керівників регіональних і місцевих органів влади.
29
Komlichenko, Albina. "ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ КНР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 1 (21 липня 2021): 95–104. http://dx.doi.org/10.15421/342111.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу зовнішньополітичної стратегії КНР на світовій арені. Мета дослідження – дати комплексний аналіз основних вимірів зовнішньополітичної стратегії КНР на сучасному етапі.Охарактеризовано геополітичні та геоекономічні чинники становлення стратегії КНР. Було підкреслено, що стрімко змінювана економічна позиція Китаю на світовій арені також впливає на її глобальну політику. Проаналізовано регіональний вимір сучасної зовнішньополітичної поведінки КНР та його вплив на формування загального бачення китайського керівництва ролі країни на міжнародній політичній арені. У світлі подій, що відбуваються, особливої важливості набуває політика КНР. Очевидно, що ця країна відіграє дуже важливу роль у світовій політиці і згодом ця роль буде все більше зростати. Ряд відомих експертів та аналітиків вже зараховують КНР до економічної супердержави. Деякі експерти навіть вважають, що якщо в перші 30 років здійснення економічних реформ в якості основного імперативу виступала інтеграція Китаю із зовнішнім світом, то протягом наступних трьох десятиліть основний акцент КНР буде вже ставити на формування глобального світопорядку.Доведено, що головним фокусом активної зовнішньополітичної діяльності КНР з набуття статусу провідної регіональної та глобальної держави залишається економіка.З’ясовано основні виміри реалізації національних інтересів Пекіна на сучасному етапі. Припущено, що національні інтереси КНР на даному етапі перебувають на стадії трансформації. Деякі науковці говорять про те, що основні інтереси Китаю вже виходять за рамки простого суверенного територіального обмеження.Зроблено висновок, що надзвичайно амбітні зусилля Китаю під керівництвом Сі Цзіньпіна спрямовані на розширення своєї сфери впливу та контролю на весь світ та щодо становлення глобальної економічної держави.
30
Огієнко, Олена. "СУСПІЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ: ДОСВІД ШВЕЦІЇ, ДАНІЇ, НОРВЕГІЇ ТА ФІНЛЯНДІЇ". ОСВІТА ДОРОСЛИХ: ТЕОРІЯ, ДОСВІД, ПЕРСПЕКТИВИ 2, № 16 (28 листопада 2019): 155–66. http://dx.doi.org/10.35387/od.2(16).2019.155-166.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано підходи до управління системою освіти дорослих у Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії; обґрунтовано сутність суспільно-державного управління системою освіти дорослих; визначено структуру та провідні принципи. Доведено, що саме суспільно-державний характер управління системою освіти дорослих у Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії забезпечує більш повне задоволення освітніх потреб людини, суспільства та держави, гармонійне поєднання децентралізації та централізації, застосування моделі децентралізованого централізму в управлінні освітою дорослих. Структура управління освітою дорослих складається з наднаціонального, національного (державного), регіонального, муніципального рівнів та рівня навчального закладу, що забезпечує перерозподіл функцій між органами управління різних рівнів та активну участь громадян в управлінні, тісний зв`язок освіти дорослих з структурами громадянського суспільства. З’ясовано, що основними принципами управління системою освіти дорослих у Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії є принципи: самоуправління, за яким надається широка автономія навчальним закладам; цілеспрямованості, який орієнтує процес управління системою освіти дорослих на інтереси особистості, суспільства та держави; узгодження державних, регіональних, муніципальних інтересів, без якого неможливо проведення єдиної освітньої політики та забезпечення ефективного управління освітою дорослих; демократизації, що створює умови для залучення громадян у процес управління системою освіти дорослих; партнерства суб`єктів управління, якими є органи центральної, регіональної та муніципальної влади, суспільні об`єднання, організації освіти дорослих, соціальні партнери. Показано, що досвід Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії стосовно управління системою освіти дорослих може бути використаний у розбудові української системи освіти дорослих, і першим кроком повинна стати розробка законодавчою бази, яка регламентує цілі, завдання та функції різних рівнів управління, дає можливість адекватно реагувати на освітні потреби дорослих людей.
Ключові слова: освіта дорослих, управління, управління освітою дорослих, суспільно-державне управління, скандинавські країни (Швеція, Данія, Норвегія), Фінляндія.
31
О. О. Гулак. "РЕАЛІЗАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА МІСЦЕВОМУ ТА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 90 (26 серпня 2020): 182–95. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.90.182-195.
Повний текст джерелаАнотація:
Попри широке вживання поняття «екологічна політика» в нормативних актах, його зміст у них не розкривається. Це зумовлює актуальність наукових пошуків у даному векторі. Стаття присвячена дослідженню природи й сутності, специфіки реалізації екологічної політики України на місцевому та регіональному рівнях. Аналіз екологічної політики крізь призму юридичної природи державного управління у сфері довкілля дозволяє виділити її напрями та рівні здійснення (державний та місцевий/регіональний). Реалізація державної екологічної політики на місцях здійснюється одночасно трьома системами: системою місцевих рад та їх виконавчих органів, системою місцевих державних адміністрації та системою територіальних органів виконавчої влади у сфері екологічного управління. Суб’єкти цих систем взаємодіють між собою на засадах координації й субординації та наділені широкими повноваженнями у сфері екологічного управління в межах територій їх розташування.
