Статті в журналах: "Реалізація та захист прав людини"

1

ПОХИЛ, ОЛЕКСАНДР. "Право на захист як гарантія реалізації прав і свобод людини та громадянина (на прикладі права на судовий захист)". Право України, № 2021/08 (2021): 199. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-199.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено право на захист як гарантію реалізації прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано два основні різновиди гарантій – загальні (економічні, політичні й організаційні) та спеціальні (юридичні). Розкрито особливості судового захисту, який являє собою необхідну й ефективну гарантію здійснення прав і свобод людини та громадянина. Досліджено теоретичні підходи до розуміння поняття “гарантії прав” та встановлено, що відокремлення їх від прав є неможливим, оскільки це нівелюватиме цінність самих юридичних гарантій, а всі права, надані особистості і не забезпечені необхідними засобами захисту, перетворяться на декларацію у випадку їх порушення. Доведено одну з ключових особливостей права на захист своїх прав, яка полягає у тому, що воно слугує одночасно самостійним правом і гарантією реалізації інших прав. Встановлено, що така особливість дає змогу розглядати право на захист із використанням двох підходів – інструментального (ґрунтується на розумінні права на захист як гарантії існуючого каталогу прав і свобод людини) та сутнісного (заснований на сприйнятті права на захист як самостійного права людини, яке повинне бути забезпечене інституційними та нормативними юридичними засобами). Зроблено висновок, що лише обидва підходи (інструментальний і сутнісний) дають змогу ефективно забезпечити здійснення прав і свобод людини та громадянина, – коли право на захист гарантуватиме досягнення певних благ, однак саме собою його порушення навіть при досягненні таких благ вже є неприпустимим.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Пащенко, М. О. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ПРИРОДНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: СТАН ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 175–80. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).344.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу особливостей правового регулювання захисту природних прав людини через виокремлення внутрішньодержавного та міжнародно-правового регулювання. Охарактеризовано правове регулювання правозахисних відносин, визначено перспективи вдосконалення українського законодавства у сфері захисту природних прав людини. Досліджено основні міжнародно-правові та внутрішньодержавні нормативно-правові акти, що регулюють особливості захисту природних прав людини. Проаналізовано проблемні питання, пов’язані з необхідністю захисту природних прав людини у сучасних умовах. З’ясовано особливості правозахисних відносин, що полягають у виникненні на підставі права людини на захист, передбачають юридичний зв’язок сторін, забезпечені можливістю державного примусу. Особливості правового регулювання захисту природних прав розкрито через особливості суспільних відносин, у межах яких воно здійснюється; закономірностей, що характеризують правове регулювання. Мова йде про набуття людиною права на правовий захист її природних прав як юридично можливого і гарантованого варіанту поведінки за наявності перешкод їх реалізації та закріплення та покладення юридичних обов’язків, у т.ч. і застосування заходів державного вплив за порушення захисту природних прав людини. З огляду на це виокремлено етапи регулювання впливу на поведінку суб’єктів: міжнародне та внутрішньодержавне визнання права на правовий захист; визначення правового захисту; визначення підстав виникнення, зміни і припинення правозахисних відносин. Особлива увага приділена з’ясуванню форм впливу міжнародних правозахисних норм, що регулюють природні права людини, та принципів їх впливу на внутрішньодержавне право. В якості основних міжнародно-правових актів регулювання правозахисної діяльності досліджено Статут ООН, Загальну декларацію прав і свобод людини та міжнародний білль про права людини. З’ясовано значення конвенцій ООН, актів регіональних, міжнародних організацій. Виокремлено особливості внутрішньодержавного правового регулювання захисту природних прав людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Л., Галкін В., та Котова Л. В. "ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ, ВИДАНИХ ОКУПАЦІЙНОЮ ВЛАДОЮ, НА ШЛЯХУ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕНСІЙНИХ ПРАВ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (38) (12 лютого 2020): 64–73. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-38-2-64-73.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на підставі здійсненого комплексного аналізу нормативно-правової бази, судової практики та праць вчених досліджено проблеми захисту пенсійних прав внутрішньо переміщених осіб, зокрема питання визнання документів, виданих окупаційною владою, від яких залежить практична реалізація права на соціальний захист. Констатовано, що, не зважаючи на наявність в національному законодавстві спеціальних нормативних актів в сфері захисту прав внутрішньо переміщених осіб, маються значні прогалини та недоліки регулювання. Надано авторське бачення вирішення проблеми легітимації документів, виданих окупаційною владою як однієї з складової дотримання прав людини, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Ключові слова: соціальні права, право на пенсійне забезпечення, захист прав, пенсійне законодавство, пенсія, внутрішньо переміщені особи, трудовий стаж, документи, окупаційна влада, легітимація, «Намібійські винятки».

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Гороть, А. "Захист прав окремих категорій осіб в міжнародному праві як особлива форма реалізації міжнародних стандартів прав людини". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 51–56. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/9.

Повний текст джерела

Анотація:

У сучасних реаліях проблема прав людини є однією з найбільш актуальних. Права людини виступають як одна з найважливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Саме тому в статті здійснено порівняльний аналіз захисту прав окремих категорій осіб, зокрема, жінок і дітей у міжнародному праві, та відповідність їх прав міжнародним стандартам у цій галузі. Більшість держав об'єднали зусилля для вироблення критеріїв визначення обсягу і змісту прав людини, засобів їх забезпечення і захисту, створивши потужну наднаціональну систему відповідних механізмів в рамках ООН, РЄ, ЄС. У зв'язку з тим, що саме рівень захисту прав жінок та дітей як складова частина міжнародного захисту прав людини є основним критерієм оцінки демократичності сучасної держави, країни приєднуються до правової сім'ї, у якій сповідуються загальнолюдські цінності, виконують низку заходів щодо приведення у відповідність внутрішньодержавної практики забезпечення прав і свобод людини з міжнародними стандартами. Міжнародний захист прав дитини як система міжнародно-правових норм сформуваввся після прийнятя Статуту ООН і формуванням напряму політики захисту прав людини. У рамках діяльності ООН у 1946 р. було спеціально створено дитячий фонд – ЮНІСЕФ. Конвенція про права дитини 20 листопада 1989 р. має обов’язкову юридичну силу для держав-учасниць. Вказана Конвенція містить особливі інструменти контролю за виконанням державами-учасницями зобов’язань, взятих на себе з приєднанням до цього міжнародного договору. У Конвенції про права дитини також передбачається створення Комітету ООН з прав дитини, який здійснює моніторинг дотримання прав і свобод дітей.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

АНДРЕЙЧЕНКО, СВІТЛАНА. "Захист права на здоров’я через захист права на життя у практиці Європейського суду з прав людини". Право України, № 2020/08 (2020): 195. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-195.

Повний текст джерела

Анотація:

Незважаючи на загальн е визнання права на здоров’я і його міжнародноправову та національно-правову регламентацію, належне забезпечення права на здоров’я залишається однією з найбільш гострих й актуальних завдань сучасної юриспруденції. Дотепер не існує спеціального міжнародного універсального чи регіонального механізму захисту права на здоров’я, і такий захист стає можливим лише через захист інших прав людини. Стаття присвячена дослідженню практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка стосується порушень права на здоров’я в контексті порушення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). Мета статті полягає у дослідженні особливостей захисту права на здоров’я людини через захист права на життя крізь призму сучасної практики ЄСПЛ, зокрема у світлі виконання зобов’язань щодо забезпечення належної медичної допомоги, медичної недбалості, відшкодування медичних витрат, надання медичної допомоги у тюрмах. Це передбачає вивчення особливостей підходів ЄСПЛ до питань захисту права на здоров’я через захист права на життя; розкриття змісту права на здоров’я; характеристику позитивних зобов’язань держав стосовно забезпечення права на здоров’я. Розгляд питання щодо мінімального рівня охорони здоров’я згідно з Конвенцією у контексті практику ЄСПЛ щодо захисту права на життя. Певні тенденції захисту права на здоров’я у практиці ЄСПЛ нам вдалося виявити через застосування методологічних інструментів, а саме: історико-правовий метод використано при виявленні особливості еволюції розвитку права на здоров’я; порівняльно-правовий – при з’ясуванні співвідношення норм щодо захисту права на здоров’я та життя; системний метод – при дослідженні практики ЄСПЛ щодо захисту права на здоров’я та права на життя у їх взаємозв’язку. Судова практика ЄСПЛ підтверджує зобов’язання держав щодо захисту права на здоров’я і сприяння поліпшенню здоров’я громадян, проте покладає зобов’язання забезпечувати це право з огляду на принцип розумності, що передбачає необхідність докладання державами всіх можливих зусиль у межах наявних ресурсів для реалізації права на здоров’я. Держави мають зобов’язання встановлювати чіткі правила щодо практичних заходів задля ефективної реалізації права на здоров’я та навіть за нестачі ресурсів, деякі зобов’язання вимагають негайного виконання, зокрема, зобов’язання гарантувати право на здоров’я на недискримінаційній основі. Через діяльність ЄСПЛ поняття “право на здоров’я”, яке не має своєї однозначної легальної дефініції, знаходить більш конкретне визначення. Рішення ЄСПЛ визнаються у багатьох державах одним із джерел права, які, до того ж, надають можливість встановити прогалини у національному законодавстві, невідповідність деяких норм національного законодавства положенням Конвенції. Важливим для захисту права на здоров’я є створення спеціального міжнародно-правового механізму захисту такого права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Koldov, Yehor, та Oleh Koldov. "Право на справедливий судовий розгляд в міжнародному комерційному арбітражі". Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 10, № 3 (28 червня 2020): 64–74. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2020.10.3.6.

Повний текст джерела

Анотація:

Право на справедливий судовий розгляд є актуальним і дискусійним, на сьогоднішній день є різноманітні погляди науковців в рамках правової доктрини і правові позиції Європейського суду з прав людини. Реалізація і застосування такого права є необхідною умовою для становлення демократичної держави. Виходячи із практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення елементів права на справедливий судовий розгляд, можна окреслити, що дане тлумачення здійснюється автономно, динамічно, Суд у певних випадках застосовує принцип пропорційності та розсуду держав. На сьогоднішній момент є різне розуміння співвідношення арбітражної процедури і права на справедливий судовий розгляд, закріплене в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже фактично Міжнародний комерційний арбітраж лише частково регулюється національним законодавством, а більше охоплюється або угодою сторін, або власними нормами. Міжнародний комерційний арбітраж є різновидом alternative dispute resolution (альтернативні способи вирішення спорів), що є актуальним з точки зору дослідження, оскільки підвищення ефективності альтернативних способів є можливістю розвантажити навантаження на національні суди, чим в свою чергу покращити процедуру розгляду, вирішення і виконання судових рішень. Арбітражна процедура відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположний свобод, що засвідчують відповідні правові позиції Європейського суду з прав людини. Тому, обираючи Міжнародний комерційний арбітраж сторони не обмежують себе в праві на справедливий судовий розгляд. Існують дискусійні точки зори з приводу деяких елементів права на справедливий судовий розгляд в рамках Міжнародного комерційного арбітражу. Як раз вимога публічності у науковців викликає різне ставлення, одні вважають, що через загальну вимогу конфіденційності це не відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції, інші вважають, що така вимога реалізуються в рамках арбітражної процедури, хоча і не в класичному розумінні цього права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

МОРШИНІН, Євген. "ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У ВИРІШЕННІ ВИБОРЧИХ СПОРІВ". Law. State. Technology, № 4 (10 січня 2022): 69–76. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-12.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено, що право вибирати та бути обраним безпосередньо закріплене у статті 21 Загальної декларації прав людини 1948 року, де визначено, що здійснення виборів має відповідати засадам періодичності, загальності та рівності волевиявлення. Підкреслено, що демократичні вибори – це вибори, що не були сфальсифіковані, які були проведені із дотриманням вимоги про таємність голосування чи за допомогою інших форм, що дозволяють реалізувати свободу виборчого процесу. Наголошено, що організація та проведення демократичних виборів є безумовним критерієм легітимності здійснення публічно-управлінських функцій суб’єктами владних повноважень. Метою статті визначено здійснення характеристики практики Європейського суду з прав людини у вирішенні виборчих спорів. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-от: 1) визначення принципів урегулювання виборчих спорів Європейським судом з прав людини; 2) характеристика умов прийнятності заяви про захист виборчих прав; 3) узагальнення наявної європейської судової практики із розгляду та вирішення виборчих справ. Як висновок встановлено, що задоволення заяви, поданої до ЄСПЛ, своїм наслідком повинне мати ініціювання перегляду відповідної адміністративної справи. Крім того, розгляд виборчого спору ЄСПЛ має обмежуватися виокремленням суб’єктного складу справи та особливостями оскаржуваного виборчого процесу. Отже, здійснення захисту виборчих прав у порядку розгляду ЄСПЛ має відповідати вимогам ефективності, співмірності втручання в межі дискреційних повноважень адміністративних органів та сприяти реалізації права особи голосувати та/або бути кандидатом на посаду публічної служби.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

ДОБРЯНСЬКИЙ, СВЯТОСЛАВ. "Права людини в Європейському Союзі: можливості удосконалення юридичного гарантування". Право України, № 2019/11 (2019): 108. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-108.

