Статті в журналах з теми "Підстава припинення права власності"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Підстава припинення права власності.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-49 статей у журналах для дослідження на тему "Підстава припинення права власності".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Некіт, К. "Деякі дискусійни аспекти підстав виникнення права приватної власності". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 93–99. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1709.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються існуючі позиції щодо співвідношення понять «способи» та «підстави» набуття чи припинення речових прав. Підтримується висновок, що підстави та способи набуття права власності об'єднані однією метою, оскільки спрямовані на досягнення одного кінцевого результату - набуття особою права власності. Однак якщо для підстави виникнення речового права важливим є сам факт здійснення особою юридично значущої дії, то для способу головною є форма вчинення такої дії.
У статті також проаналізовано критерії класифікації підстав виникнення права власності. Досліджено аргументи на користь використання критерію волі та критерію правонаступництва для класифікації підстав виникнення права власності. Зроблено висновок, що стосовно підстав виникнення права приватної власності жодний із наведених критеріїв не є оптимальним, тому доцільно погодитися з позицією, відповідно до якої первинний чи похідний характер підстави виникнення права власності ставляться у залежність від наявності попереднього власника майна, що набувається. Зазначається, що вказаний підхід має рацію, оскільки, наприклад, знімає дискусію щодо такої підстави виникнення права власності, як націоналізація. Перш за все слід зазначити, що, розглядаючи націоналізацію крізь призму права приватної власності, ця підстава є не підставою виникнення, а навпаки - підставою припинення прав приватної власності. По-друге, прихильники критерію волі відносять націоналізацію до первинних підстав виникнення права власності, оскільки у цьому разі право власності у держави виникає всупереч волі попереднього власника. З іншого боку, прихильники критерію правонаступ-ництва вважають націоналізацію похідним способом виникнення права власності, оскільки у цьому разі має місце наступництво в правах.
У статті також зроблено висновок про необхідність розглядати главу 24 ЦК України у сукупності зі ст. 11 ЦК України. Зазначено, що за загальним правилом судове рішення не є підставою виникнення права власності. Як випливає з ч. 5 ст. 11ЦК України, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, установлених актами цивільного законодавства (зокрема, це передбачено у ст. ст. 335, 376 ЦК України). В інших випадках судове рішення не може розглядатися як підстава набуття права власності.
2
Скрипник, Володимир. "Конфіскація - як підстава припинення права власності". Підприємництво, господарство і право, № 4 (172) (2010): 78–82.
Знайти повний текст джерела
3
Гудима, М. "До питання щодо правонаступництва у праві власності". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 229–35. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.996.
Повний текст джерелаАнотація:
Категорія «правонаступництво» доволі часто вживається цивілістичною доктриною та використовується практикою застосування цивільного законодавства. Проте, переважно увага науковців зосереджена на правонаступництві в зобов’язальних правах, незаслужено залишаючи осторонь проблеми та механізми переходу речових прав, зокрема, права власності. Тому вияснення того чи можливе правонаступництво в праві власності, на жаль, однозначного вирішення не має, та й загалом, проблема переходу права власності наразі є малодослідженою. Водночас, питання щодо переходу права власності мають суттєву практичну значимість, адже загальні положення, які мають настільки широке застосування, повинні бути осмислені та обґрунтовані особливо ретельно. Окрім цього, виявлення критеріїв правонаступництва в праві власності, матиме не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки похідне набуття права власності, яке може бути віднесеного до правонаступництва, прямо впливає на спектр можливостей правонабувача, що матиме похідний і залежний характер від можливостей попереднього правоволодільця. Саме тому дана наукова публікація присвячена аналізу можливості теоретичного та практичного застосування інституту правонаступництва в праві власності та дослідженню основних проблем теоретичної конструкції «перехід права власності». В роботі аналізуються основні наукові положення, позитивні сторони та недоліки наукових концепцій, міститься їх аргументована критика. На підставі цього висловлено авторське бачення щодо можливості застосування інституту правонаступництва у праві власності, обґрунтовано доцільність вживання юридичної конструкції «перехід права власності» на проти- вагу частіше вживаній «припинення права в одної особи і виникнення її в іншої» та сформульовано теоретичне визначення відповідної правової категорії.
4
Горбач, Дарья, та Алла Бежевец. "ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ НА ЖИЛЬЕ И ЕГО ПРЕКРАЩЕНИЕ". Научный взгляд в будущее, № 22-01 (30 червня 2018): 178–83. http://dx.doi.org/10.30888/2415-7538.2021-22-01-030.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню окремих аспектів забезпечення права власності на житло та його припинення. Розкрито зміст категорії «житло». Виділено специфічні риси права на житло. Викладено загальний перелік підстав припинення права власності на житло.
5
Пацурківський, Ю. П. "Окремі проблеми розуміння природи відносин власності та права власності". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 188–96. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1867.
Повний текст джерелаАнотація:
Право власності, його типи, форми, види, підстави примусового припинення користуються підвищеною увагою дослідників. Власність слід розглядати як цілісну категорію, яка існує як єдність закономірно існуючих і взаємно пов'язаних частин, типів, форм і видів власності.
У науці цивільного права триває дискусія щодо методологічних основ власності і права власності, пов'язана з поверненням у сферу приватного права класичної концепції поділу права на публічне та приватне. Є кілька підходів до визначення критерію поділу права на публічне та приватне. Насамперед це матеріальні і формальні теорії. Серед них окреме місце займає теорія інтересу. Її зміст визначається твердженням, що право, яке охороняє інтереси держави, - це публічне право, а право, яке охороняє інтереси приватної особи, - приватне.
Для розмежування публічного і приватного права критерію інтересу не досить. Власність за своїм внутрішнім змістом є необмеженим, повним, вільним пануванням людини над річчю. Межі та обмеження здійснення права власності існували в усіх державах. Власність обмежена інтересами суспільства, потребами взаємодії між окремими членами суспільства та організаціями. Держава уповноважена регламентувати цю взаємодію, об'єктивне право її регулює, може встановлювати межі та покладати на власника обов'язки. Тобто, встановлюючи обмеження, держава реалізує функцію охорони і захисту інтересів третіх осіб. Обмеження є складовим елементом правового режиму власності.
Власники мають рівні можливості щодо здійснення та захисту своїх правомочностей. Природа власності не впливає на цю можливість. Захист законних прав громадян є головним завданням держави, кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами та прагне створити умови для їх реалізації. Межі здійснення права власності можуть встановлюватися в законі у різні способи: вказівка на цільове використання майна; вказівка на способи реалізації права власності.
6
Жук, Андрій Володимирович. "ВІДНОВЛЕННЯ СТАНОВИЩА, ЯКЕ ІСНУВАЛО ДО ПОРУШЕННЯ, І ПРИПИНЕННЯ ДІЇ, ЯКА ПОРУШУЄ ПРАВО: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СПОСОБІВ ЗАХИСТУ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 41–48. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.6.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено порівняльно-правовій характеристиці таких способів захисту цивільних прав, як відновлення становища, яке існувало до порушення, і припинення дії, яка порушує право. Основними відмінними ознаками цих способів захисту цивільних прав є: 1) різний характер наслідків застосування; 2) передумови застосування; 3) різні механізми правового впливу на відносини щодо відновлення порушених прав; 4) підстави застосування; 5) різні межі застосування способів захисту.На основі аналізу матеріалів судової практики встановлено можливість одночасного застосування цих способів захисту цивільних прав з наступними застереженнями: 1) не у всіх випадках порушення права спричиняє негативні наслідки, які слід ліквідувати; 2) застосування відновлення становища, яке існувало до порушення, не є достатнім для захисту цивільного права і потребує додаткового припинення дій, що порушують право, лише у випадку, якщо такі порушення систематичні, повторювані або триваючі. Якщо ж порушення носило одноразовий характер, то матеріально-правова вимога про застосування припинення дії, що порушує право, є об’єктивно зайвою. Специфіка застосування негаторного позову полягає в тому, що однією з основних передумов можливості використання цього способу захисту порушених цивільних прав є наявність законної підстави володіння майном. Інакше кажучи, особа, яка звертається до суду з негаторним позовом, повинна володіти відповідним правовим титулом щодо майна, що не викликає подиву, адже у цьому випадку йдеться про захист права власності чи іншого речового права. Водночас застосування відновлення становища, яке існувало до порушення, зумовлено насамперед спричиненими порушенням права негативними наслідками, що вплинули на фактичний та/або юридичний стан правовідносин, та дійсною можливістю усунення цих наслідків порушення. Проте коли відновлення становища, що існувало до порушення, застосовується у випадку захисту речового права, вбачається, що позивач також повинен підтвердити наявність правового титулу щодо майна.