32
Nikolaieva, Dariia. "ІДЕОЛОГІЧНА ТА ГЕОПОЛІТИЧНА КОНКУРЕНЦІЯ ТУРЕЧЧИНИ ТА ОАЕ: ТОЧКИ СПІВПРАЦІ Й ЗІТКНЕННЯ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (7) (18 березня 2020): 181–91. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-181-191.
Повний текст джерелаАнотація:
Вивчено еволюцію відносин Туреччини та ОАЕ на тлі комплексу проблем регіону Близького Сходу. Акцентовано на змінах зовнішньополітичного курсу Туреччини, починаючи від 2002 р. (прихід до влади Партії справедливості й розвитку): відродження ідеології пантюркізму (неопантюркізм), розповсюдження ідей неоосманізму, озвучення претензій на регіональне лідерство на Близькому Сході, претендування на роль посередника у вирішенні складних регіональних конфліктів і т. ін. Відзначено, що в ході цих процесів близькосхідна політика Туреччини щораз частіше вступає в конфронтацію з інтересами як провідних акторів міжнародної політики, так і країн регіону. ОАЕ визначено серед тих держав, у відносинах із якими наявна висхідна динаміка розбіжностей та напруги. Відтак мета дослідження – вивчення точок зіткнення інтересів Туреччини та ОАЕ, виявлення принципових відмінностей інтересів двох країн у регіоні Близького Сходу, а також наслідків зіткнень цих інтересів.
Аргументовано, що нинішні відносини Туреччини й ОАЕ характеризуються мінливим поєднанням доволі агресивної ідеологічної та геополітичної конкуренції, з одного боку, і ситуативної стратегічної співпраці – з іншого. Підкреслено, що ОАЕ є в групі опозиційно налаштованих до нинішнього зовнішньополітичного курсу Р. Т. Ердогана держав. Констатовано зниження від початку «Арабської весни» показників співпраці Туреччини та ОАЕ за одночасного наростання міждержавної конфронтації. Це відбувається попри відсутність в ОАЕ, на відміну від багатьох держав Близького Сходу, османського минулого й трагічно забарвленої історичної пам’яті щодо турків. Відмінності між державами наявні в частині ставлення до руху «Братів-мусульман», військового перевороту 2013 р. у Єгипті, проблеми блокади Катару, створення буферної зони на північному сході Сирії, конкуренції інтересів у країнах Африканського Рогу, відносин зі сторонами громадянської війни в Лівії тощо. Аналіз специфіки відносин Туреччини з ОАЕ дає підставу припустити про відхід Туреччина від курсу на побудову політики «нуль проблем із сусідами», а відтак – посилення геополітичної ізоляції Туреччини.
33
Зарічна, О. В. "СТРАТЕГІЧНІ БАЧЕННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ". Actual problems of regional economy development 1, № 16 (25 листопада 2020): 145–53. http://dx.doi.org/10.15330/apred.1.16.145-153.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є вивчення основних стратегічних пріоритетів регіонального розвитку держави з врахування впливу основних чинників та показників регіонального розвитку, а також виділення основних стратегій, які сприяють підвищенню рівня регіональної економіки в умовах економічної нестабільності.
У процесі дослідження використано методи систематизації, групування, абстрагування з метою визначення сутності поняття «регіональна економіка», методи статистичного та стратегічного аналізу для дослідження і оцінки деяких показників соціально-економіного потенціалу та стратегічного бачення перспектив розвитку регіонів України.
Інформаційною базою наукового дослідження слугували наукові праці вітчизняних вчених-економістів та законодавчо-нормативні документи з питань державного стратегічного розвитку регіональної політики, а також статистичні дані державної служби статистики України.
Досліджено сутність поняття «регіональна економіка», визначено основні стратегічні пріоритети зміни та формування перспектив розвитку регіональної економіки задля знаходження ефективних методів та прийомів подолання «деформацій». Проаналізовано результати державної стратегії регіонального розвитку та найбільш важливі показники соціально-економічного розвитку регіонів України та на основі їх оцінки виокремлено основні стратегічні напрями покращення розвитку регіональної економіки в перспективі.
Наукове значення одержаних результатів полягає у визначення та розкритті напрямів розвитку регіональної економіки з врахуванням трансформаційних процесів.
Одержані результати дослідження можуть бути використані в подальшому при розробці Стратегії регіонального розвитку регіонів України.
34
Kokhan, I. V. "ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ НА ПРИКЛАДІ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ". Actual problems of regional economy development 1, № 15 (4 листопада 2019): 142–51. http://dx.doi.org/10.15330/apred.1.15.142-151.