Повний текст джерела

Анотація:

Реалізація положень Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС) вимагає від України освоєння юридичних стандартів прав та свобод людини цього міжнародного формування. Система юридичного забезпечення прав людини у праві ЄС пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від первісного заперечення необхідності визнання таких прав – до прийняття окремого міжнародного акта – Хартії основних прав Європейського Союзу (Хартія ЄС), яка наділена юридичною силою установчих договорів ЄС. Проте, незважаючи на значну історію свого становлення та розвитку, достатніх підстав констатувати, що нині система захисту прав людини в ЄС остаточно сформована і не потребує суттєвого удосконалення, немає. Європейський законодавець не обмежився наданням нормам Хартії ЄС сили установчих договорів, а також включив до Лісабонського договору обов’язок ЄС приєднатися до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), чим, власне, створив складну ситуацію юридичного дуалізму чинного та перспективного врегулювання статусу стандартів прав та свобод людини в ЄС. З одного боку, нині норми Хартії ЄС та встановлені на її основі Судом ЄС стандарти прав та свобод мають вищу юридичну силу в правовій системі цього міжнародного формування, а з другого – за умов виконання обов’язку приєднання ЄС до ЄКПЛ, вищим ступенем обов’язковості у питаннях визначення європейських стандартів прав людини у правовій систе мі ЄС володітиме ЄКПЛ, застосована у відповідній практиці Європейського суду з прав людини. Для України відповідь на запитання – які ж тенденції у юридичному забезпеченні прав людини переважають у ЄС? – впливатиме на вирішення проблеми пошуку оптимальних юридичних інструментів наближення законодавства України до права ЄС. Метою статті є дослідження загальних закономірностей, особливостей, а також проблем юридичного гарантування прав та свобод у ЄС задля більш ефективного наближення правової системи України до правової системи ЄС. Досліджуються особливості становлення та розвитку інституту прав людини в ЄС. Аналізуються норми Хартії ЄС як головного юридичного інструменту гарантування прав людини у цьому формуванні, а також перспективи вдосконалення юридичного гарантування прав та свобод у ЄС з огляду на підготовку Договору про приєднання Європейського Союзу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

МІХАЙЛІНА, Тетяна, та Богдана ДОВГАНЬ. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РИЗИКІВ ВИЗНАННЯ ПРАВА НА МОДЕРНІЗАЦІЮ ТІЛА ЛЮДИНИ". Law. State. Technology, № 4 (10 січня 2022): 9–15. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-2.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою наукової статті є доктринальний аналіз можливості поповнення переліку прав людини правом на модернізацію тіла людини та здійснення теоретико-правового дослідження ризиків реалізації такого права. Методологія дослідження базується на використанні системного, діалектичного методів, методу екстраполяції, кібернетичного та синергетичного методів, формально-юридичного методу, а також методу правового моделювання. Охарактеризовано можливе місце права на модернізацію тіла людини в міжнародному праві (як елемент Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 1997 р.) з урахуванням ризиків, які потрібно враховувати при подальшій легалізації такого права (у випадку, якщо міжнародною спільнотою буде визнана доцільність його правового закріплення). Досліджено Маніфест трансгуманістів як одне з першоджерел фактичного закріплення модерного права. Проаналізовано шляхи впливу права на модифікацію тіла на право свободи людини. Сформовано базові правила, яких варто дотримуватися, якщо ідеться про досягнення абсолютної свободи в контексті реалізації права на модернізацію тіла людини, аби уникнути/знизити рівень небезпеки, яку несе технологічний прогрес, пов’язаний зі штучним інтелектом, для прав людини. Це такі правила: 1) право на свободу є беззаперечним, але воно також має межі, якщо йдеться про свободу інших; 2) обсяг свободи дорівнює обсягу відповідальності; 3) право на свободу в аспекті права на модернізацію тіла може бути реалізованим за умови, що особа ознайомлена з можливими ризиками експериментів, з власної волі погоджується на них, усвідомлює наслідки для себе та інших; 4) має бути чіткий поділ відповідальності тих, хто здійснює експеримент, та тих, хто погоджується на цей експеримент, що можливий шляхом чіткої регламентації правил поведінки в процесі злиття людини та ШІ, а також у разі максимального забезпечення відсутності двоякого трактування цих норм. Виокремлено ризики реалізації права на модернізацію тіла (можливого виходу штучного інтелекту з-під контролю людини, втручання в медико-технологічні експерименти третіх осіб) та шляхи їх уникнення: 1) передбачити здатність вимкнути ШІ; 2) забезпечити створення резервних систем захисту; 3) створити механізми правового та технічного захисту від втручання сторонніх осіб в експеримент з модернізації тіла людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Петросян, К. Є., та Л. В. Котова. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИМИ ОСОБАМИ: В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (41) (20 травня 2021): 86–97. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-41-1-86-97.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено аналіз міжнародних та національних нормативно-правових актів, а також даних, зокрема статистичних, щодо окремих аспектів реалізації права на соціальний захист, у тому числі щодо правового забезпечення захисту внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Відзначено, що з початком збройної агресії Російської Федерації у 2014 році в Україні з’явилися особи, які з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту були вимушені залишити місця свого постійного проживання та переселитися в інші регіони держави. Офіційна статистика щодо кількості взятих на облік ВПО з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим, та частки серед них осіб пенсійного віку в черговий раз підкреслює необхідність дослідження питання забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб на соціальний захист та розробки ефективних механізмів вдосконалення законодавчої бази, що закріплює права і свободи внутрішньо переміщених осіб в аспекті забезпечення принципу верховенства права. Констатовано, що в аспекті забезпечення принципу верховенства права, право на соціальний захист має природно-правовий характер, тобто належить особі з моменту народження, а тому має визнаватись і гарантуватись державою. Підкреслюється неподільність принципу верховенства права з такими поняттями як демократія та права людини, в тому числі права у сфері соціального захисту. Авторами з’ясовані важливі моменти визначення понять «соціальний захист» й «соціальне забезпечення» та виокремлені три головні складові системи соціального захисту. Авторами зазначено, що існує ряд особливостей в реалізації права на соціальний захист в умовах збройного конфлікту в Україні внутрішньо переміщеними особами, зокрема: по-перше, констатовано, що право на соціальний захист внутрішньо переміщеної особи поставлено у залежність від наявності у такої особи довідки на підтвердження цього статусу; по-друге, підкреслюється, що з метою реалізації свого конституційного права особа повинна відкрити рахунок виключно в Ощадбанку; по-трете, встановлюється, що діюче законодавство передбачає обов’язок внутрішньо переміщеної особи періодично проходити фізичну ідентифікацію в установі банку; по-четверте, у разі недотримання встановлених умов особа зазнає обмеження у реалізації свого права на соціальний захист шляхом зупинення соціальних виплат, що порушує забезпечення принципу верховенства права. Ключові слова: соціальний захист, соціальне забезпечення, система соціального захисту, реалізації права на соціальний захист, принцип верховенства права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

В., Павліченко О. "СИСТЕМА ГАРАНТІЙ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЖІНОК". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 98–109. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-98-109.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано специфіку забезпечення права жінок на соціальний захист. Виведено перелік гарантій соціального захисту жінок. Досліджено зміст і значення кожної із гарантій. Охарактеризовано взаємозв’язок зазначених гарантій між собою у спільній системі.Автор зазначає, що система гарантій соціального захисту жінок не стала предметом наукового інтересу широкого кола науковців, проте наводить позиції деяких з них. Одні вчені визначають гарантії як сукупність (систему) умов або засобів, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод, охоронюваних законом інтересів та обов’язків. Інші, – розглядаючи систему гарантій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина у демократичній державі, вважає, що соціальний правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав і свобод людини – це система засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. П.Є. Недбайло відзначає, що юридичні гарантії є передбачені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність поведінки суб'єктів суспільних відносин.Зазначається, що система юридичних гарантій трудових прав працівника має бути ефективною як з кількісного, так і з якісного боку. Число правових гарантій має бути достатнім, оптимальним, а самим засобам, способам і умовам необхідно додати реального характеру. Досить глибоке дослідження видів гарантій автор віднаходить в праці П.М. Рабиновича, який поділив їх за чотирма основними критеріями.В.Ф. Погорілко виділяє дві категорії гарантій: загальні та спеціальні. Аналогічної класифікації притримується і професор О.Ф. Фрицький, який також розглядає загальні та спеціальні (юридичні) гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. С.М. Приходько, досліджуючи види гарантій насамперед зауважує, що значення юридичних гарантій за трудовим правом полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення неухильного виконання учасниками трудових правовідносин правових норм, дотримання ними правопорядку та принципу законності. Так, наприклад, вчений В.В. Лаврухін відзначає, що в структурі соціального захисту виділяють чотири рівні: перший: гарантії базові; другий: гарантії додаткові (або факультативні за бажанням) або обов’язкові; третій: прості доповнення (передбачені оподаткуванням); четвертий: захист, що забезпечується персонально за рахунок доходу. Ключові слова: гарантія, соціальний захист, права жінок, соціальне законодавство, гендерна рівність.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Івчук, Ю. Ю. "ОСНОВНІ ПІДХОДИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ДО РОЗУМІННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (42) (27 січня 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-42-2-11-19.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено питанню розуміння змісту та реалізації презумпції невинуватості у прак-тиці Європейського суду з прав людини.Актуальність питань, що розглядаються в статті, обумовлена тим, що презумпція невинувато-сті є однією із важливих юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію права на справед-ливий судовий розгляд. Україна є учасницею Європейської конвенції про захист прав людини та основнихсвобод (1950 р.), тому для створення дійсно ефективного механізму захисту прав людини, виконання тавтілення у повному обсязі у своїй правовій системі міжнародних зобов'язань, встановлених Конвенцією,необхідно враховувати правові позиції Європейського Суду з прав людини, в яких отримують конкрети-зацію з урахуванням фактичних відносин, що склалися, приписи Конвенції.На підставі аналізу наукових праць та рішень ЄСПЛ висвітлено підходи до розуміння сутностіпрезумпції невинуватості. Досліджено теоретичні питання та актуальні проблеми правозастосуванняпрезумпції невинності у практиці Європейського Суду з прав людини. На прикладі низки рішеньвисвітлено правові позиції Суду щодо дотримання судовими та правоохоронними органами європейськихкраїн та України основних положень презумпції невинуватості.Висвітлено широке розуміння Європейським судом з прав людини презумпції невинуватості,відповідно до якого гарантування презумпції невинуватості має бути забезпечено на всіх стадіях кри-мінального провадження, що передують визнанню особи винною, а також за певних обставин навітьпісля закриття кримінального провадження.Розглянуто зв'язок між положенням п.2 ст.6 (презумпція невинуватості) та ст. 10 Конвенції, щопередбачає свободу вираження поглядів. Зроблено висновок про потенційні ризики негативного впливуінформаційних кампаній у ЗМІ на неупередженість суду відповідно до пункту 1 статті 6, а також напрезумпцію невинуватості, закріплену у п. 2 ст. 6 Конвенції. Окремо розглянуто питання дотриманняпрезумпції невинуватості після завершення кримінального провадження. За результатами дослідженнярішень ЄСПЛ встановлено, що поширення захисту п. 2 ст. 6 Конвенції на подальші некримінальні про-вадження є важливою гарантією встановленої невинуватості особи щодо будь-якого обвинувачення, щоне було доведено.Ключові слова: презумпція невинуватості, право на справедливий суд практика Європейського суду з прав людини, принцип, кримінальне провадження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Галан, В. О., та С. В. Фоміна. "МЕЖІ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (26 січня 2022): 61–77. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.717.