7
Іванов, А. "Класифікація підстав набуття та припинення права власності". Підприємництво, господарство і право, № 7 (2008): 69–72.
Знайти повний текст джерела
8
Шеховцов, В. "Правове забезпечення публічних та приватних інтересів у фауністичному праві України в контексті права власності на тваринний світ". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 73–77. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/14.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються основні питання права власності на тваринний світ і його об'єкти через призму публічної і приватної власності. Встановлено, що тваринний світ є унікальним природним ресурсом, а видові, фізіологічні та біологічні особливості тварин обумовлюють міждисциплінарний характер правової регламентації суспільних відносин в сфері власності на твариний світ. Розмежування сфер впливу громадянського (приватного) і екологічного (публічного) права має важливе як теоретичне, так і практичне значення для забезпечення реалізації відповідних інтересів учасників суспільних відносин. На підставі узагальнення наукової доктрини, автор підтримує існуючі напрацювання та обґрунтовує необхідність оптимального збалансування цих інтересів, а в разі виникнення конфлікту інтересів пропонує пріоритетом визнвати публічні інтереси, які спрямовані на раціональне використання об'єктів тваринного світу, збереження популяцій диких тварин і місць їх проживання зокрема, і забезпечення сприятливої екологічної обстановки в світі у цілому. Безпосереднє апелювання до фауністичного законодавства доводить існування подвійної юридичної конструкції права власності: з одного боку, власником всього тваринного світу як об’єкту права власності є Український народ як інтегруюча правова категорія, а з іншого боку, конкретні індивідуалізовані об’єкти тваринного світу можуть перебувати й у державній, комунальній або приватній власності. Особливості змісту права власності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами тваринного світу ґрунтуються на екстраполяції норм двох галузей права, що обумовлює співвідношення еколого-правових та цивільно-правових підстав виникнення, зміни та припинення права власності на тваринний світ. Такий міжгалузевий підхід до правового регулювання відносин приналежності на зазначений об’єкт охорони навколишнього природного середовища вимагає дотримання публічних та приватних інтересів, що, у свою чергу, може забезпечуватися імплементацією екологічного імперативу у приватне право.
9
МІРОШНИЧЕНКО, АНАТОЛІЙ. "“Книжкове” володіння земельною ділянкою та його захист". Право України, № 2021/05 (2021): 178. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-178.
Повний текст джерелаАнотація:
Однією із найбільш цікавих особливостей земельної ділянки як об’єкта права власності є специфіка володіння нею. На сучасному етапі розвитку цивільного обороту таке володіння здебільшого є nак званим “книжковим”, коли речові права на земельну ділянку оголошуються невизначеному колу осіб за допомогою певних записів у публічних реєстрах. Проголошення права власності на земельні ділянки безпосередньо у законі також може розглядатись як специфічний прояв “книжкового володіння”. При цьому недостатньо публічно оголосити зміст права та його суб’єкта; необхідно також описати саму земельну ділянку. Метою статті є з’ясування правової природи опису земельної ділянки та прав на неї при оголошенні цих прав, а також визначення належних способів захисту у випадку різних порушень “книжкового” володіння, аналіз специфіки їх застосування у різних проблемних ситуаціях. Обґрунтовується думка, за якою захист прав “неволодіючого власника” земельної ділянки від “володіючого невласника” має завжди здійснюватися через пред’явлення віндикаційного позову. Відсутнє теоретичне підґрунтя для запровадження додаткових або спеціальних способів захисту права володіння земельною ділянкою, зокрема таких, як “скасування державної реєстрації земельної ділянки”, “визнання недійcними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію земельної ділянки”, “припинення прав на земельну ділянку” тощо. Пред’явлення вимоги про встановлення меж має специфічну правову природу, яка у випадку неможливості встановлення дійсних меж набуває ознак позову про визначення меж, відомого ще римському праву, який, поряд із віндикаційним і нега торним позовом, належить до речових позовів, спеціально призначених для захисту права власності. Специфіка “книжкового” володіння призводить до ситуацій, коли земельною ділянкою або її частиною одночасно можуть володіти дві і більше особи (зокрема у випадку, коли права однієї з них оголошені через вказівки у законі). Такі порушення володіння за своєю природою повинні розглядатись як триваючі, належним способом захисту від них є віндикаційний позов
10
Volynets, Tatiana. "Reasons for termination of the right of municipal ownership." Visnik Nacional’nogo universitetu «Lvivska politehnika». Seria: Uridicni nauki 2017, no. 865 (May 20, 2017): 387–91. http://dx.doi.org/10.23939/law2017.865.387.
Повний текст джерела
11
КІБЕНКО, ОЛЕНА, та ОЛЕНА ПЕЛИПЕНКО. "Частка у статутному капіталі товариства як об’єкт права власності: окремі аспекти". Право України, № 2021/05 (2021): 67. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-067.
Повний текст джерелаАнотація:
Що являє собою частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю? Чи є достатнім укладення договору купівлі-продажу для переходу права власності на частку як на звичайне рухоме майно? Або чи достатньо державної реєстрації змін складу учасників товариства для набуття права власності на частку? Ці та безліч інших подібних запитань постійно виникають на практиці. Одна із причин таких дискусій – законодавча невизначеність чіткого механізму переходу права власності на частку та, відповідно, захисту таких прав, зокрема й у судовому порядку. Метою статті є висвітлення особливостей правової природи частки у статутному капіталі товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю як об’єкта права власності. У статті розкриваються належні способи захисту права власності на частку крізь призму сформованої судової практики. Авторки публікації підкреслюють, що частку як об’єкт цивільного права вже не раз досліджували науковці у своїх працях і, в принципі, є доктринальне розуміння того, що частка у статутному капіталі є не майном у класичному розумінні цього терміна, а являє собою сукупність майнових і немайнових прав учасника товариства, на яку для зручності цивільного обігу (передачі такої сукупності прав від однієї особи до іншої) законодавець фактично поширив режим рухомого майна. Встановлено, що відступлення частки та вихід учасника із товариства не можна ототожнювати. Крім того, відступлення частки не є спеціальним механізмом відчуження частки або окремим видом договору та відбувається у межах вже існуючих правових механізмів відчуження майна (купівля-продаж, міна, дарування). З’ясовано, що відсутність правочину, який може бути підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності в учасника товариства, свідчить про те, що переходу права власності на частку не відбулося. У статті порушується проблема виконання судових рішень у справах про захист прав на частку. Авторки наголошують, що у деяких справах не є достатнім звернення особи до суду без усвідомлення нею порядку виконання судового рішення, у разі задоволення позову, наслідків впливу такого рішення на законні права та інтереси інших осіб (учасників) товариства. Ця публікація присвячена впливу судової практики на доктринальне розуміння частки як об’єкта цивільного обігу та, відповідно, доктринальної трансформації правового уявлення щодо природи володіння часткою порівняно із володінням майном у класичному розумінні. У статті розглядаються належні та ефективні способи судового захисту прав на частку.
