Статті в журналах з теми "Принципи та концептуальні засади її реформування"

Статтю присвячено проблемі конституційного визначення системи публічної влади в Україні в контексті юридичної доктрини України. Метою статті є визначення поняття публічної влади та методологічних підходів до конституційного закріплення її системи в Україні. У статті підкреслено потребу в наукових дослідженнях конституційних засад організації та функціонування публічної влади в Україні, з’ясування сутності цієї влади та особливостей її виявлення в українському суспільстві, необхідність дослідження закономірностей функціонування публічної влади в системі конституційного ладу України та напрямів її реформування. Розглянуто поняття публічної влади у зв’язку з політичною владою та основні форми здійснення публічної влади в сучасних суспільствах, якими є державна влада та місцеве самоврядування. Відзначено негативну закономірність погіршення якості публічної влади через нерозвинену політичну систему, зумовлену недосконалістю визначення конституційного ладу України. Стверджується, що однією з таких обставин є та, що Конституція України ґрунтується на суперечливій, принципово хибній концепції конституційного процесу. Наголошено, що ключовою ланкою стратегії конституційного процесу, від якої залежить успішність політичної та правової реформ, а з ними – реформування економічної, соціальної, гуманітарної та інших сфер, стає ухвалення всеукраїнським референдумом Конституції України в новій редакції. Лише через конституційні зміни відкривається можливість системно, послідовно і виключно на правовій основі провести реформи публічної влади. Вказано на пріоритетний характер формулювання в юридичній доктрині України засадничих конституційних положень щодо організації політичної системи, а також розроблення на її основі загальної концепції політичної реформи. Визначено головні завдання реформи політичної системи України, якими є усунення або зменшення впливу відповідних суспільно-політичних факторів, що живлять неякісну владу, визначено концептуальні основи політичної реформи. Наголошено, що реформована таким чином політична система є необхідною умовою здійснення правової реформи як неодмінної передумови реформ в інших сферах. Визначено головну мету правової реформи та її концептуальні засади згідно з юридичною доктриною України. Охарактеризовано різні аспекти зазначених засад. Розгля нуто питання установчої влади, зокрема, доктринальне визначення взаємовідносин держави і народу в частині участі державної влади в реалізації установчої влади безпосередньо народом. Відзначено необхідність, відповідно до юридичної доктрини України, реального втілення в життя принципу конституційної законності, неухильного виконання Конституції України, імперативність застосування конституційних норм і необхідність забезпечити реальну охорону Конституції від протиправної зміни та інших порушень її вимог. У зв’язку з цим у новій редакції документа слід передбачити розділ “Охорона Конституції”, на основі якого має бути розроблений і запроваджений належний юридичний механізм, та надано характеристику останнього. Критично розглянуто поняття “конституційна реформа”, запропоновано визначення її об’єкта і предмета.

Гаманюк В. А. Концептуальні засади дидактики багатомовності в Німеччині. У статті розглянуто основні концептуальні засади дидактики багатомовності, а також умови її запровадження в системі іншомовної осві-ти ФРН. У центрі уваги вимоги щодо навчання рідної мови в контексті багатомовності, можливості трансферу попереднього мовного досвіду та дидактичні принципи багатомовності як педагогічної категорії.

У статті представлено результати першого етапу роботи за НДТ “Націєтворчий та конфліктологічний потенціал форм соціально-психологічного мислення” (ДР №0117U000193)”, яка виконується в лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень ІСПП НАПН України. Науковий пошук було спрямовано на вирішення таких завдань, як: (1) обґрунтування концептуальних засад соціальної психології націєтворення як окремого наукового напряму; (2) розроблення теоретичної соціально-психологічної моделі націєтворчого процесу та методологічних принципів його соціально-психологічного дослідження. У річищі перелічених завдань колективом науковців здійснено спробу концептуалізувати соціально-психологічні засади націєтворчого процесу, виробити інтегральний підхід до аналізу нації як цілісного соціально-психологічного феномену, що спирається на концепцію соціально-психологічного мислення М. Слюсаревського. Концептуальний каркас теоретичної соціально-психологічної моделі націєтворчого процесу та методологічних принципів його соціально-психологічного дослідження утворюють: (1) теоретичні і методологічні підходи до дослідження процесу націєтворення, що склалися в історико-філософському та соціально-політичному пізнанні; (2) етногенетичні, культурно-історичні та психологічні аспекти націєтворення, що є предметом вивчення етнопсихології (етнічної і національної психології); (3) соціально-психологічні аспекти націєтворчого процесу, подані в координатах концепції соціально-психологічного мислення та його формовиявів. Обґрунтовано концептуальні засади соціальної психології націєтворення як окремого наукового напряму, визначено її мету, об’єкт і предмет дослідження. Представлено робочі соціально-психологічні визначення понять “нація” і “націєтворення”. Як концептуальне узагальнення засад та методологічних принципів дослідження соціальної психології націєтворення презентовано однойменну експериментальну розробку навчальної програми “Соціальна психологія націєтворення”, проект структури якої подано в тексті.