Повний текст джерела

Анотація:

Галан В. О., Фоміна С. В. Межі правової регламентації політики ЄС у сфері охорони здоров’я: права людини, вакцинація і Covid. – Стаття. У процесі роботи досліджується проблематика примусової вакцинації в праві Європейського Союзу. Розглянуто співвідношення суспільної необхідності примусової вакцинації та неприпустимості обмежень прав людини. Прослідковано суперечність між недоторканнимиправами людини як цінністю Європейського Союзу й введенням заходів примусового ме- дичного впливу на осіб. Досліджено зв’язок примусової вакцинації з такими елементами принципу верховенства права, як законність і пропорційність, окреслено відповідну прак- тику Європейського Суду з прав людини, Суду Справедливості й деяких інших інстанцій, проаналізовано нормативні акти, якими регламентується примусова вакцинація, а також указано на проблеми реалізації положень таких нормативних актів, запропоновано шляхи подолання неузгодженості між правами людини й необхідністю повсюдної імунізації. У результаті дослідження було зроблено висновки про необхідність зміни загального під- ходу до правового регулювання примусової вакцинації, а саме вказано на доцільність заміни санкцій за відмову від вакцинації на відповідні заохочення, а також висунуто припущення про ефективність проведення освітніх заходів із метою інформування осіб про вакцинацію, її необхідність і наслідки, а також про те, що загальна імунізація на сучасному етапі розвитку медичної науки є єдиним засобом захисту людства від інфекційних і вірусних хвороб. Оскільки метою діяльності Європейського Союзу є забезпечення сталого розвитку євро- пейського суспільства, європейське нормативне регулювання вакцинації потребує подаль- шого вдосконалення задля досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальни- ми правами окремої людини й відповідності таких медичних заходів положенням Конвенції про захист прав та основоположних свобод і Хартії основних прав Європейського Союзу. Зважаючи на проведений протягом роботи аналіз практики Європейського суду з прав людини, можемо вказати на те, що на відміну від практики Європейського суду з прав людини попередніх років у сучасних рішеннях Європейський суд із прав людини або не визнає примусову вакцинацію порушенням прав людини, або ж визнає таке порушення виправданим і пропорційним.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

ЩАВІНСЬКИЙ, ВІТАЛІЙ, та СЕМЕН СТЕЦЕНКО. "Захист інтересів держави в адміністративному судочинстві як наукова та практична проблема". Право України, № 2019/04 (2019): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-077.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті акцентується увага на проблематиці захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві. Мета статті полягає у приверненні уваги до тієї обставини, що адміністративні суди, поряд із традиційними справами “людина проти держави”, розглядають також й інші, де фактично захищаються інтереси держави, та обґрунтуванні необхідності внесення змін до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (“Завдання та основні засади адміністративного судочинства”). Встановлено, що всі наявні точки зору стосовно проблематики спрямованості завдань адміністративного судочинства можна відобразити у трьох групах: 1) із домінуванням захисту інтересів людини у взаєминах із державою; 2) з пріоритетним відображенням захисту інтересів людини у взаєминах із державою, проте із зазначенням, що захист інтересів держави теж присутній серед завдань адміністративного судочинства; 3) із відображенням того, що захист інтересів держави існує поряд із захистом інтересів людини як завдання адміністративного судочинства України. Доводиться той факт, що захист інтересів держави такий же “повноправний учасник” серед завдань адміністративного судочинства, як і захист інтересів людини у взаєминах із суб’єктами владних повноважень. Особлива увага приділена проблематиці сутності інтересів держави. Акцентовано на тій обставині, що у держави теж є свої інтереси, які з певною мірою умовності можна вважати сукупним інтересом державних інституцій, органів публічної адміністрації, які, зі свого боку, у широкому розумінні створені суспільством для сприяння реалізації прав, свобод та законних інтересів членів суспільства. Відтак запропоновано під правовими інтересами держави розуміти сформульовані у положеннях чинного законодавства та доктринальних документах правлячих політичних сил загальні пріоритети держави, які базуються на потребах суспільства, сучасній ідеології та реалізуються на практиці за допомогою апарату держави. Привернуто увагу до важливості врахування впливу судової практики Європейського суду з прав людини на адміністративне судочинство України загалом та на розгляд справ щодо захисту інтересів держави зокрема.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Борискін, С. А. "СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КОНТРОЛЮ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 89–98. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.11.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що на сьогоднішній день будь- яка діяльність має базуватися на певних вихідних положеннях, що являють її фундамент та основу. Не становить виключення й контроль. При цьому, визначаючи право як вихідний базис для формування будь-якої діяльності, принагідно підкреслити, що контроль має, перш за все, базуватись на загальних принципах права, з яких безпосередньо й випливають принципи здійснення контрольної діяльності. За таких обставин актуалізуються дослідження не лише принципів контролю у певній сфері суспільного життя, а й принципів права загалом. У статті здійснено комплексний аналіз системи принципів контролю у сфері реалізації та захисту прав і свобод осіб з інвалідністю в Україні. Запропоновано авторське бачення категорії «принципи контролю у сфері реалізації та захисту прав і свобод осіб з інвалідністю», під якою варто розуміти регламентовані міжнародними та національними нормативно-правовими актами фундаментальні, основоположні ідеї, базові засади відправні начала, що визначаються імперативністю, об’єктивною зумовленістю та всебічністю, відповідно до яких органами публічної влади здійснюється контрольна діяльність, що спрямована на реалізацію та захист прав і свобод осіб з інвалідністю, а на також забезпечення нормального функціонування суспільства з урахуванням інтересів вказаної категорії осіб. З’ясовано, що вказані принципи варто поділяти на три групи: основоположні, функціональні та огульні. До першої групи належать: принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, законності, гуманізму, демократизму, рівності, заборони дискримінації, невичерпність, гарантованість конституційних прав і свобод та інші принципи. До другої – принципи інклюзії, рівності осіб з інвалідністю з іншими людьми, недискримінації за ознакою інвалідності, забезпечення та реалізації трудових прав осіб з інвалідністю, соціальної допомоги особам з інвалідністю, державного фінансування сфери забезпечення прав осіб з інвалідністю, превенції інвалідності, а також інші принцип, які стосуються реалізації та захисту прав і свобод осіб з інвалідністю. Остання група принципів включає: системність, систематичність, прозорість, компетентність, професіоналізм, неупередженість, дієвість, повнота, гласність, об’єктивність, підзвітність, субординаційність, незалежність, достовірності, участь громадськості, своєчасність, реальність, плановість, науковість, взаємодія, відповідаль- ність, нормативно-правова визначеність форм і методів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Козін, С. "Сутність та особливості захисту трудових прав мігрантів". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 212–18. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2048.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що юридичні можливості людини на території будь-якої держави залежать від декількох факторів, серед яких слід назвати ступінь нормативного регулювання прав людини, місце права в системі регулювання суспільних відносин, а також ставлення держави до питання непорушності правового статусу людини й громадянина. На нашу думку, останній момент постає найбільш важливим, адже фактично йдеться про захист із боку держави законних інтересів кожного індивіда. Крім того, особливо гостро питання захисту юридичних можливостей постає щодо суб'єктів, які перебувають у «групі ризику», тобто їх правовий статус має складний, іноді невизначе-ний або навіть спірний характер. Саме такими суб'єктами сьогодні є мігранти. Внаслідок особливостей свого правового статусу представники цієї соціально-правової групи потребують захисту прав, зокрема, у трудовій галузі. У статті з огляду на аналіз наукових поглядів учених наведено концептуальні підходи до визначення змісту поняття «правовий захист». Сформульовано власне розуміння сутності правового захисту трудових прав мігрантів як окремої категорії працівників. Аргументовано, що захист трудових прав мігрантів виражається у спеціальному наборі процедурних заходів, засобів та способів реалізації правових норм, які спрямовані на забезпечення всіх законних можливостей мігрантів у сфері трудового права. Визначено, що держава в особі уповноважених органів державної влади здійснює контроль у сфері праці, метою якого є забезпечення законності, а також непорушності ключових прав та свобод людини й громадянина. Зокрема, праця будь-якої особи без належного оформлення, тобто без укладання з нею трудового договору, у тому числі мігранта, є серйозним порушенням трудового законодавства. Фактично така праця є «тіньовою», у зв'язку з чим працівник, наприклад, іноземець, який працює на підприємстві чи в організації, не має статусу працівника, що, зрештою, може обмежити його можливості у користуванні передбаченими законодавством гарантіями у сфері праці.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Барліт, А. "Система органів забезпечення реалізації суб’єктивних публічних екологічних прав". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 367–73. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2068.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій статті здійснено характеристику системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Метою статті є дослідження системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Підкреслено, що реалізація суб'єктивного публічного права є неможливою без вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій, певного обов'язку, реалізація якого має відбуватися в межах управлінської діяльності в активній формі. До системи суб'єктивних публічних прав віднесено право особи на власні дії; право особи вимагати від суб'єкта владних повноважень вчинення певних дій; право приватної особи вимагати надання публічних (зокрема, адміністративних) послуг; право на оскарження дій, бездіяльності та її результатів органів публічної адміністрації. Аргументовано, що об'єктивізація публічного екологічного інтересу пов'язується з його виникненням до моменту набуття повної правосуб'єктності учасником правовідносин та усвідомлення ним соціальної значущості ефективності його реалізації. Обґрунтовано доцільність розуміння під суб'єктивним публічним екологічним правом приватної особи визначену чинним законодавством можливість участі приватної особи у реалізації природоохоронної (екологічної) функції держави. Визначено, що змістом суб'єктивного публічного екологічного права є задоволення соціального інтересу у запобіганні виникненню надзвичайних екологічних ситуацій, забезпеченні раціонального використання природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, що своїм результатом має зростання рівня якості життя та здоров'я людини. Встановлено, що видами суб'єктивних публічних екологічних прав є право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, право об'єднуватись у громадські природоохоронні формування, право одержання екологічної освіти тощо, а до системи органів у сфері реалізації та захисту суб'єктивних публічних екологічних прав належать органи загальної, спеціальної та міжгалузевої компетенції. Центральним органом державної влади у сфері суб'єктивних публічних екологічних прав є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України як центральний орган виконавчої влади, а також його територіальні управління на регіональному рівні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Гайдамака, В. "Соціальне право: проблеми визначення". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 286–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1953.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність дослідженняфеномену соціального права є беззаперечною, оскільки від розвиненості і досконалості цієї комплексної галузі права безпосередньо залежить ефективність функціонування сучасної демократичної, соціальної правової держави, солідарність і стабільність суспільства, ступінь гарантованості соціально-економічних прав людини. Ступінь цивілізованості сучасних держав оцінюється з позиції оцінки ступеня розвиненості і юридичної досконалості соціального права. Автор обґрунтовує зв'язок соціального права як елемента системи права з соціальними правами, які належать до другого покоління прав людини і характеризуються тим, що для їх реалізації потрібні позитивні дії контрагентів-носіїв цих прав, зокрема держави. З огляду на різноманіття наукових позицій стосовно розуміння соціального права у статті авторка робить спробу систематизувати погляди сучасних вітчизняних юристів з цього питання і визначити співвідношення понять «соціальне право», «соціальний захист» і «право соціального забезпечення» та їх взаємовплив; намагається визначити коло відносин, які складають предмет правового регулювання соціального права. У статті з позиції системної методології аналізується місце соціального права в системі національного права. Авторка зазначає, що дискусії щодо визнання соціального права самостійною галуззю насамперед пов'язані з унікальністю предмета правого регулювання. Відокремлення комплексів норм трудового, цивільного, фінансового таадміністративного права в систему соціального права переслідує очевидну мету - забезпечити системність функціонування правового механізму реалізації соціальних прав людини і громадянина, закріплених на конституційному рівні, оскільки ефективна реалізації соціальних прав здебільшого залежить від досконалості їх конкретизації на рівні нормативно-правових актів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Сабура, Світлана Олександрівна. "СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ У СИСТЕМІ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 50–53. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.380.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуті актуальні питання, що виникають під час розгляду структури суб'єктивного права взагалі та, зокрема, суб'єктивного права на творчість. Нині дуже вагома роль творчих процесів у суспільстві, і людина, що проявляє своє творчі здібності та оприлюднює їх, з одного боку, робить чималий внесок у розвиток суспільства, з іншого - має право з боку закону на захист таких «проявів» творчості. Важливість розгляду питання існує не перший рік, адже із прийняття Конституції України наша держава відкрила більш широкі можливості у тлумаченні та розширенні деяких суб'єктивних прав. Право на творчість, закріплене в деяких міжнародних актах, має отримати більш конкретні механізми для відображення та поширення в національному законодавстві. Завдяки науковцям така ціль може бути легко виконана і прийнята до уваги законодавцями. Складовою частиною та основою суб'єктивного права на творчість є саме суб'єктивне право. У статті розкритий зміст поняття суб'єктивного права, що дає змогу зрозуміти сутність поняття «суб'єктивного права на творчість». Вивчення та порівняння структури обох понять дає змогу якнайдетальніше розкрити та зрозуміти особливості та тонкощі категорії «суб'єктивне право на творчість», важливі аспекти, що допомагають реалізації людиною суб'єктивного права на творчість. У статті акцент робиться також на важливості надання уваги до економічних, соціальних та культурних прав людини та порівняння складу права на освіту із правом на свободу культурної, наукової та творчої діяльності. Відомо, що така категорія суб'єктивних прав, як право на свободу творчої діяльності, довгий час не мало відповідної уваги з боку законодавства. Це і привело до зовсім маленької кількості законодавчих актів, що регулюють таке право. Тому у статті висвітлені основні аспекти та характеристики, притаманні «суб'єктивному праву» та конкретизовані основні «можливості» «суб'єктивного права на творчість». Наростаюча актуальність цієї теми змушує правознавців вивчати це питання детальніше. Важливо виділити особливості цієї категорії суб'єктивних прав. Не можна обійтися без думки фахівців із приводу особливостей визначення та структури поняття «суб'єктивного права», адже воно є «основоположником» та базисом усіх видів прав людини і громадянина. Творчість займає важливу інтелектуальну сферу у всій системі людських потреб, тому ми маємо вдосконалити систему права, що регулює та закріплює юридичні можливості творчої людини: можливість реалізувати свої права, здійснити їх та захистити, якщо це буде необхідно.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Біліченко, В. В. "Міжнародні стандарти щодо захисту ключових прав та свобод людини в діяльності правоохоронних органів України". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (19 січня 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.678.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті охарактеризовано основні міжнародні стандарти дотримання прав людини. Визначено основні історичні моменти формування системи прав людини та громадянина. У цій статті подано можливі варіанти покращення та модернізації законодавства на прикладі міжнародного досвіду. Визначено механізм утворення та забезпечення міжнародно-правових стандартів. Окреслено ключові права людини, висвітлюються питання, пов'язані із дотриманням міжнародно-правових стандартів прав людини в діяльності правоохоронних органів. Сформовано загальні рекомендації для модернізації правоохоронної системи України та покращення нормативно-правової бази у цій сфері. У цій роботі висвітлено основні міжнародні договори, якими регулюється діяльність Національної поліції: основні положення меморандуму про співпрацю, що на практиці повинен забезпечити дотримання прав людини стосовно затриманих правоохоронними органами громадян, гарантує право на захист. У цьому документі визначено напрями діяльності, котрі повинні попередити вчинення порушень відповідно до строків повідомлення про затримання, також інформування затриманих щодо їхніх прав та обов'язків, їхнього процесуального статусу. Документ спрямований на збалансування сил превентивного та силового блоку, що на поточний момент вимагає негайного втручання з боку законодавчих та виконавчих органів влади. Така нормотворча діяльність стане каталізатором у модернізації стратегії захисту прав та свобод людей, честі та гідності, захисту інтересів суспільства і держави. Обов'язок забезпечення реалізації вищеперелічених засад правової демократичної держави частково покладено на правоохоронну систему, центральним органом якої є Національна поліція України. У цій роботі проаналізовано значне місце міжнародних стандартів у модернізації правоохоронної системи, основна функція якої полягає у забезпеченні захисту основоположних прав та свобод людини та громадянина. Таке міжнародне партнерство дасть змогу підвищити рівень готовності працівника поліції до виконання професійних завдань та обов'язків або набуття ними нових, необхідних у роботі навичок.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Чижов, Д. А. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 186–91. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.29.