12
Погребняк, В. Я. "Сучасні проблеми цивільно-правового забезпечення переходу права найму (оренди)". Актуальні проблеми держави і права, № 86 (23 вересня 2020): 176–81. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2432.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена розгляду проблеми порядку переходу права найму (оренди) у контексті розмежування юридичних механізмів трансферу суб'єктивних цивільних прав панування та вимоги.
Визначається, що причиною існування проблеми переходу похідних прав панування є їх перебування у змісті відносного правовідношення, учасниками якого є власник відповідного блага й особа, якій належать такі права. Водночас положення чинного цивільного законодавства чітко розмежовують право орендаря розпоряджатись правом оренди, зокрема відчужувати його, та передавати відповідне майно в суборенду. Із цього випливає розмежування двох різних юридичних механізмів переходу похідних речових прав. Однак нормативне забезпечення розпорядження орендарем своїм правом оренди залишається епізодичним.
Встановлюється, що в умовах практики правореалізації набув поширення підхід, у рамках якого заміна орендаря у правовідношенні здійснюється шляхом укладення додаткових угод до договору оренди, які мають тристоронній характер. Орендодавець, орендар, який виходить із правовідносин, і особа, яка вступає у правовідносини замість орендаря, домовляються про заміну, у зв'язку із чим не постає жодних проблем із додержанням порядку, передбаченого для обох механізмів набуття третьою особою прав володіння та користування відповідним майном
Автор формулює висновок, що наділення права оренди такими ж властивостями до юридичного трансферу, що й право власності, можливе в разі виведення відповідної правової можливості за межі зобов'язально-правової конструкції правовідношення. Цього можна досягти в ситуації, коли орендар залишається відповідальним перед орендодавцем, проте набуває можливості розпорядження правом оренди на власний розсуд у речово-правовому порядку, що характерний, зокрема, для розпорядження права власності. Але через те, що зміст права оренди, зокрема його обсяг, цільове призначення, а також часові параметри існування, визначається все ж таки цивільно-правовим договором, на підставі якого таке право виникло, воно не втрачає залежності від відповідного договору. Як наслідок, порушення такого права може призвести до його припинення в зобов'язально-правовому порядку.
Водночас для втілення відповідної концепції в життя та її ефективного функціонування в умовах практики правореалізації та правозастосування необхідно її відображення в положеннях чинного цивільного законодавства як відповідного юридичного механізму.
13
Спєсівцев, Д. "Конститутивні та перетворювальні властивості рішення суду як правового засобу захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно". Юридичний вісник, № 3 (6 жовтня 2020): 118–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1931.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено розгля-ду конститутивних та перетво-рювальних властивостей рішення суду в механізмі захисту суб’єк-тивних цивільних прав на нерухоме майно.Аналізу піддано теоретич-ні положення двох протилежних наукових концепцій щодо правової природи рішення суду як правово-го засобу захисту суб’єктивних цивільних прав. Автор зазначає, що нині в цивілістичній науці спосте-рігається поступове збільшення прихильників наукової концепції, у рамках якої рішення суду розгляда-ється як юридичний факт, тобто обставина правової реальності, що здатна конституювати або тран-сформувати інші обставини, зокре-ма спричиняти виникнення, пере-хід або припинення суб’єктивних цивільних прав на нерухоме май-но. Противники такого наукового погляду відстоюють позицію, що рішення суду не наділене здатні-стю спричиняти відповідні юридич-ні наслідки, а лише наділяє харак-тером безспірних певні обставин правової реальності. У рамках такого підходу здійснюються спро-би вивести рішення суду за межі його розуміння як юридичного фак-ту з одночасним обґрунтуванням його правозастосовної природи.Звертаючись до положень чин-ного цивільного законодавства України, що визначають порядок визнання недійсними оспорюваних правочинів, автор демонструє про-яв конститутивних та перетво-рювальних властивостей судових рішень на прикладі конкретної ситуації із судової практики, пов’я-заної з визнанням договору купівлі-продажу нерухомості недійсним. Підкріплюючи свою позицію аргу-ментами, автор зазначає, що у разі визнання правочину щодо нерухомості недійсним у судовому порядку відбувається «згортання» юридичних наслідків, а не конста-тація факту, що відповідні наслід-ки ніколи не наставали. У зв’язку із цим унаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухо-мого майна відбувається його при-пинення у набувача і виникнення у відчужувача. При цьому відновлю-ється чинність відповідної правової підстави набуття права власності набувачем.Також установлюється, що судові рішення про визнання пра-ва власності на нерухоме майно можуть як підтверджувати обста-вини правової реальності, зокрема належність права власності пози-вачу, так і спричиняти виникнення права власності у певної особи.
14
Настіна, О. "Щодо питання законодавчого закріплення підстав припинення права державної власності на землю в Україні". Підприємництво, господарство і право, № 1 (169) (2010): 104–7.
Знайти повний текст джерела
15
Кушнерук, Дмитро Володимирович. "ДО ПИТАННЯ ПРО ДОПУСТИМІСТЬ РЕКВІЗИЦІЇ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID-19". Часопис цивілістики, № 44 (27 березня 2022): 25–30. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i44.452.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті є визначається сутність реквізиції та випадки, коли допускається можливість її застосування. Зокрема, у центрі уваги автора є визначення можливості застосування реквізиції в умовах пандемії COVID-19. Визначаються підстави застосування реквізиції, процедура прийняття рішення про проведення реквізиції, види майна, які можуть бути реквізовані, особливості оцінки майна, що підлягає примусовому відчуженню. Особлива увага приділяється визначенню поняття форс-мажору та відповіді на питання, чи є впровадження карантину форс-мажором. Визначено, що сам по собі факт існування обставини (виникнення пожежі, впровадження воєнного стану тощо) ще не вважається форс-мажором, необхідним є доведення неможливості виконання через неї передбачених умовами договору зобов’язань. Досліджуються особливості запровадження карантину та допустимості реквізиції в умовах запровадженого карантину у Британії та Франції. Зокрема, визначено особливості карантину «воєнного типу», який запроваджувався у Британії. В умовах зазначеного карантину допускалися суворі обмежувальні заходи, які включали в себе, у тому числі, примусову реквізицію готелів як медичних закладів та реквізицію приватних госпіталів як лікарень швидкої допомоги. Французьким парламентом також було ухвалено закон про надзвичайний стан, що надав уряду особливі повноваження на час кризи, пов’язаної з поширенням коронавірусу. Зокрема, закон дозволив уряду конфісковувати будь-які товари чи послуги, включаючи автомобілі таксі для транспортування персоналу лікарень, для боротьби з пандемією коронавірусу. Визначено, що у практиці ЄСПЛ реквізиція розглядається ширше, аніж в законодавстві України. Часто під нею розуміються різні способи примусового вилучення майна у власника. Зроблено висновок, що реквізиція є виключним способом припинення права власності, який здійснюється в особливому порядку, спеціально встановленому для неї, та за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна для певної державної або іншої суспільно корисної мети. Законодавство України не передбачає примусового безоплатного вилучення майна у громадян і недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). У Конституції України прямо визнано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану – з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).
16
Omelchuk, V. V. "Ктиторське право у Візантійській імперії". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 68–78. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.07.
Повний текст джерелаАнотація:
Україна, модернізуючи державні інститути, потребує активного вивчення світового досвіду. Логіка адміністративних реформ передбачає аналіз зарубіжного досвіду аналогічних перетворень. Надання Православній Церкві України Томосу і роль Президента України у цьому зумовила підвищену увагу до регламентування державно-церковних взаємовідносин.
