Статті в журналах з теми "Регламент організаційний"

У статті визначено, що спектр зовнішніх і внутрішніх чинників (стрімкий розвиток цифрових і «зелених» тех- нологій) впливає на вибір курсу й стратегічних напрямів розвитку державної екологічної політики; на характер змін у роботі органів публічної влади, що працюють у сфері екології та охорони навколишнього природного середовища; на механізми реалізації сервісно-орієнтованої державної екологічної політики в Україні. «Організаційне забезпечення» та «організаційний механізм реалізації сервісно-орієнтованої державної екологічної політики» розглянуто як синонімічні словосполучення, основу для регулювання взаємодії між ключовими стейкхолдера- ми й вироблення єдиних «правил гри», необхідних для досягнення мети державної екологічної політики. Організаційне забезпечення за такої умови представлено як сукупність норм і правил, систему екологічних ціннос- тей, підходів і принципів, національних і міжнародних директив і регламентів, різних методів, форм та інструментів, що мають бути закріплені на рівні стратегічних документів України, інших нормативно-правових актів. Розкрито зміст організаційної спроможності органів публічної влади, що працюють у сфері екології та охорони навколиш- нього природного середовища на національному, регіональному й місцевому рівнях як їх здатність формувати безпечне серед- овище для розвитку галузі; створити сприятливі умови для задоволення запитів суспільства за мінімального використання ресурсів (фінансових, людських, часу), виконати міжнародні й інші екологічні зобов’язання країни. Ефективність їх роботи пов’язана з комплексним забезпеченням (комплексним механізмом) реалізації сервісно-орієнтованої державної екологічної полі- тики, складові частини якого – фінансовий, економічний, інформаційний, нормативно-правовий та організаційний механізми. Визначено завдання сервісно-орієнтованої державної екологічної політики, реалізація яких поступово наблизять Україну до країн із належним екологічним врядуванням.

Стаття розглядає особливості державного регулювання корпоративних відносин з точки зору створення організаційних засад функціонування підприємств корпоративної форми власності в умовах ринко-вих відносин. Інституційні процеси, що мають місце сьогодні у національній економіці України, багато в чому пов’язані з формуванням механізму державного управління корпоративними відносинами з урахуванням сучас-ного типу трансформаційної ринкової економіки. Одним із найважливіших елементів зовнішнього середовища корпоративного управління є державне регулювання корпоративного сектора. У цілому державне регулювання як один із напрямків корпоративного управління виходить за межі безпосереднього управління державними підприємствами та господарськими товариствами корпоративного виду. Створюючи цілісну організаційно-правову базу функціонування економіки, держава так чи інакше регулює різні сторони діяльності корпоратив-них підприємств. Регулювання здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції. Такий підхід хара-ктерний для всіх країн і означає, що на рівні законодавчих органів видаються нормативні акти, які мають чинність закону і регламентують загальні основи функціонування корпоративного сектора. Дослідженням встановлено, що організаційно-правове регулювання функціонування корпоративних структур визначило на-ступні тенденції розвитку корпоративного управління: посилення вимог до розкриття інформації, підвищення ролі контролю власників за органами управління, посилення державного контролю за діяльністю корпорацій, розвиток законодавства щодо захисту прав дрібних акціонерів і кредиторів корпорації, посилення регламента-ції випуску акцій, змін статутного капіталу, підвищення уваги до питань реорганізації корпорацій. При цьому за період незалежного розвитку економіки України державне врегулювання корпоративних відносин стосува-лося питань внутрішньої побудови та функціонування корпоративних структур, взаємодії з іншими підприєм-ницькими структурами та органами державної влади, формування засад функціонування ринку цінних паперів.

Розглянуто організаційний механізм та способи боротьби з кіберзагрозами. Проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо залучення суб’єктів публічно-управлінських відносин до кібербезпеки через різні закони та регламенти дій. Визначено переваги та недоліки електронного уряду та його потенціал у протидії кіберзлочинам. Доведено, що більш ефективною відповіддю національної та регіональної політики на виклики кібербезпеки має стати утворення публічно-приватних партнерств. Саме в такому форматі лідери публічного та приватного секторів, а також громадянське суспільство можуть вживати заходів для посилення співпраці в кіберпросторі задля забезпечення відповідного складника національної безпеки України.

У статті охарактеризовано поняття «бюджет» і «бюджетування», надано авторське трактування поняття «бюджетування». Державним підприємствам рекомендовано здійснювати бюджетування в рамках фінансового планування. Обґрунтовано організацію бюджетування на підприємстві через розроблення нормативних регламентів (запропоновано проєкт архітектури документа Положення про бюджетування), побудову моделі бюджетування та опис базових процедур такої технології. Для реалізації технології бюджетування окреслено підготовку базової структури бюджетів, представлено послідовність формування функціональних бюджетів підприємства та визначено проєкції бюджетної структури. Державним підприємствам рекомендовано здійснювати бюджетування та фінансове планування як взаємоузгоджені процеси в рамках стратегічного управління.