Повний текст джерела

Анотація:

Анотація. Безперечно, виконання завдання щодо захисту прав людини та дотримання домовленостей залежить насамперед від рівня досягнень країни та механізмів, що існують на національному рівні. Чинні національні закони, політичні рішення, процесуальні норми та механізми є ключовими факторами для реалізації прав людини у кожній країні. Тому важливо, щоб права людини стали частиною національних конституційних та законодавчих систем, щоб професійні юристи вміли застосовувати на практиці стандарти прав людини, а порушення прав людини зазнавали засудження та санкцій. Національні стандарти мають більш прямий вплив, а національні процесуальні норми доступніші в порівнянні з регіональними та міжнародними. Проведення наукового дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу теоретико-правових основ та зарубіжного досвіду забезпечення прав людини у сфері національної безпеки. Автор приходить до висновку, що система забезпечення прав людини у сфер національної безпеки має свої складові, серед яких: захист національного суверенітету та територіальної цілісності; забезпечення захисту прав і свобод людини; створення умов для політичної та економічної незалежності; забезпечення громадського порядку; боротьба зі злочинністю тощо. Очевидно, що всі ці дії здійснюються уповноваженими органами, які відповідно до своїх повноважень реалізують різноманітні національні плани, постанови, директиви, міжнародні договори та норми внутрішнього законодавства. Слід зазначити, що основним органом забезпечення національної безпеки є збройні сили різних країн і всі владні структури країни. Усі вони мають головне завдання, яке покладає на них держава – забезпечити високий ступінь захисту національних інтересів, а в цьому контексті – створити належні умови для стабільного розвитку кожної особистості, суспільства та країни. Необхідно підкреслити, що умовою ефективності цієї політики є надання пріоритету захисту прав і свобод людини ненасильницьким способом.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Донченко, О., та О. Бунчук. "Культура прав людини: міжнародно-правові стандарти й національний досвід". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 253–60. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1619.

Повний текст джерела

Анотація:

Сучасний стан формування культури людських прав в Україні та світі характеризується неоднозначністю й суперечливістю. З одного боку, людські права майже одностайно визнаються цінністю загальнолюдської культури, існує розгалужена система міжнародних стандартів та інституцій щодо їх регламентації й захисту. З іншого боку, повага до людських прав, їх дотримання, гарантування нівелюються й знецінюються в умовах сучасних міжнародних збройних конфліктів, катастроф техногенного характеру, зменшення матеріальних і природних ресурсів тощо. Рівень культури людських прав як окремих індивідів, так й українського суспільства загалом не є високим. Це зумовлено й історичним минулим (адже індивідуалізм, у контексті якого розвивалися уявлення про людські права на Заході, не притаманний українському суспільству), і реаліями сьогодення. Тимчасова окупація територій і неоголошена війна в Україні є серйозним викликом людським правам, фактично спростуванням поваги до людського життя й людської гідності. У такій ситуації важливо, щоби як громадяни, так і представники державних структур мали знання у сфері людських прав і навички щодо їх реалізації та захисту. Метою статті є дослідження освітнього й науково-дослідного напрямів формування культури людських прав як основи демократії та цивілізованої держави, аналіз міжнародно-правових стандартів і національного досвіду. Вагому роль у формуванні культури прав людини в сучасній Українській державі відіграє міжнародне співробітництво. Інформування громадськості про права людини здійснюється в рамках діяльності міжнародних і регіональних організацій. Освіта в галузі прав людини - це необхідна умова запобігання порушенням прав людини, а також важливий внесок у процес організації справедливого суспільства. Таке суспільство характеризується повагою до прав кожного його члена, високим рівнем культури прав людини. Досягнення вагомих здобутків можливе лише на основі ефективної міжнародної співпраці, діалогу всіх сторін, досконалого забезпечення права людини знати свої права. Поряд із освітнім напрямом у формуванні культури прав людини важливу роль відіграє також науково-дослідний складник. Дослідження різних аспектів прав людини в кандидатських і докторських дисертаціях з юридичних, політичних, історичних, філософських наук, створення нових напрямів науки прав людини, відкриття наукових лабораторій, ініціативних науково-дослідних груп з підготовки колективних робіт, наукових праць із прав людини, студентських гуртків, спеціалізованих кафедр. Дуже важливим є розвиток і вдосконалення досвіду юридичних клінік, що сприяє формуванню в студентів знань, умінь і навиків, здобуття цінного досвіду реалізації, охорони, захисту прав людини. Головними векторами формування культури прав людини в українському суспільстві сьогодні є реалізація зобов'язань, які випливають з універсальних і регіональних міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на виховання всіх верств населення й забезпечення належних умов для проведення юридичних досліджень у галузі прав і свобод людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Дахова, І. І., та Є. В. Баранова. "РЕАЛІЗАЦІЯ ВИКРИВАЧАМИ КОРУПЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЗАХИСТ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 17–22. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3256.

Повний текст джерела

Анотація:

Дахова І. І., Баранова Є. В. Реалізація викривачами корупції конституційного права на захист. – Стаття. У даній статті розглянуто, як реалізується захист викривачів та використовується на практиці законодавство щодо їх захисту, оскільки це є необхідним чинником розвитку демократичних суспільств. Відповідні елементи такого захисту на міжнародній арені повинні бути враховані під реалізації в Україні норм у даній сфері. Сьогодні внесені зміни в Закон України «Про запобігання корупції» від 01.01.2020 року ще не забезпечують ефективного захисту даної групи. Тому обґрунтованим є дослідження в даній статті проблематики користування правом на захист добросовісними інформаторами та створення механізму такої реалізації завдяки аналізу досвіду міжнародних колег та наступній його імплементації. Політична ситуація у світлі останніх подій достатньо активно змінюється, хоча водночас єдине залишається незмінним – це корупція. Тому, хоча й у різному відсотковому співвідношенні, але викорінити її поки що не вдалося жодному главі держави. У даній роботі висвітлені питання співвідношення теоретично закріплених засад боротьби з корупцією через діяльність добровільних інформаторів та досвід роботи інституту викривачів в інших країнах. Звертається увага на конституційні засоби захисту після викриття інформації, гарантії; здійснюється аналіз рівня їх ефективності. У світлі аналізу цілісної картини світу в боротьбі з даною проблемою актуальним аргументом, який свідчить про необхідність дослідження практики інших країн, є сприйняття того, що корупція – це явище, яке прогресує у соціальній, політичній, економічній сферах життя і є однією з основних причин гальмування демократичного розвитку України. Необхідним є зосередження уваги не лише на політичній корупції чи під час виконання повноважень органами державної влади. Поступово варто розширювати перелік галузей, які потребують боротьби з корупційними елементами в них: безпечні продукти харчування, фармацевтика, екологія тощо. Постійно варто активізувати діяльність цих осіб у всіх колах суспільних відносин. Не лише корумпованість у цих сферах, але й неналежне виконання обов’язків, недотримання правил виготовлення споживчих продуктів, ліків повинне бути виявлене та зупинене. Сьогодні наявні певні векторні зрушення стосовно захисту whistblowers у доктринальному аспекті, але незмінним є очікування прецедентної національної практики застосування норм, яка дасть змогу проаналізувати досвід України в порівнянні з практикою інших країн та позиціями Європейського Суду з прав людини й рекомендаціями Ради Європи, які наведені у статті, та забезпечити гідний рівень реалізації викривачами конституційного права на захист.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Завальнюк, І. В. "ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ТА ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ: АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 52–59. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.8.