Мета статті – проаналізувати особливості інституту ктитора у Візантійській імперії.
Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей правового статусу ктиторства у Візантійській імперії, визначення напрямів його розвитку.
Права й обов’язки ктиторів регулювалися як канонічними нормами, так і державно-церковними актами, зокрема монастирськими типиками, едиктами й новелами імператорів.
Юстиніан поглиблює нормативно-правове регулювання ктиторства. Якщо у доюстиніанівську добу це питання розглядали едикт Маркіана і Валентиніана ІІІ від 455 р. про заповіти церквам і едикт Зенона від 470 р. про заповіти на користь святих, мучеників та янголів, то за Юстиніана лише за період з 530 до 554 р. видано 2 едикти і 5 новел, безпосередньо присвячених ктиторству, а також 6 новел, які тією чи іншою мірою коментували ктиторське право.
Законодавство встановлювало для ктитора такі права:
– носити почесний титул ктитора;
– представляти єпископу своїх кліриків для посвяти у церкву чи монахів у монастир, причому рекомендація ктитора не обов’язкова для єпископа;
– опосередковано (через свого представника – адміністратора) управляти заснованою установою.
Ктитор виступав з позовами від імені заснованої установи, вів її справи у суді. Він отримував різні пожертви майнового чи немайнового характеру, при цьому не маючи права на відчуження майна. Ктитор регулював питання, пов’язані із внеском при вступі до монастиря, відповідав за прийняття до монастиря нових членів.
Василевс прагнув максимально обмежити права ктитора на користь єпископа, в юрисдикції якого знаходився монастир. Передмова до 7 Новели Юстиніана декларувала бажання припинити наступ приватних осіб на монастирське майно та звузити права ктиторів на майно заснованих ними монастирів. Виникнення ктиторського права відбувалося після присвячення речі, тобто після формальної передачі ктитором майна, призначеного для спорудження (відновлення) й утримання церковного інституту.
67 Новела Юстиніана істотно обмежила права ктитора, звівши їх до опіки над монастирем, заснованим ним. Титул ктитора набував і той, хто через неможливість спорудити нову установу, відновлював стару. Згідно із законом Зенона, управління майном, яке передавалося за заповітом на церковні потреби, відбувалося за волею укладача заповіту, але у встановленому законодавством порядку. Єпископ стежив, щоб ктитор та його правонаступник не змінювали характер пожертви. У випадку спроби такої зміни він міг навіть усунути управителя чи самого ктитора. Згідно із законодавством Юстиніана ктитор вже не управляв пожертвуваним майном, а призначав управителя, підзвітного єпископові. Юстиніан ввів єпископську юрисдикцію над усім посвяченим майном. Згідно з Новелою 67 Юстиніана для усього пожертвуваного майна вимагався інвентарний опис, який зберігався в єпископа.
Ктитор у заповіті визначав спадкоємця, який призначав управителя пожертвуваним майном. У такому разі єпископ не управляв, а лише стежив за правильним управлінням. Якщо спадкоємець відтягував призначення управителя згідно з волею укладача заповіту, тоді єпископ сам перебирав управління пожертвуваним майном і призначав економів, причому ктитор не міг призначити навіть ігумена без погодження з єпископом. Спадкоємець ктитора – епітроп – зобов’язаний був підтримувати успадкований монастир згідно з приписами ктитора та чинним законодавством. Епітропи могли робити доповнення у типику лише за умови надання їм права заповідальних розпоряджень.
Ктитори могли передавати заснований монастир у спадок своїм дітям та іншим особам. Разом із монастирем передалося приписане до нього землеволодіння. Опіка над монастирем зберігається за ктитором до його смерті. Після цього вона переходила до спадкоємця. За припинення родини монастир набував самостійності. Ктитор міг передати клірику, монаху чи великому монастирю келію чи дрібний монастир, зберігши за собою право на отримання певних доходів. Після смерті ктитора отримувач набував право повної власності і володіння цим об’єктом.
Висновки. Інститут ктитора у Візантії став важливим інструментом захисту прав як монастирів, так і їхніх засновників. Ктиторським правом виступає система прав і привілеїв, які набували фізична чи юридична особа (ктитор) на підставі заснування (спорудження) монастиря. На думку окремих науковців, вони були подібні jus patronatus, оскільки визначалися як особливий привілей особі, що збудувала храм. Проте ктиторство було переважно не правом, а зобов’язанням засновника монастиря в інтересах Церкви.
17
Дмитришин, Володимир Степанович. "НЕДОГОВІРНЕ РОЗПОРЯДЖАННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 76–81. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.353.
Повний текст джерелаАнотація:
У системі правовідносин стосовно розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності окремим і дуже важливим елементом виступають недоговірні способи розпоряджання такими правами. За критерієм волевиявлення можна стверджувати, що розпоряджання відбувається за волею особи, яка передає права (заповіт, відмова від прав, реорганізація юридичної особи за рішенням власника), або поза волею особи, яка володіє правами (спадкування за законом, набуття прав за рішенням суду, надання праву порядку примусової судової або адміністративної ліцензії).
Щодо правомірності дій можна зазначити, що недоговірне розпоряджання правами інтелектуальної власності можливе лише з правомірних дій, неправомірних дій, з подій та «умовно неправомірних» дій, які є випадками надання примусових ліцензій у судовому порядку на підставі більш ніж 3-річного невикористання патенту та у випадку, коли раніше виданий патент перешкоджає здійсненню пізніше виданого патенту, якщо такий має іншу мету або значні переваги.
Розпоряджання правами на підставі подій виникає у випадку прийняття державного рішення, коли це необхідно з метою забезпечення нагальних і критичних інтересів суспільства. Подіями будуть бути факти епідемії, стихійного лиха, воєнного стану та інші випадки, коли надання прав виправдане життєвими інтересами держави та суспільства. Не можна вважати недоговірним розпоряджанням правами випадки продовження терміну дії виключного права, переведення права набувача виключного права та надання «відкритої» ліцензії.
До способів недоговореного розпоряджання можна віднести такі: 1. У порядку універсального правонаступництва при припиненні юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення. 2. У порядку універсального правонаступництва при спадкуванні за законом. 3. При зверненні стягнення на майно (майнові права) боржника. 4. В процесі приватизації державного майна (в тому числі і майнових прав у складі єдиного майнового комплексу підприємства). 5. Розпоряджання правами в процесі примусового ліцензування у судовому або адміністративному порядку. 6. За рішенням суду у позовному провадженні. 7. Недоговірне розпоряджання правами шляхом відмови від права.
18
Sambir, O. Ye. "Підстава та умови припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (9 лютого 2017): 48–54. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2017.01.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття стосується дослідження підстави та умов припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Проведено аналіз законодавства, судової практики та цивілістичної доктрини з питань припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Визначені підстава та умови припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
19
Бернацький, М. "Припинення права власності на житло". Юридична Україна, № 7 (139) (2014): 58–62.
Знайти повний текст джерела
20
Городиський, Іван Михайлович. "СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА КУЛЬТУРНІ ПАМ'ЯТКИ". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 24–29. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.376.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню юридичної категорії «суспільний інтерес» як підстави для обмеження права власності на культурні пам'ятки. У статті відзначено, що важливість охорони культурно-історичної спадщини зумовлена спільними інтересами людства, включаючи майбутні покоління.
Проаналізовано законодавство України, доведено, що обмеження прав власності є конституційними та не суперечать «священному» характеру прав власності, а цивільне законодавство України передбачає особливий режим охорони пам'яток культури. Було продемонстровано, що обмеження права власності на пам'ятки культури із причин, що становлять суспільний інтерес, притаманне всім основним правовим системам сьогодення.
Проаналізовано практику Європейського суду із прав людини щодо розуміння поняття «суспільний інтерес» у контексті обмеження права власності та порядок його застосування. Зроблено висновок, що ЄСПЛ у своїй практиці визнає, що держава має можливість обмежити право власності на пам'ятники культури з урахуванням принципів законності, пропорційності та необхідності.
Стаття також оцінює сучасний стан ефективності правових механізмів захисту права власності на пам'ятки культури в Україні, зокрема Закону «Про охорону культурної спадщини». Зазначається, що законодавство України про охорону культурної спадщини містить положення про контроль за збереженням пам'яток культури та вимоги до їх власників, що відповідають її міжнародним зобов'язанням. Відповідні обмеження права власності на пам'ятки культури в законодавстві України є вимогою як національного законодавства, так і міжнародно-правових стандартів у цій галузі.
Водночас зазначається, що відповідне законодавство є неефективним і держава не в змозі забезпечити ефективний захист пам'яток культури на основі суспільних інтересів. Він зазначив, що чітке усвідомлення «суспільних інтересів» як моральної основи для обмеження права власності на пам'ятники культури суспільством в цілому та правової категорії правоохоронних органів для використання їх для збереження таких пам'ятників може бути фактором підвищення ефективності правової системи охорони культурної спадщини в Україні.
Доведено, що обмеження права власності з мотивів суспільного інтересу притаманне усім ключовим правовим системам сучасності. Розглянуто аргументи на користь того, чому право власності на культурні пам'ятки потребує спеціального правового режиму. У статті також дається оцінка поточному стану ефективності правових механізмів захисту права власності на культурні пам'ятки в Україні.
21
Кушнерук, Дмитро Володимирович. "ПУБЛІЧНІ ЗАКУПІВЛІ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ". Часопис цивілістики, № 36 (29 березня 2020): 30–34. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i36.197.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються особливості правового регулювання публічних закупівель як підстави виникнення права державної власності. Проаналізовано, у яких випадках для набуття державою права власності необхідно звертатися до процедури публічних закупівель. Здійснено порівняння старої та нової редакції Закону України «Про публічні закупівлі». Виявлено позитивні зміни у новій редакції Закону, а також недоліки, що залишилися. Запропоновано звертатись до європейського досвіду з метою вдосконалення правового регулювання процедури публічних закупівель.
22
Кисилиця, Н. Д. "ЗНИЩЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ЯК ПІДСТАВА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ОРЕНДИ ЗЕМЛІ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 97–103. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. У статті проаналізовано таку підставу припинення права оренди землі як знищення земельної ділянки. Встановлено, що знищення об’єкта оренди землі, як підстава розірвання договору оренди землі, матиме опосередкований вплив на припинення права оренди землі. Досліджено позиції науковців щодо знищення земельної ділянки. Деякі науковці вважають, що земельна ділянка не може бути знищена, інші, що земельна ділянка може бути знищена через явища природного характеру. Проаналізовано поняття «знищення земельної ділянки» та співставлено із поняттям «пошкодження земельної ділянки». Розмежовано поняття «знищення земельної ділянки» та «пошкодження земельної ділянки» за фізичною, економічною та юридичною ознаками. Фізична ознака знищення земельної ділянки характеризується втратою можливості для її фізичного відновлення, тобто можливість використання за цільовим призначенням. Аналіз економічного критерію дозволяє встановити що земельна ділянка у результаті знищення виключається із обігу, тобто не може відчужуватися, а отже і права на неї також не можуть бути відчужені. Відповідно до юридичного критерію, внаслідок знищення земельної ділянки, особа позбавляється можливості володіти та користуватися такою ділянкою. Встановлено, що у зарубіжних країнах також використовується поняття «знищення земельної ділянки», як-от, у Турецькій Республіці. Аналіз іноземного законодавства та доктрини дозволив встановити, що в якості об’єкта знищення розглядаються тільки землі сільськогосподарського призначення, які неможливо використання за цільовим призначенням земельної ділянки. У статті розглядається як знищення земельної ділянки співвідноситься із знищенням нерухомого майна, що знаходиться на ній. З’ясовано, що у разі неможливості використовувати земельну ділянку внаслідок землетрусів, підтоплень, забруднень хімічними речовинами та іншими факторами, що негативно вливають на земельні ділянки, орендодавець чи орендар можуть звернутися до органів державної влади чи місцевого самоврядування для прийняття ними рішення про консервацію або укладення договору про консервацію земель.
23
Кирєєва, І. В. "Специфіка припинення публічних форм права власності на землю". Наше право, № 2 (2015): 136–40.
Знайти повний текст джерела
24
Герасимчук, Лідія. "Набувальна давність як підстава набуття права власності на земельну ділянку". Entrepreneurship, Economy and Law, № 2 (2020): 172–76. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.2.29.
Повний текст джерела
25
Поляник, К. "Договір купівлі-продажу як підстава виникнення права власності на нерухомість". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія юридична, Вип. 50 (2010): 187–95.
Знайти повний текст джерела
26
Габлей, Н. Г. "СМЕРТЬ ЗАСУДЖЕНОГО ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗАКРИТТЯКАСАЦІЙНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 4(29) (13 квітня 2020): 161–64. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).416.
Повний текст джерелаАнотація:
Створення системи касаційного оскарження судових рішень, яка б повністю узгоджувалася з вимо-гами Конституції України та міжнародно-правовими зобов’язаннями, узятими нашою державою, є важли-вою проблемою, на якій зосереджена увага дослідників.
Закріплена в Конституції України можливість каса-ційного оскарження рішення суду традиційно розгля-дається як важливий складник права особи на захист. Забезпечення цього права у сфері кримінального судо-чинства залежить від ефективності реалізації завдань касаційного провадження як форми перегляду судових рішень у кримінальних справах. Касаційне проваджен-ня має велике значення для досягнення завдань кримі-нального процесу, зокрема для запобігання виконанню незаконного судового рішення й захисту через свою діяльність громадянина та суспільства від незакон-ного й необґрунтованого засудження, незалишення безкарними осіб, які вчинили кримінальне правопо-рушення, застосування належної правової процедури до кожного учасника кримінального провадження. На стадії касаційного провадження обвинувачений набуває процесуального статусу засудженого, відпо-відно, у нього з’являється комплекс прав та обов’яз-ків. Проте часто бувають випадки, коли кримінальне провадження не може бути продовжено через об’єктив-ні обставини, зокрема такі як смерть особи. Закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю особи, щодо якої здійснюється це провадження, крім випад-ків, коли воно є необхідним для реабілітації померло-го, по суті, означає припинення процесуальної діяль-ності щодо встановлення винуватості особи в учиненні певного злочину та відмову держави від притягнення її до кримінальної відповідальності й призначення їй покарання. Припинення кримінального переслідуван-ня особи, яка померла, дає змогу уникнути надмірного витрачання ресурсів держави, адже продовження та-кого переслідування виключно заради формального визнання померлого винуватим у вчиненні злочину, як правило, не має жодного практичного сенсу. У стат-ті ми розглядатимемо порядок і доцільність закриття кримінального касаційного провадження в разі смерті засудженого.