В статті розглянуто систему внутрішнього контролю та аудиту в органах Державної митної служби України, надано оцінку їх нормативному регулюванню порядку організації та проведення в умовах реорганізації. Розглянуто стан розвитку та функціональної спроможності підрозділу внутрішнього аудиту, його мету, завдання, структуру. Досліджено основні проблеми, які на разі виникають у даному реформаційному процесі. Визначено пріоритетні напрями удосконалення внутрішнього контролю й аудиту Державної митної служби України, які включають нормативне забезпечення, принципи діяльності, організаційну структуру, методичне та кадрове забезпечення. За кожним напрямом розроблено відповідні заходи, направлені на підвищення ефективності та дієвості внутрішнього контролю і аудиту. Рекомендовано розширення переліку принципів внутрішнього аудиту й контролю: підконтрольності і підзвітності, єдності, професіоналізму і компетентності, гласності, відповідальності. організаційної моделі внутрішнього контролю територіальних митниць, здатної ефективно виконувати покладені на неї завдання. Запропоновано в Управліннях фінансування, бухгалтерського обліку та звітності територіальних митниць створення відділів внутрішнього контролю, відповідно відкоригувати назву Управління фінансування, обліку, звітності та внутрішнього контролю із використанням європейських і міжнародних стандартів організації діяльності митних адміністрацій. В частині методичного забезпечення – визначити методологію внутрішнього контролю (в тому числі дотримання облікової політики установи, правильності ведення обліку, використання фінансових ресурсів, обумовлених характером діяльності митних органів). Рекомендовано впровадження дистанційної моделі контролю (віддаленого доступу), що дозволить значно скоротити витрати на контрольні заходи і підвищити їх ефективність з подальшою формалізацією процедур і регламентів контрольних заходів, структури і форми документів, що формуються при проведенні перевірок, розробкою єдиних стандартів і методики проведення з урахуванням специфіки органів.

У статті досліджено генезис формування та розвитку законодавства, що регламентує діяльність об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Визначено основні недоліки правового регулювання діяльності об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. Проаналізовано переваги такої моделі договірних відносин щодо надання комунальних послуг у багатоквартирному будинку, як договір з об’єднанням співвласників багатоквартирних будинків як колективним споживачем. Виокремлено ризики функціонування об’єднання співвласників багатоквартирних будинків: організаційні; правові; фінансові; кадрові; морально-психологічні; корупційні. Запропоновано напрями удосконалення правового регулювання діяльності об’єднань співвласників багатоквартирних будинків.

Зазначено, що дія організаційно-економічного механізму державного регулювання ринку зерна України має забезпечити стабілізацію, стійкий розвиток і послідовне неухильне підвищення ефективності зернопродуктового виробництва. Серед головних складників та напрямів організаційно-економічного механізму державного регулювання розвитку зернового ринку України визначено: удосконалення нормативно-правової бази, що регламентує відносини на ринку зерна; зменшення витрат та фінансування для відновлення пошкоджених автомобільних шляхів; упровадження нових сучасних сортів і гібридів; збільшення кількості сертифікованих зернових складів; підвищення ефективності діяльності державних агентів на ринку зерна; залучення молоді до праці на підприємствах зернового сектору; доступ зерновиробників до дешевих і якісних фінансово-кредитних ресурсів, залучення приватних інвестицій; стимулювання виходу вітчизняних зерновиробників та переробників на фондові ринки IPO; стимулювання експорту продуктів зернопереробки з високою доданою вартістю; стабілізація цін на зерно та продукцію його переробки на внутрішньому ринку та ін.

На основі вивчення вітчизняного законодавства досліджено питання генезису організаційно-правового забезпечення доходів місцевих бюджетів. Розглянуто перші законодавчі ініціативи (закони про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування, про бюджетну систему, про систему оподаткування), які можна вважати зразковими для нормативно-правового поля початку 1990-х рр. Проаналізовано сучасне законодавство (Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», Бюджетний і Податковий кодекси України) та деякі проєкти законодавчих актів у частині забезпечення спроможності місцевої влади сформувати ресурсну базу в тому руслі, якого вимагають процеси фінансової децентралізації.Метою статті є дослідження бюджетного та податкового законодавства України, виявлення законодавчих колізій у формуванні доходів місцевих бюджетів, які визначають складність фінансового забезпечення виконання повноважень місцевою владою, й обґрунтування пропозицій щодо їх усунення.Наукова новизна полягає в тому, що в статті набуло подальшого розвитку системне дослідження в історичній ретроспективі законодавства, яке регламентує формування доходів місцевих бюджетів України.Висновки. За результатами дослідження встановлено, що вітчизняне нормативно-правове поле вважається одним із прогресивних у світі, а проблема полягає в невиконанні деяких його ключових положень. Обґрунтовано, що встановлені правила організації бюджетних відносин мають недоліки у формуванні доходів і здійсненні видатків, через що складно забезпечити збалансування місцевих бюджетів, не порушуючи законодавство. Запропоновано усунути всі неузгодженості та суперечності, які визначили загальну неспроможність місцевої влади сформувати достатню, стабільну й у повному обсязі ресурсну базу.