Повний текст джерела

Анотація:

Анотація. У статті досліджено теоретико-практичні аспекти співвідношення права на справедливий суд та права на судовий захист з конституційно-правових позицій. Визначено, що категорія справедливості в Конституції України розкривається через фундаментальне право на справедливий суд, яке онтологічним чином пов’язується з правом на судовий захист взагалі. Наголошено, що право на судовий захист знайшло своє відображення в різних актах міжнародного рівня, що підкреслює його як право основне і невідчужуване. Аргументовано, що конституційне право на судовий захист означає, що будь-яка особа має можливість реалізувати процесуальний механізм, якщо її право є порушеним, тобто заінтересована особа може отримати процес виходячи з будь-якого матеріально-правового спору без будь-яких законодавчих обмежень. Обґрунтовано, що право на судовий захист призначене для конкретної мети – захисту порушеного суб’єктивного матеріального права. Наголошено, що процес не може існувати заради процесу як такого, у нього повинна бути певна підсумкова точка, до якої він прагне, однак все одно не можна орієнтуватися тільки на підсумок процесу, тобто на захист спірного права, адже у такому разі втрачається сенс у судовому захисті як особливій конституційній гарантії, знецінюється її соціальне значення. Визначено, що під правом на судовий захист можна розуміти гарантовану конституцією можливість будь-якої особи за допомогою звернення до суду захищати свої порушені права і законні інтереси. Аргументовано, що з точки зору європейської правозастосовної практики конституційне право на справедливий суд є просторим, рухливим і неоднорідним за своїм змістом, однак розуміння права на справедливий суд у контексті національного процесу відрізняється від європейського погляду, це пов’язано з тим, що ст. 6 ЄКПЛ передбачає тільки процесуальну справедливість, тобто дотримання певних правил при розгляді справи судовим органом і винесенні рішення. Зроблено висновок щодо співвідношення конституційного права на судовий захист і конституційного права на справедливий суд. Визначено, що справедливість – це імунна властивість права взагалі і правосуддя зокрема. Обґрунтовано, що право на судовий захист знайшло своє відображення в міжнародно-правових актах про основні і невідчужувані права людини, є закріпленим на конституційному рівні і є гарантією здійснення інших прав, своїм існуванням право на судовий захист обумовлює можливість реалізації інших прав. Зазначено, що у свою чергу право на справедливий суд не можна визнати скільки-небудь відмінною від права на судовий захист категорією, разом з тим право на справедливий суд має дещо «прагматичний» характер, адже у цього права інша мета. Аргументовано, що якщо конституційне право на судовий захист – це можливість отримати належне правосуддя, то конституційне право на справедливий суд відповідає на питання про те, яким це правосуддя має бути.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Кожевнікова, А. "Засоби захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту". Юридичний вісник, № 2 (26 серпня 2020): 233–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1728.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту. Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод. Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри. У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади. Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина. Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо. Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність. Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Хоббі, Ю. "Право людини на кібербезпеку: проблеми визначення та гарантування". Юридичний вісник, № 2 (21 серпня 2020): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1701.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено кібербезпеку як складник інформаційних прав людини. Проаналізовано основне законодавство України у сфері кібербезпеки, на підставі чого зроблено висновок, що кібербезпека - це наступний рівень інформаційної безпеки. Оскільки інформаційна безпека здебільшого стосується захисту саме інформації та доступу до неї, а кібербезпека - захисту прав і свобод людини під час використання кібер-простору. Надано авторське визначення права на кібербезпеку як невід'ємне, невідчужуване право особи на захищеність її важливих інтересів, зокрема й інформаційних прав, під час використання кіберпростору. Тобто право на такий правопорядок, за якого забезпечуються, охороняються й захищаються права і свободи людини під час використання кіберпростору. Пропонується віднести право на кібербезпеку до інформаційних прав людини, але за умов перегляду переліку та змісту цієї категорії прав у національному законодавстві, оскільки чинні нормативно-правові акти не відповідають сучасним реаліям. На підставі аналізу законодавства у сфері кібербезпеки зроблено висновок, що конституційні права і свободи людини і громадянина, зокрема й інформаційні, розглядаються лише як об'єкт кібербезпеки, а не об'єкт кіберзахисту. До останніх відносять об'єкти критичної інфраструктури, чіткого переліку яких чинні нормативно-правові акти не містять, і не встановлено орган, котрий має відповідати за ведення цього переліку. Наголошується, що реалізація права на кібербезпеку можлива лише за умов відповідних змін до законодавства в інформаційній сфері та визначеності державного органу, на який би покладався обов'язок гарантування права особи на кібербезпеку й кіберзахист, оскільки Національна поліція та її спеціалізовані підрозділи підключаються лише на стадії встановлення факту кіберзлочину.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

КОМАРОВА, ТЕТЯНА. "Роль Суду справедливості Європейського Союзу у формуванні доктрини конституціоналізації права ЄС". Право України, № 2019/06 (2019): 69. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-069.

Повний текст джерела

Анотація:

Останні тенденції розвитку права Європейського Союзу (ЄС, Євросоюз) дають змогу стверджувати про досить активний процес конституціоналізації цього права, а отже, і про формування відповідної доктрини. Суд справедливості ЄС (Суд ЄС) своєю практикою впливає на утвердження доктрини конституціоналізації права Євросоюзу, оскільки саме він розвинув концепції прямої дії, абсолютного верховенства права ЄС, відповідальності держав-членів за порушення права ЄС. Окремий внесок у формування доктрини конституціоналізації права Євросоюзу Суд ЄС зробив із поступовим розвитком прав людини на рівні Євросоюзу, що додало демократичний елемент у правопорядок ЄС та наблизило право Євросоюзу до статусу конституції. Метою статті є дослідження феномена конституціоналізації права ЄС та особливої ролі Суду ЄС, який своєю практикою розвинув установчі договори Євросоюзу, які спочатку були сукупністю домовленостей між державами-членами, до унікального правового режиму, котрий надає права та накладає обов’язки на всіх суб’єктів на території ЄС. Характерно, що правовому режиму Євросоюзу стали притаманні риси конституції, а Суд ЄС неодноразово констатував, що установчий Договір ЄС є “конституційною хартією, заснованою на верховенстві права”, або “внутрішньою конституцією”, а в окремих випадках також звертався до “основ конституційної хартії”, “конституційних принципів” і “конституційних гарантій”. При цьому Суд ЄС брав до уваги те, що право Євросоюзу має автономний характер і йому не може бути протиставлений нормативний акт внутрішнього права, якою б не була його природа, включаючи й національні конституції. Крім того, право ЄС діє на всій території Євросоюзу та для всіх його суб’єктів, тобто розповсюджується на держави-члени, інститути ЄС і головне – надає права фізичним та юридичним особам без імплементації у національні правові системи. Реалізація цих характеристик права ЄС у життя – це кропітка праця та проактивна позиція саме Суду ЄС. Крім того, права людини як невід’ємна конституційна характеристика стали складовою правопорядку ЄС. Практика Суду ЄС визначила, що основоположні права людини як правовий принцип, спільний для всіх держав-членів, є загальним принципом права Євросоюзу та має захищатися Судом ЄС. Незважаючи на те, що на початку європейської інтеграції захист прав людини не був предметом регулювання співтовариств, які були зацікавлені у розвитку лише економіки, Суд ЄС став тим інститутом, який гарантував цей захист у контексті захисту економічних свобод навіть тоді, коли установчі договори не містили положень щодо нього. Наведені здобутки Суду ЄС зробили основоположний внесок у розвиток доктрини конституціоналізації права ЄС, яка продовжує розвиватися і нині.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Petriv, I. M. "Удосконалення державного механізму захисту прав людини і громадянина через призму діяльності Конституційного Суду України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (29 травня 2020): 128–35. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено проблематику функціонування державного механізму захисту прав людини і громадянина Конституційним Судом України. Приділено увагу підходам до розуміння механізму захисту прав людини і громадянина за допомогою Конституційного Суду України та аналізу чинного законодавства з цього питання. Зазначено, що Конституційний Суд України відіграє особливо важливу роль у процесі функціонування державного механізму захисту прав людини і громадянина. Результатом його діяльності є не лише фактичний захист чи поновлення прав людини і громадянина, але й загальний конституційний контроль за належним дотриманням конституційно встановлених прав людини і громадянина органами державної влади. Проаналізовано значення та можливість застосування в Україні конституційної скарги як елемента механізму захисту прав людини і громадянина. Метою статті є дослідження діяльності Конституційного Суду України в державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина. Наукова новизна полягає у дослідженні та визначенні Конституційного Суду України як складової механізму державної влади, основною функцією якого є забезпечення дотримання та захисту конституційно визначених прав людини і громадянина. Висновки. Становлення державності та ефективність механізму державної влади вимірюється, у першу чергу, станом дотримання та захисту прав людини і громадянина. Розбудова механізмів захисту прав людини на найвищому державному рівні має відбуватися із використанням інструментів конституційної юстиції у відповідності до практики конституційної ефективності публічної влади, з урахуванням принципу визнання людини як найвищої цінності, а також максимального дотримання Конституції органами публічної влади при реалізації повноважень на відповідній території. Питання забезпечення конституційних прав людини і громадянина повинне бути пріоритетним для всіх органів державної влади, а ефективне забезпечення їх дотримання можливе лише за рахунок функціонування відповідального впливового органу – органу конституційної юстиції. Рішення та висновки, що приймаються Конституційним Судом України, є орієнтиром для органів державної влади та громадян, несуть у собі виключну юридичну силу та є мірилом реального розвитку державного механізму захисту прав людини і громадянина. Наявність органу конституційної юстиції дозволяє однозначно та об’єктивно вирішувати спірні ситуації, що виходять із неоднорідних підходів та розуміння органами державної влади конституційних основ прав людини і громадянина. Водночас дослідження державного механізму захисту прав людини і громадянина підтверджує думку про те, що можливості Конституційного Суду України, виходячи з його повноважень, використовуються недостатньо. Побудова ефективного державного механізму захисту прав людини і громадянина потребує подальшого розвитку, зокрема в частині застосування інституту конституційної скарги. Це продиктовано низькою ефективністю діяльності органів державної влади в питаннях захисту прав людини і громадянина із використанням конституційної юстиції й нездатністю оперативно вирішувати проблеми та виклики різного характеру. Аналіз інструментів захисту прав людини і громадянина дає змогу зробити висновок, що найбільш ефективними є інструменти, які надають можливість індивіду самостійно реалізовувати захист своїх прав шляхом активного звернення до уповноважених органів. У цьому зв’язку інститут конституційної скарги стане істотним посиленням механізму захисту прав людини і громадянина та надасть Конституційному Суду України можливість реального забезпечення конституційно встановлених прав і свобод людини і громадянина.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Громовенко, К. В. "Право на вищу освіту в діяльності Організації з безпеки та співробітництва в Європі". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).511.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров’я». Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Галабурда, Н. А. "Імплементація міжнародних кримінально-процесуальних норм як форма впливу міжнародного права на національне право". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (12 серпня 2020): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1823.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються особливості імплементації міжнародних кримінально-процесуальних та кримінально-правових норм як форми впливу міжнародного права на національне право. Аналізуються основні доктринальні підходи вчених до визначення поняття «імплементація» і відмежування його від інших подібних понять. Виявляється специфіка впливу правових норм міжнародних конвенцій на правові норми кримінального права окремих держав. Можна зробити висновок, що основною метою реалізації як кримінального процесуального, так і міжнародного кримінального права як форми впливу міжнародного права на національне право є зміна чинного законодавства для виконання міжнародних зобов'язань з урахуванням кримінально-правової системи, структури чинного галузевого законодавства, законодавчої техніки. Це дозволяє законодавцю реалізувати положення міжнародної угоди та покращити якість законодавства, а положення міжнародного кримінального права є поштовхом, який ініціює перегляд національного законодавства у випадках, коли це прямо передбачено в тексті міжнародної угоди або вимагається законом. На ефективність реалізації безпосередньо впливає якість національного законодавства, а також вибір законодавцем методів реалізації: прийому, адаптації, трансформації та направлення. Незважаючи на різні доктринальні підходи до визначення поняття «імплементація», найбільш точним слід вважати визначення національної правової імплементації як процесу, що передбачає реалізацію міжнародного кримінального права в державі у сфері внутрішнього права з його допомогою та зі встановленим порядком; юридична діяльність державних органів, спрямована на фактичне виконання міжнародних зобов'язань, взятих на себе державою. Підтримую думку А.Л. Лучиніна про те, що поняття «реалізація» не є синонімом поняття «виконання», оскільки реалізація - це процес, а виконання - можливий результат цього процесу. Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також інші міжнародні договори, норми яких стосуються самореалізації, безпосередньо застосовуються, вони не потребують прийняття внутрішнього законодавства для їх реалізації. Зазвичай у конституціях держав містяться положення, які є прикладом загального довідкового правила, що дозволяють застосовувати міжнародні угоди, обов'язкові для держави, належним чином ратифіковані та опубліковані, або загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, або визначають місце міжнародного права в межах правової системи конкретної держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