27
ІСАЄВ, АРСЕН. "Право власності на гроші". Право України, № 2021/05 (2021): 119. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-119.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню окремих питань щодо права власності на гроші. Грошово-вартісний характер майнових відносин і відносин власності зокрема опосередковує актуальність питання про право власності на гроші. Проте тісний зв’язок Цих феноменів не свідчить про відсутність наукової дискусії з приводу їх співвідношення. Метою статті є з’ясування місця грошей у системі об’єктів права власності, визначення особливостей здійснення та захисту права власності на гроші. Поставлену мету може бути досягнуто за допомогою дослідження положень чинного законодавства, що визначає правовий режим грошей як об’єктів цивільних прав, а також окремих положень Цивільного кодексу України, що присвячені регулюванню відносин власності. Основні результати дослідження обумовлені розкриттям економіко-правової природи грошей, особливостями, що відображаються у специфіці набуття, припинення, здійснення та захисту права власності на гроші. Під час дослідження зроблено такі висновки. Під грошима потрібно розуміти майнове благо, яке виконує економічні функції (міри вартості; засобу обігу; засобу платежу; засобу накопичення; світових грошей) та за якими законом визнано статус законного платіжного засобу. Гроші є самостійним майновим благом у системі об’єктів цивільних прав, яке у конкретному правовідношенні об’єктивується в одній із трьох форм (готівкові гроші у формі банкнот і монет; безготівкові гроші у формі записів на рахунках у банках або інших фінансових установах; електронні гроші у формі записів на електронному пристрої). Готівкові гроші (банкноти і монети) визнаються речами, безготівкові та електронні гроші – майновими правами особливого роду, що не входять до множинності речових або зобов’язальних прав – права на платіжну силу. Зміст права на платіжну силу становлять правомочності збереження платіжної сили та користування платіжною силою. Незважаючи на те, що право власності є речовим правом, вимоги обороту та прийоми юридичної фікції дають змогу говорити про право власності на гроші незалежно від форми їхньої фіксації. Звертають на себе увагу значні обмеження, що стосуються речово-правових засобів захисту права власності на гроші.
28
Кудін, А. В. "Патент як об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 116–19. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).659.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що охорона та захист прав, свобод і законних інтересів особи є пріоритетним напрямом демократичної соціальної держави, оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Мета статті полягає в тому, щоб на основі системного аналізу норм законодавства, позицій вчених-адміністративістів та науковців інтелектуального права, статистичної діяльності суб'єктів публічної адміністрації патентної діяльності, визначити патент як об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. В статті розкрито патент як ціннісний об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. Сформовано сутнісні поняття «правова охорона», «адміністративно-правова охорона», «патент». Визначено, що суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом. Зроблено висновок, що у сфері адміністративно-правової охорони патент відіграє подвійну роль: 1) патент виступає як інструментальний спосіб адміністративно-правової охорони права промислової власності, адже легітимізує правові відносини патентної діяльності, створюючи для них систему правової охорони з метою попередження та припинення посягань і відновлення прав промислової власності як ціннісних об'єктів правового регулювання; 2) патент є ціннісним об'єктом адміністративно-правової охорони в Україні, адже суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом.
29
Поліщук, І. "Підстави припинення чинності та визначення недійсними майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку відповідно до нормативно-правових актів України". Юридичний журнал, № 7/8 (121/122) (2012): 45–49.
Знайти повний текст джерела
30
Шаперенков, К. В. "Договір простого товариства як підстава виникнення права власності на новостворене нерухоме майно". Держава і право, Вип. 42 (2008): 416–22.
Знайти повний текст джерела
31
Рогатинська, Ніна Зіновіївна, та Юлія Віталіївна Цибульська. "НЕДОТРИМАННЯ ЗАСАД КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЯК ПІДСТАВА ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ". New Ukrainian Law, № 1 (31 березня 2022): 146–51. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.22.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто питання визначення змісту засад кримінального провадження. Окрему увагу приділено питанню недопустимості доказів внаслідок недотримання засад кримінального провадження. Обгрунтовано, що засади кримінального процесу є найбільш загальними, правовими положеннями, які визначають форму та зміст кримінально-процесуального доказування та мають фундаментальне значення для реалізації стадій кримінального провадження. Недопустимість доказів зумовлюється порушенням таких принципів, як законності, верховенства права, повага до людської гідності, забезпечення права на захист, недоторканості права власності та ін. Істотність порушення є оціночною категорією, яка визначається у кожному конкретному випадку окремо. Саме така невизначеність призводить до великої кількості зловживань як зі сторони обвинувачення, так і зі сторони суду. Питання допустимості доказів досить тісно пов’язане як із правом на справедливий судовий розгляд, так і з презумпцією невинуватості. Загальне правило полягає у тому, що докази, отримані неналежним або незаконним чином, не можуть братися до уваги під час розгляду справи у суді. Потрібно виходити з того, що оцінка конкретного доказу з погляду допустимості чи недопустимості вирішується у кожному випадку окремо. Варто зазначити, що оцінка допустимості доказів у судовому провадженні відіграє головну роль у вирішенні кримінального провадження по суті та є передумовою винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення. Зроблено висновок, що єдиним суб’єктом, до компетенції якого належить вирішення питання визнання таких фактичних даних недопустимими, повинен бути суд, який здійснює судовий розгляд кримінального провадження.
32
Москалюк, Н. Б. "Механізм корпоратизації як передумова до припинення права державної власності: історичні аспекти, сучасний стан і перспективи розвитку." Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 47–52. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).514.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто припинення права державної власності через механізм корпоратизації. Актуаль-ність тематики автор вбачає у тому, що нині велика кількість об’єктів державної власності потребує підви-щення ефективності управління ними. Висока конку-рентна боротьба за об’єкти державної власності робить необхідним забезпечення прозорості процесів корпора-тизації, суть якої полягає в перетворенні державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш ніж 75% статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об’єднань, правовий статус яких раніше не був приве-дений у відповідність із чинним законодавством, у від-криті акціонерні товариства. Корпоратизоване відкрите акціонерне товариство характеризується певною специфікою порівняно з ін-шими державними підприємствами, а тому є цікавим для наукового дослідження. Аналізуючи юридичні наслідки процесу корпоратизації, автор наполягає, що він є передумовою для подальшої приватизації майна, а тому всі історичні аспекти розвитку процесів корпорати-зації пов’язуються ним із приватизаційними процесами.Значну увагу в дослідженні приділено питанню ета-пів корпоратизаційної процедури і їх аналізу. Автор вказує, що об’єкти, які не підлягають приватизації, можуть піддаватися корпоратизації, що сприятиме більш ефективному корпоративному управлінню.З корпоратизацією підприємств тісно пов’язана корпоратизація їх об’єднань і створення холдингових компаній. Автор зазначає, що нині існують ризики прорахунків у процесі проведення корпоратизації стра-тегічно важливих підприємств в разі здійснення її від-повідно до чинних процедур перетворення державних унітарних підприємств на акціонерні товариства та в по-рядку оцінки їх майна. Адже ці процедури є надто спро-щеними, оскільки не містять чітких вимог щодо збере-ження виробничого профілю підприємств і розробки бізнес-планів їх розвитку. Тому актуальним у цьому процесі є недопущення повної передачі права власності на акції конкурентам і збереження державою важелів впливу на управління стратегічним підприємством.
33
Мельник, М. Б. "Інститут припинення права на аліменти у зв"язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно". Часопис Київського університету права, № 2 (2015): 204–8.