Трансформація вектора мети покарання в бік корекції поведінки та ресоціалізації засуджених вимагає докорінних змін кримінально-виконавчої системи України та вдосконалення і розвитку системи пробації загалом, а особливо пенітенціарної. Нині подолати багато недоліків у сфері виконання покарань та пробації можливо лише шляхом здійснення реформи систем, метою якої є поетапне створення на наукових засадах, на основі концептуальних актів ефективної системи управління пенітенціарною сферою, яка має бути достатньо прозорою для громадськості і максимально забезпечувати дотримання прав людини та громадянина. Метою статті є наукове дослідження з подальшим наочним обґрунтуванням основ них необхідних заходів для продовження реформування, вдосконалення та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС України) та пробації відповідно до вимог суспільства, світових стандартів і сучасних тенденцій. Нині триває пошук нових шляхів і парадигм формування вітчизняної кримінальновиконавчої та посткримінальної (пробаційної, корекційної й адаптаційної) моделей з урахуванням міжнародних стандартів та закордонної практики. Він має завершитися впровадженням такого механізму виконання покарань, за якого, з одного боку, досягалася б мета покарання та кримінально-виконавчого законодавства, без порушень прав і законних інтересів засуджених, а з другого – виконувалися б заходи ресоціалізації та реінтеграції засудженого до суспільства як повноцінного його члена. Незважаючи на те, що реформування і розвиток ДКВС України та пробації мають постійний характер і тривають досі, говорити про їхній 100 % результат та успішне завершення, на жаль, не доводиться. Основну увагу сьогодні варто приділити таким аспектам: удосконаленню законодавчої бази; запровадженню та розвитку психокорекційної роботи, соціальної реабілітації та інтеграції в суспільство; покращенню умов тримання; переходу від статичної до динамічної безпеки; розвитку кадрової політики та соціального захисту персоналу; медичному забезпеченню; впровадженню нових, ефективніших методів виконання покарань та інших заходів кримінальноправового впливу, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства; зміні підходу до створення та розвитку виробництва; розвитку професійних навичок у засуджених через залучення до праці; запровадженню повноцінної системи загальноосвітнього та професійно-технічного навчання; розвитку взаємодії з державними, міжнародними, неурядовими, релігійними організаціями, засобами масової інформації. На нинішньому етапі в основу реформування ДКВС України та пробації повинні бути закладені такі принципи: фаховий вмотивований персонал; реабілітація ув’язнених і засуджених з метою підготовки їх до повернення в суспільство; ресоціалізація як головний критерій під час і після відбування покарання; постійне запровадження передових технічних і технологічних нововведень; відкритість для суспільства; належне фінансування. Тому, об’єктивно оцінюючи сучасний стан справ, з урахуванням наявних проблем і можливих шляхів їхнього вирішення, надзвичайно нагальним, актуальним та вмотивованим є питання представлення нового адаптованого до сучасних реалій бачення Концепції реформування ДКВС України та пробації, що у запропонованому нами вигляді є найбільш слушним на цьому етапі.

У статті розглянуто основні аспекти реформування державного центру зайнятості в Україні. Виділено етапи розвитку цього державного інституту. Доведено, що складність реформування державної служби зайнятості полягає в невизначеності її правового статусу. Це зумовлено недосконалістю інституціонального механізму, який має гарантувати дотримання правопорядку на регіональному ринку праці. Зазначається, що успішна діяльність державної служби зайнятості України в умовах зародження інноваційної структури зайнятості потребує підняття її авторитету, зміни принципів її діяльності, подальшого удосконалення її функцій з метою забезпечення ефективного функціонування та інноваційного розвитку регіонального ринку праці, підвищення рівня його гнучкості і максимізації продуктивної зайнятості населення. Підкреслено, що прискорення темпу реформи державної служби зайнятості допоможе знизити трансакційні витрати на регіональних ринках праці, підвищити конкурентоздатність послуг державної служби зайнятості. Зауважено, що наразі сформовано концептуально-технологічні та організаційно-методологічні засади модернізації державної служби зайнятості та перетворення її на сучасну сервісну службу, для роботодавців спроможну здійснювати якісний та швидкий добір кваліфікованих працівників, а для безробітних та шукачів роботи – надавати якісні послуги з працевлаштування та розвитку професійної кар’єри. Виявлено, що в останні роки відбулися істотні зміни на ринку праці, зокрема поглиблення професійного дисбалансу між попитом роботодавців на працівників і пропозицією робочої сили, посилення впливу зовнішньої трудової міграції тощо. Саме тому нові виклики на ринку праці потребують нових механізмів та інструментарію діяльності державної служби зайнятості, сучасних технологій надання соціальних послуг населенню і роботодавцям. Крім того, їх упровадження вимагає відповідного рівня готовності надавачів послуг, тобто кадрового забезпечення реалізації сервісно орієнтованої державної політики зайнятості. Виділено, що сьогодні відповідно до оновленого регламенту діяльності служби зайнятості запроваджені в діяльність підходи щодо універсалізації функціонально-просторових секторів центрів зайнятості та функціональних обов’язків фахівців вимагають опанування ними нових навичок обслуговування клієнтів державної служби зайнятості.

Логістичний підхід в управлінні може застосовуватися в окремих галузях, зокрема в енергетиці, формуючи енергетичну логістику. Автор пропонує визначати її як науковий напрям та практичну діяльність з управління потоками енергетичних ресурсів, енергетичними потоками та іншими супутніми потоками (включаючи зворотні) від джерела їх утворення до місця кінцевого споживання, яке спрямоване на повне задоволення вимог споживачів та інших зацікавлених сторін за мінімізації витрат. У статті визначено мету енергетичної логістики, виходячи з «семи правил логістики», об’єкт та суб’єкт її управління. Автором окреслено основні завдання енергетичної логістики на макро- та мікрорівні. Узагальнено принципи енергетичної логістики, виходячи зі специфіки використання в енергетичному господарстві. Охарактеризовано концептуальні засади енергетичної логістики.

У статті розглядаються системно-концептуальні засади, ключові принципи і базисні аспекти побудови перспективної єдиної автоматизованої системи управління збройними силами (ЄАСУ ЗС), здатної швидко адаптувати структурно-функціональну структуру до динаміки зміни управлінської ситуації в районі проведення операцій (бойових дій), зі збереженням стійкості, оперативності, прихованості та гнучкості управління силами і засобами, з підтримкою динаміки інноваційного розвитку засобів управління ними протягом усього життєвого циклу, орієнтованої на використання технологій і методів штучного інтелекту, технологій інтелектуального добування і аналізу даних про обстановку, виявлення знань в наявному неструктурованому масиві вихідних даних, а також орієнтованої на управління в інтегрованому інформаційно-телекомунікаційному фізичному та програмно-апаратному середовищі мережеієрархічної структури. Представлені основні вимоги, що потрібні для її створення.