Повний текст джерелаАнотація:
Домінуючими тенденціями сучасного етапу розвитку національної економіки є посилення процесів регіоналізації, що передбачають перенесення уваги в прийнятті рішень щодо соціально-економічного розвитку на регіональний рівень, з одночасним зміщенням акцентів на розкриття внутрішнього потенціалу. З іншого боку, нові виклики, зумовлені глобальними та міжнаціональними дисбалансами, які негативно впливають на соціально-економічний розвиток українських регіонів і є тим бар’єром, який перешкоджає органам місцевого самоврядування проводити самостійну політику розвитку. В цьому контексті процеси реформування державних фінансів, які на даний час переживає Україна, є актуальними та вимагають переосмислення закономірностей впливу інструментів та важелів фінансової політики на соціально-економічний розвиток регіонів.Соціально-економічний розвиток регіону характеризується нерівномірністю та суперечливістю результатів і потребує активізації структурної перебудови та пошуку підходу до здійснення структурних перетворень. Формування ефективної економічної структури є важливим питанням, яке потребує першочергового вирішення в контексті стратегічних завдань макроекономічного розвитку країни. В розвинутих країнах основну роль в забезпеченні стійкого зростання економіки належить механізму державного регуляторного впливу. Досліджуючи структуру економіки регіону, слід звернути увагу на структурні зміни, без яких неможливе повне вивчення трансформаційної системи. Структурна політика є загальною стратегією максимізації соціально-економічного розвитку шляхом реалізації пріоритетних державних програм і проектів.На тлі проведення процесів децентралізації в Україні, суттєво актуалізується роль бюджетної політики, яка визначає масштаби первинного розподілу ВВП, стає активним елементом системи державного регулювання та визначальним фактором управління економічними й соціальними процесами та їх розвитком. Зазначене зумовлює необхідність проведення наукового дослідження, спрямованого на вдосконалення процесів бюджетного фінансування соціально-економічного розвитку регіонів України.У статті розглянуто сутність та структуру фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування. Проведено аналіз надходжень і видатків місцевих бюджетів Івано-Франківської області.Пріоритетністю регіональної фінансової політики є забезпечення соціально-економічного розвитку регіону. Розвиток місцевого самоврядування із самодостатніми місцевими бюджетами та передача місцевим органам влади визначених повноважень обумовлюють формування бюджетного процесу відповідно до європейських стандартів, а це передбачає пошук нових резервів фінансового забезпечення регіону, відповідно до його ресурсного та людського потенціалів.
35
ЧВАЛЮК А. М., УШАКОВА Ж. С. ,. "ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ". Manager. Bulletin of Donetsk State University of Management 84, № 3 (15 січня 2020): 54–61. http://dx.doi.org/10.35340/2308-104x.2019.84-3-06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано регіональний розвиток як динамічний процес, який змінює внутрішню соціально-економічну структуру регіону в бік поліпшення і раціоналізації. Як правило, він має прогресивний контент, що характеризується прогресивними змінами, і в результаті повинен привести до просторового розвитку регіону як стабільної системи, яка ефективно використовує свої внутрішні можливості. Підкреслено, що в основному регіональна політика визначається, планується і здійснюється на національному рівні з використанням державних інвестиційних ресурсів, якими зазвичай керують центральні органи виконавчої влади.
36
Богуцький, П. П. "Військово-морське співробітництво України в Чорному морі та його вплив на забезпечення регіональної безпеки". Наука і оборона, № 4 (24 лютого 2022): 17–25. http://dx.doi.org/10.33099/2618-1614-2021-17-4-17-25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються актуальні проблеми організаційно-правового забезпечення військово-морського співробітництва України в Чорному морі в контексті захисту національних інтересів держави в умовах агресії Російської Федерації проти України. Визначено напрями військово-морського співробітництва, які поряд з реалізацією стратегічних питань розвитку Військово-Морських Сил України дають змогу забезпечити національну безпеку України на морі. Встановлено, що державна політика міжнародного військового співробітництва України в Чорному морі передбачає реалізацію двосторонніх угод з Організацією Північноатлантичного договору, з державами Альянсу, серед яких пріоритет надається регіональному співробітництву з Туреччиною та посиленню взаємодії зі стратегічними партнерами – Сполученими Штатами Америки, Великою Британією – в рамках укладених договорів, які стосуються військово-морського співробітництва в Чорному морі та мають виключно оборонний характер, маючи на меті протидію агресії РФ проти України.
37
Mustafazade, Parvana Telman kizi. "КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВОВИЙ СТАТУС КАСПІЙСЬКОГО МОРЯ ЯК ГАРАНТ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences 2, № 1 (12 липня 2019): 116–23. http://dx.doi.org/10.15421/341912.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджена політико-правова особливість статусу Каспійського моря. Визначені основні етапи переговорного процесу прикаспійських держав та здійснено аналіз основних положень Конвенції про правовий статус Каспійського моря. Стверджується, що прийняття цього документу вплинуло на формування регіональної безпеки. Офіційно прикаспійські держави домовились про недопустимість присутності третіх сторін в Каспійському морі. Вказані основні прогалини, які залишаються не узгодженими між сторонами.
38
M.O., Baranovskyi, and Baranovska O.V. "RURAL AREAS OF UKRAINE IN UNFAVOURABLE CONDITIONS: APPROACHES TO DELIMITATION, FEATURES OF DEVELOPMENT." Scientific Bulletin of Kherson State University. Series Geographical Sciences, no. 15 (January 19, 2022): 9–16. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2413-7391/2021-15-1.