Знайти повний текст джерела
34
Каракасіді, Олена Федорівна, та В’ячеслав Вікторович Зіньковський. "ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗАРАХУВАННЯ ЗУСТРІЧНИХ ВИМОГ У ЗОБОВ’ЯЗАННІ". Часопис цивілістики, № 40 (27 березня 2021): 18–22. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i40.386.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню юридичної природи зарахування зустрічних вимог як одного зі способів належного припинення зобов’язання в цивільному праві. У статті проаналізовано поняття та підстави виникнення зобов’язання, правову природу та роль такого інституту в належній реалізації цивільного та ділового обігу. Встановлено, що у більшості різних зобов’язань його учасники одночасно виступають як у ролі боржника, так і в ролі кредитора, що викликає можливість існування інституту зарахування зустрічних вимог як одного зі способів припинення зобов’язання. Виявлено проблемні теоретичні та практичні питання застосування зарахування зустрічних однорідних вимог та встановлено, що особливістю зустрічних вимог є припинення одночасно декількох зобов’язань, що значною мірою спрощує їх виконання та сприяє належному цивільному обігу. Проаналізовано, що зарахування зустрічних вимог можливе за домовленістю сторін, тобто за двостороннім правочином, але зроблено висновок про те, що заява однієї зі сторін про зарахування та його застосування дає підстави стверджувати, що така угода є односторонньою. Аналіз судових рішень з досліджуваних питань доводить, що аналогічна позиція визначається і в практичній площині. Для вітчизняного права значення заяви про зарахування полягає в тому, що саме вона припиняє зобов’язання. Проте зарахування не може бути проведене автоматично, інша сторона може висунути свої заперечення щодо проведення цього способу припинення зобов’язання. Правова природа зарахування зустрічних однорідних вимог, як способу припинення цивільного зобов’язання, розкриває зміст самого зарахування, що визначається як підстава припинення зобов’язання, за якої припиняються зустрічні однорідні вимоги, але такі вимоги мають бути зустрічними, однорідними та безспірними. Поширення в цивільному обігу інституту зарахування зустрічних однорідних вимог як способу припинення зобов’язання дозволяє припинити одразу обидва з них. Наведене свідчить про універсальність та привабливість зарахування зустрічних однорідних вимог як способу припинення зобов’язальних правовідносин, хоча і потребує додаткового дослідження та тлумачення для практики застосування. Проаналізовано випадки, коли зарахування зустрічних вимог є неможливим відповідно до норм чинного законодавства України. Визначені проблемні питання заяви про зарахування зустрічних вимог як форми одностороннього правочину.
35
Гуйван, П. Д. "Загальна характеристика строків у цивільно-правовому зобов'язанні". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.695.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутнісні та темпоральні характеристики суб'єктивного права та відповідного юридичного обов'язку учасників цивільного правовідношення. Надаються думки автора стосовно часових вимірів відповідних діянь у межах як регулятивного, так і охоронного відношень. Піддано обгрунтованій критиці юридичний підхід, за яким сплив встановлених строків існування та здійснення права не впливає на можливість його реалізації. Стверджується, що строк дії зобов'язання є невід'ємним елементом змісту суб'єктивного права та визначає час його належної реалізації. Виконання простроченого обов'язку буде вже неналежним і відбудеться в рамках іншого - охоронного правовідношення, спрямованого на припинення порушення і усунення його наслідків. Отже, коли строк зобов'язання встановлений і воно не було виконане своєчасно, то відповідні регулятивні права та обов'язки припиняються. У цьому проявляється значення цивільно-правового строку як елементу змісту суб'єктивного права: його сплив призводить до певних юридично значущих наслідків - вичерпаності права. Натомість після правопорушення в межах охоронного правовідношення, що виникло, у вірителя з'являється можливість протягом позовної давності здійснити судовий захист свого права. Причому темпоральні регулятори відповідного реагування можуть бути різними. Захисна здатність права також залежить від його часових характеристик як елементу змісту суб'єктивного права. У роботі описані певні особливості часового опосередкування окремих нестандартних відносин: речового характеру; коли боржник добровільно усуває наслідки порушення; коли договірні взаємини контрагентів мають триваючий характер. Викладене бачення автора щодо регулювання тривалості та охоронних заходів у кожному з них. Скажімо, в межах абсолютного відношення (яке характерне, зокрема, для відносин власності та інших речових прав) регулятивне повноваження носія загалом продовжує існувати навіть після порушення, підтвердженням чому є притаманні йому правомочності щодо вимагання певної поведінки від будь-якої особи, але з порушення регулятивного абсолютного права власності виникає відносна охоронна матеріально-правова вимога, адресована порушникові.
36
Таш"ян, Р. І. "Договір про припинення права на аліменти для дитини у зв"язку з передачею права власності на нерухоме майно". Проблеми законності, Вип. 110 (2010): 64–73.
Знайти повний текст джерела
37
Volynets, Tatiana. "Іnheritance as excheated the grounds for acquiring community property right". Visnik Nacional’nogo universitetu «Lvivska politehnika». Seria: Uridicni nauki 2017, № 861 (20 лютого 2017): 374–79. http://dx.doi.org/10.23939/law2017.861.374.
Повний текст джерела
38
Петуніна, Ю. "Алгоритм посвідчення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв"язку з передачею права власності на нерухоме майно". Мала енциклопедія нотаріуса, № 1 (97), лютий 2018 р. (2018): 71–79.
Знайти повний текст джерела
39
Петуніна, Ю. "Алгоритм посвідчення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв"язку з передачею права власності на нерухоме майно". Мала енциклопедія нотаріуса, № 1 (97), лютий 2018 р. (2018): 71–79.
Знайти повний текст джерела
40
Єлісєєва, О. В. "Правові засади припинення права приватної власності на земельну ділянку у випадку її конфіскації за рішенням суду". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 63/64 (2005): 44–48.
Знайти повний текст джерела
41
Литвинець, В. М. "Встановлення та зміна меж сільських населених пунктів як підстава набуття права власності територіальної громади села на землю". Держава і право, Вип. 39 (2008): 466–71.
Знайти повний текст джерела
42
Єлісєєва, О. В. "Правове регулювання припинення права приватної власності іноземних осіб та осіб без громадянства на земельні ділянки, які не можуть перебувати у власності таких осіб". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 67/69 (2005): 95–98.
Знайти повний текст джерела
43
ПЛЕШКО, ЕДУАРД. "Проблематика міжнародних договорів України та Російської Федерації в умовах міждержавного конфлікту". Право України, № 2020/12 (2020): 11. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-011.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття спрямована на визначення міжнародно-правового змісту ситуації чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах міждержавного конфлікту, що триває. Приділено увагу питанням впливу конфлікту на участь України та Російської Федерації (РФ) у колективних договорах, як універсальних, так і регіональних, а також на аспекти чинності та застосування двосторонніх міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод. Висвітлено специфіку застосування колективних і двосторонніх українсько-російських договорів через обставини конфлікту. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань чинності міждержавних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Охарактеризовано особливості застосування до українсько-російського конфлікту вимог міжнародного гуманітарного права. Висвітлені у статті питання не мали широкого наукового дослідження до 2014 р. і розглядалися або у вимірі окремої галузі (зокрема стосовно правового співробітництва) чи предмета (договори про перебування в Україні Чорноморського Флоту), а також у вимірі правонаступництва України. Після початку російської агресії фундаментальні дослідження стану договірних відносин між Україною та РФ досліджувалися у фундаментальних працях видатного вітчизняного юриста-міжнародника О. Задорожнього, але його трагічна передчасна загибель призупинила розвиток відповідного провідного напряму вітчизняної правової доктрини. Метою статті є встановлення, з урахуванням приписів універсального міжнародного права та відповідної колективної і двосторонньої договірної бази, специфіки чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах російської агресії, що триває, та напрацювання відповідних рекомендацій для органів державної влади. При цьому питання впливу ситуації міждержавного конфлікту на застосування двосторонніх угод слід відрізняти від проблематики застосування таких угод на тимчасово окупованих територіях сторонами конфлікту та використання двосторонніх угод для отримання у межах конфлікту політико-правових переваг. У висновках зазначається, що сучасне універсальне міжнародне право не має імперативно визначеного підходу до аспектів чинності міжнародних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. механізми припинення, призупинення, виходу з договору варто оцінювати з урахуванням застереження ст. 73 цієї конвенції, яка передбачає додаткову диспозитивність дій держави щодо власних договорів в умовах збройного конфлікту. Схвалені Комісією з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй у 2011 р. Статті про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів мають характер доктринального регулятора та становлять інтерес насамперед у міркуваннях щодо особливостей ситуацій агресії та самооборони, а також стосовно переліку предметів угод, що не підлягають припиненню в умовах конфлікту. Така ситуація залишає певний обсяг дискреційних дій України щодо констатації чинності або втрати чинності окремих категорій двосторонніх угод із РФ. Практика України щодо припинення двосторонніх та колективних угод через російську агресію є сталою. При цьому процедури виходу України з двосторонніх договорів із РФ залишаються занадто бюрократизованими, а тому надмірно повільними. Наразі ситуація конфлікту у переважній більшості випадків розглядається Україною найімовірніше як фактор, який впливає на ситуацію застосування договору, аніж як підстава його припинення чи призупинення. Ситуація міждержавного конфлікту практично не вплинула на ситуацію дотримання і виконання Україною колективних та універсальних угод, за винятком угод Співдружності Незалежних Держав.
44
Адамова, О. "До питання про обов’язок батьків утримувати дитину". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 211–16. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.993.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу норм діючого законодавства та судової практики щодо питань аліментних зобов’язань, а саме обов’язку батьків утримувати дитину, зокрема, виплачувати аліменти. Проаналізовано порядок визначення розміру аліментів, порядок їх стягнення, випадки припинення обов’язку сплачувати аліменти на дитину. Окрема увага приділена можливості укладення договору між батьками на утримання неповнолітньої дитини, який може передбачати як грошову, так і натуральну форму виплати аліментів (або ж комбінацію цих двох форм). Той з батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно. Встановлено, що мінімальний розмір утримання, визначений у законі, не достатньо виконує свою функцію забезпечення прав дітей - його слід підвищити у сучасних економічних умовах. Разом з тим, зайвим було б встановлення в законі утримання у частці від заробітку, адже у випадку надзвичайно маленького доходу дитина не буде отримувати необхід- них для існування коштів, а у випадку великих доходів є висока вірогідність того, що вони будуть йти не тільки на забезпечення дитини. Визнання аліментів, одержаних на дитину власністю дитини, що дає їй можливість брати участь у їх використанні або самостійно розпоряджуватися аліментами на її утримання є можна розцінювати як додаткову гарантію того, що кошти не будуть використані не за призначенням. Зроблено висновок про те, що відносини між батьками та дітьми щодо утримання останніх повинні підлягати більш ретельному регулюванню. На відміну від відносин подружжя, найважливіший суб’єкт цих відносин - дитина, що беззаперечно потребує підвищеного захисту та підтримки. З аналізу судової практики виходить, що суди у більшості випадків стають як раз на захист інтересів дітей, відмовляючи у позовних вимогах тільки у крайніх випадках, коли вони є абсолютно не обґрунтованими чи неможливими.
45
Андрусяк, Г. "Суть суспільно небезпечного посягання в контексті підстави необхідної оборони". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 91–95. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/17.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтована правильність визначення підстави необхідної оборони як суспільно небезпечного посягання. Визначено семантику поняття «підстава», адже цей термін є багатозначним. . Підставою необхідної оборони є вчинення суспільно небезпечного посягання. Слід схвалити використання законодавцем саме такого терміна, а не «напад» чи «злочинне посягання». Не можна погодитись і з використанням поняття «напад» для характеристики підстави необхідної оборони. Напад зажди містить елемент насильства. Проте суспільно небезпечне посягання може здійснюватися з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Згідно з буквальним тлумаченням закону підставою необхідної оборони є посягання, що становить суспільну небезпеку і не обов’язково є злочинним. Злочинність діяння означає наявність всіх ознак складу злочину – вчинення суб’єктом злочину передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Згідно з висновками автора при необхідній обороні посягання повинно бути спрямовано на державні, громадські інтереси, а також політичні, трудові та майнові права громадян, особу, її честь і гідність, щоб посягання и можна було кваліфікувати як суспільно небезпечне. Підставою необхідної оборони може бути і таке суспільно небезпечне посягання, яке не утворює нападу. Оскільки в законі йдеться про запобігання або припинення спроби особи вчинити дію, яке створює суспільну небезпеку, очевидно, мається на увазі певна активність особистості. У законі не вказано, що посягання повинно бути пов'язане з насильством, воно повинно бути суспільно небезпечним. Проаналізована наукова дискусія про можливість необхідної оборони проти посягання у формі бездіяльності. Серед всіх обставин, що виключають злочинність діяння, тільки необхідна оборона - це реакція на суспільно небезпечне посягання, яке можливо і в активній, і в пасивній формі. На думку автора, немає підстави для права на необхідну оборону при суспільно небезпечній бездіяльності.
46
Andrushchenko, T. S. "Pecularities of the notarial certification of a contract on termination of rights to receive alimony support on grounds of the acquisition of real estate tit." Scientific Herald of Sivershchyna. Series: Law 2, no. 2 (December 17, 2017): 73–82. http://dx.doi.org/10.32755/sjlaw.2017.02.073.
Повний текст джерела
47
Борисова, А. О. "ПРАВОВІДНОСИНИ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНИХ КОМУНІКАЦІЙ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ". Знання європейського права, № 2 (23 жовтня 2020): 8–12. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.65.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню загальних ознак правовідносин у сфері інформаційних комунікацій у мережі Інтернет. Встановлено, що однією з особливостей правовідносин у сфері інформаційних комунікацій є їхня опосе-редкованість і необмежений простір застосування. Тому в статті звернуто увагу, що основна частина таких правовідносин виникають та існують у межах або за допомогою мережі Інтернет. Зокрема, розглядаючи види інформаційної діяльності та інформаційних комунікацій, які здійснюються в межах або за допомогою мережі Інтернет, встановлено їхню неоднорідність. Наприклад, дуже широкий попит на застосування отримали цивільно-правові відносини у сфері е-торгівлі, надання страхових послуг, реалізація та захист прав інтелектуальної власності, інтер-нет-маркетинг тощо, які можна об'єднати в загальне поняття правовідносин у сфері інформаційних комунікацій.
Ми приєднуємось до думки, що перелік відносин, які виникають у мережі, є досить загальним, але очевидним є те, що вони неоднорідні за своєю правовою природою, а отже, знайти чіткі критерії, які дали б змогу провести певну їх класифікацію, дуже важко. Єдиним об'єднувальним фактором є віртуальне середовище виникнення, зміни та припинення цих відносин.
У процесі дослідження встановлено, що є потреба в ефективній організації інформаційних процесів в усіх видах юридичної діяльності, зокрема у сфері інформаційних комунікацій, виявленні їхніх особливостей і тенденцій розвитку з метою ефективного та своєчасного правового регулювання таких суспільних відносин. Саме інформація, інформаційні відносини, інформаційні права відіграють важливу роль у розвитку цивілістики.
Отже, можна констатувати, що правовідносини у сфері інформаційної комунікації виникають щодо реалізації інформаційних прав особи і їхній зміст полягає у здійсненні певних дій із метою отримання різних видів інформації, захисту прав на інформацію, реалізації прав інтелектуальної власності у сфері інформаційної комунікації. Особливістю цих відносин є їхня сфера застосування у мережі Інтернет, тобто правовідносини у сфері інформаційних комунікацій виникають та існують у межах або за допомогою мережі Інтернет.
48
Стець, О. М. "ВТРАТА ПРАВА НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ ЯК ПІДСТАВА ПРИПИНЕННЯ ДЕРЖАВНО-СЛУЖБОВИХ ПРАВОВІДНОСИН". Знання європейського права, № 4 (11 лютого 2021). http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.146.
Повний текст джерела
49
Olha, Nastina. "Public property land transfer into territorial community property as the basis for municipal property land right in Ukraine." Law. Human. Environment 10, no. 3 (June 24, 2019). http://dx.doi.org/10.31548/law2019.03.006.
Повний текст джерела