Сучасні процеси становлення та впровадження державної системи земельних відносин у країні зумовлені викликами часу. Метою цієї статті є визначення основних принципів перспективної концепції державного механізму реалізації державної політики у сфері земельних відносин відповідно до обраних напрямів реформування. У статті висвітлено існуючі проблемні сфери та недоліки у формуванні та здійсненні державної політики у сфері земельних відносин, що є складним та багатофункціональним процесом, ефективність якого, безперечно, залежить від його наукової обґрунтованості та розвитку науково-концептуального механізму. Передбачаються основні зміни законодавчих та інституційних засад формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин України. З цією метою ми дослідили ключові суб'єкти системи земельних відносин - органи влади та місцевого самоврядування, які встановлюють регульовану, ієрархічну, відкриту, складну систему, яка забезпечує процеси регулювання земельних відносин у межах положень та функцій, встановлених законодавством. Розкрито зміст категорій "державне регулювання сфери земельних відносин", "формування державної політики у сфері земельних відносин" та "реалізація державної політики у сфері земельних відносин". Визначено, що складовими державної політики у сфері земельних відносин є мета, напрями, принципи її формування та реалізації. Рекомендації у цій статті забезпечують суттєве вдосконалення основних принципів формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин України.

Реформування механізму державного управління в України в умовах сукупної дії ризиків внутрішнього та зовнішнього характеру потребує зосередження уваги на бюджетній безпеці. У контексті цього розбудова державної фінансово-контрольної діяльності через її інституалізацію є важливим фактором досягнення останньої. З метою реалізації цього завдання в роботі запропоновано авторську дефініцію «інституалізація державної фінансово-контрольної діяльності», під якою пропонується розуміти процес ідентифікації відповідних інститутів, формалізації та систематизації фундаментальних положень (об’єкт, мета, принципи, функції, завдання, форми, норми) такої діяльності цих інститутів зокрема і в цілому або в контексті відповідного фокусного запиту. Опрацювання чинного нормативно-правового поля і наукових підходів дозволило ідентифікувати та систематизувати інституційні засади щодо кожного з виокремлених інститутів такої діяльності, а саме: Рахункової палати України, Державної аудиторської служби України, Державної податкової служби України, Державної митної служби України, Державної казначейської служби України, Державної служби фінансового моніторингу України. Щодо кожного з них виокремлено мету, функції, завдання, повноваження, форми контрольної діяльності та нормативне забезпечення в контексті фокусного запиту – сприяння досягнення бюджетної безпеки. Це дозволило згенерувати матрицю інституалізації власне державної фінансово-контрольної діяльності як інструмента досягнення бюджетної безпеки, яка містить мету, предмет, об’єкти, суб’єкти, принципи, функції, завдання, форми та норми. Її реалізація сприятиме оздоровленню не тільки економіки нашого суспільства, а й його морально-духовної сфери, а синергічний ефект таких зрушень забезпечить отримання реальних дієвих результатів на шляху реалізації Україною цілей сталого розвитку.

Визначено сутність розвитку регіонів в сучасній науковій літературі. Проаналізовано європейський досвід управління регіональним розвитком та базові принципи здійснення регіональної політики ЄС. Визначено концептуальні засади Державної стратегії регіонального розвитку на період до трьох років, засновані на європейських стандартах. Наголошено що регіональний розвиток доцільно трактувати як розвиток соціально-економічної територіальної системи у просторовому аспекті, що поряд з просторовим розвитком цілісної системи також включає комплексний розвиток її соціально-економічних територіальних підсистем. Відповідно до цього, регіональне управління має розглядатися як управління просторовим розвитком світу, наднаціональних територіальних формувань, держави або регіонів субнаціонального рівня як цілісними соціально-економічними комплексами та їх підсистемами. Акцентовано увагу на те що регіональне управління, що здійснюється у державі, являє собою діалектичне поєднання державного регіонального управління та самоврядування кожного з регіонів країни. У свою чергу державне регіональне управління включає державне управління цілісним соціальноекономічним територіальним комплексом держави у просторовому аспекті та державне управління кожним регіоном країни як окремою підсистемою. В результаті проведених досліджень обґрунтовано застосування ефективних механізмів державного управління регіональним розвитком на засадах європейських стандартів в Україні.

У статті автор розглядає та інтерпретує концептуальні засади визначення цілей, змісту і структури модельних навчальних програм з іноземних мов для 5–9 класів закладів загальної середньої освіти (ЗЗСО), які створені очолюваним ним авторським колективом (2021 р.). Акцентується увага на тому, що представлені у змісті програм матеріали різнобічно відбивають концепцію Нової української школи й узгоджуються з тенденціями розвитку сучасної шкільної іншомовної освіти.Запропоновані науково-­методичні концепти, презентовані у статті, дозволяють чіткіше уявити стратегічні напрями діяльності сучасних ЗЗСО, робота яких скеровується відповідними навчальними програмами, і має орієнтуватись на компетентнісну парадигму як філософію, котра формує інноваційний погляд на освіту та фундаментальні принципи її розвитку. Саме в цих напрямах інтерпретується місія оновлених навчальних програм.Автор визначає соціальні та освітні передумови, обґрунтовує науково-­методичні концепти, що слугували підґрунтям для створення програм, окреслює методологічні засади їх змісту, аналізує та узагальнює дидактичні та методичні аспекти компетентнісно спрямованої діяльності учнів і вчителів як основних суб’єктів навчального процесу, спрямованого на досягнення цілей і реалізації змісту навчання іноземної мови в сучасних ЗЗСО.Зміст статті може слугувати дидактичними та методичними орієнтирами для перегляду усталених поглядів на соціальну місію іноземних мов у сучасному глобалізованому світовому соціумі та розвиток змісту шкільної іншомовної освіти, а також для оновлення пріоритетів у професійній роботі вчителів іноземних мов і всіх тих, хто долучений до цієї сфери.

У статті розкрито лінгвометодичні засади створення підручників з української мови як мови навчання нового покоління для початкових (2–4) класів; визначено основні лінгводидактичні принципи реалізації мовленнєвого розвитку і мовної освіти в нових підручниках як важливого аспекту початкового навчання української мови; висвітлено шляхи, якими має реалізуватися компетентнісний підхід до мовної освіти у створених підручниках. Звернуто увагу на те, що в новому змісті початкової мовної освіти особливої ваги надано відображенню міжрівневих мовних зв’язків. Обґрунтовано авторську позицію, яка полягає в тому, що мовно- мовленнєві знання й уміння, яких молодші школярі набувають у початковій школі, повинні бути науково достовірними, вони не можуть суперечити тим відомостям, які учні здобуватимуть на наступних етапах навчання – в основній і старшій школі. Визначено, що більшість мовленнєвих і мовних завдань у підручниках має пропонуватися саме з метою комунікації (спілкування). Представлено покладену в основу нових підручників з української мови для початкових класів педагогічну технологію, яка ґрунтується на зв’язному тексті. Доведено, що текстова основа у вивченні як мовної теорії, так і виробленні мовленнєвих знань, потребує посиленої уваги до формування в учнів компетентнісно орієнтованих умінь: слухати і розуміти; сприймати інформацію; сортувати її; виділяти головне й утримувати його в пам’яті, орієнтуючись на логіко-смислові частини під час його відтворення та виконання мовно-мовленнєвих завдань. Висвітлено концептуальні засади, що стосуються ілюстративного складника підручників.