Повний текст джерелаАнотація:
At the present stage of regional policy implementation, rural areas in unfavourable conditions need special attention from the state. They are a new functional type of territories of Ukraine, which currently includes 114 “old” administrative districts of 14 regions of Ukraine. The total area of these territories is 150.2 thousand km2 with a population of 2.8 million people. The list of rural areas in unfavourable conditions, the criteria for their delimitation, which are officially approved in the State Strategy for Regional Development of Ukraine for the period up to 2027, contain controversial points and require scientific evaluation. The study, based on the analysis of statistical data and the use of datatowel.in.ua platform tools, cartographic method, defines the inter-district and regional differences in the main characteristics of rural areas in unfavourable conditions. It is established that the determination of these areas was carried out in violation of current approaches and criteria for their delimitation, in particular the criterion limits of the indicator of the population decline rate. The study found that almost 25% of areas belonging to this functional type of territory are not rural according to EU criteria. The article proves the necessity of introducing variability in the use of criteria for the identification of rural areas in unfavourable conditions, in which areas that correspond to two of the three existing indicators, can be attributed to them. It justifies reducing the threshold value of the criterion “Population decline rate” from 30% to a value that is 25% higher than the national average. 14 districts in ten regions of Ukraine, which should be included in the list of rural areas in unfavourable conditions in the near future, are identified. The article reveals the peculiarities of delimitation of rural areas in unfavourable conditions at the level of territorial communities on the example of Chernihiv and Sumy regions. The need to concretize the tasks of overcoming the problems of rural territories, which are spelled out in the State Strategy for Regional Development of Ukraine for the period up to 2027, is proved. The article describes promising directions of scientific researches, the results of which should become a basis for elaborating a system of measures to enhance the development of problem rural areas.Key words: rural areas, regional development, regional policy, delimitation criteria, enhancement of rural areas development. На сучасному етапі реалізації регіональної політики особливої уваги з боку держави потребують сільські території у несприятливих умовах. Вони є новим функціональним типом територій України, до якого нині належать 114 «старих» адміністративних районів 14 регіонів України. Загальна площа цих територій становить 150,2 тис. км2, у них мешкає 2,8 млн осіб. Перелік сільських територій у несприятливих умовах, критерії їхньої делімітації, які офіційно затверджені в Державній стратегії регіонального розвитку України на період до 2027 року, містять дискусійні моменти й потребують наукової оцінки. У дослідженні на основі аналізу статистичних даних і використання інструментарію платформи datatowel.in.ua, картографічного методу визначено міжрайонні та регіональні відмінності основних характеристик сільських територій у несприятливих умовах. Встановлено, що виділення цих територій здійснено з порушенням чинних підходів і критеріїв їхньої делімітації, зокрема критеріальних меж показника темпів скорочення населення. Виявлено, що майже 25% районів, які належать до такого функціонального типу територій, не є сільськими згідно з критеріями ЄС. Доведена необхідність запровадження варіативності використання критеріїв ідентифікації сільських територій у несприятливих умовах, за яких до них можуть бути віднесені райони, які відповідають двом із трьох чинних показників. Обґрунтовано доцільність зменшення порогового значення критерія «Темпи скорочення населення» із 30% до величини, яка на 25% перевищує пересічні для країни значення. Визначено 14 районів у десяти регіонах України, які доцільно включити до переліку сільських територій у несприятливих умовах у найближчій перспективі. На прикладі Чернігівської та Сумської областей розкрито особливості делімітації сільських територій у несприятливих умовах на рівні територіальних громад. Доведено необхідність конкретизації завдань із подолання проблем сільських територій, які виписані в Державній стратегії регіонального розвитку України до 2027 року. Окреслено перспективні напрями наукових досліджень, результати яких мають стати вагомим підґрунтям для розроблення системи заходів з активізації розвитку сільських проблемних територій. Ключові слова: сільські території, регіональний розвиток, регіональна політика, критерії делімітації, активізація розвитку сільських територій.
39
Нікогосян, О. О. "Політологічний аналіз місцевих виборів 2020 р. в Україні". Актуальні проблеми політики, № 67 (25 травня 2021): 89–95. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1156.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – виявити особливості національного і регіонального партійного впливу, специфіку політико-ідеологічної фрагментації регіонів України. Цієї мети можна досягти завдяки вирішенню таких завдань: проаналізувати мотивацію виборців до участі у виборах; дослідити результати, отримані місцевими та загальнонаціональними партіями; оцінити зміни Виборчого кодексу. Гіпотезою статті є те, що в політико-партійному просторі України намічаються істотні зміни, а саме деякі партії, що мають статус національних, поступово йдуть із політичного життя країни. На їхні місця претендують поки ще регіональні партії, які показали переконливі результати на місцевих виборах 2020 р. і мають амбіції стати парламентськими партіями. Українці віднеслися до цієї виборчої кампанії байдуже, що виразилося в надзвичайно низькій явці. Причина у тому, що в Україні люди все менше беруть участь у виборах через високий рівень недовіри до політики і державних інститутів. На відміну від жителів демократичних країн, вони вважають, що їхнє життя не зміниться на краще. У статті на основі аналізу результатів місцевих виборів 2020 року в Україні робиться висновок про зміцнення місцевих політичних еліт, підвищення ролі регіональних партій, що претендують на проходження в парламент на майбутніх (можливо, позачергових) парламентських виборах. Показано, що місцеві політичні партії продемонстрували високий рівень електоральної підтримки, що пояснюється впливом реформи децентралізації влади в Україні на регіональний політичний процес. Правляча партія «Слуга народу» втратила ту феноменальну перевагу перед парламентськими партіями, яку мала на парламентських виборах. Причина у тому, що після президентських і парламентських виборів з’явилося розчарування виборців у партії «Слуга народу». Всього трохи більше року минуло з того моменту, як виборці були готові голосувати за будь-якого кандидата від цієї партії. Тоді цю партію підтримали практично всі регіони України. Виборчий кодекс України потребує подальшого вдосконалення, щоб виборчий процес став ще більш зрозумілим, прозорим і ефективним.