ШЕЛЯЖЕНКО, ЮРІЙ. "Особиста автономія у праві інформаційних технологій". Право України, № 2018/03 (2018): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-183.

Повний текст джерела

Анотація:

Реалізація автономії волі в правових відносинах завдяки інформаційним технологіям зумовлює появу нових форм індивідуальності та інтересів, зокрема штучних, за межами усталених підходів до правового регулювання. Сучасні інформаційні технології створюють нові можливості реалізації та захисту прав людини, криптографічного забезпечення безпеки приватного життя людини, однак стають також інструментами вчинення правопорушень. Автоматичне прийняття рішень спрощує юридичні процедури, але несправедливі алгоритми насаджують нерівність, відчуження та гноблення. Метою статті є з’ясування змісту поняття особистої автономії у сфері IT-права та прогнозування його перспектив, опис існуючих і необхідних правових гарантій індивідуального самоконтролю в цифрову епоху. Аналіз практики Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та Європейського Суду справедливості показує, що здійснення правосуддя в умовах експансії інформаційних технологій у правові відносини потребує збереження усталеної рівноваги прав та обов’язків, пристосування існуючих правових механізмів до нових реалій, застосування фундаментальних принципів права для розвитку правових механізмів тоді, коли старі правові технології вже не допомагають ефективно утверджувати верховенство права. Специфікою особистої автономії у праві інформаційних технологій є мінливість і безпрецедентність її проявів, що вимагає створення нових правових механізмів для утвердження верховенства права на основі субсидіарності правозастосування, довіри та невтручання в автономні суспільні відносини у сфері інформаційних технологій за винятком випадків правомірної необхідності, наприклад, у разі нездатності осіб уникати очевидних загроз, вирішувати проблеми і конфлікти. Враховуючи зростаюче значення роботів (тобто машин, які автоматично працюють в інтересах людей) у житті цивілізованого суспільства та успішні розробки штучного інтелекту, здатного приймати самостійні рішення у правових відносинах, слід розглянути можливість визнання конституційних прав роботів, зокрема, прав на існування, належне функціонування, захист законом, пов’язаних із обов’язками роботів служити людям. Необхідно не тільки подбати про відповідальність людей за своїх роботів та відповідальність роботів за протиправне функціонування, наприклад, у формі деактивації, а й включати у програмне забезпечення розумних машин технічні гарантії правомірного функціонування, етичні передумови на зразок трьох законів роботехніки А. Азімова, що мають бути невід’ємною частиною системи прийняття машиною самостійних рішень, штучної особистої автономії, тобто правової автономії штучного інтелекту. При цьому критерії правосуб’єктності штучного інтелекту можуть бути встановлені законодавством і застосовуватися судами та правоохоронними органами, за необхідності, із залученням фахівців зі штучного інтелекту для вирішення питання примусової деактивації робота, подібно до проведення судово-психіатричної експертизи для перевірки кримінальної деліктоздатності та цивільної дієздатності фізичної особи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

АРАКЕЛЯН, МІНАС. "Адвокатура у механізмі надання професійної правничої допомоги (до питання про скасування адвокатської монополії)". Право України, № 2019/12 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-113.

Повний текст джерела

Анотація:

Найважливішим чинником оптимізації адвокатської діяльності є формування нормативної бази, яка визначає стратегію розвитку правової системи і спрямована на зміцнення правозахисної діяльності сучасної української держави. Сучасний етап правота державотворення в Україні потребує нового правового обґрунтування діяльності адвокатури. Метою статті є розгляд права людини на правничу допомогу та визначення місця адвокатури у механізмі його реалізації у контексті дискусії щодо скасування адво катської монополії. Право на правничу допомогу є фундаментальним правом, яке забезпечує право на правосуддя і, відповідно, на справедливий судовий розгляд. Джерела закріплення міжнародно-правових стандартів доступу до правосуддя можна класифікувати за двома критеріями: а) ступенем обов’язковості – імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти орга нів міжнародних організацій – резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, рекомендації Комітету Міністрів Ради Євро пи); б) ступенем поширеності – універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні. У цих джерелах передбачається обов’язкова участь захисника (адвоката) як представника лише у межах кримінального судочинства, щодо представництва адво катів в інших юрисдикціях такої імперативної норми не міститься. Внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 р. запровадило в Україні адвокатську монополію, що спричинило неоднозначну оцінку доцільності цього кроку. Найбільш важливими аргументами на користь її скасування є: звужування реалізації права доступу до суду; відсутність необхідної кількості адвокатів; бюрократизація процесу набуття статусу адвоката, що призвело до збільшення вартості їхніх послуг; суперечність нормам міжнародного права, які передбачають право особисто або через вільно обраного на власний розсуд захисника з числа юрис-тів, які можуть надати ефективний правовий захист, реалізовувати право доступу до правосуддя. З метою оптимізації механізму отримання професійної правничої допомоги нещодавно запропоновано зміни до законодавства України щодо скасування адвокатської монополії, що є позитивним кроком, спрямованим на розширення доступу до правосуддя широких верств населення для захисту своїх прав і свобод. Виключне право адвоката здійснювати захист залишено лише у кримінальному судочинстві, що є виправданим, оскільки адвокатська діяльність у цій сфері є вельми специфічною, відмінною від захисту прав особи у некримінальних сферах судо чинства. Як правило, адвокати у кримінальних справах спеціалізуються лише на цьому напрямі, що сприяє формуванню професійних практичних навичок, а це, зі свого боку, забезпечує більш ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому слід наголосити, що у разі участі у кримінальному провадженні кількох захисників, один із них має бути адвокатом обов’язково, а інші – лише юристами.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Музичук, К. С. "ГЛОБАЛЬНЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ДЕМОКРАТІЯ ТА ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (8 листопада 2019): 93–97. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.587.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено висвітленню принципів судочинства, завдяки яким ЄСПЛ відстоює ідеї демократії. Обґрунтовано, що глобальне громадянське суспільство сприяє поширенню демократичних цінностей. До цінностей глобального громадянського суспільства належать демократичні принципи судочинства, адже саме вони забезпечують захист демократії. Запропоновано визначення демократії. Здійснено структурно-логічний аналіз вітчизняних принципів судочинства з тими, які лежать в основі роботи Європейського суду з прав людини. Запропоновано кілька дефініцій демократичних принципів судочинства. Демократичні принципи судочинства - це основні засади діяльності ЄСПЛ, якими він керується під час захисту конвенційних прав і свобод людини і які допускають їх обмеження тільки в межах демократії. Демократичні принципи судочинства - це сукупність правових ідей захисту конвенційних прав і свобод людини, порядок реалізації яких у суді регулюється рамками демократії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, та ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України". Право України, № 2019/09 (2019): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-050.

Повний текст джерела

Анотація:

Інтеграція України у світове співтовариство та європейський простір обумовила трансформаційні процеси у правотворчості та практиці застосування законодавства. Такі процеси відбуваються і у кримінальному процесі України. З набуттям незалежності, переходом від тоталітарної системи до режиму демократії, а в подальшому – із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (КПК України) відбулося становлення та утвердження системи міжнародних стандартів прав людини у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз правової літератури радянського періоду показав, що за часів Радянського Союзу у науці кримінального процесу не порушувалося питання дотримання міжнародних стандартів прав людини та їх закріплення у нормах законодавства як джерел кримінального процесуального права. Можливо, саме наслідки минулого стали поштовхом для закріплення у чинних нормах кримінально-процесуального законодавства пріоритету особи, її прав і свобод перед державою, теоретико-прикладний аналіз та систему яких необхідно розкрити. Метою статті є аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, у яких розкрито проблемні системні питання з’ясування сутності міжнародних стандартів у кримінальному процесі України, обґрунтування їхнього доктринального значення. Проаналізовано основні підходи до розуміння поняття “міжнародно-правові стандарти”. Звернено увагу на те, що головним елементом використання міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України є людина, а причиною їх реалізації – необхідність захисту її прав і свобод. Встановлено та проаналізовано основні ознаки системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України. Запропоновано авторське бачення системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України та її ознак. Встановлено, що під системою міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України необхідно розуміти імплементований у систему кримінального процесуального законодавства, на основі спеціального дозволу, комплекс норм міжнародних договорів, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Визначено, що система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України характеризується такими ознаками: а) головним елементом використання таких стандартів є людина; б) причина реалізації міжнародних стандартів – охорона та захист її прав і свобод; в) міжнародні стандарти містяться у нормах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме в договорах, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінальних процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні; г) система є динамічною, адже з розвитком “поколінь” прав людини може доповнюватися новими стандартами; ґ) систему не можна класифікувати за критеріями норм матеріального або процесуального права, оскільки вона комплексно вміщує їхні норми; д) система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі передбачає відповідність їй норм КПК України та інших законів України, які вміщують кримінально-процесуальні норми.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Kotukh , Ye V. "РЕАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ КІБЕРБЕЗПЕКИ: ЕКОНОМІКО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ". Theory and Practice of Public Administration 2, № 73 (19 березня 2021): 171–75. http://dx.doi.org/10.34213/tp.21.02.19.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено розгляду проблем захисту критичної інфраструктури та врегулювання кризових ситуацій на національному рівні. Три кроки присвячено захисту саме критичної інфраструктури. Доведено, що публічно-приватне партнерство є обов’язковою умовою досягнення цих цілей захисту критичної інфраструктури. Встановлено, що захист критичної інфраструктури окремими державами не є достатньо ефективним без відповідної співпраці на міждержавному та міжнародному рівнях. Проаналізовано новий вид дипломатичних відносин – кібердипломатію, виокремлено її три основних пріоритети (безпека, економічне співробітництво та права людини).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Юзько, Т., та В. Слугоцька. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА У СФЕРІ ПРАЦІ". Юридичний вісник, № 1 (14 квітня 2022): 51–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2302.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що життя є не просто існуванням, а постійним розвитком людини в процесі праці, як особистості, члена суспільства. Саме тому механізм його захисту повинен бути завжди функціонуючим, діяти в процесі, а не тільки під час або після порушення цих прав. Відповідно, захист права на життя працівника в сфері праці включає в себе систему засобів, способів не тільки усунення та припинення, а й запобігання різного роду факторам, що можуть негативно вплинути на життя і здоров’я працівника в процесі трудової діяльності. Обґрунтовується, що на основі теоретичних та галузевих напрацювань визначено елементний склад (структуру) механізму реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці. Підкреслюється, що у контексті із способами та засобами захисту форма виступає об’єктивно об’єднуючим фактором. Застосування того чи іншого засобу, способу передбаченого на нормативному рівні можливо в рамках юридичної діяльності, оскільки лише у такому випадку відбуватиметься реалізація їх сутнісного призначення у практичному житті. Підкреслюється, що механізм реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці – складна та динамічна категорія правової науки, що є складовим елементом механізму правового регулювання та походить від нього і безпосередньо пов’язана з механізмом забезпечення прав і свобод особи. Функціональна характеристика будь-якої правової категорії, чи то явища правової дійсності, неможлива без етимологічного визначення, а також сутнісного розуміння дефініції, якою позначене відповідне явище. Ця особливість є загальновідомою для наукової сфери та рекомендованою для теоретичних досліджень правових питань. Це стосується і тематики, що є предметом відповідного дослідження. Зазначається, що механізм реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці є складна та динамічна категорія правової науки, тому пропонується розглядати її в різних аспектах та виділити в межах такої позиції: інструментального, нормативного, соціологічного та аксіологічного підходів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Остапенко, О. "Принципи політичного й ідеологічного плюралізму". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 72–80. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.972.