Автори актуалізують питання історичного минулого, пов’язаного з формуванням національної політики гетьманом Павлом Скоропадським і його урядом за часів Української революції 1917–1921 рр. Аналізуються проблеми державного будівництва та юридичного забезпечення процесу становлення національної державності в 1918 р. Наголошується на суперечливому характері формування національної політики як самим П. Скоропадським, так і його достатньо часто змінюваними урядами. З одного боку, він декларував принципи державного будівництва, що ґрунтувалися на обстоюванні державного суверенітету та незалежності, українських традиціях та історичних здобутках, а з другого, – будучи продуктом російської імперської системи, тяжів до її культури та духовного світу, нею продукованого. Автори наголошують саме на аспектах публічних, зримих, реальних, насамперед, юридичного і фактологічного характеру, які засвідчують реальну картину державного будівництва, де, без сумніву, переважав національний елемент. Наводяться численні приклади організаційно-правового забезпечення цього процесу, її зовнішня атрибутика, пов’язана з практичною діяльністю гетьмана та його адміністрації. Аналізуються різноманітні сфери національно-культурного будівництва, у тому числі й розвиток судової системи, законодавства, налагодження міжнародних зв’язків тощо. Особлива увага приділена створенню судової системи, що стала логічним продовженням її реформування, започаткованого Українською Центральною Радою. Щоправда, курс, обраний попередницею, не знаходив повної підтримки у П. Скоропадського, скоріше він був її антагоністом. Відтак, з моменту здійснення державного перевороту (29 квітня 1918 р.) і до дня проголошення зловісної грамоти про федерацію з Росією та, відповідно, зречення від влади він наполегливо просував ідею організації судочинства на засадах колишньої Російської імперії, додаючи до неї національний зміст. Найбільшим його досягненням стало запровадження Державного Сенату як вищого судового органу Української Держави. Автори цілеспрямовано загострюють увагу на основних положеннях Закону “Про Державний Cенат” від 8 липня 1918 р., вказуючи на наміри гетьмана встановити в країні справедливе судочинство. Аналізований зміст закону є промовистим тому свідченням. Акцентовано увагу на тому, що протягом семи з половиною місяців перебування гетьмана при владі йому вдалося окреслити основні напрями своєї національної політики, прийняти ряд законодавчих актів, але втілити всі свої ідеї в такий нетривалий час йому так і не вдалося. Сучасна Україна визнала заслуги Павла Скоропадського, визначивши йому гідне місце в пантеоні своїх національних героїв.

Актуальність проблеми дослідження обумовлена низкою факторів, основними з яких є вимоги законодавства щодо посилення ефективності та результативності державно-приватного партнерства в сфері кібербезпеки та кіберзахисту, незадовільний стан державно-приватної взаємодії суб’єктів кібербезпеки в Україні, масштабне та динамічне зростання кіберзагроз та кіберінцидентів, ліквідація та нейтралізація яких самостійно лише силами та засобами державних органів не можлива, недієвість існуючих інструментів державно-приватної взаємодії. Незважаючи на широкий спектр досліджень як в цілому з проблематики кібербезпеки та кіберзахисту, так і щодо державно-приватної взаємодії в цій сфері суб’єктів кібербезпеки залишились по за увагою інноваційні підходи та інструменти державно-приватної взаємодії, що базуються на нових концептуальних засадах, кращому національному та міжнародному досвіді, та їх впровадження в практику шляхом організації функціонування Експертної ради інформаційної та кібербезпеки. Метою статті є узагальнення національного та міжнародного досвіду застосування інструментів державно-приватної взаємодії суб’єктів кібербезпеки та кіберзахисту, визначення ролі, концептуальних засад та моделі функціонування Експертної ради інформаційної та кібербезпеки як демократичного інноваційного інструменту державно-приватної взаємодії основних суб’єктів кібербезпеки та кіберзахисту, її місця в перспективній організаційно-технічній моделі кіберзахисту. Охарактеризовано основні інструменти державно-приватної взаємодії та партнерства у суміжних з кібербезпекою сферах; узагальнено досвід діяльності рад з кібербезпеки Нідерландів, Литви й Естонії та оцінена можливість його застосування в Україні; вперше визначено концептуальні засади та модель діяльності Ради інформаційної та кібербезпеки, що містять базові принципи, стратегічні цілі та завдання, структуру, механізм її формування та функціонування; розкрито особливості та доведена унікальність Ради як демократичного інноваційного та перспективного інструменту державно-приватної взаємодії у сфері кібербезпеки, а також її місце в організаційно-технічній моделі кіберзахисту; сформульовано напрями подальшого розвитку Ради та обґрунтовано основні ризики для його позитивного тренду.