40
Andreiev , S. O. "Про державно-управлінську освітню компоненту професійної підготовки здобувачів вищої освіти за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування» в Україні". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 96–112. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.10.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є оцінка державно-управлінської освітньої компоненти професійної підготовки здобувачів вищої освіти за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування» (на прикладі другого (магістерського) рівня) в Україні.
Наукова новизна полягає у проведенні аналізу державно-управлінської освітньої складової професійного навчання студентів спеціальності «Публічне управління та адміністрування» в Україні та висвітленні нагальних теоретичних і прикладних проблем її формування в сучасних умовах. Аналіз здійснювався шляхом експертної оцінки: урядових рішень 2015 р. та 2016 р. щодо скасування освітньої галузі «Державне управління» та запровадження галузі знань і спеціальності «Публічне управління та адміністрування»; наукового підґрунтя концепції публічного управління та відповідного понятійного апарату; освітніх стандартів, а також магістерських програм закладів вищої освіти за цією спеціальністю.
За результатами дослідження сформульовано такі висновки: скасування в Україні у 2015 р. унікальної на пострадянському просторі галузь знань – «Державне управління» у складі 12 спеціальностей, яка давала можливість забезпечувати якісну підготовку державно-управлінських кадрів за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, свідчить про незатребуваність та знецінення державно-управлінської освіти; понижується щабель професійної підготовки управлінських кадрів для органів державної влади та місцевого самоврядування, інших юридичних осіб публічного права з магістерського (як було в період з 1997 по 2015 рр.) до бакалаврського рівня, що вказує на істотне зменшення вимог держави до їхньої професіоналізації; відбувається роздержавлення та демонополізація національної системи професійної підготовки державних службовців шляхом втрати монополії Національної академії державного управління при Президентові України та її регіональних інститутів, а також широкого залучення до цього процесу інших закладів вищої освіти, зокрема приватної форми власності, які в ринкових умовах керуються не державними, а комерційними інтересами; підготовка кадрів за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування» в Україні набуває масового характеру, без належного обґрунтування з боку держави потреб у такій кількості фахівців та наявності ефективних гарантій їхнього подальшого працевлаштування на ринку праці у державному секторі.
Інтегральний висновок полягає у тому, що за існуючих підходів керівництва країни, реалізованих у чинному законодавстві, зокрема у відповідних стандартах вищої освіти, мова не може йти про ефективне виховання та належну професійну підготовку державно-управлінської еліти, спроможної піднятися до осмислення, реалізації та захисту національних інтересів суверенної держави. Наслідком сьогоднішньої державної політики щодо підготовки осіб за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування» прогнозовано буде випуск освітніми закладами великої кількості «фахівців» для органів державної влади та органів місцевого самоврядування зі слабкою теоретичною державно-управлінською підготовкою, нерозумінням інституту держави як соціальної цінності, її завдань та функцій в управлінні суспільними та державними справами, принципів та закономірностей функціонування системи державного управління, відсутністю державницького мислення та світогляду.
У статті обґрунтовано пропозицію щодо необхідності відновлення в установленому порядку галузі знань «Державне управління», для чого представники експертного співтовариства повинні активніше відстоювати цю ідею, продовжуючи доводити відсутність для України альтернативи цьому напряму розвитку професійної управлінської освіти.
41
Ільченко, Ю. Б. "Поняття регіональної екологічної політики держави". Держава та регіони. Державне управління, № 1 (2010): 42–46.
Знайти повний текст джерела
42
Tykhomyrova, Yevheniia. "Особливості сучасної кліматичної дипломатії". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3) (26 квітня 2018): 18–23. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-01-18-23.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зазначено, що сьогодні в українському науковому дискурсі вкрай недостатньо наукових праць, у яких би розглядались основні аспекти теорії й практики кліматичної дипломатії. Дослідження стосовно розв’язання проблем зміни клімату в політологічному значенні, як їх презентує сучасна західна політична наука, відсутні. Нами здійснено аналіз особливостей кліматичної дипломатії, які випливають із тих змін, що відбулись у світі сучасної дипломатії, зокрема зростання кількості учасників світових справ і типів суб’єктів міжнародних відносин; зміна рівнів залучення дипломатії та дипломатичної діяльності – від місцевого, внутрішньодержавного, до двостороннього, регіонального та глобального; розширення сфери й обсягу об’єктів дипломатії; зміна апарату та механізмів зовнішніх зв’язків і дипломатів; зміна режимів, типів та техніки дипломатії.