Актуальність статті полягає в тому, що правове регулювання службових розслідувань в органах прокуратури України здійснюється відповідно до встановленої в національній системі права структури нормативно-правових актів, які включають в себе безліч різногалузевих норм. На перший погляд, враховуючи трудоправову природу дисциплінарного провадження та його складового етапу, службового розслідування, основою їх регламенту є норми трудового права. Цей висновок є найбільші логічним та обґрунтованим так як дисциплінарна відповідальність – це формула взаємовідносин «роботодавець – працівник». Проте, специфіка механізму правового регулювання службових розслідувань щодо працівників органів прокуратури говорить нам про відповідну роль норм адміністративного права в контексті регламенту досліджуваного інституту. Через це важливо зрозуміти, як саме норми адміністративного та трудового права співвідносяться між собою в питанні встановлення та забезпечення функціонування службових розслідувань в межах роботи прокурорських органів. У статті акцентовано увагу на змісті та значенні норм права в механізмі правового регулювання в цілому та правового регулювання службових розслідувань в органах прокуратури, зокрема. Досліджено зміст та відмінності норм трудового та адміністративного права. Встановлено приклади регламентації нормами адміністративного та трудового права регулювання службових розслідувань, а також оцінено ступень їх співвідношення. Зроблено висновок, що правове регулювання службових розслідувань в органах прокуратури України органічно поєднує в собі норми як трудового, так і адміністративного права, які мають власне призначення та роль. Так, норми трудового права упорядковують сам процес трудової діяльності органів прокуратури, а також встановлюють засади дисципліни праці (службової дисципліни), порушення яких веде до притягнення працівника прокуратури до дисциплінарної відповідальності та у подальшому проведення службового розслідування. Водночас, внутрішньо-організаційні аспекти проведення останнього, повноваження суб’єктів його проведення та рамки службового розслідування регламентуються нормами адміністративного права, які в цілому мають відношення до державно-службової діяльності працівників органів прокуратури. Фактично, дані норми також певним чином регламентують трудовий процес працівників прокуратури, але лише в тій частині, де вони займаються виконанням функцій держави.

У статті проаналізовано нормативно-правову базу, що регламентує створення професійних стандартів; розглянуто окремі підходи та принципи із зарубіжного досвіду щодо стандартизації освіти; визначено сфери застосування професійного стандарту. Зазначено, що новий професійний стандарт учителя визначає загальні (громадянська, соціальна, культурна, лідерська та підприємницька) і професійні компетентності педагога (мовно-комунікативна, предметно-методична, інформаційно-цифрова, психологічна, емоційно-етична, педагогічне партнерство, інклюзивна, здоров’язбережувальна, проєктувальна, прогностична, організаційна, оцінювально-аналітична, інноваційна, рефлексивна, здатність до навчання впродовж життя), що є складовими загальної моделі професійної компетентності педагога. Проведено пілотне дослідження щодо ставлення педагогів до нового професійного стандарту в контексті забезпечення якості підвищення кваліфікації та особистого безперервного навчання. Обґрунтовано ставлення педагогів до нового професійного стандарту в контексті забезпечення якості підвищення кваліфікації та особистого безперервного навчання. Проаналізовано актуальність загальних і професійних компетентностей педагогів у структурі професійного розвитку, визначено пріоритетність трудових функцій у системі особистісного розвитку вчителя; зроблено акцент на важливості врахування нового професійного стандарту вчителя в проєктуванні професійного розвитку педагогів.

Маркова О. О. Дозвільна процедура в Україні. - Стаття. У статті автор проводить комплексне досліджен­ня дозвільної процедури: її правове регулювання, призначення, мету та функції, суб’єктів, структуру. Діяльнісна сторона дозвільної процедури реалізу­ється крізь призму дозвільної системи, яка є комп­лексним поняттям і включає сукупність дій органу, спрямованих на прийняття правонадільного адмі­ністративного акта про надання дозволу, контроль за дотриманням правил дозвільної діяльності, пере­оформлення, призупинення, анулювання дозволу. Особливість адміністративної дозвільної процедури зумовлена специфікою дозвільної системи, яка харак­теризується сукупністю ознак. Функціональна сторо­на дозвільної процедури реалізується шляхом здійс­нення дозвільного провадження як окремого виду провадження, в межах якого встановлюється порядок здійснення конкретних дозвільних процедур (надан­ня дозволу, проведення попередніх контрольних захо­дів, застосування оперативних санкцій до невладного суб’єкта дозвільних правовідносин. Автор намагаєть­ся пояснити та розкрити необхідність ухвалення єди­ного загального Закону України «Про адміністратив­ну процедуру», незважаючи на те, що існує Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», який визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяль­ності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру, та адміністраторів. В Україні повинен функціонувати уніфікований про­цедурний механізм, який буде відгравати ключову роль у впорядкуванні дій із боку суб’єктів дозвільної діяльності, створення легальних рамок для здійс­нення органами своїх повноважень щодо заявників, а також обмеження адміністративного розсуду. Як показує зарубіжний досвід, найбільшу гарантію від адміністративних зловживань і порушень прав і сво­бод громадян можуть забезпечити тільки єдині пра­вила про адміністративну процедуру (на противагу дійсній практиці галузевої законодавчої регламента­