У статті визначено методологічні та теоретичні засади організації педагогічної освіти в Норвегії. Доведено, що в умовах активного реформування вищої педагогічної освіти в України доцільно ретельно вивчати та творчо застосувати на практиці педагогічні доробки зарубіжних фахівців з проблеми здійснення професійної підготовки майбутніх учителів. Мета статті полягає у визначенні методологічних й теоретичних засад організації вищої педагогічної освіти в Норвегії. На основі опрацювання широкого кола наукових джерел з’ясовано, що педагогічна освіта в Норвегії має високий ступінь доступності та гнучкості, а її розвиток є важливою складовою освітньої політики держави. З’ясовано, що стан сучасної педагогічної галузі норвезької освіти є результатом багаторічних реформаторських процесів. У публікації наведено перелік нормативних документів, що складають законодавчу базу та структуру вищої педагогічної освіти країни. Проаналізовано та узагальнено погляди сучасних науковців щодо визначення підходів і принципів реалізації норвезької системи педагогічної освіти. Доведено, що методологічну базу забезпечення професійної підготовки майбутніх вчителів у Норвегії займають такі підходи: діяльнісний підхід (передбачає занурення студентів в активну практичну діяльність); діалоговий підхід (спрямовує зусилля всіх учасників освітнього процесу на розбудову ефективних міжособистісних відносин); особистісний підхід (вимагає орієнтацію освітнього процесу на особистість студента як мету, суб'єкт, результат і головний критерій ефективності цього процесу). У статті також виявлено пріоритетні принципи норвезької педагогічної освіті, серед яких: повага до особистості, включення студента в особистісно значущу діяльність, віра в його позитивний потенціал, принцип співробітництва, принцип гуманізму тощо. Установлено, що важливими напрямами планування змісту програм педагогічної підготовки студентів у Норвегії є забезпечення оволодіння студентами механізмами самореалізації, саморегуляції, готовністю до адаптації й інтеграції в швидко змінюваному суспільстві. Наголошено на важливості педагогічної практики, якій у норвезькій системі педагогічної освіти приділяється багато уваги. У подальшому дослідженні передбачається виявити перспективні напрями використання теоретичних та практичних напрацювань з організації педагогічної освіти в Норвегії в системі вищої педагогічної освіти в Україні.

Мета: оцінити сучасний стан та проблеми надання дерматовенерологічної допомоги з позиції пацієнтів та менеджерів охорони здоров’я. Матеріали і методи. Застосовано бібліографічний, медико-статистичний, соціологічний методи. Науковою базою стали дані наукової літератури, дані власних соціологічних досліджень з вивчення думки пацієнтів та менеджерів охорони здоров’я щодо якості та доступності дерматовенерологічної допомоги. Результати. Соціологічним дослідженням встановлено проблеми доступності та якості дерматологічної допо­-моги. Понад третина пацієнтів оцінила як недостатню територіальну (34,6±2,1 на 100 опитаних) та фінансову (31,3±2,0) доступ­ність дерматовенерологічної допомоги, як низьку – 13,3±1,5 та 28,5±2,0 відповідно. Якість допомоги вважали недостатньою 27,3±2,0 на 100 респондентів. Виявлено причини проблем і шляхи підвищення доступності та якості дерматологічної допомоги, у тому числі удосконалення організації обслуговування, запровадження електронної охорони здоров’я, поліпшення ресурсного забезпечення, комунікації. Менеджери охорони здоров’я вказали на причини недостатньої ефективності дерматовенерологічної допомоги, у тому числі недостатнє медичне оснащення (71,9±3,9) та інформаційне забезпечення (40,7±4,2), брак комп’ютерного обладнання (57,8±4,3), незадовільну координацію діяльності з колегами, допоміжними підрозділами, брак міжгалузевої взаємодії, відсутність мотиваційних важелів тощо. Виявлено потребу в запровадженні дистанційних технологій – телемедицини, мобільної медицини, а також в поширенні практики використання цифрової дерматоскопії, ультразвукової діагностики шкіри, патогістології шкіри, лазерних та радіохвильових апаратних технологій лікування. Підтверджено думку пацієнтів та менеджерів охорони здоров’я про негативний вплив пандемії COVID-19 на доступність і якість медичних послуг. Висновки. Вивчення думки пацієнтів та менеджерів охорони здоров’я стосовно сучасного стану дерматовенерологічної служби, кадрового потенціалу, доступності та якості її послуг дозволило виявити низку організаційно-управлінських проблем та визначити пріоритети діяльності з подальшої розбудови системи дерматовенерологічної допомоги населенню за умов реформування охорони здоров’я, обґрунтувати концептуальні засади побудови її удосконаленої функціонально-організаційної моделі.

Формування сучасної національної доктрини земельного права пов’язано з низкою питань, зокрема й теоретико-методологічного характеру. Спираючись на методологічні підходи, земельно-правову доктрину розглянуто як галу зеву юридичну основу земельного права, державної земельної політики, що інституціоналі зована в земельному законодавстві і є інтегруючою сукупністю юридично-наукових трактувань і суджень про право, в межах яких розробляються юридичні форми пізнання права і правових явищ, принципи, поняття, терміни та конструкції, обґрунтовуються способи, засоби, прийоми сприйняття, розуміння і тлумачення його джерел, системи, структури тощо. Метою статті є огляд і впорядкування теоретико-методологічних засад формування земельно-правової доктрини, окреслення перспективних напрямів становлення та визначення особливостей її застосування при вдосконаленні національної політики, зокрема для реформування земельних правовідносин, і подальшій система тизації земельного законодавства в умовах євроінтеграції і сталого розвитку, а також викладення власного бачення окресленої проблематики. Для досягнення поставленої мети використано комплексний підхід, що передбачає застосування широкого кола загальнофілософських, загальнонаукових, спеціально-наукових і, власне, правових методів. Історичний метод став у нагоді при вивченні генези доктрини земельного права і законодавства. Діалектичний метод дав змогу всебічно розглянути й обґрунтувати закономірний характер формування (через динаміку, постійне оновлення й удосконалення) земельно-правової доктрини. За допомогою системно-структурного методу визначено місце земельноправової доктрини в архітектоніці системи національної правової доктрини. Теоре тико-прогностичний метод застосовано при прогнозуванні подальшого вдосконалення положень національної земельно-правової доктрини й земельного законо давства, а метод розумового моделювання – у процесі конструювання та модернізації правових норм, запропонованих з метою внесення змін до чинного законодавства. Використання статистичного методу дало змогу довести негативний вплив колізійності й неузгодженості норм земельного законодавства на механізм правового регулювання земельних відносин. Ці та інші методи використовувалися у взаємо зв’язку, що сприяло повноті дослідження та обґрунтованості сформульованих висновків і пропозицій. При цьому енвайронменталізм став оптимальною методологічною основою при формуванні доктрини земельного права. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що подальша систематизація земельного законодавства має відбуватися на підставі опрацювання єдиної наукової доктрини, що сприятиме правильному тлумаченню юридичних норм, подоланню суперечностей, колізій і прогалин у чинному земельному законодавстві України, а також сформульовано пропозиції з удосконалення цього законодавства та зроблено висновок, що головним завданням нашої країни в умовах євроінтеграції є створення цілісної, логічно узгодженої національної земельно-правової доктрини як теоретичної основи нормотворчих процесів і формування єдиного правового простору.