Повний текст джерела

Анотація:

Демократизація України, забезпечення політичної стабільності з метою недопущення дестабілізації суспільства зумовлена належною реалізацією таких засад конституційного ладу як політичний та ідеологічний плюралізм і вимагає належного впровадження пов’язаних між собою принципів політич-ного й ідеологічного плюралізму, закріплених на рівні міжнародного стандарту у Загальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., та у національному законодавстві, зокрема у ст.ст. 15, 37 Конституції України, ст.ст. 4, 12 Закону України «Про політичні партії в Україні». Сучасне українське суспільство потребує забезпечення стабільності держави, гідного рівня матеріального і духовного життя людей, що здатна забезпечити лише демократична система цінностей, яка ґрунтується на політичному плюралізмі, на вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. Функціонування даної системи цінностей у високорозвинених країнах Європи та світу підтримується відповідною інфраструктурою політичної соціалізації, як засобу відтворення зрілої демократичної політичної культури. Складність політичної та економічної ситуації в країні, соціальне розшарування суспільства вимагають пошуку суспільного діалогу, компромісу і консенсусу між владою і народом. Захист національних інтересів в умовах формування української державності, пошук національної ідеї для формування громадянського суспільства вимагає вирішення гострих політичних проблем щодо визначення сутності і змісту патріотизму (з метою уникнення руйнівного псевдопатріотизму), визначення статусу мов у поліетнічній Україні, формування інформаційного простору, вільного від пропаганди, маніпуляцій свідомістю, незалежності й об’єктивності мас-медіа і найголовніше – підвищення рівня політичної і правової культури громадян, а також рівня захисту прав людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

ШЕВЕЛА, ВОЛОДИМИР. "Проблема диспозитивності національно-правового регулювання відносин у сфері імунізації населення в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод". Право України, № 2021/03 (2021): 91. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-091.

Повний текст джерела

Анотація:

Більшість сучасних правових держав гарантують на конституційному рівні визнання людини, її життя, здоров’я, честі та гідності найвищою суспільною цінністю. Однак те, що сприймається за нормальних умов буття, як аксіома, константа, може зазнати істотного впливу та тиску під час кризи. Сьогодні гострим є питання боротьби із пандемією COVID-19, складовою якого, зокрема, є закріплення державою обов’язку вакцинації. Проте, як відомо, в суспільстві існують різні погляди навіть на добровільну вакцинацію, і остання викликає інколи панічні настрої серед людей. Наслідком цього може стати відрахування з дитячого садка або школи – як реакція держави на таку поведінки індивіда. Зрозуміло, що далі відбуваються протистояння із державними інституціями у судових тяганинах. Як зрозуміло, з огляду на це постає запитання: чи є допустимим, із погляду фундаментальних принципів функціонування правового суспільства, зокрема принципів справедливості та верховенства права, обмеження певних прав цієї категорії індивідів? Чи можна визнати у цьому випадку примат суспільного інтересу над приватним? Чи не становитиме це непропорційне втручання в особистісну автономію (personal autonomy)? Метою статті є спроба з’ясувати співвідношення приватного інтересу та суспільного, визначити критерії пропорційності можливого обмеження прав індивідів, зокрема гарантованих ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), у контексті відносин у сфері імунізації населення крізь призму практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Як показують результати дослідження, ЄСПЛ визнає, що неможливо дати вичерпне визначення поняттю “приватне життя”, гарантованому ст. 8 Конвенції.Проте однозначно ця категорія не обмежується “внутрішнім колом”, у якому людина може жити власним особистим життям, і повністю виключати з нього контакти із зовнішнім світом. У низці рішень наголошується на фундаментальному значенні принципів поваги до людської гідності, справедливості, пропорційності, верховенства права особливо в сфері втручання в особистісну автономію людини. Першим рішенням ЄСПЛ щодо дитячої вакцинації є рішення у справі Vavřička and others v. the Czech Republic, в якому він чітко постановив: вимога до тих, хто може бути вакцинований без небезпечних ризиків для здоров’я, зробити щеплення пропорційним. Видається очевидним, і відповідає здоровому глузду, що безпека життя і здоров’я суспільства загалом має надважливе значення для держави, тому реалізація окремих прав окремими індивідами може бути обмежена як пропорційна відповідь на відмову від виконання встановленого законом обов’язку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

ГОРОДОВЕНКО, ВІКТОР. "Реалізація принципу верховенства права у цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя". Право України, № 2018/03 (2018): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-065.

Повний текст джерела

Анотація:

Верховенство права є фундаментальним принципом, на якому будується демократична правова держава і функціонування судової влади в ній. Верховенство права як соціально-природний феномен, як основоположний принцип правової і політичної систем України, як основоположний принцип судової влади, як правова категорія активно привертає до себе увагу правників. Проте внесення останнім часом змін до процесуального законодавства України, початок роботи нового Верховного Суду й формування новітньої правозастосовної практики істотно змінює й підходи до тлумачення принципу верховенства права та особливостей його застосування, зокрема в цивільному судочинстві. Мета статті полягає у визначенні особливостей реалізації принципу верховенства права в цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя. З’ясовано, що утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя такі вимоги, як повага до прав і свобод людини, верховенство Конституції, принцип поділу влади, законність, обмеження дискреційних повноважень, принцип правової визначеності, незалежність суду і суддів. Встановлено, що верховенство права є основною засадою (принципом) цивільного судочинства, застосовуючи яку суд забезпечує справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відсутнє універсальне визначення принципу верховенства права, його тлумачення здійснено Конституційним Судом України, Європейським судом з прав людини. Доведено, що загальновизнаним є те, що основними елементами верховенства права є: 1) законність; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля; 4) доступ до правосуддя перед незалежними та неупередженими судами; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом. Саме зазначені властивості верховенства права й повинні бути враховані судом при здійсненні правосуддя у цивільному судочинстві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Бєлкін, Леонід Михайлович, Марк Леонідович Бєлкін та Юлія Леонідівна Юринець. "ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНОВОГО ПРАВА НА ОТРИМАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ". Часопис цивілістики, № 38 (7 вересня 2020): 32–38. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.364.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлюються особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Наголошується, що на даний момент ці специфічні майнові права виявилися затребуваними. Зокрема, в такий спосіб здійснюються заходи щодо формування ліквідаційної маси банків, відносно майна, яке банк не зміг та/або не встиг оформити у власність самостійно. Крім того, інститут майнових прав використовується також під час інвестування в будівництво житла. Тому дослідження особливостей реалізації майнових прав на отримання майна у власність є актуальним. Судова концепція майнових прав на отримання майна у власність започаткована, зокрема, в Постанові від 25.05.2016 у справі № 6-503цс16 Верховного Суду України, де вказано, що «майнове право, яке можна визначити як право очікування, - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому». На підставі виконаних досліджень та наступної судової практики доведена наявність та необхідність у цивільному обороті специфічних майнових прав на отримання майна у власність, які слід визначити як сукупність пра-вомочностей щодо здійснення юридично значущих дій, спрямованих на отримання майна у власність, відповідно якого (майна) існують (визначені) вказані майнові права. Такий підхід повністю відповідає міжнародному стандарту широкого розумінню «майна» як права очікування (стаття 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Системно досліджені особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Доведено, що вказані майнові права не є речовими правами на чуже майно і не підпадають під державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Єфремова, Н. "ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В КОНСТИТУЦІЙНИХ АКТАХ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 7–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2179.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено питання розвитку доктрини природного права людини та його реалізації в конституційних актах Української Народної Республіки 1917-1918 років. У статті були пояснені причини змін у ставленні до проблеми захисту природних прав людини на початку ХХ ст. Керівники Української Центральної Ради добре розуміли, що відродження національної державності є неможливим без чіткого юридичного визначення статусу громадянина України. Особливо актуальною ця проблема стала після проголошення Третього універсалу, коли відбулось оголошення про відродження Української держави. Українська влада встала на захист життя людини та її гідності, свободи слова, друку, віросповідання. Громадянам країни гарантувались певні політичні і соціальні права без різниці статі та віку громадян. Але впроваджуючи новаторські для того часу погляди, члени Української Центральної Ради вагалися стосовно остаточного вирішення питання застосування «трудового принципу». Він фактично впроваджував нерівність громадян держави за ознаками їх соціально-класового походження, що є відвертим порушенням основного принципу правової держави - рівності усіх громадян перед законом. Частина рішень, реалізованих у конституційних актах УНР, таких, наприклад, як запровадження націоналізації землі, приватних фабрик, заводів і банків, коли приватний власник лишався беззахисним перед державою, неможливо назвати правовими. Зміст багатьох конституційних актів, виданих УЦР, містить положення щодо захисту прав представників національних меншин і це невипадково, бо в УНР добре усвідомлювали необхідність врегулювання «національного питання» як одного з найскладніших у державі. Але на заваді успішного розвитку доктрини захисту основних прав людини і громадянина в Українській Народній Республіці постали не тільки такі чинники, як брак правників та низька правова обізнаність громадян країни. Реальне обмеження прав людини і громадянина в Українській Народній Республіці було запроваджено командуванням німецьких окупаційних військ всупереч волі українського легітимного уряду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Кононець, В. П. "ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 166–75. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.20.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що з боку держави вимагаються лише дії щодо гарантування прав та відтворення порушеного права. Зазначений механізм включає елементи, які сприяють створенню умов для здійснення свобод, охорону і захист їх від правопорушень, участь у відтворенні порушеного права людини. Аналіз джерельної основи державного управління у сфері виконання судових рішень судами та іншими установами показує, що, як правило, в контексті правоохоронних процедур представники права та практики здебільшого розглядають усі аспекти державного управління. У той же час не було проведено всебічного аналізу виконання рішень як явища державного управління та аналізу форм і методів державного управління, а отже, удосконалень у сфері державного управління в галузі правозастосування примусового виконання судових рішень. Акцентується увага, що в сучасній науковій юридичній літературі відсутній єдиний підхід до розуміння адміністративно-правового механізму забезпечення примусового виконання судових рішень, його складових еле- ментів та предмету. Оскільки найчастіше, в теорії адміністративного права, до елементів структури адміністративно-правового механізму ре- гулювання суспільних відносин зараховують норми права, що регулюють- ся управлінські суспільні відносини, адміністративно-правові відносини, а також правозастосовна практика у зазначеній сфері. Зауважимо, що у теорії права розрізняють механізм правового регулювання, механізм реалізації прав і свобод та механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини. Крім механізму реалізації конституційних суб’єктивних прав і свобод, має значення механізм забезпечення реалізації цих прав. Такий механізм є складовою механізму реалізації суб’єктивних прав та свобод людини. Акцентуємо увагу, що механізм забезпечення виконання судових рішень, є невід’ємною складовою реалізації конституційних прав громадян, коли є необхідність втручання держави та органів влади у процес реалізації прав громадян на справедливий суд та гарантії судочинства на виконання судового рішення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Смокович, М. І. "Принцип правової визначеності в адміністративному судочинстві: окремі теоретичні засади та практичне застосування". Актуальні проблеми держави і права, № 88 (18 січня 2021): 116–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3067.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено окремі теоретичні засади та практичне застосування принципу правової визначеності в адміністративному судочинстві. Вказано, що принцип правової визначеності охоплює такі загальноправові категорії, як «непорушність прав», «якість та точність закону», «стабільність та оста-точність судових рішень», «законні очікування», на які спирається практика Європейського суду з прав людини, як і практика Верховного Суду. Вказано, що саме передбачуваність є основою одного з фундаментальних, основоположних для реалізації захисту прав та інтересів кожної особи - принципу правової визначеності, який, у свою чергу, є однією зі складових частин принципу верховенства права, керівною засадою під час здійснення адміністративними органами своїх владних обов'язків та повноважень. Констатовано, що наше національне правосуддя ще перебуває на шляху до впровадження загальноприйнятних європейських критеріїв справедливого судочинства. Зроблено висновок, що правова визначеність є універсальним правовим началом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносини між державою й особою, як реалізація та забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, недопустимість дій та бездіяльності, спрямованих на безпідставне обмеження прав і свобод людини, встановлення пропорційності застосованих до особи обмежень, здійснення повноважень органами державної влади в межах, визначених Конституцією і законами України. Констатовано, що принцип правової визначеності є одним з основних принципів європейського права і часто використовується у практиці Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. У статусі загального принципу права він має сприйматися і національною правовою системою. Дотримання вимог принципу правової визначеності наблизить українське законодавство до європейських правових стандартів, сприятиме вдосконаленню механізмів правотворчості та правореалі-зації, слугуватиме додатковою гарантією захищеності людини від свавілля органів державної влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