У статті констатовано, що держави залишаються одним із головних суб’єктів кліматичної дипломатії, хоча кожна з них має різне значення й різні стратегії переговорів із кліматичного питання. Водночас у формуванні та реалізації політики з актуальних питань важливу роль відіграють недержавні суб’єкти: глобальні банки, регіональні, міжнародні та наднаціональні організації, неурядові організації та навіть субнаціональні державні органи. Саме серед них стає дедалі більше активних учасників архітектури зміни клімату, а отже, суб’єктів кліматичної дипломатії. У багатостороннє розв’язання глобальних проблем, зокрема й проблеми зміни клімату, зробили свій внесок також учасники громадянського суспільства, а відтак вони належать до суб’єктів сучасної кліматичної дипломатії.
Вважаємо, що варто враховувати те, що кліматична дипломатія здійснюється на різних рівнях – від місцевого до глобального; зараз настав час інтегрувати екологічну політику загалом і, зокрема, кліматичну в класичну зовнішню політику; кліматична дипломатія увібрала в себе фактично всі канали, що передбачають сучасні напрями дипломатії, перетворившись на інструментарій прийняття колективних рішень, пошуку компромісів, які задовольняють усі сторони переговорів щодо кліматичних змін.
43
Захарченко В.І. "ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ НОВОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ". Економічний форум 1, № 4 (30 листопада 2019): 72–82. http://dx.doi.org/10.36910/6765-2308-8559-2019-4-12.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті викладено основні цілі, напрями, принципи та механізми реалізації регіональної політики на різних етапах її розвитку. Показано необхідність та розкрито особливості проведення регіональної політики на засадах парадигми нового регіоналізму. Виокремлено основні напрями нової регіональної політики в Україні, які зводяться до міжрегіональної інтеграції в межах національної держави, подолання асиметрії в рівнях розвитку регіонів, планування та регулювання розвитку територій, адаптації регіонів до умов глобалізації та підвищення регіональної конкурентоспроможності.
44
В. О., ШПИЛЬОВА, ФІНАГІНА О. В. та БУРЯК Є. В. "ІННОВАЦІЙНО ОРІЄНТОВАНА КЛАСТЕРНА ПОЛІТИКА: ПОТЕНЦІАЛ ТА ЦІЛЬОВІ ІНТЕРЕСИ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ". Manager. Bulletin of Donetsk State University of Management 88, № 3 (8 січня 2021): 28–44. http://dx.doi.org/10.35340/2308-104x.2020.88-3-03.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено теоретико-генетичний розвиток інтеграційних процесів в сучасному регіональному менеджменті з урахуванням векторів суспільного прогресу, поєднання знань економіки, інноватики, соціології, теорії ринків та підприємництва. Наголошено, що інтеграційні процеси завжди мають загальну або локальну дію, формальні та неформальні прояви, позитивний або негативний вплив на явища та процеси людської діяльності, забезпечують позитивну або негативну динаміку окремих соціально-економічних явищ і процесів. Саме інтеграція як рушійна сила формує потенціал суспільства й економіки держави та її територій.
Визначено ключові чинники суспільного прогресу, що обумовили дослідження процесу інтеграції в економіці та менеджменті: прискорене формування світового ринку та його впливовість на національні економіки, зміна границь регіонів; укрупнення, централізація та диверсифікація капіталів, прискорена диверсифікація виробництва та сфери послуг; масове виробництво та його залежність від науково-технічного прогресу, екологічних і соціальних стандартів; територіальний перерозподіл світу, зони економічного впливу та новітні формати регіоналізації.
Зосереджено увагу на тому, що кластер, як прояв економічної інтеграції в сучасній діяльності, галузевої та регіональної влади, постає первинним в інструментарії стимулювання ринків, бізнесу, якісного та кількісного покращення ділового середовища, залучення інвестицій, інструментом балансу інтересів влади та бізнесу. Зазначено, що кластери постають центром промислової політики, балансують групи регіональних інтересів, стимулюють і корегують регіональний розвиток, прискорюють комерціалізацію національних наукових надбань.
Визначено такі компоненти потенціалу кластероутворення регіонів, як: наука та освіта; ресурсна база; заощадження підприємств та населення; малий і середній бізнес та інфраструктура підтримки малого та середнього бізнесу. Реалізація потенціалу кластероутворення має ґрунтуватися на системі безпеки від наявних ризиків, побудова якої може максимально швидко сформувати платформу взаємних дій, колективного прийняття рішень, заходів організації та контролю. Обґрунтовано управлінське бачення формування стратегічної мети кластероутворення з урахуванням принципів консолідації та гармонізації ключових інтересів.
45
Горбань, О. В. "ФАКТОР ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В ЕВОЛЮЦІЇ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ ВОЛІ В ПРАВІ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 33 (2021): 7–14. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.33.01.
Повний текст джерелаАнотація:
Авторка досліджує вплив фактора публічної політики на еволюцію принципу свободи волі в праві в міждисциплінарному дискурсі політології та права й у контексті нового наукового напряму – правової політології. Досліджено об’єктивну обумов- леність виникнення та розвитку публічної політики в демократичних країнах у кризових ситуаціях та на основі розвинутого громадянського суспільства, верховенства права, захисту прав людини. Охарактеризовано сутнісні ознаки публічної політики й множинність її націо- нальних моделей. Розкрито взаємозв’язок публічної політики з тенденцією до обмеження свободи волі в праві в контексті побудови соціальної держави. Констатується перебування України на початковому етапі осмислення та формування публічної політики. У висновках визначена роль фактора публічної політики щодо права як інструмента, що поєднує в публічному управлінні державу, регіональні, місцеві, корпоративні управлін- ські апарати та неієрархічні інститути «третього сектору» громадянського суспільства з метою взаємоузгодження приватних інтересів із суспільними. Пропонуються для дослід- ження: правові способи взаємоузгодження принципів свободи волі й верховенства права на основі принципу справедливості, який у зобов’язальному праві передбачає забезпечення принципу еквівалентного договору.