У статті розглянуто основні аспекти реформування державного центру зайнятості в Україні. Виділено етапи розвитку цього державного інституту. Доведено, що складність реформування державної служби зайнятості полягає в невизначеності її правового статусу. Це зумовлено недосконалістю інституціонального механізму, який має гарантувати дотримання правопорядку на регіональному ринку праці. Зазначається, що успішна діяльність державної служби зайнятості України в умовах зародження інноваційної структури зайнятості потребує підняття її авторитету, зміни принципів її діяльності, подальшого удосконалення її функцій з метою забезпечення ефективного функціонування та інноваційного розвитку регіонального ринку праці, підвищення рівня його гнучкості і максимізації продуктивної зайнятості населення. Підкреслено, що прискорення темпу реформи державної служби зайнятості допоможе знизити трансакційні витрати на регіональних ринках праці, підвищити конкурентоздатність послуг державної служби зайнятості. Зауважено, що наразі сформовано концептуально-технологічні та організаційно-методологічні засади модернізації державної служби зайнятості та перетворення її на сучасну сервісну службу, для роботодавців спроможну здійснювати якісний та швидкий добір кваліфікованих працівників, а для безробітних та шукачів роботи – надавати якісні послуги з працевлаштування та розвитку професійної кар’єри. Виявлено, що в останні роки відбулися істотні зміни на ринку праці, зокрема поглиблення професійного дисбалансу між попитом роботодавців на працівників і пропозицією робочої сили, посилення впливу зовнішньої трудової міграції тощо. Саме тому нові виклики на ринку праці потребують нових механізмів та інструментарію діяльності державної служби зайнятості, сучасних технологій надання соціальних послуг населенню і роботодавцям. Крім того, їх упровадження вимагає відповідного рівня готовності надавачів послуг, тобто кадрового забезпечення реалізації сервісно орієнтованої державної політики зайнятості. Виділено, що сьогодні відповідно до оновленого регламенту діяльності служби зайнятості запроваджені в діяльність підходи щодо універсалізації функціонально-просторових секторів центрів зайнятості та функціональних обов’язків фахівців вимагають опанування ними нових навичок обслуговування клієнтів державної служби зайнятості.

У статті, на основі аналізу положень чинного законодавства України, яке регламентує правовий статус інститутів громадянського суспільства, а також гарантування інформаційної безпеки України системою публічного управління, висвітлено організаційно-правові форми взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства в питаннях гарантування інформаційної безпеки держави. Акцентовано увагу на тому, що сьогодні чинним законодавством України недостатньо регламентований механізм партнерської співпраці держави і неурядових організацій як потенційних учасників інформаційних відносин. Висвітлено основні форми взаємодії держави й інститутів громадянського суспільства в контексті гарантування інформаційної безпеки держави: спільна протидія інформаційній агресії проти України та надання інформаційної підтримки Україні в реалізації комерційної, гуманітарної, просвітницької, культурної й іншої діяльності за межами України. Обґрунтовано, що зазначені форми співпраці втілюються у процесі реалізації правового статусу інститутами громадянського суспільства за умови фактичного управлінського діалогу із суб’єктами публічного управління, які фахово займаються гарантуванням інформаційної безпеки України. Виокремлено значущість внеску неурядових громадських організацій у протидію інформаційним атакам на Україну і попередження інформаційних диверсій у національному інформаційному просторі. Також наведено і розкрито зміст інших форм сприяння, які можуть надавати інститути громадянського суспільства суб’єктам публічного управління в частині забезпечення інформаційного суверенітету України (подання інформаційних звернень, інформаційна підтримка органів влади у процесі розроблення нормативних актів, організація роботи консультативних наглядових громадських рад при органах державної влади, залучення неурядових організацій до участі в офіційних міжнародних заходах від імені України). Визначено перспективні напрями дослідження вітчизняної юридичної науки щодо доктринального обґрунтування оптимальних форм адміністрування спільної діяльності інститутів громадянського суспільства і держави в напрямі гарантування інформаційної безпеки України.

Актуальність. Практичне виконання положень Концепції реформування нагородної справи в Україні істотно актуалізує проблематику визначеності поня-тійного апарату, одним із елементів якого є нагородна справа. Саме відсутність легального визначення наго-родної справи у законодавстві України зумовлює різ-ні підходи до його тлумачення на практиці у процесі застосування нагородного законодавства. Наслідком цього є ототожнення її із системою нагород, нагородною системою, нагородною практикою, нагородною політи-кою тощо. Представники різних галузевих правових наук поглиблено, на жаль, феномен нагородної спра-ви не досліджували, а здебільшого зосереджувалися на окремих проблемах різновидів нагород, нагородної процедури, співвідношенні нагороди з іншими видами заохочень тощо. Саме відсутність наукових ґрунтов-них тематичних досліджень, безпосередньо присвя-чених нагородній справі, зумовили й «дефект» дефі-ніційного ряду й проєктів нормативно-правових актів з проблематики нагородної справи. Тобто понятійна прогалина нагородного законодавства стосовно визна-чення основного «понятійного» фундаменту залиша-ється, а отже, й різноваріативність нагородної практи-ки також, що негативно впливає й буде зберігатися й у майбутньому. Отже, нагальна потреба корегування «базового» понятійного нагородного апарату, насам-перед стосовно визначення нагородної справи, яке б охопило її зміст, визначає вектори наукових тема-тичних фахових досліджень і, зокрема, цієї роботи. Метою роботи є – на підставі опрацювання «базових» тематичних наукових, нормативних джерел сформу-лювати визначення поняття «нагородна справа», яке б охоплювало весь її зміст, й обґрунтувати доцільність закріплення його для використання як офіційної дефі-ніції. Об’єкт дослідження формують суспільні відно-сини, що виникають у зв’язку із використанням наго-род, що виникають у сфері нагородної справи. Предмет дослідження – теоретико-методологічні положення щодо розуміння нагородної справи, її змісту, співвід-ношення із суміжними поняттями, а також форму-вання наукового базису для нормативних визначень. Методи дослідження, які використовувалися, форму-ють систему загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, серед яких: діалектичний, порів-няльно-правовий, логіко-юридичний, семантичний, експертних оцінок, прогнозування, моделювання. Під час написання роботи опрацьовувалися наукові, нор-мативні, публіцистичні тематичні джерела, які тією чи іншою мірою пов’язані із нагородною справою, а саме: роботи Є. Трофімова, М. Титаренко, А. Майдебури, Д. Коритько та інших. Результати дослідження. Уза-гальнюючи все вищезазначене, можна запропонувати авторське визначення нагородної справи як регламен-тованої нормами права історично сформованої з ура-хуванням нагородних традицій офіційної публічної діяльності, безпосередньо пов’язаної із впроваджен-ням та застосуванням державних нагород за заслуги особи (колективу осіб) перед державою, українським народом, а також реалізацією гарантій такої діяльно-сті. Таку діяльність умовно варто поділяти на два види: основну (безпосередньо пов’язану із впровадженням та застосуванням державних нагород) та додаткову (організаційне, матеріально-технічне, інформаційне забезпечення такої діяльності). Нагородну справу вар-то розглядати як елемент єдиного тематичного суміж-ного понятійного ряду, відмежовуючи від нагородної системи держави, системи нагород, нагородної політи-ки, нагородної практики, нагородних традицій, наго-родної культури, нагородної ідеології, нагородної про-цедури, нагородної юстиції та нагородних матеріалів (нагородних документів), нагородного права, нагород-ного законодавства. Враховуючи її тісні зв’язки з ін-шими нагородними явищами, нагородну справу варто розглядати як складник нагородної системи України. Запропоноване визначення варто використовувати як у наукових дослідженнях з проблематики нагородного права, так і закріпити як норму-дефініцію, упорядку-вавши тим самим понятійний термінологічний апарат й усунувши передумови для помилкового ототожнення суміжних нагородних явищ.

Сучасні інформаційні потоки вимагають інтенсивного оновлення. Очевидно, що керуватися в навчанні повнотою викладання матеріалу в такій ситуації безглуздо. Змінюється основна мета навчання – не засвоєння суми знань, а розвиток особистості і формування її активного мислення. Сьогодні виграє той, хто здатний швидко опанувати нове і головний стрижень цього процесу – керовану самостійність. У зв’язку з цим викладачі повинні створювати відповідні умови та надавати допомогу в організації розвиваючої навчально-пізнавальної діяльності, без чого не може бути забезпеченою компетентність і висока кваліфікація спеціаліста в галузі його професійної діяльності.Перебудова системи вузівської підготовки висококваліфікованих спеціалістів для держави в умовах переходу до ринкової економіки має забезпечити реальне підвищення якості знань студентів. В сучасній системі багаторівневої вищої освіти: бакалавр – спеціаліст – магістр актуальність використання нових технологій навчання безумовна.Популярною сьогодні є модульно-рейтингова система навчання. На всесвітній конференції ЮНЕСКО у Токіо (1972 рік) модульна система була рекомендована як найбільш придатна для неперервної освіти. Наша вища школа вже має досвід використання модульних систем, починають вони приживатися і в середній школі. Тому широкий обмін досвідом, який допоможе вдосконалити, відшліфувати і пристосувати до ефективнішого застосування в “виробництві” якісних спеціалістів необхідний.Модульно-рейтингова технологія навчання покликана, насамперед, внести такі зміни в організаційні засади педагогічного процесу у вищій школі, які б забезпечили суттєву його демократизацію, створили умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об’єкта в суб’єкт цього процесу), надали б навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, сприяли б запровадженню принципу індивідуалізації навчання.Набутий досвід і результати навчання за модульною технологією доводять можливість організації процесу вузівського навчання на принципово нових засадах.Модульна система організації навчального процесу спрямовує викладачів і студентів на постійну творчу працю, активізує мотиваційну сферу і нові стимули до навчання, руйнує “непорушність” споруди лекційно-семінарської системи навчання, пропонуючи справжній демократизм вищої освіти, право на вільне, особистісне волевиявлення кожного студента і викладача.Принцип модульності має на увазі цілісність і завершеність, повноту і логічність побудови одиниць учбового матеріалу у вигляді модулів. В сучасній педагогічній практиці зустрічаються досить різнозмістовні означення модуля, що обумовлено різними підходами і глибиною занурення в психолого-педагогічний процес. Багаторічний досвід використання модульно-рейтингової системи привів до такого варіанту означення модуля.Модуль – логічно завершена частина курсу, в якій розглядається фундаментальне поняття (закон, явище) і яка супроводжується добіркою практичних занять, пакетом ретельно обраних форм та змістів контролю, а також розробленою сіткою рейтингових оцінок. На наш погляд, модуль – це скоріше частина процесу навчання, а не лише частина теоретичного курсу.За змістом модуль – це великий розділ курсу в якому розглядається одне фундаментальне поняття, або група споріднених, взаємопов’язаних понять. При необхідності модуль можна поділити на блоки.За метою модуль може бути інформаційним, систематизаційним, координуючим, інтерпретаційним, таким, що порушує проблему. Цей перелік, очевидно, визначається специфікою курсу і може бути як розширеним так і скороченим. В практичній роботі визначення цієї мети відіб’ється на добірці форм контролю що до цього модуля, які ми обговоримо нижче.За формою модуль – це інтегрований навчальний процес, складений з різних видів навчання (лекції, практичні, лабораторні, різноманітні види контролю, завдання для самостійної роботи), підібраних з урахуванням їх доцільності для засвоєння даного модуля, які підкорені загальній темі або актуальній науково-технічній проблемі.За принципом модуль відповідає на два запитання: що досліджується і як досліджується. Щодо першого, то модуль забезпечує формування фундаментальних понять, які випливають з теоретичних розробок, спостережень або експерименту, розглядуваних у курсі. Такі фундаментальні поняття створюють базу для системи знань про ті чи інші природні або соціальні явища. З другого боку, матеріал модуля показує, якими методами можна вести дослідження природних та соціальних явищ. Очевидно, що обидві позиції пов’язані між собою, бо тими чи іншими методами можна відкрити нові явища та встановити нові фундаментальні поняття, а використання теоретичних та інструментальних методів не можливе без фундаментальних досліджень. Такі дилеми вирішує викладач, який створює модульний образ курсу керуючись своїм досвідом.За дидактичним забезпеченням модуль потребує чіткого розподілу базового матеріалу на: а) лекційний, б) той що студент буде вивчати самостійно, в) той, що буде вивчатися на практичних або лабораторних заняттях. Перед викладачем постають завдання:– визначити напрямок самостійної роботи студента;– дати студенту необхідні вказівки та поради;– забезпечити незалежне навчання студента у межах програми, коли він користується свободою вибору як матеріалу так і способу засвоєння.Модульна система вимагає перегляду програмного матеріалу та при необхідності об’єднання ряду тем в єдину логічно-замкнену систему. Модульне формування курсу дає можливість перерозподілу часу між окремими темами навчальної дисципліни та є одним з ефективних шляхів інтенсифікації навчального процесу. Велике значення має відповідність кількості виділених модулів до регламенту семестру. Процес виділення модулів великою мірою пов’язаний з досвідом викладача та специфікою курсу.Відокремлюють початкові або базові модулі, що розглядаються на початку курсу, і такі, що є їх продовженням і одночасно основою для наступних модулів. Модулі можуть бути полівалентними, тобто такими, які є базою для двох або більше наступних та моно валентними, як основа для одного наступного модуля. Ми використовуємо змістовий аспект модульного навчання, хоча в реальному процесі форма і зміст модуля об’єднані, синтезовані в єдиний модуль процесу навчання.Організація навчального процесу має бути такою, щоб створити умови, за яких студент не може не діяти самостійно. В психолого-педагогічній літературі самостійна робота визначається як специфічна форма діяльності у процесі навчання. Специфічність такої форми діяльності полягає у зближенні психології мислення та психології навчання.Модульний підхід долає роз’єднаність елементів процесу навчання, об’єднує їх в єдине ціле. Модуль можна розглядати як завершену інформаційно-операційну дозу навчального матеріалу. Такий підхід вимагає інтенсифікації процесу навчання через активізацію самостійної роботи студентів. Викладач бере участь у самостійній роботі, в структурі якої є три елементи: завдання-виконання-контроль. Виконання – центральний елемент, який здійснюється безпосередньо і лише студентом в зручний для нього час.Проблема організації та активізації самостійної роботи зводиться до вирішення таких питань:– у бюджеті часу студента потрібно вивільнити достатньо часу для самостійної роботи;– студента потрібно поставити в умови коли у нього з’явиться потреба самостійно опрацювати матеріал.Очевидно, що ефективність самостійної роботи залежить від якості модульної структури курсу, максимально чіткої організації контролю, раціонального планування часу і відповідного матеріально-технічного забезпечення навчального процесу.Викладач має передбачити декілька варіантів завдань, щоб стимулювати здатність творчого вибору студента у роботі. При проведенні контролю не варто допускати захист роботи одночасно декількома студентами. Така практика знижує відповідальність студента за свою роботу.Самостійна робота – це система організації умов, які забезпечують керування навчальною діяльністю студента без викладача, метою чого є формування навичок, вмінь та активних знань, що забезпечать в подальшому творчий підхід до своєї професійної роботи.Мета самостійної роботи двоєдина: формування самостійності як риси особистості та засвоєння знань, умінь та навичок. Під умінням можна розуміти можливість виявляти, виділяти та класифікувати об’єкти за істотними ознаками; зіставляти, аналізувати та узагальнювати інформацію; здійснювати пошук; порівнювати поточне інформаційне уявлення з еталоном, вибирати еталонну гіпотезу і розробляти її; приймати рішення щодо принципів та програм дій; здійснювати дії за програмою та проводити у разі необхідності корекцію цих дій.До самостійної роботи відноситься опрацювання конспектів лекцій, читання і конспектування додаткової літератури, підготовка до виконання лабораторних робіт, самостійне розв’язування задач, підготовка до лекцій, семінарських і практичних занять, підготовка курсових і дипломних робіт, підготовка до колоквіумів, контрольних робіт, екзаменів та інших форм поточного та підсумкового контролю знань.Самостійну роботу слід розглядати, як діяльність студента по оволодінню необхідними для майбутньої професії знаннями, уміннями і навичками; діяльність спонукувану пізнавальними потребами, самостійно організовану для виконання завдань і здійснювану у відсутності викладача, але зорієнтовану ним.Проблема організації і активізації самостійної роботи пов’язана з фактом докорінної переорієнтації учбових годин і створенням банку контрольних завдань для кожного модуля і інформаційно-методичних матеріалів.Для здійснення такої системи навчання викладач повинен розробити методичну документацію, яка дозволить студентові успішно працювати самостійно. Особливість методичних матеріалів у багатоваріантності рекомендацій для студентів. Контроль самостійної роботи при застосуванні переважно діалогових форм вимагає педагогічної майстерності викладача і значного часу. Спілкування із студентами становить суттєвий аспект формування спеціаліста високого рівня, оскільки в процесі обміну думками відбувається засвоєння глибинних постулатів навчальної дисципліни.Всі модулі об’єднуються в календаризований графік навчального процесу, який доводиться до студента в перші дні семестру. При формуванні модуля потрібно визначити його мету, форму, принцип, та дидактичне забезпечення. Мета модуля може бути досить різноманітною. У практичній роботі визначення такої мети відбивається на добірці форм контролю щодо цього модуля. Наприклад, якщо мета модуля інформаційна, то форми контролю мають активізувати процес запам’ятовування.Щодо принципу, то модуль повинен відповідати на два запитання: що? і як? В першому разі матеріал модуля забезпечує формування фундаментальних понять курсу які випливають із спостережень теоретичних розробок або експерименту. Тому при викладенні матеріалу потрібно знайти способи яскравого виділення саме тих понять, які і створять таку базу. У другому випадку матеріал модуля показує, якими методами можна вести дослідження за природними чи соціальними явищами. Очевидно, обидва випадки пов’язані між собою, бо тими чи іншими методами можна відкривати нові явища і встановлювати нові фундаментальні поняття, а використання теоретичних та інструментальних методів в свою чергу не можливе без фундаментальних досліджень. Такі проблеми вирішує викладач, який створює модульний образ курсу, керуючись своїм досвідом.Серед елементів педагогічної системи вищого навчального закладу важливе місце займають контроль знань, вмінь і навичок, а також організація зворотного зв’язку, як засіб управління навчально-виховним процесом. Основними функціями контролю є: повторення і узагальнення навчального матеріалу, позитивна мотивація і стимулювання навчання, виховання студентів, управління навчальною діяльністю та облік знань, умінь і навичок.Повторення буває двох видів: пасивне і активне. Природно, що підготовка до різних контрольних заходів створює умови для закріплення знань і підвищення якості навчання в цілому. Функція оцінки, як відомо не обмежується лише констатацією рівня навченості. Оцінка – важливий засіб позитивної мотивації, стимулювання учня, впливу на особистість студента. Саме під впливом об’єктивного оцінювання у студентів створюється адекватна самооцінка, критичне ставлення до своїх досягнень. Важливе значення має морально-психологічний клімат у студентському колективі.Важливою функцією контролю є управління, тобто забезпечення зворотного зв’язку між викладачем і студентами, одержання викладачем об’єктивної інформації про ступінь засвоєння навчального матеріалу, своєчасне з’ясування недоліків і прогалин у знаннях. Лише за таких умов можливе регулювання і корекція навчально-виховного процесу. Інформація про якість роботи студентів і способи її одержання повинні задовольняти ряду вимог. Важливими принципами контролю є:– плановість, тобто проведення відповідно до навчального плану і графіку навчального процесу;– систематичність – відповідність розкладу (календарному графіку) контролю;– об’єктивність – наукова обґрунтованість оцінювання успіхів і недоліків у навчальній діяльності студентів;– економність – контроль не повинен забирати багато часу у викладачів і студентів, а забезпечувати аналіз роботи і ґрунтовну оцінку за порівняно невеликий строк;– простота – відсутність потреби у складних пристроях, а при використанні технічних засобів, доступність будь-якому викладачеві і студентам;– гласність – полягає перш за все у проведенні відкритих випробувань всіх студентів за одними і тими ж критеріями, рейтинг кожного студента має наочний, порівнюваний характер.Одна з головних тенденцій розвитку вищої освіти – індивідуалізація навчання. Індивідуалізація навчання у вузі повинна забезпечувати розвиток здібностей усіх студентів, змагальність у навчанні, виділення груп сильних і слабких студентів.Задається мінімальний темп засвоєння матеріалу, необхідний для успішного навчання. Студент має можливість певною мірою вибирати методи звіту: контрольні ігри, доповідь на семінарському занятті, захист опорного конспекту, захист реферату, брифінг, фізичні диктанти, захист кросвордів, колоквіум, контрольну роботу, захист навчаючої програми, бесіда з відкритим підручником, тестування, постановка або модернізація лабораторної роботи, постановка лекційних демонстрацій, участь в науково-дослідній роботі (доповідь, стаття, участь в олімпіаді), тощо.Невід’ємною частиною пропонованої системи є рейтингова система оцінки знань. Така система оцінки знань базується на підрахунку загальної суми балів, яку студент отримав за результатами виконання всіх видів навчальної роботи, передбаченої графіком навчального процесу. Названу суму балів прийнято називати індивідуальним кумулятивним індексом студента (ІКІ). Ідея такого індексу передбачає багатоступеневий принцип оцінки роботи студента при поточному контролі знань і оптимальну об’єктивність при підсумковому контролі.Важливою структурною одиницею такої системи оцінок є рейтинговий коефіцієнт, яким підкреслюється вагомість тієї чи іншої форми контролю знань. Немає значення цифра коефіцієнту і взагалі цифровий зміст рейтингової сітки, має значення збалансована система цієї сітки. Обрання форм контролю залежить від специфіки навчальної дисципліни. Остаточний індивідуальний кумулятивний індекс виводиться, як сума всіх поточних за семестр.Викладач при контролі повинен перевірити глибину і міцність знань, вміння логічно мислити, синтезувати знання по окремим темам, правильно користуватися понятійним апаратом.До календаризованого плану навчання входить перелік знань та умінь, які повинен набути студент під час навчання. Навчальний процес повинен стимулювати студента систематично, активно, самостійно поповнювати знання, вміти користуватися науковою літературою, орієнтуватися в потоці інформації з обраної спеціальності, вміти користуватися довідниковою літературою, розвивати навички науково-дослідницької роботи, вміти застосовувати знання на практиці (розв’язок задач, виконання лабораторних досліджень, виконання індивідуальних завдань, курсових і дипломних робіт).Модульно-рейтингова система повинна давати можливість студенту вибирати форми контролю. Всі форми контролю поділяються на варіативні та інваріантні. Варіативні форми контролю дають студенту можливість проявити свої уподобання. Для студентів, які проявляють підвищений інтерес до певних розділів навчальної програми пропонуються завдання підвищеної труднощі, які оцінюються і вищими рейтинговими коефіцієнтами. Такий студент може бути звільнений від частини варіативних завдань.Студент може в індивідуальному темпі працювати над програмним матеріалом, але темп повинен бути не повільнішим,

Розглянуто діяльність психологічної служби ДСНС України як організаційної форми практичної психології та суб’єкта впровадження інноваційних рішень і форм роботи кабінету психологічного розвантаження персоналу ОРСЦЗ. Розкрито організаційну структуру, напрями, завдання та функції Служби. З’ясовано особливості функціонування кабінету психологічного розвантаження персоналу ОРСЦЗ. Встановлено, що з огляду на сучасний зміст діяльності персоналу ОРСЦЗ, застарілість нормативно-правової бази, що регламентує порядок роботи кабінету, актуальними є завдання, пов’язані із розробкою нової системи їхнього функціонування, де психологічна служба є суб’єктом впровадження інноваційних рішень і форм роботи.