Дану наукову працю присвячено дослідженню актуальної проблематики стосовно юридичного унормування порядку здійснення одного з основоположних прав людини - на вільне вираження своїх поглядів і думок. У цьому контексті проаналізовано основні міжнародно-правові акти, що визначають концептуальні засади політики в галузі регулювання діяльності мас-медіа та державних інституцій у даній сфері. У роботі наголошується, що законодавство та практика правозасто-сування мусять звертати пильну увагу на принципи, що характеризують «демократичне суспільство», й у цьому свобода самовираження є однією з найважливіших основ такого суспільства, однією з основних умов її прогресу та розвитку кожної людини. Поняттям «свободи преси» охоплюється не лише вільний вибір суб'єктом змісту, а й способу, форми та технічних засобів самовираження. При цьому наголошується, що журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Тож за позицією Європейського суду погляди, висловлені в сильних образах чи з перебільшенням, також користуються захистом, особливо у разі обговорення суспільно важливих питань. Але, виходячи з необхідності забезпечення дотримання пропорційності втручання, під час розгляду подібних справ обов'язково необхідно здійснювати розмежування фактів та оціночних суджень. Водночас користування вказаними правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність, обсяг яких залежить від положення особи, що здійснює свободу вираження поглядів, та від технічного засобу, що використовується. Підкреслюється, що для мас-медіа та журналістів обов'язки зводяться до правдивого і неупередженого висвітлення матеріалів, уникаючи порушення прав особи на приват-ність, особливо щодо недоторканості її честі та репутації. Поширення повідомлень має базуватися на принципі достовірності, що забезпечується відповідними засобами перевірки й доказів, а також ґрунтуватися на неупередженості подання, опису й розповіді. Постулюється, що свобода слова не є абсолютною, вона може бути обмежена. Але подібні обмеження повинні бути встановлені законом, переслідувати правомірну мету та бути необхідними і пропорційними переслідуваній меті.

У статті висвітлюються визначальні правові засади, що забезпечують ефективну реалізацію норм інституту права власності, принципи непорушності, зокрема принципи непорушності права власності, презумпції правомірності набуття права власності, встановлення правового режиму власності виключно законом, рівність захисту прав усіх суб’єктів права власності та ін. Стверджується, що загалом норми інституту права власності забезпечують реалізацію власниками прав володіння, користування належним їм майном, за кріплених у Конституції та інших законах України. Аналіз українського законодавства про власність дає підстави для висновку про те, що воно відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуються також проблеми, які виникають у зв’язку з застосуванням на практиці чинного законодавства, наявність у ньому певних прогалин і суперечностей, особлива увага надається конфіскаційній правовій політиці. Зазначається, що ст. 354 Цивільного кодексу України (ЦК України), яка передбачає позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення (конфіскація), позбавлена реального змісту та дії, оскільки в ній не визначаються конкретні підстави для застосування “цивільно-правової конфіскації” майна. Звертається увага на відсутність у ст. 59 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає конфіскацію майна як міру покарання, визначеності щодо конкретних обсягів конфіскації майна, що дозволяє конфісковувати майно. Позитивно в статті оцінюється норма ст. 962 КК України про те, що спеціальна конфіскація не поширюється на предмети злочину та знаряддя вчинення злочину, які мають бути повернуті добросовісним власникам (законним володільцям), водночас піддається критиці ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачає конфіскацію майна засудженого за вчинення корупційного злочину, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно, оскільки це суперечить ст. 328 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомір-ності набуття особою права власності. Піддається сумніву норма ст. 465 Митного кодексу України, яка передбачає конфіскацію товарів, транспортних засобів за порушення митних правил незалежно від того, що вони є власністю особи, яка не вчиняла правопорушення. Робиться висновок про те, що антикорупційне законодавство не містить достатніх гарантій належного захисту прав власників. У статті 387 ЦК України пропонується передбачити застереження про те, що власник має право на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди, якщо воно було використано поза його волею. Обґрунтовується наявність істотних вад редакційного та змістовного характеру в оновленій ст. 228 ЦК України, яка передбачає цивільно-правову конфіскацію майна в разі вчинення антипублічного правочину, відзначається необхідність її радикального реформування. Доводиться невідповідність вимогам Конституції України, ЦК України норм ст. 17 Закону України “Про Національне антикорупційне бюро України”, якою надається право на звернення до суду з позовом про визнання угод недійсними як самому Національному антикорупційному бюро, так і будь-якому його працівникові, що працює за трудовим договором.

У статті здійснено аналіз сучасного стану системи освіти України та виокремлено завдання щодо її подальшої модернізації й інноваційного розвитку на основі нормативних документів (Закон України «Про повну загальну середню освіту», «Нова українська школа. Концептуальні засади реформування середньої школи», «Державний стандарт базової середньої освіти»). Відзначається необхідність трансформації ролі вчителя – від єдиного джерела інформації до коуча, фасилітатора, тьютора, модератора й активного використання інноваційних технологій у навчальному процесі в контексті гарантованого розвитку та становлення особистості здобувача освіти. Акцентується увага на необхідності запровадження інноваційних форм і методів організації освітнього процесу, зокрема для вирішення суперечностей між очікуваннями держави, суспільства стосовно підготовки здобувачів освіти й реальним станом речей. Здійснено аналіз типів педагогічних технологій, виокремлено і проаналізовано етапи реалізації навчання – адаптаційний, мобільно-дослідницький та науково-дослідницький. Обґрунтовується теза про доцільність використання в запровадженні інновацій у систему освіти відкритої моделі освіти, оскільки особливості, притаманні їй (зокрема, використання спеціалізованих технологій, економічна ефективність, гнучкість, модульність, паралельність, асинхронність, нова роль викладача та здобувача освіти тощо), сприятимуть швидкому реагуванню на зміни в соціально-економічній ситуації, пристосуванню до індивідуальних та групових освітніх потреб і запитів. Проаналізовано основні завдання, сформульовані для педагогів Західної Європи, висловлено авторське бачення пріоритетних завдань щодо гуманоцентричної переорієнтації освіти України в цілому з акцентуванням уваги на плюралізації форм організації навчання. Розглянуто питання автономії навчальних закладів – фінансової, управлінської, педагогічної. Відзначається, що управління інноваційними процесами в системі освіти має бути спрямовано на забезпечення самостійності освітньої галузі з власними механізмами фінансування, управління, функціонування та розвитку. Розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення системи управління інноваційними процесами в системі освіти в Україні, зроблено висновок про необхідність переходу від використання педагогами педагогічних методик до використання педагогічних технологій.

Швидке запровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій та підходів, рішуча відмова від формалізму, застарілих форм, методів і засобів педагогічної діяльності, тісний зв’язок науково-дослідної роботи з практикою господарювання в країні – саме це дає підставу стверджувати, що сьогодні у вищій освіті України народжується якісно відмінний тип навчальних закладів, які пристосовані до нових умов діяльності.Складова освітньої реформи в Україні безпосередньо пов’язана з процесом становлення відкритості системи освіти, який зумовлює її зорієнтованість на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими, національними над класовими, інтеграцію у світові освітні структури. Принцип відкритості слід розуміти як вимогу подолання ідеологічної зашореності освіти, необхідність її деполітизації та департизації. У цьому плані можна, безперечно, вважати, що закрита школа, як і закрите суспільство, підпорядковані єдиним вимогам і єдиній ідеології, в цілому не здатні до розвитку.Розвиток систем відкритого освітянського простору і здійснення нової не обмежуваної концепції освіти мають найяскравішу гуманістичну спрямованість, бо своїм головним завданням визначають створення системи безперервної освіти, тобто надання “повних і рівних можливостей освіти”, забезпечення “ідеалу доступності освіти для всіх”. Безперервна освіта для всіх означає відкрите й доступне високоякісне навчання протягом усього життя людини і має за мету надати кожній людині найширший вибір шляхів та методів, зокрема нові інформаційні технології, з тим, щоб сприяти і диверсифікації освітніх послуг, і освіті та навчанню “без кордонів”.Безперервність освіти для нашої держави означає також забезпечення можливостей доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються; постійне поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання; перетворення здобуття освіти на процес, що триває все життя людини [1].Феномен відкритої освіти виник невипадково. Він є закономірним результатом глибинних змін, що відбулися у світі протягом другої половини ХХ століття, і ґрунтується на новому розумінні світу і людини. Звичайно, що перехід до моделі відкритої освіти потребує принципових змін в організації, змісті та структурі всієї системи освіти, хоча при цьому форми, методи й, власне, сама структура традиційної освіти зберігаються. Йдеться, скоріше, про цільове емоційне насичення перспективними елементами нової системи. Сьогодні суспільство докорінно змінює своє розуміння освіти як системи.Модель відкритої освіти передбачає, зокрема, вільне користування сучасними інформаційними ресурсами, особистісну спрямованість процесу навчання, розвиток інформаційної культури, процес постійного пошуку і змін, формування нових орієнтацій та мети, партнерство викладача та студента, відкритість освіти до майбутнього, інтеграція всіх способів освоєння світу, розвиток і введення в освітні процеси синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв'язок людини, природи і суспільства [2].Одним із перспективних напрямів ми вважаємо широке запровадження в навчальний процес методики дистанційного навчання на основі комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Ця нетрадиційна, відкрита форма освіти, яка ефективно діє в ряді розвинених країн світу, відкриває широкі перспективи для індивідуалізації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу кожного студента.Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях.Дистанційна освіта відкриває широкі перспективи для залучення до освіти осіб, які з різних причин не мають змоги скористатися традиційними формами навчання. Вони можуть слухати лекції провідних фахівців, брати участь у семінарах, користуватися електронною бібліотекою, складати в інтерактивному режимі заліки, екзамени.Навчання проводиться із застосуванням новітнього програмного забезпечення на основі сучасної комп’ютерної бази, яка включає комп’ютерні класи, виділений канал Інтернет.Вихованню нових генерацій молодих людей, упевнених у власних силах, з новим мисленням і баченням перспектив розвитку галузі має прислужитися розроблена й реалізована нова модель неперервної інноваційної гуманітарної освіти.Визначальною рисою є постійне вдосконалення навчально-виховного процесу. Наочне свідчення цього – посилена увага до запровадження інноваційних технологій, нових форм, методів, засобів навчання, розрахованих передусім на індивідуальний підхід до кожного студента.Модель відкритої освіти традиційно формувалася, виходячи не тільки із суспільних потреб у знаннях та їх використанні, а й із суспільного усвідомлення найдоцільніших форм і технологій цілеспрямованої передачі майбутньому спеціалістові необхідних знань, умінь, навичок. На сучасному етапі розвитку такий підхід вже не може задовольнити вказаних потреб і втрачає свою перспективність. У зв’язку з цим виникає нагальна необхідність рішучого перегляду самої системи глобальних цілей освіти, зміни її стратегічних пріоритетів з перенесенням акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості.Цей перехід від знаннєвої до особистісної орієнтації цілей і змісту освіти є тільки однією з передумов гуманізації і гуманітаризації професійної освіти. Другою її передумовою слід вважати широку демократизацію суспільних процесів і рішучу відмову від пануючої ідеології, що докорінно змінило ціннісні критеріальні підходи до сучасної освітньої парадигми. Згідно з ними система освіти повинна розглядатися як сфера обслуговування людини, яка забезпечує найбільш оптимальні засоби її розумового, почуттєвого і практичного розвитку [3].Неперервна гуманітарна освіта – ключовий елемент нового педагогічного мислення, який змінює погляди на характер і суть навчально-виховного процесу, в якому і студенти, і викладачі мають виступати суб’єктами професійного розвитку і творчості. Слід наголосити, що під педагогічним мисленням викладача розуміють особливості розумової діяльності, зумовлені характером його професійної діяльності.Вищеназвані аспекти гуманітаризації професійно-педагогіч­ної освіти визначають загальний педагогічний підхід до перебудови системи методичної підготовки викладача. Безсумнівно, що розробку методичної системи необхідно розпочати з переосмислення цілей навчання. Адже викладачеві важко вибрати методично правильні засоби і форми навчання, адекватні освітнім цілям, не конкретизувавши самі цілі. Одночасно і діяльність студента у процесі навчання може бути активною тільки тоді, коли у змісті навчання студент побачить переконливі для нього цілі – ті, що пов’язані з наступною професійною діяльністю.Стратегічною метою залишається формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості викладача, важливою якістю якої є високий професіоналізм. Але реалізація цієї мети на попередньому етапі реформування освіти не відповідала повною мірою самій природі особистості, що вело до неузгодженості цілей і результатів навчання та виховання. Відродження духовності в освіті є тією першоосновою, на якій можлива не лише орієнтація викладача на розв’язування завдань розвитку особистості студента, але й формування у студентів глибокого інтересу до саморозвитку, самоосвіти і самовиховання, вироблення в нього потреби у педагогічному самопізнанні [4].Вирішенню проблеми гуманітаризації вищої освіти багато у чому сприяє включення у навчальні плани дисциплін культурологічного циклу, зокрема, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія мистецтв”, “Культурологія”. Ці дисципліни повинні сприяти формуванню у студентів аналітичної та інтегруючої структури свідомості, розвитку інтелекту і творчих здібностей.Досвід викладання курсу “Українська та зарубіжна культура” у вищому технічному навчальному закладі дозволяє стверджувати, що використання тільки традиційних методів навчання не дає бажаних результатів. Значний обсяг, складність і різноманітність матеріалу при обмеженій кількості навчальних годин не дозволяє в рамках лекційних і практичних занять розвивати у студентів пам’ять, мислительні операції аналізу і синтезу, навчити використовувати необхідний культурологічний апарат.Результати соціально-психологічних досліджень свідчать про те, що в пам’яті людини залишається біля 10% інформації, яку вона слухала, 50% того, що вона змогла побачити, 90% інформації, що вона відтворила сама особисто. Саме тому пасивне сприйняття лекцій веде, як правило, до репродуктивного відтворення матеріалу. Процес контролю повинен бути замінений активним творчим навчанням, яке направлене на безпосередню участь студентів у процесі передачі і засвоєні знань [5].Інформаційне забезпечення студентів можливістю вільного доступу до необхідної навчальної, наукової, культурологічної інформації – необхідна умова вільного розвитку особистості (зрозуміло, при дотриманні об'єктивності й наукової вірогідності фактів, що викладаються). Важливо також, щоб кожен студент мав можливість розвитку своїх природних нахилів і здібностей. Розвиваючий характер навчання і виховання стимулює в людині здатність до відкритості, до широкої комунікації, розвитку здатності до самостійного мислення, аналізу, прийняття рішень. Інтелектуальний розвиток молоді повинен бути спрямований на виховання вільної особистості.Методика навчання “Української та зарубіжної культури” у межах дистанційних курсів суттєво впливає на формування більш високого рівня мотивації навчання, орієнтації на самостійну роботу, містить засоби навчання і сприяє максимальному використанню групових методів діяльності студентів [6].З огляду на це, а також враховуючи необхідність становлення методичних аспектів неперервної гуманітарної освіти, перед вищою школою постали нові нетрадиційні завдання щодо впровадження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян; забезпеченню пріоритетності розвитку людини; виведенню освіти в Україні на рівень освіти розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; входженню України в світове інформаційне суспільство, шляхом використання нових технологій та відповідних технічних засобів комунікації; реалізації інноваційних заходів щодо демократизації та гуманітаризації доступу громадян до вищої освіти.Сучасний рівень розвитку комп’ютерної техніки і програмного забезпечення дає широкі можливості щодо модернізації та підвищення ефективності навчання. Використання кращих традиційних та інноваційних засобів і форм у навчальному процесі урізноманітнює його, підвищує якість засвоєння матеріалу, автоматизує процес навчання та контроль знань.

Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя. У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших. Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень. Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств. У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави. У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави. Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну. Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції. У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України. У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей. Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу. Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні. Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави. Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.

У статті здійснено ретроспективний аналіз державної політики у сфері реформування місцевого самоврядування на предмет її дієвості, використовуючи зарубіжний досвід аналізу публічної політики. Формування системи місцевого самоврядування виявилося одним із найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної української державності. Процес його становлення триває та характеризується високим рівнем суперечливості з точки зору сутності та формалізації відносин. Політичні діячі, науковці, практики, муніципальна громадськість у переважній більшості (це показали дискусії на всеукраїнських муніципальних слуханнях та різноманітні аналітичні доповіді) оцінюють сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні як такий, що не відповідає демократичним принципам організації влади і стримує соціально-економічний розвиток територіальних громад, становлення місцевої демократії. І хоча з самого початку в українському політикумі та науковому середовищі було досягнуто консенсусу у питанні необхідності реформування місцевого самоврядування, але й досі не розроблено концептуальних засад державної політики в цій сфері, а всі напрацювання носять фрагментарний, безсистемний характер і спрямовані на вирішення тактичних проблем. У цій ситуації першочерговим завданням є проведення ретроспективного аналізу державної політики з метою формування адекватної стратегії розвитку місцевого самоврядування на майбутнє.

У статті здійснено аналіз відображення у науковому дискурсі української педагогічної компаративістики концептуальних засад (методологічних підходів, мети, принципів тощо) іншомовної освіти в зарубіжних країнах. Для репрезентативного вивчення цієї проблеми методом головного масиву охоплено близько 70 дисертацій і 20 монографій, а вибірковим методом – майже 100 статей. Принципи іншомовної освіти визначено як вихідні базові положення, що проєктують її функціонування у зарубіжжі. Визначено три домінуючі підходи українських учених до тлумачення принципів іншомовної освіти. Перший – формалістичний, коли вони ототожнюються із загальними принципами розвитку системи освіти України або досліджуваної країни. Другий підхід полягає в ототожненні принципів іншомовної освіти з принципами навчання іноземних мов; третій – передбачає їхнє визначення на основі основоположних міжнародних і європейських нормативних документів та національних державних нормативно-правових.