46
Хома, Наталія. "Неоосманізм як підґрунтя близькосхідної політики Турецької Республіки". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (15 грудня 2020): 99–108. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.99-108.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті акцентовано на процесах розвороту в постбіполярний період зовнішньополітичного курсу Туреччини у східному керунку, що увиразнюється останні два десятиліття в намаганнях турецького істеблішменту активізувати співпрацю з країнами Близького Сходу. Авторка доводить: ці процеси ґрунтуються на ідеології неоосманізму, що зумовило озвучення Туреччиною претензій (наразі нерезультативних) на регіональне лідерство. Авторка розглядає неоосманізм як ідеологію, що ґрунтується на ідеї минулої величі Османської імперії, яка в часи свого піднесення контролювала великі території (Балкани, частину Близького Сходу та Північної Африки, Кавказ). Відтак цим у статті пояснюється посилення ролі Туреччини в цих регіонах. Відзначено: замість очікуваного лідерства Туреччини на Близькому Сході, відносини з більшістю акторів близькосхідної політики погіршуються (винятками названо ті держави, з якими в Туреччини сформувалося прагматичне партнерство, наприклад, Катар). Посилення близькосхідного вектора авторка пояснює комплексом причин, найперше – побоюваннями Туреччини залишитися периферійною державою через нереалізовану наразі перспективу членства в ЄС, що спричинило поворот до традиційних основ турецької зовнішньої політики – османізму (неоосманізму) та пантюркізму (неопантюркізму). Зауважено, що неоосманський дискурс відображає формування нової турецької ідентичності. У статті представлені підходи, запропоновані у зарубіжній політичній думці щодо змісту неоосманізму. Авторка аргументує, за якими параметрами неоосманізм у зовнішній політиці Туреччини кардинально відходить від прозахідного кемалізму. Відзначено, що хоч поняття «неоосманізм» від початку XXI століття широко використовується на позначення політики Туреччини щодо відродження османських традицій і культури, але його тлумачення та змістове наповнення залишаються дискусійними.
47
Komlichenko, Albina. "ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕГІОН В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ КНР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 1 (8 липня 2020): 180–87. http://dx.doi.org/10.15421/342019.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу зовнішньополітичної стратегії КНР щодо країн Південно-Східної Азії. Проаналізовано основні виміри зовнішньої політики КНР в регіоні Південно-Східної Азії. Наголошується на важливості морських комунікацій регіону для безпеки КНР в цілому. По мірі потужного економічного зростання КНР, щоб стати великою торговою державою з постійно зростаючим попитом на нафту, що імпортується і природний газ, а також з більшою частиною імпорту енергоносіїв транзитом через Малаккську протоку, безпека Південно-Східної Азії на морських комунікаціях має вирішальне значення для безпеки КНР. Підкреслено, що забезпечення безпечного буфера по периметру своїх кордонів є для Пекіна однією з першочергових цілей.Мета дослідження – проаналізувати важливість Південно-Східної Азії як стратегічного регіону зовнішньополітичної стратегії КНР в контексті дослідження перспектив розвитку відносин між країнами та їх впливу на китайсько-американську взаємодію.Доводиться, що одним з основних чинників зацікавленості КНР в регіоні є створення сприятливих економічних умов для розвитку країни в довгостроковій перспективі. Визначено, що основними інструментами інституціоналізації відносин між країнами АСЕАН та КНР є практична реалізація зон вільної торгівлі та спільне впровадження регіональних проектів співробітництва.Доведено важливість побудови стабільної двосторонньої співпраці в контексті реалізації Пекіном геоекономічної ініціативи «Один пояс, один шлях». Даний проект передбачає укладення двосторонніх меморандумів про співробітництво з державами, розташованими на транспортних євразійських маршрутах.Оцінено вплив американо-китайського суперництва на регіональну трансфігурацію сил в Південно-Східній Азії. Підкреслена стратегічна зацікавленість США в регіоні через те, що постійною складовою зовнішньої політики Америки було недопущення того, щоб інша держава могла домінувати в регіоні.З’ясовано, що Пекін стурбований потенційною дестабілізацією поблизу своїх кордонів. Ось чому основною метою південно-східного напрямку китайської стратегії стає не стільки одноосібне володіння енергоресурсами Південно-Китайського моря, скільки забезпечення політичної та економічної безпеки, необхідної для довгострокового сталого розвитку.
48
Аліксійчук, О. В. "Оцінювання ефективності регіональної соціальної політики: теоретико-методологічні моделі". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 36–42. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.705.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто поняття ефективності регіональної політики на прикладі соціальної сфери, розкрито принципи оцінювання публічної політики на основі сучасного аналітичного методу аналізу.
Питання ефективності у виробленні публічної політики органами вдали набуває все більш важливого значення в умовах перманентних змін і процесу реформування адміністративно-територіального устрою. На територіальні громади покладено функцію вироблення та втілення політик у різних сферах, тому постає проблема ефективного використання бюджету громад. Органи публічної влади повинні шукати можливості для підвищення своєї ефективності. Реалізація соціальної політики держави на регіональному рівні повинна передбачати не лише ефективне використання ресурсів, а й забезпечувати належний розподіл отриманих результатів.
У статті актуалізується проблема у виробленні належної методології щодо оцінювання ефективності регіональної соціальної політики в Україні. Розкрито методологію кількісного визначення ефективності регіональної політики в соціальній сфері на основі аналітичного методу DEA (Data Envelopment Analysis). DEA є важливим інструментом у процесі прийняття рішень як органами державної влади, так і органами місцевого самоврядування, раціоналізації та оптимізації процесу публічної політики.
У статті ми намагалися показати, як метод DEA може працювати на реальних даних. Оцінка ефективності політики розглядається в якості як вхідної (input) інформації, так і вихідної (output). Ми можемо говорити про вхідну ефективність (efficiency) у тому випадку, коли регіон (або територіальна громада) міг би скоротити витрати без зміни соціального результату. Вихідна ефективність (effectiveness) демонструє, якою мірою регіон міг би збільшити соціальний результат без збільшення витрат. Тобто в основу моделі DEA закладений підхід оптимальності за Парето, який передбачає, що збільшення будь-якого показника не можливе без зменшення іншого показника. Формування та реалізація інсти-туційних реформ передбачають перевлаштування системи таким чином, щоб збільшити ефект від одиниці вкладених ресурсів.
49
Gorlo, N. V. "Іредентизм у контексті об’єднавчих етнополітичних рухів: сутність і специфіка". Grani 18, № 7 (22 травня 2015): 57–62. http://dx.doi.org/10.15421/1715136.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей іредентизму, що здійснюється в процесі проведення порівняльного дослідження іредентизму з іншими формами об’єднавчих етнополітичних рухів – уніонізмом і паннаціоналізмом. Іредентизм розглядається як форма уніонізму, тому що спрямовується на об’єднання груп розділеного народу, і як один зі способів реалізації паннаціоналістичних ідей. Історичний огляд зародження іредентизму в Греції і Італії показує, що змістом іредентизму є такий варіант об’єднання розділеного народу, коли його більша частина вже створила національну державу і прагне приєднати інші групи розділеного народу, які перебувають під іноземним пануванням. Специфічною ознакою іредентизму є селективний характер чинників, на основі яких формується стратегія об’єднання розділеного народу: мова, спільні елементи культури або схожі уявлення про спільне минуле. Іредентизм має деструктивний потенціал, оскільки загрожує територіальній цілісності держави, в якій проживає іредента. За цією ознакою іредентизм відрізняється від етнічного уніонізму і паннаціоналізму, які найчастіше декларують об’єднання вже сформованих етнополітичних організмів. Серед способів боротьби з руйнівним впливом іредентизму на політичну стабільність в багатоетнічних державах є відкритий діалог між представниками різних етнічних груп і реалізація виваженої регіональної політики.
50
Паламар, А. С. "Вплив «Братів-мусульман» на зовнішню політику Туреччини у ХХІ столітті". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 27 (8 квітня 2021): 151–58. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.937.
Повний текст джерелаАнотація:
З моменту свого заснування у 1928 році ісламістська асоціація «Брати-мусульмани» розвилась у потужну регіональну мережу, до якої входили політичні, громадські та військові підрозділи у багатьох країнах арабського світу. З приходом «арабської весни» 2011 року «Брати» нарешті отримали шанс очолити Єгипет. Це могло відіграти дуже вагому роль у посиленні позицій Туреччини в регіоні, оскільки ще за кілька років до революційних заворушень події на геополітичному просторі Близького Сходу яскраво вказували на формування братсько-катарсько-турецької політичної вісі. Повалення режиму Хосні Мубарака та прихід до влади «Братів» у Єгипті, а також прогнозоване падіння режиму Башара Асада в Сирії за певного перебігу подій доволі ймовірно могли утворити потужний союз ісламських держав сунітського толку, таких як Катар, Туреччина, Єгипет, Сирія, загальна міць яких не давала б жодної можливості Ізраїлю, Саудівській Аравії чи Ірану претендувати на серйозну вагу на Близькому Сході. Такі прогнози спровокували появу в керівництва Туреччини доволі серйозних регіональних амбіцій. Проте відсутність професіоналізму та навичок управління державою, велика ворожість з боку частини місцевих еліт та політичних опонентів зумовила те, що «Брати-мусульмани» втратили підтримку значної частини населення АРЕ. У липні 2013 року єгипетські військові здійснили переворот, скинули президента Мухаммеда Мурсі і визнали «Братів-мусульман» терористичною організацією. Ці події спричинили серйозну кризу в турецько-єгипетських стосунках, оскільки ідеологічна близькість «Братів» та правлячої в Туреччині Партії справедливості та розвитку слугувала основою для їх тривалої беззаперечної обопільної підтримки. У статті розглянуто динаміку відносин між Анкарою та Каїром протягом останніх двох десятиліть, а також проаналізовано потужний вплив асоціації «Брати-мусульмани» на зовнішню політику обох держав.