ШУМИЛО, МИКОЛА, та ОЛЕКСАНДР АНДРУШКО. "Держава як суб’єкт юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі". Право України, № 2018/08 (2018): 15. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-015.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлено сучасні теоретичні, нормативно-правові та прагматичні передумови доктринального визнання держави суб’єктом юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі. Обов’язок держави відповідати перед людиною за свою діяльність сформульовано у ст. 3 Конституції України, але ця проблема практично обділена увагою у наукових розвідках: залишається не розробленою теорія держави як юридичної особи публічного права, тому відсутня концепція юридичної відповідальності держави взагалі та у кримінальному процесі зокрема; не опрацьована теоретична модель правового механізму відповідальності винних у вчиненні кримінально-процесуальних правопорушень посадових осіб в порядку регресу перед державою. Все це та інше стримує своєчасне вдосконалення законодавства і, як наслідок, ускладнює реалізацію конституційного права особи на відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави. Метою статті є доктринальне обґрунтування теоретичних положень про державу як юридичну особу публічного права та її юридичну відповідальність перед людиною у кримінальному процесі і їх реалізація у відповідному законодавстві. На основі критичного аналізу законодавства та літературних джерел автори формулюють основні тези статті про те, що: держава як юридична особа публічного права виступає суб’єктом права та юридичної відповідальності перед людиною, що утверджує, гарантує та забезпечує дотримання прав людини, а в разі їх порушення – відновлює їх та відшкодовує свою провину; юридична відповідальність правової держави перед людиною як конституційний принцип не повною мірою конкретизована в кримінальному процесуальному законодавстві; юридична відповідальність має публічно-правовий характер, а тому ініціатива відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави, повинна виходити, насамперед, від суб’єктів, що її завдали; відповідальність держави перед своїми громадянами реалізується через систему двосторонніх правових зв’язків за схемою: держава відповідає перед людиною, а перед державою відповідає наділена функціональними повноваженнями посадова особа за неналежне їх виконання. З урахуванням викладеного зроблено висновки про те, що існує нагальна потреба у розробленні цілісної наукової доктрини про юридичну відповідальність держави перед людиною з урахуванням її особливостей у кримінальному процесі Це передбачає наукове розроблення теоретичних моделей складів кримінально-процесуальних правопорушень відповідно до їх суспільної небезпеки і наслідків для прав людини, вчинених суб’єктами владних повноважень, для індивідуалізації юридичної відповідальності у кримінальному та адміністративному законодавстві. На основі опрацьованої теоретичної конструкції пропонується прийняти комплексний закон “Про відповідальність держави за шкоду, завдану людині”. Формою реалізації юридичної відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є реабілітація, законодавчі положення якої повинні бути закріплені в КПК України. Це дасть можливість усунути декларативність і невизначеність окремих положень законодавства та запровадити ефективний механізм захисту прав людини від свавілля державних чиновників.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Козаков, Володимир, та Олександр Лук’янюк. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ". Public management 20, № 5 (29 грудня 2020): 124–34. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-5(20)-124-134.

Повний текст джерела

Анотація:

Обґрунтовано особливості функціонування державно-громад- ської комунікації у сфері захисту прав споживачів та наданні практичних рекомендацій щодо їх впровадження у практику демократичного врядуван- ня в Україні. Особливу увагу приділено аналізу концепції державної по- літики у сфері захисту прав споживачів, а також напрямів удосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства у захисті прав спожива- чів. Визначено, що на противагу звичної практики державного управлін- ня, яка спирається на ієрархії та передбачає безумовне виконання наказів та розпоряджень, головними параметрами публічно-комунікативної сфери (публічна політика, публічне врядування, публічна комунікація) стають зго- да і договір. Традиційна адміністративно-управлінська діяльність приділяє переважно увагу праву та регламентам, публічно-комунікативна — нормам, колективним рекомендаціям, цінностям, пропозиціям, моральним угодам. Змінити існуючу піраміду влади, зробити її відповідальною за розпоря- дження суспільними справами, а не бути розпорядником власності грома- дян, їхньої життєвої долі, загальнонародних ресурсів, — це сучасний шлях організації влади, реальний механізм її демократизації, підконтрольності суспільству і справжнього самоврядування. З’ясовано, що запорукою успі- ху для досягнення високих стандартів якості життя є співпраця державних органів, громадських організацій та споживачів. Споживчій культурі необ- хідно привчати дітей змалечку, адже належна якість товарів та послуг — це не тільки безпека для життя та здоров’я, а й повага до гідності людини. Доведено, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудову- ватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі– керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єк- тних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної”, що передбачає як головну демокра- тичну процедуру “діалогову комунікацію” державної влади і “вільної гро- мадськості”. Головна “відмінність діалогової моделі полягає в тому, що вона припускає своєрідну “горизонтальну рівність” учасників інформаційного обміну, на противагу “вертикальному” принципу “керівництва-підпорядку- вання”, властивого для моделі “віщання”.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Коструба, В. В. "Реалізація права людини на соціальний захист у Швеції". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 461 (2008): 22–27.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

КРАВЧЕНКО, СТАНІСЛАВ. "Перегляд судових рішень у кримінальному процесі України як реалізація принципу restitutio in integrum". Право України, № 2018/08 (2018): 123. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-123.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті за результатами проведеного аналізу положень чинного законодавства України та зарубіжних країн, практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та матеріалів вітчизняної судової практики досліджено проблемні питання перегляду судових рішень у кримінальному провадженні України з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні такої справи судом. У межах цього наукового дослідження також приділено увагу окремим проблемам, пов’язаним із здійсненням повторного перегляду справ у разі встановлення рішенням ЄСПЛ порушень Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, зокрема: здійснення повторного перегляду справ, матеріали яких втрачені, та питання відшкодування шкоди, завданої тривалим ув’язненням. Метою статті є отримання нових результатів у вигляді наукових висновків щодо специфіки перегляду судових рішень у кримінальному процесі України як реалізації принципу restitutio in integrum, виявлення пов’язаних із цим проблем, можливих шляхів їх подолання та вироблення критеріїв допустимості призначення повторного розгляду справ у кримінальному провадженні з урахуванням стандартів та вимог Ради Європи. З урахування міжнародного досвіду, практики ЄСПЛ та особливостей національного законодавства в главі 34 КПК України запропоновано визначити підстави для скасування або зміни судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом. Встановлення подібних фільтрів може забезпечити реалізацію принципу restitutio in integrum, з одного боку, та, з другого, – обмежити надходження до суду заяв про перегляд у випадках, коли такий захід індивідуального характеру не може і не повинен бути застосовний. При цьому необхідним є забезпечення як захисту та відновлення порушених прав, так і принципу правової визначеності для учасників кримінально-процесуальних правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Борисова, Ю. В., А. В. Біла та В. В. Воронін. "ОСОБЛИВОСТІ РІШЕНЬ ПРО ВІДМОВУ В РЕЄСТРАЦІЇ ПОДАТКОВОЇ НАКЛАДНОЇ/РОЗРАХУНКУ КОРИГУВАННЯ В ЄДИНОМУ РЕЄСТРІ ПОДАТКОВИХ НАКЛАДНИХ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 9–16. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3255.

Повний текст джерела

Анотація:

Дахова І. І., Баранова Є. В. Реалізація викривачами корупції конституційного права на захист. – Стаття. У даній статті розглянуто, як реалізується захист викривачів та використовується на практиці законодавство щодо їх захисту, оскільки це є необхідним чинником розвитку демократичних суспільств. Відповідні елементи такого захисту на міжнародній арені повинні бути враховані під реалізації в Україні норм у даній сфері. Сьогодні внесені зміни в Закон України «Про запобігання корупції» від 01.01.2020 року ще не забезпечують ефективного захисту даної групи. Тому обґрунтованим є дослідження в даній статті проблематики користування правом на захист добросовісними інформаторами та створення механізму такої реалізації завдяки аналізу досвіду міжнародних колег та наступній його імплементації. Політична ситуація у світлі останніх подій достатньо активно змінюється, хоча водночас єдине залишається незмінним – це корупція. Тому, хоча й у різному відсотковому співвідношенні, але викорінити її поки що не вдалося жодному главі держави. У даній роботі висвітлені питання співвідношення теоретично закріплених засад боротьби з корупцією через діяльність добровільних інформаторів та досвід роботи інституту викривачів в інших країнах. Звертається увага на конституційні засоби захисту після викриття інформації, гарантії; здійснюється аналіз рівня їх ефективності. У світлі аналізу цілісної картини світу в боротьбі з даною проблемою актуальним аргументом, який свідчить про необхідність дослідження практики інших країн, є сприйняття того, що корупція – це явище, яке прогресує у соціальній, політичній, економічній сферах життя і є однією з основних причин гальмування демократичного розвитку України. Необхідним є зосередження уваги не лише на політичній корупції чи під час виконання повноважень органами державної влади. Поступово варто розширювати перелік галузей, які потребують боротьби з корупційними елементами в них: безпечні продукти харчування, фармацевтика, екологія тощо. Постійно варто активізувати діяльність цих осіб у всіх колах суспільних відносин. Не лише корумпованість у цих сферах, але й неналежне виконання обов’язків, недотримання правил виготовлення споживчих продуктів, ліків повинне бути виявлене та зупинене. Сьогодні наявні певні векторні зрушення стосовно захисту whistblowers у доктринальному аспекті, але незмінним є очікування прецедентної національної практики застосування норм, яка дасть змогу проаналізувати досвід України в порівнянні з практикою інших країн та позиціями Європейського Суду з прав людини й рекомендаціями Ради Європи, які наведені у статті, та забезпечити гідний рівень реалізації викривачами конституційного права на захист.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Левандовська, І. В. "СТРАТЕГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 52–58. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3261.

Повний текст джерела

Анотація:

Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Реалізація та захист прав людини"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями